Текст книги "Кракатит (укр.)"

Автор книги: Карел Чапек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

XXXVIII

У коридорі нікого не було. Прокоп якнайтихіше підкрався до покоїв княжни і став чекати перед дверима, нерухомий, як той залізний лицар внизу, у вестибюлі. Вибігла покоївка, злякайо скрикнула, ніби побачила страховисько, і зникла в дверях. Трохи перегодя відчинила їх знову, до краю настрахана, і, відступаючи, дала знак зайти до кімнати, а сама якнайшвидше втекла.

Княжна вийшла йому назустріч; вона куталась у довгий халат, видно, тільки-но встала з постелі; волосся над чолом у неї було скуйовджене і мокре, наче вона допіру скинула холодний компрес, сама була землисто-бліда й негарна. Вона повисла в нього на шиї і підставила губи, потріскані від гарячки.

– Який ти хороший, – шепнула, – в мене голова аж тріскається від мігрені, ох, боже! Кажуть, у тебе бомби в кишенях? Я не боюсь тебе. А тепер іди собі, я зараз негарна. Я прийду до тебе ополудні. Обідати не піду, скажу, що мені погано. Йди.

Вона торкнулась його вуст наболілими гарячковими губами й затулила обличчя, щоб він не бачив її.

В супроводі Гольца Прокоп повернувся до лабораторії. Кожен, побачивши його, зупинявся, сходив з дороги і чим скоріше ховався за насип. Він знов узявся до роботи як одержимий; змішував речовини, що їх би ніхто й не подумав змішувати, сліпо впевнений, що вийде вибухівка; наповнював нею пляшечки, коробки від сірників, бляшанки з-під консервів, все, що траплялося під руку, понаставляв їх на столі, на підвіконнях, на підлозі, переступав через них – не було більше куди ставити. Пополудні прийшла до нього княжна, під вуаллю, закутана плащем аж до носа. Він вибіг назустріч і хотів обійняти її, але вона його відштовхнула.

– Ні, ні, я сьогодні негарна. Будь ласка, працюй; я буду на тебе дивитись.

Вона сіла на краєчку стільця, якраз посеред страшного арсеналу оксозонідних вибухівок. Прокоп швидко, із стиснутими губами, щось зважував, мішав. У колбах сичало; чути було кислий запах. Потім він з надзвичайною обережністю фільтрував добуту речовину. Княжна, склавши руки, дивилась на нього нерухомими вогненними очима. Обоє думали про те, що сьогодні приїде наступник.

Прокоп шукав щось очима на полиці з хімікаліями. Княжна встала, відкинула вуаль, обняла його за шию і міцно притиснулась до його вуст стуленими сухими губами. І так, похитуючись, стояли вони серед пляшок з нетривким оксазобензолом і жахливими фульмінатами – німа, заціпеніла пара. Та вона знову його відштовхнула і сіла, закриваючи обличчя. Ще завзятіше взявся Прокоп до роботи під її поглядом, ніби пекар, що місить хліб. А оце ось буде найжахливіша з речовин, яку людина будь-коли виробляла, нетривка, скажена, дуже чутлива олія – справжня тобі запальність і пристрасть. А оця, прозора, як вода, текуча, як ефір, теж наймогутніша і найдикіша вибухівка. Він озирнувся, куди б поставити пляшку, наповнену цією ще не названою речовиною. Княжна всміхнулася, взяла її у нього з рук і поставила собі на коліна.

Надворі Гольц крикнув до когось:

– Стій!

Прокоп вибіг з лабораторії. Це був oncle Рон, що стояв біля самої вибухової пастки. Прокоп підійшов до нього.

– Що ви тут шукаєте?

– Вільгельміну, – коротко відповів oncle Рон, – вона нездужає, а тому...

Прокоп скривився.

– Ходімо, – і запросив його в лабораторію.

– Ах, oncle Шарль, – заговорила княжна. – А йди подивишся, страшенно цікаво.

