332 500 произведений, 24 800 авторов.

Электронная библиотека книг » Иван Корсак » Оксамит нездавнених літ » Текст книги (страница 4)
Оксамит нездавнених літ
  • Текст добавлен: 15 октября 2016, 06:33

Текст книги "Оксамит нездавнених літ"


Автор книги: Иван Корсак




Жанр:

   

Рассказ



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

На жаль, я не міг вам дати нічого особливого, а на деякі запитання не зміг відповісти. Це ж були не мої часи.

Якщо Вам треба буде б ще якісь причинки до історії Косачів, радо допоможу, чим зможу. Пишіть.

З щирим привітом і повагою

Юрій Косач

Адреса: Yuri Kosjaz

668 Wate Street

apt . 1-D

New York, N. Y. 10002

USA

P.S. Якщо бажаєте, вище написане можна надрукувати в котрійсь із газет Волині, очевидно, прокоректувавши. Може, для декого це буде цікаво.

Юрій Косач

***

Цей лист, як і низку важливих і цікавих матеріалів, редакція підготувала спільно з Камінь-Каширським краєзнавчим музеєм, його директором Василем Михайловичем Кмецинським – чудовою людиною, талановитим літератором, істориком-краєзнавцем. Лист Юрія Косача для мене пам’ятний тому, що саме він дав початок новій, добрій справі – відновленню Запрудянської церкви. “Радянське Полісся” опублікувало серію блискучих (анітрішки не побоюся цього слова, певен, що такої ж думки найзнатніші літературознавці), істинно блискучих матеріалів академіка Івана Денисюка (тоді ще просто доктора філології) і Тамари Борисюк про долю родини Лесі Українки на Камінь-Каширщині. Відразу ж виникла ідея на базі закритої, напівзнищеної церкви створити музей історико-етнографічного напрямку. Кілька публікацій, кілька виступів на поважних зібраннях, підтримка літераторів і – о чудо! – гроші на реставрацію церкви вдалося вибити. Пам’ятаю, як удвох із тодішнім головою колгоспу Петром Васильовичем Ващуком відмикаємо заржавілий замок і, обережно ступаючи по прогнилій дерев’яній підлозі, викидаємо з церкви... ящики з-під помідорів.

З реставраційними роботами вдалося справитися відносно швидко. А далі все було так, як і мало бути. Жителі Запруддя поставили питання руба: влада у нас забирала не музей, а церкву, і віддати повинна церкву. Керівництво району на сільську сходку “провести правильну політичну лінію” послало мене і заввідділу пропаганди райкому партії М.В.Стадника. Лінію провели точно: як гласив протокол, сходка одноголосно висловилася повернути людям церкву. На моїй пам’яті це чи не єдиний випадок (боюся, що єдиний), коли радянська влада повернула відібраний храм відбудованим.

Стривай, дорогий читачу. Чи не звів я наклеп на радянську владу? Невластиво було їй повертати церкви. А може, то повернула храм запрудянцям Леся, її діяльна і нескорена душа? Повернула у знак вдячності за гостини в цьому неповторному краї, адже саме звідси, із запрудянської землі, як засвідчили дослідження академіка І.Денисюка, не меншою мірою, аніж із досі відомих джерел, беруть початки образи невмирущих героїв “Лісової пісні”, саме тут Олена Пчілка записала колядки і щедрівки. Тож, в’їжджаючи у Камінь-Кашпрський район, шановний читачу, попроси бодай подумки благословення у цього храму, в якому звучала тиха молитва Лесі Українки, її мами та родини, сім’ї Лисенків, Івана Франка і Старицьких, і ще багатьох, чиї імена вписані величними літерами в історію народу, літерами, що не змеркнуть ніколи, не вигорять і не вицвітуть, хіба сяятимуть ще яскравіше..

***

Районні газети, принижені й безправні, затуркані й упосліджені, у ті часи під диктовку райкомів партії дописувалися до неймовірного. Стало притчею творіння одного автора зі стровижівської газети “Сільські новини” проте, що І.Драч,В.Яворівський, Б.Олійник... прагнуть крові. Важко було запідозрити, що освітній та інтелектуальний рівень керівництва Камінь-Каширського райкому партії так уже вище стрибнув за старовижівський.

