Текст книги "Кракатит (укр.)"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

IV

“Я таки ляпнув щось зайве”, – усвідомлював Прокоп яснішими клітинами мозку; але взагалі йому було байдужісінько. Йому лише хотілося спати, страшенно хотілося спати. Він бачив якийсь турецький килим, що його візерунок без кінця пересувався, зникав, мінявся. Це була марниця, а проте це видовище його чомусь дратувало, і вві сні він забажав знову побачити Плінія. Намагався уявити собі його вигляд, але замість цього з’являлась перед ним огидна перекривлена пика, що скреготіла жовтими згризеними зубами, аж вони кришились, і випльовувала їхні уламки. Він силкувався відігнати цей образ. Спало йому на думку слово “рибалка”, і ось – з’явився йому рибалка над сірою водою, з рибою в підсаці. Сказав собі “риштування” – і справді побачив його виразно, до останньої дошки й клямри. Довго він розважався тим, що придумував слова і розглядав викликані ними образи, але потім, потім уже ні за що не зміг згадати жодного слова. Скільки сили намагався він згадати хоч єдине слово або річ, та все марно. І, жахаючись власного безсилля, він залився холодним потом.

“Тут треба діяти методично”, – вирішив він, – почну все від початку, бо інакше я пропав”. І, на щастя, згадав слово “рибалка”, але перед ним з’явилася порожня череп’яна посудина з-під гасу; це було страхіття. Згадав “стілець”, а привидівся йому з дивними подробицями просочений креозотом фабричний паркан, а біля нього іржаві обручі та ріденька запорошена трава.

“Це божевілля, – сказав він сам собі з холодною ясністю, – це, панове, типове божевілля, гіперфабула угонгі-дугонгі Дарвіна”.

Тут не відомо чого цей науковий термін здався йому страшенно смішним, і він почав так голосно сміятися, що аж прокинувся.

Він був весь мокрий від поту, лежав розкритий. Запаленими очима дивився на Томеша, стежив, як той поспішно ходив по кімнаті і кидав якісь речі в валізку, але не впізнавав його.

– Слухайте, слухайте, – почав він, – це ж смішно, послухайте, ви повинні... послухати. – Він хотів сказати як дотеп той чудернацький науковий термін і сам наперед сміявся, але ніяк не міг згадати його і з досади замовк.

Томеш одягся, надів кепі і, взявшись уже за валізку, завагався й сів на ліжку біля Прокопа.

– Послухай, друзяко, – сказав він заклопотано, – я мушу їхати. До батька в Тиницю. Коли він не дасть мені грошей, то я вже й не вернуся, розумієш? Але ти не турбуйся, вранці прийде двірничка й приведе тобі лікаря, гаразд?

– Котра година? – байдуже спитав Прокоп.

– Четверта. П’ять хвилин на п’яту. Адже ж... тобі тут нічого не бракує?

Прокоп заплющив очі і вирішив уже нічим на світі не цікавитись. Томеш старанно вкрив його, і стало тихо.

Раптом Прокоп широко розплющив очі й побачив над собою незнайому стелю з незнайомим орнаментом по краях. Простяг руку до нічного столика і попав у порожнечу. Злякано обернувся і, замість свого лабораторного столика, побачив якийсь чужий стіл з лампою. Там, де було вікно, стояла шафа, де стояв умивальник, – якісь двері. Він страшенно збентежився; не міг зрозуміти, що з ним робиться, де опинився, і, перемагаючи запаморочення, сів на постелі. Помалу усвідомив, що він не вдома, але не міг пригадати, як тут опинився.

– Хто тут? – запитав навмання, ледве повертаючи язиком. – Пити, – промовив трохи перегодя, – пити!

Стояла нестерпна тиша. Прокоп устав з постелі і, ледь заточуючись, пішов шукати води. На умивальнику знайшов карафку з водою і жадібно почав пити, а коли вертавсь до постелі, ноги йому підломилися, і він безсило впав на стілець. Просидів він, мабуть, довгенько. Потім затремтів від холоду, бо весь облився водою з графина, і йому стало жаль себе, що не знає, де опинився, що навіть до постелі не дійде і що він такий безпорадний і самотній. І він розплакався, як дитина.

