Текст книги "Кракатит (укр.)"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)

XV

Приїхавши до Праги, Прокоп негайно подався на квартиру до Томеша. Біля Музею зупинився.. “Ат, чорт, де ж, власне, живе Томеш? Я йшов... так, я йшов тоді, тремтячи від гарячки, повз Музей[30]30
  Музей – чеський Національний музей, розташований на Вацлавському майдані.


[Закрыть] 30; але звідкіля? З якої вулиці?” Кленучи все на світі й лютуючи, блукав Прокоп біля Музею, шукаючи відповідного напрямку; але нічого не пригадав і подався до відділу довідок поліційної управи. “Їржі Томеш, – листав у книгах запорошений чиновник, – інженер Їржі Томеш, ось, будь ласка, Сміхов, вулиця така й така”. Як видно, це була стара адреса. Одначе Прокоп помчав на Сміхов, на вказану вулицю. Двірник лише покрутив головою на запитання про Їржі Томеша. Той справді тут мешкав, але понад рік тому, а тепер де він живе, – ніхто не знає; між іншим, він залишив тут по собі чимало боргів.

Пригнічений до краю, Прокоп зайшов до якоїсь кав’ярні. “КРАКАТИТ” упало йому в очі на зворотній сторінці газети. “Просимо інж. П. повідомити свою адресу. Карсон, гол. поштамт”. Ну, напевне той Карсон щось знає про Томеша; вони, мабуть, підтримують між собою зв’язок. “Гаразд. Напишу листа: “Карсон, головний поштамт. Прийдіть завтра опівдні до такої й такої кав’ярні. Інж. Прокоп”.

Тільки-но він це написав, як йому набігала нова думка: “Борги!” І він негайно помчав до суду, в відділ розшуків. Там дуже добре знали адресу пана Томеша; ціла купа невручених повісток, судових виконавчих листів тощо, але, здається, цей Томеш зник без сліду, не сказавши нікому про місце свого перебування. Але Прокоп кинувся за останньою адресою. Двірничка за щедру винагороду вмить упізнала Прокопа, хоч він лише раз тут переночував, і напалась на Томеша, що той шахрай і пройдисвіт; тоді ж таки вночі він і поїхав, залишивши їй, двірничці, доглядати Прокопа; вона тричі приходила нагору до нього спитатись, чи не треба чого, але Прокоп усе спав і крізь сон говорив, а потім, пополудні, зник. А де Томеш тепер, невідомо. Він тоді поїхав, усе залишивши, і ще й досі не повернувся. Тільки прислав грошей звідкись із-за кордону, але вже знову винен за квартал. Мабуть, продадуть його манатки з аукціону, як не зголоситься до кінця місяця. Кажуть, наробив боргів більше як на чверть мільйона і втік.

Прокоп влаштував цій чудесній жінці перехресний допит: чи не відомо їй чого-небудь про одну даму, яка, видно, мала стосунки з паном Томешем; хто сюди заходив та таке інше. Двірничка нічого не знала; щодо жінок, то їх сюди вчащало до двадцяти, ті з вуаллю на обличчі, ті розмальовані – всілякі. Був сором на всю вулицю.

Тоді Прокоп заплатив їй за квартал своїми грішми і дістав ключ від Томешевої квартири.

В квартирі відчувалась затхлість занедбаного, давно занедбаного приміщення. Тільки тепер Прокоп звернув увагу на дивну розкіш кімнати, де він боровся з гарячкою. Всюди перські килими та бухарські чи ще якісь подушки, на стінах зображення голих жінок та гобелени. Схід, європейські шкіряні крісла, туалетний столик субретки й ванна фешенебельної повії, суміш пишноти й несмаку, розпусти й ледарства. І тут, серед цієї мерзоти, стояла вона тоді, притискаючи до грудей пакунок, утупивши свої чисті, повні горя очі, в землю чи піднявши їх із відважною, чистою довірою... “Боже, що вона подумала про мене, зустрівши мене в цьому вертепі?.. Я мушу знайти її, хоча б... хоча б для того, щоб повернути їй гроші. Навіть якщо й не ради чогось більшого... Її просто треба знайти!”

