Текст книги "Дракони, вперед!"

Автор книги: Катя Штанко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

16. Фіолетовий красень та жовтий карлик

Михась не вірив своєму щастю: невже ця ганьба скінчилася і можна вертатися додому? Хлопець почав заспокоюватись, він уже уявляв, як по дорозі вони завітають до якоїсь крамниці, придбають усілякого м’ясива для Спайка – і мерщій додому!

І тут раптом зовсім поруч він почув якусь дивну розмову:

– Відтінок справді рідкісний, маєш рацію. Якраз на той гарнітур для дружини міністра фінансів.

– А хіба вона хотіла синій?

– Звісно – синій, і, до речі, обіцяла будь-які гроші. А в мене, як на гріх, грушеві закінчилися.

– Ну ось бачите: фортуна до вас прихильна – екземпляр дивної краси і так вчасно.

У Михася аж в животі замлоїло – невже ці двоє говорять про Хому і бачать в ньому не собаку, а дракона?

Хлопець озирнувся. З кав’ярні праворуч вийшло двоє людей. Такі дивні постаті Михась досі бачив хіба що по телевізору. Один був високий, стрункий красень-блондин з довгим кучерявим волоссям. У його вусі блискотіла золота сережка, а вдягнений він був у довге пальто з фіолетової крокодилячої шкіри.

Другий, навпаки, був невеличкий на зріст, майже карлик. В цього було непорушне жовте східне обличчя і непропорційно широкі плечі. На коротуні був непоказний сірий плащ з каптуром. З-під складок плаща помітно випирала кобура.

– Гей, хлопче, бачу, тобі справді потрібні гроші, – зненацька звернувся до Михася білявий молодик. – Я можу вирішити це питання. Продай пса. Тисяча баксів, – у рукавичці з блискучої лайки з’явився стосик банкнот.

– Ні, що ви, я не можу, – позадкував від нього хлопець, затуляючи собою дракона.

– Дві, – кількість грошей подвоїлась.

– Ні, ні, не треба! – замотав головою Михась.

– Десять, – в руці молодика з’явилася товста пачка доларів.

– Собака не продається! – сердито відрубав хлопець.

– Ціну набиваєш? В цьому світі продається все. То скільки? – чарівно всміхнуся красень і в його передньому зубі гостро зблиснув діамант.

Михась мовчки повернувся до нього спиною, підхопив полумисок з чесно заробленими грішми й рішуче потяг за собою Хому.

– Ходімо, ходімо! – квапив він дракона, але той зовсім не квапився покинути місце свого тріумфу. Він велично кланявся публіці і марнославно дослухався до аплодисментів.

Пропозиція молодика зовсім не засмутила Хому, це йому радше лестило.

– Ні, ти хоч тепер нарешті побачив, який я шалено дорогий! – пишався Хома. – Чув, які грубі гроші за мене правлять? Певно, цей шикарний фіолетовий тип якийсь режисер з Оперного театру Ла Скала. Він цінує красу й силу мого голосу!

– Та добре-добре, ходімо! – квапив Михась хвалькуватого дракона, бо відчував якусь приховану загрозу в пропозиціях фіолетового молодика.

Він ще дужче занепокоївся, коли раптом за спиною почув стишене продовження розмови:

– То як – беремо?

– Авжеж, тільки обережніше, не зіпсуйте луску.

– А малюк?

– Згодиться.

– Хлопця теж?

– Ой ні, з підлітками забагато проблем.

Михась заквапився й помчав бігцем, штовхаючи перед собою візочка і тягнучи на повідку Хому. Грушевий дракон опирався, бо хотів ще слави та аплодисментів.

Хлопець постійно оглядався, чи не женуться за ними ті двоє, і не надто роздивлявся, куди вони йдуть, – головне, щоб подалі від тих типів.

