Текст книги "Дракони, вперед!"

Автор книги: Катя Штанко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

5. Воно проростає!

Михась терпляче чекав цілий тиждень, але нічого не відбувалося. Поверхня ґрунту в горщику лишалася рівною і на ній не з’являлося жодних ознак проростання. Ботанік почав здогадуватись, що Котьчин зуб таки пошкодив рідкісне насіння, тому знову і знову сердився на малого братика.

«Хіба це брат? Це лихо якесь, а не брат», – буркотів він, споглядаючи непевні кроки малого.

Хлопець зовсім не тішився, що за минулий тиждень Котька нарешті навчився твердо триматися на ніжках і з гучним тупотінням самостійно пересувався по квартирі. Тепер уникати малюка стало набагато важче, адже Костик дуже любив свого старшого брата і повсякчас намагався виказати свої щирі почуття палкими обіймами. Та оскільки він був ще маленький, то обіймав переважно за ногу. Ходити з Котькою на нозі було дуже незручно, але будь-яка Михасева спроба відірвати малі рученята від своєї ноги закінчувалася гучним ревінням.

Взагалі-то Котька був дуже веселою, допитливою і наполегливою дитиною. Він раз у раз намагався пробратися до Михасевої кімнати, бо, як виявилося, теж захоплювався рослинами і готовий був постійно з ними брататися. Проте його відвідини завдавали такої шкоди Михасевому домашньому саду, що старшому братикові довелося власноруч прикрутити до одвірка гачок і надійно зачиняти двері до своєї кімнати.

* * *

Якось уранці, поливаючи свої рослини, Михась ретельно дослідив горщик, де мала проклюнутися насінина драконячого дерева, і остаточно переконався в своїй поразці, бо минув уже майже місяць з того часу, як він уткнув її в ґрунт, проте й досі нічого не проросло.

«Чому ж вона не проростає? Чого їй бракує? Земля найкраща, поливаю щодня. Чого їй ще треба?» – міркував засмучений Ботанік.

Хлопець так перейнявся своєю невдачею, що забув зачинити двері на гачок і, звісно ж, до кімнати одразу завітав Котька. У рученятах малий стискав кухлик з томатним соком, його сяюче личко прикрашали пишні томатні вуса, а по паркету за ним тяглася брунатна доріжка томатних ляпок.

Михась насупився: «Треба його негайно звідси забрати, поки не наробив якоїсь шкоди».

Він акуратно полив останню рослинку і задивився, як по зеленому листю струменять прозорі краплини. Котька, який теж захоплено спостерігав за поливанням, вирішив наслідувати старшого брата. Він потупцяв до найближчого горщика і вилив туди свій томатний сік.

О жах! Це був вазон з насіниною драконячого дерева!

Звісно ж, розлючений старший брат одразу, без церемоній, виніс Котьку зі своєї кімнати. І знову все закінчилося плачем, адже малий зовсім не розумів, за що така немилість. Батьки насилу вгамували Котьку й обурено назвали Михася «черствим егоїстом».

Ображений хлопець вернувся до своєї кімнати в кепському настрої. Проте чомусь найбільше він сердився на кісточку драконячого дерева, яка не виправдала його сподівань.

«Треба її викопати і посадити туди…» – хлопець кинув погляд на безталанний вазон і раптом побачив, що з землі виткнувся маленький міцний паросток.

«Невже його треба поливати соком, а не водою?!» – вражено подумав Михась.

І справді, після другого кухля соку паросток підріс просто на очах і тепер був завбільшки з Котьчин пальчик. Михась крізь лупу уважно оглянув новий паросток і переконався, що такої дивної рослини він ще не бачив: яскраво-синьої, вкритої дрібненькою блискучою лускою.

Насправді, як ви вже, мабуть, здогадалися, Михась зовсім не був черствим егоїстом, тому із вдячності за геніальну підказку подарував Котьці свою стару книжку про Вінні Пуха. Хлопцеві було трохи прикро дивитися, як ще не надто вправні дитячі ручки смикають сторінки його улюбленої книжки. Проте Котя був у захваті і тут-таки навчився вимовляти «пу-у-к!», тицяючи мокрим пальчиком у картинку з плюшевим ведмедиком.

Отже, в родині Вербицьких запанував лад. Михась міг тепер нарешті спокійно, без перешкод вирощувати своє драконяче дерево.