“Це легко сказати, але як? – Прокоп кусав губи, уперто розмірковуючи. – Коли б хоч знав, де шукати Їрку”, – подумав він. Нарешті побачив стос кореспонденції, що чекала тут на Томеша. Здебільшого це були, як видно, ділові листи, мабуть, самі рахунки. Потім кілька приватних листів, він крутив їх у руках і роздивлявся. Можливо, в котромусь із них є певний слід, адреса або щось інше, що вивело б на стежку до нього... або до неї! Він геройськи перемагав спокусу розпечатати хоч одного листа; але він був такий самотній за цими брудними вікнами, і все так дихало тут якоюсь розпустою й ганебною таємницею, що, квапливо відкинувши всі вагання, Прокоп почав розривати конверти й читати листа за листом. Рахунки за перські килими, за квіти, за три друкарські машинки, вельми настійні нагадування викупити речі, здані на комісію, якісь загадкові операції, що стосувалися коней, чужоземної валюти, двадцяти вагонів дров десь біля Кремниці. Прокоп не вірив своїм очам. Судячи з цих паперів, Томеш був або великий контрабандист, або агент по продажу перських килимів, чи, може, спекулянт валютою, а найшвидше – все разом; крім того, він торгував автомобілями, конторськими меблями і, очевидно, всім на світі. В одному листі йшла мова про якісь два мільйони, а другий, брудний, написаний олівцем, погрожував судом за те, що Томеш виманив в його автора старовинну коштовність. Загалом все це було схоже на довгу низку шахрайств, зловживань довірою, підробок експортних документів та інших злочинів, наскільки Прокоп узагалі міг зрозуміти; просто дивно, як це все досі не викрилось. Один адвокат коротко повідомляв, що така й така фірма подала карний позов за розтрату сорока тисяч крон; нехай Томеш у власних інтересах зайде до канцелярії тощо.

Прокоп жахнувся: коли все це викриється, куди долетять бризки цього неймовірного бруду? Він згадав тиху господу в Тиниці і ту, що колись стояла тут з розпачливим наміром врятувати цю людину. І, склавши всі ділові кореспонденції фірми “Томеш”, він метнувся, щоб їх спалити в грубці. Там було повно попелу від спаленого паперу. Очевидно, Томеш уже в такий спосіб спрощував стосунки перед від’їздом.

А втім це були тільки ділові папери. Залишається ще кілька цілком приватних листів, написаних витонченим почерком і вбогими кривульками, і над ними Прокоп вагається знову, весь паленіючи. Сто чортів, що ж робити? Задихаючись від сорому, він квапливо став розпечатувати конверти. Тут кілька липких інтимностей: “котику, пригадую тебе, коли ж нове побачення...” тощо. Якась Анна Хвалова із зворушливими правописними помилками повідомляє, що Єнічек умер “від кору”. А тут хтось звертає увагу на те, що знає про нього “дещо таке, чим би зацікавилась поліція”, але згоден поговорити з ним, і що “пан Томеш розуміє, напевне, чого варта така делікатність” ; далі натяк на “той дім по Бржет, вул., пан Томеш здогадується, кого там шукати, щоб усе було в секреті”. Далі знов про якусь торгову операцію, продані векселі; стоїть підпис: “Твоя Ружа”. Та ж Ружа повідомляє, що її чоловік від’.їхав. Той же почерк, що й у першому листі; послання з курорту: самі коров’ячі сентименти, невтримна еротика перезрілої гладкої блондинки, підсолоджена ахами, докорами, слівцями “коханий котику”, “дикунчику” та іншою гидотою. Прокопа занудило від цього всього. Лист по-німецькому, підпис – літера “С”, продаж валюти – “продай ті папери, erwarte Dich, P. S. Achtung, K. aus Hamburg eingetroffen”[31]31
  erwarte Dich, P. S. Achtung, K. aus Hamburg eingetroffen – чекаю тебе, постскриптум: стережися, К. приїхав з Гамбурга (нім.).


