Текст книги "Дракони, вперед!"

Автор книги: Катя Штанко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Частина II
Сягнути місяця

26. Гарбузяний Пих та оптичні ілюзії

Тут, угорі, було холодніше, ніж у місті. Ліворуч у райдужному колі линув ясно-білий місяць, колючі холодні зорі густо обсипали небо, Чумацький Шлях примарним мостом вигнувся над головою, а глибоко внизу чорним атласом вилискував Дніпро. Цього року ще не було великих морозів і ріка ще не замерзла. Білі засніжені береги виразно окреслювали оксамитово-темну воду з металевим вилиском місячної доріжки.

Раніше Михася, може, й лякала б ця запаморочлива безодня внизу, але під час свого короткого перебування драконом він позбувся страху перед висотою, тому тепер почувався цілком добре.

Хлопцеві було затишно на спині в Хай-Тобі-Греця. В обличчя дув крижаний вітер, зате спина велетенського дракона була тепла, майже гаряча.

Зазвичай рептилій називають холоднокровними, але вогнедихі дракони не просто теплокровні, а навіть гарячокровні. Тому їм не страшний ніякий мороз. Мандрувати взимку на такому драконі – все одно, що на теплій печі. З велетенської пащеки Хай-Тобі-Греця раз у раз вихоплювалися клуби пари, поряд пихкотіли інші крилаті ящури, але найкрасивіше виходило в Гарбузяного Пиха, бо він разом з парою видихав ще й цілі хмари сяючих іскор. Проте червоний флам тримався осторонь, усім виглядом даючи зрозуміти свою цілковиту незалежність.

У химерному світлі повного місяця й оцих Пихових феєрверків Михась знову розгорнув мапу, присвітив ліхтариком. Ага! – ось щойно вони проминули останній київський міст.

Праворуч жорстким хутром настовбурчилися ліси Кончі-Заспи. Дніпро раптом змінився і більше не нагадував гладеньку стрічку, бо тут примхливі води утворили таку неймовірну кількість проток, затонів, заплав і рукавів, що річка згори почала нагадувати чорне мереживо.

– Ох, яка я щаслива, що не перетворилася на кілька сумок та чобітків і можу усе це бачити! – захоплено промовила Лихоманка, міцніше притискаючи до себе сплячого Котьку й милуючись пейзажем.

– Світ, виявляється, таки величезний!

– Він – гігантський!

– Просто неоглядний!

– А скільки тут усього цікавенного!

– Неймовірного!

– Незбагненного! – навперебій зацокотіли Лимонки.

– Михасю, а як називається оте, що блискотить у нас над головою? – спитав Хай-Тобі-Грець, підіймаючи вгору величезну рогату голову.

Хлопець не встиг відповісти, як втрутився Хома:

– Ха! Та невже ти не знаєш? Ну як таке можна не знати? Це – зорі! Зірки! Вони завжди прикрашають небо вночі!

– Гарні… Горять… Блимають…

– А вони з чого, з вогню? – раптом зацікавився Пих.

– Вони… світять і… яка тобі різниця? – знітився грушевий дракон.

– Ну ти й знавець! – ущипливо всміхнулася Лихоманка.

– Ти маєш рацію, Пих, вони справді з вогню. Це такі собі величезні вогняні сонця. Вони в мільйони разів більші за нашу Землю. Просто зірки неймовірно далеко, на іншому кінці Галактики, тому й здаються такими маленькими сяючими цяточками. Там, у Всесвіті, є безліч світів, таких, як наш, – спробував пояснити Михась, згадуючи татові оповіді.

Усі дракони закинули голови вгору, споглядаючи зоряне безмежжя.

– І десь там, мабуть, є й інші дракони? – замислено промовила Лихоманка.

Михась не був певний, але щоб не розчаровувати її, погодився:

– Всесвіт такий нескінченний, що, мабуть, десь є.

– Але оцей гігантський ліхтар зовсім не так далеко, кілометрів з п’ять, не більше, – Пих показав у бік Місяця. – Зараз я його принесу й мандрувати буде веселіше! – Червоний дракон зірвався з місця і, перш ніж його встигли зупинити, помчав до ясного кола.

