Текст книги "Оксамит нездавнених літ"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Хоча логіку товариша Спіхнуліна теж неважко зрозуміти: не у Росії ж відбирати техніку. Та це вже тема для іншої розмови.

Траплялося, хабара вимагали нахабно, безцеремонно, не кліпнувши навіть, тільки двозначно усміхнувшись.

Вернуся знову ж до будівництва приміщення редакції. Будинок звели самі, але ж радіаторів опалення самим не виплавити – адже не Китай... Півроку спотикалися об казенні пороги і півроку співають нам таку знайому, аж нудить, пісню:

– У вас непланове будівництво – нема для вас фондів.

Наче піклуюся не про державну установу, не про державне будівництво, а про особисту дачу десь за околицею міста.

Нарешті за чотири дні до Новорічних свят пропонують "фондовий" папірець:

– Можете брати – самовивозом із Брянської області, з Дятлово.

Можна було б і більш знущальну пропозицію вигадати, та важко.

Через чотири дні цей папірець не мати месили. І де Крим, де Рим, де попова груша. Де Камінь-Каширський, а де брянське Дятлово.

І все ж сідаю разом з шофером Віктором Ніщиком в “УРАЛ” – всюдихід. Тисячокілометрова мандрівка видалася не з легких. Після ожеледиці – снігові замети, машини буксують і рвуть мости, на АЗС лиш по десять літрів бензину на руки дають. До того ж уночі зіпсувалась роздатка – і пішов я у таку пору незнаними брянськими полями та перелісками до найближчого села, що ледь підсвічувало десь там похмуре і темне небо.

Добралися-таки, а тут...

Десятки машин чекають по два тижні. Хто зайшов з доброю торбою в збут – під завантаження, а хто із худенькою-хай чекає.

Шофер із ''Запоріжтрансформатора'' надсилає додому телеграму: ''Чекаю два тижні, закінчились гроші, повертаюся без вантажу''.

''Гроші висилаємо, якщо повернетеся без радіаторів, на прохідній вас чекатиме наказ про звільнення.

Директор''.

А я ж, наївний чоловік, навіть плящини коньяку не взяв для відділу збуту.

Начальник відділу, Валентина Миколаївна, одразу розвіяла всі мої сумніви:

– Ми обов’язково отоваримо вашу норму.

По хвилині, звіряючи документи, скрушно додала:

– На жаль, рахунок в угоді й у ваших реквізитах трішки відрізняється, телеграфуйте підтвердження.

Гаплик мені, думаю, аби місяців за чотири зарплатою перекрив вартість машини.

Десь друкарочка, чистячи нігті, не на ту клавішу натиснула. А тут коридорами вже з ялинками бігають, метушня перед святом...

Усе ж бігом до колег-газетярів, з ними до директора банку Тамари Олексіївни (і директора, і начзбуту імена пам’ятаються досі).

Тамара Олексіївна подивувалася:

– Скажете этим безграмотным людям, что всё правильно. Это рассчётный счёт, а это спецссудный.

Знову я у Валентини Миколаївни.

– Хорошо, – милостиво зголошується. – Но вот следующая проблема: в договоре написано “Волынская облсельхозтехника”, а у вас на штампе “Волинське обласне управління матеріально-технічного забезпечення сільського господарства”.

Я терпляче пояснюю, що це повна назва, а це – скорочена, що то російською мовою, а на штампі – українською.

– А я не обязана языки всех народов СРСР изучать. – відрізала і більше не захотіла зі мною розмовляти.

Тут уже мене, як мовиться, взяло за живе, і я мерщій до заступника генерального, тицьнув газетне посвідчення для "понту":

– Я зараз розвертаюсь своїм "Уралом" у Брянськ, до першого обкому. Хай я навіть ночуватиму Новорічну ніч у приймальні, проте вашу банду накриють за тиждень.

Подивився так філософським поглядом чоловік па скандаліста та й зателефонував у збут:

– Надо решать.

За десять хвилин усе виписано, і моя машина на території заводу під складом.

А там:

– От якби ви приїхали зранку, ми завантажили б вас. А зараз у нас вагони.