Пам’ятаю, коли на бюро райкому мене довго й нудно силували передрукувати якесь паскудство з органу ЦК “Правди України”, на адресу керівництва Спілки письменників пролунала фраза:

– Хто вони такі?

Я змушений був нагадати членам бюро випадок, що став легендою.

Після опублікування роману “Собор” О. Гончара викликали в Центральний Комітет Компартії України.

– Ви хто такий? – грізно піднімався з-за столу секретар ЦК.

– Я – Гончар, – тихо відказав Олесь Терентійович. – А ви хто?

З “Правди України” той рекомендований матеріал ми так і не передрукували.

– Сподіваюсь, ім'я Гончара вам відомо, – казав я тоді. – А чи пригадаєте хоч прізвище того секретаря, що викликав “на килим” О. Гончара?

Назвати напевне прізвище того набундюченого секретаря, що зібрався повчати Олеся Терентійовича, ніхто з членів бюро райкому, звісно, не ризикнув. Зате мені почали говорити щось на зразок “знаємо, бачили таких – пишуть одне, а в житті й побуті зовсім інші...”

Пліткарські витребеньки, піднесені до рангу політики, не могли зародити сумніву хоча б тому, що багато відомих літераторів, які стояли біля джерел створення Народного руху, бували на камінь – каширській землі. Зустрічі з колективом редакції газети і поза редакційними стінами, спілкування з людьми, талант яких знала і шанувала вся Україна, давали змогу газетярам не опускатися до рівня, визначеного, скажімо, старовижівським райкомом.

Щодо конкретного “наїзду” бюро на Юрія Мушкетика та Володимира Яворівського, то якраз вони бували в Камені-Каширському – приїжджали порибалити та попрацювати якнайдалі від міської штовханини.

Домовившись з керівником держлісгоспу, відвіз я київських гостей на Біле озеро, що на кордоні з Білоруссю, на лісову дачу. Відвіз, розмістив, повечеряли, поспівали – та й поїхав собі додому. А через день гості знов у редакції.

– Невже риба закінчилася?

– Та ні, – сміються гості. – Риба є, але гедзі – як собаки: як Мушкетик ловить, то Яворівський з веслом стоїть, гедзів б’є...

Перевіз я письменників на озеро Добре, і відтоді літератори та художники з Києва уподобали цей унікальний куточок. І не тільки про риболовлю йшлося на березі цього лісового озера, де вода чиста, мов правда...

А у тому, якими шахрайськими методами діяли партійні органи супроти демократичної інтелігенції, мені не раз доводилося переконуватися на власні очі.

Раз на два-три роки редакторів районних газет з усієї України та Молдавії збирали в Києві у Вищу партійну школу при ЦК Компартії України на своєрідні курси підвищення кваліфікації. І ось під час чергового заїзду бачу оголошення, що о 14.00 в актовому залі школи відбудеться зустріч з кандидатами в народні депутати СРСР Володимиром Яворівським та ще якимось полковником. Як же було не піти.

О         чотирнадцятій годині перед заповненим залом у президію сідає полковник з довіреними особами і працівники Шевченківського райкому партії. Представник райкому відкриває зустріч і, надаючи слово полковнику, повідомляє, що Володимир Яворівський і його довірені особи на зустріч не прийшли і вже по цьому шановні виборці можуть судити, наскільки чужі їхні інтереси для В.Яворівського.

Залом прокотився насторожений шумок.

З півгодини полковник розповідав, як він убивав людей у В’єтнамі та Єгипті, і запевняв, що не менш достойно представлятиме киян у Верховній Раді СРСР. А по завершенні оповіді на трибуну піднявся чоловік, що був довіреною особою Володимира Яворівського.

– Вибачте, люди добрі, виборча комісія офіційно повідомила нам, що ця зустріч почнеться на годину пізніше, – сказав представник і передав у зал документ. – Ось це повідомлення.

Можна уявити обурення залу, коли виявилося махлювання, адже усі розуміли, у чиїх руках перебували тоді “незалежні виборчі комісії".

Володимир Яворівський не запізнився на зустріч ні на хвилину. Спокійна і виважена, образна й аргументована мова швидко знайшли цілковите розуміння людей.

