Текст книги "Кракатит (укр.)"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

VII

Не було нічого; тільки іноді ніби проривалась імла, з’являвся візерунок помальованої стіни, різьблений карниз шафи, кінчик фіранки чи ліпний орнамент по краю стелі; або нахилялось якесь обличчя, ніби над отвором криниці, але рис його не було видно. Щось відбувалося, хтось йому часом змочував гарячі губи або підводив безвладне тіло, але все зникало в плинних уривках сну.

То були краєвиди, візерунки на килимах, диференціальне числення, вогняні кулі, хімічні формули; лише інколи дещо випливало наверх і ставало на мить яснішим сном, щоб знову розпливтись у широкому потоці непритомності.

Нарешті настала мить, коли до нього вернулася свідомість. Він побачив над собою теплу затишну стелю з майстерним ліпленням; знайшов очима свої власні худі, мертво-бліді руки на квітчастій ковдрі; за ними побачив край постелі, шафу й білі двері; все якесь миле, затишне і знайоме. Але він не мав уявлення, де він; хотів над цим подумати, та голова була занадто безсила; знову все почало крутитись. Він заплющив очі й спочивав, кволий після натуги.

Тихенько рипнули двері. Прокоп розплющив очі і сів на постелі, ніби його щось звело. Аж зирк – на дверях стоїть дівчина, струнка, світла, з ясними і дуже здивованими очима, з напіврозтуленими від несподіванки устами, і притискає до грудей білу полотнинку. Від збентеження вона застигла, кліпає довгими віями, а її рожеві уста непевно і боязко всміхаються.

Прокоп спохмурнів. Він намагався щось сказати, та голова була зовсім порожня, він лише мовчки ворушив губами і дивився на дівчину якимсь суворим поглядом, ніби щось пригадуючи.

– “Гунумай се, анасса, – несподівано, мимовільно злетіло у нього з вуст, – теос ню тіс є бротос ессі? Ей мен тіс теос ессі, той уранон геурин ехусін, Артеміді, се его ге, Діос куре мегалойо, ейдос те мегетос те фюен т’анхіста еісхо”.

І далі рядок за рядком, полились божественні слова, що ними Одіссей привітав Навсікаю:

Хто ти – богиня чи смертна, – тебе на колінах благаю!

В разі одна ти з богинь, що живуть у широкому небі,

То з Артемідою тільки, великого Зевса дочкою,

Виглядом, постаттю, величчю можу тебе порівняти!

В разі ж одна ти із смертних, що нашу заселюють землю,

Тричі щасливі тоді твій батько і мати поважна,

Тричі щасливі й брати твої, – щирою радістю завжди

Їм зогрівається серце тоді, як тебе вони бачать.

Парость квітучу свою, в танку, хороводному колі.

Дівчина непорушно, мов скам’яніла, слухала це привітання невідомою мовою; а на її вродливому личку було стільки бентежності, її очі так по-дитячому злякано кліпали, що Прокоп подвоїв ревність Одіссея, викинутого на берег, і, сам неясно розуміючи зміст слів, швидко вів далі.

– “Кейнос д’ау пері Кері макартатос”, – квапливо скандував він.

Але за всіх буде той щасливіший у серці своєму,

Хто, перевищивши інших дарами, введе тебе в дім свій.

Досі ніде-бо між смертних мої ще не бачили очі

Мужа чи жінки такої; я з подивом дивлюсь на тебе.

“Себас м’ехей ейсороонта”.

Дівчина вся зашарілась, ніби зрозуміла привітання грецького героя; солодка бентежність скувала їй усе тіло, а Прокоп, стиснувши руки на ковдрі, говорив, ніби молився.

– “Дело де поте”, – квапливо провадив він. –

В Делосі тільки колись, поблизу вівтаря Аполлона,

Бачив таку ж я прекрасну пальми квітучої парость.

Я там бував, і багато супутників вірних зі мною,

Ідучи в путь, що на ній ми стільки нещастя зазнали,

Глянувши тільки, там, зачудований серцем, стояв я.

Довго таких бо дерев ще ніколи земля не ростила.

Так і на тебе дивлюсь я з подивом, жінко, колін же

Страшно твоїх доторкнутись. Тяжке мене лихо спіткало.

