Текст книги "Дракони, вперед!"

Автор книги: Катя Штанко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

23. Дракони у хмарах

На жаль, тієї ночі небо над містом затуляла щільна хмарність. Опинившись у густому тумані, крилаті ящури одразу ж загубили одне одного. Усі ці дракони зростали в неволі і їм ще ніколи не доводилося літати в широкому світі. Усі вони мали крила і від народження мріяли про політ, проте зовсім нічого не знали ні про хмари, ні про вітер, ні про дощ, ні про сніг, ні про туман. Мала дитина, і та краще могла б зорієнтуватися у просторі, ніж ці крилаті велетні.

Дракони, вихопившись зі своєї в’язниці, легко знялися в повітря, але що робити далі в цьому безкрайньому небі, ніхто з них не знав.

Хай-Тобі-Грець зі Спайком на спині потужно зринув угору. Він летів, летів, летів, прошиваючи хмари, ніби гігантська зелена голка, і, нарешті, пронизав наскрізь усі шари снігових хмар. Виринувши з них, гігант опинився над нескінченним волокнистим хмарним морем. Воно тяглося у всі боки до самого обрію. Хмари, хмари. і більш нічого. Тріщав мороз, ясно світили зорі, блідий байдужий місяць марно сподівався зігрітися, загортаючись в легенькі шматочки хмарного дріб’язку.

Хай-Тобі-Грець був готовий долати будь-які відстані, але не знав, у якому напрямку треба рухатись.

«На південь, нам треба на південь!» – сам собі нагадував велетень, але де той південь, було зовсім не зрозуміло. Дракон марно крутився на місці, пірнав у хмари і знову виринав, аж доки нарешті зрозумів, що остаточно загубився.

– Нічого, Спайку, нічого, не хвилюйся, – мурмотів велетень, – зараз ми когось з них знайдемо…

Однак Спайк був непритомний і не міг нічого відповісти. І тоді Хай-Тобі-Грець, здоровезний, дужий дракон, уперше в житті шалено злякався й заревів на всю міць свого могутнього голосу:

– МИХАСЮ-Ю-Ю!!! ХОМ-О-О-О!!! ПИ-И-И-Х!!! ЛИХОМА-А-А-НКО!!! ДЕ ВИ-И-И-И?!!

Страхітливе ревище громом прокотилося над містом, і мешканці столиці здригнулися в своїх затишних ліжках, бурмочучи у напівсні: «Ти диви, який зимовий грім.».

* * *

А Лихоманці теж було непереливки. Їй довелося нести сплячого Котьку, тому золота драконка не могла летіти швидко.

Опинившись у холодному тумані, малюк прокинувся й заплакав.

– Мамо! Ма-а-а-амо! Хочу до мами! МА-А-А-А-МО!

– Ну-ну, маленький, не плач, – колисала його Лихоманка. – Та де ж це всі поділися?! Гей! Ми тут!

Вона кружляла над самими дахами, чіпляючи хвостом димарі. Котька розійшовся не на жарт, за його пронизливим верещанням Лихоманка взагалі нічого не могла почути. «Сердешний малюк, він, мабуть, голодний, – міркувала драконка. – І як це я не здогадалася взяти хоча б яблуко на дорогу».

Зненацька вони натрапили на сяючу верхівку головної ялинки, що височіла на Майдані Незалежності.

– Не треба плакати, ось подивися, яка ялинка – диво! Яка цяця – дивись, як блискотить! Он які кульки! А он, бачиш? Святий Миколай несе дарунки малому Костику…

Котька трохи вгамувався і, схлипуючи, втупився круглими оченятами у те новорічне диво. І Лихоманка, трохи не плачучи від розпачу, так і кружляла навкруг ялинки, не знаючи, що робити далі, адже вона ще не була дорослою і досвідченою драконкою.

Черговий міліціонер на Майдані Незалежності, споглядаючи її маневри біля різдвяного дерева, затулив обличчя руками і подумав: «Пора змінити роботу, бо ці нічні чергування точно доведуть мене до божевільні».

* * *

Сестрам-лимонкам було трохи легше, бо вони трималися разом. Близнючки були надзвичайно дружні, майже нерозлучні, і летіли, міцно вхопивши одна одну за лапу. А отже, зрозумівши, що загубилися, вони одразу почали одна одну заспокоювати.

