Текст книги "Кракатит (укр.)"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

XXXV

Гладкий кузен мав рацію: старого Гагена від радості розбив параліч, але не до решти. Він лежав безвладно, оточений лікарями, і намагався розплющити ліве око. Негайно покликали oncle Рона та інших родичів; старий князь раз у раз намагався розплющити ліве оког щоб глянути на дочку і сказати їй щось своїм єдиним живим оком.

Вона вибігла з кімнати простоволоса, як була коло батькового ліжка, і подалась до Прокопа, що шукав її з самого ранку в парку. Зовсім не зважаючи на Гольца, вона поцілувала його й узяла під руку. Вона лише мимохідь згадала про батька та oncle Шарля, ніжна й заклопотана своїми думками. Стискала йому руки, пригорталась до нього і знову ставала далека від нього й замислена. Він почав жартувати з татарської династії... трохи навіть ущипливо. Вона глянула на нього і заговорила про вчорашній вечір.

– До останньої хвилини я гадала, що не прийду до тебе. Ти знаєш, що мені майже тридцять років? Коли мені було п’ятнадцять, я шалено закохалась у нашого капелана. Пішла до нього сповідатися, щоб його побачити зблизька, і соромилась говорити, ніби я вкрала що-небудь чи збрехала, а сказала, що я вже нецнотлива. Я не розуміла цього слова, і він мав багато клопоту, поки переконав мене, що я сказала неправду. Тепер би я вже не змогла йому сповідатись, – докінчила вона тихо і гірко посміхнулась.

Прокопа непокоїв її постійний самоаналіз, він відчував у ньому жорстоке самокатування. Він хотів знайти якусь іншу тему для розмови, але з жахом помітив, що коли вони не говорять про кохання, то не мають про що говорити. Зійшли на вежу. Княжні якось ставало легше на серці, коли вона верталась думками в минуле, згадувала, розповідала про себе дрібниці.

– Незабаром після тієї сповіді прибув до нас учитель танців: він кохався з моєю гувернанткою, такою огрядною жінкою. Я підгледіла їх, знаєш?., і бачила все. Мені стало огидно, ох, та я стежила за ними, хоч... і не могла зрозуміти.. Але раз у танці я раптом збагнула, коли він мене притиснув до себе. Та після цього я не дозволяла йому й торкатись до мене. І навіть стріляла в нього... з пістолета, і їх мусили прогнати обох.

В той час... мене жахливо мучили математикою, яка мені взагалі не лізла до голови. Учив мене один сердитий професор, знаменитий вчений; ви, вчені, всі дивні люди. Він давав завдання і дивився на годинник; через годину треба було закінчити. А коли мені залишалось п’ять хвилин, чотири, три, а в мене ще нічого не було, мене огортало таке страшне почуття, серце починало калатати... – Княжна стисла Прокопову руку, вдихнула повітря крізь зуби. – А потім навіть раділа урокам із ним...

У дев’ятнадцять років мене заручили. Ти про це не знав? А оскільки я вже знала все, мій жених мусив мені присягнути, що ніколи до мене не торкнеться. Через два роки він загинув у Африці. Я наче збожеволіла. З романтики, мабуть. Після цього мене вже ніколи не примушували виходити заміж. Я гадала, що з цим уже все покінчено.

Бо тоді я примушувала себе вірити, що винна перед ним і по його смерті мушу зостатись вірною йому; мені нарешті здалося, ніби я його й кохала. Тепер бачу, що все це я лише грала сама перед собою і що не почувала нічого, нічого, крім дурного розчарування!

Правда, дивно, що я повинна тобі розповідати про себе такі речі? Знаєш, так приємно, не соромлячись, говорити про себе все. Аж морозить, ніби роздягаєшся.

Коли ти вперше прийшов сюди, я подумала, що ти такий, як той професор математики. Я тебе, милий, так боялась, ніби ось-ось ти даси мені завдання, і серце моє забилось.