Oncle Рон уважно поглянув на неї, окинув очима кімнату і, очевидно, заспокоївся.

– Тобі б не слід тут бути, Міно, – сказав докірливо.

– Чому це? – невинно запитала вона. Він безпорадно глянув на Прокопа.

– Тому... тому, що в тебе гарячка.

– Тут мені краще, – відповіла вона спокійно.

– Взагалі, тобі не слід... – зітхнув le bon prince невдоволено.

– Mon oncle, ти знаєш, я завжди роблю те, що хочу, – вона рішуче поклала край утручанню родича, тим часом як Прокоп прибирав зі стільця якісь гримучі діазосполуки.

– Сідайте, будь ласка, – чемно запросив він Рона.

Oncle Шарль, здавалось, не дуже був захоплений ситуацією.

– Чи ми не затримуємо вас, не заважаємо працювати? – безцільно запитав він Прокопа.

– Зовсім ні, – відповів Прокоп, мнучи в пальцях інфузорну землю.

– Що це буде?

– Вибухівка. Будь ласка, он ту пляшку, – звернувся він до княжни.

– На, візьми, – сказала вона навмисне голосно.

Oncle Рон аж шарпнувся, ніби його хто шпигонув; але, щоб не дати взнаки, став дивитись, як Прокоп швидко, проте надзвичайно обережно капає чистою рідиною на грудочку землі. Він прокашлявся й запитав:

– А від чого вона може вибухнути?

– Від струсу, – відповів Прокоп, відраховуючи далі краплі.

Oncle Шарль обернувся до княжни.

– Коли ти боїшся, oncle, – сказала вона сухо, – то не чекай на мене.

Він у розпачі сів і постукав ціпком по бляшаній коробці з-під каліфорнійських персиків.

– А тут що?

– Це ручна граната, – пояснив Прокоп. – Гексанітрофенілметилнітрамін та гайки. Ось спробуйте на руці.

Oncle Рон розгубився.

– А чи не краще б було поводитися з цим... трохи обережніше? – спитав він, крутячи в руках сірникову коробочку, взяту зі столу.

– Безперечно, – згодився Прокоп і забрав у нього з рук коробочку. – Це – хлораргонат. З ним не можна гратися!

Oncle Шарль спохмурнів.

– Від усього цього... у мене складається неприємне враження, наче ви мене страхаєте, – промовив він гостро.

Прокоп кинув коробочку на стіл.

– Хіба? А мене ви не залякували, коли погрожували фортецею?

– Можу лише сказати... – вів далі Рон, проковтнувши ці слова, – що на мене все це... не справляє ніякого впливу.

– А на мене справляє величезний вплив, – мовила княжна.

– Боїшся, щоб він чого не накоїв? – звернувся до неї le bon prince.

– Я сподіваюсь, що він чогось накоїть, – сказала княжна. – Гадаєш, не зуміє?

– І не сумніваюсь, – відповів Рон. – Ну, то підемо вже?

– Ні, я хочу йому допомогти.

Тим часом Прокоп гнув у руках металеву ложечку.

– Навіщо це? – запитала вона з цікавістю.

– Кінчились цвяхи, – буркнув він. – Нема чим начиняти бомби. – Він озирнувся, шукаючи чого-небудь металевого.

Княжна встала, зашарілась, стягла швидко рукавичку і зняла з пальця золотий перстень.

– Візьми, – сказала тихо, залившись рум’янцем і опустивши очі.

Він схвильовано взяв його. Це було майже схоже... на заручини. Хвилинку він вагався, пробуючи вагу персня на руці, але княжна глянула на нього так настійно й палко, що він кивнув поважно і поклав перстень на дно бляшаної коробочки.

Oncle Рон струбовано і смутно закліпав пташиними очима.

– Тепер можемо йти, – прошепотіла княжна.

