Текст книги "Оксамит нездавнених літ"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Після виборів рад усіх рівнів, які відбулися навесні 1990 року, головні політичні баталії перемістилися у сесійні зали. Мене обрали депутатом Луцької міськради, причому з першого разу, що вдалося тоді тільки декільком кандидатам. Очевидно, посприяли цьому мої виступи на мітингах, учасниками яких були мешканці старого міста – мої майбутні виборці. Демократичний блок міської ради не мав більшості, але нам вдавалося приймати потрібні рішення. Це стосується, зокрема, виборів редактора першої на Волині демократичної газети “Народна трибуна”, утвердження в місті національної символіки, передачі компартійних приміщень Волинському університету та багатьох інших акцій. Коли вирішилося питання про те, щоб у Луцьку офіційно використовували синьо-жовтий прапор і тризуб, голова міськради Антон Кривицький опинився між двома вогнями. З одного боку, на нього тиснула ще керівна тоді компартіям з іншого – депутати демократичного блоку, яких активно підтримували мешканці міста. Під дверима міського Будинку культури, у якому відбувалися сесійні засідання, збиралося чимало людей. Інколи вони стояли цілими днями. Представники демблоку виходили поспілкуватися з ними, розповідали про те, що відбувається в залі.

У своїх діях Антон Федорович був дуже обережний, спірні питання багато разів переголосовувалися. Так було й тоді, коли вирішувалася доля національної символіки. Депутати прокомуністичного блоку заявили, що в Конституції нічого про це не сказано. Демократи відповідали: якщо немає заборони, то використовувати можна. Створювалися узгоджувальні комісії, в яких дебати спалахували з більшою силою. Врешті прийшли до компромісу: вирішили вивісити національні прапори на вежі Луцького замку та на щоглі біля Шевченківського каменя.

Того ж дня, коли прийняли це рішення, у Волинському обласному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка виступав український народний ансамбль “Веселка" з Австралії. Після закінчення сесійного дня депутати вийшли на Театральний майдан. їх вітали тисячі лучан. Під стінами театру відбувся стихійний мітинг, після якого більшість присутніх одразу ж пішли на концерт. На сцені ми побачили синьо-жовтий прапор, який привезли з далекої Австралії нащадки емігрантів з України. Там ніхто не забороняв їм берегти національні скарби – віру, мову, символіку, народні звичаї та обряди. Так практично одночасно синьо-жовтий прапор повернули нашому місту двічі.

А якою теплою і зворушливою була зустріч рухівців з учасниками ансамблю “Веселка” у залі ресторану “Світязь”. Керівник ансамблю, колишня лучанка Наталя Тиравська зі сльозами на очах ділилася своїми враженнями про Україну і сучасний Луцьк. Учасники ансамблю, молоді хлопці й дівчата, висловлювали сподівання на те, що Україна стане в майбутньому незалежною державою.

Активісти Руху – Олександр Гудима, Михайло Тиский, Геннадій Кожевніков, Богдан Самохваленко, Микола Панасюк – запевнили учасників зустрічі, що працюватимуть не покладаючи рук, аби сподівання молодих українців з Австралії мільйонів людей в Україні збулися. Тоді ми обмінялися подарунками. Гості привезли нам футболки з національною символікою і написом “Народний рух України”. Натомість ми презентували їм збірки поезій Віктора Лазарука “Літораль” та вироби народних умільців.

Одним із важливих завоювань Руху була поява на Волині першої демократичної газети “Народна трибуна”. Вибори редактора газети на одній із сесій міськради засвідчили, наскільки сильним є протистояння з боку прокомуністичних сил. З самого початку демблок підтримував кандидатуру Івана Корсака, письменника, редактора камінь-каширської районної газети “Радянське Полісся”, який потрапив тоді в опалу за підтримку Народного руху. Решта кандидатів, окрім хіба що одного Реброва, в іншій ситуації з успіхом могли б зайняти редакторське крісло. А балотувалися тоді на цю посаду ще й Микола Панасюк, Валерій Мельник, Михайло Світліковський. Після того як кандидати виступили зі своїми програмами, ми зрозуміли, що не помилилися у виборі. Програма Івана Феодосійовича була не тільки найкращою, вона була іншою. В ній чітко проступали нові орієнтири, відчувався погляд у Європу, нове бачення ролі й змісту преси. Думаю, що й комуністи та їхні прихильники прекрасно розуміли, що Іван Феодосійович поза конкуренцією, що він найсильніший з-поміж усіх претендентів на редакторський пост. Але комуністи твердо стояли на своєму і за Корсака не голосували. Очевидно, вони отримали вказівку його кандидатуру провалити за будь-яку ціну.

