Текст книги "Кракатит (укр.)"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

XLVІ

Прокоп стояв, застиглий від жаху, і прислухався, чи не почує часом гуркоту машини, що розбивається десь на закруті дороги. Чи то не гудіння мотора долинає здаля? Чи це – страшна смертельна тиша кінця? Не тямлячи себе, кинувся Прокоп по шосе за княжною. Збіг звивистою дорогою в долину, до підніжжя пагорба. Від автомобіля й сліду не було. Тоді вибіг знову нагору, роздивлявся по узбіччю, ліз, обдираючи руки, туди, де бачив темну або світлу пляму; але це були кущі глоду або каміння. І він знову видряпувався на шлях і вдивлявся в темінь, чи... чи не вгледить де купу уламків, а під ними...

Він вернувся до роздоріжжя на вершині пагорба. Саме тут вона стала зникати з очей. Сів на придорожній камінь. Тиша, незмірна тиша. “Холодні зорі досвітні, скажіть, де пролітає тепер темний метеор машини? Невже ж це ніхто не озветься? Не крикне птах, не гавкне пес на селі і ніщо не подасть ознаки життя?.. Все застигло в урочистому мовчанні смерті. І це вже – кінець, тихий, холодний і темний кінець усьому; порожнеча, оточена темрявою і тишею. Порожнеча крижана,. недвижна. Куди мені сховатися, щоб наповнити її своїми болями? О, хоч би вже настав кінець світу! Розступиться земля, і в гуркоті стихій промовить бог: “Беру тебе назад, хворобливе і слабке створіння, нечисто було в тобі, і недобрі сили звільнив ти із пут. Милий, милий, постелю тобі постелю з небуття...”

Прокоп затремтів під терновим вінком всесвіту. Отже, страждання людське – ніщо і не має ціни; воно – лише маленька й тремтяча булька на дні порожнечі. “Добре, добре, ти кажеш, що світ безмірний; о, коли б мені вмерти!”

На сході посіріло небо, заяснів холодний шлях, забіліло каміння; глянь, он сліди коліс, сліди у мертвому поросі... Прокоп устає, заціпенілий, байдужий, і вирушає в дорогу – вниз, до Балттіна.

Він ішов не зупиняючись. Ось село, горобинова алея, місток через тиху й темну річку; підноситься імла й заступає сонце; і знову сірий, холодний день, червоні дахи, череди червоних корів. Чи далеко до Балттіна? Шістдесят, сімдесят кілометрів. Сухе листя, скрізь сухе листя.

Пополудні він сів відпочити на купі каменю, бо не міг далі йти. Повз нього проїжджала селянська підвода. Селянин зупинив коня і подивився на скуленого чоловіка.

– Може, хочете під’їхати?

Прокоп вдячно кивнув головою і мовчки сів на воза. Підвода зупинилася аж у містечку.

– Ну ось ми й на місці, – сказав селянин. – Куди ви, власне, йдете?

Прокоп зліз і мовчки пішов собі далі. Чи далеко до Балттіна?

Починає йти дощ; Прокоп уже зовсім знемігся; він сів на поруччя мосту. Внизу пінився й лютував холодний потік. З протилежного боку мчить авто, притишує хід і зупиняється. З нього вискочив чоловік у шубі з козячого хутра і попрямував до Прокопа.

– Де ви тут узялися?

Це – пан д’Емон, у нього на татарських очах автомобільні окуляри, і скидається він на величезного волохатого жука.

– Я їду з Балттіна; там шукають вас.

– Чи далеко до Балттіна? – шепче Прокоп.

– Сорок кілометрів. А що вам там треба? Там видано наказ вас заарештувати. Ідіть, я підвезу вас.

Прокоп похитав головою. і – Княжна виїхала, – мовив пан д’Емон. – Сьогодні вранці, з oncle Роном. Насамперед, щоб забувся... один неприємний випадок... як машина наїхала на чоловіка.

– Він мертвий? – ледве шепнув Прокоп.

– Поки що живий. А, крім того, княжна, як, може, знаєте, серйозно захворіла на туберкульоз. Її повезли кудись до Італії.

– Куди?

– Не знаю. Ніхто не знає.

Прокоп устав і захитався.