За два тижні синій паросток виріс сантиметрів на двадцять. Він значно потовщав і став доволі опецькуватим як на рослину – завтовшки приблизно з ніжку стола. З одного боку на ньому з’явилася світла пляма, вкрита рудим ластовинням. Михась спочатку гадав, що рослині бракує світла, і повернув її плямою до вікна. Та на ранок виявилось, що пляма знову повернулася в бік кімнати. Згодом маленьке драконяче дерево випустило три пари товстих міцненьких листочків. А тоді з того боку, що був повернутий до світла, почали відростати ще два листки, але чомусь набагато більші за розміром, ніж попередні.

Дивно, але паросток нічим не нагадував те драконяче дерево, яке Михась бачив у Нікітському ботанічному саду. Хлопець сподівався, що коли листя побільшає, то в маленького дерева нарешті з’явиться крона. Однак нові листочки чомусь більше не виростали, а на самому вершечку паростка випнулися дві великі бруньки.

6. Хвостаті похибки та інші нісенітниці

Треба сказати, що після повернення з Криму з Михасем почали відбуватися незбагненні речі.

Спершу досить дивні відкриття хлопець зробив у школі. Він раптом помітив, що на карнизах і шторах класних кімнат мешкає безліч неприємних маленьких створінь. Вони були схожі на лисих кицьок породи «сфінкс», тільки завбільшки з маленьку мишку. Ті істоти мали довгі закручені хвости, а їхні сірі шкурки були вкриті літерами та цифрами. Михась назвав їх «похибки».

Отож ці бридкі створіння весь час чинили всілякі капості. Щойно учень, відповідаючи біля дошки, починав вагатися, похибка легенько стрибала йому на плече і мурмотіла у вухо неправильну відповідь.

Якщо школяр повторював за нею і отримував за це погану оцінку, вдоволена похибка, ласо облизуючись, поверталася на карниз. Мабуть, ці створіння харчувалися поганими оцінками.

На жаль, крім Михася, ніхто не бачив тих шкідників. Хлопець з прикрістю дивився на їхні витівки, але не знав, як цьому зарадити.

Проте не всі нові відкриття були таки неприємні. Ось, наприклад, Михась тепер мав змогу побачити, що насправді означає вислів «блискуча відповідь». Одразу після вдалої відповіді довкола учня раптом вибухав маленький, але неймовірно яскравий феєрверк. Вгору злітали снопи різнобарвних зірочок і крутився іскристий сяючий вир.

До речі, похибки завжди дуже лякалися цього тріумфального блискотіння і миттю ховалися в темні кутки за шафами.

Спочатку здивований Ботанік спробував розповісти про свої дивні відкриття деяким однокласникам і батькам. Але в класі лише сміялися і крутили пальцями біля скроні, а мама подивилася на нього зляканими очима і запропонувала відвідати дитячого психолога. Михась, звісно ж, одразу переконав її, що це був просто жарт.

Однак таких незвичних відкриттів дедалі більшало. Михасеві навіть почало здаватися, ніби кішки, собаки та птахи розмовляють досить зрозумілою мовою. Вулиця зустрічала Михася гомоном дивних розмов.

І навіть вдома не щастило відпочити, бо, до інших див, він почав чути й розуміти мову своїх рослин.

У глибині душі Михась здогадувався, що всі ці таємничі явища якось пов’язані з тим, що він так нерозважливо з’їв той плід з драконячого дерева.

* * *

Якось посеред дня у маминому кошику, куди вона складала мотки ниток, шпиці і недоплетені светри, хлопець несподівано угледів крихітного волохатого дідуганчика. Старий затишно влаштувався на м’якій вовні і неспішно ворушив шпицями, продовжуючи мамину роботу.

– Добрий вечір, – розгублено привітався Михась, дивлячись за вправними рухами волохатих рученят.

Дідок гостро кліпнув на нього і не надто привітно буркнув:

– Отже, ти мене бачиш? Так? От чуло моє серце! Доїздилися! І чого ж бо вам вдома не сидиться? А ти, хлопчино, спочатку мав би дізнатися, що то за птиця заморська, перш ніж тягти її до рідної оселі.

По цих словах кошлатий дідуганчик крутнувся, протиснувся між мотками вовни і зник у глибині кошика.

«Дивний старий. Цікаво, що він мав на увазі? Про яку це заморську птицю він патякав? У нас вдома начебто ніяких птахів нема, – розмірковував хлопець. – Проте мені здається, що цей міні-дідуганчик знається на всіх цих незрозумілих речах, що тепер відбуваються довкола мене. Було б добре його розпитати».

