Текст книги "Оксамит нездавнених літ"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

Цікаво, що на наш бік ставало все більше й більше людей. У тому числі й тих, котрі впродовж багатьох років перебували в компартії. Особливо багато важила порада та особиста найактивніша участь у роботі Товариства Василя Михайловича Сліпка, заслуженого вчителя України. Це унікальна людина, феномен якої слугував і слугуватиме притягальною силою. З 1941 року він замість демобілізації – на фронті. Оскільки довелося воювати в Криму, під час читацьких конференцій у вісімдесятих дозволяв не погоджуватися з тим, якою постала земля у “Малій землі” Л.Брежнєва. З 1946 року, закінчивши Житомирський педінститут, В.Сліпко вчителював у Луківський школі – викладав історію. Окрім основної роботи, було ще й читання лекцій на міжнародну тематику в селах району (Маїв-Мацеїв, який перейменовано у Луків, був тоді райцентром). Велосипед, згорнута в сувій карта, гармошка (після лекції доводилося бути ще й музикантом-і танцювала молодь на сільських майданчиках, у клубах). Зауважимо: і в сорокових, і в п’ятдесятих у районі було немало боївок УПА. Чому ж ніхто невиставляв претензій до комуніста В.Сліпка? Очевидно, просвітницьку діяльність Василя Михайловича вважали благою справою як повстанці, так і офіційна влада: читав лекції про міжнародне становище, а не обливав брудом патріотів. До речі, Василь Сліпко єдиний з учителів став на захист Луківської МОН (Молодіжної організації націоналістів), розкритої каральними спецорганами. Про це з вдячністю згадують учасники МОН, серед них – і мешканець Нововолинська, композитор Олександр Калішук.

Крім В.Сліпка та С.Дружиновича, душею Луківського товариства української мови були Валерій Холодков (за національністю росіянин, людина зі справді золотими руками), Володимир Шевчук, Віктор Гембик – представники молодої генерації, Микола Лонюк – керівник початкової військової підготовки у місцевій школі, Юрій Коломієць – один із найактивніших учителів... Цей перелік можна було б продовжувати й продовжувати. Давався взнаки той факт, що Луків-Матіїв у період польської та німецької окупації був потужним національним осередком – ми мали підтримку як серед корінних міщан, так і серед приїжджих, навіть тих, котрі працювали колись у радянських репресивних органах. Вечори, які проводило Товариство, як правило, збирали переповнені зали в Будинку культури, клубі ПТУ.

Серед найнезабутнішого – ситуація, що виникла під час панахиди по Тарасові Шевченку. Акція планувалася в рамках свята рідного села, яке проводилось Товариством у селищі (до речі, його найактивніші учасники навіть отримали значки, спеціально виготовлені Степаном Дружиновичем). Щодо панахиди з місцевим душпастирем попередньо домовлявся Дмитро Харченко – учитель-пенсіонер, дослідник воєнного періоду історії селища, людина з унікальним даром художника. Своє слово мовили й симпатики Товариства з-поміж церковних півчих. І ось зі словом до віруючих звертається отець Володимир. Уже перші фрази-як грім серед ясного неба: “Не вірте тим, що йдуть під синьо-жовтими прапорами... Коли вони під час так званого ланцюга єднання проходили через Корець, де в мене сім’я, то казали, що людей повбивають і перемелють на ковбасу...”. І далі в такому ж стилі. На очах людей – сльози, значна частина покидає храм. А тим часом священик зникає за вівтарними дверима, паламар читає Євангеліє. Стою в заціпенінні, пронизаний поглядами. Знову з'являється священик і тепер уже приязно промовляє про Шевченка, про тих, хто пошановує його пам’ять, про ініціаторів панахиди, тобто тих-таки рухівців, на адресу котрих ще недавно звучали безпідставні звинувачення (осередок Руху в нас очолював Валерій Холодков, я, як і в Товаристві, був заступником голови).