Коли трохи виплакався, в голові пояснішало. Він навіть зміг дійти до постелі й лягти, цокочучи зубами; а ледве зігрівшись, заснув глибоким, непритомним сном без сновидь.

Коли прокинувся, штори були підняті, в вікнах сірів день, а в кімнаті було трохи прибрано. Він не міг зрозуміти, хто це зробив, проте пам’ятав і вчорашній вибух, і Томеша, і його від’їзд. Страшенно боліла голова, щось давило груди, і мучив кашель.

“Це погано, – говорив він сам собі, – це зовсім погано. Краще було б піти додому й лягти в постіль”.

Тоді встав і почав помалу одягатись, раз у раз перепочиваючи. На груди йому ніби натискав страшенний тягар. Одягнувшись, знову сів, байдужий до всього, і важко дихав.

Аж раптом коротко й ніжно дзенькнув дзвінок. Прокоп насилу підвівся і пішов відчиняти двері. В коридорі перед дверима стояла молода дівчина з закритим вуаллю обличчям.

– Тут живе... пан Томеш? – запитала вона швидко й збентежено.

– Прошу, – сказав Прокоп, відступивши вбік.

А коли вона, трохи вагаючись, пройшла повз нього до кімнати, на нього війнуло пахощами, легесенькими й чудовими, і він вдихнув їх з насолодою.

Він посадовив її біля вікна, а сам сів навпроти, тримаючись якомога рівніше, але почував, що через це намагання має суворий, застиглий вигляд, і це страшенно бентежило і його, і дівчину. Вона закушувала під вуаллю губи, опустивши погляд; ох, яке ж миле, чисте личко, які маленькі, які зворушливі рученята!

Раптом вона звела на нього очі, і Прокопу перехопило дух від захвату, – такою гарною вона йому здалася.

– Пана Томеша немає вдома? – спитала дівчина.

– Томеш поїхав, – сказав Прокоп нерішуче. – Ще вночі, панно.

– Куди?

– В Тиницю, до батька.

– А він вернеться? Прокоп здвигнув плечима.

Дівчина схилила голову; її руки щось нервово м’яли.

– А він сказав вам чого... чому...

– Сказав.

– І ви гадаєте, що він... що він це зробить?

– Що саме, панночко?

– Застрелиться.

Раптом Прокоп згадав, що бачив, як Томеш клав револьвер у валізку, процідивши крізь зуби: “Можливо, і я завтра зроблю “бах”. Прокоп не хотів про це казати дівчині, але вираз обличчя в нього, мабуть, був дуже серйозний.

– О боже, о боже! – зойкнула дівчина. – Яке страхіття! Скажіть, скажіть...

– Що, панночко?

– Коли б... коли б хто міг до нього поїхати! Коли б йому хто сказав... коли б йому хто передав... Він би цього не зробив, розумієте? Коли б хто поїхав до нього ще. сьогодні...

Прокоп дивився на її руки, що розпачливо здіймались і тремтіли.

– Я туди поїду, панно, – сказав він тихо. – Якраз... мені треба в тих краях побувати. Коди, б ви. захотіли, я...

Дівчина підвела голову.

– Справді, – скрикнула вона радісно, – ви можете?..

– Бачте, я його давній приятель, – пояснив Прокоп. – Коли ви хочете йоиу щось переказати або послати... я залюбки...

– Боже, який ви добрий! – промовила дівчина. Прокоп трохи почервонів.

– Це дрібниця, панно, – боронився він. – Випадково... Якраз у мене є вільний час... я однаково хочу кудись поїхати, і взагалі... – Він розгублено махнув рукою. – Не варто про це й говорити. Зроблю все, що схочете.

Дівчина зашарілась і враз відвела погляд.

– Я й не знаю вже, як... вам дякувати, – збентежено сказала вона. – Мені так жаль, що... що ви... але це таке важливе діло! А потім... ви його приятель. Ви не думайте, що я сама... – Вона опанувала себе і звела на Прокопа свої ясні очі. – Я мушу йому щось переслати. Від когось іншого. Я вам не можу сказати...

