Текст книги "Оксамит нездавнених літ"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

– Не секрет, що інколи старі керівники розпорядження нової демократичної влади саботували...

– Так, були й такі ситуації. На початку 1990 року проводилось на Пляшовій, на козацьких могилах, свято з нагоди річниці битви козаків. Туди приїхали понад десять тисяч людей. На місто лягла певна ноша: треба було забезпечити харчування, створити умови для людей. Пригадую, була розмова з генералом Юдіним про те, щоб він виділив декілька військових кухонь, намети і таке інше. Юдін до цього поставився дуже стримано. Згодом десь “вхопило” генерала Юдіна, він через помічників відіслав до якогось полковника, полковник ще до когось, той мав зателефонувати. Одне слово, зробили так, щоб завдання зірвати. А, пригадую, був такий Пукер, він очолював військову торгівлю луцького гарнізону. Я звернувся до нього і попередив, що Юдін розпорядження саботував, і попросив забезпечити його виконання. Потім співпрацівники Пукера відверто мені кажуть, що, якби ми не знали, наскільки серйозно ви почали братися за наші військові торги, за наші склади, за наше матеріально-технічне забезпечення, то ми цього теж ніколи не зробили б. Комісії, які працювали, не могли всього охопити. Сьогодні люди, які працюють у перевіряючих органах,– це вже фахівці, а тоді ж були просто ентузіасти. Уявіть, як сьогодні ентузіасту перевіряти систему контролю чи систему розподілу матеріальних благ у військторзі, де сидять люди, які вже десятиліття в цій системі й розуміють, що таке фонди, що таке наряди, що таке специфікація і таке інше.

– Кого Ви могли б назвали з депутатів, які найдіяльніше допомагали?

Хотів би виділити депутата Сергія Лугового. Його округом був район, де наш військовий аеродром. І там виникла проблема забруднення води, бо вона містила в собі нафтопродукти. Цю інформацію повідомили людям. Люди почали шукати джерело забруднення. Пошук привів нас на військовий аеродром. Справді бійцівську позицію зайняв Сергій Луговий у стосунках з командуванням військової частини. Викликали перевірки з Києва, працювали комісії. І все-таки врешті-решт примусили найти автономне джерело водопостачання в тому регіоні. Не знаю як зараз. Принаймні тоді питання води було вирішено. А у той час заявити, що військова частина зіпсувала питну воду – це треба було мати сміливість: підрив, як казали в комуністичні часи, зв’язку армії і народу. Найкращої оцінки заслуговують інші депутати, як-от Віталій Федосюк. Він настільки вникав у всі питання, які розглядалися, ішов, де треба, і міг захистити демократію і чоботом, як кажуть. Йшов 1990 рік. Заблокували приміщення обкому. Тоді компартійний апарат скликав всю свою рать, включаючи первинні партійні організації, на штурм привів “омон”. Не хто інший, як наші депутатці на чолі з Віталієм Федосюком біля дверей фактично грудьми захищали ту позицію. Може, сьогодні видається, навіщо це було робили? Нехай би собі сиділи. Але в той час треба було показати ставлення людей до цієї структури. Якщо ми в маленькому Луцьку (щодо всієї України) здобули перемогу над структурою компартійною, то в людей вселялася віра, що можна дійсно перемогти цю гідру в цілому, перемогти її і в державі. Тоді, на щастя, ми вистояли і продемонстрували, що проти народу дуже важко воювати, навіть такій наддержавній структурі, якою була комуністична партія. Цікаво, що депутатами 90-х років були люди, я маю на увазі демократичного порядку депутати, які прийшли туди не заради кар’єри, не заради отримання вигоди, квартири, а прийшли, аби змінити життя... Можливо, десь вони були романтиками чи максималістами. Навіть свою міліцію ми починали готувати. Це зараз уже запроваджується місцева міліція, а ми це робили в 1990 році. І робили не тому, що не було коштів на міліцію – з іншої причини. Місцевий бюджет не буде утримувати міліцію, яка йому не підпорядкована. А тоді ми це хотіли зробити, бо треба було мати власну силову структуру, бо місцеве самоврядування виявлялося незахищеним. Фактично органи внутрішніх справ тоді виконували волю партійних босів.

