Текст книги "Оксамит нездавнених літ"

Мабуть-таки, багато хто з мешканців може пригадати, як захиталося керівне крісло під першим секретарем райкому КПРС А.Верещаком, а потім відданий партії чиновник пішов у відставку. Невеличка, нечисленна рухівська організація стала об’єктом людських скарг і вимог бути караючим мечем правосуддя. Втім, ситуація була печальною з огляду на фатальну відсутність кваліфікованих спеціалістів, котрі могли б влитися в рух, а потім взяти на себе роль рушійної сили у процесах державотворення. Маючи цілком непоганий імідж і добрі політичні аргументи, відчуваючи підтримку людей, ми важко мучилися над проблемою кадрів, потребою відмежування від шарлатанів, котрі посунули в Рух, відчуваючи можливість вскочити у вагон нової влади.

Разом з тим чи не кожен з рухівців відчував на своїй спині холодне дихання конаючого звіра тоталітаризму. Пригадую собі претензії влади до організаторів першого мітингу в Горохові М.Остапчука та О.Адамчука, трьох молодих членів Руху з селища Мар’янівка, звільнених з роботи лише за участь у відновленні козацько-повстанської могили в Завидівському лісі. Під тиском райкому КПРС залишає посаду завідувача фотоательє мій батько, погрожують неприємностями рухівцям з Горохівського автотранспортного підприємства....

Непростими були й поїздки до Литви, де події розвивалися більш трагічно. Оскільки друк газети “Вітер надії” був пов’язаний з потребою конспірації, довелося познайомитися з литовськими колегами, які боролися з радянським тоталітаризмом. Згодом у поїздках до Вільнюса, окрім мене, брали участь Мелетій Семенюк, мешканець Горохова, водій Олександр Бартко та мій батько. Пригадую, як горів парадний під’їзд офісу “Саюдіса”, підпалений пізньої ночі симпатинами комуністів. Згадуються ряди ОМОНівців біля пам’ятника радянському генералу Черняховському (окупантові Литви), які охороняли монумент від гніву тисяч “вдячних” литовців. Трьохсоттисячне людське море несло нас із О.Бартком назустріч кардиналові Литви і Президентові Вітаутасу Ландсбергісу. Керівник держави йшов до своїх людей пішки, через увесь Вільнюс – і без жодної охорони...

А потім – танки на вулицях свободолюбивої столиці. Сивочолий старенький литовець з ціпком в руках проходить перед дулом танкової гармати, вперто не бажаючи помічати гусениць, що брязкають по асфальту... Молоді дівчата з антипатією відвертаються від увінчаних зірками десантників-прапороносців... Військовики в чорному просто з башт бронемашин вриваються у вікна Вільнюської консерваторії й викручують руки литовським музикантам, котрі виставили на посміх муляж “незабутнього” Брєжнєва...

Це вже було тоді, коли ми з батьком привезли до Литви друкувати брошуру “Хто вбив Степана Бандеру?”. Видання ґрунтувалося на текстах стенографії суду над вбивцею Степана Бандери та Льва Ребета Богданом Сташинським. Матеріал був настільки промовистим і цікавим, що книжечка згодом витерпіла три-чотири перевидання у Києві та Львові уже без нашої участі.

“Литовські” спогади – дуже гострі й донині. Власне кажучи, була такою й Україна – з тією лише, різницею, що нам, українцям, вдалося уникнути кровопролиття. На жаль, ми не погодилися на інше “кровопускання”. На те, яке інші нації добровільно провели над своїми суспільними організмами, позбуваючись поганої, хворої, чорної крові – віддаляючи від керівних посад прислужників режиму, людей зі старими радянськими психологічними комплексами, ненависників своєї історії й культури.

... Зате ми втрачали людей, таких потрібних у ті дні,здатних приймати мудрі рішення й впливати своїм авторитетом на громадян, розгублених внаслідок падіння тоталітаризму. Саме в розпал боротьби виїхав з містечка Горохова юрист, письменник і дисидент Євген Крамар, дослідницька праця якого на ниві української історії ще потребує осмислення. Відійшли у вічність авторитетні й шановані городяни – знаменитий лікар, просвітянин, громадський діяч Михайло Рощина та відомий учитель, автор підручників для школярів Василь Фещак. Одного за одним ховали ветеранів Української повстанської армії – свідків героїчної боротьби наших попередників.

