Текст книги "Дракони, вперед!"

Автор книги: Катя Штанко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

35. Шепіт зимного вітру

Внизу під золотими крильми Лихоманки пропливали посріблені місяцем скелясті шпичаки, глибокі каньйони, покручені гірські потічки та кам’янисті плоскогір’я. Саме плоскогір’я місцеві мешканці, кримські татари, і назвали яйлою.

Перша яйла, що трапилася на шляху мандрівних драконів, виявилася зовсім пустельною. Тут не було не те що заповідника, а й взагалі будь-яких ознак життя. Передсвітанковий вітерець ганяв мережані кулі торішнього перекотиполя. Зимно. Сумно. Порожньо.

Тим часом смуга на сході поволі розгоралася.

Бліде сяйво майбутнього світанку страшенно непокоїло Навігатора, і якби він міг, то зупинив би ранок. Уперше в житті він не хотів сходу сонця, бо розумів: з першим променем обірветься життя Спайка.

«Не встигнемо! Не встигнемо! – раз у раз накочувалися панічні думки. – Ми повік не знайдемо ту яйлу! Спайк загине. Котька назавжди залишиться драконом. Мама з татом ніколи нас не діждуться…»

Михасеві раптом стало шкода себе, в очах підступно защипало, по щоці покотилися сльози. Хлопець квапливо витер їх рукавом і озирнувся, щоб переконатися, що ніхто не помітив його слабкості…

Михась голосно охнув – позаду нікого не було.

– Стій, Лихоманко, ми знову їх загубили! – гукнув Навігатор.

Він приклав до вуст вуркóту і недбало в неї подув, перебираючи правою рукою струни.

У відповідь не пролунало ніякого звуку, навіть жодна струна не бренькнула.

Михась здивувався і знову повторив спробу, але результат був той самий. Тоді він набрав повні груди повітря й подув щосили – вуркóта мовчала. Хлопець квапливо зазирнув усередину інструмента, чи, бува, не забився чимось прохід для повітря, але там було чисто. Він потрусив чар і знову притулив до губ – тиша, навкруги лунало тільки лиховісне шелестіння холодного вітру.

– Здається, вона зіпсувалась… – розгубився Михась.

Лихоманка здивувалася.

– Ану спробуй ще раз!

Михась спробував. Він з такою силою дмухав, що увесь аж почервонів від натуги, та все було марно – з чару не лунало жодного звука. Тільки вітер зривав зі скель сніговий пил і нашіптував щось лиховісне про зневіру та безнадію…

– Може, вона поламалася, коли ви падали? – перелякано прошепотіла Лихоманка.

Михась ще раз ретельно оглянув інструмент – ніякого пошкодження не було, вуркóта була в повному порядку.

І тут він почав здогадуватись, що з цією мовчанкою не все так просто.

Щось відчула й Лихоманка. Вона помітила мокрі доріжки на щоках Михася і зненацька спитала:

– Скажи чесно, ти втомився й більше не хочеш бути Навігатором, так?

Хлопець похнюпився. Йому було соромно. Він і сам вже зрозумів – невідомо як, але чар відчув його ганебні думки. Він, Михась, зрадив їх. Він не мав права впадати у розпач. Від нього залежало життя і Спайка, і молодшого брата, і безхвостого Хоми, і всіх, хто врятувався з драконарію Амура Ґаланта.

– Який з мене Навігатор – я занапастив усіх.

– Знаєш, я теж страшенно втомилася, – стиха звірилася Лихоманка, – ніколи в житті мені не доводилося так довго й далеко літати. Я дуже добре тебе розумію: ти жива істота, а не залізна машина, яка здатна працювати безупинно. Але якщо ти справжній Навігатор, то подолаєш і слабкість, і втому.

– Гадаєш, вуркóта мені вибачить?

– Тут вуркóта ні до чого – головне, щоб ти сам у себе повірив. Спитай себе: ти Навігатор чи ні? Ти поведеш нас далі?

Михась спитав і сам собі відповів.

Тоді без жодного страху звівся на ноги на спині золотої дракониці в небесній височині і впевнено підніс до вуст вуркóту:

– До мене! До мене! До мене! – гучно заспівала нявчально-мурчальна музика, заглушуючи підступний шепіт зимного вітру.

І враз галаслива зграя мандрівних драконів вихопилася з-за найближчого пагорба.

