Текст книги "Кракатит (укр.)"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)

Карел Чапек

КРАКАТИТ

Роман

Переклав Сидір Сакидон

І

Увесь день був вогкий і холодний, а надвечір туман іще згуснув. Ідеш, наче пропихаєшся крізь якусь розріджену вологу речовину, що позад тебе невблаганно змикається. Хочеться бути вдома. Вдома, при своїй лампі, в скриньці з чотирьох стін. Ніколи ще не почував себе таким самотнім.

Прокоп іде й іде набережною. Його морозить, від кволості чоло аж змокріло; ось мокра лавка, так хочеться сісти посидіти, та страшно поліцаїв. Йому здається, що він хитається; біля Старомеських млинів його навіть хтось сахнувся, як п’яного. І тепер він скільки сили намагається триматись рівно. Ось назустріч іде чоловік у насунутому аж до очей капелюсі, з піднятим коміром. Прокоп зціплює зуби, наморщує лоба, напружує всі м’язи, щоб минути його не похитнувшись. Але якраз за крок від того чоловіка в голові в нього затьмарилось, і раптом закрутився з ним цілий світ; нараз він помічає близько-близесенько двоє очей, що вп’ялись у нього пронизливим поглядом; натикається на чиєсь плече, мурмоче щось ніби “вибачте” і з конвульсивно-гордою міною йде далі. Через кілька кроків він зупиняється і озирається; той чоловік стоїть і пильно дивиться йому вслід.

Прокоп напружується і наддає ходи, проте мимоволі озирається знову; а чоловік усе стоїть і дивиться йому вслід так уважно, аж висунув з коміра голову, мов черепаха.

“Хай дивиться, – занепокоєно думає Прокоп, – більше я не озирнусь”. І він іде далі; раптом чує за собою кроки. Чоловік з піднятим коміром йде за ним. Здається, навіть біжить. І Прокоп з несамовитим жахом кинувся тікати.

Знову все перед очима пішло обертом. Важко дихаючи і цокочучи зубами, він сперся на дерево й заплющив очі. Йому було страшенно погано. Він боявся, що впаде, що серце в нього розірветься, що ротом лине кров. А коли розплющив очі, побачив перед собою чоловіка з піднятим коміром.

– Ви часом не інженер Прокоп? – уже вкотре питав він.

– Я... я там не був, – спробував якось відбрехатися Прокоп.

– Де? – спитав чоловік.

– Там, – відповів Прокоп, киваючи головою кудись у бік Страгова[1]1
  Страгов – пагорб у Празі, на якому розташований Страговський монастир.


[Закрыть] 1. – Чого вам від мене треба?

– Ти що, не впізнав мене? Я Томеш. Томеш із політехнічного. Що, не пригадуєш?

– Томеш, – байдуже повторив Прокоп це прізвище. – А, Томеш. А що, що вам треба від мене?

Чоловік з піднятим коміром узяв Прокопа під руку.

– Стривай, ти спершу сядь, чуєш?

– Так, – сказав Прокоп і дозволив довести себе до лави. – Бо я... розумієте, мені погано. – І раптом вийняв з кишені руку, обмотану брудною ганчіркою. Мене поранило. Отака халепа.

– А голова не болить? – запитав чоловік.

– Болить.

– Ну то послухай, Прокоп, – сказав він. – У тебе, мабуть, температура. Тобі треба в лікарню, розумієш? Тобі погано, це зразу видно. Але принаймні згадай, що ми знайомі. Я – Томеш. Ми ж разом учились на хімічному факультеті. Ну-бо, пригадай!

– А, Томеш, – кволо озвався Прокоп. – Отой поганець? А що з ним?

– Нічого, – відповів Томеш. – Це він розмовляє з тобою. Тобі треба полежати, розумієш? Де ти живеш?

– Там, – насилу вимовив Прокоп і мотнув кудись головою. – Біля... біля Гібшмонки[2]2
  Гібшмонка – частина Сміхова, промислового району Праги, колись віддалене передмістя.


[Закрыть] 2.

Зненацька він спробував устати.

– Я туди не хочу! Не ходіть туди! Там... Там...

– Що?

– Кракатит, – прошепотів Прокоп.