Багато депутатів працювали “бригадою” – приходили на шість вечора і до одинадцяти, до о пів на дванадцяту вирішували злободенні державні проблеми. Ніхто, як правило, не поспішав додому, кожен хотів підставити власне плече під оцю загальну справу.

– Рада приймала в той час неординарні рішення. Чи траплялося так, що прокуратура чи хто інший опротестовували їх?

– Перше питання, яке дійсно в середині другої сесії ради в липні 1990 року постало, – це питання про приміщення тоді ще існуючого, а тепер колишнього обкому партії на проспекті Волі, ІЗ. Ми прийняли дійсно історичне рішення про те, що приміщення с державною власністю, що вилучити його у компартії і використати під розміщення Волинського університету, звісно, майбутнього. А це рішення одразу ж опротестував прокурор, він почав доводити, що його збудовано за партійні внески. Але ми шукали в архівах інформацію, готуючись до цієї сесії. Ми знайшли, що приміщення будували ув’язненні, що використовувалася підневільна праця, за яку ніхто не платив.

– І жодні партійні внески не мають стосунку до утримання тюрмаків.

– Було знайдено рахунки про те, скільки переганялося з обласного бюджету на це будівництво. Тобто фактично будівництво обкому здійснювалося за державний кошт. Це була перша юридична справа в Луцьку, у якій орган місцевої влади вступив у певну колізію з нашими правоохоронними органами й тодішньою партійною номенклатурою. Ми доводили, що стоїмо на захисті інтересів держави, що це – державна власність, а не компартійна. Фактично те, що в 1991 році було зроблено при націоналізації майна, підтвердило ту першу думку, яка виникла на сесії Луцької міської ради.

– Повернуся до серпня 1991 року. Очевидно, немало адміністративно-правової роботи тоді довелося вам виконувати при ліквідації КПРС?

– Я пригадую, як наступного дня після проголошення ГКЧП заходжу в кабінет голови і ради, і виконкому Анатолія Андрійовича Похи. До честі його треба сказати, що він однозначно проявив упевненість у тому, що це все-таки путч і що йог буде розгромлено. Хоча в обласній адміністрації ситуація тоді була зовсім інша: там взагалі нікого не можна знайти, і якоїсь підтримки годі було чекати... Пригадую, ми в той самий день провели великий мітинг на Театральному майдані й похід по місту. Ми пройшли від центру і знов повернулися в центр... Йшли тисячі людей з гаслами, що путч не пройде. Це створило відповідний настрій, вселило віру, що все-таки держава мас бути своя.

Тож глибока шана вам, депутати першого демократичного скликання, депутати не за “рознарядкою”, а справжні обранці народу, які вистояли у нелегкі роки боротьби за Незалежність України.

МЕГАФОН БУВ НЕ ТІЛЬКИ РУПОРОМ

Бесіда з депутатом обласної і міської рад

перших скликань Г.Г. Кожевніковим.

– Незабаром святкуватимемо десятиріччя Незалежності. Геннадію Геннадійовичу, Ви за життя дали багато інтерв’ю, і я не знаю, можливо, що хтось і ставив Вам таке запитання. А чому Ви, молода людина, отак різко стали “революціонером”? Тоді ж це було дуже не просто. Я пригадую, як Геннадій Геннадійович, О.Гудима, О.Шумик підпільно приїхали до Каменя-Каширського й грілися у моїй квартирі під холодною грубкою. Це наслідок роздумів молодої людини, яка читає, розмірковує про життя, це вплив сім’ї? От чому саме? Закінчив вуз, можна собі спокійно працювати, здавалося б, навіщо той головний біль? От чому?

– На мою думку, основний поштовх для дій проти системи був у 70– ті роки. Усі ж бачили, що відбувається щось не те, оті заборони... Я пам’ятаю, як нас водили в кінотеатр строєм, у “Промінь” або “Хроніку” чи “Батьківщину”. І там кіножурнали починали крутити. Ми плескали в долоні, коли виступав Леонід Ілліч Брежнєв, “заплескували” його ще тоді. Відповідно починалися пошуки служб, хто перший плескав.

– Хороше заняття...

