Текст книги "Дракони, вперед!"

Автор книги: Катя Штанко

31. Про лютих драконів та беззахисне людство

– Де ти була, Лихоманко? З тобою все гаразд? Бо я тут посивію з вами! – Михась картав драконку так, як зазвичай докоряла йому мама.

– У За-по-р-ріж-ж-ж-і! – драконка змахнула хвостом і щасливо посміхнулася.

– Ти там чогось або когось торкалася? – підозріло спитав хлопець.

– Ну… трошки.

– От лихо! Кажи тільки чесно – люди постраждали?

– Та наче ні.

– Вони тобі щось казали? – Михась намагався уявити розміри лиха, що його могла накоїти в місті Лихоманка.

– Не вони – він. Він сказав: «Дякую, ви мені дуже допомогли!».

Навігатор полегшено зітхнув. Здається, великого цунамі у Запоріжжі не сталося. Однак з драконами треба було негайно серйозно поговорити, і він нарешті зважився на цю не надто приємну розмову.

Хлопець піднявся і став на увесь свій зріст на шиї Хай-Тобі-Греця, тримаючись за шпичак його гребеня. Коротко заграв на вуркóті: «Всі до мене!».

На нього з різних боків втупилося шість пар різнобарвних очей.

– Слухайте всі уважно: ми мусимо оминати великі міста! І дуже вас прошу: не торкайтеся нічого, що хоч якось пов’язано з людьми! Будь ласка, запам’ятайте: ви не повинні потрапляти на очі людям!

– Чому?!

– А нащо нам ховатися?

– Але ж Спайк і Хома жили собі серед людей – і нічого!

– Вони ніколи не з’являлися на людські очі у своєму справжньому вигляді! Хомо, я правду кажу? Чого ти мовчиш?! – запитав Михась.

– Так, це правда – я завжди вдавав собаку, і Спайк також, – визнав Хома.

– Зрозумійте, люди бояться драконів! – з прикрістю вигукнув хлопчик, втрачаючи терпіння.

– Вони нас бояться?!

– А чому?

– За що?!

– Що ми їм зробили поганого?!

– Ми жодного разу не порушили перший закон драконів: «Не їж людину!» – обурено загукали крилаті ящури.

– А я взагалі живлюся самими фруктами! – докинув Хома.

– На жаль, у нас, людей, надто багато казок, де дракони – безжальні хижі чудовиська, які нищать усе на своєму шляху і залюбки харчуються нами, – пояснив Навігатор.

Зграя вражено замовкла. Надалі чутно було тільки шерхіт крил. Юні дракони важко перетравлювали новину, що в цьому світі їх мають за оскаженілих людожерів. Тривалий час вони мовчки линули над Каховським морем.

– Це нестерпно! Так не має бути! – раптом зойкнула Скіпка.

– Несправедливо! – підтримала сестру Скалка.

– До речі, моя бабуся часом розповідала нам драконячі казки про безжальних і хижих людей, які зі зброєю в руках вдиралися в наші домівки, щоб поцупити наші скарби! – ображено видихнула Лихоманка.

– Ой, та ти поглянь на мене й на себе! – спалахнув хлопець. – У вас он які зуби і пазурі! Ударом хвоста кожен з вас легко звалить коня, а ти питаєш, чому людство боїться драконів?!

– Тоді поясни мені, хто це майже зовсім винищив на землі увесь драконячий рід? Чи не слабеньке бідненьке людство?!

– У нас є багато законів, які забороняють полювання на людину, а у вас? – підтримав її Хай-Тобі– Грець.

– І в нас є закони, але…

– Ось ти, Михасю, кажеш, мовляв, у вас, у людей, немає пазурів і зубів, але ж ви вигадали залізні пазурі і безліч всілякої вогнепальної зброї, яку використовуєте зовсім не для захисту! – зненацька промовив Хома.