Надвечір приїхав згаданий наступник колишнього трону. Біля входу стояла почесна варта, рапорт, витяглися шпалерами слуги; виголошувались промови і таке інше. Парк і палац були лищно ілюміновані. Прокоп сидів на горбочку перед лабораторією і дивився похмурими очима на палац. Ніхто тут не ходив, було тихо й темно, лише палац світився сліпучими снопами проміння.

Прокоп глибоко зітхнув і встав.

– До замку? – запитав Гольц і переклав револьвер з кишені штанів у кишеню свого незмінного гумового плаща.

Вони йдуть парком, де вже погасли вогні. Двічі або тричі якісь постаті ховалися перед ними в гущавину, а кроків за п’ятдесят позаду них чути чиїсь кроки по опалому листі; кругом безлюдно, пусто. Лише князівське крило замку палає великими золотими вікнами.

Вже осінь, справжня осінь... Чи й досі в Тиниці капотять сріблясті краплинки з крана водопровідної колонки? Ніби й вітру нема, а десь шелестить – на землі чи в деревах? На небі червоний пруг прокреслила падуча зірка.

Кілька чоловіків у фраках – о, які вони блискучі та щасливі – виходять на площадку сходів, гомонять, покурюють, сміються і знов вертаються до замку. Прокоп непорушно сидить на лаві, обертаючи в покалічених руках бляшанку. Інколи забряжчить нею, мов дитина забавкою. В бляшанці зламана ложка, перстень і речовина, що ще не має назви.

Обережно підходить Гольц.

– Сьогодні вона не може прийти, – каже він шанобливо.

– Я знаю.

В покоях гостей запалюється світло. Цей ряд вікон – то князівські покої. Тепер світиться весь замок, легкий, ажурний, як сон. Усе там є: нечуване багатство, краса, честолюбство, слава і величність, ордени, уміння жити, ніжність, хоробрість, самовпевненість. Ніби там інші люди, не такі, як ми...

Мов уперте дитя, Прокоп ще раз забряжчав своїм брязкальцем. Поволі вікна згасають; лише світиться в покої Рона і в спальні княжни. Oncle Рон відчиняє віконницю і вдихає нічну прохолоду; а потім ходить від дверей до вікна. За завішеним, вікном княжни не ворушиться жодна тінь.

І от oncle Рон погасив світло. Тепер сяє одне-єдине вікно. Чи знайде людська думка шлях, чи проб’є і силою вторує стежку через ці сто чи кілька метрів німого простору, щоб досягнути до безсонного мозку іншої людини? Що ж тобі переказати, татарська княжно? Спи, вже осінь надворі; і коли є якийсь бог, нехай він погладить твоє гаряче чоло.

Червоне вікно погасло.

XXXIX

Уранці Прокоп вирішив не йти до парку, бо слушно вважав, що там перешкоджатиме. Він влаштувався в відлюднім кутку, де пролягав прямий шлях від замку до лабораторії, вторований через старий, зарослий вал. Він видряпався на вал, звідкіль, до певної міри схований, міг бачити ріг замку і невелику частину парку. Місце йому сподобалось. Він там закопав кілька своїх ручних гранат і став дивитись то на парк, то на горобців, що гойдались на вітах. Раз туди прилетіла червоношийка, і Прокоп, затаївши подих, спостерігав за нею. Вона щось дзьобнула, крутнула хвостиком і фрр – відлетіла.

Внизу, у парку, йде княжна з високим молодим чоловіком; на пристойному віддаленні за ними йде група придворних. Княжна дивиться вбік і махає рукою, ніби тримаючи прут і шмагаючи ним по піску. Більш нічого не видно.

Через деякий час показується oncle Рон з гладким кузеном. І знову нікого. Чи варто тут сидіти?

Скоро полудень. Раптом з-за рогу замку з’являється княжна і прямує до Прокопа.

– Ти тут? – гукає півголосом. – Зійди вниз і поверни ліворуч.

Він сповз по схилу і почав продиратися гущавиною ліворуч.