Однак не всіх: наперед підготовлені райкомівські “шпики” вискакували з провокаційними запитаннями, чіплялися до особистого життя Володимира Олександровича, а іноді й відкрито ображали кандидата.

– Не дивуйтеся,– заспокоював обурених виборців уже сам Володимир Олександрович. – За все моє життя на мене не вилили стільки бруду, скільки за два місяці передвиборної боротьби.

А для мене особисто стало зрозумілим: старі сили, аби втриматися, не зупиняться ні перед чим.

***

У другій половині вісімдесятих років, коли демократичні процеси пробивалися вже на світ білий з такою невідпорною силою, як зелена трава навесні крізь зачерствілий асфальт, Полісся ще довго залишалося своєрідним червоним поясом. Це було улюблене пасовище номенклатури, де вона зі стовідсотковою гарантією отримувала “одобрямс” на всі свої забаганки. З однаковою байдужістю і тупим нерозумінням люди, мов механічні ляльки, піднімали руки за все, що накаже і напише начальство. Інакше, певно, і не могло бути: підневільне, кріпацьке життя селянина, для якого напівалкоголік бригадир вважався за царя, міністра і верховного головнокомандувача, і таке ж підневільне життя найпотужнішого загалу інтелігенції на селі – учительства, яке деградувало (то ж не вина, а біда!), “оселянювалося”, втрачало будь – який інтерес до культурних цінностей. На щорічних учительських конференціях центральним, найболючішим майже завжди було питання про те, чи цього літа колгоспи дадуть сіно для педагогів, чи ні?

За таких умов на перших, відносно демократичних виборах до Верховної Ради Української PCP 1989 року від Камінь-Каширського та Старовижівського районів волинська правляча еліта висунула кандидатом у депутати секретаря обкому партії. Розрахунок відомий (“одобрямс", вважали, у кишені).

Крайова Рада Народного руху спинилася на кандидатурі П.І.Віцяка, тодішнього завоблздороввідділу. Довіреною особою кандидата в Камінь-Каширському районі Павло Іванович запропонував бути мені, і я цю пропозицію прийняв.

У день виборів на окрузі діяло два виборчих штаби: офіційний – державний, і наш – демократичних сил. Від обох штабів на кожній виборчій дільниці перебували довірені представники, виїжджали машинами для надання допомоги, чітко через кожну годину збиралися оперативки про хід голосування . Основну ношу роботи винесли в нашому окрузі медичні працівники. І не тільки через те, що кандидатом був обласний шеф. Думається, насамперед тому, що медики, як частина інтелігенції, менш залежні від чиновницького апарату, мали високий професійний і освітній рівень, були глибокошановані у народі й не байдужі до своєї долі й долі своїх дітей.

Досі пам’ятаю, як жінки-лікарі відчайдушно боронили справедливість, коли у них на очах, нахабно порушуючи закон, – “офіційні” члени дільничних комісій показували стареньким сільським бабусям, як треба голосувати за секретаря обкому.

…Далеко за північ, коли вже остаточно переконалися, що перемогли, члени демократичного штабу, втомлені й щасливі, побрели по домівках – навіть не випивши сповна заробленого келиха вина.

Наступного дня з'ясувалося: райком настільки був певен у перемозі, що замовив у місцевому ресторані шикарну “побідну” вечерю. Однак великий розрив у кількості голосів позбавив шансів навіть на махлювання – і пропав апетит, і пропала вечеря.

– Вони замовляли, а з'їсти повинні були ми, – тішилися в нашому гурті. І одностайно визнали: це було єдиною нашою помилкою за всю передвиборну боротьбу.

Депутат П.І.Віцяк увійшов у Народну раду й тісно співпрацював із усіма демократичними силами в парламенті, а люди на Поліссі з подивом побачили, що вони аж ніяк не гвинтики, не привідні ременяки, не “трудові ресурси”, а таки люди, думка яких, якщо об’єднатися, важить дуже багато і може змінити життя.

Був момент, коли демократичним силам у районі довелося особливо сутужно. Причиною чергового загострення стало будівництво нового райкому партії. Люди особливо озлобилися на цю затію, бо у місті не вирішувалося багато нагальних проблем. А партфункціонери вішали мешканцям району локшину на вуха, мовляв, райком будується за партійні внески.