– Стій! Стій! – гукнув Михась. – Це не ліхтар! Зачекай!

Але флам його не слухав і щосили гнав до Місяця, лишаючи за собою хвіст з червоних іскор та диму, наче навіжена комета.

– Спиніть його! Місяць дуже далеко! Далі, ніж він може уявити! І там немає повітря! Він задихнеться! – злякано гукнув хлопець. Мабуть, треба було використати чарівну вуркóту, але Михасеві не хотілося застосовувати чар після того, як Пих відмовився визнавати його Навігатором.

Хома із сестрами Лимонками чимдуж кинулися навздогін. Переконати Гарбузяного Пиха виявилося зовсім не просто, і їхня суперечка мало не перетворилася на бійку. Михась, Хай-Тобі-Грець і Лихоманка споглядали за ними на тлі місячного диску.

Нарешті дракони повернулися, з усіх боків оточуючи Пиха, щоб не втік.

– Він не хоче вірити, що Місяць дуже-дуже далеко!

– Він хоче вхопити Місяць у лапи! – верещали Лимонки.

– І як ти гадаєш, нетямо, якого він розміру?! – дратувався Хома.

– Та це ж і так видно – не більший за футбольний м’яч! – не здавався Гарбузяний Пих, потужно вибухаючи іскрами від обурення.

Навігатор драконів тяжко зітхнув. Він, звісно, з самого початку розумів, що з цими незвичайними істотами буде непросто. Адже вони тільки на перший погляд великі й небезпечні чудовиська, а насправді це лише драконячі діти, які вперше опинилися в широкому світі.

«Може, я й справді не дуже підходжу на роль Навігатора, але все одно знаю більше, ніж будь-хто з них. Проте мушу навчитися краще їх розуміти, бо інакше біди не оминути».

– Послухай, Пих! Місяць – це не ліхтар, це – інший світ, такий самий, як наша Земля, тільки трохи менший. Однак там немає ані повітря, ані води – отже, немає й життя. Тому якби ти, припустімо, навіть долетів до Місяця, то опинився б серед мертвих гір, вкритих космічним пилом.

– А чому ж я тоді явно бачу, що він зовсім поряд?! – роздратовано спитав червоний дракон.

– Здається, це називається «оптична ілюзія», ну, коли на око щось видається не таким, як є насправді. Ні, чесно, Місяць – супутник Землі, і він дуже-дуже далеко.

– І ніхто ніколи так на ньому й не побував?

– Чому ж не побував? Люди колись туди літали на космічному кораблі. Вони його дослідили і повернулися на Землю, переконавшись, що життя там неможливе.

Гарбузяний Пих довго дивився на сяюче коло.

– А мені щось не віриться. Мабуть, ти сам нічого не знаєш, от і вигадуєш всілякі нісенітниці про інші світи.

– А я пригадую, що колись бабуся розповідала, ніби Місяць – це батьківщина драконів, – зненацька промовила Лихоманка.

На відміну від Хай-Тобі-Греця, Пиха та Лимонок, які народилися в майстерні Амура Ґаланта, Лихоманку ще зовсім малою разом з бабусею зловили браконьєри в Скелястих горах і контрабандою доправили до Києва. Поки стара дракониця була жива, вона розповідала своїй онуці та іншим бранцям безжального галантерейника драконячі казки й легенди. Тож саме завдяки Лихоманчиній бабусі малі ув’язнені драконята й змогли довідатись про життя своїх вільних предків, дізналися про драконські закони і вивчили рідну драконячу мову.

– Так, я теж чув ті розповіді, – кивнув рогатою головою Хай-Тобі-Грець.

Цей зелений велетень, мабуть, ліпше за всіх засвоїв уроки Лихоманчиної бабусі. За віком він був трохи старший за інших бранців Амура Ґаланта.

– Лихоманчина бабуся казала, що там, на зворотному боці Місяця, є дивовижна країна, де мешкають усі чарівні істоти з планети Земля. Колись вони мусили туди перебратися, щоб не заважати розвитку людства. Там мешкають дракони й чарівники, а також чимало різних дивовижних створінь, про яких тут тепер згадують лише в казках.