Михась кілька разів перебрав нитки в кошику, але нікого так і не знайшов.

* * *

Відколи почався новий шкільний рік, вільного часу одразу поменшало. Повернувшись зі школи, Михась намагався якнайшвидше виконати домашні завдання, щоб звільнити вечір для дослідів з рослинами.

У вівторок Михась повернувся зі школи й одразу взявся за уроки, але ніяк не міг зосередитись.

– Пити! О, будь ласочка, хоч ковток води! – благала гортензія[7]7
  Гортензія – кімнатна рослина, яка квітне цілими гронами невеличких квітів. Дуже любить воду, певно, тому й чіпляється увесь час до Михася, щоб її додатково поливали.


[Закрыть].

– От зроблю алгебру, тоді… – почав хлопець.

– Я не витримаю… Я зів’яну… – простогнала квітка й безсило звісила листя.

Довелося Михасеві встати й полити скиглійку.

– Ох і хитра ж, – обурилася бегонія, – чому це вона напилася, а ми всі потерпаємо від спраги? В мене он вже земля у горщику порепалася!

– До речі, я – шляхетного походження, тому першою завжди треба поливати мене! – стрепенулася примхлива орхідея.

Щоб уникнути суперечки, хлопець полив і їх. Аж тут рослини загомоніли всі разом:

– Цей безсоромний каланхое[8]8
  Каланхое (ст. 37) – рослин цього виду досить багато, і вони всі різні, але те, що росте в Михася, називається «каланхое пір'їсте». В нього по краях листків іноді виростає купа дітлахів – маленьких каланхоенят. Звісно, землі, щоб всіх розсадити, часто бракує, от каланхое й намагається підкинути своїх нащадків у чужі горщики.


[Закрыть] намагається підкинути в мій горщик аж сімох своїх дітлахів! – дратувалася герань.

– Відсунь мене подалі. Я все листя сколола об ці колючки алое![9]9
  Алое – з арабської перекладається як «гірке». Досить колюча, проте лікувальна рослина. Однак вигляд у неї такий, ніби зі стебла у всі боки стирчать хвости новонароджених драконів.


[Закрыть] – скаржилася фіалка.

– Чи не можна хоч трохи розсунути мої гілки? Моїм лимончикам потрібно світло для достигання, – умовляв лимон.

– Мені зимно! Я маю право стояти впритул до вікна, на сонці, бо я тропіканка! – вимагала пальма.

І лише драконяче дерево ніколи нічого не казало.

Нарешті Михась виконав усе, чого бажали його зелені вихованці, і знову взявся за алгебру.

Аж тут двері відчинилися і в кімнату увірвався Котька. Він тицьнув у руки старшому брату велику грушу й зазирнув у вічі відданим поглядом.

Останнім часом між братами Вербицькими панував лад. Зазвичай з немовлям не так просто порозумітися, бо невідомо чого воно хоче і чому плаче. Але Михась тепер розумів свого брата так само, як і голоси рослин. А головне, Котька теж розумів усе, що казав йому старший брат.

Навіть мама почала прибігати по Михася, якщо малий надто вже вередував, і дивувалася, як брати чудово знаходять спільну мову.

– Міха, ді-ді! – вигукнув малюк.

Але старший брат виразно почув: «Михасю, давай глянемо на нього!».

– Добре, – всміхнувся Михась і вони з братиком всілися на підлогу біля горщика з драконячим деревом і втупилися в нього захопленими поглядами.

Це була ще одна причина, чому брати здружилися, адже вони обидва чомусь дуже любили драконяче дерево.

Проте з деревом, на жаль, останнім часом було не все гаразд. Уже кілька днів Михась знову почав непокоїтися за цю незвичну рослину – у тому місці, де стебло витикалося з землі, воно почало якось дивно витончуватись. «Може, воно хворіє?» – стривожено думав хлопчик, споглядаючи, як важкий паросток драконячого дерева хилиться на тоненькому стеблі.

– Любе драконяче дерево, – пошепки попрохав Михась, – ми тобі допоможемо, тільки скажи, чого тобі треба.

Але дерево мовчало і лише похитувалось на своїй надто тендітній стеблині.

Невдовзі мама забрала Котьку і повела гуляти на вулицю, а Михась знову засів за уроки. Подарована Котькою груша залишилася лежати у «драконячім» вазоні.