– Тоді, тоді...

– Поїдете зі мною?

– Не... не знаю. Куди?

– Куди хочете.

– Я... я хотів би до Італії.

– Їдьмо... – пан д’Емон поміг йому сісти в авто, закутав у шубу і зачинив дверцята.

Автомобіль рушив.

І знову розгортались перед ним сільські краєвиди, але ніби вві сні і в зворотному порядку; містечко, тополева алея, купа каміння, місток, коралові грона горобини, село. Авто, виючи мотором, зміїстим шляхом підіймається на пагорб; ось і роздоріжжя, де вони розлучились. Прокоп підводиться і хоче виплигнути, але пан д’Емон садовить його знову, натискає на педаль і пускає машину на повну швидкість. Прокоп заплющив очі; тепер уже вони не їдуть по шляху, а знялись у повітря і летять. Вітер шмагає його по лицю, він почуває мокрі удари хмар, фуркіт Мотора переходить у протяглий і глибокий рев; внизу, під ними, мабуть, угинається земля, але Прокоп боїться розплющити очі, щоб не бачити знову алей, які пролітають мимо. Швидше, ще швидше! Жах обручем здавлює йому груди, він не дихає, йому дух забиває він неймовірної швидкості. Авто мчить то вгору, то вниз, іноді під ногами озветься крик людей або виття собаки; на поворотах машина аж лягає на бік, наче закрутив нею смерч, а далі знову лет, сама швидкість, страшне, громове гудіння деренчливої струни простору.

Прокоп розплющив очі. Імлистий присмерк, у темряві проступають ряди ліхтарів, блискають фабричні вогні. Пан д’Емон проводить авто лабіринтом вулиць, їде передмістям, подібним до руйновища, і знову вилітає в поля. Авто простягує поперед себе довгі щупальця світла, обмацує ними каміння, грязюку, калюжі, виє на поворотах, кулеметно тріскоче мотором і мчить по довгій стрічці шляху, ніби намотує її на колеса. Вправо і вліво звивається вузька ущелина між гір. Машина звертає туди, тоне в лісах, шрубує з гуркотом угору і стрімголов спускається в нову долину. Села випускають снопи світла в густу темряву, авто з гуркотом пролітає мимо, кидаючи позад себе снопи іскор, нахиляється, повзе, підіймається по спіралі все вище й вище, перескакує через щось і падає. Стоп! Вони зупинились у чорній пітьмі Ні, тут хатина. Пан д’Емон виходить із машини, стукає в двері і говорить з якимись людьми. За хвилину вертається з відром води і наливає в радіатор. Радіатор кипить. У різкому світлі фари пан д’Емон скидається у своїм кожусі на чорта з дитячої казки.

Ось він обходить машину, обстукує шини, підіймає капот і щось каже; а Прокоп тим часом задрімав від безмірної втоми. Потім знову почалось безконечне ритмічне похитування. Він спав у кутку машини і не відчував нічого, крім різких погойдувань; прокинувся лише тоді, коли машина зупинилась перед яскраво освітленим готелем у чистому гірському повітрі серед снігових заметів.

Прокоп схопився, зовсім задубілий і розбитий.

– Це... ще не Італія? – промовив він здивовано.

– Ще ні, – відповів д’Емон, – поки що ходім підвечеряєм трохи.

І повів Прокопа, засліпленого цим світлом, в окремий кабінет. Біла скатерть, срібло, тепло, офіціант, схожий на дипломата. Пан Д’Емон навіть не сів; він походжав по кабінету й розглядав кінці своїх пальців. Прокоп тупо й сонно сів на стілець; йому було смертельно байдуже – їсти чи не їсти. Проте він випив чашку гарячого бульйону, скуштував, ледве тримаючи виделку, щось із інших страв, покрутив між пальцями склянку вина і опарився гарячою кавою. А пан д’Емон взагалі не сідав. Він походжав по кімнаті і на ходу проковтнув зо два шматочки. Коли Прокоп кінчив їсти, дав йому сигару й запалив.