– Та я сам власними очима дивився в телескоп на Місяць, – заперечив Михась. – Там нічого немає, окрім мертвого каміння!

– А люди й не мають нічого помічати, бо чарівники навмисно створюють для них, як ти Михасю кажеш, «оптичну ілюзію». Лише завдяки їхнім чарам Місяць здається порожнім і неживим. Чародії зумисне ховаються, щоб люди не ніяковіли від усвідомлення, що вони постійно перебувають під наглядом. Але мешканці Місяця пильно споглядають за всім, що відбувається на Землі і, при потребі, якщо, не дай Боже, скоїться якесь величезне лихо, маги й дракони одразу прийдуть на допомогу людству.

Михась слухав і поблажливо усміхався. Він розумів, що це лише казки. Колись вони з татом відвідали планетарій і там крізь окуляр телескопа хлопець мав змогу побачити мертву пустелю Місяця. Проте він утримався від подальших спростувань тих нісенітниць – хай собі помріють про чарівну батьківщину драконів.

– А яка вона, та країна магів і драконів? – схвильовано запитав Пих, не відриваючи очей від Місяця.

Флам потрапив у драконарій Амура Ґаланта останнім, коли старої дракониці вже не було, і не мав змоги чути розповіді про батьківщину драконів.

Але Золота Лихоманка пам’ятала.

– Ой, вона неймовірна! Така дивовижна! Така химерна! – захоплено проголосила дракониця. – Уяви собі: там живуть не лише чарівники й дракони, там ще є крилаті леви і єдинороги, кентаври та гарпії, русалки, мавки і безліч інших чудернацьких істот. Чарівники постійно хизуються своєю майстерністю один перед одним, і через те Місячний світ сповнений нескінченними дивами. Ті чародії страшенно примхливі, і через те в КРАЇНІ-ПО-ТОЙ-БІК-МІСЯЦЯ усе безперестанку змінюється. Навіть будинки там мають здатність перепурхувати з місця на місце, навіть дерева блукають, тому постійних краєвидів немає. Кожний ранок чародії починають зі створення нового пейзажу, але до вечора він обов’язково перетворюється на інший. У них все залежить від настрою: сьогодні на цьому місці гора, завтра – озеро, а післязавтра – ліс. Принаймні так нам оповідала моя бабуся. А де тут казка, де правда – цього я вже не знаю.

– Колись я зберуся й таки гайну на Місяць, – сказав Пих. – Хочу на власні очі побачити Батьківщину Драконів!

– Гляньте! Гляньте! – загукали сестри Лимонки. – Он там, під нами внизу, ще одна Батьківщина Драконів!

Вони пролітали над широкою заплавою Дніпра, і в його спокійних агатових водах відбилося світле коло.

– А й справді ще один Місяць! Ну, якщо він внизу, а не десь у Всесвіті, то це вже точно ліхтар! – упевнено вигукнув Гарбузяний Пих і круто спікірував униз.

Гуп-хлюп! Чорний атлас ріки сколихнувся і розбігся широкими колами. За мить вода збурилася, закипіла, і з неї в клубах пари виринула голова Пиха. Дракон кашляв, відпльовувався, бив хвостом, крильми і лапами по воді. Нерозважливий флам не міг самотужки зринути в повітря, бо в холодній воді швидко втрачав сили. Яскравий колір його шкіри тьмянів на очах.

– Рятуйте, мерщій, бо він потоне! – злякався Михась.

– От бовдур! Спочатку робить, а потім думає! – обурився Хома. – Дівчата, ану хапайте цього дурка за передні лапи, а я беру на себе його хвіст!

Скіпка зі Скалкою стрімко знизилися і вхопили паливоду за лапи, а Хомі після короткої боротьби таки пощастило впіймати хвоста. Драконам довелося добряче побовтатись у крижаній воді, доки вони нарешті підняли Гарбузяного Пиха в повітря.

Усе навкруг одразу затяглося туманом – така потужна пара валила від невдатного потопельника.

