Текст книги "Оксамит нездавнених літ"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

Знову парадокс: дружина роботу отримала, а у мене роботи нема. Оскільки я член партії, то пішов у міськком й мені запропонували роботу в9-й школі-російській,як не дивно.

У позитив собі зараховую те, що в цей час мав постійне бажання вчитися, будь-чому. Одразу в 1980 році вступив до університету марксизму-ленінізму на факультет теорії і методології ідеологічної боротьби. Паралельно став лектором організації товариства “Знання”.

Мені ніхто не пропонував лекцій, я сам підбирав тематику, сам налагоджував стосунки і за домовленістю ходив читати лекції, от тільки звітувався перед організацією. У 1987 році вступаю заочно до Вищої партійної школи. Паралельно вступаю заочно до Луцького педагогічного інституту на історичний факультет. І все це я якось тягнув: і навчання, і роботу. У Вищій партійній школі в Києві за статусом я найнижчий – викладач педучилища, бо там були доценти, доктори. І ми, уявіть собі, вже тоді вимагали у Вищій партійній школі читання лекцій українською мовою. Виявляється, на той час практично не було жодного викладача, який би міг дві години читати свій предмет українською.

– Потім Леонід Юзьков читав, майбутній перший голова Конституційного Суду...

– Може, то дивацтво – безперервно вчитися... А ще – конфліктувати з владою. Психологічно я був до цього готовий. Конфлікти беруть початок з 1988 року. Я був зі студентами у Херсонській області, ми працювали на збиранні помідорів. З педучилища поїхало 76 дівчаток. Уже підписали договір: з такого до такого часу стільки і стільки зібрати, такого-то числа повернутися, тим більше, що дві дівчинки виходили заміж, було домовлено про весілля і батьки мали на вокзалі чекати дівчат. Ми зробили замовлення на квитки, проте несподівано приходить розпорядження тодішнього Голови Ради Міністрів СРСР М.Рижкова: на 15 днів продовжити термін перебування студентів на роботах. Я відмовляюся, а я старший був, виконати це рішення. З конфліктом припиняю роботу, адже свій обсяг ми зробили. Однак квитків нам не дають... Я виїжджаю в Херсон, саджу всіх дітей на “Ракету”, везу до Кременчука – далі “Ракета” не йшла. По дорозі виходжу на Міністерство річкового флоту, і з Києва нам присилають “Ракету”, якою ми прибуваємо до столиці. У Києві саджаю дітей на потяг і привожу так, як домовилися, здаю дітей. Ми виїжджали власним коштом, тож починаю справу проти керівника радгоспу і забираю ті гроші. Вони отримують суворі догани, парторг і директор радгоспу, і по 22 гривні, стільки тоді дорога коштувала, повертаю кожній дитині. Директор училища лишень казав: на кого ти замахнувся? Сядь і тихенько сиди, не май собі клопоту...

Ще один штрих до формування мого світогляду. 1 січня 1989 року помер мій дід, на 94-му році життя, і ми, онуки, зібралися й поїхали до нього. Йде за труною мій дядько Іван у пригніченому стані й починає мені розповідати. Не про діда, а розповідає мені про дитинство своє.

... То було у 1933-му. По дорозі до школи він заходив до однієї хати... Одного разу побачив жахливу картину: стоїть батько на лежанці, а між ногами тримає його ровесника і ножем відрізає голову. Він вискочив звідти, але й досі не може забути цього страхіття... Дядько кульгає, він інвалід війни, і мені оповідає. Запитую: “А там коло мене, там колись була хата, хто там жив?" – “Жила сім'я, був син, батьки його у 33-му році зарізали і з’їли". Я ці випадки знав, у курсовій роботі в інституті згадував...

А перше серйозне ідеологічне протистояння відбулося тоді, коли формувався комсомольський агітпоїзд для агітації на користь тодішнього першого секретаря ЦК комсомолу Валерія Цибуха. Його висували кандидатом до Верховної Ради СРСР. Агітатором і пропагандистом у Хмельницьку область беруть мене. Хто б міг подумати...

– Закінчив факультет марксизму-ленінізму, навчається заочно у Вищій партійній школи.. Вони ж дивилися дуже часто не в душу людини...