Коні, коні, ось що мене п’янило. Коли в мене є коні, гадала я, мені не потрібне кохання. І їздила я наче шалена.

Завжди мені здавалось, що кохання це щось вульгарне, невимовно огидне. Бачиш, тепер мені так не здається, і це мене страшенно лякає й принижує. Але знов же мене й тішить те, що я така, як і всі. Коли я була малою, то боялась води і мене вчили плавати на сухому, бо до ставка я не йшла; придумала собі, що там є павуки. А якось на мене найшла-таки відвага чи розпач; я заплющила очі, перехрестилась і плигнула. Не питай, як я відтоді пишалася цим: ніби витримала іспит, ніби вся змінилась... Коханий, коханий, я забула перехреститись.

Ввечері княжна прийшла до лабораторії неспокійна, збентежена. Коли Прокоп обійняв її, з жахом промовила:

– Розплющив око, розплющив око... Ох! – Вона мала на увазі старого Гагена.

Пополудні (Прокоп цілий день стежив за нею, як шалений) вона мала довгу розмову з oncle Роном, та не хотіла про це говорити. Взагалі, здавалось, що вона хоче чогось уникнути: кинулась в обійми Прокопові так пристрасно й віддано, немов би хотіла за всяку ціну забутись. Нарешті вона заспокоїлась, заплющила очі, квола, як стеблина. Він гадав, що вона спить, але вона зашепотіла:

– Коханий, найкоханіший, я щось зроблю, я зроблю щось жахливе; але тоді вже ти мене не посмієш покинути. Заприсягнись мені, заприсягнись, – дико повторювала вона і зірвалася з крісла, але знову перемогла себе. – Ах, ні. Навіщо присяги? Карти мені показали, що покинеш. Коли хочеш це зробити, роби, роби зараз, поки не пізно.

Прокоп, звичайно, відразу спалахнув: мовляв, вона хоче його позбутись, їй ударила в голову татарська пиха й таке інше. Княжна розлютилась і почала кричати на нього, що він ниций, жорстокий, що вона йому цього не дозволить, що... що... Та лиш випалила це, як уже повисла в нього на шиї, каючись:

– Я тигриця, правда? Я не хотіла образити тебе... Бач, княжна ніколи не повинна кричати; вона може насупитись, відвернутися, от і все; а я на тебе кричу, наче... наче я твоя жінка. Побий мене, будь ласка! Стривай, я покажу тобі, що я можу робити...

І, покинувши його, почала прибирати лабораторію; навіть, намочивши під краном ганчірку, стала навколішки й почала мити підлогу. Це, очевидно, мало бути покутою, але це їй сподобалось; вона весело терла ганчіркою по підлозі, наспівуючи пісеньку, підслухану, мабуть, від служниць, “Як підеш спати” чи щось таке. Він хотів її підвести.

– Ні, стривай, – боронилась вона, – ще он там, – і полізла з ганчіркою під стіл.

– Будь ласка, підійди-но сюди, – покликала вона здивовано з-під столу.

Зніяковіло поліз він до неї під стіл.

– Ти глянь, як виглядає стіл зісподу. Я цього ще ніколи не бачила. Чого це так? – Вона поклала йому на обличчя руку, холодну від мокрої ганчірки. – Холодна, правда ж? Ти збитий так грубо, як цей стіл зісподу. І це в тобі найпрекрасніше. А інших людей я бачила лише з гладенького, полірованого боку. Але ти, ти, на перший погляд, ніби нестругана дошка, з щілинами, із усім тим, чим держиться людська істота. Коли по тобі проведеш пальцем, то заженеш скабку. Зате в тобі все так гарно й сумлінно зроблено. Звідусіль бачиш людину з іншого, важливішого боку. Такий і ти.

Вона притулилась до нього, як маленький товариш.