– У лікарні хворі та породіллі через нестачу місць лежать у коридорах. У неприпустимо перевантаженій школі діти навчаються в три зміни і сліпнуть. А тут будується помпезний палац на жменю працівників. З таким самим купецьким розмахом будується облвиконком у Луцьку,-закінчив я свій виступ на районній партконференції і сів на своє місце. А біля мене один з керівників району, порядна і совісна людина, смик! – і відсунувся інстинктивно якнайдалі вбік. Боже милий, подумалося, навіть пристойних людей “зашугали” уже на рівні підсвідомості.

Спростувати міф про “партійні кошти”, що йшли на будівництво райкому, довго не вдавалося: офіційні документи, згідно з вказівкою згори, фінансові установи відмовлялися нам видати. Тоді один з лікарів поїхав в облвиконком, без найменших мук совісті всучив “на лапу” відповідальному працівникові й привіз додому повний кошторис.

Публікація кошторису в “Радянському Поліссі” нагадувала вибух бомби. Резонанс посилювали факти незаконного залучення до будівництва працівників колгоспів і радгоспів, кріпацьку працю яких райком, звісно, і не мав наміру оплачувати.

У редакцію валом пішло два потоки листів. Перший, інспірований райкомом, – це протести керівників підприємств і організацій, мовляв, у газеті все надруковано не так. А другий – колективні листи і листи окремих громадян з вимогою віддати будинок райкому партії під медичний заклад. І ті. й інші листи ми публікували.

Неабияк сполоханий райком (де це бачено, щоб керівну і спрямовуючу з власної хати виганяли!) почав щоденно тероризувати головного лікаря району Романа Івановича Шпарика, головного санітарного лікаря Віктора Петровича Заїку та багатьох інших.

Не забули й про мене.

– Хіба це орган райкому партії? Це антипартійний орган! Газети завжди були привідними пасами партії! – витяг на світ ще хрущовський постулат, що пахнув нафталіном, перший секретар.

– Я не хочу бути ні пасом, ні гвинтиком, – не змовчав я. А просто хочу чесно відробляти свій газетярський хліб.

У райком почали викликати для прочухана навіть безпартійних. Особливо діставалося лікарю Василю Івановичу Бондарю за екологічні публікації.

За таких умов було вирішено провести в Камені-Каширському наш перший мітинг. Лікар М.Я.Корінчук з’їздив у Рівне й зустрівся з народним депутатом СРСР, полковником В.А.Мартиросяном, якого тоді обрали головою Ради національностей Народного руху України. Вілен Арутюнович пообіцяв, що прибуде на мітинг.

Районна рада теж не сиділа склавши руки. Ще задовго до початку мітингу з усіх господарств викликали “трійки” (секретар парторганізації, голова сільської ради і голова колгоспу). “Трійки" та райцентрівський партактив зайняли усі місця в Будинку культури, аби не допустити “чужих”. Актив кілька годин активно витирав з чола піт і тішив себе в задушливій залі надією влаштувати обструкцію приїжджому рухівцю, а заодно й місцевим...

Полковника В.А.Мартиросяна, який “офіційно” прибув для зустрічі з виборцями, повели насамперед у Будинок культури.

– Бачите, – показав голова райвиконкому, – народ готовий до зустрічі з Вами.

Вілен Арутюнович розуміюче подивився на той народ у залі, де голці ніде впасти, і несподівано м’яко погодився:

– У Будинку культури,то хай у Будинку... Тільки, можливо, ще хтось захоче підійти?

Тим часом звістка про мітинг бездротовим телеграфом облетіла усі колективи. Люди тікали з підприємств, незважаючи на сувору вимогу влади затримати людей на роботі, тікали, перелізаючи інколи, аби обійти прохідну, через високі бетонні огорожі. Коли на площі біля Будинку культури зібралося близько п’яти тисяч людей, В.А.Мартиросян повідомив місцеву владу, що зустрічатиметься з виборцями просто на площі – не ввійде ж стільки люду в закрите приміщення.

Довелося партійній “трійці”, змокрілій і похнюпленій, виходити з Будинку культури, по-злодійськи озираючись, до людей – під свисті регіт п’ятитисячного зібрання.