– І не треба, – швидко перебив Прокоп. – Я йому передам, і все. Я такий радий, що можу вам... що можу йому... Хіба йде дощ? – раптом запитав він, дивлячись на її мокру шубку.

– Йде.

– Це добре, – сказав Прокоп, а сам подумав, як би приємно було, коли б він посмів притулити до цієї мокрої шубки чоло.

– Я не маю при собі тієї речі, – сказала вона, підводячись. – Це лише невеличкий пакунок. Якби ви почекали... Я принесу його через дві години.

Прокоп дуже обережно, якось скуто вклонився; він боявся, що втратить рівновагу. На дверях вона обернулась і пильно подивилась на нього.

– До побачення, – сказала і вийшла.

Прокоп сів і заплющив очі. Краплинки дощу на хутрі, густа, мокра вуаль, тихий голос, парфуми, неспокійні руки, туго обтягнені рукавичками, холодний запах, ясний проникливий погляд, прегарні рівні брови. М’яке шелестіння сукні на круглих колінах, ах, руки, маленькі ручки, в тісних рукавичках! Парфуми, глухуватий тремкий голос, а личко ніжне й поблідле...

Прокоп прикусив тремтячі губи. Сумна, схвильована, відважна. Блакитно-сірі очі, ясні й променисті. О боже, боже, як тулилась вуаль до її вуст!

Прокоп застогнав і розплющив очі.

“Це ж Томешева полюбовниця! – промовив він у сліпій люті. – Знала, куди йти, не вперше тут. Може, тут, якраз тут, у цій кімнаті...”

Прокоп від нестерпної муки вп’явся нігтями в долоні. “А я, дурний, ще й набиваюся їхати до нього. Дурень, повезу йому листа! Що, що, що мені взагалі до неї?..”

Враз у нього сяйнула спасенна думка.

“Втечу додому, до своєї лабораторії, туди, нагору. А вона хай сюди приходить! Хай робить тоді, що хоче! Хай... хай собі їде до нього сама, коли... коли їй так потрібно...”

Він окинув поглядом кімнату, побачив зім’яту постіль і застелив ліжко, як звик це робити дома. Потім йому здалося, що застелено не досить добре; він перестелив удруге, підрівняв, пригладив, а далі почав усе рівненько розставляти, прибирати, спробував поробити складки на фіранках, а потім сів із запамороченою головою, з болісним тиском у грудях і чекав.

V

Йому ввижалось, що він іде через величезний город. Довкола виднілись самі лише головки капусти, але ні, це не головки, а скривлені, облізлі, каправі, бридкі, водянисті, прищуваті, розпухлі людські голови; виростали вони з тонких качанів, мекали по-овечому, і по них лазила огидна зелена гусінь.

Аж ось через поле біжить до нього дівчина з чорною вуаллю на обличчі, трохи піднімає пелену і перескакує через людські голови. А з-під них виростають голі, жахливо тонкі й волохаті руки і ловлять її за ноги й за сукню. Дівчина кричить у нестямному жаху й піднімає сукню вище, вище круглих колін, оголюючи білі ноги, і намагається перескочити через ті чіпкі руки.

Прокоп заплющує очі. Йому несила дивитись на її міцні білі ноги, він шаліє від страху, .що ті капустяні головки можуть осквернити її. І враз кидається на землю і зрізує складаним ножем першу головку. Вона по-звірячому виє і клацає гнилими зубами, намагаючись ухопити його за руку. Друга, третя головка. Боже, коли ж він викосить це величезне поле, щоб добратись до дівчини, яка змагається там, на другім боці безкрайого городу? І він, несамовито стрибаючи, топче ті почварні голови, розчавлює їх, штовхає ногами; заплутується в тонких лапах, що присмоктуються до тіла, падає, його хапають, рвуть, душать, і все зникає в запаморочному вирі.

Аж раптом озивається зблизька притлумлений голос:

– Я принесла вам той пакунок.

Він схопився, розплющив очі, але перед ним стоїть служниця з Гибшмонки, косоока, вагітна, з мокрим животом, і подає йому щось угорнуте в мокре лахміття.