Там, коло стіни, був смітник, лежали всілякі речі, – іржаві обручі, діряві бляшанки, старі циліндри, брудне лахміття; бозна-де такі речі можуть узятись у князівському замку. І біля цієї гидкої купи стоїть княжна, свіжа і гарна, і по-дитячому кусає пальці.

– Коли я ще була малою, то ходила сюди злитися, – сказала вона. – Ніхто цього місця не знає. Чи подобається тобі тут?

Він бачив, що вразив би її, якби не похвалив цього місця.

– Подобається, – сказав він квапливо. Вона проясніла, обняла його за шию.

– Коханий! Знаєш, я надівала тут на голову яку-небудь бляшанку, ніби корону, і гралась сама собі в самодержавну владарку. “Що найясніша княгиня зболить наказати?” – “Запряжи шестірку коней цугом, поїду до Загура”. Бачиш, Загур був моїм вигаданим замком. Загур, Загур! Коханий, чи є щось подібне в світі? Давай поїдемо до Загура! Знайди мені його, ти стільки знаєш...

Ніколи вона не була така свіжа й радісна, як сьогодні, аж він заревнував, аж у ньому закипіла жагуча підозра. Він її схопив і хотів обійняти.

– Ні, – боронилась вона, – облиш, будь розумний. Ти – Просперо, принц Загурський, і лише переодягнувся чарівником, щоб мене викрасти або випробувати, – не знаю. Але до мене приїхав принц Різопод з царства Алікурі-Філікурі-Тінтілі-Рододендрон, такий осоружний, бридкий чоловік, у нього замість носа церковна свічка, а руки холодні, руки – бр-р! Він захоче мене взяти за дружину, отож ти виступиш і скажеш: “Я чарівник Просперо, спадкоємний принц Загурський”. Mon oncle Метастазіо впаде тобі на шию, і почнуть дзвонити, сурмити, стріляти.

Прокоп дуже добре розумів, що її солодка балаканина означає якісь важливі речі, тому остерігався її перебивати. Вона обіймала його за шию і терлася запашним личком та губами об його шорстке обличчя.

– Або стривай, не так: я принцеса Загурська, а ти – Великий Прокопокопак, король духів. Але я заклята, наді мною проказали: “Оре, оре, балене, могот маліста маніголене”, – і мене має взяти риба, риба з риб’ячими очима, руками і цілим риб’ячим тілом, і ця риба має відвезти мене в риб’ячий замок. Але раптом прилетить Великий Прокопокопак на сврїм килимі-літуні й забере мене... Прощай!.. – раптом скінчила вона й поцілувала його в уста. І посміхнулася, ясна й рожева, як ніколи, й залишила його похмурого стояти над іржавими руїнами Загура. “Що все це означає? Хоче, щоб я допоміг їй; це ясно; її силують, і вона чекає від мене...порятунку. Що робити?”

Глибоко замислений, він пішов до лабораторії. Видно... нічого не залишається, крім Великого Штурму. Але звідкіль його почати? Вже він був коло дверей і сягнув рукою в кишеню, щоб узяти ключа, як раптом остовпів і круто вилаявся. Вхідні двері до його лабораторії були перехрещені залізними прогоничами.

Він скажено затряс ними, але прогоничі не зрушили з місця. На дверях висів аркуш паперу, а на ньому було надруковано:

“З наказу цивільних властей цей об’єкт закрито з огляду на неприпустиме нагромадження вибухових матеріалів без дотримання застережних заходів відповідно до §§ 216 і 217 d., lit. F і постанови 63 507 М. 1889”. Підпис нерозбірливий. Унизу було дописано від руки:

“Панові інженеру Прокопу надалі пропонується перебувати в помешканні охоронника Герстенсена, вартовий барак III”.

