Текст книги "Оксамит нездавнених літ"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Іван КОРСАК

ОКСАМИТ НЕЗДАВНЕНИХ ЛІТ

Видавництво «Волинська обласна друкарня»

Луцьк-2001

ББК 63.3(4УКР– 4Вол) 6     К 69

На крутих віражах, аж тамується і перехоплює подих, нашої новітньої історії є особлива дата – 24 серпня. День незалежності.

Цей день – тема велична і величезна, незміряна і невимірна, скіпьки не черпай – не вичерпна. І все ж без осмислення цієї історичної розстані подальша дорога наша може стати дорогою в нікуди.

Із нотаток автора, інтерв'ю, бесід та розповідей вимальовуються контури низки "оксамитових ” і не вельми подій, що відбуваїися в краї наприкінці 80-х – на початку 90-х років, окреслювалися силуети людей, завдяки яким і стало можливим Двадцять четверте серпня.

ISBN  966-7644-72-3                                 Корсак І.Ф., 2001

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

У ресторані “Зелений гай”, що за околицею Луцька, вечеряли.

Леонід Макарович Кравчук – сивий, навіть не просто позначений густою сивиною, а якось по-особливому інтелігентно сивий, у бездоганно припасованому світло-сірому костюмі, з виголеним до легкої синяви обличчям і манерами особи, яка звикла перебувати, навіть більше – постійно жити під телекамерами – менш за все нагадував людину, котра недавно програла у президентських забігах. Відчувалася розкутість і невимушеність, без марнотного хизування, набута спокійна душевна певність: хоч розклад голосів примхливих виборців і позбавив його регалій глави держави, проте нікому уже не під силу відібрати ймення першого Президента незалежної України.

У ресторані “Зелений гай” демократична громадськість Луцька давала прийом з нагоди приїзду Л.М.Кравчука на Волинь.

І легкий дзенькіт фужерів, і розмова, що дзюрчала у кілька струмків, – товариство, як водиться за вечерею, розбилося з часом на кілька гуртів, – створювали атмосферу довіри й відвертості. Господарі, шануючи гостя, усе ж не уникали “важких" запитань.

Мова зайшла проте, чому управлінський апарат України як частинка української інтелігенції часто-густо програє колегам із сусідніх країн.

– Чому дивуватися? – звів брови Леонід Макарович. – Розстріляне відродження двадцятих років, винищення української інтелігенції в тридцятих... І так до шістдесятників. А хто залишився? Залишилися Кравчуки, Кучми – так і до мишей можна дійти...

Полинна гіркота правди була у сказаному, але й водночас неправда – недооцінювання того, що витоптувалося по сівбі, а воно, потоптане, таки сходило, йому сонце пробували затуляти, а воно таки зеленіло, його трощили й мотлошили по стеблині, а та потрощена й понівечена стеблина випрямлялася й знову тягнулася до неба синього... Інакше звідки тоді взялася Незалежність?

Тож коли до мене дійшло слово, я підняв келиха.

– Шановний Леоніде Макаровичу! Добре бути будівничим за погоди і як є з чого мурувати. Гірше бути будівничим у люту негоду, на пронизливих вітрах-протягах... Тож піднімімо цей келих і за Вас, і за кожного в цьому залі, хто клав свій камінець в підмурівок України і не злякався негоди...

Літа, що миготять, як цифри на автомобільному лічильнику швидкісного авто Часу, засвідчили: до “мишей” діло все-таки не дійшло, українська інтелігенція зуміла достойно скористатися своїм шансом у здобутті незалежності. Щоправда, виникає нова проблема. Події десятирічної і більш ніж десятирічної давності потрошки розмиваються,

мерехтять, як постать ратая над весняним полем. Видно плуга, що кладе чорну масну і лискучу, ще студену скибу, видно бриль ратая, а хто під тим брилем ковтав солоний піт (і витертись ніколи) – уже й не розрізнити... От і накладають сьогодні власне фото на розмите обличчя плугатаря нерідко ті, хто не тільки не знав мозолів другої половини вісімдесятих – початку дев’яностих років. Охоче, з вистрибом, молячись і хрестячись, у ратаї записуються ті, хто під плуг тоді тільки штрикав мотиччя, хто, хитрувато мружачи лукаве око, по-злодійськи виглядав з-за рогу: а що з того вийде? Чия зверху -з тим і я...

І ще одне. Уже при незалежній Україні зросло, наче моложій, нове покоління, яке в шкільних підручниках не читало, як картається своя земля, що вона хоче бути не позиченою. Довелося чути, як хлопчаки (десь так другокласники чи “третячки”) сперечалися:

– Слухай, що таке СРСР?