«Ось докінчу алгебру і з’їм», – вирішив Михась, щоб мати якийсь позитив попереду. Чесно кажучи, він не надто захоплювався алгеброю.

Упоравшись з усіма рівняннями, він закрив зошит, встав, потягся і пішов до вазона, щоб спожити соковитий плід.

Однак на нього чекала прикра несподіванка – на краю горщика лежав лише жалюгідний огризок.

7. Хо! Хо! Хо!

І тут Михась нарешті дещо збагнув. Він знову сів на підлогу і втупився в дивовижне драконяче дерево.

Рослина мала вже сантиметрів сімдесят заввишки. Незвичне деревце щось йому нагадувало. Але що?

Михась замислився: чи випадково останнім часом щоночі йому сниться один і той самий сон? Неначе щось незрозуміле ширяє над головою, обвіваючи гарячим вітерцем, і пахкає, неначе маленький паротяг – хо! хо! хо! хо! хо!

Михась ще раз оглянув синю рослину і здивувався. І як це він раніше не здогадався?! Хіба ж це стеблина? Це ж справжнісінький хвіст устромлено в землю! Оці міцненькі малі листочки – це лапки, світла пляма – пузо, а дві бруньки згори…

– Досить прикидатися, вилазь! – запропонував Михась.

Бруньки миттю кліпнули. Враз розплющилися двоє хитрих карих оченят, а трохи нижче розпливлася вдоволена усмішка. Драконеня висмикнуло хвоста із землі, змахнуло крилами і злинуло в повітря. Адже оті два більші листочки, звісно ж, були крильми.

Маленьке синє чудовисько зробило коло під стелею, зухвало хукнуло: «Хо! хо! хо!» – і з його оранжевої пащеки одна за одною вихопилися три вогняні кульки, пролетіли з півтора метра і згасли.

«Ой лихо, а що, як станеться пожежа?!» – збентежився Михась.

– Ну, ти, не дуже хокай, – сказав він уголос, – бо якщо ти підпалиш мамині фіранки, вона тобі цього не подарує!

Зненацька дракон спікірував і ляпнувся просто хлопцеві на плече, страшенно його налякавши.

Михась замружився й завмер, чекаючи чогось жахливого, але мале чудовисько натомість лизнуло його щоку гарячим шорстким язиком, потерлося об скроню головою і згорнулося клубком, наче кицька.

Хлопець обережно зняв його з плеча, погладив теплу лускату спину і замислився:

«Що скажуть батьки, як побачать у власному домі дракона? Чим годувати таке незвичайне створіння? Де його сховати?»

Дракон потягся й позіхнув на всю свою ясно-оранжеву пащеку з довгими гострими іклами.

– Ну й зубки в тебе, друзяко! – спантеличено пробурмотів Михась. – Цікаво, що вони захочуть гризти?

– Це грушевий підвид. Фруктові дракони належать до вегетаріанців,[10]10
  …належить до вегетаріанців – походить від латинського слова «рости». Отже, так звуться ті, хто харчується лише рослинною їжею. Ми, вегетаріанці, – великі гуманісти, бо не споживаємо тварин. (Щоправда, в рослин з цього приводу інша думка.)


[Закрыть] вони харчуються фруктами та овочами, – неголосно промовив скрипучий старечий голос.

Михась озирнувся і побачив волохатого дідка, що сидів у порожньому горщику з-під драконячого дерева.

Це був той самий волохатий старий, якого хлопчик недавно бачив у маминому кошику.

Дідок грізно дивився на хлопчика з-під кущів сивих брів.

– Ой, як добре, що ви завітали! – зрадів Михась. – Мені давно треба з вами поговорити!

– Я не завітав. Я тут мешкаю. Я опікуюся родиною Вербицьких з 1632 року. Я ваш фамільний домовик Домінус Верба, – похмуро пробуркотів дід. Його колючі очка так і пропікали наскрізь, а гострі кінці довгих сивих вусів сердито рогатилися вгору.

– Ви на мене гніваєтесь?

– Авжеж. Ось ти притяг додому фруктового дракона, а знаєш, як це окошиться на вашій родині?

Хлопчик поглянув на свого вихованця. Дракон наче пустотливе кошеня завзято стрибав по ковдрі, хапаючи лапами пір’їнку. Михась мимоволі замилувався: крилатий ящур нагадував велетенську ялинкову прикрасу – він увесь блискотів і мінився спалахами різних відтінків синього кольору, а його лазурові крильця сяяли золотими плямками.