Навігатор оглянув своїх підопічних: Котька міцно спав у лапах Великого Греця, а от Спайкові дрімати не давали. Хтось із драконів постійно намагався розважати пораненого хижака, щоб не дати йому поринути в останній смертельний сон.

– Де це ви поділися? – спитав Михась. – Невже так важко весь час триматися за нами з Лихоманкою?

– Та тут у нас сталася прикрість, – похмуро пояснив Хома. – Розумієш, ми надто низько спустилися і опинились у вузький ущелині. Протяг там просто скажений, аж свистить. Ми й не стямились, як вітер зірвав зі Спайка пов’язку, а замінити її нема чим, сам знаєш…

Михась з тривогою придивлявся до вмираючого морока – тіло Спайка стало ще прозоріше, і тепер крізь нього можна вже було навіть розрізнити силуети гір.

«Він гине, остаточно перетворюється на тінь. Треба якнайшвидше дістатися заповідника, а ми тут безглуздо блукаємо сюди-туди. І де ж та Карабі-Яйла? Якби ж у мене була карта! – з прикрістю думав хлопець. – У нас більше немає часу на пошуки».

І тут Михасеві сяйнула думка:

«От, якби можна стрімко промчати над усією грядою Кримських гір. Але, мабуть, часу не вистачить, бо до світання лишалися лічені хвилини».

– Грецю, – спитав хлопець, – а ми можемо рухатися швидше?

– Звісно.

– Ти не зрозумів. Чи може зграя хвилин за двадцять промайнути всі Кримські гори – від Севастополя до Керчі?

– Авжеж, може! Ми, дракони, все можемо, але ось ти… Не знаю, чи ти витримаєш таку швидкість? – відказав велетень.

– Витримаю, – Навігатор підійняв руку: – Увага! Далі ми будемо рухатись на граничній швидкості. Тримайтеся за нами з Лихоманкою! Не відставати! Готові? ДРАКО-О-ОНИ, ВПЕРЕ-Е-ЕД!!!

36. Кам’яне море

Михась мчав попереду на спині Лихоманки. Разом з ними мчав Хома, який міцно вчепився у хвіст золотої дракониці, бо відсутність третини хвоста не давала змоги грушевому дракону самостійно розвинути належну швидкість.

За ними, мовчки стиснувши зуби, гнала зграя – гнала на межі своїх можливостей, і шерхіт численних крил нагадував шум буревію. Проте надія на щасливе завершення цієї шаленої гонитви танула з кожною хвилиною. Бліда смуга на сході набрала ясно-малинового кольору, і було зрозуміло, що вже ось-ось має визирнути денне світило.

Товариство мандрівних драконів зі свистом промчало над печерними містечками Ескі-Кермену, над круглими куполами Кримської обсерваторії,[40]40
  Кримська обсерваторія – розташована за 12 км від Бахчисарая на схилі гори Сель-Бухра. У селищі Науковому майже двадцять веж з телескопами, серед них сонячний коронограф.


[Закрыть] над гострими, ніби олівці, мінаретами палацу кримського хана.[41]41
  …мінарети палацу кримського хана – палац Хан Сарай, збудований на поч. ХУІ ст. на березі річки Чурук-Су. Місто, що виникло навколо палацу, отримало назву Бахчисарай, тобто Палац в саду. І чого там тільки немає: і храм-мечеть (це і є гострі вежі-мінарети), і диван (приміщення державної ради), і гарем (обійстя ханських дружин), і кухня, і конюшня, і башта для мисливських соколів, і сади.


[Закрыть]

Михась пригнувся до Лихоманчиної шиї і віддався шаленому руху. Обличчя нестерпно обпікали пориви холодного вітру, легені різало крижане повітря, але йому все одно здавалося, що вони летять надто повільно. Час від часу хлопець кидав стривожені погляди на Спайка, але тепер йому доводилося напружувати очі, щоб роздивитись ту бляклу тінь, що колись була грізним чорним мороком. Навігатор постійно боявся, що наступний його погляд вже не знайде на спині Хай-Тобі-Греця ніяких слідів Олелькового дракона.

Гори тяглися й тяглися внизу нескінченним зубчастим гребенем. Праворуч зяяло наповнене туманом провалля. Часом у розривах між клаптями хмар з’являлося срібне ряботіння далекої морської поверхні. Раз у раз перед зграєю зненацька здіймалися вершини, які доводилося огинати.