Грушевий дракон дуже полюбляв дивитися по телевізору бойовики з вибухами та стріляниною, але хто б міг подумати, що він зробить з побаченого такі невтішні висновки?

Навігатору було трохи прикро, що його вихованець уперше взяв сторону своїх одноплемінників, а не підтримав його, свого брата.

– Людина – найстрашніший хижак! – гукнула Скіпка.

– Найпідступніший! – підтвердила Скалка.

– Я чула, що, окрім драконів, на Землі є ще й інші хижаки з пазурами та зубами, і що з того? Вони теж майже зникли[36]36
  …Вони також майже зникли… – Лихоманка мала на увазі великих хижаків. Таких, як уссурійські тигри, білі ведмеді та грізлі.


[Закрыть]! І хто в цьому винен? – допитувалася Лихоманка. – Знаєш, Михасю, ти наш Навігатор і ти хороша людина, але я думаю, що це радше виняток. Я раніше взагалі не вірила, що бувають такі люди, як ти. Люди, які траплялися нам раніше, були абсолютними мерзотниками, схибленими на наживі! Згадай хоча б Амура Ґаланта! А дракони – шляхетні й гідні поваги істоти.

Михась вражено дивився на обурену зграю і в нього палали вуха, адже в цьому була велика частка правди.

– Але повірте мені, – майже благально звернувся хлопець до розгніваних чудовиськ, – у світі є багато гідних, добрих, розумних людей, які й мухи не образять.

Вибух глузливого реготу урвав його виправдання. Вони не вірили!

– Озирнися, – прогуркотів Хай-Тобі-Грець, – отам у мене на спині взірець людської великодушності.

Михась мимовільно поглянув на попелясто-сіру морду з міцно заплющеними очима. Пурпурових плям на пов’язці значно побільшало. Заперечити було годі – Спайк гинув від людської руки. Хлопчик знітився і вмовк. Загальний настрій зовсім зіпсувався. Усі якось одразу відчули і холод зимової ночі, і голод, і втому.

– Я більше не можу! В мене крила просто відвалюються! – поскаржилася Скіпка.

– Ми вже кілька годин летимо без відпочинку! – додала Скалка.

– Давайте хоч трохи відпочинемо, бо я зараз просто впаду на якесь поселення і ще більше налякаю ваше беззахисне людство, – дошкульно закинула Лихоманка.

Хлопець і сам був не проти перепочити, однак він був Навігатор і не мав виказувати слабкості.

– Грецю, а як ти щодо відпочинку? – спитав Михась.

– Та я взагалі-то міг би летіти й далі, але якщо дівчата потомились, то я не проти. Але де ж ми тут зможемо непомітно сісти?

Хлопець глянув униз і зрозумів, що Хай-Тобі-Грець мав на увазі. Тут по обидва боки Дніпра села розташувалися майже впритул одне до одного.

Михась заглибився в мапу. Палець рухався уздовж річища між позначками селищ та містечок, і раптом натрапив на сіру пляму.

– Ось тут, трохи ліворуч від Дніпра, має бути досить велика піщана територія – Олешківські піски[37]37
  Олешківські піски – в нижній течії Дніпра є кілька невеличких піщаних пустель. З них найбільша – Олешківські піски – 15 км в діаметрі. За совєцьких часів там був військовий полігон, на якому військові пілоти тренувалися в точності бомбометання. Ще й тепер у піщаних кучугурах знаходять боєприпаси, що не вибухнули.


[Закрыть] називається. Знижуємось! – скомандував Навігатор.

32. Вогняні танці та драконячі співи

Згори Олешківські піски здавалися величезною темною плямою серед вогників довколишніх сіл. Тут, на півдні, було трохи тепліше і сніг уже не залягав суцільним шаром. Серед білого простору де-не-де темніли латки проталин. А Олешківські піски взагалі були майже без снігу.

Спочатку внизу промайнули ріденькі сосняки, невеличкі напівзамерзлі озерця, а далі потяглися нескінченні піщані хвилі. Невідомо, як і чому, через яку примху природи з’явилася ця невеличка пустеля серед квітучої густонаселеної місцевості.