Мабуть, вони завернули кудись не туди, бо опинилися у ще не добудованій частині підземного переходу. З нерівних бетонних стін тут стирчали шматки арматури, мляво жевріло примарне газове освітлення.

Михась петляв візочком поміж будівельного сміття. Він розумів, що треба повертатися й шукати якийсь інший шлях, але десь там причаївся той фіолетовий зі своїм озброєним карликом, і хлопчик боявся знов зустрітися з ними.

«Десь тут має бути вихід», – міркував він.

Зрештою прохід перегородили іржаві ґрати, і Михась був змушений зупинитися. Він зацьковано озирнувся: праворуч? ліворуч?

Зненацька мерхле світло замиготіло і згасло. Братів Вербицьких огорнула цілковита темрява.

Хлопець здригнувся – йому здалося, ніби повз нього в тому мороці пролетів потужний порив вітру. Котька з Хомою аж вереснули з переляку.

– Не бійтеся, в мене є ліхтарик, – удавано бадьоро гукнув старший брат і почав нишпорити в кишенях. Як на гріх, ліхтарик десь пропав.

– Зараз, зараз знайду! – обіцяв хлопець, але ніяк не міг намацати ліхтарика серед металевого мотлоху, що зберігався в кишенях його джинсів.

На щастя, за хвильку світло саме собою спалахнуло знову. Михась з полегшенням перевів подих, та так і завмер з відкритим ротом: він стояв посеред підземної галереї сам-один: на правій руці теліпався шматок обрізаного повідка, а лівою він штовхав порожнього візочка.

17. Нюхати! Шукати! Рятувати!

Хлопець заметушився підземними коридорами, відчайдушно гукаючи:

– Котька-а-а! Хомо-о-о-о! Де ви?! Ко-о-о-о-остику!!! Хо-о-о-о-о-омо!!!

Він чіплявся до перехожих, питаючи, чи не бачили вони маленького хлопчика з великим собакою. Та людям було байдуже до його біди. Цього холодного зимового вечора вони квапилися якнайшвидше дістатися до своїх затишних осель, тому байдуже проминали переляканого хлопчину.

Проте один старий порадив Михасеві звернутися до міліції і навіть назвав адресу найближчого відділку.

У міліції було дуже тепло, майже спекотно. Двоє міцних дядьків у формі грали в шашки під світлом настільної лампи. Поряд на екрані допотопного телевізора без звуку йшла стара комедія.

Хлопчик скинув свого плетеного капелюшка й наблизився до дерев’яної стійки.

Один з міліціонерів повернувся до нього.

– Слухаю, – суворо сказав страж закону.

– У мене брат пропав! І драк… собака!

– Коли? – було видно, що тому міліціонеру зовсім не хочеться занурюватись у ці безглузді дитячі проблеми.

– От щойно, десь із півгодини тому!

– Слідчі дії починаються за три доби після факту зникнення. Якщо твій брат не знайдеться сьогодні ввечері, завтра приходь з батьками, подасте заяву.

– Але ж я знаю, хто їх викрав! – у розпачі зойкнув хлопець.

Черговий важко зітхнув, узяв аркуш паперу і авторучку.

– Прикмети.

– Ну, він такий фіолетовий, крокодилячий, з діамантом у зубі.

Міліціонер кинув ручку на стіл, певно вирішив, що хлопець знущається з нього.

– Не повіриш, Миколо, як мене дістали приколи цих шмаркачів, – звернувся він до свого напарника. – Два тижні тому один такий подзвонив, що школу заміновано. Ми всіх евакуювали, півдня вешталися школою з собаками й міношукачами, а все тому, що той бовдур не підготувався до контрольної з математики! Ану, хлопче давай звідси! І щоб без батьків я тебе не бачив! – це вже до Михася.

– Але ж я справді…

– Чув, що я сказав? Завтра, і з батьками! – гарикнув черговий і гучно ляснув долонею по столу, ніби припечатавши свої слова.