Надія танула з кожною хвилиною. Аж тут попереду в гірському хребті відкрився просвіт, і хлопець раптом побачив: далеко за двома скелястими гребенями на тлі малинового передсвітанкового неба раз у раз запалюються спалахи.

– Гляньте! Гляньте! Отам, ліворуч! – гукнув Михась.

– Це вогонь драконів! Це вони, вогнедихи! – зрадів Гарбузяний Пих.

Дракони зробили відчайдушний ривок, і хлопець відчув, що непритомніє, бо виття вітру в вухах перетворилося на нестерпно-тонкий свист, пейзаж перетворився на нечіткі горизонтальні смуги, а перед очима затанцював розсип дрібних різнобарвних зірок.

Та ось зграя пригальмувала – попереду розгорнулася величезна кам’яниста яйла.

Навігатор віддихався і знову відчув тривогу – чи чекають тут на них? Він квапливо видобув з кишені вуркóту. Цього разу з чару пролунав звук, схожий на спів мисливського рога. Його відлуння відбилося від довколишніх гір і повернулося ще гучнішою луною.

– Дивіться! Праворуч! Там посадкова смуга! – крикнули лимонні близнючки.

І справді: попереду, серед темного простору плоскогір’я раптом засвітився коридор з вогнів, що дуже нагадував злітно-посадкову смугу летовища.

Карабі-Яйла[42]42
  Карабі-Яйла – кам’янисте плоскогір’я високо в горах. Надзвичайно цікаве місто – там 235 печер, а під землею просто суцільні карстові лабіринти. Воно тут доволі добре описано, тому я лише поясню назву. «Кара» татарською означає «чорний, темний», а бі – скорочення від слова «бей» – володар, господар. Отже, плато названо на честь Темного Володаря. (Місцеві мешканці стверджують, що це була не людина, а вельми грізний дракон.)


[Закрыть] – найбільше плато з усіх, що їм довелося бачити, було геть засипане камінням. Мандрівникам раптом здалося, що вони линуть над розбурханим, але давно застиглим кам’яним морем. На одному місці каміння було ретельно прибране, а на скелястому ґрунті вирізнялися зображення чотирьох метеликів[43]43
  …вирізнялися зображення чотирьох метеликів – Мало хто знає, що в нас, в Україні, є зображення, схожі на ті, що в пустелі Наска в Південній Америці. У південній, порівняно рівній частині Карабі-Яйли з величезних каменів викладено зображення чотирьох метеликів відповідно до чотирьох сторін світу. Метелики завбільшки 8 м, їх можна побачити хіба що з пташиного (або драконячого) польоту.


[Закрыть], викладені з уламків скель. Саме там і блимали посадкові вогні.

Зграя знизилась, і невдовзі стало видно, що посадкову смугу позначають дракони, які вишикувались коридором у два ряди і дружно видихали полум’я.

«Нас помітили!» – здогадався Михась.

З невеличкого будиночка з антеною на даху вискочило двоє людей і побігли їм назустріч, несамовито вимахуючи руками. Хлопець упізнав знайомих аспірантів з Інституту Експериментальних Досліджень Фольклорної Флори і Фауни – Олексу і Мурата.

Стрункий лад зграї раптом порушився. Дракони змішалися, намагаючись обігнати одне одного. Кожний крилатий ящур бажав приземлитися першим, і через те посадка могла стати справжньою катастрофою, але Михась вчасно зметикував, що треба робити.

– Увага! – гукнув він. – Сідаємо за чергою! Шикуйтеся в ряд!

– А можна, я перший? – чемно попросив Гарбузяний Пих. Рубінові очі флама сяяли від захвату.

– Добре. Перший сідає Пих, тоді ми з Лихоманкою і Хомою, потім Грець зі Спайком та Котею, а завершують наше приземлення лимонні сестрички. Ну, ви вже самі вирішуйте, яка сідає перша, а яка – друга.

Дракони вишикувалися за наказом Навігатора.

І ось нарешті збулася мрія червоного флама – він урочисто знизився, намагаючись наслідувати сріблястий аеробус, легко торкнувся лапами скелястого ґрунту і повагом побіг між двома рядами почесної варти вогнедихів.

Слідом за ним приземлялися всі інші. Щоправда, урочистість моменту трохи зіпсували лимонні сестри, які мало не побилися, сперечаючись, котра з них має сісти першою. Близнючки до останньої миті відпихали одна одну і таки схибили, так і не втрапивши на рівну смугу. Обидві ляпнулися збоку на каміння і трохи позбивали собі лапи.