Я не став пояснювати, що вже дві доби оббиваю їхні пороги, глянув, у кого з водіїв автокарів найчервоніший ніс:

– Ребята, вот червонец, а вот машина.

Кинули мої "ребята" негайно вагони – і до нашої машини.

Але підбігає якийсь підначальник, злючий-презлючий.

– Кто срывает государственный план?

– Это не я, это-Ленин, – бухнув перше, що спало на губу. І не вельми збрехав: на радянській “десятці” дійсно було зображено Леніна.

– Ах, опять этот Левин! – недочув підначальник. – На этот раз я ему покажу, – і побіг у заводоуправління.

З’ясовується, що дійсно шефом одного з відділів був якийсь Левін, котрий полюбляв пропихати блатних.

Доки мій грізний підначальник шукав правди в заводоуправлінні, я благополучно виїхав за ворота.

Їхали ми і вдень і вночі, без сну, ревів двигун “Урала”, шофер Віктор, аби не дрімати, співав одну пісню, а я – іншу, і ніхто нікому анітрішки не заважав.

Новорічну ніч кожен святкував у сімейному колі.

Я хотів би сказати тим, які думають, що радянська економіка робилася руками у білих рукавичках: ви помиляєтеся.

Читачам старшого покоління не буду нагадувати гучні скандали часів "перебудови", пов’язані з узбецькою бавовною, Рашидовим і т. ін. Вони ще пам’ятають. Гігантську тіньову економіку з багатомільйонними оборотами, які потай і не вельми провертала тогочасна партноменклатура, щоденно і щогодинно живило соками хабарництво. Розквітало воно рясно і пишно за щільною завісою таємничості, і тільки черговий переділ влади на тому чи іншому рівні кидав на якийсь момент промінець світла на ці отруйні квіти.

Оповім лише те, що чув з перших вуст.

Перший секретар райкому приїжджає на міжрайбазу і оглядає зразки свіжої продукції. Поміж іншим замилувався жіночою шубою, навіть рукою погладив лискучу норкову шерсть.

– Гарна шуба, тільки дорогувата, – зажурено мовив і пішов собі далі.

Того ж дня поважна комісія склала акт, що шуба вартістю у шістсот карбованців при транспортуванні, на жаль, зазнала пошкоджень, тож красна ціна її тепер рівно тридцять. А наступного дня шуба красувалася на плечах дружини першого секретаря, і замислені очі жінок місцевої еліти проводжали гой норковий глянець ностальгічно-тужним і печальним поглядом.

Варта уваги й досі достойно неоцінена метода іншого секретаря.

У сутінках на колгоспну ферму, де довірений голова, приїжджали спеціально обладнаним "пазиком" не менш довірені особи. Сільські люди особливої уваги не звертали: мало які автобуси вештаються, а такий і в їхньому колгоспі є. Чітко й злагоджено пасажирами автобуса ставав десяток молоденьких бичків. "Ясир" за ніч перекочував на вільні ринки Білорусі, а банкноти, пошелестівши в руках секретаря, частково залягали в його кишені, решта ж мандрували у Луцьк, і їхні сліди губилися десь на затишних вуличках найпрестижніших районів центрального Києва, де мешкали цеківські працівники.

СВОБОДУ СЛОВА НЕ ДАРУЮТЬ...

Застійне багно провінційного чиновництва, дух цвілі й сірководню, вони все ще домінували в партійних органах 80-х років, років, коли вже свіжі, прохолодні, аж поколюючі шкіру вітри неминучої демократизації вривалися навіть в останні форпости адміністративної системи.

– Лжедемократи хочуть відсунути партію на другий план, – шаманським заклинанням під ритуальні барабани партійного багатослів’я звучало на бюро райкому.

– Опираючись часові, ви не на другий план, ви взагалі самі партію закопуєте в могилу великою лопатою, – пробував опонувати, посилаючись на публікації М.Шмельова, Ф.Буніча, А.Стреляного, Ю.Черниченка та інших відомих учених та публіцистів. Посилався, інколи давлячись сміхом, коли перший секретар хутесенько за мною записував цитовані імена – чи не потрапить серед них часом "український буржуазний націоналіст", або подібна якась птиця. І вже зовсім не смішно було, коли я давав членам бюро останні важливі публікації відомих людей у журналах "Новый мир", "Октябрь", "Нева" та ін., а мені їх згодом повертали непрочитаними. Коли ж одного разу послався на публікацію доктора економічних наук В.К. Черняка в "Літературній Україні" – пленум райкому перетворився на вивчення "Літ. України" та статті Володимира Кириловича. І на тому спасибі...

