Текст книги "Кракатит (укр.)"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)

XVIII

Карсон сів і закурив дуже грубу сигару, а потім глибоко замислився.

– Гм... – сказав він трохи перегодя. – Отож він і у вас вибухнув? Коли це було? Дата?

– ...не пам’ятаю вже.

– А день який був?

– Не пам’ятаю. Здається, через два дні після неділі.

– Тобто у вівторок. А в який час?

– Десь... по десятій вечора.

– Правильно, – Карсон замислено випустив дим. – У нас воно вперше вибухнуло, як ви зволили висловитись “само по собі”... у вівторок, о десятій тридцять п’ять. Ви щось бачили при цьому?

– Ні. Я спав.

– Ага. Він вибухає ще й у п’ятницю, десь о пів на одинадцяту. У вівторок і в п’ятницю. Ми вже випробували, – пояснив він у відповідь на здивований Прокопів погляд. – Ми залишили міліграм кракатиту й пильнували його вдень і вночі. Вибухнув він у вівторок і п’ятницю о пів на одинадцяту. Сім разів. А раз також і в понеділок, о десятій двадцять дев’ять. Ось як.

Прокоп лише тихо жахався.

– Пробігає по кракатиту така блакитна іскра, – додав Карсон замислено, – і він раптом вибухає.

Було так тихо, що Прокоп чув цокання Карсонового годинника.

– Так-то, – зітхнув Карсон і почав розпачливо куйовдити щітку рудої чуприни.

– Що це значить? – запитав Прокоп. Пан Карсон лише здвигнув плечима.

– А що ви тоді подумали, коли у вас “само по собі” вибухнуло? Ну?

– Нічого, – ухильно відповів Прокоп. – Я ще не задумувався над цим... як слід.

Карсон щось незадоволено пробурмотів.

– Себто, – поправився Прокоп, – тоді мені спало на думку, що це... мабуть... від електромагнітних хвиль.

– Ага. Від електромагнітних хвиль. Ми теж так гадали. Чудова думка, але безглузда. На жаль, абсолютно безглузда. Ось що.

Прокоп зовсім розгубився.

– По-перше, – міркував Карсон, – радіохвилі поширюються не тільки у вівторки й п’ятниці о пів на одинадцяту, так? А по-друге, лебедику, ви думаєте, що ми не перевірили негайно їхнього впливу: коротких, довгих – усіх можливих. І ваш кракатит і на стілечки не реагував на них, – показав він на нігті щось дуже незначне. – Але у вівторок і п’ятницю о пів на одинадцяту... йому заманеться, і він вибухає “сам по собі”. І знаєте, що це?

Прокоп, звичайно, не знав.

– А ось що. З певного часу... мабуть, уже з півроку чи близько того... всі європейські станції радіотелеграфу мають жахливу халепу. Щось перешкоджає передачам. Цілком регулярно. І випадково... щоразу у вівторок і п’ятницю о пів на одинадцяту вечора. Що ви на це скажете?

Прокоп не сказав нічого, лише потер лоба.

– Еге ж, у вівторок і п’ятницю. Це зветься “забивати хвилі”. Почне телеграфістам тріщати у вуха, і готово; хлопці від цього мало не казяться. Прикро, еге ж? – Карсон зняв окуляри й почав їх ретельно протирати. – Спершу... спершу вони гадали, що то якісь магнітні бурі, чи що. Та коли помітили, що це трапляється регулярно... у вівторки та п’ятниці... Одне слово, “Марконі”, ТСФ[42]42
  Французька радіостанція (ТСФ – скорочена французька назва бездротового телеграфу).


[Закрыть] 42, “Трансрадіо”[43]43
  Трансрадіо – вигадана назва.


[Закрыть] і деякі міністерства – пошти, військовоморських сил, торгівлі, внутрішніх справ і, не знаю, які там ще, – пообіцяли двадцять тисяч фунтів тому, хто з’ясує причину. – Карсон надів знову окуляри і весело поглянув на Прокопа. – Гадають, існує якась нелегальна станція, яка бавиться тим, що у вівторки і п’ятниці забиває передачі. Дурниці, правда? Щоб приватна станція жартома кидала на вітер щонайменше сто кіловат! – Карсон аж сплюнув.