– Де він, ваш поранений морок? – гукнув Олекса, навіть не привітавшись.

– Чи ще живий? – підбіг схвильований Мурат.

Вони хутко зняли пораненого зі спини Греця й поклали його на камінне зображення метелика. Спайк утратив майже всю вагу і тепер важив не більше, ніж жменька снігу.

У Михася стислося серце: де й подівся той грізний лискучо-чорний хижак, під чиїми важкими кроками здригалася земля. Тепер перед ним лежав тьмяний, ледь помітний, попелястий померк. Ще трохи, і він остаточно стане лише мороком і назавжди загубиться серед тіней Кам’яного моря. Він ще жив, але очі в хижака були заплющені, а дихання слабшало з кожним подихом.

«Запізнилися, – з тугою зрозумів хлопець. – Все було марно – Спайк умирає! Там, у майстерні Амура Ґаланта, Олельків дракон урятував наші життя. А от ми не впорались, не змогли його порятувати.»

– Погані справи, – важко зітхнув Олекса, хитаючи головою. – Навіть не знаю, чи можна тут хоч чимось зарадити?

Зненацька тінь Спайка розплющила очі, відшукала поглядом Михася і майже нечутно прошелестіла:

– ВІН ПОВЕРТАТИСЯ?

Навкруги юрмився натовп драконів і людей, та лише Михась зрозумів, про що він питає.

– Спайку, тримайся! Олелько вже за п’ять днів буде вдома, канікули закінчуються!

– ТИ КАЗАТИ: «ПРИВІТ ВІД СПАЙКА»…

– Не треба, ти сам йому це скажеш.

Хижак гучно видихнув повітря й затих, а ледь помітні обриси його тіла почали розчинятися.

37. Майстер драконів

Темний жах упав на Михася – оце й по всьому, нема більше Спайка. Але Мурат раптом смикнув його за руку й рішуче наказав:

– Грай! Бери свій чар і грай! Звісно, в тебе замало досвіду і вміння, щоб повернути йому здоров’я, але доки ти гратимеш – його життя буде тривати. Ми викликали Майстра Драконів. Він трохи запізнюється, але обов’язково прибуде. Нам треба протриматися до його прибуття. Грай!

Михась слухняно підніс до вуст вуркóту – й вона залунала. Ніколи – ні до того, ні згодом – йому не доводилося чути такої сумної колискової.

Навігатор драконів відчув, як увесь, по вінця, сповнюється сумом прощання. Сум останньої пісні стиснув серце, ліг тягарем на плечі і нестерпно запік в очах, але хлопець стримав сльози, бо навігатори не плачуть. Він грав і грав, перебираючи струни однією рукою.

Груди прозорого Спайка ледь помітно здіймалися – він ще жив – жив, доки лунає чар. Мелодія колискової поступово пройняла невимовним жалем усіх: і людей, і драконів. Довкола линув нестримний кришталевий подзвін: це плакали сестри Лимонки, Лихоманка та інші дракони. Біля засмучених чудовиськ хутко зростали купи кристалів гірського кришталю.

Михась, може, не надто й вірив, що обіцяна допомога прибуде вчасно, та він був Навігатор і мусив до останнього, навіть попри безнадію, дбати про своїх драконів, а тому, грав, грав і грав.

Зненацька Пих, який стояв поруч з Михасем, видихаючи клуби тужливо-чорного диму, стиха промовив:

– Оце дракон! Усім драконам дракон!

Не перестаючи грати, Михась, скосив очі й побачив, що дракони знову вишикувалися у два ряди й почали дружно видихати вогонь, щоб створити посадкову смугу. Туди швидко знижувався неймовірних розмірів дракон. Його пурпурова луска райдужно мінилася в заграві світанку, а на спині, у високому візерунчастому сідлі, сиділо двоє вершників – старий і дівчинка.

– Це Астеріон[44]44
  Астеріон – з грецької означає «зірковий». Дракон Майстра Шпака названий на честь зірки, бо так зветься бета сузір’я Гончаків.


[Закрыть] – дракон Великого Майстра, – пояснив Олекса.

– Нарешті! – з полегкістю обізвався Мурат.

Пурпуровий дракон приземлився, і двоє вершників хутко збігли по його крилі до тієї ледь зримої тіні, яка ще недавно була Спайком.