Михась штовхнув двері, розуміючи, що більше він тут не зможе домогтися нічого.

«З батьками!». Хлопець уявив собі, як повідомляє мамі, що загубив Котьку, і йому стало так погано, як ще ніколи в житті не бувало.

Проходячи повз великий годинник, Михась здивувався: тепер лише п’ята. Важко було повірити, що за такий короткий час його життя так жахливо змінилося.

Власне, йти було нікуди, проте ноги самі принесли його до того місця, де в недобудованій частині переходу стояв покинутий Котьчин візочок. На картатій ковдрі лежала клацка і повний дрібних грошей полумисок.

Гроші. Все це сталося через них.

Хвиля відчаю з новою силою накрила Михася, і він з відразою вивернув полумисок на долівку. Монети дзвінко розкотилися в різні боки, а паперові гривні бетонною підлогою розвіяв протяг. Хлопчик повільно покотив порожній візочок додому.

Він не поспішав – волів би, щоб це безславне повернення тривало вічно. Дійшовши до будинку, довго стояв біля під’їзду, буцаючи ні в чому не винні грудочки снігу, споглядаючи на їхнє кухонне вікно і рухливу мамину тінь на фіранці. Тоді вкотив візочка до під’їзду і сів на сходи. Він не знав, як жити далі.

Уперше Михась пошкодував, що поцупив те насіння драконячого дерева. Поряд, за дверима підвалу, щось зашкребло і засопіло. Спайк! Він зовсім забув про хижого дракона. Той так і залишився без вечері.

Відчай штовхнув хлопця на дуже нерозважливий вчинок. Уламком цеглини він збив іржавий замок, відчинив двері підвалу і зробив крок у темряву.

У пітьмі щось заворушилося і в руку Михасеві тицьнувся гарячий жорсткий ніс. Спайк звик до хлопця як до надійного постачальника котлет та сосисок, тож тепер він облизувався і радісно пофиркував.

– Дурнику, ти не розумієш, – сказав Михась, – сьогодні головна страва – це я.

Він не розкисав, тримався увесь час, але чомусь саме тепер сльози прорвалися, хлопець сів на підлогу перед самим носом хижака і, схлипуючи, розповів йому про жахливі події. Хижак уважно слухав, раз у раз облизуючись.

Нарешті хлопець витер сльози й поглянув на Спайка. В мороці горіли маленькі червоні очиці.

– НЮХАТИ! ШУКАТИ! РЯТУВАТИ! – несподівано мовило страховисько.

Михась приголомшено витріщився на монстра. Увесь цей час він гадав, що хижак, на відміну від Хоми, абсолютно безмізклий і його цікавить лише їжа.

– ХУТКО ШУКАТИ! – знову рикнув Спайк.

Тепер хлопець оговтався і зрозумів, що нарешті знайшовся хтось, хто його вислухав і повірив, хтось, хто готовий допомогти. Він міцно прив’язав решту повідка, що й досі звисав з його зап’ястка, до нашийника Спайка й вони рушили.

18. Крамниця «ELITE»[14]14
  «ELITE» – з французької перекладається як найкраще, відбірне, найвитонченіше. Однак те, що вичворяв господар цієї крамниці, називається зовсім іншим словом.


[Закрыть]

У переході хижак ретельно винюхав те місце, де обривалися сліди драконячих лап, і впевнено потяг Михася праворуч.

Досить швидко вони опинилися на вулиці. Сині зимові сутінки зробили місто святковішим, ніж удень. Миготіли неонові реклами, блискотіли ялинки, блимали крихітні вогники на деревах, привітно світили теплі прямокутники вікон.

Дракон ішов, низько нахиливши важку голову, гострі сталеві пазурі лишали глибокі подряпини на вкритому кригою асфальті. Звісно, він не забував прикидатися, тож перехожі бачили собаку, а не дракона, з осторогою обходили цього здоровезного гладкого ротвейлера з моторошно-червоними очима.