– Не хвилюйся, Скіпко, ми їх швидко знайдемо!

– Не переймайся, Скалко, все буде добре, от побачиш!

– Вони всі десь поруч, Скіпко!

– Вони нізащо нас не покинуть, Скалко!

Сестри згори невпевнено поглядали на київські вулиці. Там, унизу, було темно, сиро й незатишно, скрізь стриміли купи брудного снігу, поміж якими зрідка проповзали якісь дивні тварини, що освітлювали собі шлях палаючими очима.

Невдовзі драконки опинилися над верхівками високих дерев. Це був Ботанічний сад, той, що за університетом, але Лимонки цього не знали, вони лише чули колись, що десь є ліси, де росте багато дерев.

– Здається мені, що це ліс, – зауважила Скіпка.

– Звісно, ліс! – підтримала сестру Скалка.

– Як ти гадаєш, Скіпко, чи варто нам і далі ширяти у цій темряві?

– Зовсім не варто, Скалко!

– Тоді, Скіпко, може, почекаємо світанку в цьому лісі?

– Авжеж, це розумне рішення, Скалко!

І лимонні близнючки влаштувалися на гілці великого дерева, яка загрозливо прогнулася під їхньою вагою. Сестри пригорнулися одна до одної, щоб було тепліше, і приготувалися чекати ранку.

Поодинокі закохані пари, що затрималися в романтичному тумані Ботанічного саду, миттю дременули до виходу, побачивши на дереві дві велетенські крилаті лимонно-жовті істоти.

А Гарбузяний Пих не квапився покинути місце свого ув’язнення, бо захопився спогляданням пожежі крамниці «ELITE». Він, як і всі його родичі – червоні флами, найбільше в світі любив яскраве полум’я, і ось тепер, ширяючи над вогнем, серед іскор, попелу та задушливого чадного диму, почувався абсолютно щасливим. Дракон захоплено споглядав за діями пожежників, йому надзвичайно подобалися їхні блискучі шоломи.

Він пильнував, щоб полум’я не згасло.

«Як би я хотів потоваришувати з цими відважними хлопцями! Їм так подобається гасити полум’я! Ми могли б так класно порозумітися – я підпалював би, а вони – гасили, і всі були б задоволені». Пих уявив, як він мчить вулицями міста разом зі своїми новими друзями на отій здоровенній червоній машині з сиреною.

Проте пожежники ніяк не могли второпати, що ж це відбувається: щойно їм вдається погасити якусь частину будинку, як з диму зненацька виринає щось незрозуміло-червоне, вивергає потік полум’я і знову підпалює те саме місце?!

Хомі, на відміну від інших, уже не раз доводилося літати вночі над Києвом, бо Михась часом випускав свого вихованця погуляти. Навіть з оберемком одягу в лапах він вільно почувався в польоті і непогано знав дорогу додому – до спільного дому братів Вербицьких.

Трохи пометушившись у хмарах і покричавши у всі боки, Хома вирішив: «Якщо Михась мене шукатиме, то, мабуть, здогадається, що я чекаю на нього вдома».

Фруктовий дракон досить швидко відшукав рідний дах. Проте заявитися просто в квартиру без своїх братів він, звісно, не наважився, і тому відшукав нагорі знайомий димар. Втомлений Хома кинув на засніжену покрівлю Михасеву куртку, сів на неї, притулився до теплого цегляного комина, заплющив очі й незчувся, як задрімав.

Йому наснилася святкова новорічна вечеря і весела родина Вербицьких за столом. Тато показує фокуси, Михась грає на вуркóті, а він, Хома, співає. Котька просто верещить від радості і стрибає на пружному дивані. А матуся як постаралася! На столі – голубці, морквяні котлети, салатів – яких забажаєш, помаранчеві купи апельсинів і мандаринів, жовті півмісяці бананів, різнобарвні соки у високих склянках, а головне: на круглій розписній тарелі – рум’яний яблучний пиріг, такий духмя-а-а-ний.

«Невже вони самі подалися в Крим, а мене покинули? – стривожено подумав Михась. – Не може бути! А Котька? Хіба вони забрали б малюка з собою, не спитавши мене? Ні, хто завгодно, але Хома ніколи б не погодився летіти без мене… Так, без паніки, треба лише зосередитися й здогадатися, де він може мене чекати? – і одразу ж відповів собі: – Звісно, вдома».