– У вівторки і п’ятниці, – озвався Прокоп, – отже, одночасно... хвилина в хвилину.

– Дивно, еге ж? – усміхнувся іронічно Карсон. – У мене це все записано: у вівторок дня такого й такого, о десятій тридцять п’ять і кілька секунд перервано передачі на всіх станціях, від Ревеля і далі. А в нас у цю саму мить “сама по собі”, як ви зволите казати, вибухає певна частка вашого кракатиту. Га? Що? Те ж саме і в наступну п’ятницю о десятій двадцять сім і кілька секунд – порушення передач і вибух. І знов у вівторок і п’ятницю те ж саме. І так далі. Винятком було, ніби понад програму, те, що таке порушення трапилось у понеділок, о десятій двадцять дев’ять і тридцять секунд. Вибух секунда в секунду. Вісім разів з восьми випадків. Жарти, га? Що ви про це гадаєте?

– Н... не знаю, – пробурмотів Прокоп.

– Ну, тоді ще одне, – промовив Карсон, подумавши трохи. – Томеш у нас працював. Він нічого не вміє, але щось знає. Так ось він сказав поставити до лабораторії генератор високої частоти і замкнув у нас перед носом двері. Босяцюга. Скільки живу, я ніколи ще не чув, щоб у галузі звичайної хімії можна було використовувати машини високої частоти. Що ви на це скажете?

– Ну... звичайно, – ухильно відповів Прокоп, неспокійно поглядаючи на свій власний новий агрегат, поставлений в кутку.

Карсон перехопив його погляд.

– Гм, – промовив, – ви також маєте цю забавку, так? Чудовий трансформатор. Скільки коштує?

Прокоп спохмурнів, а Карсон засяяв.

– Так-от, я гадаю, – провадив він з усе більшим задоволенням, – що це було б чудово, коли б удалося, ну, хоча б при допомозі високочастотного струму... в магнітному полі або якось інакше... розгойдати, розхитати внутрішню структуру якої-небудь речовини так, щоб досить було з відстані вплинути... якимись хвилями... розрядами... осциляцією чи біс його відає чим, щоб ця речовина розпалась, га? Бах! З відстані! Що ви на це скажете?

Прокоп не промовив ні слова, а Карсон, посмоктуючи з насолодою сигару, поїдав його очима.

– Я не електрик, розумієте? – знову почав він. – Мені пояснив це один учений, але хай я провалюсь крізь землю, коли що-небудь зрозумів. Цей тип засипав мене всілякими електронами, іонами, елементарними квантами і хтозна-чим; нарешті це науковое світило визнало, що то взагалі річ неможлива. Друже, а ви здійснили те, що, на думку світових авторитетів, неможливе! Я сам собі це витлумачив, – вів далі Карсон, – але так, по-дилетантському. Ну, припустімо, комусь спало на думку зробити нетривку сполуку... якоїсь солі свинцю. І ось ця сіль – дуже неслухняна, ніяк не хоче вступати в реакцію. Наш хімік пробує все можливе, як божевільний; і враз, припустімо, згадує: в січневому номері “The Chemist” ішла мова про те, що саме ця флегматична сіль є чудовий когерер... детектор для електромагнітних хвиль. Тоді в нього з’являється безглузда й геніальна ідея, що, мабуть, можна цю прокляту сіль електромагнітними хвилями активізувати, га? Збурити її, розворушити, струснути, як перину, так? Еге ж, найкращі думки приходять з глупоти. І от він дістає такого собі кумедного трансформатора й береться до діла; як він там чаклував, – це поки що його таємниця, але врешті... дістав шукану сполуку. Побий мене бог, дістав. Швидше всього – осциляцією. Чоловіче, я, здається, буду змушений під старість учити фізику. Мабуть, я верзу казна-що, еге ж?

Прокоп бурмотів щось зовсім незрозуміле.