[Закрыть] 31. Те ж саме “С” під квапливим, обуреним листом, крижане звертання на ви: “Поверніть ті десять тисяч, sonst wird K. Dahinterkommen”[32]32
  sonst wird K. Dahinterkommen – або К. про все здогадається (нім.)


[Закрыть] 32. Гм! Прокопові до смерті гидко вникати в цю напахчену півтьму спідничних справ, але спинятися пізно. Нарешті чотири листи підписані ініціалом М., листи слізні, гарячкові, болючі, з них віяла пристрасна, тяжка історія якогось сліпого, безтямного, рабського кохання. Були тут розпачливі просьби, приниження, божевільні докори, жахливе нав’язування і ще страшніше самокатування; згадка про дітей, про чоловіка, пропозиція нової позички, неясні натяки і над усе очевидно страждання жінки охопленої сліпою жагою. То це така в неї сестра! Прокопові здавалось, ніби він бачить перед собою глузливі й жорстокі губи, колючий погляд, повне пихи, самовпевненості та самозакоханості обличчя Томеша: так би й ударив кулаком. Проте все це ні до чого. Нещасне кохання цієї жінки ні слова не сказало йому про... ту другу, чийого ймення він ще й досі не знає і яку йому треба розшукати.

Нема іншої ради, як знайти Томеша.

XVI

Знайти Томеша, – люди добрі, ніби це так легко! Прокоп знову провів генеральний трус у помешканні, по шафах, шухлядках, і, крім старих рахунків та любовних листів, фотографій та іншого парубоцького мотлоху, не знайшов нічого, що допомогло б натрапити на Томешів слід. Ну, звичайно, хто має стільки гріхів за собою, той знайде спосіб щезнути зовсім!

Прокоп іще раз допитав двірничку, та хоча й почув силу-силенну всяких історій, проте ніщо не навело його на слід. Тоді він звернувся до домовласника, щоб той сказав, звідкіль же Томеш прислав ті гроші. Довелося вислухати ціле казання буркотливого й досить неприємного дідугана, що хворів на всі можливі катари й нарікав на зіпсутість нинішньої молоді. Ціною надлюдської терпеливості Прокоп довідався нарешті, що згадані гроші прислав не Томеш, а якийсь банкір на рахунок Дрезденського банку auf Befehl des Herrn Tomes[33]33
  auf Befehl des Herrn Tomes – за розпорядженням пана Томеса (нім.).


[Закрыть] 33. Тоді він побіг до адвоката, що, як вище згадано, мав до зниклого якусь справу.

Адвокат ретельно оберігав професійну таємницю, та коли Прокоп по-дурному бовкнув, що має Томешеві вручити гроші, ожив і зразу зажадав, щоб він ці гроші віддав йому. Це завдало Прокопові чимало клопоту, поки він викрутився, і навчило не питати про Томеша в людей, що мали з ним будь-які ділові стосунки.

На найближчому розі Прокоп зупинився. Що ж тепер? Залишається один Карсон. Невідома величина, що чогось хоче і щось знає. Гаразд, хай буде Карсон. Прокоп намацав у кишені листа, якого забув послати, і подався на пошту.