Дейдіа д’айнос. Справді, він дуже боявся, але й дівчина боялась, притискала до грудей біле полотно, не зводячи очей з Прокопа, що квапився виповісти їй своє горе:

Вчора, на день лиш двадцятий, умкнув я з багрового моря,

Де під поривами бур від Огігії-острова хвиля

Гнала так довго мене. Сюди ж мене демон сьогодні

Кинув, щоб нових напастей зазнав я.

Ще-бо, гадаю, їм не кінець, ще багато їх боги мені призначили.

Прокоп важко зітхнув і звів жахливо схудлі руки.

– “Алла, анасс, елеайре!”

Зглянься ж, владарко; тебе, перетерпівши стільки нещастя,

Першу зустрів я, з інших людей я нікого не знаю,

Хто в цьому місті живе й володіє цією землею,

Шлях покажи до міста і дай обгорнутись хоч клаптем

З ряден, що ними ти одіж, сюди везучи, накривала.

Тепер обличчя дівчини трохи проясніло, вологі уста розтулились: невже нічого не скаже Навсікая? Але Прокоп ще хотів їй подякувати за ту тінь солодкого співчуття, від якого рожевіло її личко.

– “Сой де теой тоса дойєн, госа фресі сесі менойнас!”

Боги за це віддадуть тобі всім, чого прагнеш душею –

Мужа й домівку тобі подарують і згоду в родині

Повну; нічого нема певнішого й кращого в світі,

Тільки б у злагоді повній жили і домівку тримали

Муж і жона ворогам лиш одним на заздрощі злісні,

Приязним людям на радість, найбільше ж собі на утіху[19]19
  Переклад Бориса Тена.


[Закрыть] 19.

Останні слова Прокоп ледве прошепотів. Він сам чи й розумів їх; текли вони плинно, мимовільно, з якогось темного закутка його пам’яті, бо ж скоро вже двадцять літ, як він так-сяк завчив солодку мелодію шостої пісні з “Одіссеї”. Йому давало просто-таки фізичну полегкість отак вільно промовляти слова. В голові прояснювалось, він почував якусь блаженну, знеможливо-солодку кволість, і на устах затремтів розгублений усміх.

Дівчина й собі всміхнулась і, ворухнувшись, сказала:

– Ну, як? – Тоді, ступивши на крок ближче, почала сміятись: – Що це ви говорили?

– Я не знаю, – сказав Прокоп непевно.

Раптом непричинені двері з розмаху розчинились навстіж, і до кімнати влетіло щось маленьке, пухнасте, вискнуло з радості й скочило Прокопові на постіль.

– Гонзику! – крикнула злякано дівчина. – Геть додолу! – Але песик облизав Прокопові уже обличчя і в буйній радості зарився під ковдру.

Прокоп простягнув руку, щоб утертись, і з жахом відчув, що заріс бородою.

– Невже... – промовив він і замовк, здивований.

Песик шалів від радості: кусав ніжно Прокопові руки, вищав, гарчав, аж нарешті мокрим писочком дістав до грудей.

– Гонзику, – скрикнула дівчина, – чи ти сказився! Покинь! – І, підбігши до постелі, взяла песика на руки. – Боже, Гонзику, який ти дурний!

– Нехай, – сказав Прокоп.

– Але ж у вас рука болить, – мовила дівчина, дуже поважно притискаючи до грудей непокірного песика.

Прокоп безтямно глянув на свою праву руку. Від пальця через долоню тягся широкий шрам, ледве покритий червоною ніжною шкіркою, що приємно свербіла.

– Де... де я? – здивувався він.

– У нас, – відповіла дівчина якнайприроднішим тоном, і Прокоп відразу ж заспокоївся.

– У вас, – повторив він з полегкістю, хоча й не уявляв, де це. – І давно?

– Двадцятий день. І весь час... – Вона хотіла щось сказати, але стрималась. – Гонзик спав з вами, – додала вона квапливо і зачервонілась не відомо чого, пригортаючи песика, як малу дитину. – Ви це знаєте?

– Ні, не знаю, – намагався згадати Прокоп. – Хіба я спав?

– Увесь час! – скрикнула вона. – Вже можна було б і виспатись. – Вона пустила Гонзика на землю й підступила до постелі.

– Вам уже краще? Може, вам хочеться чого?

Прокоп покрутив головою; йому начебто не хотілось нічого.

– Котра година? – невпевнено спитав він.