А тим часом під стінами Будинку культури тисячі лучан, які підтримували депутатів демблоку, скандували: “Корсака! Корсака!” Група найбільш активних із них на чолі з Петром Вінцукевичем проникли в сесійний зал. Вийшовши на сцену, вони й далі скандувати у мегафон: “Корсака! Корсака!”. Знову створювалися узгоджувальні комісії. Кипіли пристрасті. Питання багато разів виносилося на голосування. Нарешті прийняли компромісне рішення: призначити Корсака редактором газети тимчасово. Думаю, що останнє слово все-таки було за Антоном Кривицьким. Пізніше ніхто особливо не наполягав на перевиборах редактора “Народної трибуни”, яка стала надзвичайно популярною газетою не тільки на Волині, але й в інших регіонах України. Де-юре вона була органом Луцької міськради, де-факто-рупором демократичних сил.

У редакції працювали п'ятеро письменників: Іван Корсак, Микола Панасюк, Надія Гуменюк, Віктор Вербич і я. Прекрасно володіли словом журналісти Богдан Берекета, Леонід Осауленко, Михайло Світліковський. Пізніше в наш колектив прийшов ще один здібний поет і журналіст Андрій Криштальський. “Народна трибуна” стала тим осередком, навколо якого гуртувалися національно-свідомі сили. У редакцію йшли, в редакцію телефонували, редакцію засипали листами і матеріалами. Там ніколи не було спокійно. Великою проблемою стало написання журналістського матеріалу за своїм робочим столом. Писали переважно вдома, писали ночами і у вихідні. “Народна трибуна” публікувала надзвичайно гострі статті, висвітлювала заборонені на той час теми. “Народну трибуну” читали в Криму і Донецьку, у Києві й на півдні України. “Народну трибуну” читали за кордоном.

Можливо, колись науковці візьмуться дослідити тему про те, який вплив мала наша газета на формування громадської думки і створення демократичних засад у нашому суспільстві. Тема надзвичайно цікава. Матеріалу – прірва. Хоча підшивок “Народної трибуни” за перші роки її існування не знайти в багатьох бібліотеках. Її не передплачували. Газета була опозиційною до існуючої влади. Але багато людей до сьогодні бережуть уже пожовклі примірники перших номерів газети, а дехто має підшивки “Народної трибуни” за декілька років.

З перших днів існування газети проти неї вели підривну роботу. Серед працівників редакції виявилися провокатори. Проти Корсака затіяли судовий процес. Оскільки я, крім того, що висвітлювала у “Народній трибуні” питання культури, релігії та національного відродження, писала ще й репортажі з сесій міськради, то депутати комуністичного блоку неодноразово виступали з пропозицією заборонити мені писати про все, як воно є насправді. Дехто навіть пропонував, щоб мої матеріали узгоджувалися з думкою депутатів. Багато із них не хотіли, аби люди знали правду про те, що відбувається у сесійному залі. А ситуації там, треба сказати, виникали найрізноманітніші, інколи просто анекдотичні. Якось на одному із сесійних засідань слово взяв начальник міського відділу міліції Сергій Шелепін. Він поскаржився, що міліція вже не може дати ради розлютованим покупцям, які у той час брали магазини приступами. Був час дефіцитів, бензин і шкарпетки продавали по талонах. Отож, коли в один із магазинів у районі ДПЗ-28 завезли жіночу білизну, перед його дверима зібрався чималий натовп. І оскільки продавці довго мудрували, як прихопити щось для себе та своїх знайомих, у жінок увірвався терпець і вони увірвалися в зал і почали громити полиці. Працівники магазину викликали міліцію. Жінок повиводили з приміщення, але двоє із них вчинили запеклий опір. Сергій Шелепін просив жінок вийти, однак вони заявили, що у них немає трусів і що поки їм не вдасться їх придбати, вони з магазину не вийдуть. “Так уже й немає?” – засумнівався начальник міліції. І тоді жіночки задерли спідниці й показали йому, що з білизною в них справді проблема. “Антоне Федоровичу, – благав Шелепін, – ну що мені робити у таких випадках?”