– Ну ти і дуб – іспанська футбольна команда.

Крий Боже, автора, аби він присягався, що на все, про що оповідає, тільки одному йому належить монополія – монополія на правду. Автор може тільки стверджувати, що викладає суто власну точку зору, точку зору очевидця чи учасника подій.

Іноді думки, асоціації, картинки, "фото” з натури, на перший погляд, виходитимуть за межі теми, але то лише на позірний погляд. Бо “грона гніву” (майже за Д.Стейнбеком) наливалися впродовж багатьох десятиліть,живилися вони гіркими соками несправедливості, приниження і фальшування дійсних подій.

Автор буде вдячний читачеві, якщо той не задрімає над його рядками, не образиться, якщо той позіхне з нудьги і відкладе книгу. А якщо й зовсім потім не розгорне, – то так автору й треба.

БЕНКЕТ НА СВЯТІ, НА ЧУЖОМУ СВЯТІ…

Грудневої пори 1990 року розмовляю з місцевими молодими людьми на могилі фельдмаршала Маннергейма у Фінляндії. Скісний дощ навпіл з мокрим снігом, від якого, кривлячись, відвертаєш обличчя... На кладовищі негусто туристів і місцевих відвідувачів, але на темний мармур могили час від часу лягають пурпурові квіти – і мокрі сніжинки, засвічуючись та через мить згасаючи, ще яскравіше відтіняють густу красу пізніх жоржин і троянд. Квіти кладуть не якісь офіційні делегації чи особи, а просто собі одинокі відвідувачі: прочовгала бабуся доріжкою, для якої вартує труда нахилитися до могили, пройшов молодий батько з безтурботним хлопчаком, який усе робив підстрибуючи, навіть кладучи букет, і вище нього у такт підстрибувала жовта китиця на малюковій шапочці.

Моя співрозмовниця, фінляндська дівчина років двадцяти двох, добре освічена, хоч і з акцентом, але вправно володіє російською.

– Ми років триста жили під шведами і років до ста – під Росією. Шведи не мали звички втручатися в наші справи, і ми терпіли. Терпіли доти, поки Швеція не почала вести затяжні й дорогі війни та брати уже тяжкі податки-відтак ми відділили: З Росією гірше: росіяни полюбляли пхатися у наші внутрішні справи, тож ми терпіли менше.

На безпросвітно-сірому небі початку сльотавої фінської зими барвисті квіти біля підніжжя аж ніяк не. помпезного пам’ятника фельдмаршалу, без сумніву, були для мене свідченням історичної пам’яті люду цієї країни. І я подумав годі, що в основі “розлучення” багатонаціональних держав насамперед були все-таки економічні мотиви. Не дивина, що подібні думки набігали – до проголошення Незалежності України залишалось таких довгих і таких приголомшливо-стрімких, таких незабутніх, коли відчай змінювався ейфорійними наДіями, мов кольоровий сон у далекому дитинстві, а ті надії, ледь спалахнувши, ставали сірим, холодним і мертвим попелом, до проголошення Незалежності залишалося всього дев’ять місяців.

У Фінляндії я побував у складі групи редакторів районних і міських газет Волині та журналістів обласних видань. У продимленому цигарками вагонному тамбурі, підкріпившись екологічно найчистішою волинською з перцем і без нього, розгарячілі колеги сперечалися: а чи треба та незалежність, чи то, може, “різати по живому”? Чи, мо розвинути далі розвинутий соціалізм, чи здатися на милість старого, так щедро засудженого, осміяного й обпльованого капіталізму. Врешті, стомившись, я сказав тодішньому редактору локачинської газети Володимиру Васильовичу Саламанчуку:

– Досперечаємося, як додому голоблі повернемо.

Змоклі й натомлені, мої колеги, никаючи цілоденно в нелегких спробах продати якомусь тутешньому випивосі контрабандну плящину горілки чи спирту, аби купити фірмовий магнітофон (чи то вершина малоймовірних і малодосяжних мрій – відеомагнітофон, бодай плеєр!), полохливо і злякано озиралися навкруги: чи нема десь близько поліцейського? З тутешніми законами жарти погані. Гарні й достойні мої колеги, що приїхали з країни, яка іменувала себе великим і могутнім Радянським Союзом, брели приниженими привидами з товаром, котрий тихо збулькував під полою, і могли тільки блискати голодними очима на сяйво розкішних передноворічних фінських вітрин. Вдома ділили талони на масло і мило – аж не віриться, невже це було? А тут...