Згори Київ був зовсім інший – засипані снігом дахи, церковні золочені бані, шпилі, а поміж ними де-не-де бовваніли височезні новітні будинки-хмародери. Якби Михась не народився в цьому місті і не знав його так добре, то, певно, заблукав би, як усі інші дракони, але йому, з діда-прадіда киянину, варто було кинути побіжний погляд на гостроверху вежу неподалік, і одразу ставало зрозуміло, що це «дім Барона» поблизу Золотих воріт, а отже, лишалося тільки розвернутись і летіти уздовж Ярославового Валу в напрямку свого дому.

Невдовзі хлопчик-дракон упізнав свій двір і будинок, де минуло все його життя. Дім спав, лише вікна їхньої квартири яскраво палахкотіли серед суцільної темряви. Батьки, певна річ, не сплять, хвилюються – ще б пак, адже в них пропало аж двоє синів. Ох, як же йому хотілося зараз опинитися поруч з батьками в теплі рідної домівки, однак не міг же Михась у драконячому вигляді з’явитися вдома. Навіть не можна собі уявити, що сталося б з мамою, якби синя драконяча пика раптом з’явилася у вікні, – на жаль, на відміну від Хоми, він не вмів вдавати собаку. А якби й умів, то хіба б це вирішило проблему? Михась важко зітхнув, піднявся вище і вмить угледів на покрівлі міцно сплячого грушевого дракона.

– Гей, Хомо, прокидайся! – термосив його Михась.

– Принеси мені банан… і грушу… а ще шматок пирога… отого, що з яблуками… – сонно мимрив Хома.

– Багатенько ти хочеш. Я б і сам не відмовився від пирога, – зауважив старший брат.

– Що?! Де?! – підскочив Хома й нарешті збагнув, де він тепер перебуває.

Грушевий протер лапами очі й позіхнув:

– Нарешті ти знайшовся!

– А де всі? – спитав Михась, обіймаючи брата.

– Хіба ти не бачиш? Хмари, туман, ще й темрява хоч в око стрель, от усі й загубилися. Сюди вони, звісно, ніяк не дістануться, бо нічогісінько не знають про наш будинок.

– Погано. І де тепер їх шукати? Ти ж знаєш, якщо ми до світанку не доправимо Спайка в Крим, він загине. Що я тоді скажу Олелькові? – зітхнув Михась.

– Скажеш, що ти неорганізований і безвідповідальний нехлюй, – раптом долинуло з димаря.

Щось зашаруділо, і з отвору виліз крихітний сердитий дідок. Старий влаштувався на верху комина і несхвально втупився в драконів з-під кошлатих брів.

– Домінус Верба! – разом вигукнули брати Вербицькі.

24. Чудернацька штукенція

– Чудово! Просто молодці! Більших дурощів накоїти було неможливо! – з прикрістю пробуркотів домовик, розглядаючи двох грушевих драконів, що винувато похнюпилися обабіч димаря. – Як ти примудрився втратити людську подобу?

– Це сталося через чарівний барабан… – ледь чутно прошепотів дракон-Михась.

– Роззява. Хоча б батьків пожалів. Вони вже обдзвонили всіх друзів, родичів і знайомих, а тепер дзвонять вже в лікарні та морги. Де малий?

– Він з однією… дівчиною, – Михась не наважився зізнатися, що довірив молодшого брата малознайомій дракониці. – Винні ці дурнуваті хмари, ми втратили зв’язок саме через них! Що тепер робити?!

– Звісно ж, розігнати хмари.

Брати Вербицькі витріщилися на Домінуса Вербу, намагаючись збагнути, чи не кепкує він з них.

– Ви інструмент часом не загубили?

– Який інструмент?

– Вуркóту.

– Знущаєтесь? До чого тут…

– Діставай.

Спантеличений і роздратований Михась витяг з-під Хоми куртку і намацав у кишені вуркóту. «Певно, старий зовсім з глузду з’їхав – навіщо йому саме зараз знадобилася вуркóта?» – сердито думав Михась.

– Поглянь на неї. Тільки уважно, – наказав домовик.