Як і слід було очікувати, мітинг супроводжувався різноманітними каверзами влади. Підготовану для озвучування апаратуру не дозволили увімкнути – не біда, ми передбачливо заготували мегафон. Оговтавшись, “трійка” щомоці силилася зірвати виступ В.А. Мартиросяна.

– Чого ти сюди приїхав? їдь у свою Вірменію!

– Іди мандарини продавати! – кричали секретарі парторганізацій, що з ранку до вечора хрестилися пролетарським інтернаціоналізмом.

Та не так уже й просто було зірвати виступ такого загартованого бійця, як Вілен Арутюнович.

Ще один “хитрий маневр” влади – не дати виступити рухівцям, нав’язати тільки своїх промовців. Але й цей демарш не вдався. Як тільки запримітили хитрість, люди почали скандувати: “Шпа-рика! Шпа-ри-ка! Кор-са-ка!” Тож усі, кого планували, виступили від місцевих демократичних сил. Особливою людською теплотою зустріли виступ В.А.Мартиросяна. Він казав, що господарем на цій землі має бути народ, а не номенклатура. І коли є така нагальна потреба у приміщеннях для медичних закладів, то партапарат має поступитися будинком, бо палати для хворих – важливіші за кабінети для чиновників. “Бережіть свого редактора”, – підтримав газету народний депутат. У той час агонізуюча влада для розгону демонстрантів використовувала не тільки міліцію, а й армію. Саперні лопатки проти жінок і кров на бруківці Тбілісі – не єдине свідчення цього. Тож буквально овацією зустріли люди заключні слова:

Мій полк у народ не стрілятиме!

Весь наступний номер “Радянського Полісся” був присвячений мітингові. При тодішній ціні одного номера газети чотири копійки, у Львові, оповідали, його можна було купити за 25 карбованців. Газету розклеїли і в Луцьку, причому прибічники Руху зробили це таким клеєм, що міськкомівці й обкомівці ще довго не могли здерти чи зішкрябати такий осоружний їм номер.

Постійне цькування райкомом газети і мене, як редактора, врешті – решт стали нестерпними. Одного дня я пішов на пошту і послав у Київ кілька телеграм, в яких коротко виклав суть: у Спілку письменників, у “Літературну Україну”...

Наступного дня телефоную в Київ – телеграм не було. Диво дивнеє: і другого, і третього дня не одержали. Зателефонував додому Дмитру Васильовичу Павличку – ні, не було, каже Дмитро Васильович.

Тоді я зрозумів, у руки яких “поштмейстерів" потрапили мої телеграми. Тож, зневірившись у будь-чиїй допомозі, текст телеграми ставлю в номер на завтра. Ставлю в останню чергу, ген над вечір, аби убезпечитися від лихого ока тих, хто здатен “стукнути" райкому.

Стукнули... у двері моєї квартири близько дев'ятої вечора. Черговий з райкому:

– Вас просять терміново. Бюро.

У кабінеті першого секретаря за довгим полірованим столом хурал у зборі.

– Зніміть телеграми з номера, – навпростець, мало не з порога.

Обводжу поглядом усіх: в одних він зацементований, незворушний у власній правоті, раз і навіки даній, як теорема Піфагора; в інших спочатку руки біжать під стіл, а потім і очі подалися навтікача.

– Не зніму, – без виклику, але переконано.

– Тоді ми самі знімемо.

– Спробуйте! У Московській області раніше за вас обпеклися.

На той час гучний скандал трапився у місті Ногіно, що у Підмосков’ї. Партійні чинуші там так душили газету, що аж перестаралися, і їм добряче нагоріло з московського ЦК.

Камінь-Каширське бюро обрало тоді власну тактику: з годину мене молотять, а тоді на телефон першого секретаря лунає обкомівський дзвінок і мені кажуть брати трубку.

– Знімеш чи ні? – все та ж пісня, тепер уже високопоставленого обкомівського працівника.

Молотили мене до півночі, а вночі газету спалили. Наступного ранку в м.Рожищі відбувалася нарада редакторів районних газет. Просто посеред наради мене викликали із зали, й обкомівська машина повезла в Камінь-Каширський – закруто для редактора районної газети.