– Десята. Я не знаю, що вам можна їсти, хай-но тато прийде... Тато буде такий радий... Може, вам треба чого?

– Дайте дзеркало, – сказав Прокоп нерішуче.

Дівчина засміялась і вибігла. Прокопові шуміло в голові. Він усе намагався щось згадати і ніяк не міг. Аж ось дівчина повернулась, щось каже і подає йому дзеркальце. Прокоп хоче піднести руку, але не відомо чого це не вдається йому. Дівчина вкладає ручку дзеркальця йому в пальці, але воно падає на ковдру. Дівчина зблідла, чогось занепокоїлась і сама піднесла йому дзеркальце до очей.

Прокоп дивиться і бачить геть заросле, майже незнайоме обличчя; дивиться і не може зрозуміти, і в нього раптом затремтіли губи.

– Лягайте, зараз же лягайте знову, – каже йому ніжний голосок мало не зі слізьми, і спритні руки підсовують подушку.

Прокоп лягає навзнак і заплющує очі.

“Лише хвилинку задрімаю”, – думає він, і навколо западає блаженна глибока тиша.

VIII

Хтось посмикав його за рукав.

– Ну, ну, – каже цей “хтось”, – може, годі вже спати, га?

Прокоп розплющив очі і побачив літнього добродія з рожевою лисиною, білою бородою, в золотих окулярах на лобі і з напрочуд бадьорим поглядом.

– Ви вже не спіть, шановний, – каже він, – уже досить, бо прокинетесь на тому світі.

Прокоп похмуро розглядав старого чоловіка; йому ще хотілось подрімати.

– Чого ви хочете? – озвався він задерикувато. – А... з ким маю честь?

Літній чоловік засміявся.

– Будь ласка, лікар Томеш. Ви ще й досі мене не запримітили, га? Та це нічого. Ну, то як ся маємо?

– Прокоп, – непривітно озвався хворий.

– Так, так, – відказав спокійно лікар. – А я думав, що ви Спляча Красуня. А тепер, пане інженере, нам треба вас оглянути. Ну, не суптесь. – Він вийняв з-під пахви у Прокопа термометр і задоволено промовив: – Тридцять п’ять і вісім. Голубе, ви стали, наче муха. Треба вас нагодувати, правда ж? Не рухайтесь.

Прокоп відчув на грудях гладеньку лисину і холодне вухо, що з задоволеним мугиканням пересувалось від плеча до плеча, від живота до горла.

– Ну, добре, – сказав нарешті лікар і надів окуляри. – В правому боці ще трохи хрипить, а серце... ну, та це налагодиться, адже так? – Він нахилився до Прокопа, запустив руку йому в волосся і почав пальцем відкривати й закривати повіки.

– Тепер не спіть, розумієте? – сказав він, розглядаючи його зіниці. – Дістанемо книжок і будемо читати. З’їмо що-небудь, вип’ємо келишок вина, і... та не совайтесь! Я вас не вкушу.

– Що зі мною таке? – несміливо запитав Прокоп.

Лікар випростався.

– Ні, тепер уже нічого. Послухайте, звідкіль ви тут узялися?

– Де?

– У Тиниці. Ми підняли вас із підлоги... а звідки ви, голубе, прийшли?

– Я не знаю. Може, з Праги? – почав згадувати Прокоп.

Лікар покрутив головою.

– Поїздом з Праги? З запаленням мозкових оболонок? Ви мали розум? Ви знаєте, що це таке взагалі?

– Що?

– Менінгіт. Сонна форма. А до того ще й запалення легенів. Сорок градусів, га? Друже, з таким не їздять на прогулянки. Знаєте, що? Ану, покажіть швиденько праву руку!

– Та це подряпина, – боронився Прокоп.

– Добра мені подряпина. Зараження крові, розумієте? Як видужаєте, то скажу вам, що ви були... що ви були осел. Пробачте, – промовив він у благородному гніві, – я мало не сказав чогось гіршого. Освічена людина, а того не знає, що має в собі хвороб аж на три смерті. Як ви взагалі тримались на ногах?

– Не знаю, – прошепотів присоромлений Прокоп.

Лікареві хотілось вичитувати йому далі, але він лише пробурмотів щось і махнув рукою.

– А як ви себе почуваєте? Ніби як причинний, так? Немає пам’яті, га? А тут, тут, – він постукав себе’ на лобі, – ніби якась кволість, еге ж?