– А що це таке?

– Нічого.. Не скажу. Туди нікому не можна. Бо... бо...

– Що?

– Пш-ш-ш, трах! – сказав Прокоп і махнув рукою.

– Що ж це таке?

– Кракатое. Кра-ка-тау[3]3
  Кракатау – острів і вулкан у Зондській протоці. Виверження вулкану Кракатау в серпні 1883 р. – одне з найпотужніших вулканічних вивержень, під час якого загинули 36 тисяч чоловік, острів наполовину занурився в море. Частки вулканічного попелу впродовж багатьох років, залишаючись у земній атмосфері, спричиняли повсюди надзвичайно червоні світанки.


[Закрыть] 3. Вулкан. Вул-кан, розумієте? Оце ж воно мені й поранило палець. Я сам не знаю що...

Прокоп затнувся, а потім поволі додав:

– Це страшна річ, брате.

Томеш уважно дивився на нього, ніби чогось чекав.

– То ти ще й досі морочишся з вибухівками? – спитав він згодом.

– Ще й досі.

– Ну, і виходить щось?

Прокоп видушив із себе щось подібне до сміху.

– А ти хотів би знати, еге? Це, голубе, не так просто. Ні, це не так просто, – повторював він, киваючи, ніби п’яний, головою. – Чоловіче, воно само собою... само собою...

– Що?

– Кра-ка-тит. Кракатит. Кррракатит. То воно само собою...На столі в мене залишилось трохи порошинок, а решту я змів до-до-до... до такої баночки. Зо... зосталось тільки трохи порошинок на столі... і... раптом...

– Вибухнуло?

– Вибухнуло. Лише отой пилок, порошинки, що розтрусилися, їх навіть і видно не було. Електрична лампочка – за кілометр. А може, й ближче. А я – в кріслі; мов колода. Знаєш, утомився. Забагато працював. І раптом... тррах! Я впав додолу. Шибки повилітали, і лампочка – вдрузки. Детонація така... така, ніби вибухнув лідитовий патрон. Стра... страшна вибухова сила. Я... я... спершу гадав, що вибухнула та пор... порцена... понце... польцелянова, порценальова, понцеляр, як же воно, скажіть швидше, оте біле, знаєте, ізолятор, як воно зветься? Си-лі-кат алюмінію.

– Порцеляна.

– Баночка. Я гадав, що то вона вибухнула, геть з усім, що в ній було. Черкнув сірника, а вона там, ціла, вона – ціла. А я стою ніби стовп, аж сірником пальці попік. А тоді геть... через поле... в темряві... до Бржевнова чи Стшешовиць. І десь там мені спало на думку це слово. Кракатое. Кракатит. Кра-ка-тит. Ні, ні, це було не... не... не так. Як гримнуло, я впав додолу й кричу; кракатит, кракатит! А потім забув. Хто це тут? Хто... хто ви?

– Колега Томеш.

– Ага, Томеш. Отой паршивець. Позичав у мене конспекти. Не вернув одного зошита з хімії. Томеш, а як звати?

– Їржі.

– А, Їрка, вже знаю. Ти – Їрка, я знаю. Їрка Томеш. Де той зошит? Стривай-но, я тобі щось скажу. Коли вибухне решта, буде зле. Чоловіче, воно знищить усю Прагу. Змете. Здмухне, фук!.. як вибухне та порцелянова баночка, розумієш?

– Яка баночка?

– Ти Їрка Томеш, я знаю. Йди до Карліна. До Карліна або до Височан і дивись, як воно вибухне. Біжи, біжи швидше!

– Навіщо?

– Я його наробив цілий центнер. Центнер кракатиту. Ні, всього... всього грамів сто п’ятдесят. Він там нагорі, в порцеляновій баночці. Ой, що буде, як він вибухне... Але стривай, це неможливо, це безглуздя, – бурмотів Прокоп, хапаючись за голову.

– Що?

– Чому ж... чому воно не вибухнуло і в тій баночці? Коли той порошок... сам собою... Стривай, стіл покритий цин... цинковою бляхою... бляхою... Від чого ж воно вибухнуло на столі? Стривай, сиди тихо, сиди тихо... – сказав Прокоп і, хитаючись, підвівся.