Михась знизав плечима, невдоволено смикнув хвостом, але послухався.

Чудернацька штукенція ця вуркóта – не розбереш: це сопілка чи маленька кобза. А зроблена сяк-так – сіра подряпана деревина, замотана неохайною волохатою мотузкою. І раптом він збагнув – і деревина, і мотузка, і робота – усе точнісінько таке, як у знищеного чарівного барабана.

– Ну що, дійшло нарешті?

– Це… це…

– Так, це чар. І підкоряються чару не лише дракони, а й взагалі будь-які стихії. Вилазь сюди на димар. Так, заплющ очі. А тепер уяви собі погожу ніч: легенький морозець, повітря прозоре, в небі розсипи зірок, місяць у золотистому колі – і грай! – наказав Домінус Верба.

Михась подув у чар-вуркóту, і з неї полилася нявчально-мурчальна музика, що текла й текла, як вода. А коли він розплющив очі, навкруги мерехтіла зірками ясна зимова ніч.

– А де поділися хмари?

– Та хутенько попхалися на північ, – пояснив Хома. Він якось дивно поглядав на старшого брата. – Погода – клас! Легенький морозець. А, до речі, тобі не зимно?

І тут Михась збагнув, що, справді, увесь аж труситься від холоду. Особливо лапи. Хлопець глянув униз і враз побачив, що це зовсім не драконячі лапи, а звичайні людські ноги. Він знову був людиною і стояв на верхівці димаря, голяка на морозі!

– Ти змінився, як тільки почав грати на вуркóті, – зауважив грушевий дракон.

– Навігатором може бути тільки людина, бо так належить, – пробуркотів домовик. – Почекайте, я миттю!

Домінус Верба прудко сховався в димарі.

Михась відчував, що зараз просто перетвориться на шматок криги. Мороз жорстоко щипав його за боки, і як тут було не пошкодувати про товсту драконячу шкуру, яка надійно захищала від холоду. Хлопець накинув куртку на голе тіло, скоцюрбився, обхопив себе руками і, цокаючи зубами, притулився до димаря.

– С-с-слухай, Хомо, а що там таке с-с-с-старий б-б-б-бовкнув про Навігатора?

– Ти ще не зрозумів? Ну ти даєш! Хіба не пам’ятаєш, як Хай-Тобі-Грець розповідав, що той, хто має чар, набуває особливої влади над драконами і має особливі обов’язки перед ними. І зветься він Навігатором драконів? Хіба вуркóта не чар?

– Ч-ч-чар.

– Отже, ти – Навігатор драконів.

У димарі знову зашаруділо і звідти вигулькнув домовик, обтяжений купою згортків. З одного спокусливо виглядали банани.

– Навіть не чекав! – зрадів Хома, простягаючи лапи до клунка. – Ви такий милий, пане Домінусе!

– Прибери свої пазурі, ненажеро, – буркнув домовик. – Це – малюкові. А тобі ось – яблуко.

Грушевий ображено набурмосився, але яблуко впіймав і одразу захрумкотів.

– Михасю, ось твій одяг. Вдягайся швидше, бо ти вже аж посинів з холоду, – старий кинув хлопцеві найбільший згорток.

Михась поспіхом натягнув на себе светра, штани, теплі вовняні шкарпетки, чоботи, куртку й шапку, ще й замотався шаликом. За якусь хвилину-другу нарешті трохи зігрівся і знову виліз на димар.

– Хоч ніч тепер і ясна, але я все одно не бачу жодного дракона.

– То поклич їх. Ти ж маєш чар, ти ж – Навігатор. Вони неодмінно мають тебе почути.

Хлопець покрутив у руках саморобну чудернацьку штуковину.

– Позвати? А як?

– Просто грай. Зрозумій нарешті, вуркóта – це не просто якась деренчалка, це – чар, а отже, вона сама обирає потрібну музику.

Михась приклав до губ химерний інструмент і подув. Вуркóта зненацька заспівала кумедним дитячим голоском:

– До мене! До мене! До мене!

Начебто й співала вона не надто гучно, але…

Спочатку просто в зеніті зіркового неба, десь поблизу Веги, з’явилася маленька зелена краплинка, яка швидко збільшувалася, і ось на їхнє подвір’я гучно, аж земля здригнулася, приземлився Хай-Тобі-Грець.