– Мабуть, нам варто десь приземлитися, щоб він трохи очуняв? – запропонував Михась.

– Не треба, – присоромлено пробурмотів червоний дракон, продовжуючи парувати і кашляти. – Пустіть мене, я вже й сам можу летіти.

І справді, він знову почав вправно махати крильми і видихати іскри. За хвилину флам випустив з пащеки фонтан вогню і зізнався:

– Ох, мало не згас!

Якийсь час зграя крилатих ящурів летіла мовчки, але потім Гарбузяний Пих таки не витримав:

– Може, ти й тепер скажеш, що то була якась «оптична ілюзія»? – гукнув він до Михася.

– Звичайно. Це було віддзеркалення Місяця у воді. Якщо ти уважно подивишся у воду, то побачиш там і наші віддзеркалення.

Гарбузяний Пих подивився.

– Віддзеркалення! Оптичні ілюзії! Спробуй здогадайся, що тут справжнє, а що ні! – спантеличено замотав головою червоний дракон.

– На те в нас і є Навігатор, який про все це знає, – лукаво зауважила Лихоманка. – А що проголошує четвертий закон драконів? – «Слухайся Навігатора».

Пих набундючився, але згодом усе ж знехотя зронив:

– Добре, визнаю: ти – Навігатор.

27. Нещасливе кохання лимонних близнючок

– А чого це Дніпро так потовщав? Він тепер уже й на річку не схожий, радше на це, як його, озеро? – поцікавився Хай-Тобі-Грець.

– Це Канівське море, – Михась знову розгорнув татову мапу.

– Море? А де Дніпро?

– Канівське море – це і є Дніпро. Бачиш, отам, біля містечка, гребля? Якщо перегородити річище, то вода отак широко розливається й утворює водосховище. На Дніпрі аж п’ять морів-водосховищ. Київського ми не побачимо, бо воно лишилося північніше від столиці; ось це зветься Канівським, а ще буде Кременчуцьке, Дніпродзержинське та Каховське. Каховське з них найбільше.

– Це ж треба: аж п’ять морів крижаної води! – і Гарбузяний Пих здригнувся, згадавши своє мимовільне купання.

Розмова якось сама собою ущухла.

Було вже далеко за північ, і якби це була звичайна ніч, то Михась уже давно бачив би десятий сон. Втомлений пережитими пригодами, хлопець угрівся на теплій спині велетня й незчувся, як міцно заснув.

Що ж до Котьки, то малий давно вже спав, згорнувшись клубочком у лапах Лихоманки.

У Хоми теж злипалися очі, але грушевий намагався струсити з себе дрімоту, бо трохи соромився інших драконів. А їх зовсім не хилило до сну. Збуджені незвичним відчуттям волі, крилаті чудовиська бадьоро змахували крилами і завзято поглинали враження незбагненного вільного світу.

Та нарешті грушевий дракон знайшов вихід – зачепився однією лапою за довжелезний смарагдовий хвіст Хай-Тобі-Греця, заплющив очі і дрімав на льоту.

Отож зграя драконів линула над чорною водяною поверхнею у світлі повного місяця, а під нею нечутно рухалися шість крилатих віддзеркалень.

Михасеві снилося, що він вихователь у драконячому дитячому садку і йому ніяк не вдається впоратися з дюжиною галасливих драконят. Його вихованці гарчали, верещали, перекидалися, гасали над головою, шарпали один одного. Хлопцеві страшенно дошкуляв нестерпний гамір, але він ніяк не міг умовити малих чудовиськ сісти на килим і тихенько почитати книжку. «Тихіше, будь ласка! Хоч трохи тихіше!» – мурмотів уві сні драконячий вихователь.

Причиною такого тривожного сну, мабуть, був неабиякий шарварок, що зчинився наяву неподалік від Навігатора.

Спочатку в повітрі полинув гучний низький гул:

– У-у-у-у-у-у-у! – виводив рулади нелюдський голос.

– Що це за мурчання?!

– А може – гарчання? – сполошилися сестри Лимонки.

– Я гадаю, це співи, – замислено мовила Лихоманка.

– Чиї співи? – зацікавився Гарбузяний Пих.