Михась опустив вуркóту, але дівчинка махнула йому рукою, щоб він продовжував грати.

Прибульці стали обабіч тіні морока. У їхніх руках були музичні чар-інструменти: у дівчинки – щось на зразок кобзи, подвійний гриф якої був щедро обвішаний дзвіночками, а в старого – барабан, дуже схожий на той, який був у підступного галантерейника, але набагато більший.

Дівчинка торкнулася струн – озвалися дзвіночки, тоді додався чіткий ритм барабана. Спочатку вони підхопили сумну колискову вуркóти, а тоді ритм прискорився і мелодія пожвавішала, повеселіла.

Тепер уже Михасева вуркóта підспівувала їм.

Михась не відривав очей від Спайка, і за кілька хвилин з подивом зауважив, як ледь помітні контури тіні просто на очах почали ущільнюватися і міцніти. Повернувся густий чорний колір, зблиснули очі, клацнули зубиська – і ось перед ними вже лежала не примарна тінь, а грізний хижак. Хлопцеві навіть здалося, що морок став тепер ще міцніший, ще чорніший і ще зубатіший.

Зненацька Спайк чхнув і сів, хвильку послухав музику, нахиляючи важку голову то в один, то в другий бік, а далі рішуче прогундосив:

– МУЗИКА – ДОБРЕ, ПЕЧЕНЯ – КРАЩЕ.

Натовп засміявся і зааплодував.

Мелодія урвалася.

– Ходімо, друже, я проведу тебе до нашої куховарні. Бачу, що тобі не завадить підкріпитися, – запропонував Мурат.

Спайк запитально поглянув на Навігатора – «можна?». Хлопець кивнув.

Михась із широкою усмішкою на обличчі дивився, як, незграбно чалапаючи на товстих лапах, чорний морок по-змовницьки цікавився в Мурата:

– КОТЛЕТИ? СОСИСКИ? ПЕЧЕНЯ? КОВБАСА? ШИНКА? МНЯА-А-АСО?

Тієї хвилини до Михася підійшов Олекса і потиснув йому руку, наче дорослому.

– Ну, Михасю, – захоплено мовив він, – Навігатор з тебе просто неймовірний! Скажу тобі чесно, коли вчора ввечері ти мені подзвонив, я ні на що особливо не сподівався, просто хотів, щоб ти вивів драконів з Києва, адже там могло статися величезне лихо. Сам розумієш: дракони в такому густонаселеному місті – це катастрофа. Та я ніколи не міг уявити, що такий хлопчик, як ти, здатен впоратися з цілою ватагою крилатих чудовиськ! Досі всі наші навігатори були поважні дорослі люди. Не збагну, як ти зумів приборкати таку кількість драконів? Адже вони надзвичайні шкідники і свавільці! Зазвичай Навігатор може привести до Карабі-Яйли двох, максимум – трьох драконів. А ти привів аж вісім – це абсолютний рекорд!

– Сім, – зауважив Майстер Драконів. – Восьме драконеня – його молодший брат, і малий мусить обов’язково перетворитися на людину.

Голос старого здався Михасеві дуже знайомим. Хлопець уважніше поглянув на чарівника і впізнав – та це ж бабусин сусід, той самий дід Шпак-музика, що змайстрував вуркóту! Щоправда, тепер старий був зодягнений у широчезну оксамитову синю мантію, якою вільно мандрували сузір’я, хвиляста біла борода майже сягала колін, а чоло прикрашав золотий обруч з величезним сапфіром.

– Добрий день… – розгублено проказав хлопець.

– Вітаю тебе, Михасю. Я тоді в Карпатах одразу збагнув: з тебе буде добрий Навігатор драконів – тому й подарував тобі цей чар.

– Пане Майстре… – нерішуче почав Михась.

– Ну-ну, сміливіше. Про що ти хочеш запитати?

– А як вийшло, що чар потрапив і до Амура Ґаланта?

Обличчя старого чарівника ураз спохмурніло.

– Це моя велика помилка, Михасю. Колись я завітав до свого старого друга, одного художника. Він на той час викладав у дитячій художній школі. Мені схотілося подивитися, як малюють діти, і я зазирнув на урок. Того дня малі художники мали намалювати якусь тварину. Малюнки були дуже гарні: зайці, лисиці, вовки, ведмеді, коти, собаки. Лиш один білявий хлопчик намалював дракона – і як намалював! Йому стало терпіння зобразити кожну лусочку. Малюнок мені дуже сподобався, і я вирішив, що лише той, хто добре ставиться до драконів, може їх так гарно малювати. Той хлопчик явно захоплювався крилатими ящурами, тож я подумав, що з нього може вийти непоганий Навігатор. От тоді я й подарував йому чар-барабан і пояснив, яку владу він тепер матиме над крилатими ящурами.