У залі стояв регіт. Антону Федоровичу було дуже незручно, і він сказав: “Шелепін, ти б якось розповідав про це по-іншому”. На що той відповів: “А як я можу сказати по-іншому, якщо вони зробили саме так”.

Були й інші курйозні випадки, але попри це у залі йшла напружена робота. Сесії тривали інколи впродовж декількох тижнів. У всьому доводилося долати запеклий опір лівих, які не хотіли здавати свої позиції. Проте “Народну трибуну” вони втратили з дня її заснування і, очевидно, навіть добре того не усвідомлювали, адже не докладали особливих зусиль, щоб відвоювати її у демократичних сил. Але вони та їхні прибічники уважно читали газету. Про це можна судити хоча б з тих листів і анонімок, які приходили на адресу редакції від наших супротивників. Мені особливо діставалося від отців Московського патріархату, які не хотіли миритися з тим, що газета активно підтримувала відродження Української православної церкви. Крім того, що я отримувала анонімки, в прокомуністичній газеті “Справедливість” час від часу з’являлися гнівні листи від вірних Московського патріархату. Але насправді авторами тих листів були все ті ж “святі” отці.

Наскільки ризикованою була робота в редакції “Народної трибуни”, ми по-справжньому зрозуміли тільки під час серпневого путчу 1991 року. Вранці, ще до початку робочого дня в редакції пролунав телефонний дзвінок. Редактор підняв слухавку й почув погрозу: “Мы теперь вырежем вам во лбу ваши тризубы”. І якби перемогли путчисти, то так би воно й було. Іван Феодосійович зібрав працівників редакції на нараду і поцікавився, як ми будемо діяти далі. Ніхто не злякався, хоча впевненості у завтрашньому дні не було. “Народна трибуна”, на відміну від інших газет, матеріалів путчистів не публікувала, а, навпаки, виступала з різким осудом їхніх дій.

На другий день путчу о сьомій годині ранку у двері моєї квартири подзвонили. Я не спала усю ніч, ловила кожне слово радіостанції “Свобода", яка вела прямі репортажі з Москви. Підійшовши до дверей, запитала, хто там. У відповідь почула: “Працівники Комітету державної безпеки”. “Почалося”, – подумала я і різко відчинила двері. Мені простягнули великий букет квітів. Так пожартував зі мною Валентин Собчук – поет, наш земляк, який живе і працює в Дніпродзержинську. їдучи в гості до своїх батьків у Нововолинськ, він вирішив по дорозі провідати мене й дізнатися, яка у нас ситуація.

Удень він потелефонував із нашої редакції до своїх колег по роботі у дніпродзержинській газеті й дуже серйозно розповідав, що на луцьких вулицях барикади. Мовляв, йде запекла боротьба між прибічниками і противниками путчу, а редактор “Народної трибуни” Іван Корсак з танка виступає перед лучанами. Почуття гумору, притаманне Валентину, не зраджувало йому навіть у такій складній ситуації.

Працювати в редакції “Народної трибуни” було надзвичайно цікаво. Мені доводилося брати інтерв’ю у Лариси Скорик, Левка Лук’яненка, директора Інституту дослідів Волині у Вінніпезі Ярослава Пеленського, митрополитів Іоанна та Володимира Сабодана, учасників фестивалю “Оберіг” та багатьох інших відомих людей. У моєму кабінеті в київського режисера-документаліста Михайла Ткачука виникла ідея зняти фільм про Ніла Хасевича. Михайло приїхав тоді до Луцька у пошуках нових тем для своєї творчості, і директор кіностудії “Волинь” Борис Ревенко направив його до мене. Гортаючи підшивку “Народної трибуни”, Михайло натрапив на публікацію Віктора Вербича про художника і вояка УПА Ніла Хасевича. “Усе. Я знаю, що буду знімати!” – вигукнув тоді відомий кінорежисер.