З’ясувалося, що тираж “Радянського Полісся” спалили, але... не весь. Частину накладу вихопили з вогню працівники сусіднього деревообробного заводу місцевого лісгоспу. І тепер я змушений був ще й пояснення писати, чому не вся газета згоріла.

Через кілька днів нова оказія – збори колективу. Цікаві вони були тим, що колективу жменька, а гостей, як порахував, прийшло більше, ніж наших працівників: перший секретар райкому, другий секретар райкому, третій секретар, заворгвідділу, заввідділу пропаганди, інструктори обох відділів, один з керівників обкому партії. Порядок денний зборів тримався в секреті до останнього й відзначався неабиякою оригінальністю: чи мали підстави телеграми редактора в Київ... Якщо ні – керівник відірвався від колективу, а решта – діло звичайної техніки. Короткі полум'яні виступи з вимогою дати належну партійно – політичну оцінку, а тоді голосування.

І          колектив підняв руки: телеграми підстави мали. Запала тиша, похмура й довга, ані стільчиком ніхто не скрипне.

– Отак! – тільки й мовив здивовано представник обкому, важко відкинувшись на спинку крісла.

У Ногіно газету спалили, а колектив розгромили і розігнали. І хоч яка ще міцна була система, проте в Камені-Каширському їй не вдалося цього зробити.

Милі мої колеги по праці! Ви ж добре знали, що, піднімаючи руку, накликаєте на себе грізну небезпеку-у перший-ліпший момент ви могли опинитись на вулиці, без крихти хліба для себе і своїх дітей, істинно без права писати й малювати, навіть без права поскаржитися, що вам не дають писати. Ви все це прекрасно розуміли, та однаково підняли руки. Спасибі вам...

Через кілька днів – нове бюро. Ухвалило воно призначити пленум у тижневий термін та розглянути на ньому питання про моє звільнення. А до пленуму приставити до редактора наглядача в особі члена бюро, аби ще чогось крамольного газета не втяла.

Приставили аж двох наглядачів. Інструктор поважно розсівся в секретаріаті, а член бюро за редактора й собі вичитував сторінки, визираючи та підозріло повертаючи голову, як курка на дрібне зерня, чи нема нового підступу в рядках або поміж ними?

На інструктора достатньо було кишнути, аби того вимело з секретаріату. Члену бюро дав можливість дочитати відбитки завтрашнього номера, а тоді відчинив двері у приймальню:

– Тепер звільніть кабінет.

– Ви... ви мене виганяєте? Я ж нічого...

– Будь ласка, ось двері.

Розправитись на найближчому пленумі з газетою і редактором райком все ж не ризикнув. На підтримку газети з підприємств та організацій почали надходити колективні листи, під якими стояло по тридцять, п'ятдесят, а то й вісімдесят підписів. У невеликих організаціях підписувалися від директора до прибиральниці – маленька тактична хитрість: або всіх звільняти, що проблематично, або нікого.

А невдовзі трапилася й зовсім загадкова пригода, деяке світло на яку пролилося лише кілька років по тому. Редакційна “Волга" верталася з Ковеля в Камінь-Каширський пізнувато, уже за одинадцяту. Щойно поминули село Сошичне, як почувся гучний виляск і шофер Степан Приймак різко пригальмував.

– Шина лопнула! – перший здогад.

С.Приймак обійшов машину, постукав по колесах і спантеличено мовив до редактора районного радіомовлення В.М. Трофимука, що також повертався з Ковеля.

– Нема нічого, з колесами все гаразд. Та хіба в темряві що побачиш?

– У машині був і мій старший син Віктор.

Наступного ранку Степан Мартинович зайшов у кабінет.

– Ходіть, я щось покажу.

На правих передніх “редакторських” дверцятах виднілася виїмка десь міліметрів з п’ять-шість завглибшки. Я попросив оглянути машину заступника начальника міліції М.Гунчика.

– Стріляли під кутом... Чи загаялись, чи навмисне пропускали.

... Збігло трохи років, і на весіллі високопоставленого керівника ми здружиною Марією Іванівною зустріли випадком начальника КДБ Камінь-Каширського району.

– Добридень, – простягнув дружині руку начальник.

– А я вам руки не подам, – відповіла Марія Іванівна.