Щойно холодний шок на мільйони людей справив фільм "Холодне літо 53-го" режисера Олександра Прошкіна та другого режисера Володимира Сверби, як творчий колектив "Мосфільму" розпочав знімання відомого серіалу "Николай Вавилов". Володимир Сверба, мій двоюрідний брат, зателефонував з Москви і попросив підшукати село у наших краях для знімання ряду важливих сцен. "Николай Вавилов" був першим твором у Радянському Союзі, у якому визнано голодомор тридцятих років на Україні.

Мені треба було знайти поселення, яке краєвидом максимально відповідало б українському селу початку тридцятих років – ні електричних стовпів на вулицях, ні дротів чи іншої "урбанізації". Справа непроста, проте таке село відшукали. Ним стала Стобихва, що за рікою Стохід, вуличками якої тоді йдеш, немов мандруєш сторінками Панаса Мирного чи Івана Нечуй-Левицького. Така патріархальність пояснювалася тим, що недалечко був військовий полігон країн тодішнього Варшавського договору. На голови сільчанам нерідко під час навчань падали бомби, десятки років влада намагалася відселити стобихівців, а село й далі жило, як пісня про незнищенність матерії.

Мосфільмівці розмістились у Ковелі, налагодили сполучення, харчування,і почалися знімання.

У районі якраз поміняли керівництво, і новий перший секретар М.І. Гарасюк влаштував мені перший рознос.

– Хто дозволив? – в очах першого світилося не тільки велике обурення, а й щирий, до денця душі подив, як може щось відбуватися на цьому світі без дозволу. – Я ніколи не погодився б на такий фільм. Ніякого голодомору на Україні не було.

Але прикрощі й начальницькі розноси видавалися мізером порівняно з задоволенням від спілкування із творчим колективом.

Уже першого ж дня, коли після знімання автобус повіз акторів у Ковель, Олександр Прошкін залишився ночувати на річці (від Стоходу його було за вуха не відтягнути), а я забрав на ніч до себе додому Богдана Ступку і Володимира Свербу.

Ім’я Богдана Сильвестровича уже тоді гриміло, його знали й шанували мільйони. Однак у спілкуванні з ним не відчувалося ні крихтини "зоряної" хвороби, зате відчувалася колосальна і всебічна освіченість, непідробна інтелігентність і душевний такт. Оберемок тем переговорили за той вечір та ніч, не зогледілися, як і світанок заглянув у вікно – так і не лягали відпочивати.

Уже проводжаючи до машини, що мала відвезти Богдана Сильвестровича на знімання, я спитав, чи світить, на його думку, у такому шаленому вихорі змін щось Україні?

– Цього ніхто не спинить, – відказав Б.С.Ступка відразу, без вагань та роздумів, як переважене і передумане. – Світанку ж он не спинити, – кинув поглядом на досвітнє небо.

Через багато років, коли за роль Богдана Хмельницького у фільмі "Вогнем і мечем" на адресу Б.С.Ступки летіли непоодинокі критичні стріли, мені легше було зрозуміти, що думав і чого хотів цей визначний митець сучасності. Бо думав він і чинив, тепер і колись, як справжній український патріот.

А на сусідських режисерів нічого губу кривити: як самі нездатні, то хай нам, онучатам поганим, сусіда розказує нашу ж історію.

***

Тим часом видавати газету, яку поважали б люди, з кожним днем ставало все важче.

Траплялося, що по окремих публікаціях збиралися спеціальні збори партійного активу. Одні з них добряче закарбувалися в пам’яті.

У "Літературній Україні" щойно опублікували колективне звернення на захист національної символіки за підписами Олеся Гончара, Івана Драча, Володимира Яворівського, Володимира Черняка і ще цілої низки видатних діячів української культури та науки. Ми одразу ж передрукували його у “Радянському Поліссі" – на першій сторінці, поряд із заголовком газети.