– Мені здається, що з ним можна домовитись. Він все добре розуміє.

– Звісно, розуміє, адже дракони не дурні. Але чи відомо тобі, якого розміру сягає дорослий фруктовий дракон?

– Якого? – хлопець напружився від поганого передчуття.

– Сорок дев’ять метрів, плюс-мінус двадцять сантиметрів, – колючі очка волохатого дідуганчика тріумфально сяйнули, – а у вас лише двокімнатна квартира тридцять два квадратні метри корисної площі.

Хлопчик замислився.

– А як швидко вони стають дорослі?

– За сім років. Щороку він виростатиме на 1/7 остаточного розміру. Ти ж грамотний, до школи ходиш, от і порахуй, скільки це буде, – старий встав і струсив зі штанців землю.

– Зачекайте, пане Домінусе, – квапливо сказав Михась, – а ви можете пояснити, чому я почав бачити такі дивні речі, як оце… ну, наприклад, вас?

– А що тут дивного? Ти драконячу грушу з’їв? З’їв. Отже, тепер маєш очі й вуха дракона. На відміну від людей дракони мають здатність бачити приховану сутність. Ти тепер лише зовні схожий на хлопця, а насправді ти – дракон, ще й назавжди пов’язаний із цим невихованим ящуром. Ви з ним наче кровні брати. До речі, і твій молодший братик теж, бо ж і він трохи надгриз насіння драконячого дерева. Наламав ти дров, хлопче! Навіть не знаю, що тепер з усім цим робити, – домовик приречено похитав головою і почав злазити з вазона, хапаючись рученятами за виступи візерунка.

– Будь ласка – останнє запитання, – попрохав Михась. – Чому цей дракон зі мною не говорить?

Старий зневажливо скривився.

– Та він просто соромиться, бо ще не навчився добре вимовляти «р».

Дракон обурено підняв голову й прицільно пустив струмінь диму просто в обличчя домовику – «хо!».

Домовик чхнув, крутнувся і зник.

– Привіт! – звернувся до свого вихованця Михась.

– Вітаю! – озвався малий ящур і помахав передніми лапами (їх у нього було аж шість).

– О, це вже розмова! – зрадів Михась. – Тепер тобі треба дати ім’я.

– Хо? – здивувався дракон.

– Гадаю, що тобі найкраще підійде ім’я «Хома». Подобається?

Чудовисько повільно повторило: «Хо-ма», прислухалося й радо закивало головою.

* * *

Хома оселився під Михасевим ліжком. Він завжди встигав блискавично пірнути туди, коли хтось заходив до кімнати. Хлопець влаштував йому затишне кубло зі своєї старої куртки. Достатньо було трохи підняти край ковдри й покотити під ліжко яблуко або морквину, щоб за мить почути хруп-хруп-хруп-хруп!

Та вночі Хома вільно ширяв кімнатою. Засинаючи, Михась дивився, як у сутінках мале чудовисько погойдується на люстрі, оповитій різнобарвними димами.

Одного разу хлопець забув зачинити кватирку і дракон випурхнув надвір. Михась страшенно злякався, що більше ніколи його не побачить, але за годину Хома повернувся, до того ж з великим помаранчем у лапах.

Юний вихователь дракона був неймовірно щасливий, що цей недосвідчений літун спромігся знайти дорогу додому, і намагався не думати про те, де він поцупив помаранч.

Та ось про те, як швидко ростиме його вихованець, хлопчик не думати не міг. За порадою Домінуса Верби Михась підрахував і пересвідчився, що чудовисько за рік підростатиме приблизно на сім метрів. Час від часу хлопчик вимірював дракона і за два місяці упевнився, що зріст Хоми сягнув одного метра тридцяти п’яти сантиметрів. Добре, що він хоч умів згортатися в невеличкий клубок, але що буде, коли велетенська рептилія вже не вміщатиметься під ліжком?

Михась утратив сон і апетит, ламаючи голову, що робити з драконом. Віддати в зоопарк? Який зоопарк згодиться тримати дракона такого розміру? А навіть якби й згодився, то хлопчик нізащо не хотів бачити хвостатого веселуна за ґратами.

Просто вигнати його на вулицю? А де ж він перебуде зимові холоди?