Гольц добре оглянув засуви, але наостанку лише свиснув і сховав руки в кишені: тут просто нічого не можна було вдіяти. Прокоп, розгнівавшись не на жарт, оббіг навколо будиночка. Мінні пастки ліквідовано, на всіх вікнах грати. Він швидко підрахував свої бойові засоби: п’ять невеличких бомб у кишенях, чотири великі гранати, закопані на Загурському валу. Цього замало для справжнього наступу. Несамовитий від гніву, побіг він до канцелярії злощасного Карсона. “Стривай, паршивцю, я з тобою порахуюсь!” Та ледве добіг туди, слуга сказав йому, що пана директора нема й не буде. Прокоп відштовхнув його і вдерся до канцелярії, нажахавши усіх службовців заводу аж до останньої панночки біля телефону. Карсона ніде не було.

Прокоп помчався прожогом до Загурського валу, щоб там принаймні врятувати сховані бомби. Аж маєш: увесь вал з чагарами і Загурським смітником оточено рогатками з колючого дроту – справжня дротяна загорожа. Він спробував розмотати дріт, але тільки скривавив руки й нічого не вдіяв. Заходячись від злості і не дбаючи ні про що, проліз він усередину. Його чотири великі гранати хтось викопав і забрав. Він мало не заплакав від безсилля. Як на те почав накрапати дощ. Прокоп подерся назад, обірвався й подряпався до крові і подався до замку, сподіваючись там знайти княжну, Рона, наступника чи будь-кого. У вестибюлі перегородив йому дорогу знайомий білявий велетень, готовий боронити вхід до останнього. Прокоп вийняв одну із своїх вибухових бляшанок і погрозливо затарахкотів. Велетень затіпався, але не відступив. Раптом він кинувся вперед і схопив Прокопа за плечі. Гольц з усієї сили вдарив його револьвером по пальцях. Велетень закричав і пустив Прокопа, а троє людей, що виросли ніби з-під землі і збиралися кинутись на Прокопа, трохи завагались і відступили до стіни. Прокоп стояв, тримаючи в піднятій руці бляшану бомбу, готовий жбурнути її під ноги першому, хто ворухнеться, а Гольц (безповоротно вже тепер зреволюціонізований) націлив револьвера на ворога. А проти них – четверо блідих чоловіків, трохи нахилених уперед, троє з револьверами в руках. Ото буде буча! Прокоп удав, ніби продирається до сходів. Чотири супротивники подались за ним. Хтось іззаду кинувся навтіки. Запала тривожна тиша. “Не стріляти!” – проказав хтось тихо. Прокоп чує, як цокає годинник. Згори лине веселий гомін, ніхто там ні про що не знає. А що вихід тепер вільний, Прокоп відступає назад до дверей під охороною Гольца. Четверо чоловіків на сходах стоять непорушно, ніби вирізані з дерева. І Прокоп вискочив надвір.

Іде холодний, дошкульний дощ. Що ж тепер? Швидко оцінивши становище, він постановив закріпитися в купальні на озері; але звідтіль не видно замку. Раптом, на щось наважившись, він подався до будки воротаря. Гольц – за ним. Прокоп удерся в сторожку, саме коли старий воротар обідав. Цей бідолаха просто не міг зрозуміти, чого це його “насильно і під загрозою смерті” хочуть звідсіль вигнати і, похитавши головою, пішов скаржитись у замок. Прокоп був дуже задоволений здобутою позицією; він старанно замкнув гратовану браму, що вела до парку, і з великим апетитом доїв залишений обід; потім забрав у сторожці все, що хоч трохи було схоже на хімікалії: вугілля, сіль, цукор, клей, засохлу олійну фарбу та інші речі і став роздумувати, що з цього можна зробити.

А Гольц тим часом то стеріг приміщення, то переобладнував вікна в стрільниці, хоча це, з огляду на те що в нього залишалось усього чотири шестиміліметрових патрони, було явною надмірністю. Прокоп на кухонній плиті влаштував свою лабораторію; сморід стояв жахливий, але нарешті було добуто трохи сильної вибухівки.