– Їдемо ми з Миколою Кучерепою лекції читати. Я прочитав за два тижні 46 лекцій, а тематику вибрав єдину – пропаганда Руху. Сорок шість лекцій пропаганди Народного руху України. А потім уже завершальне засідання. Начальником поїзда був секретар ЦК комсомолу України на прізвище Усик, який таки “докопався” до тематики. Він сказав: “Уперше за всю історію агітпоїзда “Комсомолець України” в складі агітколективу був політичний опонент”.

– Я був у 1990 році на судах проти Вас і бачив, як люди за Вас заступалися...

– Я пройшов дев’ять судів, на мене завели було ще 20 справ, але час не дав можливості їх розкрутити.

– Пам’ятаю, як Ви приїхали у Камінь-Каширський і як ми робили перше інтерв’ю, як старанно підбирали цитати Леніна... Демократичних лідерів, які відкрито повстали проти влади, офіціозна преса малювала якимись мало не розбійниками, якимись екстремістами. Ми мали показати, що це спокійні, помірковані люди, які в роботі спираються на певні основоположні догмати того часу. Очевидно, і Вас “пасли”. Як Ви приїхали, то зателефонував заступник начальника міліції М.Гупчик і каже: “До вас там приїхали ”. А він хлопець був на боці Руху, симпатизував новим віянням. Попереджає нас: “Будьте обережні”. І тоді після інтерв’ю у дверях редакції зіткнулися з секретарем райкому... Десь такий смішний епізод...

– Чи мене “пасли”? По-перше, мені пропонували співпрацювати. З самого початку, я не можу часу пригадати точно, мені призначили зустріч на стадіоні “Авангард”. Ясна річ, з того нічого у них не вийшло. Потім випадково в тролейбусі зустрівся я з одним чоловіком. Він щось дивився на мене і дивився, а потім підходить і просить вибачення: “Я хочу з вами побалакати”. Ми вийшли на зупинці, а він мені: “Пробачте за ті неприємності, які я вам завдав такого-то числа у такому-то місці”. Каже: “З міської міліції сказали мені, що я мушу Вас побити, Ваше прізвище назвали. Якщо я це зроблю, то мене не посадять". Він якийсь там проступок вчинив хуліганський.

І це зробили, але потім я зустрічався ще з одним чоловіком, який сказав, що його міцно побили. Вони сплутали мене з ним і замість мене побили іншого чоловіка.

– Тобто діяли не тільки легальними методами, такими, як суди, а й наймали різних людей, щоб фізичну розправу вчинити.

– Якщо Ви помітили, у нас було дуже жорстке правило: ми всі заходи закінчували за білого дня, жоден у Луцьку і на Волині не відбувався у надвечір’я. Це було негласно, але чітко. І тому я мав за правило добиратися додому за дня.

– Ще про гострі моменти у Верховній Раді. Після Вашого обрання народним депутатом, Ви і в Луцьк приїжджали, і виїжджали в інші області...

– Вибори 1990 року, як на сьогодні, були, мабуть, найдемократичнішими. Ми, хто склав кістяк Народної ради, були запереченням тодішньої влади. Але ми помаленьку набиралися сили. Наприклад, у традиціях Верховної Ради, ще за радянських часів, було призначати у делегації від області старших. Нам нав’язують М.Парасунька старшим. Ми не погодилися і обрали собі П.Віцяка. Пропонується особа чи депутат від Волинської області до складу Конституційної комісії. Пропонують М.Парасунька, а ми знову не погоджуємося – ми делегуємо туди Андрія Бондарчука. Але найголовніше – у нашому товаристві Народної ради був негласний розподіл обов’язків. Мені не визначали, що я маю робити. У нас якось автоматично розподілилися ролі. Я знав, яку я роль міг грати: подразника, каталізатора, збурювача ситуації. І я цю свою роль свідомо вибирав, за природою я зовсім інша людина.

... Ви згадали прізвище Л.Юзькова. Може, я забагато на себе беру, але я вбачаю і свою заслугу в тому, що його обрали. Бо коли йшла дискусія і коли висували його кандидатуру, то я чув, як у рядах групи “239” пішла вказівка “провалити”.

– Ого, викладача Вищої партійної школи, а на той час він, здається, був уже завкафедри. На жаль, він рано пішов із життя. Це освічена, ерудована людина.

– Перед голосуванням я все-таки домігся, щоб мені дали слово. Я беру мікрофон і відверто: “Я щойно чув, що група “239” отримала вказівку голосувати “проти” Леоніда Юзькова і провалити його кандидатуру. От зараз буде голосування і побачите, що так воно й буде.