– Уяви собі, ніби ми в камері чи в якійсь колибі, – шепотіла вона екзальтовано. – Мені ніколи не дозволяли гратися з хлопцями, та.колись я нишком пішла за садівниковими синами, лазила з ними по деревах, через тини... Потім дома дивувались, чого в мене розірвані трусики. І коли я тоді втікала з дому й бігла за ними, то в мене так солодко серце билось від страху! І тепер, приходячи до тебе, я відчуваю такий солодкий страх, як і тоді.

Тепер я добре сховалась, – задоволено бурмотіла вона, поклавши йому голову на коліна. – Сюди за мною ніхто не прийде. Тепер ти мене бачиш зсередини, як цього стола; я тепер звичайна жінка, що не думає ні про що й дає себе заколисати. Чого людині так добре^в затишку?.. Ось бачиш, тепер я знаю, що таке щастя: треба заплющити очі і зробитись малою, зовсім маленькою, щоб тебе не знайшли.

Він розмірено колисав її і гладив покошлане волосся: але його очі дивились через її голову в далечінь.

Вона рвучко обернулась до нього.

– Про що ти думаєш?

Прокоп зніяковіло відвів очі. Не міг же він сказати їй, що бачив перед собою татарську княжну в усій її славі, царствену, застиглу в своїй пихатості істоту, і що це – та сама, котра тепер... мучиться й тужить...

– Нічого, нічого, – шепнув він, схилившись над покірним і щасливим створінням, що припало до його колін, і погладив смугляве личко.

Воно спалахнуло любовною жагою.

XXXVI

Було б краще цього вечора не ходити до них, але він пішов лише тому, що княжна йому заборонила. Oncle Шарль був до нього вельми, вельми привітний. На нещастя, він помітив, як ці двоє стискають одне одному руки, і, щоб краще бачити, вставив монокля. Аж тоді княжна вирвала руку й почервоніла, як школярка. Oncle підійшов до неї, щось шепнув і вивів її, і вона не верталась. Лише Рон прийшов і, вдаючи, ніби нічого не знає, завів розмову з Прокопом, дуже обережно пробуючи грунт. Прокоп тримався героїчно, не виказав нічого, і милий дядечко заспокоївся, принаймні зовні.

– В товаристві треба бути дуже і дуже обачним, – сказав він під кінець тоном поради й докору.

А тоді зразу відійшов – на превелику полегкість Прокопові, лишивши його міркувати про значення цих останніх слів.

Гірше було те, що потай щось готувалось; старші родичі мало не лускали з поважності.

А коли вранці Прокоп прогулювався навколо замку, до нього прибігла покоївка і, захекана, сказала, щоб ішов до березового гаю. Він подався туди і довго чекав. Нарешті надбігла княжна; вона наближалася довгими, гарними стрибками Діани.

– Сховаймося, – шепнула вона швидко, – дядечко йде за мною.

І ось вони тікають, тримаючись за руки, і зникають у гущавині, серед кущів бузини. Гольц, не знайшовши кращого місця, саможертовно лягає в кропиву. Раптом показується світлий капелюх дядечка Рона. Він швидко йде, роздивляючись на всі боки. У княжни від радості блищать очі, як у юної фавнеси; з кущів тягне вогкістю і пахне прілим листям; навкруги точиться таємне життя комах, наче в джунглях, не чекаючи, покіль минеться небезпека, княжна тягне до себе Прокопову голову. Смакує поцілунки, наче ягоди горобини чи терну, терпкі й смачні. Все це – гра, що приносить їм нову несподівану насолоду, і їм здається, наче вони вперше бачаться.

Того дня вона до нього не прийшла. В нестямі від усяких підозр, він подався до замку. Княжна чекала на нього, гуляючи в обнімку з Егоном. Ледве побачила Прокопа, кинула Егона й підійшла до нього, бліда, збентежена, перемагаючи якийсь розпач.