На відміну від гнучкого, легкого Хоми, який чутливо відгукувався на будь-який порух руки господаря, Спайк зовсім не зважав на хлопця, що підтюпцем біг поруч. Михась добре розумів: зупинити чи хоча б пригальмувати цього здоровезного ящура він навряд чи й подужає.

Несподівано чудовисько сіло просто посеред тротуару і – ані з місця.

«Невже він втомився?» – подумав хлопець.

– Ходімо, Спайку, ну, будь ласка! Прошу тебе, вставай! Ми потім відпочинемо, а тепер треба поспішати – вже майже ніч! Ми мусимо їх знайти!

Але Михасеві благання не справили на хижака ніякого враження, він так і закляк, втупившись у вітрину дорогого бутіка. Зненацька з пащеки страховиська стиха долинуло люте гарчання.

Хлопець мимоволі кинув погляд у тому ж напрямку і остовпів, приголомшений.

Це була крамниця дорогої шкіргалантереї. Над ними палахкотіла, вибухаючи неоновими зірками, назва: «Elite». На вітрині у світлі прожекторів виблискувала надзвичайно елегантна жіноча сумочка. Вона була блакитна, луската, точнісінько, як спина Хоми.

Страшний здогад миттю промайнув у Михасевій голові. Він уважно розглянув інші речі, виставлені у вітрині, й переконався – он та валіза скидалася на спину Спайка. Та й інші сумки, портфелі і саквояжі були зроблені із незвичайної шкіри, не дарма ж коштували шалені гроші – на ярликах купа нулів.

– Це все… це все… – промурмотів хлопець.

– ДР-Р-РАКОНЯЧА ШКІР-Р-РА!!! – заревів хижак.

Люди перелякано кинулися врозтіч від оскаженілого «собаки».

То ось для чого знадобився Хома тому молодикові в крокодилячому (ні, мабуть, драконячому!) пальті.

Михась з тривогою роздивлявся вишукану, тонкої роботи сумочку. На щастя, він швидко зрозумів, що вона зроблена не зі шкіри Хоми. Луска була дрібніша, колір трохи блякліший та й навряд чи можна було встигнути зробити таку річ за такий короткий проміжок часу. Це трохи заспокоювало, але не дуже.

– Ну, з Хомою тепер все зрозуміло, але навіщо ж йому Котька?

– ГАМАТИ! – ревонув Спайк.

– Ти гадаєш, що цей тип – людожер? – здригнувся хлопець.

– ДРАКОНИ ГАМАТИ.

Ох, оце заспокоїв. Думки плуталися в Михасевій голові: «Так, звісно, якщо той молодик шиє всілякі речі з драконячої шкіри, то має тримати про запас чимало таких ящурів, а отже, мусить їх чимось годувати… Серед них, певно, є й хижаки… Ох, біда… Котя… Костик… малий братик… такий кумедний малюк… Невже його згодують драконам?».

– І що ж нам тепер робити?!

– СПАЙК ДУМАТИ, – проскреготало чудовисько і заплющило очі.

Підморожувало. Хлопець почав змерзати. Він пробігся туди-сюди уздовж вітрини, тупаючи ногами. Спайк тим часом сидів непорушно, а з його ніздрів здіймалися тоненькі цівки диму.

– Ну що? – не витримав Михась.

– СПАЙК – СИЛЬНО ДУМАТИ. МИХАСЬ – СИЛЬНО ДУМАТИ, – буркнув хижак і знову заплющив очі.

Та хлопцеві не думалося – від жаху всі думки геть зникли. Він подивився на скляні двері з табличкою:

З тваринами вхід заборонено

Отже, Спайкові сюди не можна, але йому, Михасеві, ніхто не забороняє зайти.