Прокоп мовчав.

– Але ви, пане інженере, не турбуйтесь, – промовив лікар. – Це ще якийсь час триватиме, розумієте? Не смійте втомлювати голову. Не думайте: Все вернеться... поступово. Це лише тимчасове порушення, невеличке ослаблення пам’яті, розумієте? Воно минеться само софою. Розумієте?

Лікар кричав, пітнів, хвилювався. Ніби говорив з глухонімим. Прокоп, уважно дивлячись на нього, спокійно запитав: ...

– То я зостанусь недоумком?

– Ні, ні, – гарячився лікар, – про це не може бути й мови. Але просто... на якийсь час... порушення пам’яті, неуважність, утома та інші подібні ознаки, розумієте? Порушення координації тощо. Треба відпочинку, спокою, нічого не робити. Ви, шановний, дякуйте богові, що взагалі зостались на світі.

– Зостались на світі... – трохи помовчавши, повторив він і гучно висякався в хусточку. – Послухайте, в мене ще не було такого випадку. Ви прийшли сюди в маячні, гепнулися на підлогу, і кінець. – робіть, що хочете. Що було діяти? До лікарні далеко, дівчина над вами розревілась... і взагалі, ви прийшли як гість, до... Їрки, до мого сина, адже ж так? Отож ми й залишили вас тут, розумієте? Вам це не завадило. Але такого кумедного гостя я ще не бачив. Двадцять днів проспати – красно дякую! Коли вам мій колега різав руку, ви навіть і не прокинулись. Тихий пацієнт, слово честі! Ну, та дарма вже. Головне, що небезпека минула. – Лікар голосно ляснув себе по стегнах. – До біса, годі вже спати. Голубе, ви можете заснути назавжди, чуєте? Сто чортів! Ану, трохи постарайтесь перемогти себе! Не спіть! Чуєте?

Прокоп кволо хитнув головою. Він відчував, ніби поміж ним і дійсністю простягається якась пелена, ніби все зникає, мерхне, тихне.

– Андуло, – почув він здалека збуджений голос, – вина, принеси вина!

Чиїсь швидкі кроки, розмова, ніби під водою, і холодна цівка вина вливається йому в горло. Він розплющив очі й побачив над собою схилену дівчину.

– Вам не можна спати, – схвильовано промовляє вона, її довгі-довгі вії тремтять, наче від ударів серця.

– Я більше не буду, – покірно каже Прокоп.

– Глядіть же, шановний! – не вгавав лікар, що стояв у ногах. – Скоро приїде з міста головний лікар на консультацію. Хай побачить, що й ми тут, у провінції, також дещо вміємо, еге? Тримайтесь! – З надзвичайною вправністю він підвів Прокопа і підклав йому під спину подушки. – Так, тепер ви посидьте; а спатимете по обіді, гаразд? Мені треба до приймальні. А ти, Андо, сядь тут, розважай його, інколи ти вмієш торохтіти, як сорока. А коли він захоче спати, – поклич мене. Я йому вже дам раду. – На дверях він ще обернувся і пробурмотів: – Але... я дуже радий, розумієте? Ну, глядіть же мені!

Прокоп,подививсь на дівчину. Вона сиділа віддалік, склавши руки на колінах, і видимо не знала, про що їй говорити. Нарешті підняла голову й розкрила рота; послухаймо, що скаже; та Андула лише засоромилась і схилила голову ще нижче. Видно лише, як довгі вії тремтять над щічками.

– Тато такий запальний, – озвалась вона врешті. – Він звик так кричати... зав од йтися... з пацієнтами...

На жаль, розмова на цьому й скінчилась, зате якраз до речі опинилась у її руках фартушина, і вона її довго, зацікавлено, на всякі лади складала, кліпаючи при цьому вигнутими віями.

– Що це дзеленчить? – запитав Прокоп після довгої паузи.

Вона повернула голову до вікна: у неї гарне, світле волосся, що так і осяває чоло, і соковитий відблиск світла на вогких губах.

– То корови, – відповідає вона з полегкістю. – Там панський двір, знаєте, цей дім також належить до маєтку. У тата є коляска і кінь... Зветься Фріцек...

– Хто?