– Дядечко вже знає, що я була в тебе, – сказала вона. – Боже, що тепер буде! Мабуть, тебе вивезуть звідсіль. Не рухайся, він дивиться на нас із вікна. Говорив по обіді з тим... з тим... – вона завагалась, – з директором, розумієш? Сварилися... Дядько хотів, щоб тебе просто випустили, щоб тобі дали можливість утекти, чи що. А той про це й слухати не хоче, аж казиться. Мабуть, тебе вивезуть кудись в інше місце... Милий, приходь сюди вночі! Я вийду, втечу, втечу...

І вона справді прийшла. Прибігла, захекана, ридаючи без сліз.

– Завтра, завтра, – хотіла щось сказати, але враз на плече їй лягла чиясь сильна й ласкава рука. Це був oncle Рон.

– Йди додому, Міно, – сказав він твердо. – А ви тут зачекайте, – звернувся він до Прокопа і, обнявши її за плечі, силоміць повів до замку.

За часинку вернувся і взяв Прокопа під руку.

– Мій любий, – сказав він без гніву і якось зі смутком, – аж занадто я розумію вас, молодих людей, і... співчуваю вам. – Він безнадійно махнув рукою. – Сталося те, чого не повинно було статись. Я не хочу і... не можу вас навіть засуджувати. Навпаки, визнаю, що... розуміється...

Розуміється, це був поганий початок, і le bon prince[67]67
  le bon prince – добряга князь (фр.).


[Закрыть] заговорив про інше.

– Мій друже, я вас поважаю і дуже... люблю. Ви людина чесна... і геніальна, що рідко трапляється разом. Я мало до кого відчуваю таку симпатію... Ви вірите, що наміри мої щодо вас найзичливіші? Я знаю, що ви досягнете надзвичайних висот.

– Не вірю й на крихту, – відказав спокійно Прокоп, остерігаючись, щоб не попастися на якийсь гачок.

Le bon oncle збентежився.

– Шкода, дуже шкода, – промимрив він. – Те, що я вам хотів сказати, потребує... еге ж, цілковитої взаємної довіри.

– Mon prince, – перебив його Прокоп ввічливо, – як ви знаєте, я тут не вільний чоловік і гадаю, що за таких обставин не маю підстав до занадто великої довіри.

– А, так, – з полегкістю зітхнув дядько Шарль, утішений таким поворотом розмови. – Ваша правда. Ви натякаєте на той неприємний факт, що вас стережуть? Про це саме я й хотів говорити. Дорогий друже, щодо мене, то я ще з самого початку засудив цей спосіб держати вас на території заводу. Це... жорстоко... незаконно, брутально і... при вашому значенні просто нечувано. Я вжив деяких заходів... Ще до цього, ви розумієте? – додав він швидко. – Заступався за вас у вищих інстанціях, але... з огляду на певне міжнародне напруження... влада в паніці. Вас тут затримано як шпигуна. Нічого не вдасться зробити, хіба... – дядько Рон нахилився до Прокопа, – хіба що... втекти. Довіртесь мені, я вам дам змогу. Слово честі.

– Яку змогу? – запитав Прокоп недбало.

– Просто... зроблю це сам. Візьму вас у своє авто і... мене тут не можуть затримати. Подробиці потім. Хочете?

– Пробачте, я зовсім не хочу, – відповів твердо Прокоп.

– Чому? – крикнув oncle Шарль.

– По-перше, не хочу, щоб ви, mon prince, отак через мене ризикували. Така особа, як ви...

– А по-друге?

– А по-друге, мені тут починає подобатись.

– А далі, далі?

– А далі – нічого, – засміявся Прокоп, твердо витримавши допитливий, серйозний погляд князя.

– Стривайте, – озвався oncle Рон по хвилі. – Я не хотів вам цього казати. Тут ідеться про те, що за день, чи за два вас мають перевезти в інше місце, до фортеці, у зв’язку з тим самим обвинуваченням у шпигунстві... Ви не уявляєте собі... Дорогий друже, тікайте, тікайте звідси, поки є часі

– Невже це правда?

– Слово честі.