– Дарма, – задоволено вів далі Карсон. – Проте сполука вийшла тривка; хоча й дурний я, але уявляю, що нова сполука набула якоїсь електромагнітної структури, чи що. І коли порушити ту структуру, то сіль розпадається, так? На щастя, майже десять тисяч офіційних радіостанцій і кілька сот підпільних підтримують у нашій атмосфері такий електромагнітний клімат, таку гм... гм... осциляційну ванну, що якраз підходить для цієї структури. Тому вона й тривка.

Карсон трохи замислився.

– А тепер, – почав він знову, – тепер уявіть собі, що якийсь диявол чи негідник має засоби цілковито перервати електромагнітні хвилі. Просто їх забивати абощо. Уявіть собі, що – бозна для чого – провадить він це регулярно щовівторка і щоп’ятниці, о пів на одинадцяту ночі. В ту ж хвилину й секунду відбувається якийсь процес і в нашій... лабільній сполуці, якщо тільки вона не ізольована... ну хоча б у порцеляновій баночці. Щось у ній порушується... щось лопається, і вона... вона...

– ...розпадається! – вигукнув Прокоп.

– Авжеж. Розпадається. Вибухає. Цікаво, правда? Один учений пояснював мені... Грім його побий, що він казав? Ніби, ніби...

Прокоп скочив і схопив Карсона за пальто.

– Слухайте! – вигукнув він страшенно схвильовано. – Тоді виходить... якщо кракатит розтрусити тут, або деінде, просто по землі...

– ...тоді все в найближчий вівторок або п’ятницю о пів на одинадцяту злетить у повітря. Ой, що ви, не задушіть мене!

Прокоп пустив Карсона і заметався по кімнаті, кусаючи від жаху пальці.

– Це ясно, це ясно! Кракатит ніхто не буде вироб...

– Крім Томеша, – іронічно докинув Карсон.

– Ет, відчепіться, – одрубав Прокоп. – Цей ні до чого не додумається.

– Ну, – засумнівався Карсон, – я не знаю, скільки ви перед ним вибовкали.

Прокоп став як укопаний.

– Уявіть собі, – гарячково заговорив він, – уявіть собі в-в-війну... Хто має в руках кракатит, той може... може... коли захоче...

– Покіль що лише у вівторок і п’ятницю...

– ...висадити в повітря... цілі міста... армії... все! Досить... досить лише розтрусити... Ви можете собі це уявити?

– Можу! Чудово!

– А тому... в інтересах людства... ніколи... не дам ніколи!..

– В інтересах людства, – буркнув Карсон. – Ви знаєте, в інтересах людства найголовніше було б натрапити на слід тієї... тієї...

– Чого?

– Тієї проклятої станції анархістів.

XIX

– Отже, ви гадаєте, – сказав, затинаючись, Прокоп, – що... що можливо...

– Отже, ми знаємо, – перебив його Карсон, – що є на світі невідомі передавальні й приймальні станції. Що вони регулярно щовівторка і щоп’ятниці передають – тільки не побажання на добраніч. Що вони володіють не відомими нам силами: розрядами, осциляцією, іскрами, промінням або якимсь іншим бісом, якого не можна впіймати. Чи, може, якими антихвилями, антиколиваннями або, як там його лихої години звати, чимсь таким, що просто перериває або стирає наші хвилі, розумієте? – Карсон окинув поглядом лабораторію. – Ага, – сказав він, – ухопивши грудку крейди. – Можливо, так, – вів далі, виводячи на підлозі стрілку довжиною з півліктя, – або так, – він замалював крейдою всю мостину і послиненим пальцем провів посередині темну риску. – Так або так, розумієте? Позитивно, або негативно. Або вони посилають якісь нові хвилі в наше середовище, або кидають у наскрізь пронизану радіохвилями атмосферу штучні паузи, розумієте? Можна діяти обома способами... не піддаючись нашому контролю, і обидва ці способи – з технічного й фізичного погляду – цілковита загадка. Прокляття! – розлютився раптом Карсон і жбурнув крейдою так, що вона розлетілась на друзки. – Це вже занадто! Посилати таємні депеші загадковому адресатові не відомими нам засобами! Хто це робить? Як ви гадаєте?

– Може, марсіяни? – спробував пожартувати Прокоп, хоч насправді йому було не до жартів.