“Це не вона, – з болісним жахом думає Прокоп і раптом бачить високу смутну продавщицю, що дерев’яними паличками розтягує йому рукавички. “Не вона”, – борониться Прокоп і бачить опухлу дитину на кривих ніжках, що безсоромно пропонує йому себе. “Іди геть!” – кричить Прокоп, і перед ним з’являється відро, покинуте серед грядки зів’ялої поїденої слимаками капусти; воно не зникає з очей, хоч як він намагається відігнати це видиво.

Цієї миті тихо дзенькнув дзвінок, ніби защебетала пташка. Прокоп кинувся до дверей і відчинив. На порозі стояла дівчина у вуалі, притискуючи до грудей пакунок і важко дихаючи.

– Це ви, – тихо сказав Прокоп, не відомо чого безмежно розчулений.

Дівчина ввійшла, торкнувши його плечем. На Прокопа війнуло п’янкими пахощами.

Вона сцинилась серед кімнати.

– Будь ласка, не гнівайтесь, – промовила тихо і якось квапливо, – що я вам дала таке доручення. Адже ж ви навіть і не знаєте, чому... чому я... Та коли це буде для вас морока...

– Я поїду, – хрипко промовив Прокоп. Дівчина звела на нього поважні, ясні очі.

– Не подумайте про мене погано. Я лише боюся, щоб пан... щоб ваш приятель не зробив чогось такого, що потім мучитиме до самої смерті когось іншого. Я вам так довіряю... Ви його врятуєте, правда ж?

– Я безмірно радий, – мовив Прокоп, якимсь не своїм, розхвильованим голосом; так його п’янило натхнення. – Я, панночко... що захочете... – Він одвів погляд; боявся, щоб не сказати чогось зайвого; боявся, щоб вона не почула, як у нього калатає серце, і соромився за свою незграбність.

Його збентеження захопило й дівчину. Вона вся зачервонілась і не знала, куди подіти очі.

– Дякую, дякую вам, – силкувалася сказати якимсь непевним голосом і бгала в руках запечатаний пакунок.

Настала тиша, від якої у Прокопа солодко і болісно запаморочилось у голові. Він відчував, аж холонучи, що дівчина непомітно стежить за його обличчям; а коли раптом глянув на неї, то побачив, що вона опустила очі, щоб не зустрітися з ним поглядом.

Прокоп відчував, що треба щось сказати, якось відігнати збентеження, але тільки ворушив губами і тремтів усім тілом.

Нарешті дівчина ворухнула рукою й прошепотіла:

– Цей пакунок...

Ураз Прокоп, забувши, чому він ховає праву руку за спину, простяг її по пакунок... Дівчина зблідла й відсахнулась.

– Ви поранені? – скрикнула вона. – Покажіть!

Прокоп умить сховав руку.

– Це нічого, – запевняв він її. – В мене трохи... роз’ятрилась ранка, розумієте?

Дівчина, вся бліда, зойкнула, ніби сама відчувала той біль.

– Чому ж ви не йдете до лікаря? – швидко сказала вона. – Вам не можна нікуди їхати. Я... я пошлю когось іншого.

– Але ж вона вже гоїться, – захищався Прокоп так, ніби в нього відбирали щось дороге. – Справді, вже майже... все гаразд, лише невеличка виразка, і взагалі – це дурниця. Чого мені не поїхати? А потім, панночко, в таких справах... ви ж не можете послати чужу людину, правда ж? Ось уже й не болить, дивіться, – і він трусйув правою рукою.

Дівчина співчутливо й суворо насупила брови.

– Вам не можна їхати. Чому ви цього не сказали? Я... я... я не дозволю! Я не хочу...

Прокоп відчув себе вкрай нещасним.

– Але ж дивіться, панно, – промовив він з запалом, – це справді дурниця, я до такого звик. Ось гляньте! – і показав їй ліву руку, де бракувало майже всього мізинця, а на суглобі вказівного пальця випинався вузлуватий шрам. – Таке вже моє ремесло, розумієте?

Він і не помітив, що дівчина відступила, що губи в неї зблідли, що вона дивиться на чималий шрам, який тягся в нього через лоб від ока аж до волосся.

– Тільки вибухне – і вже маєш. Так ніби на війні. Встаю і далі в атаку, розумієте? Нічого мені не буде. Ну, давайте сюди.