На партактиві за такий гріх мені почали м’яти боки, як мовиться, з місця в скач.

– Та як він посмів! – обурювалися працівники райкому партії, звільнені й незвільнені секретарі парторганізацій. – Адже під цим прапором тільки на Західній Україні вбито понад тридцять тисяч людей.

Врешті мене витягнули на трибуну і зажадали пояснень.

– Я не радив би вам рахувати, під якими прапорами більше вбито, – з собою я прихопив один із номерів газети "Аргументы и факты". – Ось свіжа публікація в "Аргументах", яка вже нікого не залишить байдужим. Під радянськими прапорами, за підрахунками істориків, безвинно загинули доста десяти мільйонів.

У залі галас, тупіт, розлючені й розчервонілі обличчя... Найприкріше те, що з багатьма із роздратованих моїх опонентів у залі я пропрацював низку років...

А як притихло трішки, спробував я говорити про відповідальність нашого покоління перед дітьми, щоби не сміялися вони "...насмешкой горькою над промотавшимся отцом".

У залі новий спалах обурення.

– Що це за віршики?! Це не наші віршики! – аж розмахував руками директор одного з заводів.

У наступному номері газети сумлінно переповідалися події на партактиві, у тому числі й сцена з "віршиками", та пояснювалося товаришу директорові заводу, що вони дійсно "не наші", а належать перу Лєрмонтова.

На кілька днів у районі стачало реготу з директора.

Для моєї сім'ї не було дивиною, що квартиру нашу кегебісти “пасуть”. Але той випадок таки подивував.

Ми з дружиною були на сімейному святі в сусіда. Пізно ввечері я вирішив збігати додому попорати господарку. Тільки клацнув вимикач, як пролунав телефонний дзвінок.

– Я хочу з Вами терміново зустрітися, – почув у трубці голос опера місцевого КДБ.

– А до завтра хіба не потерпить? Дванадцята ночі.

– У Ваших інтересах не відкладати зустріч, – чи то інтригує, чи то залякує опер. – Хочете – у КДБ, хочете – у редакції чи деінде.

Такої пори добровільно в КДБ, навіть у редакцію йти не випадало, тим більше після святкового столу – мало яку провокацію можуть встругнути.

– Нікуди я не піду. Якщо Вам так горить, – я вийду на тротуар навпроти мого будинку.

Виходжу. Стоїть уже нічний гість – отже, телефонував не з відділення КДБ, а десь зблизька, звідки, ймовірно, "пасли".

– Завтра у місті мас відбутися несанкціонований мітинг. Ви повинні його відмінити, – зажадав без усяких “цвяхів” опер.

– Зачекайте. Моя компетенція – випускати газету в Камені– Каширському. Призначати чи відміняти мітинги – справа Ради Руху, яка в Луцьку.

– Воно то так, але як Ви зателефонуєте, то Вас послухаються.

– Нікуди я не телефонуватиму.

– Ви повинні це зробити, – наполягав опер. – Рухівці мають привезти компромат на першого секретаря. Хоч він і негідник, але все-таки перший секретар і прапор районної парторганізації. А негідник того, що підпільно пригнав з Польщі собі авто, зачинив у лісгоспівському гаражі й тішить себе, що ніхто його витівок не знає. Але рятувати треба і телефонувати треба.

– Нікуди я телефонувати не буду, – з годину стоїмо один супроти одного по різні боки хвіртки.

Врешті під приводом зателефонувати опер зайшов у хату, викликав до мене додому ще й головного лікаря району Р.І. Шпарика і тепер "кантував”обох:

– Ви представники Руху в районі. Ви повинні відмінити несанкціонований мітинг.

Таке “кантування” тривало цілісіньку ніч, і вже о сьомій ранку терпець до цього кадебівського квартиранта урвався:

– Через дві години – початок робочого дня. Майте совість, дайте нам хоч годину відпочити.

Дивно і вельми непросто складалися стосунки газети "Радянське Полісся" з владними структурами "перебудовних" часів, насамперед з партійними органами, “керівними і спрямовуючими”. Газетярам хотілося відійти від штучної мови (ставши на трудову вахту) і від показу штучної вигаданої дійсності, забезпечувати людям не видимість гласності, своєрідний муляж її, а таки справжню гласність – допоки про свободу слова та друку говорити було передчасно.