– Звісно, драконячі. Гляньте, гляньте – отам, ліворуч, срібний дракон! – озвався Хай-Тобі-Грець і вказав на довгий сріблястий силует, що плив паралельним курсом.

Насправді ж це був, звісно, літак – аеробус 310, що виконував рейс 785/17 Київ-Стамбул. Із 148 пасажирів п’ятеро читали, двоє грали в шахи, троє бізнесменів підраховували прибутки, ще один юнак писав вірші на електронному планшеті, а решта просто дрімали в зручних кріслах. Красуні-бортпровідниці тихенько пліткували у своєму відсіку.

У штурманській рубці мирно світився зелений вогник автопілота[21]21
  Автопілот – прилад для автоматичного керування літаком. Часто політ триває кілька годин, і цей зручний пристрій допомагає пілотам не перевтомлюватися. Проте в екстрених випадках пілот має відімкнути автоматику й керувати самостійно. У сучасних літаках кнопку автопілота розміщено просто на штурвалі.


[Закрыть]. Двоє пілотів і бортінженер з нудьги травили неймовірні байки. Командир, поблажливо поглядаючи на другого пілота – молодого недосвідченого лейтенанта Прохоренка, розповідав:

– Вперше це сталося над Бермудами, рейс на Ванкувер. Пам’ятаєш, Петре?

Сивий бортінженер кивнув і усміхнувся – адже це був улюблений прикол, на який велися всі новачки.

– Йду за розкладом. Ніч така ясна, як оце зараз, і раптом просто нізвідки виникає сяюча тарілка метрів з п’ятдесят завбільшки і йде паралельним курсом, справа.

Усі мимоволі глянули праворуч та так і остовпіли: у зоряному небі паралельним курсом летіла зграя різнобарвних драконів.

Дракони теж з цікавістю роздивлялися літак. Фюзеляж[22]22
  Фюзеляж – корпус літака.


[Закрыть] аеробуса вкрився памороззю і виблискував у світлі місяця, мов діамант.

– Справді дракон! – зраділа Скіпка.

– Який гарнюсінький! Він просто сяє! – захоплено охнула Скалка.

– А які в нього охайні крильця!

– А хвостик як він бадьоро тримає вгору!

Мигнув проблисковий маяк.

– Бачила? Він мені підморгнув! – у захваті зойкнула Скіпка.

– А чого це – тобі? Я до нього ближче! Мене він першою побачив! – обурилася Скалка. – Ось бачиш, знову МЕНІ підморгнув!

– Але я трохи жовтіша за тебе й красивіша, тож він підморгує саме мені!

– Кажу ж тобі, мене він першою помітив! Це – мій дракон! – Скалка миттю ринула до аеробуса і вхопила його за крило.

– Може, тебе він і помітив першою, але вподобав саме мене! – заверещала її сестра і смикнула літак за інше крило – у свій бік.

– Ти брехуха! – заридала Скалка, тягнучи літак до себе.

– Сама брехуха! – залилася слізьми Скіпка, щосили шарпаючи крило у свій бік.

У салоні літака з полиць посипалися портфелі і київські торти. Світло замиготіло. Пасажири буцнулися лобами.

Зчинився жахливий лемент:

– Мамо! Мамо моя рідна!

– Господи!

– Господи, помилуй мене грішного!

– Алла!

– Айюхар-Раббу Яссу!

– Ал масііх Ібну-л-лаах!

– Ірхаманіі ана-л-хааті![23]23
  «Айюха-р-Раббу Яссу!
  Ал масііх Ібну-л-лаах!
  Ірхаманіі ана-л-хааті!» – мусульманська молитва, що має майже такий самий зміст, як і християнська «Господи! Помилуй мене, грішного!».


[Закрыть]

І всі одночасно натиснули на кнопку виклику бортпровідника.

– Наталко! – гримнув командир до бортпровідниці. – Ти мусиш негайно заспокоїти пасажирів! Негайно!

