Текст книги "Кракатит (укр.)"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

XLIV

У цей день було похмуро й вогко. Княжна покашлювала, її морозило, кидало в гарячку, але вона вже не витримувала в постелі: чекала Прокопової відповіді. Виглядала в вікно, чи не вийде він, і раз у раз кликала Пауля. Відповідь була щоразу та сама:

– Пан інженер ходить по кімнаті.

– І нічого не каже?

– Ні, нічого.

Вона тинялась від стіни до стіни, ніби супроводила його, і знову сідала, хитаючись усім тілом, щоб притишити свій гарячковий неспокій. Ох, це вже нестерпно! І вона почала писати йому довгого листа, закликала його, щоб узяв її за дружину собі, що він нічого не повинен видавати, ніяких таємниць, ніякого кракатиту; що вона з ним піде поруч у житті, буде йому служити, хай би там що трапилось.

“Я так тебе кохаю, – писала вона, – що, здається, нема вже такої жертви, щоб принести її тобі. Випробуй мене на чому хочеш, залишайся бідний, незнаний; я піду за тобою як дружина твоя і ніколи вже не вернусь до того кола, яке я покину. Я знаю, ти мене мало кохаєш, лише одним куточком свого серця, але згодом звикнеш до мене. Я була горда, зла, пристрасна, але змінилася, блукаю серед знайомих речей, як чужа: я перестала бути...” Вона прочитала написане й порвала на клаптики, тихо застогнавши. Настав уже вечір, а від Прокопа ще не було звістки.

“Може, він прийде сам?” – спало їй на думку, і вона квапливо стала одягатись. Схвильована стояла перед великим дзеркалом і розглядала себе палаючими очима, дуже стривожена, занепокоєна; пудрила розпашіле обличчя, вішала на себе коштовності; голі руки в неї мерзли; вона здавалась сама собі поганою, незграбною.

– Не прийшов Пауль? – допитувалася щохвилини. Нарешті Пауль з’явився. Але без жодних новин: пан Прокоп сидить у темряві й не дозволяє засвітити лампу.

Вже пізно. Княжна, безмірно втомлена, схилилася перед люстром; пудра осипається з їїгрозпашілих щік, руки застигли, і вся вона аж сіра.

– Роздягни мене, – каже кволо покоївці.

Свіже, схоже на телятко дівча знімає з неї оздобу за оздобою, розстібає сукню й накидає прозорий пеньюар. І саме коли покоївка готувалась причесати її розкошлане волосся, в кімнату вривається без попередження Прокоп.

Княжна здригнулась і поблідла ще дужче.

– Йди, Маріке, – ледве чутно промовила вона і запнула на схудлих грудях пеньюар. – Чого ти... прийшов?

Прокоп зіперся на шафу блідий як стіна, з налитими кров’ю очима.

– Так он який у вас був план, га? – промовив він здавленим голосом. – Ви мені добре підстроїли!

Вона встала, приголомшена.

– Що... що... що ти говориш?

Прокоп заскрипів зубами.

– Я знаю, що говорю. То вам ішлося про те, щоб я видав кракатит? Вони готують війну, а ви, ви, – заричав він приглушено, – ви їхнє знаряддя! Ви і ваше кохання! Ви і ваш шлюб, шпигунко! А я, я... мало не став жертвою, щоб ви вбивали, щоб ви мстилися...

Вона опустилася на край стільця, з розширеними від жаху очима, і все тіло її затряслось у страшному риданні. Він хотів кинутись до неї, але вона зупинила його жестом застиглої руки.

– Хто ви така? – глумився Прокоп. – Невже ви княжна? Хто вас підкупив?.. Подумай, нікчемо, ти хотіла вбити тисячі тисяч людей; ти сприяла тому, щоб міста були стерті з лиця землі і щоб наш світ, наш, а не ваш, був розбитий! Розбитий, розтрощений, знищений! Навіщо ти це зробила? – кричав він і, впавши на коліна, поповз до неї. – Що ти хотіла вчинити?

Княжна підвелася з виразом жаху й відрази на обличчі і відступила перед ним. Він схилився обличчям на те місце, де вона сиділа, і розридався важко, грубо, по-чоловічому. Вона мало не вклякнула біля нього, але стрималась і відступила ще далі, притискаючи до грудей руки, викривлені корчами.