Спогади, неначе спалахи, зблискують у моїй пам’яті: одні – яскравіше, інші – тьмяніше, а дещо й забулося. Але є моменти, які пам’ять зафіксовує навічно.

16 липня, у день першої річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України, представники місцевих рад Західного регіону України встановлюють на Говерлі синьо-жовтий прапор. На вершечку гори холодно, градусів дев’ять тепла, сіє мжичка, туман. Підйом був важкий: мокре каміння вислизало з-під ніг, одягнені легко, адже внизу спека, ми страшенно замерзли. Поруч зі мною Михайло Тиский і Олег Мазепа. З нами – наші діти. Прапор піднято. Читаю один зі своїх віршів.

Святкування 500-річчя козацтва у Нікополі та Запоріжжі. Наметове містечко в сухому ліску поблизу дніпровського лиману. Навколо могили Івана Сірка – сотні тисяч людей з синьо-жовтими прапорами. Коли ми сюди приїхали, то побачили вздовж шляху на кожному стовпі інші прапори – червоно-сині. Хлопці з Івано-Франківська потім спалили їх у лісі. Волиняни двома автобусами їдуть в одне із сіл Нікопольського району, і, хоча про зустріч з нами місцеве населення попередили, на площі в центрі села немає ані душі. Виходимо з автобусів, починаємо співати. Спочатку несміливо, поодинці підходять мешканці села, а згодом, незважаючи на заборону місцевого начальства, котяться хвилею. Цікавість взяла гору над забороною. Люди там надзвичайно щирі та добрі. Після кількагодинного спілкування, пісень, танців нас не хочуть відпускати, просять залишитися на нічліг, але у нас своя програма. Незабаром був і похід учасників святкування 500-річчя козацтва вулицями Запоріжжя. По дорозі до нашої делегації приєдналися запорізькі хлопці з гітарами. Разом співали українських пісень, разом прийшли до стадіону, разом стояли під час святкового мітингу, на якому першим примудрився виступити Пилип Ромашок з Берестечка. Він привіз на Хортицю землю з козацьких могил у Пляшевій.

З Берестечком пов’язано у мене також чимало незабутніх спогадів. Ідея відродження вшанування загиблих козаків народилася у мене вдома. Тоді Товариство української мови організувало концерт на Театральному майдані. Це було 22 травня 1989 року в день перезаховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі. До нас приїхали гості з Рівного, серед яких був і Василь Червоній. Після концерту запросили їх на обід до мене. Довго спілкувалися. Богуслав Ляхович співав кобзарських пісень. Микола Куделя ділився спогадами про те, як у тридцятих роках з усієї Волині сходилися під Берестечко люди, аби вклонитися полеглим козакам. Я сказала, що цю традицію ми повинні відродити. І волиняни, і рівненчани підтримали мене.

Того ж року у червні традицію ми відродили. Щоправда, довелося долати запеклий опір існуючої влади. Рівненську делегацію перепинила міліція й поламала синьо-жовті прапори. Навкруги стояли натовпи кадебістів, міліціонерів, солдат з вівчарками. Співробітники ДАІ зупиняли автобуси і автомашини, які їхали в Берестечко. Шукали приводу, аби не пустити. Але свято все-таки відбулося. Львів’яни привезли маленькі синьо-жовті прапорці й усім приколювали їх на груди. З цим прапорцем я приїхала до Луцька.

Особливо грандіозним було святкування 340-річчя битви під Берестечком. Тепер міліція вже, навпаки, стежила за порядком, щоб, не дай Боже, не виникло конфліктів і непорозумінь. Очікували прибуття Леоніда Кравчука і Патріарха Мстислава. Під Берестечком майоріло синьо-жовте море прапорів. І ніхто вже не виривав їх із рук і не ламав.

Машину, в якій я їхала з Віктором Федосюком, Василем Бубенщиковим та декількома іншими рухівцями, зупинили далеко від місця проведення свята. Кілометрів з десять довелося йти пішки, але ніхто не нарікав. Урочисто відкрили пам’ятник козакам, які загинули тут понад 300 років тому. Велелюдне зібрання вітає Патріарха Мстислава. Леоніда Кравчука не сприймають. Його виступ зустрічають свистом. Ситуацію рятує мудрий Мстислав. Народ дає Л.Кравчуку урок – найкращий урок у житті Леоніда Макаровича.

Учасниками всіх цих подій були активісти Руху, які вели за собою людей. Справжніми героями того часу стали Олександр Г удима, Геннадій Кожевніков, Михайло Тиский, Євген Шимонович, Ростислав Кушнірук із хором "Посвіт”, Катерина Шаварова, Олександр Юрченко та багато інших відомих і невідомих, які за покликом серця виходили на майдани і вулиці міст. Свою справу вони зробили. То була робота не з примусу, не за гроші. Ці люди не знали відпочинку, у них не було вихідних. Завдяки їхній наполегливій праці Україна стала незалежною державою.

СВІТИ Ж НАМ, ЩЕДРИЙ “ПОСВІТЕ”!

Я не пам’ятаю точної дати саме того дня, але виразно бачу прекрасний, погожий сонячний день: вулицею імені Леніна в місті Камені-Каширському йде хор “Посвіт”. Хористи у національному вбранні, легкий вітерець полоще заборонений ще синьо-жовтий національний прапор і над вулицями, над містом у таке синє й безкрає небо злітає невмируща “Червона калина’’. І два потоки людей з центральної вулиці завертають на міський стадіон: перший потік очолив хор “Посвіт”, медичні працівники і всі, хто не таївся наочно показати свою опозиційність до пануючої влади, а в другому потоці, значно рідшому, йшли держслужбовці, гнані райкомом партії, й самі працівники райкому. Вже ніяковіючи перед сотнями й сотнями людських очей, старалися вони прошмигнути на мітинг: наказано ж бути, наказано дати “відсіч екстремістам”.

Доземний уклін усім учасникам хору “Посвіт” – кожен з хористів заслуговує на окрему документальну повість чи роман, більшість з них за громадянську мужність достойні найвищих державних нагород, які інколи дістаються тим, хто в переломні часи боротьби за незалежність обачно зиркав з-за кущів, мовляв, а що у вас, добродії, вийде?

Такий самий громадянський обов’язок зобов’язує нас, журналістів і письменників, розповісти про цих звитяжних і талановитих людей, починаючи з незмінного керівника творчого колективу “Посвіт” Ростислава Кушнірука, який з тринадцяти літ разом зі своєю національно-свідомою родиною зазнав сибірського заслання. Саме завдяки таким людям "Червона калина” знову розквітла на Волині і далеко за її межами... “Червона калина”, мов євшан-зілля із сивої легенди, нагадала багатьом українцям, з якої вони землі. Землі, де щедрий вусатий колос дивом зростає, скільки б його не топтало копито половця, зайди татаро-монгольського, а чи сучасного зайди, де щовесни нестримно зацвітає під вікном батьківської хати фіолетовими димами бузок, зацвітає невідворотно і переможно, які б нищівні буреломи не проносилися рідними краями, тої землі, де масна скиба (хоч на окраєць хліба намаж!) магнітом притягує криве й заздрісне око ледачого та розбещеного сусіда – заздрість бере чомусь не на криваві мозолі, а на готове, пахуче і запашне жито – пшеницю і всяку пашницю, що зродилися від тих нагорьованих і натруджених, неймовірно болючих і прекрасних мозолів, тої землі. в якій покояться рідні, спочивають діди та прадіди, і духовну ціну якої можна пізнати, лише втративши її; ту ціну знає навіть безсловесна твар, хиріючи, будучи вивезеною в чужі краї, сохнучи, в’янучи і гинучи; знає птиця, збираючись під осінь у вирій – розлучаючись з полями, тихоплинними ріками, кине ключ із бездонної небесної блакиті таке пронизливе, тужливе “курли-курли", що й найчерствіше, крем’яне, усохле і замулене буденними клопотами та негараздами серце не витримає, защемить, заниє тим же співзвучним млосним болем розлуки .

Хор “Посвіт” нагадав багатьом, на якій і чиїй землі ми живемо, і немало сердець, скутих, кригою байдужості та конформізму, розтопили ту холодно-кайданну кригу, вернули собі повноцінне життя, і воскресли, і ожили.