У коридорі до мене підійшов Л.Юзьков, коли вже за нього проголосували. Він каже: “Думав: усе, пропало ...”.

А ще така ситуація. Закінчується перша сесія Верховної Ради дванадцятого скликання, головує Л.Кравчук. На порядку денному останнього дня – формування делегації Верховної Ради Української PCP у складі 50 осіб для напрацювання нового тексту союзного договору. Сесія закінчується. Що робити? Параліч, ніхто не знає, як протидіяти. Аж тут сталося таке: я побачив, що А.Ягоферов двома картками голосує. Здіймаю бучу,скандал, голосування зірвано. Перерва – півгодини. Після консультації на порядок денний виноситься питання “Закон про економічну самостійність Української PCP”, і до кінця засідання закон ухвалили. Делегацію не сформовано.

Або ще такі епізоди. 22 вересня 1990 року Чернігів мав відзначати 1300 років з часу заснування. Там різні заходи вже організовувалися, місто заклеїли плакатами “Чернігову 1300 років” і таке інше. До ювілею Народний рух України вирішив провести деякі заходи. Але щоб не допустити активної діяльності Народного руху, на Чернігівщині обком партії видав два документи. Найголовніше, що по завершенню святкування в області мав бути створений прецедент введення надзвичайного стану. Ці папери є у мене.

Чомусь ніхто з депутатів не поїхав,їхали чотирма автобусами тільки делегації від Народного руху України. Першим автобусом ми приїхали, а наступні чомусь запізнилися. Хор “Посвіт” їхав, зі Львова творчий колектив,з Києва.

Три автобуси все не їдуть і не їдуть. Потім сказали, що міліція автобуси затримала. Що робити? Я беру телеоператора, сідаємо в таксі і їдемо у Кіптяхи. Приїжджаємо – автобуси дійсно міліція зупинила, “пазиками” заблокувала... Делегація потрапила в пастку. Обкомівці зібрали комсомольський, партійний активи, вивезли польову кухню і тримають людей. Я приїхав до начальника міліції: що ви робите?

Прошу хор Леопольда Ященка, перекриваємо рух. Ми тримали в блокаді трасу Петербург-Сімферополь дві години. З обох сторін колони стояли по п’ять кілометрів. Що там робилося, що там робилося, скандал... До вечора нас протримали. Потім вони застосували силу, розтягнули нас. У цивільному люди підійшли, мене вивели, кинули у міліцейську машину, мали вивезти за межі області. Кажу: “Хлопці, що ви робите? Це ви міліція чи ні? Скандал з народними депутатом”.

Врешті-решт ми домовилися, мене в Чернігів міліція завезла. Автобуси вивезли за межі області... Але що цікаво: доки цей скандал був, ювілей Чернігів припинив відзначати-усі плакати познімали...

Наступного дня відбувся мітинг на валу. Надають мені слово і одночасно передають списки працівників обкому комсомолу, які перепиняли автобуси Народного руху. Я виступив, сказав декілька слів, а потім називаю прізвища тих, хто перепиняв: там Петров, другий секретар такого-то райкому чи обкому комсомолу. “Слава йому! “ – на повному серйозі кричу, а люди “О-о-о“ і свист. П'ятнадцять прізвищ називалося – і усіх п’ятнадцять під улюлюкання вигнали.

Потім демонстрація. Йдемо повз обком партії. Обком охороняли 300 міліціонерів. Ми підходимо, вони вискакують в одну шеренгу, потім у другу, в третю... Що робити? А в колоні було близько 20 тисяч чоловік. У Чернігові такої демонстрації ні “до”, ні “після” не було. Проходимо, я зупиняюся і в мегафон: “В обком партії-плювати”! Начебто розбишацька така ідея, але за нею серйозний зміст. Колона пройшла, поплювала на обком.

Потужна демонстрація показала владі настрій людей, а введення надзвичайного стану в області нічого б не дало.

Вінниця, Вінниця... Округ товариша Рябоконя, другого секретаря Вінницького обкому партії. А туди я поїхав з тієї причини, що Рябокінь презентував у Верховній Раді проект закону, який обмежував права народних депутатів. Суть його була такою: народний депутат України не має права їхати в інший округ. Я прошу слова на сесії і заявляю, що першого грудня приїду у Ваш округ, аби перевірити на собі, як працює цей закон. Я сказав, а радіо рознесло, тому що була трансляція. Куди мені було дітися – мусив їхати.

– Ідея закону зрозуміла: заборонити виїжджали на Східну Україну, аби не поширювати демократичні ідеї і не дати зустрічатися з людьми народним депутатам із Народної ради.

– Це вже потім я дізнався, що зібралася перед першим грудня сесія місцевої ради і прийняла рішення про мораторій на будь-які заходи. Це фактично надзвичайний стан, який проіснував 11 місяців. Я пішов, оформив відрядження на Вінниччину, підписав мені В.Дурдинець, заступник голови Верховної Ради.

Перед цим у Верховну Раду мені прислали місцеве рішення – категорично проти приїзду. Були телефонограми на зразок: бандерівці, ми не хочемо вас бачити.

Але я мав відрядження, приїхав 30-го числа, заночував у Вінниці. Вранці два автомобілі вирушають у дорогу. Ну, “хвіст” був, при під’їзді до межі Барського району мисливці стояли озброєні, чоловік 15 з собаками, при в’їзді у Барський район – пост міліцейський, який перевіряв документи. Перевірили мене, по рації передали, що я вже у межах їхнього володіння. В’їхали в село Лука-Барська. Зупиняють машину, дорогу перекрито. Трактор на дорозі, вантажівка, три автомобілі, “мисливці” в куфайках і з міліцейськими лампасами: “Ви куди їдете, ану виходьте...”

Ми вийшли поблизу кафе, біля якого побачили музичні інструменти.

Запитали про цей оркестр, а нам кажуть, що тут бандерівців чекають. Дванадцята година, ансамбль бере духові інструменти і починає грати похоронний марш.

І тут сутичка... Нас не б’ють, а просто валять і за ноги хапають, хочуть волокти. Я не розгубився, адже знаю, що там працюють телекамери. Зі мною був адвокат з Вінниці Валерій, його оточили і кілька разів вдарили, він упав... Там ще була жінка, мати п’яти дітей, її теж ображали та били... А мене ці хлопці підхопили і в машину давай тягнути. Несуть мене ногами вперед в автомобіль під похоронний марш. Кидають у машину, яку штовхають униз-там такий спуск і ряд автомобілів стоїть. Я все-таки водій, зорієнтувався: впав поміж сидіння і рукою натиснув на гальма... Щось треба робити, не буду ж я в тій машині сидіти. Виходжу, а в них цей запал минув: ну, хто вас просив, забирайтеся звідси.

Нас у спину виштовхують, щоб ми їхали. У нас болотом кидали, жінки з ферм поприходили... що хотіли, те говорили.

Пішли до міліцейського поста, аби у міліції захисту просити. Черговий набирає по рації номер і когось викликає... Ми зо два кілометри відійшли, аж тут ветерани під’їжджають. Попереду “ветеран”, старець уже, який каже: “Убирайтесь вон с этой нашей родины, бандэры, убирайтесь!”. То мене, який народився тут, виганяє ця захожа людина.

Знову дужі чоловіки нас у “роботу” беруть... Думав, що нам уже кінець буде. Не знаю, скільки били... І моїх друзів били. Потім зігнали в машину... Водії ледь їхали, у машинах щось там поскручували.

Місцева компартійна преса події, звісно, перебрехала, центральна також перебрехала, а волинські писаки-засранці переписували те, що подавали з центру. Я не прошу вибачення за термінологію, бо вони того вартують.

Потім відкрили кримінальну справу, яка закінчилася тим, чим і повинна була закінчитися: крайніх немає. Оце такі згадалися епізоди. Мені не соромно за жоден свій крок.

ПАЛАЛА МАШИНА, ПАЛАЛА...

Бесіда з народним депутатом України

дванадцятого скликання А.І.Бондарчуком.

– Андрію Івановичу! Ваші публікації у 80-х роках ще й досі па пам’яті у волинян. У них вперше журналіст насмілився покритикувати секретаря обкому, одного з провідних секретарів, який до того ж накинув оком на посаду першого, “гауляйтера ” Волині. Думаю, що багато людей не знає, наскільки це було непросто. Повернімося до цих публікацій.

– То був 1987 рік. Уперше з’явилася можливість щось вільніше сказати ми написати. А відколи я ступив на журналістську стежку, то в мене до влади – ні, так би мовити, державної-номінальної, ні партійної – реальної – не було симпатії. Я завжди відстоював справедливість, я вийшов, як кажуть, з поліської глибинки. До речі, ми з Ю.А.Ярощуком, покійним головою облвиконкому, земляки. Наші хати стояли неподалік. Цікаво, що ми – депутати з одного хутора, з одного села. Мені казали, що був ще один депутат, посланець у польський Сейм Бондарчук. Якщо це так, то маємо феномен.

– Три депутати двох держав з одного хутора.

– Так. Навіть трьох держав, бо це за Польщі було. А тепер про те, чому я пішов супроти влади...

Я бачив, як жили мої батьки. Колективізація відбувалася на моїх очах. Тричі їздили до нас, щоб ми перебралися з хутора в село. На третій раз приїхали два вози: годі, ми вас попереджали. Здерли дах, розвалили комина, зруйнували все – живіть, як хочете. А в матері п’ятеро дітей. Гостре несприйняття несправедливості в мене залишилося на все життя...

Я за першою спеціальністю медик. Думав стати журналістом, але не мав змоги. Казала мати: “Синку, навіщо тобі кудись їздити, є тут в Ковлі хвершалська школа, вступай, а хвершали завжди в нас у пошані були”.

Дала мені 25 рублів на дорогу... Босим я дійшов до Ковеля, там купив спортивні тапки і поніс документи в медучилище.

Однак ще в школі друкуватися почав. Після армії, уже працюючи в Нововолинську на швидкій допомозі, в підземному пункті, вступив до університету, до Львівського, заочно. Закінчив. І відтоді почалось, можна сказати, стрімке зростання: від кореспондента локачинської газети зразу пішов заступником редактора в Іваничах. Потім ВПШ, тоді направили в “Радянську Волинь”. Там шість років пропрацював. Ну, і газета “Правда України”.

А якраз почалася Горбачовська ера, повіяло відлигою. Була така тоді постанова ЦК КПРС “Про допомогу редакцій партійним органам у перебудові”– так, здається, називалася, Є. Лігачов її автором був. Отож, телефонує мені одного разу редактор, покійний А.Зоненко: “Вот есть одно такое постановление направить принципиальных журналистов, пишущих остро, в партийные организации, низовые, для помощи в перестройке. Мы на летучке решили Вас выдвинуть". Добре, кажу, дякую. Я назвав Горохівський район. Наступного дня телефонують, щоб завтра в ЦК прибути. Прибуло нас десь журналістів ЗО з різних газет. Тоді Івашко керував. Він нам інструктаж проводив.

– Треба виявляти викривлення партійної лінії, наводити порядок.

Нас прирівняли до статусу інспекторів ІДК. Дали відрядження на три місяці. Так я опинився в Горохівському районі. А там до того керував Семенцов – Герой соцпраці, кандидат наук, новатор. Були в моді комплекси, спеціалізація, ще там хлорелу оцю вирощували – жабуриння.

Семенцов на той час вже був секретарем обкому.

Думаю, я провів тоді класичне журналістське розслідування. Прийшов до мене директор радгоспу-технікуму Микола Чечель, покійний уже, Царство йому Небесне. Розповів він і про себе, і про походеньки цього Семенцова, і про долю Гончарова, голови колгоспу імені Калініна. Федір Лаврентійович Гончаров був чесний голова, комплекс на шістнадцять тисяч голів худоби побудував. Мали дві кандидатури на присвоєння звання Героя: Гончаров і Семенцов. Дали Семенцову. Потім він став першим секретарем райкому. Мені розповіли багато фактів про хабарництво, про здирство, про те, як Семенцов знущається з кадрів, витирає об них ноги, про побори, махінації та інше. А з чого почалося? Гончарову телефонує клерк один: Іван Михайлович Семенцов сказав, щоб завтра ви привели бика нам туди і туди. А гострий на язик Гончаров відповідає: хай, мовляв, Іван Михайлович візьме мотузку, прийде і веде того бика. Ну, це першому секретарю таке виказати...

Викликали в райком Гончарова. А був тоді пленум чи якась нарада, і секретар заслуженій людині й орденоносцю каже:

– Ты, мужик, вчерашний день, работать не можешь, ты уже мертв.

А далі механізм відомий: комісію за комісією посилають. Скликають збори, щоб Гончарова зняти. Колгоспники – ні. Одні збори, другі збори. А Гончарову за місяць -60 років, пенсія мала бути. На третій раз зламали його,заяву написав, людей попросив, щоб проголосували...

Федір Лаврентійович багато розповідав, як “інтернаціональна дружба" зводилася до масових гульок. Щороку в район приїжджало багато делегацій. Одного разу 125 чоловік з Грузії завітали. І тиждень вони пили там, і повинен був кожен голова колгоспу годувати, забезпечувати м’ясом. Кілька голів зняли за те, що списали ці гроші на упряж, сіль, добрива.

Федір Лаврентійович Гончаров на той час був у Володимир Волинському районі. Очолив один з колгоспів, вважав, що втік від свого кривдника. Але коли обрали Семенцова секретарем обкому, він і там його доконав. І став Ф.Гончаров завідувачем току.

Я поїхав до нього, бо вважав, що треба зустрітись з цією людиною. На той момент він був героєм свого часу – комуніст, фронтовик, інвалід

у нього одна рука перебита. Його дружина Софія працювала телятницею, єдина на всю область дружина голови колгоспу на такій посаді, теж нагороджена.

Ось я бесідую з ним дві години. Пройшов багато, бачив всього. Він буквально плакав, оповідаючи, як з нього знущалися. Те, що побори були, – то зрозуміло. Семенцов примушував голів колгоспів “вносити внески”, водити бички і свині “наліво”. Там був підпільний цех. Ніхто, до речі, про нього не писав. Підпільний ковбасний цех у Горохові, який виробляв шинку, домашні ковбаси, філейку, що транзитом відправлялися на Київ і Москву. Може, ви пам’ятаєте справу такого Олексюка, завоблпобуту, про чемодани і дипломати? Частина цих чемоданів і дипломатів призначалася для того, щоб складати туди хабарі у вигляді вугрів, грибів різних, шинок, ковбас, журавлини. Одне слово, волинські дари делікатесні.

Пізніше я розмовляв з цим ковбасником, і він розповів мені весь механізм. Мовляв, приїжджає машина-фургон, заносять чемодани, на кожному чемодані бірка – вони вже укомплектовані всім необхідним: вуграми, грибами, медом та іншим.

– Мені треба було шинку покласти і домашню ковбасу, яку заливали смальцем у банки. Ми комплектуємо, гонець забрав і їхав, – згадував мій співрозмовник.

Потім на продовження цієї шинкової епопеї один чоловік – уже минуло кілька років – розповідав, як возив у Москву ті чемодани. Каже: приїхали ми в Москву, десь чоловік з десять – і кожен по два чемодани везе. Зійшли ми з вагона, чекаємо, за нами повинні приїхати. Машин нема. Нас, бачимо, такі хлопці молоді оточують.

– Хлопці, ви звідки? Що це ви везете таке?

– Та нічого, ми приїхали, чекаємо.

– Ага, добре. То пройдімо.

Аж тут приїжджають дві чи три “Волги” з цековськими номерами. Ті хлопці враз “розтанули”. Ми повкидали туди чемодани – і з кінцями.

Люди мені також сказали, що колгоспу, за який Семенцову дали “героя”, взагалі не було. Думаю, не може такого бути. Я в архів, по довідку, коли той колгосп утворився. Мені дають, завірено все. Отож, об'єднаний колгосп утворився на три роки пізніше, ніж зазначено в поданні на Героя соцпраці. Просто показники одного колгоспу і другого доплюсували й подали це як досягнення одного. Це вже був неабиякий аргумент. Послав запит в Московський державно-партійний архівний інститут “Октябрской революции”, звідти мені копію характеристики на Семенцова вислали. Я зустрічався з багатьма людьми, які їздили в Грузію з ним, які не на одному застіллі разом були.

– Проведено колосальну журналістську роботу...

– Так, колосальну. Справа ускладнилась тим, що свідки були, але вони боялися. Наприклад, коли я в Горохів приїхав, якийсь чоловік підходить до мене після публікації матеріалу й каже:

– Ви написали правду про цей будиночок біля Берестечка, у кутрівському лісі. Я сам там був, і був тоді, коли Ніконов, секретар ЦК КПРС, приїжджав. Ніхто не знав про це, і в області не знали”.

– Прекрасно, – вигукую, – то ви дасте свої свідчення?

– Та ви шо! Я хочу жити ще, у мене діти є.

З’явилися перші три подачі критичних матеріалів у “Правді України”. Є в мене копії. Вони викликали, звичайно,резонанс. І Семенцов усюди телефонував, аби дізнатися, хто мені дав такі повноваження. Він почував себе всесильним, а тут щось міцніше...

Потім мене запросили на бюро обкому, на якому мали слухатися ці подачі та обговорюватись. Я в коридорі чекав. Та чомусь не запрошують і не запрошують... Закінчується бюро... Усі виходять. Не заслухали взагалі. Семенцов каже: “Пойдем ко мне”. Я на те: “Чого то я піду до вас. Я не ваш підлеглий, що ви наказуєте”

– Ну, я прошу тебя, зайди. Ты мне ответь, пожалуйста, кто тебе сказал написать? Я ничего не хочу, только скажи, кто тебе сказал написать?

– Ніхто.

–Да ты, пи-пи-пи! Кто тебе сказал? Да ну тебя!

Якби я назвав будь-кого, його у порошок стерли б.

Але немає реакції і тут, на рівні області, й у ЦК. Тоді на Москву вийшли. Ми написали лист М.Горбачову... Знайшли канал, аби той лист потрапив до його папки. Бо ми й раніше писали, але листи не доходили. Тільки тоді в газеті “Сельская жизнь” у три подачі опублікували “Столкновение”. I про семенцовські походеньки, і про його стиль роботи, і як отримав героя, і про Гончарова. Грянула буря. Таких матеріалів не було. Фальшивий герой, секретар обкому, кандидат наук, член бюро обкому, на вершині слави, фаворит – він там прямісінько в ЦК ішов. І фактично він керівником Волині був, не Л.Павленко, перший секретар обкому, а він керував.

Після цього матеріалу приїжджає комісія ЦК КПРС, ЦК партійного контролю, аналогічні комісії ЦККПУ. Працювали вони десь зо два тижні. Якби я не мав достовірних документів, мені сплели б постоли.

Та знову жодних висновків... Семенцов ліг у лікарню, потім вийшов. Він ще секретар. Я сиджу вдома. Аж ось телефонують:

– Ви знаєте, що Гончарова нема?

– Як нема? Адже він у мене був позавчора.

– Нема, загинув.

– Як?

Я їду в Горохів, їду на це місце.

Виявляється, була неділя... Гончаров їхав майже з усією сім’єю: він, дружина, син і два внуки. Раптом машина (у нього “Запорожець”, хоч і був головою колгоспу) з’їжджає у кювет, перевертається... Вибух.... Троє згоріли живцем: він, дружина, син. Ще машина догорала, як тією ж сільською дорогою проїхав Семенцов. Проїхав мимо машини, що догорала, і не зупинився. Ну чому такий збіг? Сільська дорога... І я телефоную Полякову в “Сельськую жизнь”. Ми робимо другий матеріал, після якого в редакцію прийшло зо два мішки листів – зі всього Союзу були.

Після довгих перипетій Семенцову дають інвалідність, другу групу. Але багато обурливих листів надійшло, тож йому третю групу дали і за станом здоров’я відправили на пенсію.

Пам’ятник для Гончарова я теж допомагав робити. Звичайно, розслідуванням аварії ніхто не займався – машину наступного дня забрали на брухт і все.

“Сельская жизнь” присудила мені своєрідну нагороду. Майже весь творчий колектив підписався під почесною грамотою “За гражданское мужество и журналистскую принципиальность награждается журналист...”

Після того у мене з’явився матеріал “Кто в теремочке живёт?” про будинок для начальства у кутрівському лісі, на території зразково-показового колгоспу, який очолювала висуванець Семенцова. Колгоспу створювалися тепличні умови.

І почалося... Ще гірше, ніж після публікації про Семенцова все заворушилося... Скликають відкриті партійно-господарські збори в колгоспі. Мені секретар парткому телефонує, аби я приїхав і пояснив, як це я дійшов до такого...

– Не поїду, – відповідаю.

Тоді вони провели свої збори, райкому партії, обкому: мовляв, злісний наклеп на передову людину. Мене викликають у Київ, на парткомісію ЦК, на збори редакції, на редколегію. І пояснювальні, пояснювальні. Комісія ЦК проводить власне розслідування. У пошуках додаткових контраргументів я перелопатив силу-силенну матеріалів. У партактиві знайшов дуже цікаві матеріали з засідання бюро обкому про розгляд персональної справи авторитетної людини, зібрав, наприклад, скільки і чого для району йде, скільки фінансується в грошах, у будівельних матеріалах, у техніці, гербіцидах, насінні, добривах. Бачу, що вимальовується зовсім інша картина: майже третина фондів району потрапляє в Берестечко. Добре. Потім їду на місце, до того будинку. Якраз зійшов сніг. Ой, леле... А там, біля цього будинку – тарілки, склянки, виделки, келихи биті, пляшки, мангал стоїть. У присутності свідків, дільничного складаємо протокол, я фотографую все. Витягуємо з вуликів порожні пляшки – трутні, певне, наносили... У шеренгу вишикував усе це, сфотографував.

Приїжджає комісія з Києва, яку очолюють Борис Шинкарук, завсектору ЦК і представник редакції “Правди України"

– Які у вас аргументи?

Я показую документи. Дивиться, дивиться.

– Так, так, так. Ось що я скажу: це ініціативний голова колгоспу. Нехай всі так працюють. Ми їм не забороняємо.

Знову показую йому акти, фотографії, він читає, придивляється.

– Угу, угу. У вас немає фактів. Хто там пив? Коли пив? З ким пив? За що пив? Оце докази. А те, що на фото, ви могли підкинути.

І мене тоді на парткомісію ЦК, заступник голови якої не церемонився:

– Демократ нашёлся. И нас, и вас сметёт волна. Куда вы лезете? Что вы представляете собой?

Далі на редколегії розбирають. Тоді побачив, хто є хто. Ну, я знав усіх хлопців, чарку, бувало, пили. А тут зовсім інші, зовсім інші люди!

Я опиняюся на межі вимітання з роботи, з партії, тому що я – наклепник. Викликають мене на відкриті збори. Головує той самий Шинкарук. Резолюцію теж він зачитує, у стилі 1937 року: “За шельмование партийных и хозяйственных кадров, за использование служебного положения, групповщину поставить вопрос о пребывании его работником газеты и членом партии". Цих публікацій мені не могли пробачити, як, зрештою, і матеріалів про тіньовий обкомівський готель над Стиром, обкомівський будинок.

Я їду з Києва додому, звичайно, у дуже “хорошому" настрої. А тут насуваються вибори. Мені запропонували висунути свою кандидатуру, і я погодився.

Але як “партайгеносе” сполошилися! Зі мною мали змагатися такі зубри, як Володимир Блаженчук – другий секретар обкому партії, Катерина Ващук – голова зразково-показового колгоспу. Результати мого висунення визнають недійсними. Отже, я “пролітаю”. А чому не дійсні? Треба проводити, мовляв, збори у кожному відділку, у кожній виборчій одиниці, і протоколи зборів мати скрізь. На повторну конференцію, на якій мене знов висувають, приїжджає інспектор ІДК, Гончар такий. Я виступаю там з програмою. Якщо зараз проаналізувати, то примітивна була. Ніхто мене не готував. Проти мене “опрацьовували” людей. Телеграми “обурені” в ЦК пішли. Я, відверто кажучи, недуже хвилювався. Оберуть мене, то оберуть, що мені втрачати. Якщо порівняти зараз з виборами... Я годі сам їздив, сам заробляв на бензин, на всі витрати і т.ін. А проти мене афіші розповсюдили, що, мовляв, я у війну кидав людей у колодязі, що я за католицьку церкву, що працюю в російській газеті... Це було легко спростувати. Я з 1936 року народження, як це я міг кидати людей у колодязі? Партійні радянські органи влаштовують спектакль: група студентів радгоспу-технікуму шле телеграму протесту в Москву, викладач оголошує голодовку на знак протесту проти моєї кандидатури. Дві довірені особи відмовилися представляти мої інтереси. Спочатку погодилися, проте наступного дня зателефонували, що не можуть через стан здоров’я... У мене так і не було довіреної особи в Іваничівському районі. Та коли мій опонент Матвійчук не потрапив у другий тур, то він заповнив цю прогалину. Тільки-но я оформив усе офіційно, як негайно його посилають у відрядження... в Улан-Уде.