Осмислюючи перебіг подій на початку 90-х, я часто задумуюсь над змістом діяльності національно-патріотичних організацій у провінції. Ким ми були і які досягнення могли вписати на чистих сторінках української політики? Люди без жодного досвіду, без засобів і коштів для своєї роботи, зі старими уявленнями про політичний істеблішмент держави, нав’язаними радянщиною. Ентузіасти, обтяжені домашніми обов’язками і злиднями економічної кризи. Наївні й легковірні свідки народження нової держави, у якій народ був тяжко вражений недугами замкнутого суспільства.

Адже ж усі ми були не готовими до справжнього державотворення, до нових реалій, котрі увірвалися з-за відкритих кордонів. Ми не могли конкурувати з нахабством кар’єристів і пройдисвітів, маючи за душею лише щире прагнення відкрити шляхи для пробудження всього українського у щойно проголошеній Українській державі. Я пригадую спроби Горохівської районної організації НРУ змінити суть влади в районі, позбавити її впливу комуністичної кон’юнктури – при незмінності суті влади у верхах! Постійне шукання кадрів, здатних на своїх посадах відстоювати українські інтереси... Один за одним від своїх обіцянок і проголошених на мітингах принципів відмовляються колишні лікар В.Салюк, прокурор В.Ковальчук, вчителька Т.Корольчук, котрі завдяки опозиційній хвилі опинилися в кабінетах колишнього райкому партії... Влада втягує їх у свій зачарований колообіг, змінюючи до невпізнання... А люди на вулицях ставлять кинджальне запитання: “Що зробив Рух для того, щоб нам краще жилося?!”

Важким дамокловим мечем зависало воно у жалюгідному й убогому приміщенні штабу НРУ під час загальних зборів ослабленої організації. Дух тотальної зневіри був реакцією на революційні події, він вривався у серця й самим рухівцям, подвижницька безкорислива праця яких не знаходила втілення й пошанування у своїй-таки державі. Та що там у державі – у власній організації. Після візитів до Горохова рухівського керівництва з області, яке буквально добивало, розламувало новими й новими міжусобицями лави колишніх однодумців, надходили дні безпросвітньої депресії...

Тепер ті колишні неприємності здаються дитячими хворобами становлення демократії. Політична боротьба перейшла у нову якість, вона сьогодні базується на інших технологіях. І тому в сучасних реаліях колишні активісти не раз відчувають стан своєрідної безпомічності. А події тих тривожних днів здаються низкою романтичних пригод, овіяних маєвом синьо-жовтих прапорів, перегуком до болю знайомих пісень, виспіваних – перевиспіваних у походах містами й селами нашої України. Навіть колишні сутички й пікети, холодний бетон біля парламенту, нагрітий спинами тисяч патріотів, приносять відчуття приємної ностальгії: якби не ми, то хто б перехилив терези долі українського народу, хто б розпочав прорив нашої держави до світової цивілізації?

Відтоді старі друзі по боротьбі пережили чимало. І девальвацію цінностей, і дріб’язковість політичних чвар, і наступ цинічного прагматизму. А врешті – й спробу запровадження нового тоталітаризму, придушення так важко завойованої свободи слова, введення цензури, не гіршої від комуністичної. У такі хвилини згадуються справді вільні для живого слова сторінки “Народної трибуни”, газети, яка стала явищем для всіх, хто цурався задухи офіціозу, хто прагнув знати правду про те, що коїлося з усіма нами. Як тепер нам бракує сміливості й правдивої відвертості того періоду! Як змінилася преса! Якими незбагненно-тривожними здаються пожовклі сторінки тієї напівпідпільної газети “Вітер надії”!

Втім, проживши десяток літ у молодій державі, відчувши на собі всі етапи її становлення, можна озирнутися у ті бурхливі часи, коли кувалась наша незалежність, з подивом і гідністю: невже це ми – прості українці – на отих фотознімках, в отих кінокадрах про небачену оксамитову революцію без крові, в газетних репортажах про гаряче пробудження національної гідності?!

Так, це ми. Це наша зовсім недалека ще історія. Це наші поразки і наші перемоги.