– Ну, – промовив, – а тепер до діла. Від цієї хвилі я для вас просто... камарад Демон. Я зведу вас зі своїми людьми, це недалеко звідси. Не треба сприймати їх надто поважно, це почасти відчайдухи, гнані, цьковані в усіх кінцях світу, почасти фантазери, балакуни, дилетанти рятування людства, доктринери. Про їхню програму не варто і питати, вони лише матеріал.для нашої гри. Головне в тому, що ми можемо дати в ваше розпорядження таємну організацію, яка скрізь має свої розгалуження. Єдина програма – це пряма дія. В неї ми залучимо всі?: їх без винятку, бо вони плачуть по ній, як по новій іграшці. Зрештою лозунги: “Новий напрям дій” і “Деструкція в головах” – матимуть для них нездоланний чар; після перших же успіхів вони підуть за вами, як вівці, особливо коли ви усунете з ватажків тих, кого я назву.

Він говорив гладенько, як вправний промовець – себто думаючи при цьому про щось інше і будучи впевнений у своїй правоті настільки, що виключав усякий протест і сумніви; Прокопові здалося, що він уже десь чув його.

– Ваша ситуація унікальна, – вів далі Демон, ходячи по кімнаті. – Ви відкинули пропозицію одного уряду і вчинили як розумний чоловік. І що вам можуть дати порівняно з тим, що ви можете взяти самі? Ви були б дурнем, коли б випустили це діло з рук. Ви маєте в руках засіб, з допомогою якого можете знищити всі держави світу. Я вам відкрию необмежений кредит. Хочете п’ятдесят або сто мільйонів фунтів? Через тиждень ви їх матимете. Для мене досить, що ви й досі – єдиний, хто володіє кракатитом. Щоправда, дев’яносто п’ять грамів є ще в наших людей, його приніс саксонський колега з Балттіна, але ці дурні зовсім не розуміються на вашій хімії. Вони зберігають його, як святиню, у порцеляновій баночці і разів зо три на тиждень мало не б’ються, сперечаючись про те, який урядовий будинок має бути підірваний в першу чергу. Зрештою, ви їх почуєте. З їхнього боку вам ніщо не загрожує. В Балттіні нема й щіпки кракатиту. Пан Томеш, мабуть, уже нічого не досягне своїми спробами.

– Де Їрка... Їрка Томеш? – кинувся Прокоп.

– Порохові заводи в Гроттупі. Він там уже набрид із своїми безкінечними обіцянками. А коли б йому випадково й пощастило виготовити кракатит, довго радіти він з цього не зможе. За це я ручуся. Одне слово, тільки ви єдиний маєте кракатит у руках і не віддасте його нікому. Ви дістанете в своє розпорядження людський матеріал і всі наші організаційні зв’язки. Я віддам вам і друкарню, яку сам оплачую. Зрештою, до ваших послуг буде й те, що в газетах зветься “таємною радіостанцією”, себто наш нелегальний бездротовий зв’язок, що так званими антихвилями або запальними іскрами змушує ваш кракатит розпадатися з відстані аж трьох тисяч кілометрів. Ось ваші козирі. Бажаєте грати?

– Що... що... що ви маєте на увазі? – озвався Прокоп. – Що я маю робити з цим усім?

Камарад Демон устав і пильно подивився на нього.

– Будете робити, що схочете. Чинитимете великі діла. Хто вам ще може наказувати?

XLVІІ

Демон підсунув Прокопові стільця і сів.

– Так, – почав він знову замислено. – Це навіть неможливо збагнути. Протягом усієї історії не було аналогії тій силі, яку ви тепер маєте в руках. Ви зможете завоювати світ із жменькою людей, як Кортес завоював Мексіку. Ні, навіть і це невдале порівняння. Маючи кракатит і станцію, ви держатимете в шорах увесь світ. Аж дивно, але це так. Досить жменьки білого кракатиту, щоб у певну годину було висаджено в повітря все, що накажете. Хто може вам заборонити? Фактично ви необмежений владар світу. Ви будете давати накази, але ніхто вас не бачитиме. Це смішно: ви можете звідси, скажімо, обстріляти Португалію або Швецію; через три-чотири дні вони проситимуть миру, а ви диктуватимете розміри контрибуцій, закони, кордони, – все, що захочете. Тепер є лише одна єдина велика держава: це ви.