Карсон кровожерно глянув на нього, а потім заіржав прямо-таки як кінь.

– Припустімо, що марсіяни. Чудово! Можна припустити. Але що, як це робить хтось на землі? Якась земна сила розсилає свої таємні інструкції? Можливо, має вона дуже поважні причини уникати людського контролю. Можливо, є якийсь міжнародний орган чи організація або чортзна там що, які мають у своєму розпорядженні невідомі сили, таємні станції і таке інше. В кожнім разі людство має право цікавитись тими таємними депешами. Навіть якщо вони з пекла чи з Марса. Це просто... викликає інтерес у людського суспільства. Як ви догадуєтесь... це, мабуть, не радіопередачі про Червону Шапочку. Так?

Карсон забігав по кімнаті.

– Насамперед, – міркував він уголос, – ця станція лежить десь у центрі Європи. Приблизно в центрі цих порушень, так? Вона відносно слабка, бо передає тільки вночі. Тим гірше... радіостанцію Ейфелевої башти чи Науена знайти легко, так? Боже! – скрикнув він раптом і зупинився як прибитий, – уявіть собі, що в самім серці Європи існує і готується щось дивне. Це “щось” розгалужене, має своє керівництво, воно підтримує таємні зв’язки, має технічні, не відомі нам засоби, таємні сили і, щоб ви знали, – заревів Карсон, – має й кракатит! Ось що!

Прокоп схопився, мов ужалений.

– Як же це?

– А так, – кракатит, та й годі. Дев’яносто і тридцять п’ять сотих грама. Все, що у нас залишилось.

– Що ж ви з ним робили? – розлютився Прокоп.

– Спроби. Ми берегли його, нач... наче якусь реліквію. Та одного вечора...

– Що?

– Він зник. Разом з порцеляновою баночкою.

– Украдено?

– Так.

– Але хто, хто вкрав?

– Очевидно, марсіяни, – оскірився пан Карсон. – На жаль, при допомозі одного земного лаборанта, що також пропав. Звичайно, з порцеляновою баночкою.

– Коли це сталось?

– Саме перед тим як мене мали послати по вас. Освічена людина. Саксонець. І порошинки не залишив. Так-от, я задля цього й приїхав.

– І ви гадаєте, що він попав у руки тих... тих, невідомих?

Карсон тільки пирхнув.

– Звідки ви це знаєте?

– Запевняю вас. Послухайте, – сказав Карсон, похитуючись на своїх куцих ніжках, – хіба я схожий на боягуза?

– Н-ні.

– Так ось я вам скажу, що від цього мені страшно. Слово честі, я дуже боюсь. Кракатит... це ж страхіття, а та невідома станція – ще гірше. Та коли те й друге дістанеться в одні руки, тоді... до побачення. Тоді Карсон пакує свою валізку і їде до тасманських людожерів. Розумієте, мені б не хотілось побачити кінець Європи.

Прокоп стискав руки коліньми.

– Боже, боже, – шепотів він.

– Авжеж, – вів далі Карсон. – Мене лише дивує, що й досі не висаджено в повітря чогось солідного. Досить натиснути якусь кнопку – і десь, за кілька тисяч кілометрів, бабах – і готово. Чого вони чекають?

– Це ясно, – озвався гарячково Прокоп, – кракатит не можна випускати з рук. А Тбмеш, Томешеві треба перешкодити...

– Пан Томеш, – швидко докинув Карсон, – продасть кракатит хоч самому дияволові, аби тільки той заплатив. Тепер пан Томеш – одна з найбільших небезпек у світі.

– Хай йому чорт, – буркнув Прокоп розпачливо, – що ж тоді робити?

Карсон витримав довгу паузу.

– Ясна річ, – сказав він нарешті, – кракатит треба віддати.

– Ні-ні! Ніколи!

– Продайте його. Хоч би тому, що він – ключ до розшифрування. Тепер саме час, добродію! Віддайте його, кому хочете, тільки без усяких церемоній. Віддате його швейцарцям, Товариству старих панн або чортовій бабусі. Вони ще над ним посидять з півроку, поки зрозуміють, що ви не божевільний. Або віддайте його нам. У Балттіні вже поставлено приймальний апарат. Уявіть собі... безмежно швидкі вибухи мікроскопічних часток вашого кракатиту. Запалювачем є невідомі хвилі. Досить тільки ввімкнути, і пішло: трр-та-та, трр-трр-та. Залишається розшифрувати, і все готово. Треба мати лише кракатит!