Але біля поштової скриньки рука його опустилась... “Карсон, Карсон, – це так, але ж йому йдеться про щось... що також не дрібниця. Бісова личина, цей тип знає щось про кракатит і щось надумав, але, що саме, невідомо. Чого він мене розшукує? Видно, Томеш не все знає, або не схотів продати всього, чи, може, ставить безсоромні умови, а я, йолоп, маю бути дешевший”. Так воно, мабуть, і є; але – і тут Прокоп уперше жахнувся всієї ваги цієї справи – чи ж можна взагалі відкрити кому таємницю кракатиту? Треба передусім добре знати, як з ним поводитись, для чого він і таке інше. Кракатит, братику, це тобі не нюхальний тютюн і не дитяча присипка. А потім... потім... це, мабуть, взагалі занадто міцний тютюн для нашого світу. Уявім собі, що можна ним наробити, скажімо... на війні. Прокопові од цих роздумів аж моторошно стало. Який там чорт приніс сюди цього триклятого Карсона? Далебі треба за всяку ціну перешкодити...

Прокоп так рвучко схопився за голову, що перехожі озирнулись. Боже мій, адже ж він залишив там, на Гібшмонці, нагорі, в своїй лабораторії, в порцеляновій баночці мало не сто п’ятдесят грамів кракатиту! Та цього досить, щоб висадити в повітря цілу округу! Він просто заціпенів від жаху і помчав до трамвая, ніби ті кілька хвилин мали якесь значення. Прокоп терпів пекельні муки, покіль трамвай доволікся на другий берег Влтави. Потім щодуху побіг униз до свого барака. Двері були замкнені, і Прокоп марно шукав у кишенях чим їх відімкнути; озирнувшись у присмерку, наче злодій, він розбив шибку, відсунув засувки і вліз вікном до кімнати.

Тільки-но засвітив сірника, відразу ж побачив, що його найметодичнішим чином пограбовано. Тобто постіль та інше шмаття залишились, але пляшечки, тиглі, пробірки, колби, млинки, ступки, ложки й терези, вся його примітивна хімічна кухня, те, в чому містилися різні речовини, потрібні для спроб, на чому тільки міг бути бодай найменший наліт чи осад хімікалій, – усе зникло. Щезла також і порцелянова баночка з кракатитом. Прокоп висунув шухляду із столу: всі його записи й нотатки, до останнього папірця, щонайменша пам’ятка про його дванадцятирічні досліди – все зникло. З підлоги навіть зішкрябано плями, сліди його праці, і навіть його робоча блуза, стара, засмальцьована одежина, і та зникла. До горла підступили сльози. “Ти глянь, глянь, що наробили!”

Довго, до пізньої ночі, сидів він на своєму солдатському ліжку і скам’янілим поглядом дивився на спустошену лабораторію. Часом утішав себе: може, потім згадає, що протягом дванадцяти років записував до своїх блокнотів. Та коли навмання вибрав якийсь експеримент і хотів по пам’яті його повторити, не міг зрушити з місця, незважаючи на всі зусилля. Тоді він уп’явся зубами в понівечені пальці й застогнав.

Раптом він прокинувся, почувши, що в дверях обертається ключ. Уже розвидніло; до лабораторії спокійнісінько входить чужий чоловік і прямує до столу. Сідає, не скидаючи капелюха, щось мимрить і починає старанно обшкрябувати цинкову бляху на столі. Прокоп схоплюється на ліжку і скрикує:

– Гей, чого вам тут треба?

Чоловік обернувся, вкрай здивований, і мовчки втупився в Прокопа.

– Чого вам тут треба? – повторив Прокоп роздратовано.

Той ні пари з уст; до того ж іще надів пенсне і став з величезним інтересом розглядати Прокопа.

Прокоп заскреготів зубами, в ньому вже закипала міцна лайка.

Але враз чолов’яга засяяв, схопився із стільця і, здавалось, весело завихляв хвостом.

– Карсон, – квапливо відрекомендувався він і додав по-німецькому: – Боже, який я радий, що ви повернулись! Ви читали моє оголошення?

– Читав, – відповів Прокоп своєю незграбною, важкою німецькою мовою. – Що ви тут шукаєте?