– Що з тобою?

– Кракатит, – пробурмотів Прокоп, крутнувся всім тілом і впав на землю непритомний.

II

Перше, що відчув Прокоп, вернувшись до пам’яті, було те, що довкола все труситься, деренчить, гуркоче, а його хтось міцно тримає за поперек. Він страшенно боявся розплющити очі: боявся, що все валиться на нього. Але гуркотіння не припинялось, він розплющив очі й помітив перед собою тьмяний чотирикутник, по якому пливли туманні світляні кружала й смуги. Він не міг збагнути, що це таке, розгублено дивився, як пливуть і підскакують ті примари, і покірно чекав, що з ним буде далі. Потім зрозумів, що то гуркотять колеса візницького екіпажа, а за віконцем пропливають у тумані звичайні ліхтарі; втомлений тим спогляданням, він заплющив очі: хай везуть.

– Тобі треба в ліжко, – промовив тихий голос у нього над головою. – Приймеш аспірину, і тобі полегшає. А вранці я приведу лікаря, гаразд?

– Хто ти? – сонно допитувався Прокоп.

– Томеш. Полежиш у мене, Прокопе. В тебе температура. Що болить?

– Усе. Голова йде обертом. Так, знаєш...

– Лежи спокійно. Я заварю чай, а ти виспишся. Це в тебе від хвилювання. Нервова гарячка. До ранку все минеться.

Прокоп наморщив лоба, намагаючись згадати, що з ним сталось.

– Я знаю, – стурбовано сказав він за хвильку. – Послухай, треба якось викинути ту баночку в воду, щоб не вибухнула.

– Не турбуйся й Не говори.

– А я... мабуть, міг би сидіти. Я тобі не заважаю?

– Ні, лежи.

– А в тебе й досі мій конспект із хімії? – згадав раптом Прокоп.

– У мене. Я його віддам! Але зараз лежи спокійно. Чуєш?

– Як же мені болить голова!

А візник їхав далі Єчною вулицею вгору. Томеш тихенько насвистував якусь мелодію і дивився крізь вікно. Прокоп дихав хрипко й тихо стогнав. Туман осідав на тротуарах і проникав під пальто слизькою вогкістю; було пізно, безлюдно.

– Ось ми вже й дома, – сказав голосно Томеш. Екіпаж швидше заторохкотів по площі й звернув праворуч. – Слухай, Прокопе, ти можеш пройти кілька кроків? Я допоможу.

Томеш насилу витяг свого гостя на третій поверх. Прокопові здавалося, що він дуже легкий, зовсім без ваги, і він просто повис на Томешеві: хай несе. Але той важко сапав і витирав піт.

– Бач, я став як пір’їнка, – дивувався Прокоп.

– Авжеж, – буркнув засапаний Томеш, відмикаючи двері свого помешкання.

Прокоп почував себе як мала дитина, коли Томеш його роздягав.

– Моя мама, – почав він розповідати, – колись... давно-давно, тато сидів біля столу, а мама несла мене до ліжка, розумієш?

Та ось він уже лежав у ліжку, вкутаний по шию, і, цокочучи зубами, дивився, як Томеш порається біля грубки і квапливо розпалює дрова. Він мало не плакав від кволості й жалю до самого себе і все щось бурмотів; нарешті заспокоївся, відчувши на лобі холодний компрес.

Тоді спокійніше обвів очима кімнату. Пахло тютюном і жінкою.

– Ну ти ж і шалапут, Томеш, – поважно промовив він. – Завжди в тебе є дівчина.

– А хіба що?

– Нічого. Що ти, власне, робиш?

Томеш махнув рукою.

– Погані, брате, справи. Грошей нема.

– Гуляєш?

Томеш тільки похитав головою.

– Знаєш, жаль мені тебе, – турботливо почав Прокоп. – Ти б міг... Дивись, я працюю вже дванадцять років.

– А що з того маєш? – гостро зауважив Томеш.

– Ну, дещо маю. Ось цього року продав вибуховий декстрин.

– За скільки?

– За десять тисяч. Та це дрібниця. Така собі нікчемна вибухівка для копалень. А коли б я тільки схотів...

– Тобі вже краще?