Зграя драконів залетіла углиб Олешківських пісків.

Один за одним Михасеві підопічні складали крила і стрибали на бархани. Дракони, що, як відомо, непогано бачать у темряві, з цікавістю озиралися, однак тут не було на що дивитися – пісок і пісок.

Прокинувся Котька й почав, було, знову рюмсати і кликати маму, але коли Михась із Лихоманкою нагодували його бананами, які їм дав на дорогу Домінус Верба, малюк заспокоївся і почав щось завзято будувати з піску.

Гарбузяний Пих знайшов напівзасипаний сухий стовбур, витяг його з піску і підпалив одним подихом. Інші дракони теж притягли по чималенькій деревині, зрештою вийшло доволі велике вогнище – вгору знялося полум’я заввишки з ліхтарний стовп.

Дракони колом повсідалися довкола багаття. Це була рідна стихія вогнедихих істот. Вони зовсім не боялися вогню і набиралися від нього сил та наснаги.

Михась притулився до теплого боку Хоми і подумав: «От би зараз ще кілька картоплин.» – у животі Навігатора щось жалісно бурчало з голоду.

– А хочете побачити вогняні танці? – несподівано запропонував Пих. – Я можу це влаштувати – у нас, фламів, є особлива угода з вогнем.

– Так! Так! Хай будуть танці вогню! – схвально озвалися його товариші.

Пих обережно подув у полум’я – й воно спалахнуло яскравіше, осяйні пасма сплелися і закружляли в шаленому танку. В гудінні полум’я й потріскуванні палаючих гілок вчувалася мелодія – незвична, дика, загрозлива.

Спочатку Лихоманка заходилася відбивати такт хвостом, потім до неї приєдналися сестри Лимонки, а тоді зненацька Хай-Тобі-Грець густим голосом, схожим на віддалене гуркотіння грому, затягнув старовинну пісню. Поступово й інші крилаті чудовиська долучили свої голоси, і над безлюдними пісками полинула старовинна драконяча дума, яка лунала в світі задовго до появи першої людини.

 
Промні муанг астррітто ватррі,
Місяць ледакко лине па ладррі.
Хвіст ну долукко а дрругото хвіст
Кваппо звивако дрракоттото міст.
Ай яві натурро химеррі дрракоттото міст!
 
 
Марро зливукко урразі ту хап!
А наві кометі пррітьмомо а хрряп!
 
 
Ті Сірріус, Ррігель, Цеффей і Тубан
Уль астррі латтаті зені хвилеван
А горрі ту горрі драконусе фурр
Сплетако міст ну астрітото ту урр
Ай яві натурро химеррі дрракоттото міст!
 
 
Жбурркото ма обло дрракотто тупіт
Та ай Навігаторр спрямокко фурріт.[38]38
  Старовинна народна драконяча дума «Міст із хвостів». – Тут я спробував перекласти «Міст із хвостів» людською мовою. Може, вийшов не такий вже й шедевр, але зрозуміти, про що йдеться, можна. Дуже вдячний за підтримку Астеріону Мудрому та Наві Чивокламу, адже дехто з драконів вважав, що точний переклад неможливий.
Сяють в тумані зіркові вогні,Місяць неспішно пливе на човні.Ми до хвоста приєднаємо хвіст,Хутко сплетемо драконячий міст.Наш справжній, чудовий драконячий міст!Хмарку легеньку стрімко хапай!Шалену комету одразу ковтай!Де Сиріус, Ріґель, Цефей і Тубан,Там зоряний плине вгорі океан.Тож вище і вище, драконе, злітайІ сплетений міст до зірок підіймай!Наш справжній, чудовий драконячий міст!Залишимо в небі драконячий слід,А наш Навігатор спрямує політ.  Ви певно помітили, що все, пов’язане із зірками та Місяцем, має для драконів особливе значення. Кажуть, ніби рід драконів поширений у нашій галактиці. Розумні крилаті істоти мешкають біля скупчення зірок у різних сузір’ях. Тобто в цій пісні йдеться про космічну дружбу драконів.


