Текст книги "Дракони, вперед!"

Автор книги: Катя Штанко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

12. Господар хижака

– Ти справді впізнав лапу Спайка? – спитав хлопець грушевого дракона, котрий зі смаком наминав сливовий компот з великого полумиска.

– М-м-м-м… пфу! – Хома прицільно виплюнув кісточку й точно потрапив у мийку. – Так! А скажи, ти останнім часом бачив, щоб вони з Леліком вешталися в дворі?

– Жодного разу, – відказав Михась.

– А спитай себе: чому вони не виходять на прогулянку?

– Чому?

– Бо щось сталося. З якихось причин те страховисько мусило тепер оселитися в підвалі – пфу! – (друга сливова кісточка влучила в чайник – шпок! – і відрикошетила прямо Хомі в ніс): – Ой!

«А й справді, схоже на правду, – подумав Михась, викидаючи кісточку в смітник, – але як про це дізнатися точніше?»

– Може, просто піти й спитати Леліка, чи то не його дракон сидить у підвалі?

– Ага, так він тобі й скаже, – гмикнув Хома, потираючи носа.

Якщо раніше Михась із Хомою старанно уникали зустрічей з хижаком та його господарем, то тепер несамовито прагнули їх зустріти. Хлопець розпитував двірничку й сусідських дітей, чи не бачили вони Олелька Пихача з його собакою. Однак ніхто нічого такого не пригадав.

Годинами вони чатували біля кухонного вікна у марній надії побачити в дворі огрядного присадкуватого м’ясоїдного дракона. Нарешті Михасеві урвався терпець і він наважився піти до квартири Пихачів, щоб особисто про все розпитати.

Хома дуже занепокоївся, почувши про це.

– Не подобається мені твій план, старший брате! Подумай сам, а якщо в підвалі сидить не Спайк? Якщо він там, у квартирі Пихачів? Ти ж власними лапами рушиш просто в пащеку того страховиська!

– Але ж треба якось з’ясувати, хто сидить у підвалі, бо в небезпеці увесь двір. Хоча, може, ти й правий. Знаєш, мабуть, я, про всяк випадок, напишу батькам листа, але ти віддаси його лише тоді, якщо я… не повернуся.

– Хох… – з прикрістю видихнув дракон.

Хвилин за п’ятнадцять лист був готовий:

Любі мамо й тату!

Я мушу йти до Пихачів, щоб з’ясувати одну важливу справу. Якщо я досі не вернувся, викликайте міліцію, бо мене можуть з’їсти. Мамо, пробач, що я взяв твій балончик із тим смердючим лаком для волосся, бо ніякої іншої зброї вдома не знайшов.

Дуже вас усіх любив.

Ваш син Михась

– Я йду з тобою! – у відчаї зарепетував Хома і гребінець на його потилиці дрібно затремтів.

– Тобі не можна. Бачив на дверях їхнього під’їзду табличку: «З тваринами вхід заборонено»?

Грушевий дракон похнюпився. Але, проводжаючи Михася до вхідних дверей, він тремтячим голосом таки затяг своєї:

 
Погляньте: на подвиг
Рушає із дому
Герой, що його
Не здолати нікому!
Герой, що не знає,
Що в світі є страх!
О слався, о слався,
Сміливцю, в віка-а-ах!!!
 

– Облиш це! – попрохав Михась. – Ти, братику, краще подбай про батьків і Котьку, якщо я раптом… – і хлопець рішуче вийшов на сходи, замкнувши за собою вхідні двері, щоб Хома не подався слідом.

Під’їзд, де мешкала родина Пихачів, дуже відрізнявся від усіх інших у будинку. Перила тут були з мореного дуба, сходи – мармурові, по сходах угору тяглася червона килимкова доріжка. Тут було так чисто, що хлопець подумав, що, може, варто зняти взуття.

На звук дзвінка, коли Михась відчинив двері, раптом озвалася консьєржка, на вигляд – завучка школи для неповнолітніх злочинців.

– Ти до кого? – суворо запитала вона, визирнувши зі спеціального віконечка крізь товсті скельця окулярів, які робили її крихітні очиці схожими на очі краба.

– До Пихачів, до Олелька.

– Тебе запрошено? – «завучка» дивилася так, аж мороз ішов поза шкірою.

– Ні.

– Тоді нема про що говорити. До побачення. Двері причини щільніше, бо тут страшні протяги.