– Ну й спілкування з простим людом. Багато я їздив по області, розмовляв з простими людьми. Ще перед армією чимало дізнався про національно-визвольну боротьбу. Я спілкувався з тими, хто воював в УПА, хто вже був у концтаборах при радянській системі. Слухав "Голос Америки”, “Свободу”... Хоч їх і глушили, проте постійно відшуковував кращі місця й встановлював там антени. Мимоволі напрошувався висновок, що така система не повинна далі існувати. Плюс перебування в збройних силах радянської армії, коли я потрапив в Угорщину. Там побачив зовсім інших людей, зовсім інше життя. Угорці, хоч і були в таборі соціалізму, проте почувалися розкутіше: у них діяли відкриті кордони. Ми з ними вели цікаві дискусії. Крім того, якраз тоді розгортала діяльність польська “Солідарність”, йшли переговори, круглий стіл... Мені просто поталанило, що я потрапив у Мадярщину, де міг отримати детальнішу інформацію. Ми дивились радянське державне телебачення, яке запевняло, що це контрреволюція і таке інше. Але в нас були хлопці із Закарпаття, які знали мадярську мову, тож ми вмикали й інші мадярські канали. Потім нам забороняли це робити, але було пізно, ми вже того наслухались і побачили на власні очі. А з незалежного каналу ми дізналися, що це нормальна профспілка, що комуністи Польщі “заїлися”, що народ хоче змін, народ хоче реформ. Крім того, у них були відкриті кордони, поляки були практично в кожному маленькому населеному пункті, торгували, як ми зараз, по світу, по всіх усюдах діяли польські базари. Ми навіть мали можливість спілкуватися з тими самими поляками. Пригадую, як приїхали ми в Будапешт після військового навчання – нас нагородили поїздкою в столицю Угорщини. У старій частині міста ми пішли в кінотеатр подивитися якесь кіно. Підходить до мене чоловік і запитує щось польською мовою. Я спромігся на дві-три фрази польською, а тоді сказав декілька слів українською. А він до мене чисто українською мовою звернувся, і ми як розговорилися...

– Звідки ви? – запитує.

– З Волині, – відповідаю йому.

– Земляче, я там партизанив у 50-х роках. Розумієте?

– А що ж у вас трапилось? Розкажіть...

А він на те:

– Це наші браття-українці, переважно ті, що на узбережжі, бунт підняли, комуні так дали.

Прийшовши додому після армії, я вже не мовчав, хоч мене часто на роботі попереджали, що мене посадять і за анекдоти, і за правду в очі.

Потім розпочався рух у Прибалтиці, я їздив у Прибалтику, спостерігав... А тоді вже Україна...

– Отже, Прибалтика. Який це рік?

– Це 1985-1986 роки, Естонія і Литва. Спілкувався з людьми, у мене там є багато приятелів, не тільки серед корінного населення, алей наших людей, розсіяних по білому світу. До сьогодні в Таллінні живе мій однокласник Сергій, щоправда, не знаю, чи отримав громадянство. Як тільки все заворушилося, я в першу чергу туди поїхав. Події в Прибалтиці відрізнялися від наших: вони почалися раніше, там за цим усім пішла влада, а у нас не пішла.

Потім навчання. Оскільки кафедру у Луцьку закрили, то змушений був закінчувати Харківський політехнічний. Ми там роботу провели дуже капітальну, КДБ нами постійно цікавилося. Спочатку Гельсінська група, потім Гельсінська спілка, Рух за перебудову, Товариство української мови, український культурологічний клуб... Перший репортаж після Чорнобиля – по телебаченню показували й говорили, що це буржуазні провокатори, а люди вийшли за правду виступити.

– У Луцьку інтелігенти спочатку обурювалися на кухні, згодом люди почали шукати єднання, спілкування, організаційного оформлення.

– Усі ми в Луцьку ловили будь-яку інформацію в офіційній пресі. Перша публікація була проти Гельсінської спілки. Почали шукати цих людей. Потім друга публікація про Товариство української мови, Левчука Григорія Антоновича – усі ми його знаємо. Оце я й вийшов на нього. Потім почали шукати контакти з молоддю,вдалося налагодити зв’язок з Товариством Лева. Після створення української Гельсінської спілки на Волині – у 1989 році її заснували Дмитро Себій, Мелетій Семенюк -вийшов на Мелетія Семенюка.

Мені сподобався М.Семенюк одразу... Ми, молоді і заповзяті, без вагань написали заяву в українську Гельсінську спілку і сказали, що треба діяти радикальними методами. Наші погляди практично збігалися з поглядами Олександра Гудими, хоча він завжди був сам по собі. Михайло Тиский дуже багато зробив, Євген Шимонович...

Товариство Лева було більш культурологічним. Ми їздили в Цумань, Олику. Пригадую, як ми приїхали в Олику і хотіли трішки прибрати у костелі – це ж колегіум колишній, він значиться у каталогах ЮНЕСКО. Теперішній депутат обласної ради, який тоді був секретарем райкому компартії, з групою “сотоваріщей” завадив нам це зробити. А через два тижні понівечили ті фрески, які в ЮНЕСКО так високо оцінювались. Зараз храм реставрують, але якби ж це було в цивілізованій державі, вибачте,та людина у тюрмі сиділа б.

Незабутній перший мітинг у Луцьку. М.Тиский, О.Гудима, М.Морозов та В.Войцехівський підписали заяву про дозвіл. Одразу почався тиск. На мітинг,зрозуміло, дозволу ніхто не давав.

Пам’ятаю, 23 липня 1989 року перед 15 годиною люди почали гуртуватися. Михайло Тиский з групою колег пішов через старий ринок до замкової брами... Там уже зібрався обком компартії зі своїм активом в очікуванні розгортання основних подій. А ми вибрали місце, де колись виступав Пілсудський перед парадом військ у Луцьку. Ми йшли вулицею Костельною тільки вдвох з О.Гудимою, бо М.Семенюка міліція одразу заарештувала на зупинці. Нас якось вони не помітили, знали, що М.Тиский пройшов, а хто такий я – вони ще не знали. Влада перекрила автобусами прохід, у міліції-дерев'яні очі, самі налякані. О.Гудим а дістає партійний квиток (він ще тоді був комуністом) і завдяки йому фактично протаранює заслін. Ми йдемо в напрямку Замкової вежі, всі групуються там, різко повертаємо вліво і встаємо на ґанку – оце ми зайняли позицію. І хоча мітинг тривав недовго, проте це стало першим здобутком демократичної опозиції.

На мітинг приїжджали і львів’яни.

Після мітингу пригоди не закінчилися... Я зустрів львів’ян у центрі міста, і ми таки підняли синьо-жовтий прапор. Пройшли вулицями, починаючи від універмагу і закінчуючи витверезником, звідки вискочила міліція... Нас забрали, древко зламали, щоправда, прапор залишили. Була сутичка і біля Будинку політосвіти (зараз це один із корпусів університету), уже з конкретними погрозами.

– Що означає конкретні?

– Не церемонячись, сказали, що зараз нас заарештують, завезуть у КДБ чи в міліцію, а у них тоді і в міліції був уповноважений Комітету держбезпеки, і сплетуть таким чином “постоли”. “Ви несете бандерівські прапори, вас зараз поб’ють”, – лунало. Ми дискутували, багато людей до мови прилучилося... Потім цей прапор ми підняли на залізничному вокзалі – там було чимало люду, з яким уже годі було воювати. Отак ми й провели львів’ян. Хоч кажуть, що на першому мітингу не було прапора, не вірте: був прапор, тільки трошки пізніше.

– Кілька слів про участь у несанкціонованих мітингах, інших акціях демократичної громади. Який мітинг особливо запам’ятався – перший, другий?

– Мені запам’ятався третій, коли хлопців, які на той час були дружинниками, взяли у свідки – нас судили. І коли почався суд, то вони сплутали мене з Гудимою, а Гудиму – зі мною. На тому суді ми неодноразово мінялися місцями, а свідки “по-партійному” відчайдушно забрехалися – там увесь зал сміявся. Закінчилося все тим, що народ обурився і рвонувся до судді, який тим часом зачинився у кабінеті й викликав наряд міліції. Після того всі пішли до обкому партії, бо зрозуміли, що дзвінок звідти. Врешті хлопці-дружинники зізналися, що їх змусили написати оті заяви в суд, що вони ніколи ні мене, ні Гудими не бачили в очі. Офіційні заяви навіть написали. І все одно суддя “завалив” вирок – штраф і адмінвідповідальність. Тобто свідки зізналися, що це сфальсифіковані заяви, але суддя призначає покарання.