– То ти он що, он що думаєш? – шептала вона. Прокоп задихався під тягарем свого болю.

– Ти знаєш, – кричав він, – що таке війна? Знаєш, що таке кракатит? Тобі ніколи не спадало на думку, що я – людина? А-а! Я вас ненавиджу! Ось нащо я вам був потрібен! А коли б видав був свій кракатит, було б по всьому. Княжна б поїхала собі, а я, а я... – Він схопився, рвучи на собі волосся. – І я, я вже хотів це зробити. Мільйони життів за... за... Що, хіба ще мало? Два мільйони мертвих! Десять мільйонів! О, це вже партія навіть і для княжни, правда? Це вже варте того, щоб принизити себе. А я, дурень, я... А-а-а! – завив він. – Я вас боюсь!

Він був жахливий – з піною на губах, набряклим обличчям, з божевільними очима. Княжна притискалась до стіни, зблідла, перелякана, з устами, перекошеними від жаху.

– Йди, – зойкнула, – йди звідси!

– Не бійся, – прохрипів він. – Я тебе не вб’ю. Я завжди тебе боявся; навіть коли ти... коли ти була моєю, я жахався і не вірив тобі ні на мить. І все ж я тебе... Я тебе не вб’ю. Я, я добре знаю, що роблю. Я... я... – він озирнувся, схопив флакон з одеколоном, налив на руку й почав терти лоба. – Ах! – кричав він. – Ах! Не бійся! Ні... ні...

Він якось наче заспокоївся, сів на стілець і схопився за голову руками.

– Тепер, – почав знов, – тепер можемо трохи поговорити, чи ж не так? Бачите, я зовсім спокійний. Навіть... і пальці не тремтять... – Він простяг руку, щоб це показати; рука тряслась, аж страшно було дивитись. – Ми можемо... ніщо нам не заважатиме, так? Я вже зовсім спокійний. Можете одягнутись. Отож... ваш дядечко мені сказав, що... що я повинен... що це питання честі... дати вам можливість... виправити... ваш хибний крок, і що я мушу... ну, просто мушу заслужити собі титул... продатись і цим оплатити ту жертву, що ви...

Вона рвонулася, смертельно бліда, і хотіла щось сказати.

– Стривайте, – зупинив він її. – Я ще не... Ви всі гадали... у вас своє розуміння честі. Але ви страшенно помилились... Я не джентльмен. Я... син шевця... Це не має значення, але... для вас я парія, розумієте? Ниций походженням, нікчемний хлоп. Я не маю ніякої честі. Можете мене вигнати як злодія або ув’язнити в фортеці. Але я не зроблю того, що ви хочете. Не віддам кракатиту. Можете думати... що я підла людина. Я міг би вам сказати, що я думаю про війну. Я був на війні... бачив задушливі гази... І знаю, на що здатні люди. Я не віддам кракатиту. І навіщо вам це пояснювати? Ви все одного цього не зрозумієте; ви просто татарська княжна і стоїте занадто високо... Хочу вам лише заявити, що цього не зроблю і уклінно дякую за честь. Зрештою, я вже заручений. Хоч я й не знаю її, але заручений з нею. Це ще одна моя підлість. Жаль мені, що я... взагалі не вартий був вашої жертви.

Княжна стояла, мов скам’яніла, вп’явшись нігтями в стіну. Запала моторошна тиша, тільки чути було, як шкрябають тиньк її нігті.

Він важко й повільно підвівся.

– Може, хочете що сказати?

– Ні, – прошептала вона, і її величезні очі втупились у порожнечу.

В своєму розкритому пеньюарі вона була по-хлоп’ячому струнка. Йому хотілось упасти перед нею, щоб поцілувати її тремтячі коліна.

Він наблизився до неї, заламуючи руки.

– Княжно, – сказав у розпачі, – тепер мене повезуть... звинувативши в шпигунстві чи в якомусь іншому злочині. Я більш не боронитимусь. Хай буде що буде, я готовий до всього. Я знаю, що вас уже не побачу. Чи не скажете мені чогось на дорогу?