Завершується відправа. У луківській Церкві святої Параскеви майже порожньо. Лише кілька бабусь та ще вряди-годи – погляди цікавих очей від вхідних дверей: що воно буде далі. Терпляче стою і чекаю, коли вийде настоятель храму. Нарешті він виходить у чорному підряснику. Просто назустріч. “Отче Володимире, хочу подякувати вам за те, що все-таки сказали приязне слово про Шевченка. Спробуйте колива, яке ви самі святили (приготувала Тамара Василівна Сліпко, котра з дивовижним терпінням не раз виручала нас. – В.В.), – кажу стиха, але виразно і зустрічаюся з запитальним поглядом: не того від мене чекали. Священик тричі хреститься, маленькою ложечкою зачерпує коливо. “Але мені прикро, що ви образливо мовили про нашу національну символіку, – продовжую далі. – Повірте, більшість людей, котрі йдуть під синьо – жовтими прапорами, не заслуговують такої образливої оцінки. Хочу запросити Вас на сьогоднішній вечір, присвячений Тарасові Шевченку...” Священик погоджується, як і погоджується з думкою особисто зустрітися. Як повідомить пізніше отець Володимир, перед панахидою, на день раніше, його терміново викликали до райкому компартії (спочатку – до райвиконкому), де відповідно “опрацювали”, що й вплинуло на проповідь.

Неодноразово після цього зустрічався я з отцем Володимиром, наші політичні погляди виявилися близькими. Влітку 1990 року він освятить національні знамена не лише для луківчан, ковельчан, а й для володимирівців, нововолинців, червоноградців з Львівської області, котрі візьмуть участь у мітингу на селищному стадіоні. Після смерті своєї доньки від невиліковної хвороби отець Володимир та його дружина приймуть чернечий постриг. Під час об’єднання УАПЦ та УПЦ о. Володимир Мудрак ввійде до УПЦ Київського патріархату, ще раніше будучи висвяченим у єпископи. Йому доручать очолювати єпархію УПЦ КП у Миколаївській області.

Різко активізувала політичне життя передвиборна кампанія. До тодішнього Турійського виборчого округу входили населені пункти Любомльського, Турійського та частини Локачинського районів. Ми узгодили свої позиції з любомльцями (там Рух очолював Захар Сокольв’як) і підтримали кандидатуру Олександра Скіпальського – тоді ще полковника, уродженця Любомльського району, людини демократичних поглядів. Компартійні структури зробили ставку на Юрія Бабанського, тоді ще також полковника. Оскільки головних листівок було обмаль, виготовляли в буквальному розумінні тисячі від руки з лаконічним закликом: “Голосуйте за Олександра Скіпальського!” Розклеювали їх щодня, щовечора, охоплюючи частину території Турійського та Любомльського районів. Зустрічалися з людьми в магазинах, клубах, на фермах, навіть у храмах. Бували парадокси: скажімо, у Кульчині та Тупалах групи жінок гнівно розвінчували О.Скіпальського за те, що той був у лавах УПА. Доводилося показувати газету з біографічними відомостями, аби переконати, що дитина не могла бути повстанцем... Зрештою, таки поталанило добитися вагомого результату: незважаючи на шалений спротив владних структур, підтасовування результатів, О.Скіпальський пройшов до другого туру. Правда, він зрозумів, що отримати депутатський мандат не дадуть, хоч ми контролювали більшість виборчих дільниць, окрім тих, що були в Локачинському районі. Як витримували старенькі “Жигулі” Володі Шевчука з Лукова – один Бог знає: машиною доставляли команди спостерігачів, перед виборами розвозили листівки (по кілька разів до кожного населеного пункту). Не зуміли ми проконтролювати виборчі дільниці у Локачинському районі, де переваги в голосах, здобутої Ю.Бабанським, вистачило, щоб перекрити результати в Любомльському та Турійському районах (а ще ж масові порушення Закону виборчими комісіями). Зрештою, перемогу святкував Ю.Бабанський, котрий у серпні 1991 року “прославить” Волинь на всю Україну, проголосувавши проти незалежності. Але ще на початку 1991 року йому висловлюватимуть недовіру в трудових колективах, під час мітингів та пікетувань будинків органів влади в Турійську та Любомлі.