І весь час у природному прагненні нормально і чесно робити свою газетярську роботу ми натикалися на різку партійну протидію. У фейлетоні “Суміжна професія” порушувалася проблема дотримання звичайнісінького людського глузду: чому школу в селі Підріччя повинні будувати лікарі з райцентру, пекарі та швеї, а не професійні будівельники?

Зобачивши у фейлетоні критику методів управління народним господарством, райком створює спеціальну комісію за участю ветеранів партії, членів парткомісії районної парторганізації, пишуться довідки, пояснення і т.ін., а тоді на пленумі редактора лупцюють, як снопа.

А скільки свисту та ґвалту було, коли опублікували ряд творів з репертуару знаменитого львівського колективу "Не журись"... Особливо секретарів райкому зачепила пісенька про Павлика Морозова, де в’їдливо висміювалось одне з найогидніших явищ – стукацтво, та й сама постать “зразкового піонера”.

Після оприлюднення листа Юрія Косача з Нью-Йорка – нові претензії. Хто дав право опублікувати, що родинну гілку Лесі Українки на Чернігівщині люто винищили у громадянську війну? Хто винищив? З листа однозначно зрозуміло: більшовицький почерк. І друга: Леся Українка – співець досвітніх вогнів та бідного пролетаріату, а родині її, дивись, належали маєтності на Полтавщині та Київщині, у самому Києві й чималенько на Волині – Залісся, Запруддя, Луцьк, Будище, Волошки, Колодяжне.

– То розкуркульте Лесю, – не втримався я на присікування сановитого партайгеносе.

Листа Юрія Косача я дозволю собі сьогодні передрукувати повністю, адже він, на мій погляд, становить чималий інтерес для літературознавців та істориків. Лист, наскільки відомо, ніде, крім "Радянського Полісся", ще не публікувався.

***

Нью-Йорк, 8.3.86

Керівництву історико-краєзнавчого

музею Камінь-Каширського району

Шановні й дорогі земляки!

Я отримав ваше звернення в справі деяких питань, пов’язаних із життям Лесі Українки. На жаль, нічого надто конкретного я не можу Вам доповісти, насамперед тому, що в політтях, які Вас цікавлять, мене на світі не було. Отож мої відомості обмежуються до фрагментарно – епізодичних спогадів, які збереглися в моїй пам ’яті, коли мені було 5-8-10 років, а згодом, за моєї юності, іноді дещо говорилося, але назагал „ моїх батьків – Миколу Петровича Косача та Наталію Григорівну Косач – справи і спогади родинні, здається, мало цікавили і, як кажу вище, були швидше принагідними експромтами і ремінісценціями з давнього минулого. Згодом дещо про "чернігівських ” Косачів (коли я почав цим цікавитися) довідувався, наприклад від дядька (троюрідного) Миколи Олександровича Косача, бойового офіцера у першій світовій війні, капітана гвардійської артилерії, який дивом дивним зі своїми частинами проходив у 1915 р. околицею Колодяжного. Також дещо може розповісти Валентина Болдирева, що живе в Києві (у неї збереглося навіть родословне дерево Косачів, яке варто було б сфотографувати) та й інші принагідні особи (ось, наприклад, Аріадна Михайлівна Труш, дочка Драгоманова, заміжня була за художником Іваном Трушем у Львові, у неї були цікаві спогади, бо бувала у Косачів на Волині й у Києві. Діти "чернігівського" Косача живуть в Австралії, може, вони знають більше).

Щодо документів. В юних роках я чув від батька, що на горищах "сірого" і "білого" будиночків у Колодяжному було дуже багато старовини (мундирів, зброї, документів), але під час переходів армії у 1915 і 1920 рр. все це було спалено, знищено. Пам'ятаю, що і я (7-8 років) з колодяжанськими хлопцями грався пістолетами (Лесі Українки – казав мій батько, дідовими), також кинджалами (кавказькими – Лесиними), шпагами і шаблями, "трикутними шляпами " і мундирами, мабуть, часів Вітчизняної війни 1812 року. Декілька разів Колодяжне евакуювали, я пригадую, що в 1915 році все наше "добро" (розповідь матері Наталії Григ), тобто коні, худоба і челядь, помандрувало до Полтавщини, до якогось родича Приходька (пам’ятаю його бороду) недалеко від Миргорода. Усе населення Колодяжного тоді виїхало до Кузнецька Саратовської губернії. Оповідали, що серед окупаційних військ Австро – Угорщини були люди, які цікавилися архівами в Колодяжному, це, мабуть, були українці ("січові стрільці").