– Кожну людину життя якось включало у вир боротьби, ніхто не відсиджувався, хто себе поважав. А чому Геннадій Геннадійович, Олександр Васильович Гудима і Олексій Павлович Шумик показували паспорти, коли приїхали до мене на квартиру. Була потреба?

– Я вам скажу чому. Коли ми формували Рух на Волині, то різне творилося. Наприклад, Михайло Тиский мені давав адреси у Ковелі, щоб я поїхав і зорганізував рух. Я приїжджаю в Ковель, зустрічаюся з людьми, йду по квартирах, а люди бояться. Приходжу, показую паспорт, що це я, що я від Тиского. Ви його знаєте? “Ні, ми нічого не знаємо і нікого не хочемо знати”,– лунало мені у відповідь. Я по Ковелю поблукав, поблукав, потім знайшов свого студентського товариша. Кажу, слухай, які у вас тут події були останнім часом? Розповідає, що “Ковельсільмаш” страйкував. Ми змушені були приїжджати й потроху піднімати людей.

– Із виїздів у райони який особливо пам’ятний?

– Дуже важкий Ковель був, Маневичі... Там практично місцеве населення не виходило, там – старі ветерани, партактив, часто підігрітий спиртним.

У Ковелі я був у самісінькій сум’ятиці... Іншим поталанило, тому що вони билися вкупі, а я бився сам. Розумієте, коли зупинили поїзд за двісті метрів від станції, то одразу хтось повів наших людей (я так думаю, що це було заплановано) поза складами, за якими стояло десь двісті чи триста чоловік, “готових” уже після спиртного. До мене підбігла знайома людина і каже: “Геннадію, тут вони вас чекають”. Чую тріск, рукопашна пішла. А в сумці, яка була на довгому такому ремені, я тримав мегафон. Мене оточують одразу чоловік дев'ять, а я сам, ну й починається рукопашна. Я розкручую ту сумку, адже мегафон був не тільки рупором, а й зброєю демократа, і відбиваю їх. Відганяв від себе доти, поки декілька з наших не прорвалися і не пішли. А там був весь комсомольський актив, партійний актив, міліція переодягнена, навіть найняли глухонімих та напоїли їх. Але потім вони переплутали, хто є хто, і лупили своїх, а коли партійці кричали на них, поливали нецензурною лайкою: наволоч, ми ж вас найняли... А вони луплять наліво і направо – тільки щелепи чавкають. Спочатку побили нас на вокзалі – ми прорвалися, навіть люди з Одеси приїхали на мітинг і приєдналися до нас... Ми пробилися в центр з боєм. Я впіймав полковника транспортної міліції й кажу: йди сюди (там уже я говорив на “ти”), мовляв, дивися, що коїться на вокзалі. Була рукопашна страшна... Мегафон мій за кілька хвилин перетворився на пляцок. У Мелетія Семенюка повибивали все з рук. Нас тиснули дуже сильно, нас брали в кільце, але в останній момент я знайшов своїх товаришів по Ковелю і хлопці вискочили нам на допомогу. Я бачив, як літав Євген Михайлович Шимонович, як метелик літав – так його кидали. Але нічого, вистояли. Врешті працівники міліції, які були переодягнені, нас відтіснили до автостанції, підігнали автобус спеціально для лучан. Є.Поліщук, тодішній керівник Ковеля, запропонував нам усім сісти. Сіли в автобус і у вікна кидали листівки... Міліція всі ті листівки збирала, люди бігали за ними.

– Коли мав бути мітинг, аналогічне діялося в Камені-Каширському. Знаю напевне, що було сформовано бойовий загін райкому партії. Хлопців добре “накачали”, і вони чекали, коли рухівці з Луцька приїдуть. А демократичний “десант ” висадився іншого дня.