Губи її тремтіли, але вона не промовила й слова. О боже, що вона там бачить у порожнечі? Він підійшов до неї.

– Я кохав вас, – промовив тихо. – Кохав вас дужче, ніж міг це висловити. Я ниций і грубий чоловік. Але тепер можу сказати, що кохав вас інакше... і сильніше... Я брав вас... обіймав з острахом, що ви не моя, що ви покинете мене, я хотів упевнитись... Ніколи я не міг цьому повірити, і через те... – Не усвідомлюючи, що робить, він поклав їй руку на плече; вона затремтіла під тонким пеньюаром. – Я кохав вас... як шаленець...

Вона звела на нього очі.

– Коханий, – зашепотіла, і бліде її обличчя на мить зашарілось.

Він похилився і швидко поцілував її в пошерхлі губи. Вона не боронилась.

– Як воно так, – рипнув він зубами, – що я й тепер кохаю тебе? – Своїми медвежими лапами він одірвав її від стіни і стиснув.

Вона так шалено забилась, що коли б він пустив її, то впала б додолу. Він стиснув її ще міцніше, сам хитаючись від її дикого опору. Вона звивалася, зціпивши зуби і конвульсивно відпихаючись від нього руками; волосся їй спало на обличчя, і вона кусала його, щоб не крикнути; відштовхувала Прокопа й металась, ніби в епілепсії. Його насильство було безглузде й гидке. Та він лише усвідомлював, що не повинен їй дати впасти і не повинен перекидати стільців, бо... бо... щоб він тоді робив, коли б вона вирвалась? Від ганьби мусив би вмерти. Він притяг її до себе й припав губами до її кіс і до розпаленого чола. Вона відвертала голову й намагалася випручатись із його залізних обіймів.

– Я віддам, віддам кракатит, – почув він, терпнучи від жаху, свій власний голос. – Віддам, чуєш? Усе віддам. Хай буде війна, нова війна, нові мільйони жертв... Мені... мені... мені все одно. Хочеш? Промов лиш слово... Кажу ж тобі, що віддам кракатит! Присягаюсь, я тобі при... ссc… Кохаю тебе, чуєш? Хай… хай... хай буде, що буде! А-а... хай навіть загине увесь світ!.. Я тебе кохаю!

– Пусти! – жалібно закричала вона, вириваючись.

– Не можу, – простогнав він, припавши обличчям до її волосся. – Я найнещасніший чоловік... Я зра... зрадив цілий світ, усе людство. Плюнь мені в обличчя, але не виганяй! Чому я не можу тебе пустити? Віддам кракатит, чуєш? Я ж присягнувся, але тепер дай мені забутись. Де, де, де твої вустонька? Я – падлюка, але поцілуй мене. Я про... пропав...

Він захитавсь і мало не повалився додолу. Тепер вона могла вирватись, але обернула голову, відкинула назад волосся і підставила губи. Прокоп обійняв її, заціпенілу й пасивну, і цілував стиснені вуста, розпаленілі щоки, шию, очі. Вона не боронилась – безвладно лежала на його руках. Він жахнувся її нерухомості й пустив її, відступаючи назад. Княжна захиталась, провела долонею по лобі, жалісно усміхнулась – це була страшенно жалюгідна спроба усміхнутись – і обійняла його за шию.

XLV

Так вони лежали, пригорнувшись, одне до одного, з очима, втупленими в сутінь. Він чув, як б’ється гарячково її серце; княжна за весь час не іїромовила й слова, ненаситно його цілувала і знов відривалась, клала хустину поміж своїм і його ротом, наче боялась на нього дихнути. Ось і тепер відвернула обличчя й гарячково задивилася в темряву...

Він сів, обійнявши свої коліна. Так, загинув, потрапив у пастку, його спутано. Він у руках філістимлян. А тепер хай буде, що буде. Віддаси зброю в руки тих, хто нею скористається. Тисячі тисяч загинуть. Ось глянь, чи то не безмірне поле руїн перед тобою? Оце був храм, а це дім; а ось була людина. Страшна річ – сила, все зло – від неї. Будь проклята, сило, неспокутуване зло – як кракатит, як я, як і я сам.