Тож які дискусії після бенкету, на святі, на чужому святі...

І ще один епізод перебування у Фінляндії. їдемо з Гельсінкі на північний захід-дорога в’ється поміж піщаних пагорбів, молодий сосняк на узбіччі... Ну геть тобі наше рідне Полісся,тільки хтось на оцій піщузі то там, то деінде валуни порозкидав у зріст людини, а то й більші...

А гід розповідає про економіку Фінляндії.

– У нас в сільському господарстві проблеми, проблеми... Перевиробництво.

Господи, думаю, нам би ваші клопоти – на цьому щирому пляжному піску, та ще й поміж каменюк люди “додумались” до перевиробництва. Вдома у мене – довжелезні черги, діти вистоювали по кілька годин за молоком. А якби вам, шановні фіни, крий Боже, наші черкаські чорноземи... Вільна, ненасильницька економіка навіть за найскромніших природно-кліматичних умов дає результати, які тоді, у 1990-му, навіть й уві сні ввижатися не могли.

А я ж добре пам’ятаю, як у повоєнні літа на Волині починався “новий етап” в сільському господарстві, пам'ятаю, як записували батьків у колгосп. І на моїй пам’яті все, що з того вийшло.

Писати у колгосп батька прийшли ще зранку.

– Ну, здоров, хазяяко! – невисокий, замашний у плечах, як тугий перший осінній гриб-боровик, що виліз з-під глиці за одну лише ніч, голова подав руку. Вчора його тільки обрали головою колгоспу, першого й незнаного досі у селі, що загубилося аж ген на далекій околиці волинського Полісся, тож голова був сьогодні празниковий, усміхався з-під пишних портретних вусів поблажливою усмішкою удачливої й через те доброї зараз до всіх людини. – А я зрання було звірився тебе й дома застати... Хутірський чоловік – пташка рання, звично вона вже носик теребить, коли пізня ще тільки очі жмурить.

– Та який я там хутірський... Ні пришити, ні прилатати, край села й годі, – обачно і насторожено якось вітався батько з головою та іншим гостем, мовчазним і вічно набурмосеним,теж тільки вчора призначеним бригадиром. – То до хати прошу, людкове.

Голова поволі причинив усмішку, як причиняє дерев’яна засувка поліщукову хату, і по тому лице його стало казенним.

– Ніколи нам, чоловіче. У колгосп ми прийшли писати.

Батько не зразу знайшовся на слово, він стояв розгублено, як школяр, опустивши важкі, витягнуті роботою руки, які, наче зайві, не відав де діти.

Вчора у колишній поповій хаті, на якій тепер висіла фанерна дощечка з написом “клуб”, зробленими не вельми впевненою рукою, до півночі дерли горлянку дядьки, смалили махру, від якої аж зуби жовтіли, а незвичному зразу забивало памороки; уповноважені з району, вимахуючи руками у сизих клубах диму, мов потопленики, що рятуються з останніх сил, ублагували вступати до колгоспу.

– От я здам кобилу й лоша, – схоплювався й гарячився котрийсь із дядьків. – А в Грицька Пріськи дві курки, та й то одна кульгава. І в нас буде їднакове право?

– Однакове, – втішав уповноважений. – Але...

Гамір бухнув новою хвилею, і та хвиля зовсім втопила уповноваженого, що безпорадно та марно лише розкривав рота, як у німому кіно; вщерть заповнена людьми хата двиготіла й гула осіннім ярмарком, а клуби тютюнового диму вирували понад стелею, як пара над шпарким окропом.

– А вода ж бо як? – прорвався урешті, як притомилися трохи, верескливий Гриць Пріська, якого, очевидячки, не вельми журила власна кульгава курка – був він рибалкою заповзятим, і жінка, кленучи смертними кльонами лайдака-чоловіка, що геть запустив подворицю, не раз і не два ламала на цурки вудилища. – А вода чия? А риба?

– Вода ваша, риба наша, – засміявся уповноважений і втомлено присів на стілець.

Врешті колгосп ухвалили-таки лаштувати, голову встановили, призначили бригадирів і побрели по домівках, ще довго по кутках і на роздоріжжях доводячи одне одному свою правоту.

– Так пишешся чи ні? – вернув батька в сьогодні голос голови. Його посмішка була надійно замкнена міцною засувкою, тихо сміялися лише очі – чомусь одне в нього було зеленкувате, а друге – каре, чорної, прірвної глибини.

– Є би намне, – розводив безпорадно порепаними руками батько, в’яло і похнюплено все ще стовбичачи перед прибулими. – Ци є відаю...