Майстер засмучено похитав головою.

– Та, на жаль, я помилявся, бо той хлопець захоплювався не самими драконами, а тільки красою їхньої шкури. Він виріс, навчився вправно користуватися чар-барабаном і першого ж довіреного йому дракона підступно приспав, розкроїв його шкуру і створив колекцію вишуканих галантерейних виробів. Парубок одразу розбагатів, продавши ті рідкісні сумки й гаманці за дикими цінами. Тоді ж він і вигадав собі оте ґламурне ім’я – Амур Ґалант і розпочав свій брудний бізнес.

– А далі?

– Далі ти вже приблизно знаєш: щоб отримати нових драконів, він вдавався до шахрайства і контрабанди. На совісті цього мерзотника життя вісімнадцяти вогнедихів.

– І що, зовсім нічого не можна було зробити, щоб зупинити того вбивцю драконів?

– Я намагався, але не міг навіть наблизитись до нього – Амур Ґалант ретельно захистив свою майстерню. Він знайшов охоронця, що знався на магії Сходу. Карлик Жовтий Треш оточив драконарій якимись чарами недосяжності. Безліч разів я робив спроби навідати крамницю «Еліте», однак за кілька метрів до вітрини мовби впирався у невидимий бар’єр. Згодом стало зрозуміло, що тієї перепони не здатен подолати жоден чарівник – до крамниці могли вільно заходити лише звичайні люди. Добре, що самовпевнений галантерейник не сприйняв тебе всерйоз і допустив до своєї майстерні. Завдяки тобі, Михасю, врятувалося он скільки драконів!

– Та головне – назавжди припинилося злочинне нищення вогнедихів! – несподівано додала дівчинка, яка під час цієї розмови стояла поруч і пильно дивилася на Михася.

– Моя онука захоплюється твоїми героїчними вчинками. Гадаю, вона залюбки допоможе тобі повернути молодшому брату його справжній вигляд. Якщо ти вже відпочив, то варто зайнятися Костиком. Разом з Альфою[45]45
  … разом з Альфою – ім’я цієї дивної особи походить від назви першої букви грецького алфавіту, а ще так називають найяскравішу зірку будь-якого сузір’я. О, вона ним неабияк пишається.


[Закрыть] ви впораєтесь. Коли чар-вуркóта і чар-торбан діють разом – це велика сила.

38. Мінлива Альфа и Кодекс Драконів

Михась обернувся до дівчинки і… здивувався. Йому здавалося, що після шаленої мандрівки з драконами він нічому більше не дивуватиметься, але. По-перше, вона була гарна, а по-друге. він взагалі не міг збагнути, яка вона насправді!

Дивлячись на будь-яку свою однокласницю, Михась завжди бачив: ця – білява, ця – чорнява, ця – русява, а ота – руда. Дівчинка, яка тепер стояла перед ним, змінювалася щомиті. Ось зараз її довжелезне волосся було чорне-чорне, а за хвильку вже палало рудим вогнем. Те саме відбувалося й з очима: на хлопця дивилися то сині, то карі, то смарагдово-зелені очі.

Райдужні хвилі прокочувалися і її сукнею – вона теж постійно змінювала колір. Один тільки інструмент, названий майстром Шпаком «чар-торбаном», не мінявся.

– Мою онуку звуть Альфа Бетельгейзе. Трохи незвично, так? Справа в тому, що вона постійно змінюється, але ти швидко звикнеш, – зауважив старий.

«Може, колись і звикну, але не швидко», – подумав Михась, бо йому аж в голові паморочилось від цих постійних перетворень.

– Краще не дивися, – запропонувала Альфа. – Я не ображуся. Розумієш, я народилася під мінливою зіркою Бетельгейзе[46]46
  …під зіркою Бетельгейзе – найбільша з усіх зірок, червоний надгігант (бета) в сузір’ї Оріона. Постійно змінює свої розміри, що пояснюється пульсацією її зовнішніх шарів. Перебуває на відстані 640 світлових років від Сонця.