З тих усіх фрагментів, які згадують нині, з розповідей фрагментарних і випадкових мого батька можна було б написати книгу. Мої батьки були досить активні соціалісти і ліберали, які тими справами давнього минулого мало цікавилися. Мій батько, правда, казав, що ми походимо зі старовинного сербського роду, згадував якось пращура – князя Стефана Косача, який після битви на Косовому полі з турками емігрував до Польщі, був там прийнятий “нобілітованим” (1399 р., про це можна найти в югославських енциклопедіях, також у польському біографіч. словнику (давніші видання)) і нагороджений навіть за бойову участь у війнах з татарами і турками великими посілостями в Білорусі, Литві, на Сіверщині. Ця галузь Косачів була до імператорської Росії лояльна і навіть доходила високих посад. Один Косач був губернатором у Казані чи в Сибірську, інші служили офіцерами в Петербурзі у гвардійських полках – Преображенському, Ізмайлівському, Семеновському. Якась галузь цього роду брала участь у національно-культурному відродженні Білорусі – наприклад Марія Косач у 50-х роках XIX ст. Розповідала Валентина (Косач) Болдирева у Києві, що вона ще в дитинстві застала багато портретів на Стародубщині й Новгород-Сіверщині. Ми були на Чернігівщині, у Стародубі, в 1916 році, я тоді був хворий на кір, мати моя мала контакт з Косачами тієї сім'ї, розповідала, що через їхню твердолобість з ними люто розправилися під час громадянської війни, як з держимордами-поміщиками.

Як Ви, напевно, знаєте, Драгоманови (з роду яких е Олена Пчілка, мати Лесі Українки і мого батька) були обіднілі дворяни, в них у Гадячі був дімок (навпроти замку, де Виговський підписував з поляками умову 1668 року) і невеличка посілість над Пслом. Петро Косач збудував там будинок і заснував Зелений гай, де збиралась українська літературна еліта 1905-1917рр. Косачі стосунково були багаті (сіверські, полтавські, волинські і київські). З роду Драгоманових були декабристи і "ліберали ”. Мастків купити вони не могли, Антон і Петро Антонович були лояльними чиновниками царського режиму, і тільки під впливом Олени Пчілки (Ольги Петрівни з роду Драгоманових) Петро Антонович схилився до "ліберально-українського" табору. Постійно матеріально підтримував М.Драгоманова за кордоном, його журнал (участь у київській "Громаді ").

Щодо Запруддя, то воно належало до так званого ключа посілості Косачів (чернігівських, стародубських, волинських і мглинських). Генерал Антін Косач, мабуть, за участь у приборканні польських повстань 1830– 31 і 1863рр. зміг дешево купити ковельський ключ, яким у XVI ст. володів емігрант із Москви князь Андрій Курбський. Мабуть, знаєте:

…Князь Курбский от царского гнева бежал;

С ним Васька Шибанов стремянный...

Дороден был князь, конь измученный пал...

За певні заслуги та одверті листи до царя Івана Грізного польські королі (Сигизмунд, Август і ін.) Курдському надали у володіння Ковельський ключ маєтків, тобто райони (нинішні) Вижви, Уховецька, Несухоїж, ковельської Вербки (де є могила Курдського), Любитова, Волошок, Будищ, Ратна і т.ін. Після нього ці всі посілості належали польським магнатам, які після невдалих повстань царський уряд за невелику оплату роздав українським, російським і польським поміщикаи (і чиновникам), які б виявилися лояльними в часі приборкання польської ірріденти. З цієї спадщини Курдського, наданої польськими королями, Косачам припало чимало земель, лісів і т.ін. Оскільки мій батько Микола Петрович був єдиним сином, мої тітки, як і мати їхня (Олена Пчілка, Ольга Петрівна), надали йому безконтрольну повновласність над усіма посілостями на Волині, Полтавщині і Київщині (у Києві будинок на Маріїнсько-Благовіщенській (нині Саксагапського)). З того всього залишилося небагато, бо родина була велика (“действительный статский советник ”, згодом чиновник при генерал-губернаторстві і мировий суддя, Петро Антонович був примушений позбутися багатьох посілостей (зокрема ковельського і стародубського ключів). Багато витрат треба було реалізувати з уваги на недугу доньки (Лесі Українки), яка лікувалася у Берліні, Парижі, Сан-Ремо, Єгипті, Криму і т.ін., та допомагати численним родичам, що жили за кордоном.