– Вас, – відповів гість, щиро зраділий. – Чи знаєте ви, що я вас шукаю вже півтора місяця? Всі газети, всі детективні заклади, ха-ха, добродію! Що ви на це скажете? Боже, оце так радість! Як ся маєте? Здорові?

– Нащо ви мене обікрали? – похмуро запитав Прокоп.

– Як ви сказали, вибачте?

– Нащо ви мене обікрали?

– Та що ви, пане інженере, – так і розсипався чолов’яга, анітрохи не образившись. – Що це ви кажете? Обікрав? Я, Карсон? Це просто чудово, ха-ха!

– Обікрали, – уперто повторив Прокоп.

– Те-те-те, – запротестував пан Карсон. – Сховав усе. Запакував. Добродію, як ви могли все тут залишити? Хтось би справді вкрав. Хіба ні? Звичайно, вкрав би. Вкрав би, продав, опублікував, еге ж? А я усе сховав, розумієте? Слово честі. Тому я вас і розшукував. Я все поверну. Тобто... – завагався він, і під скельцями окулярів блиснула сталь, – якщо будете розумні. Адже ми домовимось, так? – швидко додав він. – Вам треба домогтись ученого звання. Блискуча кар’єра. Атомні вибухи, розпад елементів, казкові речі. Наука, наука передусім! Ми дійдемо згоди, правда ж? Слово честі, одержите все назад. Так-так!

Прокоп мовчав, приголомшений цією зливою слів, тим часом як Карсон, вимахуючи руками, від радощів кружляв по лабораторії.

– Я все, все чисто зберіг, – говорив він із запалом. – Кожну трісочку з підлоги. Все розсортовано, запаковано, підписано, скріплено печатками. Ха-ха! Я міг би з цим утекти, правда ж? Але я чесний чоловік, добродію. Все поверну. Ми повинні домовитись. Спитайте про Карсона. Родом датчанин, був раніше доцентом у Копенгагені. Також творив науку, божественну науку. Як це сказав Шіллер? “Dem einen ist sie… ist sie…”[34]34
  Карсон намагається процитувати епіграму Ф. Шіллера “Наука”: “Для одного вона – висока, небесна богиня, для іншого – добра корова, що забезпечує його маслом”.


[Закрыть] 34. Вже й не пам’ятаю, але щось про науку. Комедія, правда? Ну, ви мені ще не дякуйте, потім. Так-так.

Хоч Прокоп і не думав дякувати, але Карсон сяяв, як щасливий добродійник.

– Бувши вами, я влаштував би собі...

– А де тепер Томеш? – перебив його Прокоп.

Карсон допитливо зиркнув на нього.

– Ну, – процідив він обережно, – ми про нього дещо знаємо. Та що там, – змінив він тему розмови. – Ви влаштуєте... ви влаштуєте собі найбільшу лабораторію в світі. Найліпша апаратура. Всесвітній інститут деструктивної хімії. Маєте рацію, кафедра – дурниця. Повторювати заяложені істини, чи не так? Шкода часу. Влаштуєтесь по-американському. Величезний інститут, армія асистентів, усе, що хочете. А про гроші вам нема чого думати. Годі! Де ви снідаєте? Я з величезною охотою запрошу вас.

– Чого ви, власне, хочете? – вирвалось у Прокопа.

Тоді Карсон сів на ліжку біля нього, жваво схопив за руку і раптом сказав зовсім іншим голосом:

– Ви можете заробити безліч мільйонів. Не лякайтесь лишень.

XVII

Прокоп приголомшено глянув на Карсона. Дивно – обличчя в того, перед цим самовдоволене, як у мопса, змінилось. Воно стало поважне, суворе, очі глибоко запали під важкими повіками і лише інколи блискали сталевим блиском.

– Не будьте дурнем, – сказав він виразно. – Продайте нам кракатит, от і все.