– Мені дуже добре. Я знайшов такі методи! Голубе, один нітрат церію[4]4
  Нітрати церію не мають якостей вибухових речовин.


[Закрыть] – це жахлива річ, а хлор, хлор, чотирихлористии азот вибухає від світла. Засвітиш лампочку – і трах! Але й це ще нічого. Дивись, – раптом промовив він, виймаючи з-під ковдри худу, страшенно покалічену руку. – Коли я щось візьму в руки, та... відчуваю, як ворушаться там атоми. Мов ті мурашки. І кожна речовина ворушиться по-іншому, розумієш?

– Ні.

– Оце то сила, розумієш? Сила в матерії. Матерія має в собі страшенну силу. Я... я на дотик відчуваю, як усе в ній ворушиться. І тримається все це вкупі... з величезною напругою. Якщо розхитати зсередини, то все розпадеться – і трах! Усе на світі – вибух. Коли розпукується квітка – це теж вибух. Кожна думка – це вибух у мозку. Коли ти мені подаєш руку, я відчуваю, як у тобі щось вибухає. Таке в мене чуття дотику. А слух? Усе шумить, як шипучий порошок. Це все – малесенькі вибухи. Ох, як гуде в голові!.. Ра-та-та-та, як кулемет.

– Гаразд, – промовив Томеш, – а тепер прийми аспірину.

– Ага. Ви... вибуховий аспірин. Перхлорований ацетил саліцилацид[5]5
  Перхлорований ацетил саліцилацид – вигадана вибухова речовина (сполука хлору й аспірину).


[Закрыть] 5. Та це дрібниця. Брате, я винайшов екзотермічні вибухівки[6]6
  Екзотермічні вибухівки – речовини, вибух яких пов’язаний з виділенням теплової енергії; точно кажучи, всі вибухові речовини – екзотермічні.


[Закрыть] 6. Кожна речовина – це, власне, вибухівка. Вода... вода – це вибухівка. Земля... і повітря – теж вибухівка. Пух, пух у перині – також вибухівка. Розумієш, поки що це має лише теоретичне значення. Але я відкрив атомні вибухи. Я... я... я... здійснив альфа-вибух[7]7
  Альфа-вибух – термін, придуманий Чапеком про вибух, пов’язаний з радіоактивним розпадом типу альфа.


[Закрыть] 7. Все розпадається на по... позитивні частки. Це не термохімія. Це деструкція. Деструктивна хімія, брате. Це грандіозна річ, Томеш, із наукового погляду. У мене є вдома таблички... Ех, якби мені апаратура! А то я маю лише очі... та руки... Стривай, я про це ще напишу!

– Тобі не хочеться спати?

– Хочеться. Я... сьогодні... втомився. А що ти робив усі ці роки?

– Нічого. Жив собі...

– Знаєш, життя – це також вибух. Трах – і чоловік народжується, бах – розпадається. А нам здається, що це триває бозна-скільки років, правда? Стривай, здається, я щось наплутав?

– Ні, все правильно, Прокопе. Можливо, і я завтра зроблю “бах”. Якщо не матиму грошей. Але це байдуже, старий. Спи, спи...

– Я тобі позичу. Хочеш? .

– Ет! У тебе нема стільки. Може, мій батько... – І Томеш махнув рукою.

– О, то в тебе ще живий батько! – озвався Прокоп несподівано лагідно.

– Є. Лікар у Тиниці. – Томеш встав і почав ходити по кімнаті. – Кепські мої справи, друже, гірше нікуди. Але не турбуйся про мене. Я вже якось... дам собі раду. Спи!

Прокоп утихомирився. Напівзаплющеними очима він, бачив, як Томеш, сівши до столу, порпається в якихось паперах. І йому було так солодко слухати шурхіт паперу та гоготіння вогню в грубці! Схилений біля столу чоловік зіпер голову на долоні і ніби й не дихав; а Прокопові ввижалось, наче .він лежить, удома й бачить свого старшого брата Йозефа, що сидить за книжкою і вчить електротехніку, бо має завтра складати іспит. І Прокоп поринув у гарячковий сон.