– А кінь. Ви ніколи не бували в Тиниці? Тут нічого нема. Лише алея й поле... Поки була жива мама, тоді було веселіше; приїжджав сюди наш Ірка... Але він уже з рік не був удома. Посварився з татом і... навіть не пише. У нас заборонено навіть говорити про нього. Ви бачитесь з ним часто?

Прокоп рішуче захитав головою. Дівчина зітхнула й замислилась.

– Він... я не знаю... якийсь чудний. Тільки ходив з руками в кишенях та позіхав... Я знаю, що тут нічого нема цікавого; а проте... Тато такий радий, що ви залишились у нас, – закінчила вона швидко й трохи не до ладу.

Десь надворі хрипко, кумедно кукурікнув молодий півник. І раптом там, унизу, зчинився серед курей переполох; було чути нестямне “ко-ко-ко” і переможний гавкіт песика.

– Гонзик ганяє курей! – Але враз сіла, вирішивши не втручатися в їхню долю.

Запала приємна, ясна тиша.

– Я не знаю, про що говорити, – сказала вона трохи перегодя з невимовно милою простотою. – Хочете, я вам почитаю газету?

Прокоп усміхнувся. А вона вже вернулася з газетою і відважно взялась за передовицю. Фінансова рівновага, державний бюджет, непогашені кредити... Милий, тремтячий голосок спокійно проказував ці незмірно важливі речі, і Прокопові, що зовсім не слухав, було краще, ніж у глибокому сні.

IX

Тепер уже Прокопові дозволено на якусь годину щодня вставати з ліжка. Але й досі він ще ледве плентається і, на жаль, не дуже щедрий на розмову; хоч ви що йому кажіть, здебільшого відповідає скупо і ніяково, ніби перепрошуючи, посміхається.

Ось хоча б у полудень – надворі лише початок квітня, – сидить він у садочку на лаві. Біля нього волохатий тер’єр Гонзик сміється, роззявивши писок під мокрими настовбурченими вусами, бо, як видно, пишається своїми функціями компаньйона і від радості облизується та мружить очі, коли скалічена Прокопова лівиця погладить його по теплій кошлатій голові.

На той час із приймальні звичайно вибігає лікар. Шапочка в нього раз у раз сповзає з лисини то в один, то в другий бік, він присідає навпочіпки і починає садити городину; короткими товстими пальцями розминає грудки землі і дбайливо стелить постіль для молодих рослин.

Щохвилини він починає дратуватися, щось бурмоче, губить на грядці свою люльку і не може її знайти. Тут Прокоп підводиться і з нюхом детектива (бо читає в постелі детективні романи) прямує просто до загубленої люльки. А Гонзик завзято стріпується.

В цей час Анчі, вона хоче, щоб її називали тільки так, а не Андулою, виходить поливати татові грядки. В правій руці вона несе поливайку, ліва гойдається вільно. Срібний дощик шумить, ллючись на свіжу землю, а як трапиться поблизу Гонзик, і він дістане дощику на спину або на свою веселу дурну голову; тоді він розпачливо заскавчить і кидається під захист до Прокопа.

До приймальні цілий ранок приходять пацієнти. Відкашлюються в чекальні й мовчать, кожне думає лиш про свої страждання. Інколи в приймальні лунає страшний крик, то лікар вириває якомусь хлопчакові зуба. Тут уже Анчі .панічно біжить до Прокопа, бліда, наче в нестямі, нажахано кліпає гарними віями і чекає, поки закінчиться ця страшна операція. Нарешті хлопчина з болісними зойками втікає геть, а Анчі якось недоладно виправдовується в своїй вразливості й боягузтві.

Інша річ, звичайно, коли перед лікаревим домом зупиняється віз, вистелений соломою, і двоє дядьків обережно вносять по сходах тяжко пораненого чоловіка. У нього розтрощена рука, зламана нога або розбита копитом голова; холодний піт спливає по мертвотно-блідому чолі, і він тихо стогне, геройськи стримуючись. На весь дім налягає тоді трагічна тиша; в приймальні тихо вершиться щось страшне; опасиста весела служниця ходить навшпиньках. У Анчі очі повні сліз, і пальці в неї тремтять. Лікар вибігає до кухні, кричить, щоб йому дали рому, вина або води і подвоєною грубістю намагається приховати болісне співчуття. І ще цілий день по тому мовчить і сердито грюкає дверима.