Системнішою стала наша діяльність після офіційного створення Турійської районної організації Народного руху. Попередньо ми неодноразово зустрічалися з такими активістами, як Володимир Багницький, Микола Стець, Анатолій Жолоб (нерідко за участю лідерів ковельського Руху Володимира Осіюка, Ігоря Лучка-їхній досвід, щира порада дуже багато важили). Пропозицію турійчан, аби районний Рух очолив луківчанин, я категорично відкидав: районна організація Руху різко втратила б оперативність, не могла б своєчасно реагувати на тактичні маневри райкому та райвиконкому. Районну конференцію ми ретельно підготували: виготовили мандати, до деталей продумали те, щоб не потрапили випадкові люди. Крім того, демонструючи і свою силу, і відкритість, вирішили запросити й керівників району. Чим вони, зрозуміло, скористалися і сумлінно вистоювали, коли лунав Гімн “Ще не вмерла Україна". Для того, аби установча конференція пройшла чітко, чи не найбільше зусиль доклав тоді ще головний архітектор району Богдан Шиба. На жаль, певна упередженість до нього (у тому числі й з мого боку) стала основним фактором, що його кандидатури на посаду голови районної організації не підтримала більшість учасників конференції, яку доручено було вести мені при секретарюванні Олександра Бобрика. Головою районної організації обрали Миколу Стеця – журналіста районної газети, чоловіка надзвичайно порядного, котрий уже через два роки відійде від політики. На установчій конференції вдумливо виступили Федір Свідерський, котрий кілька тижнів як став народним депутатом, лучанин Богдан Самохваленко. Біля кінотеатру в Гурійську ще напередодні конференції було встановлено флагшток, на якому замайорів національний прапор.

У першій половині 1990 року мені довелося не раз бувати в Києві. Я підтримував тісні, дружні стосунки з тодішнім народним депутатом, педагогом унікального обдарування Богданом Козярським (з ним звела мене доля ще в серпні 1989 року – тоді в центральному інституті вдосконалення вчителів проводилися його авторські курси, ми мешкали в одній кімнаті, разом виривалися на майдан до Київської політехніки, де відбувався установчий з’їзд НРУ за перебудову). Відчував, що мій внесок в активізацію національно-демократичних настроїв у суспільстві міг би бути вагомішим, якби співпрацював у виданні патріотичних організацій. І така нагода невдовзі трапилася. Мій добрий старший приятель, людина, у якої вчився та й вчуся як літератор, письменник Йосип Струцюк познайомив з редактором газети “Народна трибуна”, письменником Іваном Корсаком. Почався новий періоду моєму житті. Зрештою, про це красномовно свідчать сторінки цієї газети. Однак, очевидно, найцікавішими роздумами про “Народну трибуну” міг би поділитися її редактор.

Яких би ярликів не начіпляли і тоді, і пізніше цьому виданню, беззаперечно одне: “Народна трибуна” першою з-поміж волинської періодики однозначно сповідувала ідеали самостійної демократичної Української держави, викривала злочинну сутність більшовизму, говорила правду про національно-визвольні змагання.

Звичайно, не все було однозначним у колективі редакції, ми, зрештою, мали дещо специфічні погляди на перспективи України. Але, як би там не було, ми опинилися в одному човні, котрому дано було пливти до чітко визначеного берега, йменованого незалежною Україною. Ми намагалися зробити свій скромний внесок у те, аби процес відродження України став неминучим.

Не нам судити, чого більше було на цьому шляху – здобутків чи помилок. Принаймні вже під завісу 1991 року навіть ті журналісти й керівники,котрі оприлюднювали антиукраїнські проімперські погляди, зодягали тоги суперпатріотів. Нічого поганого в цьому не вбачаю . Навпаки, приємно, що, незважаючи на всілякі негативні наслідки, було обрано шлях, за який не соромно перед пам’яттю тих, хто поклав своє життя на вівтар самостійної України.

грудня 1997 р.