І, взявши в неї з рук пакунок, підкинув його вгору і впіймав.

– Не турбуйтесь! Поїду, як пан. Знаєте, я вже давно ніде не був. Ви бували в Америці?

Дівчина мовчки дивилась на нього, насупивши брови.

– Хай собі хваляться новими теоріями, – мурмотів гарячково Прокоп, – стривайте, я їм доведу, як скінчу свої обчислення. Шкода, що ви на цьому не розумієтесь. Я б вам це відкрив, я вам вірю, вам вірю, а йому – ні. Не вірте йому, – наполягав він, – бережіться! Ви така прекрасна, – промовив захоплено. – Там, нагорі, я ніколи ні з ким не розмовляю. То просто дощана халупа, розумієте? Ха-ха! Ви так боялися тих головок! Але я не дозволю вас скривдити! Не бійтесь нічого, я не дозволю...

Вона дивилась на нього розширеними від жаху очима.

– Але ж ви не можете їхати!

Прокоп посмутнішав і ніби зів’яв.

– Не зважайте на те, що я говорю. Я, може, говорив якісь нісенітниці? Так? Я хотів, щоб ви не думали про руку. Щоб ви не боялись. Це вже минулося. – Він подолав своє хвилювання і від зосередження знерухомів і спохмурнів. – Я поїду в Тиницю і знайду Томеша. Передам йому цей пакунок і скажу, що це від панни, яку він знає. Так?

– Так, – з ваганням відповіла дівчина, – але ж ви все-таки не можете...

Прокоп спробував благально всміхнутись. Його важке пошрамоване обличчя раптом зробилося зовсім гарним.

– Дозвольте мені, сказав він тихо, – адже ж це... це для вас...

Дівчина закліпала очима. Вона мало не заплакала від зворушення і, кивнувши мовчки головою, подала йому руку. Він підніс свою покалічену ліву. Дівчина зацікавлено подивилась на неї і сильно її стисла.

– Я вам дуже вдячна, – сказала вона швидко. – До побачення.

На дверях вона зупинилася, хотіла ще щось сказати. Крутила в руках ключ і чекала.

– Чи... передавати йому... вітання? – запитав Прокоп з кривою посмішкою.

– Ні, – промовила вона, швидко глянувши на нього. – До побачення.

Двері зачинилися за нею. Прокоп дивився на них, і раптом йому стало смертельно важко і млосно, голова пішла обертом, і він на превелику силу зрушив з місця.

VI

На вокзалі йому довелося чекати півтори години. Він сів у коридорі, тремтячи від холоду. В пораненій руці пульсував нестерпний біль. Він заплющував очі, і йому здавалося, що хвора рука росте, що вона вже така, як голова, як гарбуз, як виварка, і що в ній пекуче сіпається живе м’ясо. Йому було млосно, а на лобі все виступав холодний піт. Він не міг дивитись на брудні, запльовані плити коридора, бо тоді його брала нудота. Нарешті підняв коміра й поринув у напівсон, переможений безмежною байдужістю. Марилось йому, що він знову солдат і лежить поранений в чистім полі; де... де ж це тепер воюють? Та ось почувся пронизливий дзвінок, і хтось крикнув: “Посадка на поїзд Тиниця, Духцов, Молдава!”, Нарешті він сидить у вагоні, біля вікна, і йому невтримно весело, ніби він когось перехитрував або від когось утік.

“Тепер я вже, голубчику, їду в Тиницю, і ніщо мене не може затримати”. – Він мало не сміявся з радості і, вмостившись у своєму кутку, з великим піднесенням почав розглядати своїх супутників. Навпроти нього сидів якийсь кравчик з тонкою шиєю, худа чорнява жінка, чоловік з навдивовижу безвиразним обличчям; біля Прокопа сидів страшенно товстий добродій, у якого черево ніяк не могло вміститись між ногами, і, здається, ще хтось, але то вже байдуже.