Мій батько Микола П. від хвилини закінчення Політехнічного інституту, будучи уповноваженим сестер, змушений був їм допомагати. Я ще все дуже слабо пам'ятав, але згодом справа була актуально дедалі більше. Коли в 1921 році Західна Волинь на підставі Ризького договору (1921 р.) відійшла до шляхетської Польщі, ми були наражені весь час на переслідування, труси, арешти, всілякі можливі докучання були з боку польської адміністрації. Уявіть собі, що мій батько, народжений у Колодяжному, до кінця життя не мав польського громадянства. У1922 році, коли були вибори до польського парламенту (сейму і сенату) і український список (т.зв. “16-ка", плюралістична) пройшов поголовно на українських землях (крім Галичини, яка бойкотувала тоді вибори), мій батько, М.П., був кандидатом на сенатора, і цю кандидатуру уневажнили, тому що мій батько “не був польським громадянином ". Потім, з моїм визріванням, в юнацькому віці це ще збільшилося, бо мене багато разів заарештовували, як учня Академічної гімназії у Львові, а згодом як студента Варшавського університету. Отже, наша родина належала завжди до " неблагонадежных ”.

Про це докладніше окремо. Факт той, щ з уваги на родинні витрати (крім своєї сім’ї, було ще шість-сім членів із родин, яких треба було утримувати) Петро Антонович, а потім мій батько Микола П. були змушені продати інші, менш важливі посідання, тобто Запруддя, Залісся, Луцьк, Будище (Станницю і Кониківщину – ліси), Волошки і т.ін. включно (за польських часів) з Колодяжним. Не кажемо про чернігівські й полтавські посілості, які, само собою зрозуміло, під час революції і громадянської війни просто “самоліквідувалися”.

Тепер щодо Запруддя. Вище я згадую, що економіка зруйнувала Косачів: трохи через надмірні витрати “не по бюджету", трохи через природну “безалаберність” (наприклад, у мого батька Миколи П. по 15– 18 нахлібників, не кажучи про втискання його різними іншими людцями. Моя мати, коли приїздила до мене до Львова, тих нахлібників заставала і розганяла). Може, просто тому, що він ніколи не хотів і не вмів займатися приватною економікою, а тим більше земельною власністю (дорученою йому проти його волі), щодо ліквідації якої в найближчому часі – він завжди очікував соціальної революції історичного масштабу – він ніколи не мав жодного сумніву.

Про Запруддя я чув і знав у дуже юних літах, але вже постфактум, коли ні Запруддя, ні Залісся, ні багато з інших косачівських посілостей (мастка, хутори, лісні ділянка і просто вкладені в чуже поземелля ужиткові одиниці (напр., Присливське біля Волошок Ковельського новішу; Зелений гай над Пслом і т. ін.) вже були давно закладені, продані, орендовані. Коли мені було 12-14років, мати показувала мені фотографії (їх було багато, але всі вона пропали) із Запруддя. Вона ще тоді не була за моїм батьком (вчилася в Києві, у пансіоні, разом із сестрою батька – Ізідорою Косач, звідси їхнє знайомство, але зберігала ці фотографії; батько був в останніх класах гімназії або вже в політехніці – отже, це роки приблизно 1902-1910. Там зняті великі товариства, якісь святкування, з'їзди, між товариством був і Іван Франко, який в тих роках приїздив і перебував з родиною в Колодяжному і в Запрудді.