Він марно намагався впіймати штурвал, щоб вимкнути автопілот і перейти на ручне керування, – літак немилосердно трясло й гойдало, штурвал крутився сам собою, і палець першого пілота ніяк не міг утрапити на потрібну кнопку. Прилади на щитку збожеволіли: авіагоризонт ніби витанцьовував гопака, швидкість змінювалася щомиті, цифри на висотомірі стрибали, з усіх боків миготіли червоні вогники і пищали застережні сигнали. Досвідчений пілот облітав майже увесь світ, але вперше втрапив у таку жахливу ситуацію.

– А що я їм маю казати?! Що наш борт схопили крилаті чудовиська?! – обурилася бортпровідниця, з жахом споглядаючи, як за вікном лобового скла пілотської кабіни миготять лимонно-жовті лапи, крила та хвости.

А Лимонки тим часом усе завзятіше відпихали одна одну від аеробуса, і літак жорстоко тіпало й підкидало.

– Кажи пасажирам що завгодно, але щоб було тихо!

Стюардеса мужньо стрибнула в розбурханий салон і, щосекунди буцаючись об перегородки, чарівливо посміхалася:

– Шановні пасажири! Вас вітає авіакомпанія «Ейр Юкрейн»! – бум! – бум! – Наш політ протікає нормально! – бум! – Швидкість – 800 кілометрів на годину, температура за бортом —34С! – бум! – бум! Тепер ми потрапили в короткотривалу зону турбулентності! – бум! – бум! – бум! Пристебніть, будь ласка – бум! – ремені – бум! Голови схиліть до колін – бум! – бум! – і накрийте згори руками! – бум! – бум! – бум! – бум! – бум! – Приємного вам польоту! – БАБАХ!!! БУХ!!! БУ-БУ-БУХ!!!

– Дівчата, чого ж ви так зухвало чіпляєтесь до незнайомого хлопця?! Де ваша дівоча гордість? – обурилася Лихоманка.

– Потримай, будь ласка, – попросила вона Хай-Тобі-Греця, обережно передала велетневі сплячого малюка, а сама гайнула до близнючок.

– Пустіть негайно! Ви з ним навіть не знайомі! Це непристойно! Що цей дракон про нас усіх подумає?! – Лихоманка почала розтискати лапи Скіпки, щоб відірвати її від крила аеробуса.

– Ми з ним покохали одне одного! З першого погляду! – ридма ридала лимонна драконка, чіпляючись за літак.

З іншого боку до другої сестриці підскочив Пих і теж почав відривати її від крила лайнера, розсипаючи іскри у небезпечній близькості від паливного бака.

– Не вірте їй, він кохає лише мене! Мене-е-е-е одну-у-у-у!!! – у відчаї захлиналася рясними слізьми Скалка.

Несамовиті волання зрештою збудили Хому. Він миттю збагнув, що відбувається, й собі кинувся рятувати літак.

– Дівки, ви зовсім подуріли! Це не дракон! Це машина! – горлав грушевий, але його ніхто не слухав.

Хома вчепився за кіль злощасного аеробуса, намагаючись утримати його на місці, однак певно зрушив рулі керування[24]24
  Рулі керування – прилади для забезпечення стійкості в повітрі. Їх розташовано переважно у хвості літака. О, бачили б ви, як той сердешний борт 785/17 закрутило, коли я схопив його за хвіст і випадково зрушив ті пристрої!


[Закрыть] і це спричинило шалене кружляння борту 785/17.

Тепер лайнер підкидало й крутило на всі боки, наче дзиґу. Пасажирів, хто не встиг пристебнути рятівні ремені, перевертало разом зі стюардесою в проході, наче голубці на пательні. В салоні стояв суцільний вереск.

– Он, чуєш? Через тебе в красунчика буркотить у животі! – зойкнула Скалка і випадково зазирнула в ілюмінатор.

Те, що вона там побачила, вразило її в самісіньке серце.

– Сестро, сталося лихо! – заволала драконка ще голосніше. – Ми покохали поганого хлопця! Він – людожер! Він наковтався людей! Бачиш, он вони в ньому перетравлюються!

Тут в ілюмінатор зазирнула Скіпка, і сестри разом кинулися до носової частини фюзеляжу.

– Виплюнь!