Гадаєте, я перебільшую? В мене тут є спритні хлопці, здатні на все. Оголосіть жартома війну Франції. І ось одної ночі вилетять у повітря міністерства, Французький банк, поштамт, вокзал, електростанція, кілька казарм. Другої ночі буде висаджено аеродроми, арсенали, залізничні мости, воєнні фабрики й заводи, порти, маяки, шляхи. В мене поки що лише сім літаків. Можете розсипати кракатит, де вам подобається. Потім умикаємо станцію – і все готово. Так що, спробуєте?

Прокоп був наче уві сні.

– Ні. Навіщо мені це робити?

Демон здвигнув плечима.

– А на те, що ви можете це робити. Сила... мусить знайти вихід. Нащо за вас має робити це якась держава, коли виконати це зможете ви самі? Я навіть не знаю межі ваших можливостей. Треба почати, щоб випробувати, і ручуся, що це припаде вам до смаку. Хочете бути самодержавним володарем світу? Гаразд. Хочете знищити світ? Добре. Хочете його ощасливити, силоміць нав’язавши вічний мир, нового бога, новий уряд, революцію, чи що? Чом ні? Лише почніть, а програма буде. Зрештою, ви будете робити лише те, що вам продиктує створена вами дійсність. Можете знищити банки, королівські трони, індустріалізм, війська, вічну несправедливість – усе, що вам сподобається, а там буде видно, що робити далі. Почніть із чого-небудь, а там воно піде само собою. Тільки не шукайте аналогій в історії, не питайте, що маєте право робити, а що ні. Ваше становище безприкладне; жодний Чінгісхан або Наполеон не скажуть вам, що ви маєте робити і де межі ваших можливостей. Ніхто вам не зможе порадити, ніхто не зможе примазатись до безмежжя вашої сили. Ви повинні бути самі, коли хочете дійти до краю. Не підпускайте до себе нікого, хто б хотів визначити вам межу або напрям.

– Навіть і вас, Демоне? – гостро запитав Прокоп.

– Навіть і мене. Я стою на боці сили. Я старий, досвідчений і багатий. Мені вже не треба нічого, я хочу лише, щоб щось робилось і йшло в напрямку, що його накреслює людина. Моє старе серце радітиме з усього, що ви здійснюватимете. Вигадайте щось найкраще, найсміливіше і продиктуйте його світові по праву своєї сили. Поглянути на справу рук ваших – це й буде для мене нагородою за те, що я вам служитиму.

– Дайте мені руку, Демоне, – мовив Прокоп, повний підозріння.

– Ні, я обпечу вас, – усміхнувся Демон. – В мене давня-предавня гарячка. Що я хотів сказати? Ага. Сила – це здатність примушувати щось рухатись. Зрештою, ви не уникнете того, що все почне обертатись навколо вас. Звикайте до цього заздалегідь; оцінюйте людей лише як своє знаряддя або як знаряддя своєї думки, що раптом прийде вам у голову. Ви захочете недосяжного добра для всіх, а внаслідок цього, певне, станете нечувано жорстокі. Не зупиняйтесь ні перед чим, коли хочете здійснити великі ідеали. Зрештою, це прийде само собою. Вам здається нині, що панувати на землі – не знаю в якій формі – над ваші сили. Нехай так, але це не є над силу для ваших знарядь. Ваша влада сягає далі, аніж можна тверезо уявити собі.

Влаштовуйте свої справи, так, щоб ні від кого не залежати. Ще сьогодні я скажу вибрати вас головою інформаційної комісії. Таким чином, ви приберете до рук таємну станцію. Зрештою, вона збудована в об’єкті, що є моєю приватною власністю. Незабаром ви побачите наших кумедних товаришів; не сполохайте їх якимись великими планами. Вони підготовлені до зустрічі і приймуть вас із захватом. Скажіть їм кілька слів про добро людства чи про що хочете; бо однаково, хай би що ви сказали, все зникне в хаосі поглядів, який називається політичними переконаннями.