У ВИХОРІ ЧАСУ СТРІМКОГО

У таких бурхливих, таких розмаїтих подіях кінця вісімдесятих – початку дев’яностих років на Волині своє місце (більше чи менше – це вже окреме питання) належить газеті “Народна трибуна”. Сьогодні, коли спливли роки, можна з цілковитою певністю говорити, що кістяком колективу стали істинні патріоти й беззастережно мужні люди.

Гортаю сторінки десятирічної давності, сторінки, що вкриваються невмолимою жовтизною часу. Але час не здатен позначитися на людських думках, що пульсують у газетних рядках: ці думки, коли прозірливо-передбачливі, що із невмолимою логікою матеріалізувалися через десятиліття чи навіть швидше, коли наївно-романтичні, нездійсненні ніколи, проте все ж були своєрідними ступенями пізнання – ці думки, зафіксовані у газетних рядках, створюють ефект машини часу. Ось так тоді люди думали, ось про що вони мріяли, а ось так розпорядилося життя. Чомусь судилося здійснитися цілком, чомусь реалізуватися у майже невпізнанній видозміні, а ще чомусь залишитися рожевою смужкою на виднокраї, яка втікатиме разом з лінією обрію...

Ще крісла під маршалами СРСР видавалися бронебійно-стійкими, а на засіданні прес-клубу “Чи стрілятиме армія у свій народ” висловлювалася напівмрія-напіввимога про українську армію. Те саме про символіку, представництва за кордоном, незалежну банківську систему і економіку в цілому...

Ось, наприклад, як уявлялася національна валюта України ще за три місяці до проголошення Незалежності учасниками круглого столу “Народної трибуни”. У гостях видання, крім відомих на Волині людей,– професор з Канади Юрій Чучман, професор зі Сполучених Штатів Америки Річард Томас Деламартер та з Інституту менеджменту у Львові Віктор Пинзеник (ще зовсім маловідомий, ще не народний депутат, не голова партії і фракції у парламенті).

Іван Корсак: – Тривають дискусії: треба чи не треба нам мати націоначьну валюту. Цікаво було б почути Ваші думки з цього приводу.

Юрій Чучман: – Це цілком просте питання. Раз є держава, вона мусить мати власні гроші, свій центральний банк. Без суверенітету центральний банк буде в Москві, а не у Києві. Ви можете мати тільки напівгрошові купони, талони і таке інше.

Михайло Тиский: – Я хотів би, щоб пан Пинзеник для читачів нашої газети розповів про перехід на націоначьну валюту. У нього є глибокі розробки з цього питання.

Віктор Пинзеник: – Я не можу того зробити з тієї простої причини, що це не тема, яку можна викласти за кілька хвилин. Хто цікавиться,можу запропонувати статтю в газеті "За вільну Україну ” в одному із лютневих номерів. Але я хочу повернутися до теми, яку порушив Юрко. Ми говоримо, що первинне – суверенітет чи гроші? Але хіба випуск власної української валюти не є великим кроком до суверенітету?

Юрій Чучман: – Я сказав би, що в одній державі не може існувати більше ніж одна валюта. Ще може бути така угода. Західноєвропейські країни зараз роблять спроби створити спільну валюту. Мені просто важко точно уявити, що ви маєте одну державу, а в ній кілька валют.

Віктор Пинзеник: – От прийме парламент рішення про політичну незалежність України і дасть такий акт? Яку самостійну економічну політику проводить уряд, якщо він не може мати власних грошей? Чому не можна зробити цей крок до того, поки політично буде сформовано процес незалежної України?

Юрій Чучман: – Це правильно. Тут мусить перестати кружляти цей карбованець. Треба захистити економіку від нього, треба мати якийсь обмінний ринок. А карбованець на міжнародному ринку не “торгується ”, то є кусник паперу.

Віктор Пинзеник: – Є закон про банки. Яка користь Україні від того?

Юрій Чучман: – Якщо немає реального суверенітету, приватної власності, ринкових цін, то такі банки порожні.

Віктор Пинзеник: – Валюта єдина, карбованець запускається в обмін московськими банками. І що з того, що наш український банк буде підпорядкований Києву?Яку він зможе проводити самостійну політику?

Юрій Чучман: – Ніяку.

Михайло Тиский: – Без введення української національної валюти незалежної України не буде.