– Не віддам, – сказав Прокоп, облитий холодним потом. – Я вам не вірю. Ви вироблятимете його для себе.

У Карсона смикнулись кутики губів.

– Ну, – сказав він, – коли вам ідеться лише про це, то... ми можемо скликати для цього Лігу націй, Всесвітній поштовий союз, конгрес євхаристичної церкви[44]44
  Євхаристична церква – у даному разі католицька церква, яка визнає причастя (євхаристію) і відповідний ритуал.


[Закрыть] 44 або чортів з Люцифером на чолі. Аби душа мала спокій. Я датчанин і чхаю на політику. Ось що! А ви віддасте кракатит у руки міжнародної комісії. Що з вами?

– Я... я довго хворів... – промовив Прокоп, смертельно бліднучи. – Мені... і досі... погано... І... два дні я вже нічого не їв.

– Кволість, – сказав Карсон, підсівши до нього і обійнявши. – Це швидко минеться. Ви поїдете до Балттіна. Там дуже здоровий клімат. А потім зможете поїхати до Томеша. У вас буде грошей, як того сміття. Ви будете великою персоною. Ну?

– Хай так, – прошепотів Прокоп, як мале дитя, даючи себе заколисати.

– Так, так. Надмірне напруження. Це нічого. Головне... головне – прийдешнє. Голубе, ви, мабуть, набралися в житті лиха, правда ж? Ви молодець. Здається, вам уже краще.

Карсон замислено курив.

– Вас чекає величне майбутнє. Матимете силу грошей. Мені дасте десять відсотків, згода? Це міжнародна такса. Карсонові також потрібні гроші.

Перед бараком засурмило авто.

– Ну, добре, – зітхнув Карсон. – Ось і машина, їдьмо.

– Куди?

– Поки що поснідати.

ХХ

На другий день Прокоп прокинувся зі страшенно важкою головою і не міг спочатку зрозуміти, де він; чекав, що почує сокотання курей або голосне гавкання Гонзика. Але помалу усвідомив, що він не в Тиниці; що лежить у готелі, куди його Карсон привіз п’яного як чіп, налитого, як барило, і, як звір, ревучого; і аж тоді, коли пустив собі на голову струмінь холодної води, згадав усе вчорашнє і мало не провалився від сорому.

Вони за обідом пили, але небагато, проте обидва дуже розчервонілись і їздили потім машиною десь по Сазавських чи ще якихось лісах, щоб трохи протверезитись; Прокоп без устанку теревенив, а Карсон смоктав сигару й кивав головою.

– Ви будет великою персоною!

“Велика персона, велика персона!..” – віддавалось Прокопові як дзвін у голові. “Коли б мене отакого побачила та... з вуаллю”. Він надимався перед Карсоном, мало не луснув, але той лише кивав головою, ніби китайський мандарин, і ще дужче роздмухував його ошаліле марнославство. Прокоп мало не вилетів з машини, так він гарячився; викладав, як собі уявляє всесвітній інститут деструктивної хімії, соціалізм, шлюб, виховання дітей, одне слово, молов без упину. А ввечері почалося по-справжньому. Хтозна-де тільки не пили; це було страхіття. Карсон, червоний, лиснючий, у насунутому на очі капелюсі, платив за всіх незнайомих, тим часом як якісь дівчата танцювали, хтось розбивав склянки, а Прокоп, схлипуючи, сповідався перед Карсоном у своєму безумному коханні до тієї, що її не знає. При цій згадці Прокоп аж хапався за голову від сорому.

Потім його посадили в машину, а він усе кричав: “Кракатит!” Біс його зна, куди його везли: мчали по нескінченних шляхах, біля Прокопа підскакував червоний вогник, це, мабуть, Карсон курив сигару, покрикуючи: “Швидше, Боб!” Раптом на якомусь повороті попереду виринули дві сліпучі фари, кілька голосів закричало, машина смикнулась убік. Прокоп, вилетівши, ковзнув обличчям по траві і настільки отямився, що почав чути. Кілька людей люто лаялись, докоряючи одні одним за пияцтво.