– Ми потім це все врахували. Наприклад, їдемо в Іваничі, а пишемо, що в Рожище та Горохів. Бо комуністи організували мобільні загороджувальні загони, стягували їх відразу з декількох районів. Хоч у Ковелі перший раз нелегко велося, уже через місяць ми знову туди приїхали. На стадіоні відбувся мітинг з підняттям синьо-жовтих прапорів. Тоді прийшло двадцять тисяч людей. Це була потуга. Тоді влада відчула, що люди хочуть змін. А в Маневичах, пригадую, Олександру Юрченку міцно дісталося: і сорочку порвали, і побили його. Там теж була жахлива ситуація. Пам’ятаю пані Клімішину з Рожищ, яка кричала, що діє тільки рожищенська конституція, навіть радянської України порвала тоді конституцію. Ми об’їздили всі райони, всі, хіба залишився тільки Шацьк, та й то туди їздив Олександр Гудима. Там гарно молодь з лісового технікуму спрацювала, багато вступило до української Гельсінської спілки, і викладачі також. Практично мив усіх районах мітинги провели.

– Окремою сторінкою є Ваша діяльність як депутата обласної і міської рад. Цілком зрозуміло, що на Волині найбільший інтелектуальний та економічний потенціал у Луцьку. У віддалених районах труднощі та проблеми, звичайно, менші-від опору старої влади до загрози для життя.

– Ну чого ж, адже й у вашу машину свого часу стріляли.

– Саме луцька міська рада першою підняла національний прапор. Що лишилося в пам’яті?

– У пам’яті лишилося тільки одне: якби не ми, я маю на увазі депутатів демократичного табору, прапор ще довго не висів би. Рішення приймалося дуже важко, люди штурмували засідання сесії... Перший раз проголосували проти. Ви пам'ятаєте, яке було перше рішення? Комуністи вельми старались: давайте тільки на замку Любарта повісимо. Повісили на замку. До речі, у Львові на Високому замку висить гарний прапор, одразу відчуваєш, що заїжджаєш в українське місто. А в нас є рішення луцької міської ради, його, до речі, не скасовано, але з чийогось бажання воно не виконується. А гарний великий український прапор виглядав би не менш велично, аніж на Високому замку у Львові. Отже, перший прапор повісили там. А коли вже Суми прийняли рішення про підняття, оттоді вже й у нас терпець увірвався: то Суми, схід, люди добрі, робіть щось, Антоне Федоровичу Кривицький! Перша сесія в першому складі відмовилась... Алев перерві я вийшов до людей і сказав, що зараз вийде мер, поговоріть з ним, будь ласка, і вийде І.П.Ліповський, депутат обласної ради, перший секретар міському – від них залежить, піднімуть вони прапор, приймуть рішення чи ні. Це зараз воно здається, мовляв, ну що там прапор підняти... А тоді то було все: це факт, це застовбити, що тут радянській владі вже практично кінець, що вже починається українська влада, хоч тоді ще, власне кажучи, був Радянський Союз. А людей, треба сказати, багато було при вході, а серед них і чоловіки, які пройшли УПА. Серйозна була розмова, конкретна.

Будинок культури, де відбувалась сесія, повністю оточили маніфестанти... Врешті-решт рішення прийняли. І вже депутати на чолі з Богданом Самохваленком винесли Антона Федоровича з залу на руках як національного героя і почали його підкидати перед народом. Але, повірте мені, як тільки це відбулося, ми перші прийшли до

А.Ф.Кривицького і сказали: давайте ми зробимо прапор. Я, Віктор Федосюк, Іван Лисак і ще декілька хлопців, десь четверо чи п’ятеро, ми приходимо в міськвиконком, а там нікого нема. Самі взяли дриль, самі дістали зварювальний апарат, самі витягли наверх, пробили в дахові дірку, приварили цей флагшток. Розумієте, це все зробили ми, самі депутати, жодні служби не доклали жодних зусиль. В.Федосюк усе це робив – він зварювальними роботами займався. Ось такі моменти. І наступного дня ми піднімали прапор, тому що люди тоді зійшлися.

– Аналогічні складності в обласній раді. Я пам’ятаю такий факт. Досить реакційну роль займав депутат обласної ради генерал Юдін. П.Вінцукевич написав фейлетон, уякому російською мовою йшлося, цитую дослівно: “... якщо вам не подобається ця Україна, забирайтеся з неї геть ”.

– Він забрався врешті-решт. Але дивізію розграбував капітально.