– Але…

– До побачення! – люто гарикнула консьєржка.

Одначе Михась не збирався так одразу здаватися.

Він гучно хряснув дверима, але не вийшов назовні, а присів так, щоб його не можна було побачити з віконця. А далі, переконавшись, що церберка знову взялася за свій пасьянс, обережно пробрався до сходів на чотирьох. На щастя, червона доріжка притишувала кроки.

Хлопець даремно хвилювався, що не зможе відшукати квартиру Пихачів. На третьому поверсі на монументальних білих із золотими візерунками дверях блищала прикрашена великими стразами[12]12
  Стрази – така собі скляна підробка під діаманти. Вони, звісно, блищать, але все одно це не коштовне каміння.


[Закрыть] табличка:

Однак перед дверима нудьгував шафоподібний дядько з важкою кобурою при лівому боці.

– Куди?

– До Олелька Пихача. Ми друзі, – збрехав Михась.

– Як звуть?

– Михайло Вербицький.

Дядько-шафа поклацав кнопками свого смартфона[13]13
  Смартфон – з англійської smartphone перекладається як «розумний телефон». Його ще називають «комунікатор», бо там вбудована операційна система. Тобто в охоронця дуже крутий телефон – майже комп’ютер.


[Закрыть] і голосно гмикнув:

– Немає в нього таких друзів. Вали звідси, шмаркачу!

Аж тут Михась зробив відчайдушну спробу обійти охоронця й дістатися кнопки дзвоника. Однак вартовий миттю впіймав хлопця за капюшон куртки і так провів його до самого виходу з під’їзду.

Під акомпанемент обуреного верещання консьєржки охоронець брутально штовхнув Михася в снігову кучугуру біля під’їзду.

Хлопець бухнув у сніг з головою, але майже одразу відчув, як чиїсь вправні лапи його енергійно відкопують. Зблиснула синя луска.

– Це ти, Хомо? А як ти тут опинився?

– Наша мама повернулася з роботи, відчинила двері і я рвонув тобі на поміч. Ну що, дізнався?

Михась зашарівся, згадавши свій безславний зворотний шлях.

– Ні, – скрушно визнав він свою поразку.

Братам Вербицьким лишалося тільки повернутися додому.

Аж раптом позаду гучно вереснули гальма. Біля під’їзду зупинився шевроле кольору «металік», звідти вистрибнув нащадок барона з білим портфелем зі свинячої шкіри. Він махнув рукою шоферу, і лімузин поїхав. Лелік неквапливо попрямував до свого під’їзду, і тут його заскочили брати Вербицькі.

– Слухай, пане спадкоємцю, а де подівся твій милий песик з отруйним жалом на хвості? – без зайвої дипломатії запитав Михась.

– Відвали! – буркнув юний аристократ.

Він хотів обминути хлопця, але дорогу йому загородив привітно усміхнений Хома, демонструючи свої гострі зуби, які могли впоратися не лише з фруктами.

– Краще кажи правду, бо я все одно дізнаюся. Ану, постав ногу сюди, – Михась показав на чистий, ще не затоптаний сніг.

Олелько знизав плечима і знехотя підкорився. На снігу чітко відбився слід з латинською «Р» посередині.

– О, все збігається: рідкісний малюнок протекторів. «Р» означає «Руhach», чи не так? Кросівки тобі роблять на замовлення?

– І що?

– А те, що це твої відбитки за будинком. Вони ведуть до вентиляції в підвалі. Кажи, навіщо ти носиш туди м’ясо?

Лелік смикнувся до дверей, але Хома міцно вчепився зубами в рукав його дорогої шкіряної куртки.

– То це Спайк сидить у підвалі, так?

І раптом обличчя Олелька-Рюрика Пихача-молодшого скривилося, по щоках потоком покотилися люті сльози.

– Це ти винний! Ти, зі своєю фруктовою потворою! Спайк мене завжди слухався! Але коли побачив оце синє одоробло, то наче сказився! Він убив собі в голову, що мусить з’їсти твого травоїда! Він вкусив тата і втік! Він голодує, ховається в холодному підвалі, але вертатися додому йому не можна, бо тато йому не вибачить!

Брати Вербицькі оторопіли, побачивши сльози на завжди холодному й гордовитому обличчі Олелька. Фруктовий дракон випустив з пащеки рукав.