Але в сільських лікарів буває щороку й велике свято, веселий ярмарок: щеплення віспи дітям. Сотні матерів гойдають своїх дітей, що плачуть, ревуть або мирно сплять в натхненнім захваті священного материнства. І в старого лікаря якось поважніше світиться лисина, він зранку ходить без окулярів, щоб не лякати маляток, а його очі переповнені радістю і втомою.

Іншого разу серед ночі лунає дзвінок. Потім гомонять у дверях якісь голоси, лікар свариться, і кучер Йозеф мусить запрягати коні. Це десь у селі, за освітленим віконцем, приходить на світ нова людина. Лікар вертається аж ранком, утомлений, але задоволений, і від нього на десять кроків тхне карболкою. Але тоді Анчі найбільше його любить.

Є ще в домі й інші особи: гладка реготуха Нанда на кухні, вона цілий день співає, бряжчить посудом та регоче. Далі поважний кучер Йозеф з довгими звислими вусами – історик: усе читає історичні книжки й дуже любить розповідати, наприклад, про гусарські війни або історичні таємниці рідного краю. Далі панський садівник – страшенний бабій; він кожного дня забігає до лікарського садка, щепить там троянди, підстригає кущі, й викликає в Нанди небезпечні напади сміху. Крім них, живе тут згаданий уже кошлатий шалений Гонзик, – він супроводжує Прокопа, ганяє бліх та курей і охоче їздить на козлах лікаревої коляски. А Фріц – це старий, сивуватий, розумний і добродушний кінь, приятель кроликів; погладити його теплі й ніжні ніздрі – надвичайно приємно. Є ще русявий ад’юнкт[20]20
  Ад’юнкт – тут прикажчик.


[Закрыть] 20 із панського маєтку, закоханий в Анчі, яка разом з Нандою страшенно з нього кепкує. Є управитель з маєтку, старий лис і злодій, що ходить грати в шахи з лікарем. Той хвилюється, лютує і програє. І ще кілька місцевих жителів, серед них страшенно нудний землемір. Він цікавиться політикою і докучає Прокопові на правах колеги.

Прокоп багато читає, або прикидається, ніби читає. Його вкрите шрамами важке обличчя промовляє небагато, а тим більше про розпачливу таємну боротьбу з порушеною пам’яттю.

Найбільш постраждали останні роки праці; найпростіші формули й процеси вивітрилися з голови, і Прокоп записує на берегах сторінок уривки формул, що виринають у голові, коли він про них найменше думає. Потім бере себе в руки і йде грати з Анчі в більярд, бо це така гра, що при ній багато не говорять. Дівчина теж переймається його твердою, непроникною поважністю, вона грає зосереджено, націлюється з суворо зведеними докупи бровами, та куля ніби навмисне котиться кудись убік, і тоді вона здивовано розкриває рота і вогким язичком показує їй справжній шлях.

А вечори біля лампи! Найбільше всякої всячини набалакує лікар, ентузіаст-природознавець без ніяких знань. Особливо його чарують найновіші проблеми й таємниці: радіоактивність, нескінченність простору, електромагнітна енергія, теорія відносності, походження матерії, вік людства. Він переконаний матеріаліст і саме через це відчуває таємний солодкий жах перед нерозв’язними проблемами. Іноді Прокоп не витримує і виправляє бюхнерівську наївність[21]21
  Бюхнерівська наївність – мова про спрощені, вульгарно-матеріалістичні погляди німецького лікаря й фізіолога Людвіга Бюхнера (1824-1899), автора книги “Матерія і сила”.


[Закрыть] 21 його поглядів. Тоді старий лікар слухає просто-таки побожно й починає незмірно поважати Прокопа, особливо тоді, коли перестає його розуміти, скажімо, в потенціалі резонансу або в квантовій теорії. Анчі – ця просто сидить, зіпершись підборіддям на стіл, для такої пози вона, щоправда, вже трохи завелика, але відколи померла мама, очевидно, забула дорослішати. Вона й не кліпне, все дивиться великими очима то на батька, то на Прокопа.

А ночі, ночі тут мирні й безмежі, як усюди на селі. Часом у корівні забряжчить ланцюг, часом близько або далеко завалують собаки; промайне по небу падуча зірка, весняний дощ зашумить у садку або зі срібним звуком закапають крапельки з крану садової колонки. Чиста, глибинна прохолода лине в розчинене вікно, і ти засинаєш блаженним сном без сновидінь.