Пан Карсон страшенно галасував і повторював: “Тепер треба назад”, – після чого Прокопа, що найбільше постраждав, з тисячами осторог, поклали до зустрічної машини, куди сів і Карсон, і поїхали назад, тим часом як Боб зостався біля пошкодженої машини. Напівдорозі потерпілий заходився співати й репетувати, а перед самим в’їздом у Прагу захотів пити. Мусили з ним заїжджати в кілька нічних барів, перше ніж його втихомирили.

З похмурою нехіттю розглядав Прокоп у дзеркалі своє подряпане обличчя. Від цього неприємного видовища відірвав його готельний швейцар, що, вибачаючись, приніс йому для заповнення бланк формуляру. Прокоп записав усе потрібне і гадав, що справу скінчено; та ледве швейцар прочитав його прізвище й фах, як раптом увесь засяяв і попросив Прокопа нікуди не йти, бо якийсь пан із-за кордону жадав, щоб йому зателефонували, як тільки пан інженер Прокоп зволить тут зупинитись. Отже, коли пан інженер не заперечує... Пан інженер був такий сердитий сам на себе, що не заперечував би, якби навіть відтяли йому голову. Він сів і почав чекати, терпеливо зносячи головний біль. Через чверть години швейцар повернувся і подав йому картку. Там стояло:

Сер Реджіналд Карсон

Кол. Б.Н., Ч.К.А., Ч. П., Д.Н., і т. д.

Президент акц. т-ва “Марконі”

Лондон

– Нехай увійде, – сказав Прокоп, незмірно дивуючись, чому Карсон не назвав ще вчора своїх довжелезних титулів і чому сьогодні приходить з такими церемоніями. Крім того, йому трохи цікаво було знати, який вигляд у Карсона після тієї огидної ночі. Але зразу вражено витріщив очі. У двері входив зовсім не знайомий йому чоловік, на добрий лікоть вищий за вчорашнього Карсона.

– Very glad to see you[45]45
  Very glad to see you – Дуже радий вас бачити (англ.).


[Закрыть] 45, – повагом сказав незнайомий джентльмен і вклонився так, наче був телеграфним стовпом. – Сер Реджіналд Карсон, – відрекомендувався він і оглянувся, шукаючи стільця.

Прокоп щось буркнув і запросив його сісти. Джентльмен сів, зігнувшись під прямим кутом, і почав стягувати чудові замшеві рукавички. Був то дуже високий і незмірно бундючний пан з конячим обличчям і різкими рисами; на галстуку величезний індійський опал, на золотім ланцюжку антична камея, величезні ноги, як у гравців у гольф, одне слово, справжній тобі лорд. Прокоп онімів.

– Так, прошу вас, – озвався він нарешті, коли мовчанка затяглась надто довго.

Джентльмен, як видно, не поспішав.

– Ви, напевне, – почав він по-англійському, – напевне, здивувались, коли прочитали в газетах мої оголошення. Гадаю, ви – інженер Прокоп, автор вельми цікавих статей про вибухові речовини.

Прокоп мовчки кивнув головою.

– Дуже радий, – сказав сер Карсон, не поспішаючи. – Я вас шукав у певній науковій справі, дуже цікавій і практично важливій для нашого акційного товариства “Марконі”, головою якого я маю честь бути; так само, як і для Міжнародної спілки бездротового телеграфу, що виявила мені незаслужену честь, обравши мене генеральним секретарем. Напевне, ви дивуєтесь, – провадив він, зовсім не втомившись від такої довгої фрази, – що ці поважні товариства послали мене до вас, хоча ваші видатні праці належать до зовсім іншої галузі. Дозвольте? – І по цих словах Карсон відкрив свій портфель з крокодилової шкіри, вийняв звідти якісь папери, блокнот і золотого олівця.

– Ось уже мало не дев’ять місяців, – почав він поволі, надівши золоте пенсне, щоб подивитись у свої папери, – європейські радіостанції констатують...