[Закрыть], і можу сама обирати, якою мені бути. Але й досі не можу визначитись. Мене всі сварять за цю мінливість – і батьки, і вчителі, але я весь час хочу чогось іншого, нового.

Котьку Альфа з Михасем відшукали в гурті місцевої дітлашні. Малі драконенята бавилися в «летючки». Малюки ще поганенько трималися в повітрі, тож перемагав той, хто примудрявся пурхнути вище за інших.

Помітивши старшого брата, Котька відчайдушно затріпотів крильцями і примудрився злинути вгору аж на півтора метри, і переміг. Однак це не сподобалось попередньому переможцю, і завзятий маленький флам намірився кусьнути Котьку за хвоста, проте схибив і кусьнув когось іншого. Вкушений з пронизливим вереском накинувся на маленьку яблучну драконку, що сиділа поряд. За мить уся юрба малих драконів перетворилася на клубок лап, хвостів та гребенів.

Поки дві дорослі дракониці намагалися їх вгамувати, Михасеві пощастило висмикнути брата з бійки.

– Ой, який гарнесенький! – захоплено вигукнула Альфа. – Ти точно вирішив знову перетворити його на людину? З нього може вирости дракон неймовірної краси!

– Боюся, наша мама не зможе оцінити його драконячу вроду, – зітхнув Навігатор.

– А-а, тоді зрозуміло. Ну, що ж, тоді я почну, а ти підхоплюй.

Чар-торбан задзвенів і забряжчав у руках Альфи, яка при цьому ще й пританцьовувала в такт. Михасева вуркóта заспівала в унісон. Мелодія цього разу була весела, і Котька, доп’явши, що грають для нього, затанцював, вимахуючи блакитним хвостиком і хляпаючи крильми.

Ніхто з них навіть не встиг помітити, коли крила і хвіст десь поділися, і поряд з ними застрибало мале хлоп’я.

Навігатор опустив вуркóту, і малюк, за своєю звичкою, вхопився за ногу старшого брата, соромливо поглядаючи на Альфу.

Михась похапцем скинув куртку і загорнув у неї Котьку, бо той після перетворення стояв зовсім голий. Малий міг застудитися, адже на Карабі-Яйлі повівав крижаний зимовий вітерець.

«І як я не подумав про його одяг?!» – з прикрістю картав себе Михась.

Альфа враз відірвала чималий клаптик свого мінливого вбрання і склала його вдвоє. У її руках застрекотала якась крихітна машинка – і за кілька хвилин комбінезон був готовий.

– Ну як, мале драконеня, тобі тепло? – спитала вона, зав’язуючи поворозки капюшона під підборіддям малого.

Котька відповів широкою усмішкою.

Тепер найменший з братів Вербицьких блискотів і мінився різними кольорами, як і його рятівниця. До того ж це вбрання не пропускало холоду.

– А як же ти? – спитав Михась, з тривогою приглядаючись до вбрання дівчинки, адже на її сукні мала бути велика дірка.

Проте Альфа лише засміялася і покрутилася на місці. Її сукня широко роздулася й стала нагадувати дзвін, проте на ній не було жодних пошкоджень.

– Ходімо, покажу, що тут у нас є цікавого, – запропонувала онука Майстра Драконів, ховаючи в кишеню свою дивовижну машинку.

До них приєдналися Михасеві підопічні, і далі вони мандрували заповідником усі разом.

Майже на кожному кроці Карабі-Яйли траплялися печери.

З дірки-печери, де була куховарня, линули смачні пахощі. Там сидів ситий і цілком задоволений життям Спайк. Скуштувавши місцевих делікатесів, товариство рушило далі.

І ось перед ними постала велика кам’яна брила, що стриміла сторч і була вкрита якимись письменами.

– Це найголовніший менгір яйли. Саме тут відбуваються всілякі урочистості, бо на скрижалі вирізьблено головні закони драконів, – пояснила Альфа.

Михась вже дещо чув від своїх підопічних про ці закони, але побачив їх уперше. Він підійшов ближче і з цікавістю прочитав:

КОДЕКС ДРАКОНІВ*: (людською)

1. Не їж людину.

2. Не чини людині ніякого зла.

3. Рятуй людину від усілякого лиха.

4. Слухайся Навігатора.

5. Живи на Місяці, а Землю залиши людям.

6. Драконе – літай!

6. Дрракотто – фуррр!

5. Тіррі уль Місяць, а Земліон жбурр смаккотто.