– Чому?.. – після мимовільної, вимушеної і якоїсь загуслої паузи загрозливо тихо вимовив начальник, і обличчя його спочатку ледь зарожевіло, потім ця фарба стала насиченою, проявлялася, ніби поступово виходила з кольорової фотоплівки, аж доки все лице не перетворилося на вистигло-бурякове.

– Бо ви стріляли у моїх дітей, у мою сім’ю, – відповіла Марія Іванівна.

Поруч стояли і чули всю розмову ректор одного з вузів Волині, один із керівників обласного управління лісового господарства та ще ряд відомих у краї людей.

– То не я стріляв, то не я! – зірвало несподівано начальника, і поколюючі іскри забігали в його очах – забігали, заметушилися, мов хотіли вирватися десь на вільні простори.

– То, може, і своїх кадебістів до нас на квартиру перед мітингом не ви направляли? – усміхнулася дружина.

– Нема більшого дурня, ніж дурень з ініціативою, – стояв на своєму начальник. – Опер без мого дозволу пішов у ту ніч, бо він сам хотів особисто вислужитися перед першим секретарем райкому партій.

– І домашній телефон, звичайно, не ви прослуховували, – іронізувала Марія Іванівна.

– Я мав можливість слухати навіть те, про що ви у ліжку з чоловіком говорили, – поступово оговтувався начальник, гасячи іскри в очах. – Але стріляв тоді все-таки не я...

... Українська оксамитова революція, перемігши, нікого не висилала у мордовські табори. Але хто проти неї чинив зло, мав знати: рано чи пізно йому можуть не подати руки...

ТАК ІЗ КОЛІН ПІДНІМАВСЯ КРАЙ

Попередні сторінки – то штрихи до картини самоусвідомлення люду, насамперед на найглибшому Поліссі, усвідомлення того, що так далі жити не можна (ох і не хотілося на екрани Волині тодішній владі випускати однойменний фільм Станіслава Говорухіна!), усвідомлення необхідності боротися з пануючим режимом.

А як розвивалися події в інших регіонах краю? Як там люди знаходили свою стежку до такої складної будови – будівництва незалежної України?

На тій стежині, на тих шляхах не роздавали подарунків, зате стачало терну, не за вигодою, не за посадами і благами ішли тим колючим шляхом найсміливіші та наймужніші; їм рідко аплодували, зате щедро оббріхували і обпльовували, їх рідко зустрічали і проводжали оркестри

– один раз тільки, знаю, зустрів духовий оркестр народного депутата (раптом злякається!), зустрів похоронним маршем.

Я попросив знаних і шанованих людей, які були не просто свідками, а найдіяльнішими учасниками української оксамитової революції, поділитися баченим і пережитим.

ЗАКОНОМІРНІ ПАРАДОКСИ:

ЦЕ БУЛО ЗОВСІМ НЕДАВНО

Розповідає Віктор Вербич,

член Національної спілки письменників України.

Мабуть, вони-таки щасливчики – ті, котрі, зодяглись у тоги непомірних суддів, виносять вердикти Епосі. Трафаретно одних нарікають героями, інших-ворогами, а для більшості зволено канути у безвісне, безіменне сіро-безбарвне ніколи. Поза судді рятівна: не бачиш себе в прокрустовому ложі часу, не відчуваєш тягаря гріха за дії та бездіяння.

Ми краплини у стабільному бездонно-мінливому річищі історії. Час обирає нас, хоч би як не намагалися його відцуратися. Ховання в абсурдно-шизофренічну гру (думаю одне, чую протилежне, кажу ще інше) виявилося на якийсь момент рятівним. Хоча вже тоді, у вісімдесятих, після естафети смертей кремлівських зверхників виразно вчувався трупний сморід від зовні цнотливих ідей справедливості, інтернаціоналізму, ба, навіть свободи. Імперія агонізувала. Одначе, як не парадоксально, здавалося: оте конання буде вічним. Можливо, таке відчування не стосувалося тих, хто обрав хресну дорогу і, не шукаючи компромісів з совістю, став на прю з режимом, розплачуючись за врятоване “я” смертю, в’язницями, засланнями чи божевільнями. Водночас уже в першій половині вісімдесятих стало зрозуміло, що вже жодні ін’єкції не врятують приречений партійно-державний організм. Намагання вилікувати страшну недугу означало більш скорий кінець. Що й, зрештою, стало всупереч відчайдушному намаганню групи горбачовських перебудовників надати вмираючому імперському монстру людську подобу.