Прокоп не може дивитись у вікно, бо від цього в нього паморочиться в голові. “Рата-та, рата-та, рата-та”, – вистукує поїзд, і все деренчить, бухкає, трясеться від поквапливого бігу. В кравчика хилитається голова направо, наліво, направо, наліво, чорнява жінка якось дивно підскакує на місці, безвиразне обличчя трясеться й миготить, як у погано знятому фільмі. А товстий сусід – це купа холодцю, що гойдається, тремтить, надзвичайно кумедно підплигує.

“Тиниця, Тиниця, Тиниця, – скандує Прокоп під стукіт коліс. – Швидше! Швидше!” Від швидкого руху в поїзді стало тепло, ба навіть душно. Прокоп спітнів; у кравчика вже дві голови на двох тонких шиях, обидві трясуться і стукаються одна об одну, аж деренчить. Чорнява жінка якось кумедно й непристойно підскакує на своєму сидінні; вона навмисне прикидається дерев’яною лялькою. Безвиразне обличчя зникло; там тепер сидить труп з руками, мертво складеними на колінах, руки безвладно підстрибують, але труп без голови.

Прокоп збирає всі свої сили, щоб як слід на це подивитися; щипає себе за ногу; але ніщо не помагає, труп і надалі лишається без голови і мертво трясеться разом з вагоном. Прокопа від цього бере жах. Він штовхає ліктем товстого сусіда, але той лише гойдається, мов холодець; і Прокопові здається, що це товсте тіло нечутно до нього регоче. Він уже не може цього витримати; обертається в інший бік, але там раптом з’являється людське обличчя. Спочатку він не може зрозуміти, чому воно так його вражає; дивиться виряченими очима і впізнає, що то інший Прокоп, який уважно дивиться на нього. “Чого він хоче? – жахається Прокоп. – Пробі! Чи не забув я того пакунка в Томешевій кімнаті?” – Лапає похапцем у кишенях і знаходить пакунок у нагрудній кишені. Враз обличчя в вікні посміхнулось, і Прокопові полегшало. Він наважився нарешті глянути на безголовий тулуб і бачить: той чоловік лише сховав голову під повішене пальто і спить під ним. Прокоп і сам заснув би, але боїться, щоб хто не витяг у нього з кишені запечатаного пакунка.

Його хилить до сну, він до краю втомлений; Прокоп ніколи не думав, що можна бути таким утомленим. Він засинає; здригнувшись, прокидається, і знову його перемагає сон. У чорнявої жінки тепер одна голова хитається на плечах, другу вона тримає на колінах обома руками, а щодо кравчика, то замість нього сидить сама одіж, звідки стирчить порцеляновий манекен. Прокоп засинає, але нараз прокидається з якоюсь певністю, що він уже в Тиниці. Мабуть, це хтось крикнув за вікном, бо поїзд зупинився.

Тоді він вибіг з вагона і побачив, що надворі зже вечір. Двоє-троє пасажирів зійшли на маленькій станції з миготливими вогниками, за якими простяглась незнана, туманна темрява.

Прокопові сказали, що до Тиниці можна їхати на поштовому візку, коли там ще є. місце. Поштовий візок мав лише козла, а за ними ящик для посилок. На козлах уже сидів поштар і якийсь пасажир.

– Будь ласка, візьміть мене до Тиниці, – сказав Прокоп.

Поштар потрусив головою з безмежним смутком.

– Не можу, – відповів він нарешті.

– Чому?..

– Нема вже місця, – сказав твердо поштар.

У Прокопа від жалю виступили на очах сльози.

– А далеко туди пішки? Поштар, співчуваючи йому, подумав.

– З годину буде, – сказав.

– Але я... не дійду пішки. Мені треба до лікаря Томеша, – запротестував він, приголомшений.

Поштар знову подумав.

– Ви... хворий?

– Я почуваю себе погано, – промурмотів Прокоп; він і справді ледве стояв від кволості й холоду.

Поштар знову задумався й потрусив головою.

– Коли ж не можна, – озвався нарешті.

– Я де-небудь поміщусь... Коли б хоч трошки місця, я...

Відповіді не було. Поштар тільки шкрябав вуса, аж шелестіло. Потому, не сказавши ні слова, зліз, поморочився збоку, біля упряжі, і пішов на станцію.

Пасажир на козлах навіть не ворухнувся.