Юрій Чучман: – Центральний банк мусить керувати грошовою політикою цієї грошової одиниці. Канадський банк контролює канадський долар, американська федеральна резервна система керує американськім доларом, бундесбанк у Німеччині – німецькими марками і таке інше.

Віктор Пинзеник: – Є банк, але немає валюти.

Юрій Чучман: – Отже, немає банку.

Річард Томас Деламартер: – Питання “Про валюту” дуже складне. Хороша економіка-потребує хороших грошей. Карбованець – це не гроші, він не конвертується. І я не вірю, що його можна врятувати. Ви повинні знайти тут рішення.

Іван Корсак: – Сьогодні серед нас є два керівники підприємств: директор хлібокомбінату і керівник фірми “КОРС” – панове Казнадзей і Білик. Можливо, у Вас, як представників бізнесу, будуть якісь питання до наших гостей?

Мирослав Білик: – Як ви ставитеся до питання інвестування будівельних виробництв? Нас цікавить створення спільних підприємств з вашими інвестиціями, технологією, обладнанням. У нас сировинна база багата.

Юрій Чучман: – Поки ви не перешили на ринкову систему, то такі проекти можуть існувати як поодинокі, якщо хтось на Заході знайде в цілі інтерес і ризикне вкласти свій капітал. Але загально, за моїми спостереженнями, це відбувається у поодиноких проектах. З погляду західних фірм, підприємців, є великий ризик, адже на Україні зараз така економічна криза, не відбулися навіть основні зміни.

Іван Корсак: – Тобто є водосховище... І якщо буде колись вода, то ми маємо вже принаймні вміти плавати.

Віктор Пинзеник: – У листопаді проведемо конференцію, на яку запрошуємо близько 50-ти бізнесменів зі Сполучених Штатів, Канади, Європи. Будемо запрошувати й наших підприємців. Попередньо розіслали по підприємствах анкети. В інституті сформуємо банк інформації про потребу в експорті-імпорті. Готуємо бюлетені, відправляємо їх в Америку. Це має зацікавити підприємливих людей. Головне – мати інформацію про підприємства, а ми обов’язково запросимо їх до участі в конференції.

Богдан Берекета: – Ми говоримо про приватизацію, її все-таки потрібно проводити, а у нас більше про це слів. Як, на Вашу думку, ми повинні здійснювати цей процес? З чого б Ви почали?

Юрій Чучман: – До цього питання є різні підходи. Наприклад, я не в усіх аспектах погоджуся з професором Деламартером, як вона повинна здійснюватися. На мою думку, головне, щоб існувало право приватної власності, щоб були ринкові ціни, інші інституції ринку. У своїх статтях у “Молодій Галичині” депутат Пилипчук висловив погляди, що її треба здійснити одним кроком. Це один підхід. Я не зовсім з ним погоджуюся. У багатьох людей також виникає побоювання, що через такий раптовий процес приватизації може виникнути безробіття. Можна мати інший підхід. Хай державні підприємства пробують у якийсь спосіб собі існувати. Наприклад, на сільськогосподарських ділянках, де ви маєте колгоспи. Вони можуть пробувати собі “плавати” при ринкових відносинах. І якщо будуть ефективно управляти, то можуть деякий час проводити свою роботу. Головне, щоб держава перестала покривати дефіцити таких підприємств. Якщо борги не виплачуються, немає прибутків, то такі підприємства самі збанкрутують. І їх тоді можна зліквідувати на ринку і за найвищу ціну.

Віктор Пинзеник: – Юрку, ти погоджуєшся з тим, що для західного ринку необхідний якийсь критичний потенціал, критична маса приватизованих структур.

Юрій Чучман: – Погоджуюся. Воно мусить до цього дійти, що таких підприємств через 2-4 роки збанкрутує багато, і вони будуть приватизовані. Таким ось чином ця критична маса створиться.

Віктор Пинзеник: – А може, не варто чекати?

Юрій Чучман: – Державна власність мусить продаватись у цих підприємствах також. Воно має свою реальну ціну. Але її не можливо оцінити тепер, коли система є командною. Мусять відбутися деякі ринкові процеси, щоб правильно оцінити ці речі. На деяких підприємствах можна проводити приватизацію зараз, на деяких – ні.