З ворожого боку не було жодного нападу; очевидно, не хотіли доводити конфлікт до скандалу в присутності такого високого гостя. Прокоп сушив собі голову, як би заморити замок голодом. Хоча він перерізав телефонні проводи, але ще залишилось три брами, не рахуючи шляху до заводів через Загурський вал. І він змушений був відмовитись від плану облягти замок з усіх боків.

Дощ усе йшов. Вікно княжни відчинилось, і ясна її постать почала писати в повітрі якісь великі літери. Прокоп не міг розшифрувати ці письмена: ставши перед сторожкою, він почав креслити у відповідь підбадьорливі слова, вимахуючи, ніби вітряк, руками. Ввечері до повстанців прибув доктор Крафт. У своїм благороднім запалі він забув принести хоч якусь зброю, отже, це підкріплення було швидше моральним. Пізніше прийшов і Пауль, приніс у кошику чудову холодну вечерю і багато пляшок червоного вина і шампанського. Він твердив, що його ніхто сюди не посилав. Незважаючи на це, Прокоп дуже просив передати – не сказавши, кому саме, – що він “дякує і не здається”.

За цією геройською вечерею доктор Крафт уперше наважився випити вина – мабуть, щоб довести, свою мужність. Наслідком цього була його блаженна лунатична німота, тоді як Прокоп і ГольЦ почали горлати солдатських пісень.

Хоча кожен з них співав іншою мовою і зовсім іншу пісню, та здалеку, особливо в темряві, під шелест дрібного дощу, все це зливалось у звуки досить страшні й похмурі. Хтось у замку відчинив навіть вікно, щоб послухати; потім спробував здалеку акомпанувати на фортепіано, але це спочатку нагадувало “Героїчну симфонію”, а потім перейшло в безглузде бемкання на клавішах. Коли вогні в замку погасли, Гольц будував перед дверима велику барикаду, і три герої спокійно заснули. Розбудив їх Пауль, принісши їм уранці на таці три чашки кави.

XL

А дощ не переставав. З білим прапором парламентера прийшов гладкий кузен запропонувати Прокопові, щоб той покинув ці штуки, що йому буде повернуто лабораторію і таке інше. Прокоп сказав, що звідсіля не піде, хіба коли його висадять у повітря. Але раніше він щось зробить, побачите! З цією невиразною погрозою кузен і повернувся назад. У замку були дуже стурбовані, що головний в’їзд блоковано, але не хотіли здіймати галас.

Доктор Крафт, цей пацифіст, був ущерть сповнений несамовитими войовничими пропозиціями: перерізати електричні проводи, що йдуть до замку, перекрити воду, виробити якийсь задушливий газ і пустити його на замок. Гольц знайшов старі газети; зі своїх таємних кишень вийняв пенсне і читав цілий день, надзвичайно схожий на доцента університету. Прокоп жахливо нудився. Він палав бажанням зробити щось велике, але не знав, як до цього взятись. Нарешті залишив Гольца стерегти хатинку, а сам із Крафтом подався до парку.

В парку нікого не було. Ворожі сили, видно, були зосереджені в замку. Прокоп обійшов замок і вийшов на той бік, де містилися каретні і стайні.

– Де Вихор? – раптом запитав він.

Крафт показав йому на вікно метрів за три від землі.

– Обіпріться об стіну, – шепнув Прокоп; потім виліз йому на спину і став на плечі, щоб подивитись усередину.

Крафт мало не впав під його вагою. А Прокоп ще й тупцяє у нього на плечах – що він там робить? І от важка рама летить на землю, зі стіни сиплеться пісок, і раптом Крафт відчуває полегкість, підводить голову і мало не скрикує: вгорі стріпнулись дві ноги і зникли у віконці.

Княжна саме подавала Вихорові окраєць хліба і дивилась замислено в його прегарне око, коли зачула в вікні шамотіння. У напівтьмі теплої стайні побачила вона знайому покалічену руку, що виймала дротяну сітку з віконця стайні. Вона аж затулила рота, щоб не скрикнути.