– Звідкіля ви взагалі знаєте?.. – пробурмотів Прокоп.

– Я все вам розповім. Слово честі, все. Пан Томеш був у нас. Привіз сто п’ятдесят грамів і формули. На жаль, він не знає, як виготовляти його. Ні він, ані наші хіміки й досі не розгадали, як можна його отримати. Тут якийсь трюк, чи ж не так?

– Так.

– Гм. Може, без вас зметикуємо?

– Не зметикуєте.

– Пан Томеш... щось знає, але робить із цього таємницю. Він працював у нас при замкнених дверях. З нього нікудишній хімік, але він хитріший за вас. Принаймні не ляпає того, що знає. Нащо ви йому розказали? Він нічого не вміє, хіба лиш циганити завдатки. Вам треба було прийти самому.

– Я його до вас не посилав, – буркнув Прокоп.

– Он як, – промовив Карсон. – Цікаво. Ваш Томеш прийшов до нас...

– Куди саме?

– До нас. На завод у Балттіні[35]35
  Вигадане місто.


[Закрыть] 35. Знаєте?

– Не знаю.

– Закордонне підприємство. Останнє слово техніки. Дослідна лабораторія для розробки нових вибухівок. Ми продукуємо кераніт[36]36
  Вигадана назва вибухової речовини.


[Закрыть] 36, метилнітрат[37]37
  Рідка вибухова речовина, яку практично не застосовують через її нестійкість.


[Закрыть] 37, жовтий порох[38]38
  Вигадана назва вибухової речовини на противагу звичайному “чорному пороху”.


[Закрыть] 38 і подібні речі. Переважно для армії, розумієте? Ну, то продасте нам кракатит, га?

– Ні. А Томеш і досі у вас?

– А, пан Томеш; стривайте, от була комедія. Приходить він до нас і каже: “Ось заповітна річ мого друга, геніального хіміка Прокопа. Він помер у мене на руках і при останнім зітханні довірив мені...” Хе-хе! Непогано, правда ж?

Прокоп лише криво посміхнувся.

– А Томеш і досі в Балтті?

– Стривайте. Ну, розуміється, ми його спершу затримали... як шпигуна. До нас їх пролазить сила. А той порошок, кракатит, ми дали на спробу.

– А наслідки?

Карсон звів руки до неба.

– Казкові! Божественні!

– Яка детонаційна швидкість? Яке вийшло Q? Яке t? Які показники?

Карсон опустив руки так, що аж хряснуло, і жахливо витріщив очі.

– Голубе, які там показники? Перша спроба... п’ятдесят відсотків крохмалю... Крушер[39]39
  Крушер (англ.) – мідний стрижень для вимірювання сили вибухових речовин, при вибуху зменшується в об’ємі.


[Закрыть] 39 розлетівся вщент; одного інженера і двох лаборантів – також на шматки. Не вірите? Спроба друга: блок Траузеля, дев’яносто відсотків вазеліну – і бабах! Покрівля – в друзки, одного робітника забито; з блоку залишився самий вугіль. Тоді за діло взялись військові. Вони сміялись... ніби ми тямимо в цьому... як сільський коваль. Ми дали їм трохи. Вони набили гарматний ствол – у суміші з розмолотим деревним вугіллям. Чудовий результат. Сім артилеристів разом з капітаном... Чиюсь ногу знайшли за три кілометри. За два дні – дванадцять убитих, ось вам показники! Ха-ха! Казково!

Прокоп хотів щось сказати, але стримався. Дванадцять убитих за два дні, оце так!

Карсон гладив себе по колінах і весь сяяв.

– На третій день ми зробили перерву. Бачте, складається погане враження, коли... багато таких випадків. Тоді ми вирішили нейтралізувати кракатит... тридцять грамів кракатиту... в гліцерині і таке інше. Свиня лаборант забув трішки порошку на столі, і вночі, коли лабораторія була замкнена...