– Та-а-к, – з повільною насолодою розтягуючи слова, голова вийняв із-за халяви складений удвоє учнівський зошит, вийняв з переможною неспішністю. – Не хочеш -діло твоє. Тут ось намальовано, що живеш ти, чоловіче, на хуторі. А хутори, як знаєш, будемо мести мітлою.

І він розвернув свої у сажень плечі до бригадира:

– Бий комина.

Бригадир з тим самим набурмосеним, байдужим до всього на світі обличчям, мов не було навкруги для нього геть нічого цікавого і нового, тільки сіра нудьга, з тим самим порожнім виразом на лиці узяв драбину і знехотя покарабкався на стріху. Батько широко розкрив рота, дивився ошелешено на бригадирове суконне галіфе, що ковзало по слизькій стрісі, дивився заворожено, мов на негадане заморське чудо, а врешті таки не витримав:

– Ік, до лихої матері... Справді поб’є. Злазь!

Бригадир сонно якось озирнувся і на кивок голови неохоче почовгав униз кирзаками із затоптаними у різні боки задниками.

– Отак би відразу, – голова відсунув засувку і знову випустив з-під пишного вуса на волю посмішку, білі зуби його грали у хованку.-А раз пишешся, то межу села ось так проведемо... І ти, чоловіче, уже не хутірський,ти вже законний у селі.

Голова поважно обвів якийсь кружечок на аркуші жирною чорною лінією й уже знайомим добрим поглядом щедрої та удачливої людини зиркнув на зніченого господаря.

– А може, нех уже весною? – м’явся і тер чомусь змерзлі руки батько. – Влітку і качка прачка, а в зимі й Тереся не береться...

– Знов ти мазаним до себе, – засувка беззвучно шугнула вниз, і лице голови стало державним. – Ну як ти живеш: у кишені тарган та блоха, у хліві – ратиця й хвіст. Ото й усе твоє життя. А колгосп знаєш, як зватиметься? ’’Світлий шлях"! О!

– Е, голово, – недовірливо прицмокнув батько і скривився, мов узяв на язик кислицю. – Ще по воді вилами писано, як на тому шляху поладнається...

– Балачки, – скосив невдоволене око-оте чорніше-голова. – За такі балачки – сам знаєш куди...

– Ти ж свій, сільський, – здивовано і трохи винувато розводив рукам и батько.

– І все ж таки погано живеш, – тримався свого берега голова. – Ні світла отут, ні радіо... У тебе ж дитина жодної пісні, що тепер репродуктор співає, не тямить.

– Чого б то у нас без пісні, – образився було, аж надув по-дитячому губи батько. – Є в нас жнивні і петрівські, рогульки і купальські, грибовицькі пісні і ягідні... А ще-веснянки, щедрівки, колядки. Ні, – не згодився чоловік уже зовсім.

– Старосвітське... Віджило разом з нашими бабусями,– голова,уже сердячись на батькову впертість, вийняв з лівої кишені крамничну цигарку – незручно йому було з учорашнього махру смалити, хоча в правій кишені ще тримав самосад, який нишком курив, коли ніхто не бачив.

– Так пишешся ти до колгоспу чи ні?– низонув він різномасними своїми очима, низонув, як видалося, навиліт. – Чи будеш вибиратися як за море стріляти?

– Вола звуть у гості не мед пить – воду возить, – м’явся знову батько, тупцяючи з ноги на ногу. – Hex уже навесні.

– Діло хазяйське, – з робленою байдужістю вийняв голова з-за халяви зошита, майже не дивлячись, щось черкнув у ньому. – Ти хутірський, чоловіче. Бий, бригадире, димаря.

Бригадир, що стояв з виглядом марноти усього сущого на землі, так ні разу й не докинувши слова, тепер знову покірно підставив драбину і, шкарбаючи кирзаками, подерся на стріху.

Мати, що досі порпалася у хаті, зачула врешт шкрябанину і, виглянувши за поріг, зачудованими та округленими очима повела за бригадиром.

– А що, ти за бусла у нас на стрісі житимеш?

Батько злегка торкнув головине плече:

– Давай уже, напишу той папірець... Хоч перед жінкою не стидай.

– Е-е-й! – загукав, задираючи підборіддя угору, до бригадира вдоволений голова. – Злазь!

Бригадир озирнувся, хитнув головою з докором, не вимовивши й слова, лиш очі змучено відказали: “Дайте вже мені спокій”, а тоді, важко та сумно передихнувши, почовгав униз викривленими чобітьми з усохлими, задертими вгору носами.