Руками й головою вперед злазить Прокоп на Вихорову загородку. Потім сплигує, обдертий весь, але цілий, і, захеканий, пробує засміятись.

– Тс! – жахається княжна. – За дверима конюх, – кидається йому на шию. – Прокопокопак!

Прокоп показує на вікно:

– Швидше тікаймо!

– Куди? – шепоче княжна і пестливо цілує його.

– До воротаря.

– Ти дурненький. А скільки вас там є?

– Троє.

– От бач. Так не годиться. – Вона гладить його по обличчю. – Але ти не сумуй!

Прокоп квапливо роздумує, як би її викрасти іншим способом. Але в стайні напівтемно, а кінський запах якось збуджує; очі в них заіскрились, і вони в жагучому поцілунку впилися устами в уста. За мить вона відсахнулась, швидко дихаючи:

– Іди вже, йди геть!

Так стояли вони, тремтячи від жаги і почуваючи, що жага ця нечиста. Прокоп відвернувся, виламав дошку в яслах і лише тоді опанував себе. Глянувши на княжну, побачив, що вона погризла й порвала на шматки свою хустинку. Притисла її швидко до вуст і без жодного слова подала йому в нагороду чи на спомин. За це він поцілував ясла в тому місці, де спочивала її рука. Ніколи вони не любили одне одного так шалено, як в цю мить, коли не могли й слова промовити і коли боялись навіть торкнутися одне до одного.

Надворі зашаруділи в піску чиїсь кроки. Княжна кивнула, і Прокоп скочив на ясла, вхопився за якісь гаки під стелею і ногами вперед просунувся у віконце. Коли він скочив на землю, доктор Крафт аж обійняв його з радості.

– Ви перерізали коням жили, еге ж? – запитав він кровожерно, мабуть, вважаючи це цілком виправданим воєнним заходом.

Прокоп мовчки подався до сторожки, турбуючись про Гольца. Вже здалеку він збагнув жахливу дійсність: двоє молодців стоять у дверях, садівник загрібає пісок, на якому залишились сліди борні, гратована брама відчинена, і Гольца не видно. В одного з чоловіків рука зав’язана хустиною, видно, Гольц його покусав.

Прокоп потягся до парку, нахмурений і мовчазний. Доктор Крафт думав, що його владар кує новий військовий план, і не зачіпав його. А Прокоп з тяжким зітханням сів на пеньок і заглибився в споглядання якихось мереживних клаптиків. На доріжці з’явився робітник, що віз у тачці зметене листя. Крафт, пойнятий підозрою, кинувсядо нього і добре відлупцював; але загубив пенсне і не міг знайти його: тоді він відібрав тачку і як військову здобич притяг її до свого начальника.

– Утік, – крикнув він, і його короткозорі очі переможно заблищали.

Прокоп щось буркнув і далі розглядав білу м’якеньку річ, що її держав у пальцях. Крафт, тримаючи тачку, замислився, як використати цей трофей. Нарешті йому спало на думку перекинути її догори дном, і він засяяв.

– Можна буде на ній сидіти!

Прокоп устав і попрямував до ставка. Доктор Крафт пішов за ним з тачкою, мабуть, для перевезення майбутніх поранених. Вони окупували купальню, збудовану на палях. Прокоп обійшов кабіни. Найбільша з них належала княжні, тут лежали дзеркало й гребінець з кількома вирваними волосинами, кілька шпильок, волохатий купальний халат і сандалії – забуті інтимні речі. Прокоп заборонив Крафтові входити сюди, а засів з ним у чоловічій кабіні з другого боку.