– Але ж міліція обшукала підвал? Чому його не знайшли?

– Гадаєш, тільки твій фруктовий вміє прикидатися? Спайк прикидається у сто разів краще! І не тільки собакою. Часом він стає такий, наче тінь, ось тому його й не помітили.

– Слухай, Олельку, ти мусиш щось зробити, щоб твій дракон не залякував увесь двір. Мусиш його якось заспокоїти.

– Відведи свого фруктового до підвалу, хай там Спайк ним повечеряє! Ось тоді він заспокоїться і повернеться додому!

Зненацька молодший Пихач сахнувся, стрибнув і миттю зник за дверима, скориставшись розгубленістю братів Вербицьких.

Михась із Хомою верталися назад у глибокій задумі.

– А він і справді любить свого Спайка, – несподівано зауважив фруктовий дракон.

13. Згине лютий вороженько…

– Придумав? – спитав Хома, вправно підкидаючи недогризок яблука, так, щоб він сторчма приземлився точно на кінчик його блискучого синього носа.

Котька захоплено заплескав у долоні.

– Ні, а ти? – озвався Михась.

Фруктовий дракон непевно покрутив хвостом.

Уже третю добу в братів Вербицьких тривав мозковий штурм: вони шукали способу позбутися страшної небезпеки, що оселилася в підвалі їхнього будинку.

Утеклий хижий дракон Спайк розлякав усю живність навколо, зжер курчат двірнички та всіх підвальних пацюків, і раптом з’ясувалося, що він цілеспрямовано полює саме на Хому.

Вже було відкинуто чимало сміливих пропозицій:

1. Викликати міліцію – вже була, і Спайк її легко обдурив.

2. Підпалити підвал – не можна, бо згорить увесь будинок.

3. Вилити в душник татів одеколон «після гоління» (від таких концентрованих пахощів будь-хто втече світ за очі) – не годиться, бо образиться тато.

4. Напхати в шматок м’яса снодійних таблеток і взяти хижака сплячим – непогана ідея, але де взяти снодійне – всі Вербицькі сплять як убиті, хоч з гармати стріляй.

5….

Хома міряв стіни і стелю кімнати кроками, замислено мугикаючи собі під ніс: «Зги-и-ине лютий воро-же-е-е-енько, як роса на со-о-онці…».

– От якби ти трохи поспівав біля душника, Спайк точно не витримав би і втік світ за очі, – зауважив Михась.

– А ти взагалі співати не вмієш! – образився грушевий дракон, що неабияк пишався рідкісним тембром свого голосу.

На душі в братів Вербицьких було сумно й тривожно. Так нічого й не надумавши, вони полягали спати.

Але наступного дня ситуація несподівано змінилася. Під час прогулянки вони зненацька стали свідками однієї події.

Був перший день зимових канікул. Рано-вранці Михась із Хомою вешталися порожнім дитячим майданчиком, сторожко поглядаючи в напрямку входу до підвалу. Зненацька до під’їзду, де мешкали Пихачі, підкотило розкішне авто. З будинку вийшов сам барон у білому капелюсі, баронеса в хутрах і двоє слуг з неосяжними валізами, а тоді шафоподібний охоронець витяг з під’їзду Леліка, який щосили брикався, кусався і відбивався.

– Не хочу! Я не поїду на ці ваші дурнуваті Мальдіви! Чого я там не бачив?! Пусти! Пусти! Я сказав – не поїду!

– Олелько-Рюрик, ви недобре поводитесь на очах у простолюдинів, – сухо зронив барон. – Отже, будете покарані. А тепер сідайте в машину.

– Навіть мови бути не може, щоб ви сам-один лишалися тут на цілі вакації, – додала баронеса.

Спадкоємець уже й сам зрозумів, що його спротив марний. Він перестав вириватися, кинув повний відчаю погляд на вхід до підвалу й тужливо озирнувся. На якусь мить очі Олелька Пихача зустрілися з Михасевими очима. Можливо, Михасеві здалося, але в очах Олелька було благання.

Згодом лімузин з родиною Пихачів завернув за ріг вулиці і помчав до летовища.

– От і добре, – сказав Михась, – їх не буде аж два тижні, й оте страховисько за цей час здохне з голоду.

– Так йому й треба, тому драконожеру! – підтримав його Хома.