Творча, працьовита людська слабкосте, від тебе пішло все добре й чесне. Твоє діло – зв’язувати і з’єднувати розрізнене, сполучати частини й утримувати вже з’єднане. Хай проклятий буде той, хто порушить зв’язки стихій! Усе людяне є лише човник в океані сил; а ти, ти випустиш на волю бурю, таку бурю, якої світ ще не бачив.

“Так, я випущу бурю, якої ще не бачив світ. Віддам кракатит, звільнену стихію, і буде розтрощено човник людства. Тисячі тисяч загинуть. Будуть знищені народи і стерті з лиця землі міста. Не буде впину для тих, хто має в руках зброю і злобу у серці”. І це ти вчинив. Страшна пристрасть – кракатит людських сердець, і все зло – від неї.

Він глянув на княжну – без ненависті, і серце його краялось від тривожного кохання і співчуття. Про що вона думає зараз, непорушна, зачудована? Він схилився і поцілував її в плече. “Так от за що я віддам кракатит, віддам і виїду звідси, щоб не бачити більше своєї ганьби і поразки. Заплачу жахливу ціну за своє кохання і виїду”.

Прокоп здригнувся, відчуваючи своє безсилля: “Та хіба мені дадуть виїхати? Що б для них важив кракатит, коли б я міг його передати іншим? А, ось чому вони хочуть зв’язати мене навіки! Ось чому примушують продати душу й тіло! Тут, тут ти залишишся, скований пристрастю, і вічно будеш боятися цієї жінки. Будеш борсатися в проклятому коханні, вигадуватимеш пекельну зброю... І служитимеш їм...”

Княжна обернулась до нього, ледве дихаючи. Він сидів непорушно; по його грубому обличчі стікали сльози. Вона підвелась на лікті і дивилась на нього пильними скорботними очима. Він цього не помічав, заплющившись, і занімів у тупому остовпінні поразки.

Вона тихесенько встала, засвітила на туалетному столику нічник і почала вдягатись.

Він опам’ятався лише тоді, коли княжна стукнула, кладучи гребінця на стіл, і дивився здивовано, як вона витягує і скручує розсипану косу.

– Завтра, завтра віддам його, – прошепотів він.

Вона не відповідала, тримаючи шпильки в губах і звиваючи волосся в їугий вузол. Прокоп стежив за кожним її рухом; княжна поспішала, як у гарячці; то раптом зупинялася, втуплювала погляд у підлогу, потім кивала головою і чепурилася ще квапливіше. Ось вона встала, уважно подивилась на себе в дзеркало, напудрилась, наче тут нікого не було. Вийшла до сусідньої кімнати і вернулась, одягаючи сукню через голову. Знову сіла й замислилась, хитаючись, як непритомна. Потім кивнула головою й вийшла до гардеробної.

Він устав і підійшов тихенько до її туалетного столика. Боже, скільки гут дивних і делікатних речей! Флакони, коробочки, баночки з кремом, різні дрібнички; так ось воно, ремесло жінок, очі, усміхи, пахощі, пахощі гострі, лоскотні... Його незграбні пальці тремтіли, торкаючись цих тонких і таємничих речей, наче він брав щось заборонене.

Княжна ввійшла в шкіряній куртці і в шкіряному шоломі на голові, надіваючи рукавички з широким розтрубом..

– Приготуйся, – сказала вона безбарвним голосом, – поїдемо.

– Куди?

– Куди хочеш. Візьми з собою, що потрібно, але швидше, швидше!

– Що це означає?

– Не питай. Тут тобі вже не можна залишатися, розумієш? Вони тебе так не випустять. То як? Поїдеш?

– На... надовго?

– Назавжди.

Серце у нього затьохкало.

– Ні... не поїду!

Вона підійшла до Прокопа й поцілувала.

– Мусиш, – сказала тихо. – Я тобі скажу чому, як виїдем звідси. Виходь із під’їзду замку, але швидко, поки темно. Ну, йди вже.