– Тоді... тоді я вам вдячний, що ви мене вчасно попередили.

– І що ви зробите?

– Ну, приготуюсь до цього, – хижо промовив Прокоп. – Повідомте їх, будь ласка, що це... не так легко зробити...

– Що, що, пробачте?.. – затинаючись, спитав Шарль.

Прокоп махнув рукою, аж засвистіло в повітрі, і ніби кинув якусь річ, сказавши:

– Б-бах! Рон остовпів.

– Ви хочете боронитись?

Прокоп не сказав нічого. Він стояв з руками в кишенях і щось роздумував, грізно спохмурнілий.

Oncle Шарль, такий собі старенький і світлий в нічній темряві, підійшов ближче до нього.

– Ви... ви так її кохаєте? – запитав він уражено чи здивовано.

Прокоп не відповідав.

– Ви кохаєте її, – повторив oncle Шарль і обійняв його. – Будьте мужні!.. Покиньте її, виїжджайте. Це не може так продовжуватись, зрозумійте, зрозумійте ж! До чого б це призвело? Прошу вас, ради бога, пожалійте її, врятуйте від скандалу; невже ви гадаєте, що вона могла б бути вашою дружиною? Може, вона вас і кохає, але вона занадто горда; коли б довелося зректися княжого титулу... Ох, це неможливо, неможливо!.. Я не хочу знати, що було між вами, але від’їжджайте, коли її кохаєте, і то ще цієї ночі. В ім’я кохання їдь, друже, благаю тебе, прошу тебе її ім’ям; ти вже зробив її найнещаснішою жінкою, – чи ж не досить цього? Бережи її, коли вона сама себе не вміє берегти! Ти її кохаєш? Тож пожертвуй собою!

Прокоп стояв непорушно, похиливши голову; і le bon prince відчував, як у цього чорного грубого телепня розривається від болю нутро. Співчуття краяло йому серце, але в нього була ще одна зброя, і він мусив з нею виступити.

– Вона фантазерка, горда, страшенно честолюбна – ще з дитинства. Тепер ми отримали документи незмірної ваги, що вона походить із роду, рівного кожній коронованій династії. Ти не розумієш, що це означає для неї. Для неї і для нас. Це, може, й забобони, але ми... ми живемо ними. Прокопе, княжна вийде заміж. Її чоловіком стане ерцгерцог, позбавлений трону. Він порядний і пасивний чоловік, але вона буде воювати за корону; бо воювати – це її вдача, її покликання, її гордість. Тепер перед нею відкривається те, про що вона снила. І ти стаєш між нею і... і її прийдешнім. Але вона вже вирішила, тільки мучиться від докорів сумління.

– Ага, – крикнув Прокоп. – Он як? То ви гадаєте, я тепер відступлюсь? Ну, то почекайте!

І поки oncle Шарль отямився, він зник у темряві, біжу чи до лабораторії.

А Гольц мовчки подався за ним.

XXXVII

Добігши до лабораторії, Прокоп хотів був замкнути двері перед носом у Гольца, щоб забарикадуватися зсередини, але той встиг шепнути:

– Княжна...

– Що таке? – запитав його Прокоп швидко.

– Наказала мені бути з вами.

Прокоп не здатен був приховати радісне здивування.

– Підкупила тебе?

Гольц покрутив головою, і його пергаментне обличчя вперше засміялось.

– Подала мені руку, – сказав він чемно. – Я пообіцяв, що вам нічого не станеться.

– Добре. Револьвер є? Так-от, стережи двері і нікого до мене не впускай.

Гольц кивнув головою. Прокоп провів старанний стратегічний огляд лабораторії, чи можна в ній оборонятись. Трохи заспокоєний, він наставив на стіл різних пляшок, металевих коробок, яких тільки міг назбирати, і дуже зрадів, знайшовши купу цвяхів. А тоді взявся до роботи.