... Історія створення хору “Посвіт”, на думку Ростислава Кушнірука, невіддільна від створення та становлення Народного руху на Волині.

– Їхав я, пам'ятаю, в Локачі, де керував капелою, і купив на автостанції “Літературну Україні” з проектом Статуту Руху, – згадує Р.Кушнірук. – Треба діяти – єдина думка. А коли повернувся в Луцьк, у державне музичне училище, то проект Статуту колеги уже повісили в учительській на стіні. Підписалося нас семеро на підтримку Руху. Ми знали, хто є хто, хто чим дихає, і все ж серед нас сімох знайшовся сексот... Кумедно було дивитися, як згодом на з’їзді Руху він проспав увесь з’їзд, бо чуже то йому...

Спочатку хористи тулилися, де тільки могли, випрошували місце в Будинку культури, у Товаристві української мови. А створення осередків Товариства відбувалося через райкоми і міськкоми партії, тож спочатку нас, рухівців, навіть на збори шанувальників української мови не впускали. Доводилося проникати поодинці, за чужими посвідченнями.

А потім був серпень 1989 року, установча конференція Крайової організації Народного руху, великий мітинг, круглий стіл на радіо... Та вже на наступній координаційній раді беру слово, мовляв, те, що ми робимо, то все добре. Але дайте мені п’ятнадцять хвилин, дайте бодай десять, щоб ми вивчили гімн “Ще не вмерла Україна”.

Так ми взялися до роботи. Не повірите, але ноти на Волині не вдалося знайти. Спасибі Богдану Самохваленку, у Києві десь дістав.

Нічого мені більше не треба, я одразу ж до діла. Щоправда, нам ще довго довелося бути безпритульними: і в той зал нас не пускали, і в інший. Траплялося, восени під дощами стояли, парасолями якось прикривалися. Пам’ятаю, одного такого дня стали ми проситися в Будинок культури – спочатку нам пообіцяли, а тоді відмовили, мовляв, зал зайнятий. “А в інший?“ – запитуємо. “І інший зайнятий”, – нам відповідають. Дощ іде собі, люди мерзнуть. Попросили притулку в однієї творчої спілки, але нам відповіли, що стільців немає, що ніде сісти.

– То ми стоятимемо...

Однаково не дозволяють.

Паркет, виявилося, щойно мастикою вкрили, не випадає нас запросити.

– То ми роззуємося...

Таки не впустили. Слава Богу, здогадався зателефонувати директору першої музичної школи, однокурсниці своїй, Наталі Сиротинській. Хоч і була вона ще членом КПРС, та не злякалася начальства, відразу знайшла для нас зал. Спасибі таким людям.

Розповідає Василь Тимофійович Романчук, ветеран хору “Посвіт”, педагог з величезним стажем.

– Багато хорїздив по Волині, по Україні... На святкування 500-річчя козацької слави у Запоріжжя (1990 р.), 50-річчя створення УПА (м. Київ, 1992 р.), у Польщу, Білорусь -усього не перерахувати. Люди нас приязно зустрічали, незважаючи на спротив тодішньої, наприкінці вісімдесятих та початку дев’яностих, існуючої влади. Інакше як дикістю витівки представників влади у Маневичах, Берестечку важко назвати.

Пригадую, у Берестечку партноменклатура стягнула голів колгоспів з усієї Горохівщини, своїх активістів, аби не дані нам виступити. А мав бути мітинг, присвячений козацтву нашому славному. Райком, звісно, добре розумів, що це має бути не тільки пошанування лицарів-козаків, а й пошанування пам’яті повстанців. Номенклатурі таки вдалося зірвати мітинг. Паплюжили Народний рух, усе найкраще національне, а нас, посвітян, обзивали бандитами. Я попросив слова:

– Я вчитель, сорок років працюю у школі, чого ви мене боїтеся, дайте мені мікрофон...

Один було дав, а другий, спохватившись, одразу вирвав його з моїх рук.