Хоч гігант і стояв на землі, його рогата мордяка опинилася на рівні даху п’ятиповерхового будинку.

Тоді з того боку, де вдалині палахкотіла заграва пожежі, раптом вихопився закіптюжений, оповитий іскрами Пих, а потім майже одночасно з-за покрівель випурхнули Лихоманка з Котькою в лапах і лимонні сестри.

– Не сюди! Сюди не сідайте! Дах розвалите! – люто замахав на драконів руками Домінус Верба. – Он на ті дерева.

Добре, що хоч дерева, які росли впритул до будинку, були старі, великі й міцні, але й вони сильно зігнулися, обсипаючи з гілок сніг під вагою крилатих ящурів. Однак Хай-Тобі-Грець так і залишився стояти на землі, бо навряд чи знайшлося б дерево, здатне його витримати.

25. Навігатор драконів

– То ти, виходить, Навігатор? – прогримотів Хай-Тобі-Грець, роздивляючись вуркóту в руках Михася. – Я здогадувався, бо щось таке особливе в тобі було…

– Навігатор? Мені завжди здавалося, що Навігатором має бути людина доросла, досвідчена, – промовила Лихоманка, з сумнівом придивляючись до не надто солідної постаті хлопця.

– Та хіба ж це Навігатор? Сміх та й годі! Ні, це не серйозно! – гаряче підтримав її Гарбузяний Пих.

– Навігатор має бути розумний!

– Навігатор має бути мудрий!

– І кмітливий!

– І освічений!

– І обізнаний!

– І далекоглядний!

– І пильний!

– І завбачливий!

– А ти хіба такий? – навперебій загукали сестри Лимонки.

– Та про що мова?! Звісно, він не годиться на Навігатора! – знову озвався Гарбузяний Пих.

Михась і сам розумів, що не підходить для такої відповідальної ролі, але все одно вислуховувати таке було образливо. Хлопцеві стало прикро.

«Ну й нехай. Нехай собі роблять що хочуть, нехай шукають когось кращого… Якби не Котька, я зараз взагалі розвернувся б і пішов собі додому, а вони хай самі про себе дбають. Але Спайка шкода… Поки вони сперечатимуться, він може загинути. До ранку конче треба доправити його в Крим. Цікаво, а як вони збираються знайти шлях на південь? Вони ж зовсім не знають, куди летіти, – он заблукали навіть над містом, а перетнути цілу країну?»

Михась стояв, обіпершись спиною на димар, і крутив у руках чар-вуркóту.

– Не підходить? Тут немає інших Навігаторів, щоб ви могли обрати собі до вподоби! – суворо озвався Домінус Верба. – Ви знаєте, куди треба летіти, щоб потрапити в заповідник? Ви вмієте читати мапу? А от він уміє. Мусите вибирати: або з таким Навігатором, або блукати зовсім наосліп.

Дракони принишкли.

– Та Михась у мільйон разів розумніший за будь-кого з вас! – обурився Хома. – Якби не він, ви й досі б сиділи за ґратами, чекаючи своєї черги, щоб стати валізами й чобітьми!

– Михасю, а ти справді знаєш, куди нам летіти? – спитала Золота Лихоманка.

– Можеш відшукати дорогу до Криму?

– Або хоча б з’ясувати, де той південь? – очі крилатих чудовиськ запитально втупилися в хлопця.

Михась збентежився. Ні, взагалі-то в нього завжди були добрі оцінки з географії, але Крим – це справді далеко.

– Ось тобі мапа, – домовик квапливо тицьнув хлопцеві в руки ще один згорток. Там були ліхтарик і мапа України, яка зазвичай лежала на татовому робочому столі.

Михась розгорнув аркуш. Пляма світла ковзнула по намальованих рівнинах і річках на південь.

– Знаю! Треба рухатися уздовж Дніпра! Вийде невеличкий гак, але Дніпро тече на південь, і якщо триматися річища, то точно не заблукаєш навіть у темряві.

– Ну ось все й з’ясувалося, – підсумував Хай-Тобі-Грець, – хто прокладає курс і має чар – той і Навігатор. Ясно, що нам без Михася ніяк не впоратись.

– Не хвилюйся, ми будемо тобі допомагати, – пообіцяла Лихоманка.