Уранці Карсон ніби випадково підійшов до лабораторії. Ще здалеку він побачив, як перед лабораторією Прокоп, скинувши піджак, вправляється в киданні каміння.

– Дуже здоровий спорт, – весело крикнув він ще здалеку.

Прокоп швидко надів піджак.

– Здоровий і корисний, – відповів охоче. – Що ви хочете мені сказати?

Кишені його піджака дуже відстовбурчились, і там щось торохтіло.

– Що це у вас у кишенях? – запитав Карсон ніби недбало.

– Так собі, хлорацид, – відповів Прокоп, – вибуховий азотистий хлор.

– Гм, а навіщо ви носите його в кишенях?

– А так, для жарту. Ви хотіли мені щось сказати?

– Поки що нічого. Зараз краще змовчати, – відповів стривожений Карсон, тримаючись віддалік. – А що в вас у тих коробочках?

– Цвяхи. А оце, – показав Прокоп, вийнявши з кишені баночку з-під вазеліну, – це бензолтетраоксозонід, новинка, dernier cri[68]68
  dernier cri – останній крик моди (фр.).


[Закрыть]. Га?

– Вам би не слід цим так розмахувати, – зауважив Карсон, відступаючи ще далі. – Може, чого бажаєте?

– Чи бажаю? – сказав привітно Прокоп. – Я був би радий, коли б ви їм переказали дещо. По-перше, я звідсіля нікуди не піду.

– Добре, звичайно. А далі?

– А коли б хто до мене торкнувся чи напав зненацька... Гадаю, ви ж не маєте на думці мене вбити?

– Таж ні, слово честі!

– То підійдіть ближче.

– А ви не вибухнете?

– Буду обережний. Я хотів вам іще сказати, щоб ніхто не ліз до моєї фортеці, коли мене не буде дома. На дверях вибуховий шнурок. Обережно, за вами пастка!

– Вибухова речовина?

– Лише діазобензолперхлорат. Ви повинні застерегти людей. Тут їм нічого шукати, правда ж? Далі. Я маю певні підстави гадати, що я в небезпеці. Я був би радий, коли б ви зараз наказали Гольцові охороняти мене особисто... від кожного замаху. Зі зброєю в руках.

– Е, ні, – сказав Карсон. – Гольц буде переведений в інше місце.

– Чому це? – запротестував Прокоп. – Я боюсь залишатися сам. Накажіть йому, будь ласка... – А сам погрозливо наближався до Карсона, подзенькуючи, ніби ввесь був із бляшанок та цвяшків.

– Нехай і так, – швидко погодився Карсон. – Гольц, ви будете оберігати пана інженера. Коли б його хто захотів скривдити... Біс із вами, робіть, що знаєте. Чого ще бажаєте?

– Поки що нічого. Якщо треба буде, я сам прийду до вас.

– Дуже вдячний, – промовив Карсон і заквапився геть з небезпечного місця. Та ледве-но він добіг до своєї канцелярії і віддав по телефону відповідні накази, як у коридорі забряжчало і в двері вломився Прокоп, навантажений бомбами з бляшанок, аж на його костюмі тріщали шви.

– Слухайте, – скрикнув Прокоп, увесь блідий від люті. – Хто дав наказ не пускати мене до парку? Зараз же його скасуйте, інакше...

– Відійдіть трохи далі, будь ласка, – промовив Карсон, тремтячи за столом. – Яке мені в біса діло до вашої... до вашого парку. Ідіть собі.

– Стривайте, – зупинив його Прокоп і примусив себе говорити спокійно. – Припустімо, бувають обставини, коли декому зовсім байдуже, що станеться, – крикнув він раптом, – розумієте? – З брязкотом і дзеленьканням він кинувся до стінного календаря. – Вівторок, сьогодні вівторок. Ось тут, ось тут вона. – Він пошпортався гарячково в кишенях, поки знайшов порцелянову мильницю, досить недбало перев’язану шпагатом. – Тут поки що п’ятдесят грамів. Знаєте, що це таке?