Євген Шимонович: – Україна має перевагу серед інших держав, які свого часу мали аналогічні економічні проблеми. У нас є що приватизувати, тобто є куди направити надмір грошей. Ви сказали про той привілей, який мають люди, котрі найближче стоять до підприємств, і що вони можуть найбільше скористатися від такої приватизації. Для мене особисто немає принципового значення, хто стане власником – хай навіть секретар обкому. Головне, щоб процес приватизації почався.

Юрій Чучман: – Я з цим згідний, але мені важко уявити, що станеться, якщо ви за сто днів с приватизуєте все і кинете таке багатство на загальний ринок. То буде суцільний хаос. Якщо ви маєте таке державне підприємство, де ті люди, які вже ним керують, можуть у якийсь спосіб його сприватизувати, то такі процеси повинні заохочуватись. Це – складне питання. Я не намагаюся його розв’язати, я тільки вважаю, що цей процес довготривалий. Важливіше – дати право приватної власності, перейти до ринкових цін, а тоді приватизація сама котитиметься. Різні можуть бути способи. І їх усі треба певною мірою заохочувати.

Думаю, що цей процес триватиме кілька літ, і тоді буде ця критична маса, про яку казав Віктор.

Мирослав Білик: – На мою думку, процеси приватизації уже почалися. Але проводяться вони адмінапаратом. Ми розробили певну економіко – правову модель приватизації, яка реалізована на практиці. То є дуже важливий процес, і перші кроки вже зроблено. Маємо налагоджені зовнішньоекономічні зв’язки, досвід спільних підприємств, у тому числі й з Канадою, Америкою, Австрією, Угорщиною, але затримується тут, на місці. Нам не треба боятися. Потрібно швидше здійснювати поетапні практичні кроки. Усе інше – декларація.

Юрій Чучман: – Я не можу цьому заперечити. Я тільки конкретно спитав би, як без ринкових цін це робити?

Річард Томас Деламартер: – Найважче приватизувати великі індустріальні комплекси. Найліпше розпочати з малих підприємств. Ви ж не будете викидати людей з їхніх помешкань, то чому б їх не сприватизувати? Другий приклад – земля. Приватні господарі дуже ефективно ведуть своє господарство. Ефективно можна спроваджувати приватизацію і в торгівлі.

Віктор Пинзеник: – У цьому випадку ми говоримо про те, що наш Інститут хоче допомогти впровадити у вашій області в торгівлі, у побуті.

Юхим Казнадзей: – Чи може наша Україна бути суверенною в Союзі?

Віктор Пинзеник: – Ми знаємо про два шлюби – за коханням і за розрахунком. За коханням у нас Союзу не вийде.

Якщо Україна отримає політичний і економічний суверенітет, то це не означатиме, що ми розірвемо економічні зв’язки, а навпаки. Ефективні економічні реформи дають великий імпульс для таких контактів, для налагодження цих зв’язків.

Газета “Народна трибуна”№23 (39), 1 червня 1991 року

На все життя залишиться в пам’яті моє перше інтерв’ю з В’ячеславом Чорноволом. Це була середина грудня 1990 року (інтерв’ю друкувалося в “Народній трибуні” 20 грудня).

“В’ячеслав Чорновіл: Волинь і Галичина”-перша публікація за всю історію волинської преси, де до імені В’ячеслава Максимовича не додавалися звичні десятиліттями епітети та ярлики – “злочинець”, “ґвалтівник” і т.ін. Хоча часи були ще вельми непростими – у Києві й абсолютній більшості областей, за винятком тільки Західної України, влада сповна належала КПРС, і в тюрми та сізо все ще кидали найвідчайдушніших представників демократичних сил. У тому ж номері “Народної трибуни” один із заголовків – “Наступ реакції в Україні”, а поряд з інтерв’ю стояло звернення депутата міськради О.Черниша до депутатів обласної ради. У зверненні йшлося: “Взявши за мету поодинці розправитися з найбільш безкомпромісними представниками опозиції, зараз прокуратура намагається притягти до кримінальної відповідальності Г.Кожевнікова, вимагаючи від обласної ради позбавлення його депутатської недоторканості та згоди на арешт... Пам’ятаймо історію нашої України, коли ті, що своєчасно не виступили проти розкручення машини репресій, згодом самі стали її жертвами. Сьогодні – Кожевніков, завтра на його місці може бути будь-хто з депутатів”.