ЦІ ЛЮДИ НЕ ЗНАЛИ ВТОМИ

Розповідає Клава Корецька,

член Національної спілки письменників України.

У Луцьку відбудеться несанкціонований мітинг. Це щось неймовірне. Це        – із галузі фантастики. Йти чи не йти? Для багатьох лучан це питання було рівнозначне гамлетівському “Бути чи не бути”. Я твердо знала, що піду, хоча багато хто мене відмовляв.

В обласному центрі вперше після довгої перерви вшановували пам'ять жертв трагічного розстрілу в Луцькій в'язниці 23 червня 1941 року. Про цей розстріл я знала давно. Мені розповів про нього мій колишній співпрацівник і колишній політв’язень Юлій Головацький, з яким я спілкувалася з 1976 року, коли після закінчення Львівського лісотехнічного інституту за направленням потрапила на роботу до Луцька. Звичайно, Юлій Миколайович постійно перебував у полі зору КДБ. Закономірно, що я також опинилася під мікроскопом відомства, яке оберігало голови людей від зайвих думок і правдивої інформації. Адже відмовилася вступити в ряди КПРС, спілкувалася з дисидентом, була внучкою репресованого.

Відверто кажу чи, до горбачовської перебудови політикою цікавилася мало. Саме Юлію Головацькому завдячую пробудженням патріотичних почуттів та інтересу до заборонених на той час тем. Але перші насінини супротиву існуючому ладу набагато раніше посіяв у моїй душі мій батько Данило Корецький, який розповідав мені про арешт енкаведистами свого батька, а мого діда Панаса. Це сталося одразу ж після війни. Діда звинувачували у зв’язку з бандерівцями. Додому із норильських концтаборів він не повернувся.

Не дивно, що у 1989 році я однією з перших вступила до обласної організації Народного руху України за перебудову. А перед тим були Товариство Лева і Товариство української мови, в діяльності яких я брала активну участь. Без перебільшення можу сказати, що той час був найкращим у моєму житті. Серце переповнювала рішучість боротися з старим режимом до повної перемоги. Такої ейфорії і такого піднесення не доводилося переживати більше ніколи.

Отже, 23 липня 1989 року. На Замкову площу міста поволі сходилися люди. Поки що міліціонерів і працівників КДБ більше, ніж мітингуючих. Розмовляю з подружньою парою старших людей. Вони розповідають мені про свого сусіда, колишнього енкаведиста, який перед смертю покаявся і зізнався втому, що після війни його направили на Волинь для підривної діяльності проти бандерівців. Перед цим він та багато інших провокаторів проходили підготовку в спецшколі у Ленінграді.

Перевдягнувшись у бандерівські форми, з синьо-жовтими прапорами в руках групи провокаторів удень з’являлися в селах Волині. Поводилися мирно, загравали з населенням. А вночі ті самі провокатори розстрілювали наших земляків, кидали в криниці.

Для мене ця розповідь стала справжнім одкровенням. Як і багато іншого у той день. Розмовляючи з подружжям Табачуків, помічаю, що біля стіни профтехучилища формується монолітна група людей, у центрі якої-викладач Луцького педагогічного училища Олександр Гудима з мегафоном у руках. Пробираюся ближче до нього. Хочу чути кожне слово. Тоді до Луцька приїхало багато родичів тих, хто лежав у могилах під асфальтом. Вони писали імена загиблих на клаптиках паперу і передавали Олександру Гудимі, аби той зачитав їх.

Мітинг тривав недовго, але після його закінчення люди не розходилися з площі. То там, то тут можна було бачити групи лучан, які жваво обговорювали почуте й побачене того дня. Багатьом з очей спала полуда. Свіжий вітер змін витав над площею. Наступного дня після мітингу почалися “розборки” серед членів Товариства Лева і серед рухівців. На зборах, які відбувалися у приміщенні художнього фонду, один письменник виступив з пропозицією виключити Олександра Гудиму з рядів Руху за проведення несанкціонованого мітингу. Я рішуче протестувала проти пропозиції, і її ніхто тоді не підтримав.