Дивно, але з того часу брати Вербицькі раптом втратили апетит. Щойно мама поставила перед Михасем тарілку з рум’яною смаженою рибою й паруючим пюре, прикрашеним життєрадісною петрушкою, як хлопець виразно відчув: там, унизу, в підвалі, голодує покинутий хижак… і відклав виделку.

Навіть такий ненажера, як Хома, і той відвертав морду від миски з салатом.

– Чому ви нічого не їсте? Може, захворіли? Застудилися? – захвилювалася мама й турботливо торкалася Михасевого чола і драконового носа.

Однак це була не хвороба.

На другий день, десь уже під вечір, до них раптом крізь усі поверхи долинуло моторошно-жалісливе виття, сповнене голодного жаху.

– В когось так страхітливо виють водопровідні крани, – зауважила мама. – Як можна таке терпіти? Треба негайно викликати сантехніка.

Тієї ночі ніяк не щастило заснути обом братам Вербицьким. Михась лежав, дивився в темряву і чув, як у нього під ліжком перевертається з боку на бік грушевий дракон, бо тому теж не спалося. Проте згодом хлопець усе ж задрімав і йому наснилося, ніби це Хома гине від голоду в сирому темному підвалі. Фруктовий дракон зовсім утратив сили. Він лежав на кам’яній долівці й хрипко шепотів:

– Сосиску… одну… маленьку… півкотлетки…

«Як це? – здивувався у сні хлопець. Хома ж не їсть м’яса?» І зненацька прокинувся, мовби хтось його штовхнув.

Вдома було темно й тихо, лише неголосно цокав годинник. З-під ліжка теж не чулося ніяких звуків – мабуть, Хома міцно спав. Михась обережно виліз з-під ковдри й подався на кухню. «Чомусь мені здавалося, ніби в нас набагато більше м’ясних продуктів залишилося з вечері? Десь тут мав бути чималенький шмат любительської ковбаси? Де ж мама його поділа? Ну добре, вистачить сосисок і оцих котлет».

Хлопчик вкинув усе в паперову торбинку і, взувши чоботи й накинувши куртку просто на піжаму, вийшов на сходовий майданчик. Дуже важливо було зачинити вхідні двері так обережно, щоб не клацнув замок.

Почувався жахливо, адже розумів, що зраджує свого брата – грушевого дракона. Він знав, що для Хоми загибель хижака – це реальна можливість позбутися смертельної небезпеки, але якесь незрозуміле почуття штовхало Михася до такого нерозважливого вчинку.

За будинком панував суцільний морок, бо світло ліхтарів сюди не потрапляло. Хлопець навпомацки просувався вперед, сварячи себе за те, що не захопив ліхтарика.

«Ну ось, здається, вентиляція має бути десь тут», – він простяг руку, обмацуючи стіну, й раптом торкнувся чогось живого, рухливого й гарячого.

«ВСЕ! КІНЕЦЬ! ВІН ВИБРАВСЯ З ПІДВАЛУ!» – миттю збагнув хлопець, відчайдушно закричав, сахнувся, підсковзнувся і впав у сніг. Хтось так само важко гепнув поруч, з переляку оглушливо зойкнувши: «Хо!».

Вогняне пасмо, що яскраво спалахнуло вгорі, освітило все навкруги: біля підвального душника поруч з Михасем на снігу сидів Хома, міцно притискаючи до грудей здоровезний шмат любительської ковбаси.

14. Вуркóта

Спайк доволі швидко навчився впізнавати Михася й Хому за запахом. Тепер, щойно вони з’являлися поблизу, з чорної діри починав линути радісний вуркіт і з’являвся товстий сірий ніс, що заповзято втягував м’ясні пахощі.

Ну й жер той хижак! Сосиски й ковбаса, риба й смажені кури, котлети й сало миттю зникали у вентиляційному отворі. Невдовзі стало зрозуміло, що родині Вербицьких з її не надто розкішними статками ніяк не прогодувати ненажерливе чудовисько.

Михась, навіть навідуючи дідуся, поцупив у нього шматок шинки з холодильника. Звісно, дідусеві все одно не можна жирного, і старий охоче віддав би той делікатес онукові, якби він попросив, але хлопець так уже звик до пограбувань власних домашних м’ясних запасів, що навіть не замислився, засунувши в кишеню шинку.

Одяг хлопця тепер постійно вкривали масні плями, хоча сам він уже почав забувати смак котлет – усе більш-менш м’ясне діставалося Спайкові.