III

Йому снилося, ніби він чує гук безлічі коліс. “Це, мабуть, якась фабрика”, – подумав він і побіг сходами нагору. І зненацька опинився перед великими дверима, де на скляній табличці було написано: “Пліній”. Він страшенно зрадів і ввійшов усередину.

– Чи тут пан Пліній? – запитав у якоїсь панночки, що сиділа за друкарською машинкою.

– Зараз прийде, – сказала вона; і ось уже до Прокопа підійшов високий, чисто виголений чоловік у візитці й величезних круглих окулярах.

– Що ви хотіли? – запитав він.

Прокоп зацікавлено розглядав його надзвичайно виразне обличчя – типово англійські уста, високе зморшкувате чоло, на скроні бородавка завбільшки з п’ятак і підборіддя, мов у кіноартиста.

– Ви... ви... Пліній?

– Прошу, – сказав високий чоловік і коротким жестом запросив до свого кабінету.

– Я дуже... це для мене... велика честь, – пробурмотів Прокоп, сідаючи.

– Що ви хотіли? – перебив його високий чоловік.

– Я розщепив матерію, – сказав Прокоп.

Пліній мовчав ї лише бавився сталевим ключиком, заплющивши під окулярами важкі повіки.

– Ось у чім річ, – квапливо почав Прокоп. – Все розпадається, так? Матерія крихка. Але я зроблю так, що вона розпадеться враз – тррах! Вибух, розумієте? В дрізки. На молекули. На атоми. Та я розбив і атом.

– Шкода, – сказав поважно Пліній.

– Чому? Чого шкода?

– Шкода щось руйнувати. Атомів також шкода. Ну, кажіть далі.

– Я... розщеплюю атом. Я знаю, ще Резерфорд... Але то була лише дитяча забавка з випромінюванням, розумієте? То пусте. Це треба робити en masse[8]8
  en masse – в масовому масштабі (фр.).


[Закрыть] 8. Коли хочете, я збунтую тонну бісмуту, і він розтрощить увесь світ, але то дарма. Хочете?

– А нащо вам це робити?

– Це... з наукового погляду цікаве, – зніяковів Прокоп. – Стривайте, як би це вам... Це, це над-зви-чай-но цікаве. – Він схопився за голову. – Чекайте, в мене в голові гуде; це буде... з наукового... погляду... страшенно цікаве; правда ж? Так, так, – промовив він з полегкістю, – я вам усе викладу. Динаміт – динаміт рве матерію на шматки, на брили, а бензолтриоксозонід[9]9
  Бензолтриоксозонід – вибухова хімічна сполука. Озоніди не застосовуються як вибухові речовини через нестійкість при високих температурах.


[Закрыть] 9 рознесе її в порох; зробить лише маленьку дірочку, але роздробить матерію на субмікроскопічні пилинки, розумієте? Все залежить від швидкості вибуху. Матерія не має часу розступитись, не встигає роз... розширитись, розірватись, розумієте? А я... я – ще збільшив швидкість детонації. Аргонозонід[10]10
  Аргонозонід – вибухова речовина підвищеної сили, яку, на думку Чапека, можна створити на основі інертного газу аргону подібно до того, як створюються вибухові речовини на основі азоту.


[Закрыть] 10. Хлораргоноксозонід[11]11
  Хлораргоноксозонід – речовина, яка, на думку автора, має поєднувати вибухову силу хлористого азоту й аргонозоніду.


[Закрыть] 11. Тетраргон[12]12
  Тетраргон – вигадана вибухова речовина.


[Закрыть] 12. І все далі. Потім уже й повітря не встигає розступитись; стає тверде, як... як сталева плита. І рветься на молекули. І так далі. І враз... при певній швидкості... вибухова сила страхітливо зростає. Росте... в геометричній прогресії. Я дивлюсь, наче дурень. Звідкіль усе це береться? Де, де, де взялася раптом ця енергія? – наполягав, як у лихоманці, Прокоп. – Скажіть!

– Ну, хоча б у атомі, – висловив здогад Пліній.