Він рішуче смикнув за ручку. Над головою мелодійно проспівав дзвіночок і назустріч випливла нафарбована білявка з чарівною посмішкою на вустах. Однак побачивши хлопця, який ніяк не міг бути клієнтом, краля миттю сховала свою посмішку і сухо спитала:

– Чого тобі треба?

– Мені треба до вашого директора.

– Тобі? – білявка зміряла Михася зневажливим поглядом. – Ти до пана Амура Галанта? Навіщо?

– Я його племінник, – відчайдушно брехав хлопець.

Білявка знову подивилася на дешеву куртку і брудні джинси відвідувача. На миловидому обличчі з’явився сумнів, проте, певно, красуня вирішила, що бідні родичі можуть трапитися у будь-кого, навіть у такої розкішної персони, як її начальник. Вона клацнула накривкою дорогого перламутрового мобільника й промуркотіла:

– Пане Ґаланте! Тут до вас хлопчик прийшов. Каже, що ваш родич.

Двері в глибині крамниці відчинилися і на порозі постав той самий кучерявий красень. Щоправда, тепер він був без свого фіолетового пальта, в лимонно-жовтій сорочці і вузеньких шкіряних штанцях. Здоровезна, як блюдце, пряжка паска мінилася розсипом дрібних діамантів.

– Що ви верзете, Мадлен? Який хлопчик? Який родич? – роздратовано спитав господар крамниці. – В мене зроду не було нія… – але, побачивши Михася, урвався на півслові.

– Ти як мене знайшов?!

– Ви мусите їх повернути, – рішуче сказав хлопець. – Де мій брат і мій дракон?

– Ти про що? Нічого не знаю! – зухвало посміхнувся Амур Ґалант. – І взагалі я зараз викличу міліцію і скажу, що впіймав тебе на крадіжці.

Красень спритним рухом фокусника засунув Михасеві в кишеню дорогий гаманець із сірої зморшкуватої шкіри.

– Не раджу, – промовив жовтий карлик з кобурою при лівому боці, враз вигулькуючи з-під ліктя свого патрона. – Він неповнолітній і справу будуть розслідувати в присутності батьків, а він їм, звісно, все розповість. Почнуться перевірки, і вам, пане Ґаланте, знову доведеться витрачати величезні гроші на хабарі. Воно вам треба? Казав же вам: якщо брати, то брати всіх – так спокійніше. Немає людини – немає проблеми.

– Ну, гаразд, Треш, ти мене переконав. Гадаю, зайвих 35 кілограмів якісного корму нам не завадять, – красень зміряв поглядом постать Михася і махнув рукою: – Відведи його в драконарій.

Карлик був однакового зросту з Михасем, але вдвічі ширший і, як виявилося, набагато сильніший. Він затис руку хлопця, ніби в залізних лещатах, і потяг його за собою.

– Пустіть, боляче! – смикнувся хлопець.

– Поки що не боляче, а ось далі буде значно болючіше! – пообіцяв Треш. – Треба ж таке – сам прийшов, дурник.

Михась лише тепер зрозумів, яку дурницю він утнув. Батьки не знають, де його шукати, навіть Спайк навряд чи помітив, як він зайшов до крамниці.

Досить швидко хлопець переконався, що не в змозі пручатися в руках низькорослого охоронця. Певно, той мав якусь особливу підготовку, бо м’язи в жовтого карлика були просто сталеві. Отже, довелося підкоритися. Вони пройшли через складські приміщення, заставлені виробами з драконячої шкіри, вийшли у внутрішній двір, перетнули його й опинилися перед масивними сталевими дверима із складним кодовим замком.

Охоронець почав набирати цифри, а хлопець озирався у пошуках виходу.

«Якщо я зараз вріжу йому ногою по коліну і вирву руку, то куди бігти?» – гарячково міркував він.

Двір був глухий, але в напрямку вулиці тягнувся довгий проїзд, який закінчувався масивною металевою брамою з гострими шпичаками по вершках.