Доречно нагадати, що за місяць до цих подій вінки на могили під асфальтом поклали члени Товариства Лева на чолі з Олегом Покальчуком. Ми тоді проводили один із чергових суботників у Луцькому замку. Самі зробили вінки, прикрасили їх маленькими синіми і жовтими вервечками. Поєднання цих барв тоді не допускалося – на такий вчинок потрібно було чимало мужності, адже за кожним нашим кроком пильно стежили, і ніхто не міг передбачити, як розвиватимуться події у майбутньому. Товариство Лева було елітарною організацією. До його складу входили художники, музиканти, поети, науковці. Честь їм і хвала за їхній мужній вчинок, адже це був перший прояв громадської непокори, перший публічний виклик існуючому ладу.

Я тоді працювала у міському Парку культури і відпочинку імені Лесі Українки. За мною стежили, на мене доносили. Якось прийшли порозмовляти зі мною два співробітники КДБ. Були надзвичайно ввічливими і толерантними. Розпитували про Товариство Лева, вдавали, що нічого не знають ні про організацію, ні про її керівника. Вихваляли Леоніда Кравчука, головного ідеолога ЦК КПУ, який тоді вів теледискусії з професором Мирославом Поповичем щодо Народного руху. Пізніше, коли Леонід Макарович став на бік демократичних сил, ті ж самі працівники КДБ змінили свою думку про нього на протилежну. Керівництво парку отримало вказівку за будь-яку ціну звільнити мене з роботи. З цього приводу відбулася навіть нарада у міськкомі компартії, яку проводили секретарі Л.Голубева і Н.Луцюк. Тодішній начальник доручив директору парку Галині Радченко збирати на мене досьє. Галина Хасанівна, татарка за національністю, ненавиділа все українське, ненавиділа Рух і нашу символіку. Вона відверто заявила, що “её муж возьмёт автомат и постреляет всех этих бандеровцев’’.

Зрештою, я не витримала тиску і розрахувалася з роботи. Але ніхто не міг заборонити мені думати, говорити, діяти.

Найяскравішою подією того часу став для мене установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. Волинська делегація вирушила до Києва ковельським поїздом, на який я мало не спізнилася. Пам’ятаю, напередодні від’їзду хтось із знайомих переконував мене в тому, що ковельський поїзд відправляється пізніше. Це й з збило мене з пантелику. По дорозі на вокзал, втиснувшись у переповнений тролейбус, я виявила, що не маю квитка на проїзд. Кондуктора тоді не було, а водій квитки не продавав. Отож я почала просити допомоги у пасажирів. Але ні в кого зайвого квитка не виявилося. На кінцевій зупинці у дверях тролейбуса мене затримали два дебелі контролери. Я пояснювала їм ситуацію, але вони нічого не хотіли слухати. А поїзд тим часом уже рушав з вокзалу.

Несподівано до тролейбуса підбіг Володимир Стрілка, розштовхав контролерів, схопив мою валізу, і ми побігли. Володя підсадив мене на підніжку одного з останніх вагонів поїзда, який вже набирав швидкість, і мені не довелося наздоганяти його на таксі.

Вранці Катерина Шаварова запросила мене і Зою Навроцьку до своїх київських родичів, які прийняли нас надзвичайно тепло і привітно. Ми поснідали, відпочили і, переодягнувшись у вишиванки, вирушили до Київської політехніки. По дорозі зустріли поетів Юрія Андруховича та Віктора Неборака. Настрій був чудовий.

Тисячі людей з просвітлілими обличчями, з радісним блиском в очах яскравими потічками стікалися до Київського політехнічного інституту, перед яким уже хвилювалося барвисте людське море. Багато хто приїхав тоді до Києва без мандата і запрошення. І поки тривав з’їзд, ці люди стояли надворі, вловлюючи кожне слово, виголошене у залі.

Хтось із волинян приклеїв на тумбі для оголошень мій вірш про народ. Перед цією тумбою збиралися люди, читали, переписували для себе у блокнот. Мені про це розповів пізніше Віктор Вербич, який також був під стінами Київської політехніки.