4. Чуйто Навігаторр.

3. Рратото смакко бу поввний гапплик.

2. Фу цапко смакко ффікто люті.

1. Фу хрряп смакко. (гарррчальною)

ДРРАКОТТО ПОКОРРІ [47]47
  Кодекс Драконів (дрракотто покоррі) – з цими законами, здається, все зрозуміло, але хочу зауважити лише от що: дракони завжди читають знизу вгору, бо вважають, ніби так вони злітають до нових знань.


[Закрыть]

Драконяча мова видалася Михасеві трохи кумедною, але він стримав посмішку, бо помітив, що його дракони завмерли у піднесеному зворушенні.

– Як це мудро!

– Як велично!

– Як гарно!

– Як урочисто! – загукали дракони.

Розглядаючи письмена, викарбувані на древньому камені, Навігатор замислився про непрості стосунки між людьми і драконами.

Аж тут хтось легенько торкнувся його рукава. Хлопець озирнувся і зустрів ясний синій погляд Лихоманки. Усі його підопічні дракони теж пильно дивилися на нього.

– Михасю, пробач, що тоді в Олешківських пісках ми наговорили тобі багато прикрого про людство, адже саме ви, люди, тепер нас рятуєте. Ми. хочемо тобі подякувати.

– УРРАГАН НАВІГАТОРРО! (Слава Навігатору!) – дружно ревнули крилаті ящури і гучно загупали об землю хвостами, бо саме так аплодують дракони.

Михась зашарівся. А тоді вони всі разом ще трохи позахоплювалися Кодексом Драконів і рушили далі.

– Бачите той будинок? – спитала Альфа Бетельгейзе і показала на крихітний білий будиночок з антенами на даху. – То метеостанція[48]48
  Метеостанція – приміщення, де розташовані прилади для вимірювання даних, потрібних для передбачення погоди.


[Закрыть]. Ми з дідусем зупиняємось там, коли доводиться на кілька днів затриматися в заповіднику.

Михась згадав, що вже бачив його згори, коли вони підлітали до Карабі-Яйли.

– А взагалі де ти живеш? – поцікавився хлопець.

Він уже почав трохи звикати до постійних змін, що відбувалися з дівчинкою, але все ж здригнувся з несподіванки, коли її волосся раптом підстрибнуло й закрутилося в дрібні золоті кучері.

– На Місяці. Ми з батьками й дідусем мешкаємо в Драконовій долині. І Астеріон, дідусів дракон, теж там живе, зовсім поряд з нами, – дівчинка помахала рукою, й до них наблизився той велетенський пурпуровий дракон, на якому вони з Майстром Драконів прибули до заповідника.

Побачивши Михасеву зграю, велетень схилив голову і привітно усміхнувся.

– Ох, який же він гарний! Це найкрасивіший дракон, якого мені доводилось бачити! – схвильовано зашепотіла Скіпка на вухо сестрі.

– А як він мені усміхається! – тихенько відгукнулася Скалка.

– Чого це тобі, він же дивиться просто на мене! – засичала Скіпка.

– Тому що в нього чудовий смак і він зразу помітив, що я жовтіша! – підвищила голос Скалка.

– Зате я стрункіша і в мене хвіст довший аж на чотири сантиметри! Він це зразу побачив! – верескнула Скіпка.

– Починається! Схоже, ці дурасі знову закохалися, – пробуркотів Хома.

Мінлива Альфа повернулася до Михасевих драконів:

– Знайомтеся, це Астеріон Мудрий. Він завуч драконячої школи, де вам доведеться вчитися.

– Михасю, а завуч – це хто? – пошепки спитала Скіпка.

– Це, мабуть, цар драконів? – припустила Скалка.

Михась усміхнувся:

– Завуч – це найстарший учитель. До речі, в школі саме завуч розбирається з порушниками дисципліни.

– Ой! Завуч! – перелякано пробелькотіла Скіпка.

– То ось, виявляється, хто він! – спантеличилася Скалка.

Сестри знову міцно вхопили одна одну за лапи і швидко сховалися за спинами інших драконів.

– Вчитися? – занепокоївся Хома. – Тут, у заповіднику? Так далеко від дому?

– Ні! Тут, на Карабі-Яйлі, є тільки дитсадок, бо малі драконенята ще надто слабкі, щоб подолати шлях до Місяця. Ви всі будете навчатися в Драконовій долині.