Самі вирішуйте, чи спрямувати вам перші удари по лінії політичній чи економічній: тобто почати бомбардування з військових об’єктів чи з фабрик і залізниць. Перше ефектніше, друге більш далекосяжне. Ви можете почати генеральний круговий наступ або ж виберете один із секторів. Можете почати воєнні дії таємно або публічно оголосити війну. Я не знаю вашого смаку. Зрештою, справа не в формі, головне, щоб ви проявили свою владу. Ви – найвищий суддя світу. Засудіть, кого хочете, і наші люди виконають вирок. Не зважайте на людське життя: працюйте в великому масштабі, бо на світі мільярди життів.

Гляньте, я промисловець, журналіст, банкір, політичний діяч – усе, що хочете; одне слово, людина, звикла розраховувати, оглядатись на обставини, торгувати, працювати з обмеженими шансами. І саме тому я мушу вам сказати, і це єдина порада, яку я вам даю, поки ви не захопили владу: не розраховуйте і не оглядайтесь. Коли хоч раз оглянетесь, – перетворитесь у соляний стовп, як Лотова жінка. Я – розум і число. Але тільки-но я погляну вгору, мені хочеться розпливтися в шаленстві та безмежності. Все, що існує, виходить з хаосу безмежності й опускається через число до нуля; кожна велика сила повстає проти цього падіння; кожна велич хоче стати безмежною. Пропаща та сила, яка не переллється через давні межі. Вам дана в руки сила здійснити грандіозні діла. Отож чи гідні ви її, а чи хочете її розміняти на дрібниці? Я, старий практик, кажу вам: майте на думці тільки безумно великі діла, безприкладні розміри, неймовірні рекорди людської влади, а дійсність ускубне по п’ятдесят або вісімдесят відсотків від кожного великого плану; але й те, що залишиться, ще повинне бути незмірно великим. Беріться за неможливе, щоб здійснити принаймні якесь невідоме можливе. Ви знаєте, яка велика річ – ескперимент. Бо всі владарі світу найдужче бояться зробити щось по-іншому – нечуване, протилежне; нема нічого консервативнішого від людської влади. Ви перша людина, що може вважати цілий світ своєю лабораторією. Ось тут, на верхів’ї гори, найбільша спокуса: я не дам тобі всього, що лежить перед тобою для вжитку і для втішання владою; але тобі дано самому завоювати все це, переробити і створити щось ліпше за цей жалюгідний жорстокий світ. Світ знову і знову потребує творця; але творець, що не є суверенним паном і володарем, просто безумець. Ваші думки будуть наказом; ваші мрії – історичним переворотом. І навіть коли б ви не поставили нічого, окрім пам’ятника собі, – цього було б досить. Прийміть же те, що ваше. А тепер ходімо, на нас чекають.

XLVІІІ

Демон завів мотор і скочив у авто.

– Незабаром будемо на місці.

Машина спустилася з гори Спокуси в широку долину, пролетіла крізь німу ніч, минула спокійний хутір і зупинилася у вільшині біля великої дерев’яної будівлі, схожої на старий млин. Демон вискочив з машини й повів Прокопа до дерев’яних сходів, але там їх зупинив чоловік з піднятим коміром.

– Пароль? – запитав він.

– Тсс! – засичав Демон і скинув автомобільні окуляри.

Чоловік відступив, і Демон квапливо подався нагору. Ввійшли до низької кімнати, схожої на шкільний клас: два ряди лав, підвищення, кафедра і чорна дошка. Різнилась вона від класу лише тим, що в ній було повно диму, духоти й галасу. Лави були переповнені людьми в капелюхах. Усі сварилися, з підвищення щось кричав рудовусий здоровило, за кафедрою стояв сухий, педантичний дідок і несамовито дзвонив дзвіночком.

Демон попрямував до підвищення і скочив на нього.

– Камаради! – загорлав він нелюдським голосом, що скидався на крик чайки. – Я вам когось привів... Камарад Кракатит!

Вмить стало тихо, і Прокоп відчув, як п’ятдесят пар очей безцеремонно його обдивляються, обмацують; він, як уві сні, вийшов на поміст, окинув поглядом повну диму кімнату.

– Кракатит! Кракатит! – гучало внизу й переходило в крик. – Кракатит! Кракатит!

Перед Прокопом з’явилась гарна розпатлана дівчина і подала йому руку:

– Привіт, камараде!