Як уві сні він пішов до свого помешкання. Згріб свої папери, свої дорогоцінні, ще не закінчені нотатки і швидко озирнувся. “Чи то ж усе? Ні, не поїду!” – майнуло у нього в голові, і, кинувши папери, він вибіг надвір. Біля під’їзду стояв, приглушено фуркотячи мотором, великий автомобіль із незасвіченими фарами. Княжна вже сиділа за кермом.

– Швидше, швидше! – зашепотіла вона. – Брама відчинена?

– Так, – буркнув заспаний шофер, опускаючи капот.

Якась тінь обійшла здалеку автомобіль і зупинилась у темряві.

Прокоп підійшов до відчинених дверцят машини.

– Княжно, – сказав він, – я... вирішив віддати все... і залишитись.

Вона не слухала його. Нахилившись уперед, вона вперто дивилась на те місце, де тінь злилася з темрявою.

– Швидше! – шепнула раптом, схопивши Прокопа за руку, і втягла його в машину до себе.

Автомобіль рушив. У цю мить в одному з вікон замку блиснуло світло, і тінь вискочила з темряви.

– Стій! – крикнула тінь і кинулась назустріч авто.

Це був Гольц.

– Геть з дороги! – крикнула княжна і заплющивши очі, дала повний газ.

Прокоп здійняв руки від жаху. Розітнувся нелюдський крик, і колесо переїхало через щось м’яке. Прокоп хотів вискочити, але в цю мить машина смикнулась убік, минаючи ворота, як дверцята самі зачинились, і шалено помчала в темряву. Прокоп з жахом обернувся до княжни і ледве впізнав її в шкірянім шоломі, похилену над кермом.

– Що ви наробили? – промовив він.

– Тихо! – урвала його княжна, все нахиляючись вперед.

Він розрізнив удалині три постаті на шляху; вона притишила хід і під’їхала до них. Це був військовий патруль.

– Чому не засвічені фари? – запитав один із них. – Хто їде?

– Княжна.

Солдати піднесли руки до козирків.

– Пароль?

– Кракатит.

– Будьте ласкаві, засвітіть. Хто з вами їде? Просимо показати перепустку.

– Зараз, – сказала спокійно княжна і пустила авто на всю швидкість.

Автомобіль рвонувсь уперед так, що солдати ледве з-перед нього вихопились.

– Не стріляти! – крикнув один із них, і автомобіль полетів далі в темряву.

На повороті швидко звернув, поїхав майже в протилежний бік і плавно зупинився перед шлагбаумом, що перегороджував дорогу. Два солдати підійшли до машини.

– Хто на варті? – спитала сухо княжна.

– Лейтенант Ролауф, – відповів солдат.

– Покличте його!

Лейтенант Ролауф вибіг з вартівні, надягаючи плащ.

– Добрий вечір, Ролауф, – сказала привітно вона. – Як ся маєте? Прошу вас, скажіть, хай відчинять.

Він тримався чемно, але недовірливо дивився на Прокопа.

– Дуже радий, але... чи має пан дозвіл?

Княжна засміялась.

– Я побилась об заклад, Ролауф, чи за тридцять п’ять хвилин доїду до Боргеля і вернуся назад. Не вірите? Не зіпсуйте ж мені закладу? – І подала йому руку, швидко скинувши рукавичку. – До побачення, так? Приходьте коли-небудь.

Він пристукнув каблуками, глибоко вклоняючись. Солдати підняли шлагбаум, і авто проїхало.

– До побачення! – крикнула княжна.

Вони мчали по нескінченному шосе. Інколи миготіли освітлені вікна будинків, плакала дитина в селі, люто гавкав за парканом услід машині собака.

– Що ви вчинили? – кричав Прокоп. – Ви знаєте, що в Гольца п’ятеро дітей і сестра каліка? Його життя в десять разів дорожче за моє і ваше. Що ви вчинили?

Княжна не відповідала. Наморщивши лоба і стиснувши губи, вона лише стежила за шляхом, підводячись іноді, щоб краще бачити.

– Куди ти хочеш? – раптом запитала вона, коли вони були вже на роздоріжжі, високо над сонним краєм.

– У пекло, – промовив він.

Вона зупинила машину й серйозні глянула на нього.