[Закрыть]
 

Драконячий хор гуркотів, сурмив і гарчав так голосно, що в довколишніх селах попрокидалися собаки і приєднали своє виття до диких співів чудовиськ, а за дальніми кучугурами їм відповіли вовки.

Далі попросиналися й люди. Дослухаючись до дивних звуків, що долітали до них з Олешківських пісків, місцеві мешканці хитали головами й думали: «Мабуть, знову на олешківському полігоні випробовують якусь зброю! А начебто ж обіцяли, що такого більше ніколи не буде».

Михась співав і вуркóтів на вуркóті разом з усіма. Він начебто й розумів, про що йдеться в пісні, але дуже приблизно, бо не знав старовинної драконячої мови.

«Як шкода, що мої крилаті брати зневажають людей, – думав Михась. – Я маю щось зробити для того, аби дракони переконалися, що люди не такі вже й погані, як їм здається».

Навігатор тихенько полишив своє співоче товариство і задумливо побрів по піску, щоб трохи розім’яти ноги.

І тут раптом своїм нічним драконячим зором він побачив, що просто перед ним з піску стримить якийсь механізм – гострі чорні стабілізатори[39]39
  Стабілізатори – у хвостовій частині авіабомби є чотири гострих виступи, бо без таких обтічників повітря бомба починає обертатися в польоті й втрачає точність влучання.


[Закрыть]. Він ніколи не бачив бомб, але одразу здогадався, що це якісь їхні частини! Як вони тут опинилися?!

Михась квапливо витяг з кишені мапу й, присвічуючи ліхтариком, знайшов Олешківські піски. В дужках дрібним шрифтом під цією карликовою пустелею було написано: «В минулому – військовий полігон, призначений для бомбометання».

Навігатора обпекло відчуття небезпеки. Чому він не звернув на це увагу, коли обирав місце для перепочинку? «А якщо не всі бомби розірвалися? – промайнула в голові жахлива думка. – А вони ж там ще й вогнище запалили!».

Михась щодуху помчав до багаття. Однак швидко бігти не виходило, бо ноги раз у раз вгрузали в пісок.

«Поганий з мене Навігатор! Навіть позначки на мапі полінувався уважно прочитати. Як я міг привести їх у таке небезпечне місце?!»

Його підопічні й досі співали.

Котька рився в піску і був замурзаний-замурзаний. Він дедалі більше скидався на справжнього дракона, бо вже видихав крихітні, як полум’я від сірника, пасемця вогню.

Михась трохи стишив ходу і спокійно, щоб не налякати замріяних драконів, промовив:

– Ну, хлопці й дівчата, час уже гасити багаття, бо треба рухатися далі.

– Чому?

– Так швидко?

– Ми ж іще не доспівали! – загукали чудовиська.

– Хіба ви забули, що Спайк потребує допомоги? Невдовзі ранок!

Лихоманка хитро глянула на хлопця і загадково промовила:

– Михасю, а поглянь!

Спайк лежав біля вогнища. Він прийшов до тями і навіть ледь чутно підтягував драконячу пісню. Полум’я зігріло пораненого морока й додало йому дрібку сили.

– Йому краще! – у захваті прошепотіла Золота дракониця.

– Він очуняв!

– Він одужує! – загукали лимонні сестри.

– Але ж кровотеча не спинилася, – хлопець вказав на пурпурову пов’язку, на якій майже зовсім не лишилося білого. – Збирайтеся! Ми мусимо до світання прибути на Карабі-Яйлу.

Дракони неохоче заворушилися. Довелося Михасеві заграти на чарівній вуркóті марш «Вгору, крилаті!», і лише після того вони закидали піском залишки багаття, повантажили Спайка на спину Великому Грецю і злинули в повітря.

«Ох, здається, минулося, – з полегшенням зітхнув Навігатор. – Сподіваюся, ніхто нічого не помітив. Добре, що не довелося їм пояснювати про бомби, бо вони й так доволі кепської думки про людство».

33. Нова погана Котьчина цяцька

Котьці не дуже сподобалося, коли Золота Лихоманка вихопила його з піщаної нірки, яку він викопав у піску. Але він не надто пручався, бо встиг прихопити з собою дещо цікавеньке – залізну цяцьку, що трапилася йому в тій нірці. Малий дракон міцно стискав ту залізячку в своїх блакитних лапках і роздивлявся – що ж воно таке?

Штукенція була симпатична: видовжена, кругленька, з гострим носиком і чотирма коротенькими хвостиками, які стирчали згори. Котька покрутив її в лапах, понюхав, лизнув, а тоді вирішив дізнатися, що там всередині. Він міцно затис нову іграшку між задніми лапами, а передніми щосили рвонув частину з металевими хвостиками в надії, що вона відірветься.

– Що це в тебе? – запитала Лихоманка, побачивши забавку в малого. – Ой, яка гарна цяця! Де ти взяв?

– Там! – Котька тицьнув убік зникаючих на обрії Олешківських пісків.

– Ой, погляньте, як малому пощастило, – гукнула Лихоманка до товариства, – поки ми співали, він знайшов собі в піску класну цяцьку!

Михась глянув і відчув, як серце провалилося йому в п’яти, – малюк гриз… невеличку бомбу. Цілу. Звісно, вона була набагато менша, ніж ті рештки, через які він ледь не перечепився, але якщо ця пекельна машинка спрацює, то рознесе на шмаття увесь їхній гурт.

А Котька тим часом вирішив спробувати нову іграшку на зуб. Драконячі молочні зуби лишали на металевій поверхні глибокі борозни.

У старшого брата волосся на голові заворушилося від страху.

– Котю, а даси мені подивитися свою новеньку цяцю? – фальшиво-лагідним голосом почав Михась. – Даси, га?

Проте малюк одразу відчув підступ.

– Ні! – заперечив він і знову заходився гризти стабілізатори.

– Міняємо! – запропонував старший брат, витяг з кишені ліхтарика і натиснув на кнопку. Нічну темряву прорізав світлий промінь.

Котька давно вже задивлявся на цей диво-прилад, але йому навіть потримати не давали. Отож малюк глянув на сталеву бадяку в своїх лапах, потім на сяючий ліхтарик і, недбало кинувши Михасеві бомбу, простяг блакитні лапки до нової іграшки.

Вибуховий пристрій гулькнув униз, просто на вогні передмість.

Михась охнув, але прудкий Пих устиг впіймати бомбу на льоту. Хлопець знову злякався, адже з Червоного Флама так і струменіли іскри.

– Мерщій віддай це Михасеві! – раптом жорстко наказала Лихоманка. Золота дракониця помітила хвилювання їхнього ватажка і зрозуміла, що металева штукенція приховує якусь небезпеку.

– Чому?

– Бо він наш Навігатор.

– Що, навіть подивитися не можна? – образився Гарбузяний Пих.

– Не можна! – сердито гарикнула драконівна.

Пих від обурення вибухнув цілим снопом іскор, але все ж таки жбурнув залізяку Михасеві.

Михась, умліваючи від жаху, впіймав бомбу, перевів подих і кинув вдячний погляд на Лихоманку.

Вибуховий пристрій виявився не такий і важкий – кілограмів з п’ять-шість, не більше, та Михасеві дуже хотілося негайно позбутися того тягаря. Однак під ними, внизу, пропливали вогники передмістя Херсона. Там безтурботно спали люди, не підозрюючи, що над їхніми головами лине зграя драконів, несучи з собою смерть.

До хлопця шугнув цікавий Хома:

– О, а що то за скарб знайшов наш малий? – спитав він і аж закашлявся – одразу збагнув, чого варта ця залізячка, адже не раз дивився з братами по телевізору військові фільми.

Хома витріщив очі і вже відкрив пащеку, щоб залементувати від жаху, але Михась суворо урвав свого улюбленця.

– Мовчи!

Дивно, але Хома послухався, хоч це було зовсім на нього не схоже. Він нишком летів поруч, переживаючи страшну внутрішню незгоду. Якась його частина наказувала дременути якнайдалі від страшної знахідки, однак інша вимагала негайно порятувати старшого брата.

– Давай я понесу, – несподівано запропонував грушевий дракон і сам здивувався власній сміливості.

– Ми разом понесемо, – стиха промовив хлопець. – Лихоманко, віддай Костика Грецеві. Так, добре. Далі тобі доведеться вести зграю замість мене. Ось карта. Дивися: ви весь час маєте летіти прямо на південь, а тоді за лиманом, уже над морем, отут – біля цього півострова, який зветься Тарханкут, звернете на південний схід і візьмете курс на гори. Ну, а там вже спитаєте в когось, де Карабі-Яйла.

– А ти?

– У нас із Хомою є одна жахливо важлива справа.

– Але ви ж нас потім наздоженете? – стривожено прогуркотів Хай-Тобі-Грець.

– Звісно. Та ви нас не чекайте, бо ми можемо затриматись.

Михась обережно перебрався з надійної широкої спини Великого Греця на вузьку спину Хоми. Щоб часом випадково не впустити з рук страшну цяцьку, її довелося притиснути до серця. Михасеве серце відчуло холод смерті й озвалося шаленим стукотом.

34. Пекельний прилад

Михась уперше мандрував верхи на Хомі. Легенького малого братика Котьку грушевий дракон залюбки катав на спині, але старший брат був заважкий для нього. Хома ще був надто молоденьким драконом, бо ж зовсім недавно народився, точніше виріс. Це сталося лише у вересні.

Отже, грушевий пихкотів, видихав клуби пари, відчайдушно вимахував крильми, але вони все одно втрачали висоту.

Михасеві теж було не надто зручно сидіти на тендітній спинці Хоми. Навіть довелося зняти куртку, скласти й змайструвати щось на зразок сідла, бо інакше всидіти на гострому гребені було б неможливо.

Вони спускалися – нижче, ще нижче, і ось вже опинилися над самими димарями. «І як це нас занесло в місто замість повернутися до Олешківських пісків?» – з прикрістю питав себе хлопець, проте мапи в нього тепер не було і він не знав, у якому напрямку рухатись, щоб опинитися подалі від людських осель.

– Ти ще довго збираєшся тягати цю гидоту? – дратівливо пхикнув Хома. – Просто жбурни її вниз – і по всьому!

– Якийсь ти дивний, Хомо! Хіба не бачиш, що ми летимо над будинками? Невже ти не розумієш, що там живуть люди? – не менш сердито відказав Михась. – Думаєш, мені подобається з нею носитися?!

Під блакитними крилами Хоми замигтіли крони дерев, які після вчорашнього снігопаду були схожі на зарості білих коралів. Дерев ставало дедалі більше, і хлопець зрозумів – вони линуть над міським сквером.

– Ну що, по-моєму, місце підходяще, – озвався Хома. – Кидай!

– Ні. Летимо далі.

– Ти що, знущаєшся? Чому?!

– Тому, тому, що тут дерева.

Звісно, хіба ж такий завзятий ботанік міг допустити, щоб такі чудові клени, платани, акації й тополі вирвало з ґрунту і потрощило вибухом?

– Гуманіст! Природолюб! А я за що страждаю?! – обурено пихкотів грушевий дракон, відчуваючи, як крила від шаленої напруги мовби наливаються свинцем.

Зненацька нескінченна смуга дерев урвалася, й вони знов опинилися над темною дніпровською водою.

– Ну, нарешті! Давай! Зараз буде класний бух!

– Далі.

– Ти що, геть з глузду з’їхав? Що тобі тут заважає?! Навкруги жодного човна, жодної людини!

– А знаєш, як роблять браконьєри? Приблизно так само: вони кидають вибухівку у воду, а потім безліч мертвої риби спливає догори черевом. Тебе таке влаштовує?

– О, ви тільки гляньте – нам і рибки шкода! Нам усіх шкода, крім Хоми!

Сердешний дракон і справді хрипів, сопів, ледве втримуючись на льоту. Ясно-синій колір луски змінився на фіолетовий.

«Дивно, – думав Михась, – Земля така велика, а виявляється, на ній так мало місця, куди можна кинути бомбу».

– Кидай, бо я тебе зараз вкушу! – лютував Хома, клацаючи спересердя зубами. – Хіба ти не бачиш, що я втрачаю останні сили? Ось зараз вже впаду!

– Перестань скиглити, Хомо! Гадаєш, мені легко? От щойно я побачу безпечне місце, яке підходить для вибуху, – одразу й кину.

За суперечками вони перетнули річку й летіли тепер зовсім низенько, не вище п'яти-шести метрів. Хлопець напружував свій драконячий зір, намагаючись роздивитися шлях у суцільній темряві внизу. Під ними промайнули якісь річкові рукави, протоки й затоки, і раптом він відчув новий незнайомий шум.

Досі Дніпрова течія були тиха, майже нечутна, а тепер вода під ними потужно рухалась, зітхала й хлюпотіла, обличчя вкрилося дрібними солоними бризками.

– Море, Хомо! Ми над морем!

– Ага! – люто видихнув пасмо вогню дракон. – А тепер пожалій морську рибку.

І тут Михась побачив попереду довгу піщану косу, що світлою смугою перетинала збурений чорний морський простір.

– Ліворуч! Повертай ліворуч! – гукнув він до свого крилатого друга. – Хомчику, любий! Ще трішки, ще кілька метрів! Зараз ми її позбудемось…

Однак сили грушевого дракона раптово вичерпались.

– Все! – прохрипів він. – Я тебе попереджав – падаю!

Брати Вербицькі крутою дугою брязнули вниз.

Михась чудом, в останню мить, таки встиг відкинути бомбу якнайдалі. І щойно вони вгрузли в мокрий пісок, земля раптом попливла кудись у безвість, небо спалахнуло червоним, оглушливий грім боляче вдарив по вухах. Високий стовп піску й дрібного каміння зметнувся до самих зірок і обвалився, ховаючи під собою хлопчика та його грушевого дракона…

* * *

– Він живий? – пролунало раптом ніби десь дуже здалека, і холодна солона вода хлюпнула йому в обличчя.

– Здається, так, – відповів чийсь смутно-знайомий голос.

Хлопець хотів відповісти, підтвердити, що живий, але замість цього зайшовся шаленим кашлем, бо надміру надихався дрібного піску.

– Михасю, ти як? – над ним схилилися дві схвильовані драконячі морди: синя – Хоми й золота – Лихоманки.

– Нормально, – нарешті спромігся вимовити хлопець. Протер засипані піском очі, зазирнув у піщану вирву біля ніг і занепокоєно спитав: – Усе добре, так?

– Майже, – Хома повернувся боком, і лише тепер Михась помітив, що в його улюбленця бракує принаймні третини хвоста. «Найкрасивіший фруктовий дракон столиці» був тепер такий пошарпаний, брудний і куций, що в хлопця стислося серце.

Вони ще трохи мовчки посиділи на краю піщаної вирви, і потроху все, що сталося раніше, зринуло в пам’яті Навігатора. Михась злякано поглянув на Лихоманку:

– Як ти тут опинилася?! Ви ж мали вже підлітати до Кримських гір! Де Котька?! Де Спайк?! Де всі?!