Короткий гарячий потиск, жагучий відданий погляд, і вже простягається двадцять інших рук – грубих, міцних і висушених жаром, вогко-холодних і одухотворених. Прокоп відчував себе закутим у цілий ланцюг рук, що стискають його руку.

– Кракатит! Кракатит!

Педантичний дідок дзвонив як навіжений. А коли це не помогло, кинувся до Прокопа і – стиснув йому руку. Рука в нього була висохла, ніби з пергаменту, а за шевцівськими окулярами світилась велика радість. Натовп заревів від захоплення і втихомирився.

– Камаради, – промовив старий, – ви привітали камарада Кракатита з великою радістю... з щирою і живою радістю... яку і я висловлюю як голова. Вітаємо також і голову Демона... і дякуємо йому. Я пропоную обрати камарада Кракатита в президію як почесного гостя. Прошу висловитись, чи мені й далі проводити збори... чи голові Демону.

– Мазо!

– Демон!

– Мазо! Мазо!

– К бісу ваші формальності, Мазо! – вигукнув Демон. – Головуйте далі, от і все.

– Збори тривають, – оголосив старий. – Слово має делегат Петерс.

Рудовусий чоловік знов узяв слово; здавалось, він нападав на англійських лейбористів, але ніхто його не слухав. Очі всіх уп’ялися в Прокопа, він просто фізично відчував їхні погляди. Ось там, у кутку, – великі мрійливі очі сухотника; сині баньки якогось вусатого парубійка; круглі блискучі окуляри професора-екзаменатора; гострі зарослі очиці, що кліпали з-під великого куща сивих брів; погляди насторожені, ворожі, очі запалі, дитячі, праведні й нечестиві. Прокоп оглядав забиті людьми лави, аж раптом ніби опікся: зустрівся поглядом з розпатланою дівчиною.. Вона вигнулась, ніби падала на ліжко, рухом хвилястим і промовистим. Він глянув на дивовижну лису голову, що виглядала з вузького піджака. Біс його знає, чи цьому недоростку двадцять років чи п’ятдесят. Але не встиг він цього зміркувати, як уся голова зморщилась широким захопленим, щасливим усміхом. Один погляд дратув його більш усього; він шукав його скрізь, але не знаходив.

Делегат Петерс скінчив, затинаючись, і, увесь червоний, зник між лав.

Усі очі вп’ялися в Прокопа в напруженім чеканні. Старий Мазо пробурмотів якісь формальності й нахилився до Демона. Всі мовчали, затаївши подих. Тоді Прокоп устав, не знаючи, що робити.

– Слово має камарад Кракатит! – оголосив Мазо, потираючи сухі ручки.

Прокоп ошелешено поглядав довкола. “Що мені робити? Промовляти? Навіщо? Хто вони, ці люди?” – Він упіймав тихий погляд сухотника, суворий і допитливий блиск окулярів; він бачив очі, що все кліпали, очі цікаві й чужі, осяйний чарівливий погляд гарної дівчини; вона, напруживши увагу, розкрила грішні, гарячі вуста; на першій лаві лисий зморщений чоловічок аж лізе в рот від цікавості; Прокоп усміхнувся йому, втішений.

– Люди, – почав він тихо, ніби вві сні, – вчорашньої ночі я заплатив незмірною ціною... Я пережив... і втратив... – Він зібрав усі свої сили. – Іноді відчуваєш такий біль... що він уже стає не тільки твоїм. І тоді відкриваються очі, і ти бачиш. Всесвіт затьмарився, і земля задихається від мук. Світ треба врятувати спокутою. Бо чоловік не зніс би своїх болів, коли б терпів лише сам. Ви всі пройшли через пекло, ви всі...

Він розглядівся по кімнаті. Все зливалось перед ним в якомусь тьмяному світлі, наче на морському дні.

– Де кракатит? – раптом запитав він роздратовано. – Куди ви його поділи?

Старий Мазо обережно підняв порцелянову реліквію і вклав її в руки Прокопові. То була та сама баночка, яку Прокоп залишив був колись у своїй лабораторії на Гібшмонці. Він підняв накривку і помацав пальцями зернистий порошок, пом’яв його, понюхав, поклав щіпку на язик. Впізнав його терпку гіркість і смакував з насолодою.