– Негайно виплюнь!

– Хіба ти не знаєш, що перший драконячий закон проголошує: «Не їж людину»?!

Драконки щосили ляскали лапами по фюзеляжу.

Перед пілотами за склом гойдалися дві страхітливі жовті мордяки, що несамовито верещали, а жовті пазуристі лапи зі страшною силою ляскали літак. Ще мить – і лобове скло не витримає, лусне…

Згори на Лимонок налітав синій Хома й обурено репетував:

– Ідіотки! Це летюча машина! Транспорт! Розумієте? Транспорт!

Але кожен горлав своє і ніхто нікого не слухав.

Зрештою жахливе ревище збудило й Михася. Хлопець розплющив очі й від жаху ледь не звалився з шиї Хай-Тобі-Греця: його підопічні в усі боки смикали літак!

– Що ви робите?! Припиніть негайно!!! – крикнув хлопець, але голос його безслідно потонув у несамовитому галасі повітряної баталії.

На щастя, Михась згадав, що він тепер Навігатор, і поспіхом видобув з кишені чарівну вуркóту. У морозному повітрі гучно пролунав клич «Всі до мене! До мене! До мене!»… Дракони миттю покинули аеробус і помчали до свого ватажка.

І саме тут ледь не сталося лихо, бо пошарпаний літак з диким виттям одразу почав завалюватись у крутий штопор[25]25
  Крутий штопор – якщо літак втрачає потрібну швидкість, то неминуче починає падати носом униз, обертаючись навкруг себе. Тут найважливіше вчасно вийти з піке, не сягнувши граничної висоти 500 м.


[Закрыть]. Однак командирові аеробуса таки пощастило вимкнути автопілот, він переключився на ручне керування і вирівняв літак.

– Прохоренко, проси екстрену посадку в Дніпропетровську! – прохрипів командир, тремтячими руками щосили стискаючи штурвал.

Другий пілот надяг навушники:

– Зараз я диспетчеру розкажу про драконів – він точно здуріє! – не без задоволення зауважив недосвідчений лейтенант.

– Лейтенант Прохоренко, ось саме зараз ви мусите вибирати, чого ви хочете: закінчити свої дні в божевільні або й надалі літати?

– Звісно ж – літати.

– Тоді запам’ятайте: нічого цього не було.

– Як не було?! А пасажири?! Вони теж їх бачили і все одно про все розповідатимуть!

– Ми їм пояснимо, ніби це були галюцинації[26]26
  Галюцинації – омана відчуттів, коли людина чує і бачить те, чого насправді немає.


[Закрыть], що виникли внаслідок кисневого голодування[27]27
  Кисневе голодування – грецькою – «гіпоксія», виникає, коли мозок не отримує достатньої кількості кисню. Тоді відбувається спазм судин і в людини виникають галюцинації або вона непритомніє, хоча може статися і ще щось гірше.


[Закрыть], яке спричинилося через часткову розгерметизацію[28]28
  Розгерметизація літака – корпус літака щільно закритий – герметичний, тобто без найменшого отвору, бо тиск на великій висоті набагато нижчий, ніж той, до якого звикли люди. І ось, якщо в корпусі з’явиться хоч найменша шпаринка, всередині різко падає тиск. Отут і можуть виникнути галюцинації або непритомність у пасажирів. Потрібно одразу вдягти кисневі маски і знизитись на висоту нижче 3000 м


[Закрыть] літака.

– Дніпропетровськ-один, на зв’язку борт 785/17. Під час польоту виникли технічні ускладнення, прошу екстрену посадку. Ми зазнаємо аварії, дайте вільний коридор, – буденним тоном промовив у мікрофон лейтенант Прохоренко.

«Молодець, хлопчисько, з нього таки будуть люди, – міркував командир. – Але про пасажирів і справді навіть страшно подумати!»

– Наталко, як там? – гукнув він до стюардеси.

– Синці, ґулі – але нічого надто серйозного, – озвалася дівчина, потираючи забитий лікоть.

– От і добре, – підсумував перший пілот і почав розворот, орієнтуючись на вогні злітної смуги дніпропетровського аеропорту.