Таке ще творилося на Волині, а у Львові головою обласної ради вже був В.Чорновіл...

Незабутніми залишилися не тільки відповіді В’ячеслава Максимовича, а й саме спілкування. Неймовірне переміщення з тюремних нар у крісло губернатора нітрохи не зашкодило цій людині: вона не стала чванливо надуватися та гороїжитися, не було гонорової зверхності у спілкуванні, того гонору, при якому співрозмовнику сановито дарується слово, мов шелесткий червінець. Ні, ця людина не втратила своєї природної безпосередності – швидка, енергійна мова, що видавалася синхронною з такою енергійною, пульсуючою і невгасимою думкою, з нечастими, але стрімкими жестами. На обличчя В’ячеслава Максимовича – це своєрідне дзеркало дії і думки – лиш зрідка набігала тінь утоми, але ця тінь була такою ж непосидючою, як і сам Чорновіл – нова думка, новий приплив енергії, потреба діяти, при тому рішуче і негайно, у мент безцеремонно зганяли з обличчя таку зрозумілу від напруження та відповідальності тих років утому.

Дивне відчуття виникає, коли перечитую інтерв’ю з В’ячеславом Максимовичем: розмова відбулася десятиліття тому, а відповіді актуальні й сьогодні...

Я запитав про можливість синхронізації дій демократичних сил у регіоні, в тому числі й у земельному питанні.

– От зараз центральний уряд прийме закон, – В.Чорновіл двічі підкреслює щось у своїх нотатках, – який, власне кажучи, забороняє приватну власність на землю. Разом з тим Львівська рада уже прийняла ухвалу, яка допустила з певними обмеженнями (наприклад, заборона продавати) приватну власність на землю. Тут людина знає, що це завжди буде її, що держава не може забрати її ні на яку дорогу, ні на яку залізницю і т.ін. Хіба заплатить так, що людину влаштовувало б це.

То велика справа людина-власник, вона знає, що земля її назавжди, і вона буде зовсім по-іншому працювати на цій землі!”

... А може, то така особливість видатних людей, що їхні думки і через десятиліття не переписуються “набіло”?

Коли вже виходив з кабінету В.Чорновола, то зустрівся очима з журналістами двох провідних агентств Японії. Незважаючи на перевищення терміну для інтерв’ю (аж на 45 хвилин!), що примусило японців стільки чекати в приймальні, я не відчув у їхніх поглядах голок образи чи роздратованого невдоволення. В очах далекосхідних колег швидше світився подив і якась дослідницько-наукова цікавість: а що то за люди, які, ламаючи густо повиту іржею залізну завісу, рвуться на волю із остогидлої загорожі...

Згодом мені оповідали, що японські журналісти лишилися зачаровані одержимістю В.Чорновола, його несхибністю і неспинністю, перед якими безсилі тюремні ґрати і лемент дбайливо випестованих ідеологічних гончаків.

А мені й досі звучать завершальні слова інтерв’ю В’ячеслава Максимовича, мовлені стиха, без слинявого пафосу, але з тією ж несхибною бронебійністю:

Історія працює на нас...

***

Я з великим задоволенням і вдячністю згадую співпрацю з колегами по “Народній трибуні” – Віктором Вербичем і Богданом Берекетою, Надією Гуменюк і Клавою Корецькою, Андрієм Криштальським і Олексієм Шумиком, Леонідом Осауленком та Іваном Капітулою, Віктором Федосюком і Василем Бубенщиковим, Володимиром Комаровим і Віктором Головійчуком – з усіма, хто творив одне з перших на Україні дійсно незалежне видання. Уже другий номер газети заборонив обласний прокурор І.Заплотинський. Богдан Берекета в третьому номері дав потужний відлуп панові прокурору, що уславився репресіями проти демократичних сил на Львівщині й обкомівським прислужництвом на Волині – такого високі “правоохоронці” досі ще не знали і на таке не сподівалися. Кожен наступний номер потребував немалої праці й також неабиякої мужності моїх колег. То ж для всіх газет вистачало паперу, який тоді ще належав до “фондів”, тобто ділили його можновладці, а “Народній трибуні” – зась!..