А в залі вирували пристрасті. Один за одним на трибуну виходили промовці, перед якими схилялася вся Україна. Зал зустрічав оваціями виступи Володимира Яворівського, Дмитра Павличка, Михайла Гориня, В’ячеслава Чорновола та багатьох інших відомих людей. Від Волині слово виголосив Євген Шимонович – природжений політик, людина надзвичайно інтелігентна та ерудована. І якщо більшість промовців керувалася тоді емоціями, то Євген Михайлович переконував своєю далекоглядністю, виваженістю, логікою. У залі з'їзду, в його кулуарах можна було побачити багатьох відомих письменників, артистів, художників, науковців, політиків. Воістину весь цвіт нації зібрався тоді у стінах Київського політехнічного інституту.

Особливо приємно було бачити серед учасників з’їзду Ліну Костенко та Павла Мовчана, перед якими я схиляюся не лише як перед творчими особистостями, але і як патріотами свого народу. Тоді я сказала Ліні Василівні, що високо ціную не тільки її творчість, але й мужню громадянську позицію. Вона відповіла, що я перша жінка, яка їй це сказала, і що вона ніколи цього не забуде. На з’їзді була й донька Ліни Костенко, відома поетеса і перекладачка Оксана Пахльовська, з якою також вдалося поспілкуватися.

Велике пожвавлення викликала поява на трибуні з’їзду Леоніда Кравчука. Він знав, що завдяки телевізійним дебатам з Мирославом Поповичем став надзвичайно популярною особою, і відкрито хизувався цим. Леонід Макарович, вийшовши на трибуну з синьо-жовтим значком па лацкані піджака, заявив, що йому не дають проходу, що навіть у туалеті навколо нього збирається багато людей, які засипають його запитаннями, ведуть з ним полеміку. Головний ідеолог ЦК КПУ так завуалював свою промову, що більшість у залі вирішила, що він уже на боці Руху, підхопилася і почала аплодувати. Але оратор сказав, щоб не поспішали висловлювати свою радість з приводу його позиції щодо Руху, створення якого він міг би привітати, якби не... І весь виступ у такому ж руслі, у таких обтічних формах, в які вміє зодягати думки тільки Леонід Макарович. В одному він не лукавив: справді, був уже тоді популярним політиком, що й допомогло йому згодом стати першим Президентом незалежної України.

Апофеозом з’їзду стало прийняття статуту та програми Руху і обрання толовою організації Івана Драча. Люди вітали один одного, браталися, у багатьох на очах блищали сльози. В обійми жінок волинської делегації потрапили Іван Драч та Вілен Мартиросян. Ейфорії не було меж. У кулуарах з’їзду співали Василь Жданкін, Віктор Мороз, Марія Бурмака. Справжню бурю овацій викликала поява у залі Київської політехніки хору під керівництвом Леопольда Ященка. Могутньо і сміливо лунали дня щасливих учасників з’їзду і “Ой у лузі червона калина”, і “Ще не вмерла Україна”. Відчуття щастя, впевненості у нашій перемозі ми повезли на Волинь, аби передати тисячам своїх земляків.

Після установчого з’їзду Руху закипіла робота щодо відродження духовності та культурної спадщини нашого народу. При відновленій Хрестовоздвиженській церкві було створено недільну школу. Особливо величним і урочистим стало святкування Різдва Христового, Великодня та інших релігійних свят. Проте найбільше, мабуть, запам’ятається лучанам Різдво 1990 року, коли під стінами Луцького замку відбулися три вертепні дійства (силами Народного руху, Товариства Лева і “Дніпроспецавтотрансу”). Здається, ще ніколи не бачили сивочолі будівлі древнього Луцька такої кількості люду. Озвучення було поганим, і тому старалися ловити кожне слово. Стояли, немов заворожені, адже все у той день було вперше: і строкаті ватаги вертепників біля підніжжя В’їзної вежі замку, і вертепні вистави, у яких вгадувалися події сучасності, і різдвяна символіка.