– А!.. – переможно скрикнув Прокоп і стер піт із чола. – Ось у чім річ! Тільки в атомі. Це воно... Атоми ніби зіштовхуються один з одним і... ззз... зривають бета-оболонку... а тоді ядро мусить розпастися. Це альфа-вибухи. Ви знаєте, хто я? Я, пане, перша людина, що перемогла коефіцієнт зчеплення. Я винайшов атомні вибухи. Я... добув з вісмуту тантал. Послухайте, ви знаєте, скільки енергії в одному грамі живого срібла? Чотириста шістдесят два мільйони кілограмометрів. Матерія таїть у собі жахливу силу. Матерія – це полк, що тупцяє на місці: раз-два, раз-два. Але віддайте наказ – і полк піде в атаку, en avant[13]13
  en avant – уперед! (фр.).


[Закрыть] 13! Оце й є вибух, розумієте? Ура!

Прокоп затнувся від власного крику; в голові стугоніло так, що він нічого не чув і не розумів.

– Пробачте, – сказав він, щоб приховати збентеження, і тремтячою рукою почав шукати портсигар. – Ви курите?

– Ні.

– Уже стародавні римляни курили, – запевнив його Прокоп, – відкрив портсигар; він був повний важких патронів.

– Закурюйте, – наполягав він, – це легенькі сигари “екстра нобель”.

Сам Прокоп відкусив кінчик тетрилового патрона і став шукати сірника.

– Це дурниця, – почав він, – а ви знаєте вибухове скло? Шкода. Слухайте, я вам можу зробити вибуховий папір. Напишете листа, хтось його кине в грубку і – трах! Цілий будинок на дрібки. Хочете?

– Навіщо? – спитав Пліній, зводячи брови.

– Просто так. Силі треба звільнитись. Я вам щось скажу. Коли б ви ходили по стелі вниз головою, то що б із того вийшло? Насамперед – чхав я на теорію валентності. Все можна зробити. Чуєте, як надворі гуркотить? То чутно проростання трави: самі вибухи. Кожне зернятко – це вибуховий капсуль. Паф! Як ракета. А ті йолопи гадають, що нема ніякої тавтометрії. Я їм покажу таку меротропію, що вони подуріють. І це, добродію, лише на основі досліду, лабораторного досліду.

Прокоп з жахом відчув, що верзе нісенітницю; щоб перестати, він молов ще швидше, перескакуючи з п’ятого на десяте. Пліній поважно кивав головою; нарешті він почав розгойдуватись усім тілом все дужче й дужче, ніби кланявся. Прокоп бурмотів плутані формули і не міг зупинитись, втупившись очима в Плінія, що розгойдувався все швидше і швидше, як машина. Підлога під ним хиталась туди й сюди.

– Та перестаньте нарешті, – злякано крикнув Прокоп і прокинувся. Замість Плінія він побачив Томеша, що, не обертаючись від столу, пробурчав:

– Не кричи, будь ласка.

– Я не кричу, – сказав Прокоп і заплющив очі. В голові гучало від швидких і болісних ударів пульсу. Йому здавалося, що він летить принаймні із швидкістю світла. Якось чудно стискалося серце. “Це, мабуть, від Фітцджеральд– Лоренцового стискання[14]14
  Сплющування Фітцджеральд-Лоренца – стискування тіл у напрямку руху при швидкостях, близьких до швидкості світла, вперше передбачене ірландським фізиком Д. Ф. Фітцджеральдом (1851-1901) і голландським фізиком Г. А. Лоренцом (1853-1928).


[Закрыть] 14, – сказав він подумки. – Я стану пласким, як млинець”. Аж раптом навпроти нього наїжились велетенські скляні призми. Ні, це лише безкраї скляні площини, що перетинаються й випинають гострі грані, ніби кристалографічні моделі, а його несе просто на одну таку грань із жахливою швидкістю. “Обережно!” – крикнув він сам до себе, бо в одну тисячну частку секунди міг об неї вдаритись і розбитись; але тут-таки його блискавично відкинуло назад, якраз на вістря велетенської піраміди; він, як промінь, відбився й упав на гладеньку скляну стіну, ковзає по ній, із свистом летить униз до гострого кута, шалено звивається поміж його гранями, його кидає назад, хтозна-куди, потім від якогось поштовху він попадає підборіддям на гостру грань, але в останню хвилю його підкидає вгору; тепер він може розбити голову об евклідову площину нескінченності[15]15
  Евклідова площина нескінченності – площина, яка йде в нескінченність. Уявлення про таку площину можливе тільки на основі геометрії давньогрецького математика Евкліда (III ст. до н. е.), згідно з якою прямі йдуть у просторі в безконечність і паралельні прямі не пересікаються. Теорія відносності Альберта Ейнштейна (1879-1955) дає інше тлумачення простору. У даному разі Чапек має на увазі поняття викривлення простору, ідею циліндричного замкнутого всесвіту, яку допускає теорія відносності.