– Це добре, – шепнув він і стиснув дорогоцінну річ в обох руках, ніби грів біля неї задубілі пальці.

– Це ти, – мурмотів він півголосом, – Я тебе знаю, ти – вибухова стихія. Прийде твоя мить – і ти віддаси все. Отак воно й добре! – Він глянув на своїх слухачів непевно, спідлоба. – Що ви хотіли б знати? Я розуміюся лише на двох речах: на зорях і на хімії. Вони прекрасні... Незмірний простір часу, вічний порядок і сталість, божественна арифметика всесвіту; кажу вам... нема нічого прекраснішого. Але що для мене закон вічності? Прийде твоя мить – і ти вибухнеш; віддаси біль, любов, ідею, сам не знаю, що ще. Твоє найбільше і найсильніше триває одну мить. Ти не маєш місця в нескінченності й не триваєш мільйони світлових років; то нехай же... нехай твоя мить буде варта того, щоб прожити її! Спалахни найвищим полум’ям! Ти почуваєш себе скутим? Тож розірви свою оболонку і розметай камінь! Дай звершитись своїй єдиній миті.

Він і сам не зовсім виразно розумів, що говорить. Але його захоплювало неясне прагнення висловити щось таке, чого він ніяк не міг сформулювати.

– Я... я працюю лише над хімією. Знаю матерію... розуміюсь на ній. От і все. Матерія руйнується повітрям і водою, розкладається, гине, горить, з’єднується з киснем або виділяє його, та ніколи, чуєте, ніколи не віддає всього, що в ній є. А коли б навіть і пройшла повний кругобіг життя, коли б якась частка землі й утілилась у рослину, в живу плоть і навіть стала клітиною мозку Ньютона, вмерла з ним і знову розпалась, і тоді б вона не віддала всього. Але примусьте її... силою примусьте розпастись і звільнитись, і вона вибухне за одну тисячну частку секунди і лише тепер виявить усі свої здатності. І ця сила там не спала; вона лише була скута, здавлена, боролась у темряві й чекала своєї миті. Віддати все – це її право. Я... я також мушу віддати все. Нащо мені вивітрюватись і ждати... гнити в болоті... розпорошуватись, замість того щоб колись... заразом проявити... все людське? Краще вже... краще в одну хвилю найвищого злету... незважаючи ні на що... Бо я вірю, що це добре – віддавати все до кінця. Буде це добро чи зло. Все в мені зрослось: і добре, і зле, і найвище. Хто живе, той творить і добро і зло, розпорошуючись. І я так жив. І тепер... повинен здійснити найвище. В цьому спокута людини. В тому, що я зробив, ще нема отого найвищого, воно сидить у мені... як у камені... І я мушу розірватись... силою... як розривається снаряд... І я не питатиму, що при цьому зруйную. Аби лиш... мені віддати те найвище...

і Він боровся зі словами, намагався висловити невисловне; з кожним словом губив його, морщив лоба і вдивлявся в обличчя слухачів, чи не сприйняли вони сенсу того, що йому не пощастило висловити. Він побачив палку симпатію в чистих очах сухотника і зосереджене зусилля в зачудованих синіх очицях вусатого велетня там, позаду; зморщений чоловічок пив його слова з безмежною відданістю правовірного, а красуня дівчина сприймала їх напівлежачи, з любовним трепетом, що пробігав по її тілу. Зате всі інші дивились на нього недовірливо, запитливо або дедалі байдужіше. “Навіщо я, власне, говорю все це?” – думав Прокоп.

– Я пережив, – провадив він, наче помацки і вже роздратовано, – пережив стільки... скільки людина взагалі може пережити. Навіщо я вам це кажу? Бо цього мало для мене; бо я й досі не покутував, у моїх стражданнях не було найвищого. Це найвище приховане в людині, як сила в матерії. Матерію треба зруйнувати, щоб вона віддала свою силу. І людина мусить звільнитись від пут, зруйнуватись, розтрощитись, щоб віддати свій найвищий вогонь. Ах, це було б... це було б уже занадто, коли б і тоді вона побачила... що не досягла... що... що...

Він затнувся, спохмурнів, кинув баночку з кракатитом на кафедру і сів.