Прокоп був такий знеможений, що мусив сісти на камінь.

“Не дійду, – розпачливо подумав він, – сидітиму тут, поки... поки...”

Поштар вернувся з вокзалу з порожнім ящиком. Потім якось прилаштував його на козлах і, уважно оглянувши, сказав:

– Тепер сідайте.

– Куди? – запитав Прокоп.

– Ну... на козли.

Прокоп опинився на козлах якимось надприродним чином, ніби його підняли туди небесні сили.

Поштар знову почав поратись біля упряжі, а потім сів на ящик, звісив ноги і, беручи віжки, гукнув:

– Но!

Кінь навіть не ворухнувся.

Поштар випустив з уст якесь тонке, горлове “ррр”. Кінь махнув хвостом і гучно пшикнув.

– Ррр!

Візок рушив. Прокоп гарячково вхопився за низеньке бильце; він почував, що втриматись на козлах понад його сили.

– Рррр!

Здавалось, цей високий деренчливий звук гальванізує старого коня. Він біг, накульгуючи, вимахував хвостом і за кожним кроком гучно пускав гази.

– Ррррррррр!

Вони їхали алеєю між голих дерев. Було темно, хоч в око стрель, лише миготливе кружальце світла від ліхтаря танцювало по грязюці. Прокоп задубілими пальцями тримався за бильце. Він почував, що вже взагалі не володіє своїм тілом, що йому не можна падати, що він незмірно слабне. Якесь освітлене вікно, алея, чорні поля.

– Рррр!

Кінь раз у раз пшикав і чвалав, якось неприродно переставляючи ноги, ніби вже давно був мертвий.

Прокоп скоса поглянув на свого супутника. То був дідок із шарфом, пов’язаним навколо шиї. Він усе щось жував, кусав, жвакав і випльовував. І Прокоп згадав, що він це обличчя вже десь бачив. Це було те огидне обличчя з його сну, що скреготало гнилими зубами, аж вони кришились, а потім випльовувало їх уламки.

Це було дивне й страшне видовище.

– РРРР!

Дорога повертає, біжить угору і знову спускається в долину. Якийсь хутір; гавкає собака, дорогою іде чоловік і каже: “Добрий вечір”. Будинків усе більшає й більшає, дорога веде нагору.

Візок звертає вбік, високе “рррр” раптом уривається, і кінь стає.

– Ось тут живе доктор Томеш, – каже поштар.

Прокоп хотів щось відповісти, та не міг, хотів відпустити сидіння, але не здатен був розігнути задубілі пальці.

– Ну, приїхали, – каже знову поштар.

Помалу корчі минають. Прокоп зліз із козел, тремтячи всім тілом. Потім відчинив хвіртку, наче вона йому знайома, і подзвонив біля дверей.

Всередині почувся сердитий гавкіт, і молодий голос крикнув:

– Гонзику, тихо!

Двері відчинилися, і Прокоп, насилу ворушачи язиком, спитав:

– Пан доктор дома?

Хвилина тиші; потім молодий голос сказав:

– Проходьте.

Прокоп стоїть у теплій кімнаті. На столі лампа і вечеря, пахне буковими дровами. Літній чоловік в окулярах, зсунутих на лоб, встає від своєї тарілки, йде до Прокопа й питає:

– Ну, що у вас болить?

Прокоп ледве згадав, чого він, власне, хоче.

– Я... бачте... – почав він, – ваш син дома?

Чоловік уважно подивився на Прокопа.

– Нема. А що з вами?

– Їрка... Їржі, – бурмоче Прокоп, – я... його приятель і приніс йому... маю передати йому... – він намацував у кишені запечатаний пакунок. – Це... важлива річ... а... а...

– Їрка в Празі, – перебив його чоловік. – Але ви, будь ласка, хоч сядьте.

Прокоп страшенно здивувався.

– Адже ж він казав... казав, що їде сюди. Я мушу йому віддати...

Підлога захиталась під ним і почала перехилятись.

– Анічко, стільця! – крикнув чоловік якимсь чудним голосом.

Прокоп іще почув здушений скрик і повалився додолу. Його залила непроглядна темрява, а потім не стало нічого.