– Кракатит? Ви нам його принесли? – мовив Карсон, пройнятий новою надією. – Тоді... тоді, розуміється...

– Зовсім ні, – засміявся Прокоп і сховав коробку до кишені. – Але як допечете мені, то я розсиплю його, де захочу. Ну, що?

– Ну, що? – Карсон машинально повторив це запитання, зовсім знищений.

– Скажіть, щоб той наймит ішов геть від брами, я хочу пройтися по парку.

Карсон глянув на Прокопа і сплюнув. .

– Тьху, – промовив переконано, – дурницю я вчинив.

– Таки дурницю, – згодився Прокоп. – Але й мені досі на думку не спадало, що в мене є такий засіб... Ну, що?

Карсон здвигнув плечима.

– Боже мій, це ж дрібниця! Я такий радий, що можу вам прислужитись. Слово честі, дуже радий. А ви ж як? Дасте нам цих п’ятдесят грамів?

– Не дам, використаю їх сам, але наперед хочу знати, чи ще дійсна наша давня умова. Свобода пересування і таке інше. Пам’ятаєте?

– Давня умова, – буркнув Карсон. – К бісу ту давню умову. Тоді ви ще не були... тоді ви ще не мали стосунків...

Прокоп скочив до нього, аж забряжчали бляшанки.

– Що ви сказали? Чого я не мав?

– Нічого, нічого, – поквапився відповісти Карсон. – Я нічого не знаю. Мені діла нема до ваших особистих справ. Хочете гуляти по парку – будь ласка, тільки вже йдіть швидше...

– Слухайте, – сказав підозріло Прокоп, – тільки не смійте обрізати електричну проводку до моєї лабораторії, бо...

– Гаразд, гаразд, – запевнив його Карсон. – Статус кво, так? Бажаю вам щастя... Ух, який божевільний, – додав він, коли Прокоп був уже за дверима.

Побрязкуючи залізом, подався Прокоп до парку, важкий і масивний, як гармата. Перед замком стояв гурт панів; тільки-но вони вгледіли його здалеку, як пустилися врозтіч, очевидно, вже поінформовані про цього начиненого вибухівкою шаленця. Їхні спини якнайвиразніше виражали обурення, що “такі речі тут терплять”. Он іде Крафт з Егоном, ведучи з ним перипатетичне навчання[69]69
  Перипатетичне навчання – навчання в процесі невимушеної бесіди учителя з учнем.


[Закрыть] 69. Побачивши Прокопа, він кидає Егона й біжить до нього.

– Ви можете мені подати руку? – запитує й червоніє від власного геройства. – Тепер мене за це, напевне, звільнять, – каже він з гордістю.

Від Крафта Прокоп довідався, що в замку з блискавичною швидкістю рознеслась чутка, ніби Прокоп анархіст; а сьогодні, як на те, має сюди завітати один наступник трону... Одне слово, збираються телеграфувати його високості, щоб відклав свій приїзд. Саме це обговорюється на великій родинній раді.

Прокоп обертається на підборі й іде до замку. Обидва камердинери відступають перед ним у коридорі і з жахом туляться до стіни, пропускаючи мовчки наладованого вибухівкою напасника.

У великому салоні засідає рада. Oncle Рон стурбовано ходить сюди й туди, старші родичі страшенно схвильовані підлістю анархістів, гладкий кузен мовчить, а якийсь інший пан запально пропонує послати проти цього шаленого чоловіка солдатів: тоді він або здасться, або його застрелять.

В цю мить відчиняються двері і до салону з брязкотом вдирається Прокоп. Він шукає очима княжну; її тут нема; усі терпнуть від жаху і встають, чекаючи найгіршого, а він звертається хрипко до Рона:

– Я прийшов сказати вам, що наступникові нічого боятися, йому нічого не станеться, будьте спокійні. – Він кивнув головою і швидко вийшов, величний, мов статуя Командора.