Коли ми задумали організувати вертеп, то з’ясувалося, що потрібних текстів ніде немає. Усю виставу довелося записати з уст Андрія Бончевського, який пам’ятав її з дитинства, адже на Львівщині, звідки він родом, цю традицію більшовикам не вдалося цілковито викоренити.

Репетиції проводилися в міському будинку культури. Драматичного мистецтва навчав нас покійний Тарас Музичук. Акторами були Віктор Федосюк, Сергій Наумов, Зоя Навроцька, Андрій Бончевський та багато інших активістів Руху.

Після завершення різдвяних вистав на Замковій площі вертепники розійшлися в різні кінці міста. Свято тривало, на вулицях і площах лунали колядки, святкові віншування. А як радісно приймали нас у домівках лучан. Незважаючи на те, що наша група нараховувала близько двадцяти чоловік, нас садовили за святкові столи, щиро частували й обдаровували. Ніколи не забуду гостювання в оселі Олега Дядьо, коли нас довго не хотіли відпускати щасливі господарі, і як плакав їхній сусід циган, який запросив нас до себе і ми йому не відмовили.

А на Великдень святково прикрашена площа перед стінами замку знову зарясніла людом. Звучали веснянки та гаївки, дівчата в національних строях водили хороводи... А потім, як і на Різдво, відбувся святковий хід від Замкової площі вулицею Лесі Українки до Театрального майдану. Цим маршрутом проходять тепер учасники фестивалів “Берегиня” та “Поліське літо з фольклором”.

Відроджуючи народні звичаї та обряди, організовуючи велелюдні святкування Великодня, Різдва Христового та інших релігійних свят, рухівці показали напрямок подальшої діяльності установ культури, які ще перебували тоді під ідеологічним тиском компартії. Але чомусь про це ніхто вже не згадує. Напередодні десятої річниці Незалежності України хочу нагадати тим людям, які кажуть, що рухівці все зруйнували і натомість нічого не створили: саме завдяки виникненню і діяльності Руху маємо сьогодні відроджені й новозбудовані храми, маємо пам’ятник Тарасові Шевченку в центрі міста, маємо Волинський університет, який створено завдяки активній позиції Руху (і два обкомівських приміщення під університетські аудиторії відвоювали у компартійців ті ж самі рухівці). Пам’ятаю, як на одній із сесій Луцької міськради група викладачів тодішнього педінституту разом із секретарями обкому КПУ доводили депутатам, що приміщення обкому не підходить для університетських аудиторій. З “Політосвітою" вони розпрощалися легше, хоч і вона була для них великою втратою. Депутати демократичного блоку настояли на своєму, і їм вдалося прийняти доленосне рішення. Усе це повинно бути записано в історію першого на Волині університету. Його студенти мають знати, завдяки кому створено цей вуз.

Ми також маємо можливість сповідувати віру, яка кому до вподоби, вшановувати своїх героїв, збиратися на масові акції протесту. Ми маємо багато, але, на жаль, не вміємо цим багатством належно користуватися.

У той бурхливий час визріла також ідея створення Музею волинської ікони. Питання про приміщення для цього музею вирішувалося на сесіях міськради. Працівника КДБ самі запропонували стару будівлю на вулиці 5 Лютого (тепер проспект Перемоги), в якій частково розміщувалося їхнє відомство. Думки щодо будинку колишньої гімназії, а тодішнього КДБ різко розділилися. Деякі депутати, в тому числі і я, рішуче виступали проти перенесення ікон у будівлю, в якій проводилися допити і тортури. Але Музей волинської ікони поселився саме там. Пізніше, коли змінилося керівництво КДБ, довелося вести боротьбу, аби ікони одного дня не викинули з будинку на проспекті Перемоги.