– Нас хотіли посадити в автобуси та вивезти, куди вивезти – невідомо. Тільки дивом їм не вдалося цього зробити. У машині нашого хориста Супруна колеса всі поспускали, на кладовищі зрізали хреста, що встановили у пам’ять про полеглих повстанців. А до Клави Корецької:

– Зараз ми тебе роззуємо, заберемо кожушок – підеш босоніж звідси.

Завдяки безстрашному борцеві за волю України – Пилипу Романюку з Берестечка, який був засуджений на двадцять п'ять років ув’язнення сталінських концтаборів, чудом уцілів-залізний хрест було встановлено і забетоновано.

Пам’ятається, що незмінно із нами попереду з національним прапором чи без нього крокував безстрашний Олександр Юрченко, Царство йому Небесне. Так було і в Маневичах. Штовхали, рвали одяг...

Мине п'ять літ, і народний депутат України Олександр Гудима скаже на ювілейному вечорі:

– Під час усієї нашої боротьби хор “Посвіт” був таким надійним тилом, що могли іти ми у будь-який бій, у будь-яку атаку.

Не одну тисячу кілометрів,і не дві і не три проїхав шляхами України, піднімаючи її з колін, хор “Посвіт”. А скільки незабутніх зустрічей з прекрасними людьми...

– Приїхали ми на освячення могили повстанців у Чернівці, – пригадує Ростислав Кушнірук. – Здається, то було в 1995 році. Завтра офіційне освячення,а сьогодні запропонували виступити в Будинку Народного руху. Чи не оповістили людей, чи щось там ще трапилося, але, на наше розчарування, у залі сиділи лише декілька чоловік. “Хто ж прийшов?” – цікавимося.

– Ну, насамперед полковник Войновський, курінний Буковинського куреня, – пояснили мені. – І хоча йому 80 років, він спеціально приїхав зі Сполучених Штатів. Це на його кошти збудовано пам'ятник, і він прибув на відкриття.

Ви не уявляєте мого стану... Звертаюся до товариства, до хору: “Якби взагалі ніхто не прийшов, тільки одна ця людина, ми зобов’язані виступити, показати, що маємо. На сцену, колеги,вперед!”

Полковник Войновський дякував від душі, дав свою візитку.

–У Сполучених Штатах, – сказав він, – також співають цих пісень, та виглядає все воно трішки плаксиво, сумно. У вас та ж тематика, але звучать пісні мужньо й заклично.

... Їхні імена знані й шановані на Волині. Г.С.Марчук, С.І.Марчук, В.Т.Романчук, М.В.Вакульчук, В.О.Карнківський, Т.І.Ігнатюк, Н.В.Матвіюк, А.К.Стасюк, Н.Б.Тітяєва, К.В.Врублевська, Н.Г.Тагальська, Л.Й.Грицай, Т.О.Лазько, Г.Н.Малиненко, Г. В. Недолуга, А.В.Яцюк, І.С.Дацюк, П.М. Кушнірук, П.Ф.Садовський, В.К.Ткачук, М.Р.Гарбарук, І.О.Довгань. М.А.Козар, О.Ф.Кравчук, Ю.П.Манелюк, А.О.Шум, І.М.Осташок, К.М.Савочко, Р.С.Пенкало, П.О.Гнітецький,Н.В.Литвин, усі згадані й незгадані, усі, хто брав участь у “Посвіті”.

            ... Назва хору споріднена з джерелом світла в оселі наших давніх предків – “світець”, “посвіт". То світи ж нам, “Посвіте”, ще багато – багато ліг, відганяй злу темряву від нашої національної долі, щедро світи нам своїми піснями, невмирущими і незнищенними, як сам народ.

“МИ ІЗ МЕШКАНЦІВ НАРОДОМ СТАЄМО”

Бесіда з Михайлом Тиским,

першим керівником Народного руху на Волині.

– У своїй книзі “Весна тривог і надій” Ви сказали, що, готуючи перший мітинг, консультувалися з львів’янами, радилися, аби синхронізувати дії. Зрозуміло: в одному матеріалі всі сторони життя важко охопити. Хотів би, аби Ви продовжили сказане у книзі й спинитися на подальшій співпраці і Львівщиною, з Тернопільщиною – з тими областями, які через історичні причин стали українським П’ємонтом.