– Вітаю тебе, Скіпко, у нас таки є Навігатор! – радісно вигукнула Скалка.

– Ми таки його отримали! – відгукнулася Скіпка.

І сестри Лимонки міцно потиснули одна одній лапи.

– А я не згоден! – вибухнув Пих, розсипаючи на всі боки хмари іскор від обурення. – Хай покаже дорогу, але вважати його Навігатором – не згоден! Я його не слухатимусь! І він не має права використовувати свій чар до мене, бо я цього не хочу!

– Та ти можеш і взагалі лишатися тут або мандрувати самостійно! Теж мені гаряча цяця! – фиркнув Хома.

Флам і грушевий настовбурчили гребені, дихнули один на одного полум’ям і мало не зчепилися, але їх спинив домовик, сердито крикнувши:

– Ану цитьте! Йдеться про життя Спайка, вашого товариша, а ви поводитесь, мов скажені коти!

– А я все одно його не слухатиму, – просичав Гарбузяний Пих і відвернувся.

Домовик оглянув драконів, що розташувалися навкруги будинку, і занепокоєно спитав:

– А де ж найменший Вербицький? Можу я нарешті його побачити?

Лихоманка спурхнула з дерева і піднесла Котьку до самого димаря, аби Домінус Верба міг переконатися, що з малим усе гаразд.

Драконеня безтурботно спало. Воно було премиле, світло-блакитне, ще й усе мерехтіло й мінилося відображенням зірок і місячного світла, але старий домовик чомусь не зрадів, а навпаки, ще дужче спохмурнів:

– От лихо! Сердешний Костик! Бідолашна мати! А все твоя легковажність, Михасю! Це завдяки тобі малий скуштував драконячого насіння. Та що тепер балакати?! Ось, візьміть малому на доріжку, – старий простяг Лихоманці клунок з бананами.

Потім домовик оглянув Спайка, похитав сивою волохатою головою й рішуче наказав:

– Летіть мерщій у заповідник, бо морок довго не протягне. Та не забудьте там спитати, як повернути найменшому з Вербицьких людську подобу.

І справді, треба було поспішати, бо на білій пов’язці непритомного Спайка невпинно збільшувалися плями, схожі на лиховісні пурпурові квіти.

– Лишилося тільки одне запитання: як ти тепер літатимеш без крил? – стурбовано поцікавився Хома, скоса поглядаючи на Михася.

– Ну, з цього приводу перейматися не варто, – знову втрутився Домінус Верба. – Полетиш на котромусь із цих крилатих велетнів. Хто хоче допомогти Навігаторові?

– Я!

– Ні, я!

– Я краще літаю!

– Я краще!

– А зате в мене на спині зручніше сидіти!

– Михасю, йди-но до мене!

– До мене! – навперебій загукали дракони.

Михась обрав Хай-Тобі-Греця, бо так було легше спостерігати за станом Спайка. Хлопець доволі затишно влаштувався на шиї велетня, поміж двома шпичаками гребеня, неначе в сідлі.

– То як – летимо?

– Ой, сміхота – і оце Навігатор?! – дошкульно зареготав Гарбузяний Пих.

– Тут є частка правди, Михасю, – зауважив Домінус Верба. – Ти не просто на прогулянку вирушаєш. Ти тепер командир загону, а отже, мусиш чіткіше подавати команди. Ану, спробуй ще раз.

Михась прокашлявся, набрав повні груди повітря:

– Дракони, вперед! – гукнув Навігатор і підніс до вуст чарівну вуркóту.

Гримнув знаменитий драконячий похідний марш «Вгору, крилаті!» – і цього разу вуркóта лунала так, ніби грав цілий оркестр.

Під звуки урочистої музики швидкість драконів у польоті одразу вирівнялася. Увесь загін, синхронно змахуючи крильми, плавно зринув над Києвом, наче ескадрилья[20]20
  Ескадрилья – загін літаків.


[Закрыть] під час військового параду, і полинув до Дніпра.

Крихітний старий домовик ще довго сидів на димарі, споглядаючи, як у темному небі серед зірок тане вервечка кольорових плям, і хитав волохатою головою, і супив брови, і смикав себе за вуса, і сердито мурмотів:

– Навігатор… теж мені… Навігатор – ще молоко на губах не…