* * *

Якось увечері Хома зазирнув до холодильника і злякано пробурмотів:

– Овочевий суп, сирники, кефір. Жодного шматочка м’яса. Чим же Спайк завтра снідатиме?!

Михась теж про це думав і раптом згадав:

– Бансай! Ми згодуємо йому мій бансай!

– А це що таке? Воно не кусюче?

– Та ти що, Хомо! Бансай – рослина. Японська. Це зовсім маленьке дерево, яке росте в звичайному квітковому вазоні.

– Не бреши. Дерева в горщиках не ростуть.

– Бансай росте. Уявляєш, воно крихітне, але це справжнє дерево зі стовбуром і кроною, таке, ніби його привіз Ґулівер з Країни ліліпутів, – пояснив хлопець.

– Та не їстиме Спайк твого бансаю! – обурено вигукнув Хома. – Ти ж знаєш, він рослини не вживає! Я тут якось йому морквяні котлети приніс, думав, може, не помітить різниці і проковтне. Та він викинув їх з душника, ще й образився. А ти кажеш: бансай, бансай!

– Ти не розумієш, бансай – дуже дорога рослина. Я аж два роки збирав гроші, щоб його придбати, але тепер на ці гроші ми купимо харчі для хижака. А бансай я потім. колись. – Ботанік засмучено зітхнув.

І справді, хтось збирає гроші на велосипед, хтось – на ноутбук, а Михасеві страшенно кортіло мати японську диво-рослину. Два роки усі свої кишенькові гроші він складав у глиняну свинку-скарбничку. І ось тепер. Гуп! – розлетілися на всі боки глиняні скалки і на підлозі лишилася купка паперових купюр і металевих гривень.

Михасевого бансаю вистачило аж на чотири дні.

А потім гроші скінчилися і годувальники знову засмутились.

«Хоч би швидше Олелько вернувся з тих своїх тропічних островів», – міркував Михась.

Однак за всіма розрахунками Пихачі повернуться не раніше, ніж за тиждень.

* * *

На другий день Михась з Хомою похнюплено тюпали з крамниці – грошей вистачило тільки на кілограм ліверної ковбаси, а це Спайкові хіба на один зуб.

Брати Вербицькі пірнули в темну пащеку підземного переходу.

Там, під землею, у млявому світлі ліхтарів, під стінкою притулилося кілька кіосків. Аж раптом тишу прорізала прегарна сумна мелодія, що луною покотилася підземними переходами. Звернувши за ріг, Михась із Хомою побачили хлопця зі скрипкою. Біля його ніг лежав розкритий футляр з монетами і паперовими купюрами.

Хома витріщився на ті скарби.

– Оце так! Звідки цей хлопець здобув таку силу-силенну грошей? Може, він синок Білла Гейтса?

– Хіба ти не бачиш? Він їх заробляє. Такі люди називаються «вуличні музики». Ті, кому подобається його гра, із вдячності дають трохи грошей. Тобі подобається? Мені також, – Михась підійшов до футляра і поклав туди останні двадцять п’ять копійок.

Решту дороги Хома про щось зосереджено міркував, а тоді, вже вдома, раптом виголосив:

– Я знаю, де взяти гроші, щоб прогодувати Спайка! Ми станемо вуличними музиками! Назбираємо собі купу грошей! І не лише того ненажеру прогодуємо, а й самі гайнемо на Мальдіви! А що? Візьмемо маму, тата, Котьку… Хоча є одне найважливіше питання: чи смакуватимуть мені мальдівські фрукти?

– От маячня! Отямся, Хомо! – усміхнувся Михась. – Щоб таким чином заробляти гроші, треба вміти класно грати хоч на якомусь музичному інструменті. Ти вмієш?

– Я співаю, – гордовито витяг свою лускату шию Хома. – Я легко переспіваю будь-який підсилювач. Не віриш? От послухай.

Хлопець ледве встиг затулити драконові рота.

– Ти здурів – тато відпочиває після роботи.

– А як же репетиція? – обурився дракон. – Я маю удосконалити свій природний дар, перш ніж вийти на публіку.

– Зрозумій нарешті, ми не маємо з чим вийти на публіку – інструмента немає.

– А це хіба не інструмент? – зненацька пролунав згори рипучий голос.