1988 року, якраз у дні, коли відзначалося перше тисячоліття Володимир-Волинського, судилося супроводжувати юних волинян (це були мої учні з Луківської середньої школи) на І Всеукраїнське свято рідної мови, що проводилося в Кіровограді. У центрі степової столиці найперше вразив своїм підтекстом пам'ятник Кірову. Більшовицький секретар, ліву долоню заховавши до кишені, правицею вказував у землю. Вершителі доль і водночас самі жертви системи – алегорія імперкомуністичної перспективи. Офіціозне відкриття свята затягнулося. Від одного з організаторів вдалося довідатися: Валентина Шевченко не дозволила вітальній групі кіровоградських школярів вийти до зали під звуки національного маршу – “Запорізької похідної”. Тож старт дійству (казали, ситуацію врятував Дмитро Павличко) дав “Вічний революціонер” на слова Івана Франка. Прозоро натякалося: свято – “спускання пари", революція триває. Коли ж Голова Президії Верховної Ради переплутала якийсь листок із тексту свого виступу і пауза вже тягнулася хвилину, В.Шевченко від себе не продовжувала словесної еквілібристики, зауваживши лише: “Що, думаете, український президент не може говорити без написаного?" Це прозвучало риторично, хоча й викликало гіркі посмішки: треба ж назватися президентом неіснуючої держави. Додав колориту і виступ Дмитра Павличка. Мовляв, зрадів би російський цар, воскресши, якби побачив, що всі вивіски, дорожні вказівники – російською мовою, що русифікацію, яку виправдовував царат, у набагато більших масштабах реалізував радянський режим.

Намагання “переключити” соціально-національне невдоволення суто на сфери мовно-культурницьку, освітню спочатку було досить успішним, виявившись цілком керованим процесом. Навіть київська ідея створити Товариство рідної мови, незважаючи на спротив одвертих шовіністів і сталіністів зі старої раті, ретельно “пересівалася" крізь сито відповідних структур. Кандидатура голови на рівні області узгоджувалася з тодішнім Волинським обкомом КПУ. Натяком на маріонетковість організації вільно-невільно слугувало й те, що установча конференція проводилася в Театрі ляльок. На день раніше до школи зателефонували з райкому. Один з тодішніх партійних керівників повідомив: завтра виїжджаємо до Луцька, зустрінемося в Ковелі, під’їдете туди ягодинським потягом. “Мені з вами не по дорозі", – “відпарирував” я і поклав слухавку.

Під час установчої конференції обласної організації Товариства рідної мови довелося вперше відчути, що таке голосування ногами. Приблизно половина аудиторії( її забезпечили тодішні рай – і міськкоми, звісно, не без участі КДБ) сумлінно тупцювала ногами, тільки-но звучала смілива думка чи до керівництва ТУМом пропонувалася кандидатура “демократична”. Про людей більш радикальних поглядів, ветеранів національно-визвольних змагань і мови не могло бути, окрім хіба що словесного обпльовування, що пристрасно зробили. Уже тоді було зрозуміло: обласна організація ТУ Му реально не зможе стати дієздатною. Але з'явився рятівний момент: Статут пропонував зв’язок з київським керівництвом Товариства безпосередньо. І ми з Степаном Дружиновичем, головою Луківського осередку, викладачем місцевого ПТУ, вирішили цим скористатися, аби не потрапити під опосередкований контроль місцевих партійних банкрутів. Я відвіз документи до Києва та передав їх доктору філології Андрієві Бурячку. Восени 1989 року ми отримали свідоцтво про реєстрацію. Як не смішно, але організація стала своєрідним більмом в оці для райкому. Дісталося нашому братові й під час помпезних, доволі велелюдних зборів у Луківському будинку культури. За вказівкою райкому гнівні інвективи на адресу “купки відщепенців, не задоволених нашою радянською дійсністю" випускали місцеві вірні ленінці. Особливо дісталося за те, що посміли під час зустрічі з людьми золотий вересень називати чорним для Західної України (благо, частина з нас була членами товариства “Знання”– як тут не використати приводу читання лекцій).


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю