Текст книги "Оксамит нездавнених літ"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

– А не виникала думка, що ешелон може прибути на станцію “Луцьк”?

– Ні. Якось у той момент я не вірив у їхню перемогу. Просто чулося, що то є весна, ще подме трішки, сніг випаде. І друзі мене не намовляли. А якщо недруги й потирали руки, то все одно остерігалися, бо, напевно, теж відчували, що з того нічого не вийде. Особливо не погрожували, принаймні я того не вловив. Тоді ми всі, Ви пам’ятаєте, зібралися на Театральній площі. Дивно, що дали тоді ще й озвучення. Звісно, воно було рухівське, але ж могли не допустити до розетки. Пам’ятаю, як стояли в оточенні військових і міліції, і взагалі була якась гнітюча атмосфера, напружена... Підійшов Володя Лис і дякував за ті слова, які там лунали, сказав, що він теж уже розрахувався, що після цього дня в нього з КПРС теж нічого нема. Я не пам’ятаю, чи спалив, чи порвав, чи здав свій квиток. Це пам’ятна подія того дня.

Повертаючись до минулих днів, я уникав би героїзувати ті події. Десь воно так і мало бути. Певне, на початку було страшно: що то буде, як то буде. Перший мітинг, перша установча конференція Руху, коли ти вже знаєш, що за гобою слідкують, що на роботу маєш ходити як годинник, скрізь у всьому маєш бути праведником. Тяжко бути праведником у країні неправедних. Але я знав, десь передчуття було, що то здійснюються слова мого діда: зло вічно правити світом не може, воно мусить пропасти. Совєти мусять пропасти. Ще не такі були імперії, а пропали, і та пропаде.

Найневдячніше запитання і найскладніша відповідь. Як може іти Україна далі, як би Ви спрогнозували наше майбутнє порівняно з тим, як рухаються Польща, Прибалтика, Чехія? Ви у цьому плані оптиміст, песиміст, стриманий оптиміст? Де Ви у цій градації, у цій шкалі?

– Інтуїція моя пішла кількома рукавами. Перший потік підказує, що для України будь-що важливо вчепитися за вагон європейського потягу. Вони їдуть там, а ми біжимо, але ми вжене стоїмо на тому місці, де стояли, коли він повз нас проходив. Може, підскочу туди, хоч в останній вагон, а поступово проберуся і буду їхати разом з усіма... Але основне – втриматися за ту ручку поїзда, за яким я біжу задихаючись. Причетність України до європейських структур все більше й більше віддаляє нас від азіатчини – то для мене однозначно. Друге. Я свідомий того, що не можна весь шлях пройти відразу. 350 літ неволі. Щойно повернувся зі Львова, з конференції. І львівські колеги запитують, що ж ви там на Волині, бо Галичина шумить через касетну справу, а у вас там ледве “тепла вода". А я кажу: до вас приїжджають польські науковці, з Варшави,з Кракова, приїжджають, так? Є різниця між ними?Так, є. Бо Краків і Львів були під однією імперією, а Варшава і Луцьк були під іншою. Але Варшава вже скільки літ є столицею Польщі, була перед тим і є далі. Хоч були поділи Польщі, але ж були й періоди державності, хоч існувала совєтськая Польща, але все-таки значною мірою автономна. Ви відчуваєте різницю між краківськими людьми і варшавськими, а що ви тут хочете? Дякуйте Францу-Йосифу за те, що такий менталітет маєте – то не ваша заслуга, то древні заслуги. І ми то все знаємо, ми то мусимо пройти, і ніде не дінемося. Не можна прискорити пологи – 9 місяців, а я хочу за 3. Не буде того. Пологи настануть, коли мусять настати. Ми маємо сьогодні в Україні політичну кризу, і вона тягнеться, і загрожує затягтися надовго. То є наша традиція: гнити, гнити, гнити... Колиска застою завжди була, Дніпропетровщина – батьківщина, а Україна – колиска застою в Радянському Союзі. І так воно й далі...

Поступ України бачу як повільне, повільне просування чумацького воза європейськими автобанами.

Та годі все про серйозне та про серйозне. Ви запитували про якийсь кумедний епізод. Отож на закінчення – про кумедне, як ми дезорганізувати політичний мітинг на стадіоні в Луцьку. На взірець київського тоді було дано вказівку проводити в областях мітинги, де “поддать безжалосной критике за сепаратизм и национализм”. Ми приблизно знали, що то буде. І ми розіграли всі “паси”. Вирішили: ми будемо з Михайлом Тиским на стадіоні, щоб там розпочати, а справжній мітинг відбудеться на Замковій площі. Чого не разом? Чотири години нас тодішня влада “вламувала”. Ми відмовилися, і віддати належне потрібно А.Кривицькому, він не розірвав того контракту і дав дозвіл на два мітинги. Отож звезли на стадіон усіх тих людей, “заготовлених” обкомом партії. Напередодні тої події за підписом П.Петров іде коротенька стаття на першій сторінці “Радянської Волині” “Хто розхитує човен?” І там запитання до Руху: що зробили ви, рухівці?

Ми робимо два ходи з М.Тиским. Я читаю своє, а М.Тиский зачитує окремі пункти з програми Народного руху. І от моє було таке: “Кожне місто має свою Ніну Андреєву, Луцьк нарешті має теж. Луцька Ніна Андреєва називається П.Петров. Переді мною газета “Радянська Волинь” за 22 вересня. У ній якраз у переддень мітингу опублікували листа під заголовком “Хто розхитує човен?” – своєрідна прелюдія цього мітингу. Дозвольте зачитати з нього декілька рядків. А там, позаду, сидить “глушилка” – ветерани. “Не надо всё читать, не надо всё читать”. А я собі мікрофона ближче, а я маю все написано. Отже, лідерів Руху і весь Рух звинувачують у тому, що ми не збираємо врожаю, не прочищаємо очисні споруди, русла Стиру і Сапалаївки, не зловили ще досі жодного браконьєра. Допускаючи певну слушність першої пропозиції-збирання врожаю, лідери НРУ звертаються до лідерів партії, комсомолу, профспілок та інших громадських організацій із закликом приєднатися до нас. Наслідуймо хороший приклад братньої Естонії. НРУ не мав змоги звернутися до жителів області через радіо і пресу з причин, які усім нам відомі. Користуючись нагодою та можливістю, закликаємо наступної неділі, 1 жовтня, о 8 годині,усіх, хто має почуття громадського обов’язку, зібратися біля стадіону в робочому одязі й тими самими автобусами, що так організовано були подані сьогодні для вас при нинішній нестачі пального, вже усіх разом – НРУ, партапарат, керівники радянських органів, представники організацій та підприємств, що присутні сьогодні, поїхати і допомогти нашим селам збирати урожай. Усіх народних депутатів просимо приєднатися до нас також. Звернення НРУ пропоную внести в резолюцію мітингу. Знову буде спалено бензин, але цього разу недаремно. Дякую за увагу”.

Така несподівана пропозиція звела нанівець весь партійний сценарій. Я зачитав блаженного змісту пропозицію про збирання картоплі, а опісля виходять полковники, доярка, свинарка, директор школи, вчителька. І всі кладуть, що Рух розвалює все, тобто кладуть зовсім не туди... Тут нема по чому бити, а вони по фальшивих мішенях смалять: націоналізм, бандерівців тут таке благочестя. Я те знав, що так буде. І воно виглядало все маразматичним – люди регочуть, весь стадіон за боки береться. Тоді виступає М.Тиский. Зачитав те, що треба, а тоді каже: “Тут відбувається партійний мітинг, справжній – на Замковій площі, я запрошую всіх туди”. І весь стадіон рушив на Замкову площу (хто не боявся пропустити свого автобуса).

То було гарно, то був один із найблискучіших моментів, я тоді так хвилювався, бо знав, що ми робимо: ми дезорганізували величезний партійний захід. То було зроблено елегантно.

ВИСТУП Є.М.ШИМОНОВИЧА на мітингу 1 травня, 1991 р.

102-й раз в історії, як весняна трава через пошкоджений асфальт, пробивається Свято травня через кордони і заборони приречених політичних систем – царизму, пілсудської Польщі чи Кремлівського комунізму.

73 роки нас заохочували, заставляли, вимушували-замість взаємної солідарності висловлювати свою безмежну вдячність і любов до своєї тюрми і її конвоїрів. Щойно вдруге, справді, завдяки нашій солідарності, ми зібралися з власної волі. І перше, що почуємо сьогодні-завтра-мовляв, наша демонстрація незаконна. Почнуться пошуки зачинщиків, організаторів, притягнення до відповідальності.

А що, Жовтнева революція 1917 року була законна? Може, Першотравневі демонстрації наших дідів законні? Не зітерти з пам’яті кумачеве буйство тріумфальної ходи першотравневої демонстрації 1986 року з іконами Горбачова. Щербицького, Алієва,Громика та інших ідолів перебудови, над головами радісних колон, на котрі з фантастичного, сліпучо-лазурового неба сипалася невидима радіоактивна смерть. Може, вона була законна і когось притягнули до відповідальності, принаймні за вчинення перешкод руху вуличного транспорту?

Сьогоднішній Першотравень є вираженням того національного демократичного руху, поступу якого не можна уникнути, який є велінням часу, який можна тільки затримати танками, сповільнити запроданством, але не повернути назад, як не вбити в людях прагнення до свободи і щастя.

Незалежні профспілки, що виступили було теж співорганізаторами святкових урочистостей, покинули нас, відмовившись від участі в демонстрації, демонструючи одночасно свою “незалежність”. Незалежність від кого? Від нас, звичайно.

Солідарність трудящих сьогодні відбувається на платформі наших спільних бід, про які не хочуть чути “незалежні від нас” профспілки. А як спосіб виходу з тих бід пропонується нам не зміна існуючої системи господарювання, а посилена праця. Та сама, на одному кінці якої військово-промисловий комплекс виготовляє ту саму зброю, яку відразу ж на полігоні розрізають автогеном відповідно до Вашингтонської домовленості, а на другому її кінці – перетворення ковбас разом з кістками на міндобриво. Тих ковбас, які залежались на прилавках через те, що по виробництву їх надушу населення ми залишили далеко позаду Америку, як і по всьому іншому, зрештою... Працюймо так само й далі, під націонал-більшовицькими окриками про державний суверенітет України!

Але все менше сліпців, все менше тих, хто бажає бути й надалі піддослідними жабами експерименту вірних чи навіть найвірніших ленінців.

Народи прагнуть справжнього, а не регульованого суверенітету. Нині зрозуміло вже кожному, що та імперія, розвалу якої заждався світ, мусить випустити зі своїх смертельних обіймів Україну, і нас з вами, що вкраплені в неї; і кожен повинен розуміти, що то не Російська імперія – бо росіяни в ній збезчещені не менше від нас і борються, як і ми.

Разом із заміною панівного класу відбулась і заміна пануючої сили. Якщо до революції панівною була російська буржуазія, а при Польщі – буржуазія польська – і зденаціоналізовані українські ренегати, що причисляли себе то до одної, то до другої, а з перемогою т.зв. радянської влади – до КПРС. І нині ми маємо імперію КПРС, яка однаково дико гнітить всі народи СССР, водночас дбаючи про своє “неділимство”. Армія КПРС, КГБ КПРС, прокуратура захищає найважливіше “право” людини

право бути членом КПРС. Рядові ж комуністи виконують роль простих клерків імперії: вони не винуваті в організації імперських злочинів, але на них імперія тримається! Союзне “Отечество” однаково потрібне узбекові Рашидову, українцеві Івашку, азербайджанцеві Алієву, росіянину Горбачову, бо лише за умови його збереження всі вони залишаються при владі. При тому найменше переймаючись інтересами та долею російського народу і російського населення. Чого ж так шаленіє комуністична реакція тепер? Шаленіє, навіть зрікаються першотравневих традицій? І чого, називаючи себе авангардом робітничого класу, не очолює його нині? Авангард, котрого робітничий клас вітає страйками, як і в 17-му, і закликає до розпуску? І націоналізації майна? Чому найвищі “труженики” партапарату пропонують усе: від військового стану аж до відставки свого генсека і урядування “твердої руки”? Чому вони надалі є такими заклятими противниками відродження нації?

Бо не лише за московські “срібняки” служать вони, але і для душі. І душа їхня потребує виправдання своїх учинків. Не може людина жити, носячи огиду до самої себе. Тому так жагуче прагнуть вони задушити довкола себе те, що самі в собі задушили вже давно за ЗО срібняків, як писав В.Винниченко. Тому й розпинаються за побудову правової держави і будуватимуть її до другого пришестя нашими руками, як будували досі 73 роки.

Вампіри духу, що живуть в нічному жахові й скаженіють перед світанком, коли повинні щезнути! А народи прагнуть суверенітету. Не чекаючи мітингового чи страйкового підштовхування, роль Центру мала б полягати у забезпеченні гармонійності того процесу і процесу націоналізації майна імперії. На жаль, не так діється.

Є легенда про те, як один з хрестоносців, людина сумнівної моральності, зруйнувавши Ієрусалим, жартома дав обітницю доставити священний вогонь з храму Гробу Господнього в рідну далеку Флоренцію. Довгим і тяжким був його шлях додому з мерехтливим вогником свічі, що міг згаснути в будь-яку мить. Але чим ближчою була ціль, тим незбагненнішим ставало його бажання дійти до неї. Він не їв, не спав, став смішним і жалюгідним, бо не міг себе захистити – інакше вогонь погас би!

І він пояснював здивованому поету: “Та справа є трудна. Священний вогонь потребує, щоб ти всеціло віддався йому, забув про все на світі. Ти не зможеш мати коханої, ні друзів, ні будь-яких задоволень чи розваг. Вдень і вночі думки твої будуть тільки про те. як би зберегти священний вогонь. Ти не матимеш хвилини спокою, будеш вічно боятись, тремтіти за нього. І скільки небезпек ти уникнеш, стільки разів ти вбережеш полум’я, завжди, коли здаватиметься, що небезпека обминула тебе, ти знову побоюватимешся нових небезпек, які можуть зруйнувати твоє щастя”. Вогонь він доніс. А в ньому відбувся великий моральний перелом.

Давні предки наші, вольні козаки, передали нам безсмертний вогонь своїх душ, свою мрію, молитву свою і надію, що не запропаститься в лабіринтах віків, не погасне в серцях поколінь і поколінь українців воля Батьківщини. Хочеться, щоб той невмирущий промінь віри прадідів в нашу порядність очищав і ушляхетнював кожного з нас, ким би він не був досі й звідки б не вийшов. І, може, хоч нам судилося втілити ті тисячолітні мрії в життя. Тож будьмо гідними того високого обов’язку!

Взявшись за Українську справу, робімо її чесно і чисто, пам’ятаючи, що надворі не XVI, а вже XXI століття стукає в двері.

І в справі тій, Боже, нам єдність подай!

ВИСТУП ЛІДЕРА ДЕМБЛОКУ Є.М.ШИМОЯОВИЧА

 на 4 сесії обласної Ради, 1991 рік

У розмовах з різними людьми доводилося чути такі категоричні судження, з котрими я аж ніяк не міг погодитись.

“Всілякі спроби об’єднатись з комуністами-приречені. Вони ніколи не будуть з вами у питаннях самостійності України. Бо то номенклатурні холопи і московські холуї."

Я рішуче заперечив, нагадавши, що то все наші люди, представники того самого народу. Багато з них – вихідці з села, зі щоденних наших злиднів, і не може такого бути, щоб у боротьбі за свої класові інтереси, все, що національне, все, що українське – щоб було їм чуже.

І якщо раніше всі ми мовчали, бо боялись себе проявити, то тепер, коли параліч страху минув у всіх, – нема його і в комуністів. Я хочу вірити, що всі вони-від механізаторів ідо секретарів райкомів та обкому, яких тут є більше 20 – одноголосно привітають відродження нашої національної гідності і її символів, що міцно пов’язані з історією Волинського краю. Закликаю вас своїми діями підтвердити правильність моїх припущень.

Хай сьогодні кожен підніметься над своїми груповими амбіціями і згадає, хто ми є і чийого народу ми діти. Сьогодні ми повинні усвідомити, що ми – не лікарі, голови колгоспів чи партійні секретарі, а творці й учасники історії нашого краю, котрий завжди прагнув до свободи – навіть у часи татаро-монгольської навали Волинське князівство залишалось єдиним, що не було поневолене.

Коли через скількись років будуть вивчати, що діялось на 4-й сесії нашої ради, хай безпристрасний літописець підкреслить, що український прапор над обласною радою підняв, спочатку проголосувавши, знаний інтернаціоналіст, генерал, депутат Юдін.

Начальник КДБ, депутат Деменков, запише далі літописець, пристрасно переконував присутніх у залі в тому, що без суверенітету України – а прапор с однією з його ознак-не буде ні хліба, ні ковбаси, ні шкарпеток, а купони залишаться дитячою забавкою. Але даремно переконував переконаних, бо депутати Жгутов, Єфремов, Верещак. Цаль-Цалко, Лесик і навіть Гарасюк в емоційному пориві схвально скандували: "Прапор, прапор,синьо-жовтий прапор!”

Безпристрасний Нестор Волині описуватиме далі, як у час, коли сильна рука Юдіна почала піднімати наш синьо-жовтий прапор на висоту, на яку будь-хто інший боявся добратись, почувся тихий, але прекрасний голос обласного прокурора Заплотинського, котрий на той раз не розповідав про вже нібито незаконність нашого рішення, а урочисто почав: “Ще не вмерла Україна...”

Не забуде літописець і того, як слідом за прокурором слова нашого гімну дружно підходили депутати Лазорко, Кучеренко, Воробей та інші ліберальні товариші, над котрими приємно виділявся хриплий бас Маховикова, що, випереджаючи темп, виводив: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду!” Спостережливий літописець встигне помітити і сльозу в очах росіянки Головенець, котру їй так і не вдалось приховати в таку урочисту хвилину. Видно, згадалася важка, застійна атмосфера з’їзду профспілок, який недавно відбувся, або що інше...

А розгнівані деструктивні сили з так званого демблоку шалено кричали і тупали ногами, бо партапарат цього разу перехопив їхню ініціативу. Тож консолідуймося і не сперечаймося, хто перший підніме наш український національний прапор, вважаймо, над Волинню.

Голосуймо разом! Бо я маю міцну підозру, що партапарат залишив для себе пріоритетне право виконати ту священну урочистість, як тільки з Москви надійде зашифрований сигнал Нобелівського лауреата. Не чекаймо на Нобелів – вирішуймо самі!

ВИСТУП ДЕПУТАТА Є.М.ШИМОНОВИЧА на мітингу підтримки Литви, 1991 рік

По всій безмежній імперії сьогодні відбуваються мітинги. Мітинги підтримки свободи і незалежності. Днями святкуватимемо річниці проголошення УНР і злуки УНР і ЗУНР в єдину незалежну державу. Кажуть, що вона була буржуазна. А Французька Республіка хіба не буржуазна? Але вона була наша, вона була вперше і її задушили більшовицькі банди, накликані на Україну “Комитетом национального спасения” в Харкові.

Сьогодні крізь вибухи бомб, виття сирен і гул авіації в Персидській затоці долинають голоси світової демократії, слова великого сина Литви, польського поета Адама Міцкевича: Litwo Ojczyzno moja Ту jestes jak' zdyovvie. He cie trzeba cenic, ten tylko sie dovv. Ціну Литовської втрати може добре зрозуміти український народ, історія якого – суцільні втрати. Польща, Литва, Росія – одвічні сусіди України. Польща має незалежність, Литва її виборює, Росія кипить. Що чекає Україну? Шеварнадзе своїм громадянським вчинком, вчинком людської порядності відповів нам: диктатура.

Чекає нас і всіх, хто не об’єднається нині в єдиний демократичний фронт. Єдиним фронтом, взявшись з нашими балтійськими братами за руки, а не за автомати, як то підказують оскаженілі полковники і їхні прислужники Невзоров». Нехай у цей день пам’яті нашої незалежності тисячокілометровий ланцюг людських сердець в братній солідарності простягнеться далеко на північ; хай сумні синьо-жовті кольори наших надій на свободу доповняться яскравими жовто-зелено-червоними литовськими кольорами боротьби і незламності в поступі до незалежності.

14 забито, 63 пропало безвісти, 160 поранено – така її попередня ціна. За останній тиждень ми бачили все: і повернення брежнівської правди на екрани, й істеричне кликушество Горбачова, і блюзнірство Крючкова про неробочі патрони, якими “захищались” десантники, штурмуючи телецентр.

Як знаємо тепер правду про Катинь, так взнаємо правду про зниклих безвісти і таємничі мішки, які викидали з вікон телецентру й вантажили на авто.

Берлін-53, Будапешт-56, Чехословаччина-68, Афганістан-79... А ще – Баку, Фергана, Сумгаіт, Тбілісі, Оша, тепер – Вільнюс... Коли наша черга? Географія злочинів наближається до України – усвідомлення цього й зібрало нас тут. Що ж на всі ті події Президент? Він, виявляється, нічого не знає, все робилось без нього, адже він миротворець!

Весь світ знає про події в Литві і кричить від гніву і болю – не знає лише Президент. То хто тоді править в країні? У таких випадках керівники йдуть у відставку! Правда, у правових державах!

Олена Боннер, вдова академіка Сахарова, звернулась до Нобелівського комітету з проханням викреслити зі списків ім’я її чоловіка, щоб воно не стояло поряд з іменем генерального секретаря ЦК КПСС. У тому ж ряду – ім’я польського електрика Леха Валенси. Нині він президент Польської Республіки. Віддаючи належне його мужності, стійкості, його величезному внеску в боротьбу і перемогу польської “Солідарності” над гідрою комунізму, я пропоную закликати його приєднатись до звернення вдови академіка Сахарова і зняти своє ім’я з Нобелівських лауреатів миру теж. Бо є підстави припускати, що кандидатом в лауреати 1991 року стане САДДАМ ХУСЕЙН, побратим наших вождів, сьогоднішня жертва змови міжнародної буржуазії після наданої ним братньої допомоги народу Кувейту. Союзний договір, укладений Іраком з Кувейтом, як і той, що вдруге Москва намагається підписати кров’ю в Литві, повинні стати нам пересторогою перед весняним референдумом, на якому з диявольським лукавством питання формулюватиметься так: чи хочеш ти жити в оновленій співдружності суверенних держав вільних народів, у якій безперешкодно розвиваються всі нації? Одне слово, чи хочеш ти жити в раю? А хіба ж ми вже не живемо в раю? Тоді читаймо Конституцію СССР!

Я вважаю, що винесення питання свободи народу на референдум є аморальністю, і кожний свідомий українець не братиме участі в тому лицемірному імперському шабаші! А несвідомий? Голосуватиме за все, за що накаже голосувати парторг, бригадир чи голова колгоспу. За мішок комбікорму, коня на весну чи фіру краденої конюшини.

Тепер подивіться, як голосували про суверенітет українські депутати на з’їзді в Москві, хай нам відкриються очі!

Скоков, Громов, Масол, Єльченко, Олійник, Патон, Касьян, Орлик, Павленко, Гуренко та інші голосували ПРОТИ. То про таких Шевченко писав:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття, ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної України!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.

Я пропоную звернутись до Голови Верховної Ради України Л.Кравчука з вимогою приєднатись до Голів 4-х суверенних республік. Так само, як Єльцин, звернутися до українців, котрі служать в армії, щоб не брали участі в кривавих акціях і не спрямовували зброю проти цивільного населення. У світлі литовських подій стає очевидним, що Україні потрібні власні збройні сили, які захистили б нас невід міфічного зовнішнього імперіалістичного ворога, а він реального внутрішнього імперіалізму, яким надалі залишається КПРС.

Варварські акції десантників у криваву неділю завдали останнього смертельного удару по так званій перебудові. Кров невинних людей змила останні сліди гриму з тих, хто править нами. Але вона змила щось і з наших душ і примусила всіх зібратись тут сьогодні. Прах Любарта перевертається в землі й звертається до нас: “Українці! Будьте громадянами, не залишайте в біді мій народ! Розправа над Литвою стане розправою і над Україною!"’

І ми підтверджуємо сьогодні свою рішучість стати на захист паростків демократії в нашій Україні. Протестують народи Росії, протестє Польща, протестує весь демократичний цивілізований світ. 16 січня, у день похорону жертв кривавої неділі, депутати різних рівнів рад Волині, що зібралися в Будинку політосвіти, відмовилися вшанувати їх пам’ять. Біль і сором відчули ті, кому близька доля братнього народу.

Просимо вибачення перед литовцями за наших обранців, схиливши на хвилину наші прапори.

Хай живе незалежна Росія Єльцина!

Хай живе вільна Польща!

Слава непокірній, волелюбній Литві!

Слава Україні!

* * *

З дозволу Є.М. Шимоновича публікуємо три його виступи. Сесійний зал трясся від сміху, коли лідер демблоку із вбивчою іронією пропонував партійній номенклатурі випередити депутатів-демократів, піднявши першими національний прапор і заспівавши Гімн.

Неабияка мужність потребувалася, аби виступати з такими публічними промовами на мітингах. Хто ж ті горе-депутати від України, яких при тисячах свідків Є.М.Шимонович назвав “раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття”? Які посади вони обіймали тоді?

Скоков-недавній командувач Прикарпатського військового округу, в той період керівник “силовиків” Москви.

Масол-Голова Ради Міністрів України.

Єльченко – секретар ЦК КП України.

Орлик – заступник Голови Ради Міністрів України.

Павленко – перший секретар Волинського обкому, фактичний губернатор Волині.

Гуренко – перший секретар ЦК КП України, реальна влада якого була на той час більшою, ніж її має сьогодні Президент України.

Охочим випробувати власну мужність та перевірити силу “віддачі” можу порадити: виберіть посади до тодішнього рангу і скажіть, якщо заслуговують, звісно, публічно цим посадовцям “раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття”.

І чекайте “віддачі”.

Віддача буде, аби здоров’я стачило...

 ЛІТА, ЩО ПАМ’ЯТТЮ НЕЗДАВНЕНІ

Десятиліття Незалежності... Лише десятиліття-кажемо, коли хочемо якось виправдати повільність нашого поступу, нашу незугарність та бездарну нерішучість. Уже десятиліття – коли хочемо мимовільно применшити молоді пагінці, молоду поросль Незалежності.

Вітер часу невмолимо відділяє роки, немов вітрильника до обрію, вітрильник все меншає... І лише у свято Незалежності та ще у подібні дні пам’ять знедавнює ті літа. Добре, якби не втрачалася ця властивість.

Неможливо в одній книзі охопити всі події у краї в часи здобуття Незалежності, неможливо віддати належне усім, хто вартує особливої шани. Люди, які зі зброєю в руках здобували волю, політв’язні радянських концтаборів, шістдесятники (цей славний перелік імен на Волині можна починати з Мелетія Семенюка, Миколи Коца, Дмитра Іващенка, Юрія Сачука, Валентина Мороза) неодмінно мають стати у центрі історичних досліджень, літературно-публіцистичних оповідей. Тож готуймо гуртом ці книги. Поки не пізно...

За десятиліття, за точним висловом Президента Л.Д.Кучми, Україна як держава відбулася – подобається це комусь чи ні. З натовпу потроху стаємо народом, небо Києва в будівельних кранах, столиця трансформується в істинно європейське місто. Губернатор Волині Б.П.Клімчук з гордістю заявив, що за темпами розвитку Південна Корея сьогодні Волині в підметки не годиться.

Це все правда.

Разом з тим, чого гріха таїти, частина нашого люду розчарувалася: ми не такої Вкраїни чекали... Не картаймо їх вельми суворо, зрозуміймо їх, як і зрозуміймо те, що, крім об’єктивних причин кризових явищ, у перехідний час були, на жаль, і суб’єктивні, яких таки можна уникнути.

Директора одного з немалих підприємств на півночі Волині близько третьої години дня я застав не на своєму звичному місці, а в просторому кабінеті ген на іншому кінці коридору. Клуби цигаркового диму насупленими осінніми хмарами важко плавали попід стелею, не встигаючи проштовхнутися на волю крізь кватирку, у приміщенні стояло добродушне гудіння численного чоловічого товариства, мов голубине воркування – товариство випило саме якраз скільки треба, випило, але й ще трішки хочеться.

– О-о-о! Гостя до столу! – прогуділо, як постав я у дверях.

Того дня випивати й закушувати мені щонайменше кортіло. Весь день ламалася техніка, одне в'язав – інше розв’язувалося. Одне слово, виробничих клопотів по горлянку. Але й погодити потрібне з потрібним директором я таки мусив. Товариство смакувало місцевим відбірним самогоном, дістаючи на закусь хрумкі огірочки з три літрової банки, бедлам на столах завершував натюрморт. Я нарахував чотирнадцять директорів та заступників із місцевих підприємств. Йшлося про близькі тоді вибори.

– Коли ми прийдемо до влади,– постукав по столу один із авторитетних державних керівників, що не приховував своїх лівих поглядів, – першого на центральній площі ми повісимо Миколу Денисовича. А ми обов’язково прийдемо до влади, – і ще раз постукав пальцем, певне, аби ніхто не зурочив.

– А я думав: оце підемо зараз усі, напрацюємося добряче, а на горіхи дістанеться ледачому, – не стримався я.

Микола Денисович був керівником найуспішнішого приватного підприємства в регіоні і сплачував найбільше за всіх податків.

Запала на якусь мить пауза, а тоді керівник, що постукував пальцем, “відбився”:

– Та портрет Миколи Денисовича повісимо, а то можуть не так зрозуміти...

Боже милий, думав я, оглядаючи просторий кабінет, з голів людських і досі не вивітрилися “вихри враждебные”. Чоловіче добрий, ти ж держслужбовець, не сієш і не ореш, тебе ж першого Микола Денисович своєю працею годує,тільки він і ніхто інший. Недосипаючи, нервуючись, ризикуючи, створюючи нові робочі місця... Бо ті, хто поруч з тобою о третій годині, серед робочого дня-полудня, п’ють трилітровими банками самогон, давно поклали свої держпідприємства на лопатки і бюджет від них побачить живу копійку хіба тоді, коли рак свисне.

На жаль, такий бенкет із дня у день справляв не один гурт старого директорату, що вже не здатен був працювати інакше, аніж під соковитий світ адміністративного батога.

А колега мій по роботі вже об одинадцятій ранку почув із вікон одного керівника, в якого відбувалися такі збіговиська:

– Касів Ясь канюшину... – зведений хор директорів затягував так потужно і розлого, що та білоруська співанка, видавалося, може докотитися до своєї Сябрівщини.

– Ой-ой-ой,хлопці!– схопився за голову господар кабінету. – Співайте хоч польською, тільки тихіше – у райадміністрації почують.

Знаю в Луцьку одну фірму, що в найтяжчі часи, коли по півроку люди не бачили зарплати, інженерно-технічний персонал та бухгалтерія співали щоденно: напівтвереза пісня зводилася на хиткі ноти вже об одинадцятій ранку, а потім весь день (звісно, до 17.00) вешталася і чалапала довгими, лункими і порожніми коридорами колись впливової організації; і як почало славне товариство співати перед Новим роком, то ледве після 8-го Березня втихомирилося. Може, і ще не охрипло б, тільки весь хор оптом, разом з будівлями і виробничими потужностями, купили “прокляті бізнесмени". Ансамбль пісні й пляшки тяжко, з важкопереборною нехіттю, але мусив раптово діставати з глибин генетичної пам’яті: на роботу ходять таки працювати.

Усе це стосується не тільки керівників старого кшталту чи підрозділів, у яких неробство та безініціативність ростуть, як печериці у вологу й теплу погоду. Дуже багато людей різного фаху не вміють інакше працювати, як через пень-колоду.