– Він вибухнув? – скрикнув Прокоп.

– Так. О десятій тридцять п’ять. Лабораторія вщент та, крім неї, поблизу ще два об’єкти... До того ж вибухнуло три тонни метилнітрату Пробста... Одне слово, близько шістдесяти вбитих. Ну, звичайно, пильне розслідування і таке інше. Виявилося, в лабораторії нікого не було, так що, як видно, вибухнуло...

– ...само собою? – мовив Прокоп, ледве дихаючи.

– Еге ж. У вас також? Прокоп похмуро кивнув.

– От бачте, – сказав поквапливо Карсон. – Це ні до чого. Дуже небезпечна річ. Продайте його нам, і збудетесь клопоту. Що б ви з ним робили?

– А що б з ним робили ви? – процідив Прокоп.

– Ми... ми б дали вже раду. Там кілька вбитих – дурниця. А от вас було б шкода.

– А кракатит у порцеляновій баночці не вибухнув? – тягнув своє Прокоп, про щось міркуючи.

– Дякувати богу, ні. Де там!

– І було це вночі, – міркував далі Прокоп.

– О десятій тридцять п’ять вечора. Точно.

– І та щіпка каркатиту лежала на цинковій блясі, – твердив Прокоп далі.

– Вона впливу не має, – промимрив Карсон трохи збентежено, кусаючи губи, і почав ходити по лабораторії. – Це було, мабуть, тільки окислення, – спробував він зам’яти сказане. – Якийсь хімічний процес... Суміш із гліцерином також не вибухнула.

– Бо гліцерин не провідник, – пробурмотів Прокоп. – Або не може іонізувати, я не знаю.

Карсон зупинився перед ним, заклавши руки за спину.

– Ви дуже догадливі, – похвалив він. – Ви отримаєте за це багато грошей. А тут... пропадете.

– А Томеш і досі в Балттіні? – запитав Прокоп, з усієї сили намагаючись говорити байдужим тоном.

У Карсона щось блиснуло за окулярами.

– Ми його маємо на оці, – сказав він ухильно. – Але сюди він уже, напевне, не вернеться. Приїдьте до нас, коли він вам так... дуже... потрібен, – виразно промовив він.

– А де він? – уперто повторив Прокоп, показуючи цим, що інакше не говоритиме.

Карсон замахав руками, наче птах.

– Утік, – додав він, щоб Прокоп зрозумів.

– Утік?

– Випарувався. Як камфора. Погано стерегли, а він дуже хитрий. Зобов’язався одержати кракатит. Робив спроби аж шість тижнів. Дорогенько обійшовся нам. Потім зник. Пройдисвіт. Мабуть, не вийшло. Не вміє нічого.

– А де він тепер?

Пан Карсон нахилився до Прокопа:

– Падлюка. Тепер пропонує кракатит іншій державі. Та ще й до того ж украв у нас метилнітрат, шахрай. А ті попались йому на гачок. Тепер працює в них.

– Де?

– Не маю права сказати. Слово честі, не можу. Коли він утік, я поїхав – ха-ха! – відвідати вашу могилу. Пієтет, правда? Геніальний хімік, і ніхто його тут не знає. Мав я що робити? Мусив, як дурень, оголошення надрукувати. І, розуміється, на це звернули увагу, ті, інші. Ясно? Ви зрозуміли мене?

– Ні.

– Ну, тоді підійдіть погляньте, – сказав Карсон і жваво попрямував до протилежної стіни. – Ось, – мовив він і постукав по дошці.

– Що це?

– Куля. Хтось тут був.

– А хто в нього стріляв?

– Хто ж, як не я? Коли б ви лізли у вікно тижнів зо два тому, вас би хтось несхибно взяв на мушку.

– Хто?