– Дуже важко було “придертися ” до цієї публікації в “Народній трибуні” та звинуватити видання у націоналізмі, бо писав за національністю білорус, написав російською мовою за український народ. Я добре пам’ятаю, як генерал Юдін, аж зеленіючи, тупав ногами, стоячи за трибуною обласної ради: “Гаспадин Карсак!”. Я думаю, що не один і не два такі конфлікти доводилося мати в обласній раді з генералом Юдіним і подібними до нього громадянами, які входили в депутатський корпус.

– По-перше, Ви знаете: якщо міська рада хоч і важко, але прийняла рішення, то обласна рада так і не змогла цього зробити. Демократів в області хіба п’ята частина, чи яка. Власне кажучи, ми були в блокаді. Мова така: прийме Київ – приймемо і ми. Доходило до того, що приймали звернення, щоб Верховна Рада ухвалила відповідне рішення. І дійсно з Юдіним і подібними траплялися жорсткі сутички. Були гострі моменти в особистих розмовах, погрози в наш бік, хоча й з наших вуст теж інколи вони лунали, ми теж бралися за грудки... Від рукопашних боїв Бог милував, але деякі моменти були. Особливо після путчу.

Не забудеться 22 серпня, коли в Луцьку демонтували пам’ятник Леніну, тоді ж посвятили перший національний прапор. Сила-силенна людей прийшла після того, як повалили вождя “до штанів”. Його не можна було стягнути краном, кран просто збивав стрілою – це ж 150 тонн ваги. Усі крани поховали від нас. Але ми все-таки знайшли техніку. Деякі люди не орієнтувалися в тому, що відбувається. Навіть дехто з наших демократів прибігав до мене і казав, що там плити поб’ються. Я їм на те: “Особисто вам заплачу за ці плити побиті, хлопці, вам плит шкода чи вам Леніна шкода, кажіть правду”.

Прийшли ми до обласної Ради, заблокували рух транспорту... Чимало людей тоді зібралося. А ми піднялися на верхній поверх, ще Руслан Тимощук та декілька хлопців з охорони, які стояли біля пам’ятника “вождя”, і самі повісили національний прапор. Але яке було наше подивування, коли невдовзі прапор з флагштоку зник, а з’явилося на приміщенні два прапори-синьо-жовтий і червоно-синій прапор Радянської України. М.Парасунько, казали, спрацював. Та через декілька днів, як ми поїхали в Київ, Верховна Рада прийняла нову символіку. Я кажу, шо жодного прапора сама влада добровільно не піднімала на Волині. То все робили ті, хто послідовно відстоював нашу незалежність.

– Багато самовідданих і мужніх людей робили оксамитову революцію на Волині. А Вам особисто з ким найбільше доводилося іти, працювати?

– На мою думку, найбільш активну участь брали в ті часи Михайло Тиский, Олександр Гудима, покійний Олександр Юрченко, Євген Шимонович, Мелетій Семенюк, Микола Коц, Іван Писак, Микола Кумановський з дружиною, Зоя Навроцька, Клава Корецька, потім Середа, на той час Ви теж немало зусиль доклали, тоді Полісся розбурхали в першу чергу, Катерина Шаварова, велика працівниця Любов Максимівна Ганейчук, Юрій Сачук, Людмила Філіпович та багато-багато інших людей, жертовних і водночас звитяжних.

Ось хоча б мітинг у Горохові. Тоді я і В.Вдовиченко пішли на автостанцію, а О.Гудима з Р.Тимощуком, керівником Спілки незалежної української молоді, вийшли в Мар’янівці. І ми домовилися, що біля автостанції чекатимемо, а вони з прапорами йтимуть через Мар’янівку в Горохів. Заходимо ми в Горохів. Але над’їхали міліцейські машини, міліціонери, капітально підігріті горілкою, побили людей, що були з О.Гудимою.

Як тільки це дізналися, кажу до В.Вдовиченка:

– Василю, тримай сумку з мегафоном, іди піднімай людей, а я піду в міліцію, просто в їхнє лігво.

Приходжу в райвідділ... Стоїть О.Гудима, з кишень усе вивернули, руки по швах, сорочка розстібнута. Заходжу, а там стоять двоє в чорних плащах... Тичу їм у писок паспорт: “Я – член української Гельсінської спілки. Наші люди вже телефонують в Організацію Об’єднаних Націй, у Москву та у Київ, зараз буде знати весь світ, що ви тут робите”.