І тут дракониця розридалася. Тихий подзвін супроводжував її плач, бо кожна сльозинка застигала й перетворювалася на кристал гірського кришталю. Саме так плачуть дракони.

– Я… я… я їх загубила над морем! І мапу загубила! Михасю, пробач, я не впоралась!..

Заливаючись кришталевими слізьми, Лихоманка розповіла про поневіряння зграї без Навігатора.

Доки вони летіли над Дніпром, все було зрозуміло. Аж ось зграя несподівано опинилася над морем. Побачивши примхливу лінію берега, Золота Лихоманка розгубилася. Вона марно крутила мапу в лапах, повертала її то вправо, то вліво, а то й узагалі догори дриґом, адже не вміла визначати, де північ, а де південь.

– А потім я помітила в морі такі довгі будинки, вони швидко пливли й тягли за собою хвости з піни, – схлипнула дракониця. – Розумієте, я нічого подібного ніколи не бачила! Я ж мусила глянути на них хоч одним оком!

– Ну, звісно, хіба ж ти могла пропустити кораблі повз свій довгий допитливий ніс, – фиркнув Хома.

– Він не довгий! – заридала ще дужче Золота Лихоманка.

– Облиш, Хомо, дай їй доказати, – попросив Михась.

– Я наказала їм летіти далі вздовж берега і пообіцяла, що скоро їх наздожену, а сама гайнула глянути на ті будин… кораблі. Але над морем зненацька налетів шалений порив вітру і вирвав мапу з моїх лап. Я спустилася аж до самої води й почала її шукати, але там тільки кипіла піна. Тоді вирішила наздогнати зграю, однак вони всі неначе крізь землю провалилися. Це так страшно опинитися самій над чорним розбурханим морем! Я кидалася туди-сюди, однак всюди вирували хвилі. А потім неподалік щось гучно бухнуло, я полетіла на той звук і ось знайшла вас.

Лихоманка у відчаї затулила очі лапами:

– Вас знайшла, а їх загубила! Може, вони вже й загинули через мене! – потік її сліз подвоївся, і тепер на піску громадилася чимала купа кришталиків.

– Не плач, все буде добре, адже в нас є вуркóта, – сказав Михась і лагідно поплескав драконицю по шиї.

Золота Лихоманка витерла очі й рішуче підставила Навігаторові спину:

– Сідай скоріше! – звеліла вона Михасеві і вхопила куцого Хому за лапу, щоб і він не загубився в якомусь вихорі.

Коли вони зринули високо над морем, Михась видобув з кишені чар і заграв.

– До мене! До мене! До мене! – заспівала мурчально-нявчальна мелодія.

Першим на голос чару примчав Гарбузяний Пих. Майже одразу за ним з-за скель прилинули сестри Лимонки. Останнім із захмарної височини спустився Хай-Тобі-Грець з Котькою і Спайком на спині.

Дракони неймовірно зраділи, побачивши Михася, адже тепер зграя знов була разом зі своїм Навігатором.

«Хоч ми й не маємо карти, та якщо рухатись уздовж берега, то якось долетимо до тієї яйли. До ранку, мабуть, ще далеченько», – міркував Михась, зручніше влаштовуючись на Лихоманчиній спині.

– Ой, дивіться! – раптом зойкнула Скіпка.

– Отам, на сході, – луною озвалася Скалка.

Всі обернулися на схід – там розгоралася тьмяна, ледь помітна блідо-рожева смуга.

– Світанок! – сполошилася Лихоманка. – Спайку, як ти почуваєшся?

– СПАТИ… – стиха відізвався морок, заплющуючи очі. – СПАЙК СПАТИ…

Чомусь усі одразу зрозуміли, що то буде непростий сон. Контури тіла пораненого морока потроху втрачали щільність, і він дедалі більше нагадував безплотну тінь.

– Будь ласка, не засинай, ми вже близько! Ми вже в Криму, вже ось-ось… Гайда! Гайда! – крикнув Михась, і зграя вихором зірвалася на південний схід.