– Байдуже хто. Та чи інша держава. Сюди, лебедику, добивались представники дуже великих держав. А ви тим часом десь – хе-хе – рибу вудили, так? Чудовий хлопець! Але послухайте, дорогий мій, – сказав він раптом стурбовано, – краще не ходіть самі. Ніколи і ніде, розумієте?

– Дурниця.

– Стривайте! Це не якісь там гренадери. Вельми непомітні люди.Тепер це робиться... надзвичайно делікатно. – Карсон зупинився біля вікна і затарабанив по шибці. – Ви й уявити собі не можете, скільки я одержав листів на своє оголошення. Зголосилось аж шість Прокопів... А йдіть-но швидше – погляньте!

Прокоп підійшов до вікна.

– Що це?

Пан Карсон показав куцим пальцем на шлях. Там на велосипеді петляв якийсь молодий хлопець; він з усієї сили намагавсь утримати рівновагу, але колеса виявляли впертий нахил їхати в іншому напрямі. Карсон запитливо глянув на Прокопа.

– Мабуть, учиться їздити, – непевно сказав Прокоп.

– Страшенне вайло, правда ж? – зауважив пан Карсон і відчинив вікно. – Бобе!

Юнак зупинився мов укопаний:

– Yessr[40]40
  Yessr – Так, сер (yes, sir)! (англ.).


[Закрыть] 40.

– Go to the tomm for our car[41]41
  Go to the tomm for our car – Їдьте в місто по наш автомобіль! (англ.).


[Закрыть] 41!

– Yessr!

І, сівши на веломашину, молодий велосипедист помчав до міста.

Карсон одвернувся від вікна.

– Ірландець. Дуже спритний хлопець. Що я хотів сказати? Ага, так ось, зголосилось до мене аж шість Прокопів... зустрічі в різних місцях і саме вночі. Не жарти, га? Прочитайте, оцей лист.

– “Прийдіть завтра о десятій вечора до моєї лабораторії. Інж. Прокоп”, – прочитав Прокоп, як уві сні. – Але ж це... мало... не мій почерк!

– От бачите, – посміхнувся Карсон. – Тут, лебедику, гарячий грунт. Продайте все, щоб мати спокій!

Прокоп заперечливо крутив головою. Карсон поглянув на нього важким, невідчепним поглядом.

– Можете просити... скажімо... двадцять мільйонів. Продайте нам кракатит.

– Ні.

– Ми все повернемо вам. І заплатимо двадцять мільйонів. Слухайте, продайте ж бо.

– Ні, – похмуро сказав Прокоп. – Не хочу мати нічого спільного з вашими війнами. Не хочу!

– А що ж ви тут маєте? Геніальний хімік, а живе в... дощаній будці. Співвітчизники! У великих людей нема співвітчизників. Я це знаю. Не дивіться ні на що. Продайте, і...

– Не хочу.

Карсон заклав руки в кишені й позіхнув.

– Війни! Гадаєте, забороните їх? Пхе! Продайте і не турбуйтесь ні про що. Ви вчений... що вам до всього іншого? Війни! Не будьте смішним. Покіль у людей є нігті й зуби...

– Не продам, – сказав Прокоп крізь зуби. Карсон знизав плечима.

– Як хочете. Винайдемо й самі. Або винайде Томеш. От і все.

З хвилину було тихо.

– Мені все одно, – озвався Карсон. – Коли для вас так буде краще, їдьмо з цим до Франції, Англії, куди хочете, навіть до Китаю. Ми обидва, розумієте? Тут нам ніхто не заплатить. Ви були б ослом, якби згодились продати його за двадцять мільйонів. Покладіться на Карсона. Добре?

Прокоп рішуче захитав головою.

– Характер! – скрикнув Карсон схвально. – Шаную! Це мені дуже подобається. Послухайте, що я вам скажу. Тільки це буде таємниця. Дайте руку.

– Мені не треба ваших таємниць, – буркнув Прокоп.

– Браво. Скромна людина. Мого типу, добродію.