Хіба можна вчинити з ним так безжально? Адже чудовисько щиро прихильне до хлопця і цілком йому довіряє. Хоча іноді драконяча прихильність створювала Михасеві додаткові незручності.

Наприклад, виявилося, що дракони висловлюють своє захоплення, складаючи й співаючи урочисті гімни.

Щойно хлопець повертався зі школи і переступав поріг своєї кімнати, Хома висовував голову з-під ліжка і страшним голосом починав горлати, жахливо гаркавлячи і відбиваючи такт хвостом:

 
О р-радість! О щастя!
Вер-р-ртає зі школи
Гер-р-рой, що його
Не здолати ніколи!
Михасева слава
Летить по світах.
О слався! О слався!
Назавжди в віка-а-а-а-а-ах!

 

Мама сердито запитувала, навіщо він так голосно вмикає приймач і що це за новітня група з’явилася, ще гірша за «Рамштайн»?

Хоча фруктові дракони й вегетаріанці, у Хоми дуже швидко росли зуби, він шалено гриз усе, що трапляло на очі. Під дерев’яне ліжко невдовзі довелося підкладати стоси старих підручників, бо Михасів вихованець схрумав ніжку. Але ще гірше вийшло, коли завзяте чудовисько поцупило з передпокою і згризло татів зимовий чобіт. Довелося татові дістати з антресолі минулорічні стоптані шкарбани, оскільки на нові бракувало грошей.

До того ж хлопцеві дедалі важче було пояснювати мамі, куди зникають з холодильника фрукти і овочі.

– Три кілограми яблук за один день? – дивувалася мама. – Дві великі головки капусти і півтора кілограми моркви? Чотири цибулини? І ти все це з’їв?

– Авжеж. У мене тепер овочевий період, – відчайдушно брехав Михась, однак і сам розумів, що це звучить зовсім непереконливо.

Отже, проблем дедалі більшало.

8. Цуценя?

Того дня Михась повернувся зі школи засмучений, бо в його щоденнику з’явився запис, зміст якого доведеться якось пояснювати татові, і хлопець розумів, що неприємностей не уникнути.

Насправді він не зробив нічого поганого. А сталося ось що: коли найкращого Михасевого друга й сусіда по парті Ігоря Війта викликали відповідати з місця, на його плечі одразу примостилася похибка. Сіра зморшкувата потвора притулилася до вуха й замурмотіла якусь нісенітницю. Хіба міг Михась стерпіти, щоб оте поганюче створіння зашкодило його другові? Тому він простяг руку і вхопив похибку за довжелезного хвоста. Похибка сіпнулася, вирвалася, злетіла на карниз і звідти зловтішно споглядала за тим, що відбувається в класі.

Ніхто, звісно, не зрозумів, що саме зробив Михась, адже похибки невидимі для звичайних людей. Але всі чомусь вирішили, що це якийсь дурнуватий жарт. Учителька розсердилась і написала в щоденнику, що Михась Вербицький погано поводився на уроці. До того ж на нього образився і сам Ігор.

Отже, Михась прийшов додому, жбурнув рюкзак і сердито гукнув Хомі: «Замовкни!», бо той саме висунув синю лускату голову з-під ліжка і загундосив:

 
Ор-радість! О щастя!
Вер-р-ртає зі школи
Гер-р-рой…
 

Хома ображено зник під ліжком.

– Швидше прибери цю колючу гілку алое, бо вона може мене вколоти! – зойкнула ніжна фіалка.

– Ця розпещена фіалка займає величезний горщик! А як я випадково покладу листок на край її вазона, то вона одразу починає верещати! – обурився алое.

– Панове, в мене велика радість! – загукав лимон, – мої лимончики нарешті почали жовкнути!

– Безсоромний каланхое знову понакидав дітлахів у мій вазон! – зарепетувала герань.

– В кімнаті протяг! Мені зимно! – скрикнула пальма.

– У мене жахлива мігрень через цей гармидер! – манірно пробелькотіла орхідея.

– Пити! О-о-о, будь ласка, несила терпіти, хоч півскляночки! – заскиглила гортензія.

– УСІ ЗАМОВКНІТЬ!!! – розлючено гарикнув Михась, сів за стіл і обхопив голову руками. Він мусив придумати, що сказати татові, бо розповісти правду, на жаль, було неможливо.