На фотографіях були (як пояснили мені пізніше, також тогочасні українські діячі – Лисенки, Старицькі, Юркевич, Грицько Григоренко (письменниця), Судовщикова (вдова по братові Лесі Михайлові), батькові шкільні товариші. Через Запруддя (як і через Колодяжне) переходили, довго не затримуючись, діячі революційного руху, агентатчики, які діяли в усій Росії, в Києві, Криму і т.ін. Далеко пізніше (під кінець 20-х років) батько мій розповідав про постійні наїзди і труси жандармерії й показував мені місце в Колодяжному (над ставком) і в Запрудді, де нашвидкуруч було закопано прокламації, революційну літературу, між іншим, "Іскру”. Я розкопав це місце в Колодяжному, але там були тільки трухляві скравки паперу.

Я гадаю, що Запруддя належало до Косачів десь з 80-х років до перших років XX cm ., тоді коли діти Ольги Петрівни і Петра Антоновича були ще в ранній юності. Після революції 1905 року вони вже зовсім не були на Волині її на Поліссі. Леся в міру розвитку недуги перебувала за кордоном або в Криму, мої батьки і сестри Лесі Ізідора (Дора) – у Києві, Ольга (Лілія) Кривенюк-у Петербурзі, Оксана Косач (Шимановська) – у Швейцарії. Усіх треба було фінансувати.

Запруддя продали десь 1907-1908 роках. Залісся, Замлиння... – це, мабуть, назви урочищ, які залишилися в пам'яті. Багато років тому мій батько, коли ми були в Луцьку, показував будинок, де жили Косачі, казав, що варто було б поїхати у Запруддя, де він провів юні роки, але це не здійснилося.

Картини Олени Пчілка ‘‘Краєвид Волині”не пам’ятаю, імовірно, цей малюнок, як і інші, був у Зеленому Гаю. Олену Антонівну Косач – Приходько, діяча "Народної волі" пам'ятаю, бачив у Києві, мабуть, у 1917році, вона була дуже сувора і різка, і ми (діти і онуки) її боялися.

Щодо прототипів до "Лісової пісні" можу підтвердити: про це іноді говорила в родині, і батько навіть розповідав про того чи іншого жителя - "чудака" в Колодяжному, що його знала Леся. Пам’ятаю, до моїх батьків заходили гості, жителі із Запруддя, Скулимо, Несухоїж, Уховецька, і довго бесідували з ним. Були там матроси, що брали участь у повстаннях на Чорному морі, герої громадянської війни.

З природи речей, очевидно, мої спогади раннього дитинства фрагментарні й заімлені. Краще пам’ятаю роки 1917, 1918, 1919... Але це вже була інша доба. Я перебував тоді у бабуні, в Гадячі, потім у Києві з матір’ю, потім у Сарнах, у фронтовій смузі, у Житомирі і наприкінці – під кормигою вже шляхетської Польщі в Ковелі й Колодяжному, хоч там бував тільки на вакаціях, бо вчився у Львові (Перша академічна гімназія) і у Варшаві (на юридичному факультеті).

У Камені-Каишрському я був у 1933 році один день, краще сказати, одну ніч. Ми з товаришем ховалися від польської поліції (після трьох років тюрми вдалося на деякий час вийти на волю, але апеляційний суд наказав нас розшукати і негайно арештувати). Ми дібралися з Ковеля до Каменя й ночували у місцевого учителя, знайомого, доброї людини (прізвища не згадаю), а вранці з Ратна виїхали до Львова, де декілька тижнів переховувалися. У червні того ж року я нелегально перейшов кордон Чехословаччини. З того часу живу за кордоном, нині – в Америці. "Сузір’я лебедя" (Нью-Йорк, 1984) – це, власне, роман про Косачів напередодні першої світової війни, рік 1914.

Шановні друзі, працівники музею!

Мені відомо, що Ізідора Косач-Борисова, яка проживала до смерті в Нью-Джерсі, пересилала до музею Лесі Українки свої записки, можливо, там є більше про Запруддя. Також Ольга Косач-Кривенюк (моя тітка, але я з нею, як і з тіткою Дорою, не маю зв’язку через політичні розходження) залишила спомини, здається, навіть вийшли окремою книжкою, плюс книга листування з Лесею Українкою. Цю книгу я передав до Києва.