[Закрыть] 15, але раптом падає стрімголов додолу, в темряву. Сильний удар, біль у всьому тілі, але він швидко підвівся й метнувся навтіки. Біжить лабіринтом і чує за собою тупіт погоні, прохід звужується, змикається, стіни сходяться в жахливому, невідворотному русі; а він стає тонкий, як шило, затамовує дух і втікає в божевільному жаху, щоб проскочити, бо стіни його розчавлять.

Вони зімкнулися позад нього з камінним гуркотом, а він летить далі, у прірву, повз мур, від якого віє крижаним подихом. Від страшенного удару він втрачає свідомість; отямившись, бачить навколо чорну пітьму, мацає по слизьких кам’яних стінах і кричить: “Рятуйте”, – але з його вуст не вилітає ні звуку, така тут пітьма.

Тремтячи від жаху, він шкутильгає по дну прірви, намацує бічний коридор і кидається туди; це, власне, сходи, а нагорі безмежно далеко світиться маленький отвір, ніби в шахті; він біжить нагору по височезних і страшенно крутих сходах, але нагорі лише маленька площинка, легенька металева платформа, вона деренчить і хитається над запаморочливою глибиною, а додолу спускаються нескінченні кручені залізні сходи. І він уже чує позаду важкий віддих переслідувачів.

Не тямлячи себе від жаху, він пустився вниз по сходах, а за ним брязкає залізом і тупотить загін ворогів. І раптом сходи обриваються в порожнечу. Прокоп зойкнув, розпростер руки і, все ще кружляючи, полетів у безодню. Голова закрутилась, і він уже нічого не чув і не бачив; ноги в’язли, а він біг, не знаючи куди, гнаний страшним і сліпим жахом, почуваючи, що мусить кудись добігти, поки не пізно. Все швидше й швидше втікав він нескінченним склепистим коридором; час від часу минав семафор, у якому з’являлися щораз більші числа: 17, 18, 19. Нараз він збагнув, що бігає по колу, і ті числа показують, скільки разів він пробіг: 40, 41... Його охопив нестерпний жах, що він може спізнитися; може не вийти звідсіль. Він мчав з такою скаженою швидкістю, що семафор аж мигтів, ніби телеграфні стовпи у вікні експресу, навіть швидше! Та ось уже семафор не втікає назад, а стоїть на одному місці і рахує з блискавичною швидкістю тисячі й десятки тисяч кругів, і ніде нема виходу з цього коридора, а коридор здається прямим і гладеньким, як гамбурзький тунель, а проте йде по колу; Прокоп зойкає від жаху: “Це – Ейнштейнів всесвіт, а я мушу добігти, бо буде пізно!” Раптом розітнувся страшний крик, і Прокоп остовпів: це батьків голос, хтось убиває старого; він кинувся бігти ще швидше, семафор зник, запала пітьма. Прокоп помацав по стінах і знайшов замкнені двері, а за ними чути ті розпачливі зойки і гуркіт перекидуваних меблів. З криком жаху Прокоп угороджує нігті в двері, дряпає їх і шкребе. Ламає їх по трісочці і знаходить за ними старі знайомі сходи, по яких він щодня ходив додому, коли був маленьким; а нагорі хрипить батько. Хтось його душить і тягає по підлозі. Кричучи, вилітає Прокоп нагору, опиняється у себе вдома, в коридорі бачить відра, мамину діжу для хліба і прочинені двері до кухні, а там хрипить батько і проситься, щоб його не вбивали; хтось його б’є головою об землю. Прокоп хоче його рятувати, але якась сліпа божевільна сила змушує його все швидше й швидше бігати тут, по коридору, й реготати, тоді як у кухні лунають передсмертні батькові зойки. І, не маючи змоги вирватися з зачарованого кола, він мчить дедалі швидше і від жаху заливається шаленим реготом.