Брати Вербицькі озирнулися – на книжковій полиці стояв Домінус Верба і вказував на доволі дивну річ, що лежала поміж книжками.

Це була справжня вуркóта.

Михась здобув її того літа, коли під час канікул відвідав у карпатському селі бабусю. Бабусин сусід на прізвисько Шпак, жвавий балакучий дідок, виготовляв усілякі незвичні музичні інструменти.

Дід був старий-старезний і постійно балакав про політику, про старе життя «ще за Польщі», з нього дощем сипалися примовки, жарти та анекдоти. А тим часом руки старого, ніби окремо від свого господаря, щось вирізали, гнули, примотували. І зрештою з тих порепаних зморшкуватих пальців виходило щось дивне, ніколи не бачене. Дід сам давав назви своїм химерним творінням і одразу, не жалкуючи, дарував їх своїм співбесідникам.

Так Михась здобув невеличку колекцію неймовірних музичних інструментів. Проте звуки, які з них лунали, були дуже дивні.

«Клацка» клацала, ніби кінські підкови по бруківці, «бульбока» булькотіла, як гірська річка, «дудука» не дуділа, а саме дудукала, як одуд, «дзенька» дзеленчала, як овеча отара з дзвіночками на шиях. Та найдивніші були ті інструменти, що мали по кілька голосів водночас.

От, наприклад, ця вуркóта починалася як сопілка, а далі на ній з’являлося потовщення, схоже на половинку великої груші з отвором посередині, над яким були натягнуті струни, наче в кобзи. Якщо одночасно дмухати в отвір на кінці сопілки і перебирати пальцями струни кобзи, виходила досить кумедна нявчально-мурчальна музика.

– Пане Вербо, невже й ви гадаєте, що цим можна заробляти гроші? – упалим голосом спитав Михась.

– Авжеж. Усе ж краще, ніж грабувати холодильник власної родини, – ущипливо буркнув домовик.

15. Вуличні музики

Спайк знищив ліверну ковбасу набагато швидше, ніж сподівався Михась, і стало зрозуміло, що вже сьогодні по обіді їм доведеться випробувати себе в ролі вуличних музик.

Кого-кого, а Хому це зовсім не засмучувало. Навпаки – він увесь ранок завзято ґлянсував свою синю спину маминою батистовою блузкою, аж доки луска засяяла.

– Даремно стараєшся – ти ж все одно будеш прикидатися собакою? – дошкульно зауважив хлопець.

– Прикидатимусь, але це не завадить мені усвідомлювати, що я – найгарніший фруктовий дракон столиці! – Хома гордовито покрутив хвостом перед люстрою, так, щоб світло відбивалося від луски, і по стелі побігли блакитні лелітки.

О третій вони були майже готові вирушити до підземного переходу. Та коли вже одяглися і стояли на порозі, мама раптом викотила у передпокій візочок із тепло вдягненим для прогулянки Котькою.

– Михасю, мусиш мені допомогти, – втомлено сказала мама. – Погуляй з братом, бо в мене ціла купа термінової роботи.

Хлопець збентежився і рішуче замотав головою.

– Мам, розумієш, сьогодні…

– Згоджуйся швидше! – смикнув його за рукав Хома. – Це ж просто дарунок долі! Жодна бабуся не зможе байдужо проминути такого пуцика-бубуцика! Такого пончика-бомбончика! Зворушені жінки закидають нас грошима по самі коліна!

– Май совість, Михайле! – суворо промовила мама. – Ти вже дорослий хлопець і мав би розуміти, що на мені не тільки вся хата, а ще й робота.

– Та добре, добре, ма, не хвилюйся, – погодився Михась. (Ох, якби ж то знаття, до чого це призведе, він ніколи не погодився б!)

– Ми візьмемо для малого клацку і дзеньку, – хутко метнувся до книжкової шафи Хома.

Незабаром брати Вербицькі у повному складі вирушили з під’їзду. Першим шпацирував синій грушевий дракон, гордовито піднявши вгору блискучого носа, другим у візочку їхав Котька, завзято гризучи шматок бублика. А замикав ходу похмурий Михась. Його мучили погані передчуття, але відмовитися від цієї авантюри було ніяк – він однаково не зміг би миритися з голодним виттям Спайка.

Звісно, вони не пішли до найближчого переходу, бо ще бракувало, щоб їх за «концертуванням» заскочили сусіди, або ще гірше – однокласники.