Крафт сяяв: нарешті вони мали цілий флот, що складався з двох байдарок, каное і великої шлюпки, яку він вважав за свій супердредноут. Прокоп довго походжав по настилу купальні над сивим ставком. Потім зник у кабіні княжни, сів на кушетку, взяв її купальний халат і зарився в нього обличчям. Доктор Крафт, незважаючи на свою феноменальну нездатність до спостережень, щось здогадувався про його таємницю і оберігав його почуття. Він ходив навшпиньках по купальні, виливав бляшанкою воду зі свого пузатого лінкора і добирав відповідні весла. В ньому проявився великий стратегічний талант. Він наважився вирушити на берег і назносив до купальні каміння всілякого розміру, аж до десятикілограмових, вирваних з греблі брил. Потім почав розбирати дощаний місток, що з’єднував купальню з берегом. Для комунікації з суходолом він залишив тільки основу містка – два голі бруси. Відірваними дошками завалив вхід, а дорогі для нього іржаві цвяхи позабивав у весла вістрям догори і, таким чином, виготовив досить грізну, справді смертоносну зброю. Влаштувавши все це, він вирішив, що зробив добре, і хотів похвалитися своєму начальникові, але той замкнувся в кабіні княжни і, здавалось, навіть не дихав – так там було тихо. Доктор Крафт стояв над сивою гладінню ставка; холодно і тихо хлюпотіла вода; інколи, сплеснувши, вискакувала рибина, шелестів очерет. І докторові Крафту стало моторошно від цієї самоти.

Він іноді покашлював перед кабіною, де зачинився вождь, і щось півголосом бурмотів, щоб звернути на себе його увагу. Нарешті Прокоп вийшов із стиснутими губами і дивним виразом в очах. Крафт провів його по новій фортеці, все йому показував і під кінець продемонстрував, як далеко може кинути каменем у ворога; при цьому сам мало не злетів у воду. Прокоп не промовив і слова, але обійняв його за шию і поцілував у щоку. Крафт, увесь червоний від радості, відчув у собі бажання зробити вдесятеро більше від того, що вже зробив.

Вони сіли на лаві край води, де княжна любила засмагати на сонці. На заході хмари розійшлись, і далеко на небокраї з’явились анемічні блідо-золоті смуги. Цілий ставок розгорівся, заяснів блідим, ніжним сяйвом. Крафт розгорнув експромтом нову теорію перманентної війни, найвищого права сили, порятунку світу через геройство. Але ця теорія страшенно суперечила болючій меланхолії цього осіннього вечора. На щастя, Крафт був короткозорий і, крім того, невиправний ідеаліст, отже, цілком незалежний від випадкового оточення. Незважаючи на космічну красу цієї хвилини, вони обидва відчували голод і холод.

Та ось берегом поспішає Пауль з кошиком на руці, озирається вправо, вліво і час від часу вигукує своїм старечим голосом: “Ку-ку! Ку-ку!”

Прокоп вирушив до нього на дредноуті. Він хотів за всяку ціну довідатись, хто його з цим присилає.

– Ніхто, прошу вас, – запевняє старий, – але моя донька, Ельжбета, – ключниця...

Він розбалакався було про свою дочку, та Прокоп погладив його по сивому волоссі і попросив переказати комусь невідомому, що він сповнений сил і здоров’я.

Сьогодні доктор Крафт пив майже сам, теревенив, філософствував і тут же знущався з усякої філософії: дія, мовляв, дія – над усе. Прокоп тремтів на лавочці княжни і все дивився на одну зірку. Хтозна-чому він вибрав саме цю жовтаву зірку Бетельгейзе в сузір’ї Оріона. Він сказав неправду про своє здоров’я. У нього кололо в грудях, у тих самих місцях, що й колись у Тиниці; голова йшла обертом, і він тремтів від лихоманки. А коли хотів щось сказати, язик заплутувався, і він затинався так, що доктор Крафт відразу протверезів і занепокоївся. Він швидко поклав Прокопа на канапу в кабіні і вкрив його чим міг – також і волохатим халатом княжни. На голову поклав мокрий компрес. Прокоп запевняв, що в нього просто нежить; опівночі він заснув і марив, переслідуваний кошмарами.