Михась прикинув відстань і вирішив, що, мабуть, подужає перелізти. Тим часом сталеві двері потужно загули й почали повільно розсуватися. Далі зволікати не можна. Хлопець націлився й щосили копнув Треша в коліно.

Карлик вереснув і схопився за ногу.

Михасева рука опинилася на волі, і хлопець, не гаючи часу, щосили дременув до воріт. Лізти на ворота, чіпляючись за стики між металевими листами, виявилося набагато складніше, ніж він сподівався. Ноги зісковзали, холодне залізо обпікало пальці. Та він усе ж встиг видряпатись метрів на півтора, і вже схопився за пруття шпичаків, та тут його, шкутильгаючи, наздогнав охоронець, схопив за ногу і шарпонув униз.

– Спа-а-айк! Спа-а-айк! Допоможи! – щосили гукнув хлопець. Однак за воротами лунав звичний шум міста і ніхто не квапився на допомогу.

Треш ретельно зав’язав Михасеві рота його ж вовняним шаликом і, лаючись та накульгуючи, вдруге потяг хлопчика до дверей, що встигли за цей час знову зачинитися.

– Ах ти ж поганець! Шмаркач! Та я власними руками вкину тебе у найбільшу пащеку! Хай тобі грець! О, справді, хай тобі буде наш Грець! – чомусь розвеселився карлик.

І раптом позаду них щось важезне гучно вгатилося в браму. Треш із Михасем озирнулися. Просто у них на очах металеві листи почали прогинатися, викривлятися, а в деяких місцях їх наскрізь прохромлювали гострі пазурі. Михась миттю зрозумів, що хтось дуже потужний видряпується на браму, і він навіть знав, хто це.

– Що це в біса таке? – здивувався охоронець, бо, попри гучне скреготання пазурів по металу, нікого видно не було.

Але Михась відповісти все одно не міг, бо його рот був міцно зав’язаний. На відміну від карлика хлопець помітив, як невиразна тінь перевалилася через гострі шпичаки, які під великою вагою загнулися донизу. Примара глухо бухнулася донизу і зачаїлася в темному місці, було чутно тільки важке дихання. Отже, Олельків дракон вчасно скористався своїм умінням перетворюватись на тінь.

Спочатку хлопець був розчарований, адже чекав, що Спайк одразу кинеться йому на порятунок, та трохи згодом зрозумів, чому той сховався: треба було дочекатися, поки карлик відчинить кодовий замок, бо як же інакше вони зможуть потрапити в драконарій, щоб порятувати Котьку й Хому?

Підозріло оглядаючись на понівечену браму, охоронець поспіхом набрав код. Сталеве полотно з гучним стогоном повільно від’їхало вбік, і тієї ж миті Михась почав чіплятися за двері, заважаючи їм зачинитися.

Поки Треш відривав його пальці від дверей, повз них всередину щось пропхалося. Проте збагнути, що воно таке, було неможливо, адже коридор здавався цілком порожнім.

Охоронець здригнувся, витяг руку вперед і навмання почав мацати повітря перед собою.

– Що ж це коїться? – недовірливо запитав Треш, проте хлопець лише знизав плечима.

Карлик розстебнув кобуру, видобув звідти чорний пістолет і приставив його хлопцеві до скроні.

– Май на увазі, щеня, якщо щось не так – одразу тисну на гачок.

19. Драконарій

Михась багато разів бачив у кіно ситуацію, коли хтось опиняється під прицілом. І він точно знав, як має повестися справжній герой у такому скрутному становищі – він вправно вивертається, вибиває в негідника з руки пістолет і націлює йому в лоба: «Руки вгору, невдахо!».

Однак тепер, коли вони рухалися довгим темним коридором, хлопець навіть подумати не міг про таке зухвальство. Викручена назад рука боліла, дихати крізь вовняний шалик було важко, а в скроню впритул впиралася смерть. Уперше в житті Михась опинився так близько від смерті.