До кімнати притупотів Котя з надкушеним яблуком у руці. Хома миттю висунув голову з-під ліжка, понюхав яблуко, хутко висмикнув його з пухкенької ручки, підкинув у повітря і проковтнув. А тоді підставив малому спину. Котька радо видерся на дракона, вхопив його за довгі вуха, і той почав несамовито кружляти й гасати по стінах і по стелі.

Така вже була особливість цього грушевого чудовиська, що він вільно пересувався будь-якою поверхнею, хоч горизонтальною, хоч вертикальною, а хоч і головою вниз.

Михась був не в захваті від таких його талантів, бо драконові лапи з пазурами лишали на стінах і на стелі сліди, тож рано чи пізно батьки обов’язково це помітять.

Проте малюк з драконом особливо тим не переймалися і весело кружляли навколо люстри.

– Чух-пах, чух-пах, чух-пах! – пахкав Хома й пускав носом різнобарвні дими, а Котька реготав, аж повискував від захвату. Вони гралися в поїзд.

Ті нестримні пустощі заважали Михасеві думати, тож він іще міцніше затулив вуха руками. Отак і вийшло, що ніхто не почув кроків у коридорі.

Аж тут двері зненацька відчинилися і на порозі з’явилася мама з двома склянками свіжого яблучного соку.

– Хлопці, хочете со… – мамині брови поповзли вгору, а очі збільшилися мінімум удвічі, – що… хто… хто це такий?!

Добре, що Хома хоч устиг зістрибнути на підлогу. А от сховатися він не встиг, і тепер стояв, скрутивши бубликом довжелезного хвоста й зацікавлено принюхувався до склянок у маминих руках.

– Михасю, хто це?! Звідки?! – знову спитала мама, що вже почала приходити до тями після першого шоку.

– Грушевий дракон, – чесно відповів хлопець.

– Припини ці ідіотські жарти. Я тебе серйозно запитую: звідки ти притяг це цуценя? Одразу видно, яке воно породисте.

– Цуценя?! – тепер уже здивувався Михась.

Почувши, що він породистий, Хома набрав поважного вигляду, розпустив кольорового гребеня на потилиці і чемно вклонився:

– Хома Вер-р-бицький, – відрекомендувався він.

Мама засміялася.

– Боже ж мій, яке потішне собача! Як воно кумедно підгавкує! Наче хоче щось сказати! Любий, ходи-но швидше сюди!

За її спиною виникла широкоплеча постать батька. Однак тато не був у захваті від побаченого, а доволі суворо промовив:

– Цього ще бракувало! Мишко, ми ж домовлялися – ніяких тварин. Хіба нам мало усіх тих джунґлів, що ти розвів по всій хаті?!

Хлопець похнюпився й мовчав. Він добре розумів, що це означає: сталася катастрофа, і зараз Хому виженуть з їхнього дому. Однак він не може кинути напризволяще свого вихованця, адже це він, Михась, виростив грушевого дракона і тепер відповідає за його долю. Мабуть, доведеться назавжди покинути рідну домівку, тата, маму, малого братика і поневірятися світами в компанії з крилатим ящуром.

Здавалося, кімната по вінця наповнилася відчаєм, лише безтурботний Котька смикав Хому за вуха і весело попискував: «Хо-ма! Хо-ма!». Малий не розумів, що зараз вирішується доля їхнього улюбленця.

Але саме це кумедне белькотіння малюка розчулило маму і вона сказала:

– А знаєш, любий, я гадаю, дітям корисно про когось піклуватися. Ти ж сам завжди кажеш, що треба виховувати в них відповідальність.

Тато присів навпочіпки й потріпав дракона за вуха.

– Добре, – зрештою вимовив він, – сподіваюся, ти, Михасю, розумієш, що саме тобі доведеться вигулювати цього пса.

– Я згоден! Хоч сто разів! – підстрибнув хлопець.

Ось тут і Хома вже не втримався – витягнув шию і миттю висмоктав сік з обох склянок у маминих руках.

* * *

– Хомо, а чого це вони раптом вирішили, ніби ти собака? – спитав Михась, щойно за батьками зачинилися двері.

– Бо я вмію вдавати! – радісно гукнув дракон, прудко промчав стіною, знову зістрибнув на долівку, дзвінко дзявкнув – «гав! гав!» – і підняв передні лапи так, як це роблять собаки, коли «служать».

Дивно, але хлопцеві на мить і справді здалося, ніби біля нього сидить кумедне цуценя з довгими волохатими вухами.