Тут він прокинувся, облитий потом, у нього зуб не попадав на зуб. У головах стояв Томеш і клав йому на розпалений лоб новий холодний компрес.

– Це добре, це добре, – пробурмотів Прокоп, – я більше не спатиму. – І тихо лежав, дивлячись на Томеша, що сидів при лампі. “Їрка Томеш, – говорив він сам до себе, – чекай, хто ж іще? Ага, колега Дурас, Гонза Бухта, Судік, Судік, Судік, а хто ж іще? Судік, Трліца, Трліца, Пешек, Йованович, Мадр, Голоубек, що носив окуляри, – це наш курс на хімічному факультеті. Боже, а хто ж ото там? Ага, то Ведрал, що загинув на фронті в шістнадцятому році, а за ним сидять Голоубек, Пацовський, Трліца, ІІІеба, цілий курс”. І раптом він почув: “Пане Прокоп, ідіть відповідати”. Він страшенно злякався. За кафедрою сидить професор Вальд[16]16
  Вальд Франтішек (1861-1930), професор Вищої політехнічної школи, викладач фізичної хімії, не був прихильником атомної гіпотези, дослідів із вибуховими речовинами не робив.


[Закрыть] 16 і, як завжди, підкручує сухенькою ручкою вуса.

– Скажіть, – питає професор Вальд, – що ви знаєте про вибухові речовини.

– Вибухові речовини... вибухові речовини... – нервово починає Прокоп, – їх вибухова сила залежить від того, що... що раптом розширюється газ, газ утворюється з далеко меншого об’єму вибухової маси... Вибачте, це неправильно.

– А чому? – суворо запитує Вальд.

– Я-я-я винайшов альфа-вибухи. Річ у тім, що вибух стається від розпаду атомів. Часточки атомів розлітаються... розлітаються...

– Безглуздя, – перебив його професор, – немає ніяких атомів.

– Є, є, є, – наполягав Прокоп. – Прошу, я... я... я... доведу вам.

– Це застаріла теорія, – бурчить професор. – Немає жодних атомів, є лише гуметали[17]17
  Гуметал – вигаданий термін.


[Закрыть] 17. Ви знаєте, що таке гуметал?

Прокоп аж спітнів від ляку. Він зроду не чув такого слова.

– Гуметал? Не знаю, – ледве чутно промовив він.

– От бачте, – сухо кинув Вальд, – а ще насмілюєтеся складати колоквіум. Що ви знаєте про кракатит?

Прокоп остовпів.

– Кракатит, – прошепотів він, – це... це зовсім нова вибухівка, що... що досі...

– Як воно вибухає? Він чого вибухає?

– Від хвиль Герца, – з полегкістю сказав Прокоп.

– Звідки ви це знаєте?

– Бо він у мене сам по собі вибухнув... не було ніякої іншої причини, бо...

– Ну?

– ...його син... синтез... мені вдався при... при... при... високочастотних коливаннях. Це ще досі не ви... ви... вияснено; але я гадаю, що... що це були якісь електромагнітні хвилі.

– Були, це я знаю. А тепер напишіть на дошці хімічну формулу кракатиту.

Прокоп узяв кусок крейди і надряпав на дошці свою формулу.

– Прочитайте.

Прокоп прочитав уголос формулу. Тоді професор Вальд підвівся й нараз промовив якимсь зовсім іншим голосом:

– Як? Як?

Прокоп повторив формулу.

– Тетраргон? – швидко перепитав професор. – Плюмбум[18]18
  Плюмбум – свинець (латин.).


[Закрыть] 18 скільки?

– Два.

– Як це робиться? – допитувався він навдивовижу близько. – Як робиться? Як? Як робиться кракатит?

Прокоп розплющив очі. Над ним схилився Томеш з олівцем і блокнотом у руках і, затамувавши дух, дивився на його губи.

– Що? – стривожено пробурмотів Прокоп. – Що тобі потрібно? Як... як це робиться?

– Тобі щось приверзлося, – сказав Томеш і сховав блокнот за спину. – Спи, брате, спи!