Приблизно за півгодини пішого ходу на одній з центральних вулиць брати Вербицькі дісталися великого переходу, що більше нагадував підземний універмаг. Михась деякий час катав візочка підземними галереями, вдаючи, ніби шукає зручне місце, а насправді просто відтягував час ганьби.

Зрештою все вирішив дракон, стрибнувши в проміжок між кав’ярнею та газетним кіоском. Тут дійсно було непогано – жодних протягів, які могли б зашкодити здоров’ю малюка.

Цілу дорогу Михась сперечався з Хомою, з’ясовуючи, хто з них співатиме, а хто гратиме на вуркóті, але, опинившись на місці, хлопець відчув, що ні за які скарби не зможе змусити себе видушити бодай півкуплета. Він мовчки взяв вуркóту і тицьнув у липкі рученята Котьки клацку.

Хома начепив на кінець хвоста дзеньку, виставив величенького маминого полумиска, ретельно прокашлявся і вони ушкварили.

Певно, ця підземна крамниця бачила всяке, але такого – ніколи: з вуркóти потужно линула нявчально-мурчальна музика; Котька, який дуже любив музику, несамовито трусив клацкою і вона шалено клацала, наче зуби голодного вовка, дзенька на драконовому хвості пронизливо дзеленчала, але все перекривав жахливий голос чудовиська. Хома перевершив сам себе: він витанцьовував і горлав так, що на скляних вітринах сусідніх крамниць хиталися товари.

Це була та сама, одна-єдина пісня, яку грушевий дракон умів співати просто неперевершено. Щоправда, він трохи змінив слова:

 
О лихо! О горе!
Брати-сиротини,
Щоб витерти сльози,
Не мають хустини!
Блукають світами
Без рідної неньки,
Втомилися ніжки,
Зболіли серденьки!
Як маєте зайвий
Який-небудь гріш —
В полумисок наш
Укидайте скорі-і-і-і-іш!
 

Виступ братів Вербицьких явно мав успіх. Гучна луна розкотилася підземними переходами і навкруги одразу почав збиратися натовп. Усі хотіли дізнатися, звідки лине таке жахливе ревище.

– Такі маленькі і без мами! – жахнулася невеличка бабуся з кошиком і поклала в полумисок велике рум’яне яблуко.

– А вдягнені вони досить пристойно, – зауважила дама в малиновому капелюшку.

– І візочок зовсім новенький, – підтримала її подруга.

– Що за неподобство! Хто це так жахливо горлає? – заздрісно обурювався власник сусідньої крамниці, бо всі його можливі покупці приєдналися до гурту біля співочих братів.

– Що цей хлопець зробив собаці?! Чому сердешний песик так жахливо виє? – дратувалася гладка пані в норковій шубі. – Куди дивляться захисники тварин?!

– Та ні, він не виє, він співає. От прислухайтесь, чуєте? Мелодія! – промовила дівчина з футляром. – Це, мабуть, якийсь особливий музичний пес!

– А може, цей кундель – скажений?! – боязко зойкнув охайний дідок з газетою «Бульвар» у руці.

– Міліцію треба викликати! – запропонував літній дядько в золотих окулярах. – Хай цих порушників спокою заберуть до дітоприймальника!

Михась ладен був провалитися крізь землю. Він відчував, як у нього палають вуха. Щомиті хлопець чекав, що їх заарештують, але, замруживши очі, відчайдушно вуркóтав на вуркóті, сподіваючись, що в цьому натовпі не трапиться когось знайомого.

– Та годі вам, панове! Хлопцеві просто дуже потрібні гроші, хіба вам шкода гривні? – усміхнувся студент і кинув у полумисок гривню.

Здавалося, цей жах ніколи не скінчиться, аж ось Михась на мить опустив свій химерний інструмент, щоб перевести подих, і, кинувши випадковий погляд вниз, страшенно здивувався – миска була майже повна. Серед монет густо стирчали краєчки паперових купюр.

Хома теж вирішив на хвильку перепочити і з’їсти яблуко жалісливої бабусі. Один лише невтомний Котька продовжував завзято клацати.

– Бачиш, який результат? Блискучий! Слухай, може, мені податися в оперу? Уявляєш афішу: «Зірка сезону – найкращий голос Європи – Хома Вербицький!» – хвалькувато зронив дракон, прожовуючи яблуко.