– Пробачте, – перебив його Прокоп, – то ці оголошення давали ви?

– Авжеж. Так-от, констатують регулярні порушення...

– ...щовівторка і щоп’ятниці, знаю. Хто вам сказав про кракатит?

– Я б до цього й сам дійшов, – промовив шановний лорд трохи докірливо. – Гаразд, пропустимо деякі деталі; гадаю, ви певною мірою поінформовані про наші труднощі і... про... е...

– ...про світову конспірацію, так?

Сер Реджіналд Карсон вирячив блідо-блакитні очі.

– Перепрошую. Про яку конспірацію?

– Ну, про ті загадкові нічні передачі, про таємну організацію, що їх...

Сер Реджіналд Карсон зупинив його.

– Фантазія, – сказав він із жалем, – чиста фантазія. Я знаю, на це натякнули навіть у “Дейлі Ньюс”, коли наше товариство призначило досить значну винагороду...

– ...знаю, – швидко промовив Прокоп, боячись, як би неквапливий лорд не почав розповідати про винагороди.

– Так. Чиста нісенітниця. Справа має лише ділове підґрунтя. Хтось зацікавлений у тому, щоб довести ненадійність наших станцій, розумієте? Хтось хоче підірвати довіру громадськості. На жаль, наші приймачі і є... когерери не можуть розкрити природи цих особливих хвиль, які є причиною порушень. А оскільки ми дістали відомості, що ви володієте якимись субстанціями чи хімікаліями, що дуже чутливо реагують на ці порушення...

– Від кого ви дістали відомості?

– Від нашого співпрацівника, містера... е... містера Томеса. Містер Томес, так? – Неквапливий джентльмен знайшов у своїх паперах якогось листа. – “Dear Sir[46]46
  Dear Sir – Шановний пане (англ.).


[Закрыть] 46, – читав він з якимсь зусиллям, – побачивши в газетах оголошення про винагороду...” і т. д. “Через те, що я зараз не можу покинути Балттіна, де працюю над певним винаходом, а ця справа занадто важлива, щоб її викладати в листі, – прошу розшукати у Празі мого приятеля і довгорічного співробітника інж. Прокопа, в якого є нововідкрита речовина, кракатит, тетраргон одної з солей свинцю, синтез якого провадиться під специфічним впливом високочастотного струму. Як показують експерименти, кракатит реагує на невідомі хвилі сильним вибухом, із чого випливає велике його значення для дослідження вищезгаданих хвиль. З огляду на важливість справи, гадаю – за себе і за свого приятеля, – що оголошена винагорода буде значно підви... підвище...” – Сер Карсон закашлявся. – Оце й усе, – сказав він. – Про винагороду поговоримо окремо. Підписано: містер Томес, Балттін.

– Гм, – гмукнув Прокоп, охоплений серйозною підозрою, – невже такої приватної... непевної... фантастичної звістки досить для товариства “Марконі”?

– Beg your pardon[47]47
  Beg your pardon – Пробачте (англ.).


[Закрыть] 47, – перебив довготелесий пан. – Ми, звичайно, маємо чимало точних відомостей про певні досліди у Балттіні...

– Ага. Від одного лаборанта саксонця, еге ж?

– Ні, від нашого власного представника. Зараз вам прочитаю. – Сер Карсон почав знову порпатись у своїх паперах. – Ось воно: “Dear Sir, тутешнім станціям і досі не вдається позбутися відомих вам перешкод. Спроби провадити передачі при підвищеній потужності нічого не дали. Я дістав секретні, але надійні відомості, що воєнний завод у Балттіні добув певну кількість якоїсь речовини...”

Хтось постукав у двері.

– Заходьте, – сказав Прокоп. Увійшов слуга з візиткою.

– Якийсь пан просить...

На візитній картці стояло: “Інж. Карсон. Балттін”.

– Нехай увійде! – сказав Прокоп, раптом розвеселившись і незважаючи на жест протесту з боку сера Карсона.

До кімнати увійшов учорашній Карсон з невиспаним обличчям і радісно кинувся до Прокопа.