– Ми почали роботу відразу, як тільки у пресі, засобах масової інформації, що були для нас доступні, з'явилися повідомлення про організаційне оформлення демократичного руху. Ми відчували, що вже щось назріває, тож хвиля національного відродження спонукала нас до діяльності. Спочатку я їздив від Товариства Лева у Київ. Там були зібрання, були розмови про те, як продовжити починання львів’ян, адже в першій декаді травня утворилася львівська організація Народного руху. Товариством Лева займався Олег Покальчук. Спочатку він був у Львові, потім виїхав до Києва і вже там прокладав містки. Уже десь на початку червня я поїхав у Київ. Там познайомився з лідерами львівського Народного руху Євгеном Жеребецьким та Владиславом Іськівим – обидва кандидати наук, працювали в академічній установі й разом з тим у Русі. Після Києва зустрівся з Олександром Гудимою. Гудиму я вже знав на той час. Олександр запропонував поїхати до Львова, аби подивитися, що там роблять. Я знав, де у Львові збиралися прихильники Народного руху, вони майже щодня зустрічалися в Пороховій башті-то так званий тепер Будинок архітектора. Ми зайшли туди ввечері, десь о п’ятій годині, побачили там багато емоційно піднесеного люду... То десь для них було велике свято – прийти туди і поспілкуватися з людьми, у яких такі ж погляди та ідейні помисли. Відразу помітили, що ми ніби чужі... Запитали, хто ми, звідки? Відповіли – тоді був я, О.Гудима і Г.Левчук. Згодом ми з О.Гудимою зустрілись з Богданом Горинем, одним із засновників НРУ,а потім побували на засіданні, адже треба щось і на Волині робити.

– А звідки починати?

– Починайте з мітингу, треба про себе заявити. Ну, а є у вас якісь організації?

– Не знаємо, нема.

– Ну, добре, – каже Богдан Горинь, – вас вже діє Товариство Лева, – це відділення львівське. Тоді на основі цього товариства, до якого входять переважно представники інтелігенції, починайте створювати осередки Руху.

Кажу йому, що дуже важко почати, бо різні думки у членів Товариства Лева з цього приводу. Це все ж таки організація культурницького напрямку – художники, скульптори, письменники, поети. Вони говорять про незалежність, про історію України, але зробити якийсь рішучий крок для них буде важко. Тоді кажу до О.Гудими, давай організуємо мітинг у Луцьку. Запитуємо в Богдана Гориня, чи вони нам допоможуть? “Безперечно, допоможемо”, – відповідає. Тоді почали міркувати, де зробити цей мітинг? У центрі міста не дозволить влада. Можливо, на Замковій площі? Нате Богдан Горинь каже, що був у Луцьку і що Замкова площа підходить для такого заходу – не має такого автомобільного руху, вона в закутку. Там влада може дозволити, вони не мають права не дозволити. Яка ж причина мітингу, адже просто так його не зробиш. А ми вже тоді знали, що там на початку війни були розстріли: люди пошепки говорили, що в перший день війни уночі там багато люду розстріляли. А це, на думку львів’ян, була вагома причина для мітингу.

Отож, приїжджаємо у Луцьк, починаємо радитися, що і як його робити. Щонайперше потрібно було заяву написати до пуття, обгрунтування, мовляв, для чого цей мітинг? А якраз на той час виходить постанова ЦК КПРС про увічнення пам’яті жертв політичних репресій 30-50-х років. Ми так і вписали в заяві, що згідно з постановою такою і такою...

– Тоді це був улюблений і майже єдиний метод аргументації.

– Ми так тоді аргументували. А треба, щоб на заяві було не менше трьох підписів. Кажу до Гудими, що давайте чотири, мовляв, ти, Олександре, одного шукаєш та я одного шукаю. Він запропонував Віктора Войцехівського, а це якраз було дуже добре: ветеран війни, партизан і патріот України. А я – Миколу Морозова з Вінниччини, який пережив голодомор, у якого батьки були свідками голоду 33-го. Він приїхав у Луцьк за направленням після аспірантури, свого часу ми здружилися... От я під час зустрічі й кажу йому: “Миколо, підпишеш заяву?” Він схвально: “Підпишу”.