Краєм ока Михась помічав, як позаду скрадається невиразна тінь, яка важко сопе, а чиїсь гострі кігті шкрябають підлогу.

Охоронець Треш теж боязко озирався, і від того холодний ствол біля Михасевої скроні здригався. Хлопець розумів – якщо Спайк спробує зробити хоч якийсь рух для його порятунку, переляканий охоронець миттю натисне гачок: БАБАХ! – і нема Михася.

Нарешті коридор закінчився, і вони знов опинилися перед дверима, цього разу звичайними. Треш недбало копнув стулки дверей ногою – і вони розчахнулися.

На них одразу ринув потік світла від потужних прожекторів, прикріплених високо вгорі. Приміщення виявилося величезним, неначе ангар для літаків. З усіх боків їх оточували грубі ґрати, за якими вимальовувалися велетенські силуети.

«Дракони», – здогадався Михась.

Коли очі трохи звикли до яскравого світла, він помітив, що всі велетенські ящури спокійно поводяться в своїх клітках, лише в одній шалено метушиться щось синє й блискотливе, яке гризе і розхитує ґрати й несамовито верещить:

– Випустіть мене! Випустіть! Ря-а-атуйте! Михасю, пробач, я більше не буду! Миха-а-а-а-а-а-асю!!! Ря-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-атуй!!!

По стінах від стрімких рухів синього бешкетника розбігалися блакитні відблиски.

Михась, хоч і сам був у дуже складному становищі, дуже зрадів, що Хома поки що живий та здоровий.

Хлопець зробив крок до свого грушевого вихованця, але в скроню вперлося дуло пістолета і Треш просичав:

– Ану, стояти! Щойно ти, малий поганцю, трохи не позбувся голови. Якщо хоч раз ще так смикнешся…

– Чого це вам, друже Треш, раптом здумалося погратися у вестерн? – зненацька пролунав знайомий лінивий голос.

Проходом неспішно сунув сам розкішний Амур Ґалант. На манірному обличчі вигравала чарівна посмішка, на лимонний шовк модної сорочки спадали блискучі біляві кучері. Проте його осяйний вигляд трохи псував маленький пошарпаний барабан на сірій неохайній мотузці, що недбало звисав з плеча красунчика.

– Він намагався втекти! – пояснив карлик.

– Ну, звідси він точно не втече. Опустіть гармату, Треш, бо раптом випадково смикнете за гачок і хлопчина вже буде не годящий. Ви ж знаєте, що Хай-Тобі-Грець не любить здохлятини.

Треш послухався і відпустив хлопця. Михась поспіхом розмотав шалика і нарешті вільно вдихнув повітря. У драконарії огидно тхнуло чимось горілим.

– Михасю! Ти за мною! Нарешті! Швидше відчиняй! – ще дужче загорлав Хома, впізнавши свого названого брата.

Амур Ґалант лише скривився на ці відчайдушні волання.

– Драконів уже годували сьогодні? – спитав красень двох горилоподібних вантажників, що підіймали на транспортер[15]15
  Транспортер – механічна стрічка, платформа для пересування вантажів. У цього негідника Амура Галанта все було влаштовано за найсучаснішими технічними взірцями.


[Закрыть] величезну, як ванна-джакузі миску. Миска була повна якоїсь зелені, порізаних фруктів, а ще… ще там сидів Котька і з апетитом наминав половинку яблука.

– Ідіоти, зніміть з малого комбінезон – він синтетичний, у Лихоманки може статися нетравлення шлунку, – роздратовано зауважив господар крамниці.

Побачивши маленького брата, Михась стрімголов кинувся до нього, але вантажники його зупинили.