Надзвичайно бурхливою була полеміка щодо місця встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку в обласному центрі. Газети рясніли матеріалами, в яких висловлювалися побажання одних і заперечувалися ідеї інших. А дехто відверто писав, що пам’ятник Великому Кобзареві нам не потрібен. Врешті місце визначили, хоча й не всіх воно влаштовувало. У сквері навпроти СШ №4 урочисто заклали камінь з написом про те, що саме тут буде споруджено пам’ятник Тарасові Шевченку. Біля цього каменя майже щодня збиралися лучани, проводилися мітинги, урочисто відзначалися Шевченківські дні та інші свята. На жаль, пам’ятник установили в іншому місці. Але це не головне. Головне те, що Великий Кобзар прийшов до Луцька.

Коли у 1990 році в Луцьку проходив другий фестиваль авторської пісні “Оберіг”, було вирішено запросити учасників фестивалю до Шевченківського каменя, аби вони продемонстрували своє мистецтво перед десятками тисяч людей, котрі не змогли потрапити до залу кінотеатру “Промінь”, у якому відбувалися фестивальні концерти. Ми підготували власну концертну програму, але оскільки у визначений час барди біля каменя не з’явилися, довелося розпочинати без них. Наш концерт підходив до кінця, а учасників фестивалю все не було. Ми дуже хвилювалися, адже тоді зібралося стільки людей, що вони не могли вміститися у сквері. Приїхала велика група гостей з Червонограда. І всі хотіли бачити і чути оберегівців. Нарешті з великим запізненням вони все-таки прийшли. З’ясувалося, що, прочувши про організований Рухом концерт, дирекція фестивалю, за вказівкою комсомолу, на ту ж саму годину призначила обговорення фестивалю в кінотеатрі “Промінь”. Учасників фестивалю закликали не йти до каменя, але вони не зреагували на ці заклики і таки дали свій незабутній концерт, який тривав декілька днів.

Фестивалі авторської пісні та співаної поезії “Оберіг”, які проводилися в Луцьку з ініціативи Василя Ворона, мали величезний вплив на пробудження національної свідомості наших земляків, на формування їхньої активної громадянської позиції. Мабуть, що й у думках окремих представників влади, правоохоронних органів пробудилися патріотичні почуття. Мабуть, що й вони вирішували для себе питання про приналежність до українського народу. Секретарі обкому КПУ виходили на Замкову площу і вели з народом дискусії, поводилися надзвичайно ввічливо, на загострення ситуації не йшли. Хоча, повернувшись у свої кабінети, очевидно, давали вказівки, кого звільнити з роботи, кого і як шантажувати.

Згадується мені один цікавий випадок. Якось на Замковій площі підійшов до мене молодий хлопець і попросив, аби я оцінила його вірш. Вийняв з кишені зім’ятий папірець, на якому незграбними каракулями було виведено декілька абсолютно бездарних рядків. Якась нісенітниця, яка з поезією не мала нічого спільного. Але у цих псевдовіршах звучав різкий осуд КГІРС. Не знаю чому, але я одразу зрозуміла, що це провокація. Занадто вже підозрілим видався мені новоявлений поет. Поводився якось неприродно, нервувався, в очі не дивився. Я вирішила перевірити його. Запитала, кого він знає із сучасних поетів. Як і очікувалося, він не знав нікого. Не зміг також відповісти на запитання про те, навіщо він все це пише. Одне слово, провокатор був недосвідчений і зі своїм завданням явно не впорався. Трохи пізніше, перед одним із мітингів зі мною розмовляли два працівника КДБ, і той самий хлопець підійшов до них і відрапортував про те, що всі їхні уже зібралися. Не знаю, чи він тоді мене не впізнав, чи подумав, що я уже на їхньому боці.

Повертаючись до фестивалю авторської пісні та співаної поезії “Оберіг", потрібно віддати належне Олексію Левченку, який декілька років поспіль був організатором і директором цього пісенно-поетичного свята. Воно стало витоком і “Червоної рути”, і багатьох інших фестивалів, які мали не менше значення, аніж політичні акції. Жаль, звичайно, що Василь Ворон і Олексій Левченко пізніше не порозумілися, і, здається, у 1992 році кожен з них провів свій фестиваль “Оберіг”.