– Не говори так. Що ж ти гадаєш, мені сто разів не спадало на думку розбитися разом з тобою об якусь стіну? Не сумнівайся, ми обоє потрапили б до пекла. Я тепер знаю, що пекло є... Куди ти хочеш їхати?

– Хочу... бути з тобою! Вона похитала головою.

– Це неможливо. Хіба ти забув, що казав? Ти заручений і... хочеш урятувати світ від чогось грізного. Тож зроби це. Треба, щоб у тобі самому було чисто; інакше... інакше в тобі буде зло. А я вже не можу. – Вона погладила кермо. – Куди ти хочеш їхати? Де твій дім?

Він з усієї сили стиснув їй зап’ясток.

– Ти... вбила Гольца! Хіба не знаєш?..

– Знаю, – тихо відповіла вона. – Ти думаєш, я не відчувала цього? Це в мені так хруснули кістки; я все бачу його перед собою і все наїжджаю на нього машиною, а він знову й знову перегороджує шлях... – Вона гойднулася. – Ну, то куди? Вправо чи вліво?

– То це вже кінець? – запитав він тихо. Вона кивнула головою.

– Кінець.

Він відчинив дверцята, вискочив і став перед машиною.

– Їдь, – сказав хрипко. – Їдь на мене.

Вона від’їхала кроків два назад.

– Сідай, рушимо далі. Довезу тебе принаймні ближче до кордону. Куди ти хочеш?

– Назад, – процідив він крізь зуби, – назад, з тобою!

– Зі мною нічого не вийде – ані вперед, ані назад. Невже ти мене не розумієш? Я мушу це зробити, щоб ти бачив, що я кохала тебе. Думаєш, я могла б іще раз почути те, що ти мені казав? Назад тобі не можна: ти б мусив тоді віддати те, чого не хочеш і не можеш віддати, або тебе повезли б, а я... – Вона поклала руки на коліна. – Бачиш, я думала покинути все й піти з тобою, і я б це зробила, але ти там десь заручений; тож іди до неї. Бач, ніколи мені й на думку не спало запитати тебе про це. Княжна завжди уявляє, що крім неї, нема нікого на світі... Ти кохаєш її?

Він глянув на неї засмученими очима, але не міг заперечити.

– Ось бач, – зітхнула вона. – Коханий, ти навіть не вмієш брехати. Але зрозумій, коли я потім уже те обдумала... Ким я була для тебе? Що я робила? Ти про неї думав, коли кохав мене? О, як ти мусив мене жахатись! Ні, не кажи нічого, дай мені сили сказати тобі це останнє.

Вона заломила руки.

– Я тебе кохала! Як я тебе кохала! Скільки було снаги... навіть більше... Але ти, ти в цьому так страшенно сумнівався, що похитнув під кінець і мою віру... Чи я кохаю тебе? Не знаю. Коли бачу тебе, я ладна ножа засадити собі в груди й померти. Але чи кохаю тебе? Я вже не знаю... Коли ти мене... наостанку обійняв... я відчувала щось недобре і в собі... і в тобі. Зітри мої поцілунки... вони були нечисті, – шепнула вона беззвучно. – Ми мусимо розлучитись.

Вона не дивилась на нього, не чула, що він відповідає; ось її повіки затремтіли, на очі набігли сльози і полились, доганяючи одна одну... Княжна плакала нечутно, тримаючи руки на кермі. А коли він хотів наблизитись, вона від’їхала трохи назад.

– Ти вже більше не Прокопокопак, – прошепотіла вона, – ти нещасний, нещасний чоловік. Бач, шарпаєшся на своєму цепу... як і я. Нас недобрі пута зв’язали. А проте, коли розриваєш їх, то здається, ніби вириваєш із ними всі нутрощі, і серце, і душу... Чи буде чиста душа в людини, спустошеної й порожньої?

Рясні сльози покотились у неї з очей.

– Я кохала тебе і тепер уже більше не побачу. Зійди, зійди з дороги, я розвернуся.

Він не рухався, ніби скам’янів. Тоді вона під’їхала впритул до нього.

– Прощай, Прокопе, – сказала тихо і повернула назад по шляху.

Він побіг за нею. Та авто все швидше й швидше віддалялось і зникло з очей.