– Не квапся, дорогенький, для тебе приготовано інший посуд, – лагідно зауважив красень і кивнув на іншу, ще більшу миску, де було накладено повно різаної ковбаси та кілька в’язок сосисок. – Лихоманка полюбляє ніжні страви, тож вона залюбки поласує твоїм делікатесним братиком, а от Хай-Тобі-Грець завжди віддавав перевагу суто м’ясним продуктам. Нарешті в нього буде нагода поласувати свіжаком.

З хлопця миттю зірвали куртку і посадили серед куп ковбас, надійно прив’язавши до отворів на краю посудини, щоб не втік. Мабуть, він був не першою живою стравою, яку вантажили в цей гігантський полумисок.

– Прощавай, малий поганцю! – мстиво вигукнув карлик Треш і натиснув на кнопку. Транспортер рушив, обидві миски посунулися до ґрат.

Хлопець повернувся так, щоб бачити брата.

– Котю, як ти там? – гукнув він.

– Миха! Ту-ту! – пискнув малюк і радісно замахав недогризком яблука. На щастя, він не розумів, яка небезпека йому загрожує. Костику здавалося, що рухатись транспортером зовсім непогана розвага.

А Михась раптом побачив, куди саме прямує миска з Котькою. Там, за ґратами, сиділа дракониця. Мабуть, саме її Амур Ґалант називав Лихоманкою. Величезна, разів у чотири більша за Хому, вона була не позбавлена своєрідної вишуканості. Луска на спині в Лихоманки виблискувала щирим золотом, довга шия граційно вигиналася, очі мінилися синіми вогнями.

Дракониця уважно стежила за посуванням миски, і від збудження складала та розкладала блискучі крила, пристрасно нюхала повітря і часто облизувалася роздвоєним язиком.

З-під її верхньої губи визирали бездоганно білі гострі ікла.

Хлопець рвонув шкіряного паска, яким був прив’язаний до миски, одначе марно. У відчаї відвернувся, бо дивитися, як ця Лихоманка їстиме його малого братика, було нестерпно.

Однак тепер Михась угледів власну долю в образі справжнього дракона-велетня, чия смарагдово-зелена шия здіймалася аж під стелю, а хвіст звивався гігантськими кільцями. Його страховидну морду прикрашало кілька різних за розмірами рогів, і кожен з них був більший за хлопця.

Заґратована заслінка відсунулася і полумисок ковзнув до клітки. Згори над головою Михася нависла жахлива мордяка, у пащі якої легко вмістився б цілий автомобіль. Михась мимоволі знову сіпнувся, але пасок тримав міцно. Бідолашний хлопчик заплющив очі і з завмиранням серця подумав: «Вже скоріше б! Сподіваюся, він не буде мене довго жувати?».

Поряд чулося потужне дихання гігантського хижака. Велетень зацікавлено понюхав миску.

Зненацька Хома несамовито загорлав на всю міць свого драконячого голосу.

– Не їж його!!! Будь ласка, не їж!!!

– Та я й не збирався, – прогримотіло над Михасевою головою. – Що я, драконожер якийсь? Гей, хлопче, прокидайся, давай знайомитись!

Михась поглянув – очі дракона були справді велетенські, але спокійні й добрі.

– Я одразу відчув, що ти хлопчина нашого, драконячого, роду. Ти ж брат отого синього горлодера, так? Як тебе звуть?

– Михайло.

– А я – Хай-Тобі-Грець, отже, будьмо знайомі.

Хлопець потис кінчик пазура на правій передній лапі велетня.

За мить той самий кіготь злегка розірвав пасок, що прив’язував Михася до миски.

– Ти часом не голодний? Хочеш ковбаски? Пригощайся, – Хай-Тобі-Грець показав на купу ковбас у полумиску.

Та Михасеві було не до їжі, він роззирнувся, щоб дізнатися, що сталося з Котькою. Але з малюком теж було все добре: золота дракониця гойдала малого на кінчику хвоста, мелодійно примовляючи:

– Гойда, гойда, гойда-да!

Котька реготав і повискував від захвату.