Я пішов до О.Гудими,а вони кричать:

– Забирайте його!

Забрали нас в кабінет і давай там лекцію читати: горохівчани – то міщани, а вони на мітинг, мовляв, не прийдуть. А потім дивлюся, як забігали всі на задньому дворі. Що ж таке там робиться? Двері відчиняються, нас виводять. О.Гудиму повели першим... Він виходить у вестибюль, а там – тисяч з п’ять народу стоїть. О.Гудима аж підстрибнув. Стільки людей, люди скандують, усе! Свист, наші менти розбіглись як щурі. Ми виходимо з людьми на площу, весь райком зирить з-за шторок. А керівництво райкому нумо старатися, мовляв, то буржуазні націоналісти, вони в криниці людей кидали.

Я кажу, шановні, який же я український буржуазний націоналіст? Я за паспортом росіянин. А М.Башинський, який стоїть поряд, теж дістає документ – він поляк за паспортом. Аж щелепа відвисла у секретаря райкому... Не знають, що робити, адже вони ждали націоналістів буржуазних. А потім секретар як скочив: хто за Леніна, хто за партію – за мною! Але його не почули чомусь, не зрозуміли. І, коли він пішов сам через натовп, багато тумаків отримав у спину. Пройшов стройовим кроком до універмагу, підняв голову, став по команді “Струнко!”.

Минула хвилина, і я звернувся до людей: подивіться, що за смішний чоловік там стоїть. Народ як розвернувся-ото реготу там було. Секретар спочатку був синій, потім білий, одне слово, всіма барвами веселки мінявся від злості.

Як тільки побачили голови колгоспу, що їхній лідер одиноко стоїть там, бігом за ним теж стали поряд. Але то вже було пізно. Люди, побачивши той цирк, сміялися.

Нас тоді проводжали як найпопулярнішу футбольну команду – на руках несли до автостанції. І журнал “Пам’ятки України” розірвали в мене по сторінках, щоб прочитати щось таке, чого не пише їхня районна газета.

Уклін вам, побратими по боротьбі!

НАРОДНОГО ДЕПУТАТА ЗУСТРІЧАЛИ ВРОЧИСТО. ПОХОРОННИМ МАРШЕМ

Бесіда з народним депутатом

дванадцятого скликання О.В.Гудимою.

– Я хочу просити Вас, Олександре Васильовичу, пригадати кінець 80-х – початок 90-х років. Сьогодні демократів дуже багато, сьогодні майже всім дозволено бути демократами, висловлювати свої думки, а тоді лише одиниці реально йшли проти існуючої потужної влади. Вона не мала соціальної підтримки, але вона мала величезний насильницький апарат. І я хотів би просити розповісти про ставлення цієї насильницької машини до тих людей, які піднімали Волинь, Україну, ставлення міліції, судової влади.

– Це треба, як кажуть, маленький ліричний відступ зробити. Може, не в хронологічній послідовності, але порівняти події.

Так, я народився не на Волині – Вінницька область, Немирівський район, село Вишківці. Село, як і люди, й понині віддалене від проблем суспільних. Я пішов вчитися в Харківський державний університет уже після армії. І навіч зіштовхнувся там з супротивом тільки тому, що я спілкувався українською мовою. Мене прозвали бандерівцем.

Але якраз саме це, можливо, й утвердило мене у власній правоті. Отож, в університеті практично тільки я упродовж п’яти років розмовляв українською. Мене ображали, а це, на заперечення, тільки зміцнювало мою переконаність. Коли вже пішов працювати (а працював я в профтехучилищі, які на той час були тільки російськомовними), то читав математику теж тільки рідною мовою. Влаштували перевірку з області – і мене прописали в обласній газеті. Навіть таке було. Потім одружився, і, коли постало питання, де залишатися з дружиною, був вибір: Вінниця, Донецька область чи Волинь. Ми Донецьк відкинули одразу, у Вінницю я сам не захотів, хоч це моя, здавалося б, батьківщина. Вирішив: якщо я “бандерівець”, то поїдемо до бандерівців. Якраз дружина навчання закінчила – вона на два роки пізніше вчилася. Ми зібрали речі й удвох приїхали сюди, аби подивитися на Луцьк. Це було у 1980 році. Місто нам сподобалося,взяли направлення і приїхали.