– У колгосп тра’ писатись, – просто сказав батько.

– А за що нам кара ця? – і жіночий лемент, мов за покійником, розлився на всю околицю.

"Ще ця вмішалася, як середа в тиждень, – блиснув з-під лоба спересердя голова, аж між його різноколірними очима іскри змигнули. – Тепер і її вговорюй":

– Усі пишуться. На вас не зійшовся світ клином.

У присутності жінки батько куди пожвавішав і, розхоробрившись, навіть наважився смикнути сором’язливо голову за рукав.

– А мо’, уже на весну?

– Ти такий, як литовський ціп: і туди і сюди, – закипів урешт голова і владно кивнув бригадирові: – Бий востаннє комина цьому хуторянину.

“Як ви усі мені набридли”, – тихо відказали бригадирові очі, але сам він слухняно підставив під стріху драбину.

Так вовтузилися до самого вечора, і аж коли смеркло, при гасовій лампі, я пам’ятаю, як батько, слинячи хімічний олівець, накарлюкав заяву в колгосп. А де дінешся? Поруйнують димаря, здеруть дах – куди підеш з п'ятьма малолітніми дітьми?

Батько ще не міг сказати – добро то чи лихо так стрімко вривається вихором у тихе їхнє село. Він не боявся праці, не боявся навіть, що на спільний їхній клопіт хтось з великого кагалу позиратиме з-за вугла, він тільки не розумів, чому між ним і землею повинен стояти ще хтось – і це нерозуміння будило тривогу. А бачене за вікном тільки ятрило: клекотали вози, ревла худоба, мов на пожежу чи смерч, у валках-процесіях без хреста й хоругв йшли трудом згорблені люди, які, привалені негаданим, горбилися ще дужче до землі, нехитрої, пісної землі, в якій їхня доля, їхні радість і смуток;вони проходили мимо подвориці з нерозуміючими очима, як у безсловесної тварі, що її ведуть на забій, проходили, як біженці у минулі війни чи як предки їхні в давнину, рятуючись від татарського нашестя...

Очевидно, прості фінські люди, кладучи барвисті квіти на темний мармур могили свого уславленого вояка, мали чітке уявлення, від якої біди вберегли їх солдати Маннергейма. Ця біда у мого покоління і мене особисто, мов кадри кінохроніки зі старої подряпаної плівки, мигаючи, інколи постає перед очима. Уже невдовзі після організації колгоспу, в який “добровільно” записали батька, з пограбованих дядьківських клунь неподалік нашої хати збудували на пагорбі колгоспну конюшню-стайню і майже заповнили її так само “добровільно” усуспільненими кіньми. З тією конюшнею відбувалися дива дивнії: щожнив колгоспники накривали її свіжою, вилискуючою і пахнучою соломою, а вже десь із Різдва ту солому здирали і різали на січку худобі, аби не виздихала до першої паші. Весняні вітри гуляли поміж оголеними кроквами, і моторошно ставало від руїни. Неймовірно худі, – тільки кість, тільки скелет, обтягнутий шкірою, – підвішені на лійцях і вірьовках коні, бо якщо впадуть, то не встати їм довіку вже, дивилися на світ благальними і ображеними очима. У тих очах крізь обдертий дах відбивалося не тільки свіжовмите блакитне весняне небо, а й біль та німий відчай, у тих великих вологих очах, здавалося, єдиній живій частинці цього стражденного тіла, відбивалося і променилося незаслужене приниження голодом, невимовний крик до совісті людини – і ніхто нічого не міг зробити, допомогти, порятувати, і ніхто не міг витримати цього погляду безневинної роботящої тварини, і всі, навіть діти, винувато опускали очі.

А хіба тільки початок колективізації виписаний такими химерними сторінками? Добре пам’ятаю, як сільські дядьки, і батько при тім числі, різали на корені яблуні. Уряд Маленкова-Булганіна, уже по смерті Сталіна, обклав селянина такими щедрими податками, що краще було зрізати садовину, аніж мала вона давати людині красу і користь. Сьогодні молоді люди не уявляють, як можна вистояти в кілометровій черзі за хрущовським хлібом (на одні руки – не більше двох хлібин), жовтуватим від домішок кукурудзи хлібом, який чомусь черствів на очах.

Кілометрові черги за хлібом, у яких, траплялося, люди непритомніли, були на початку шістдесятих років. А чи доводилось сучасному читачеві харчуватися з “магазину об’їдків”? Певен, що абсолютна більшість читацького загалу уявлення зеленого не має, що це таке, або вважатиме їх закладами для бомжів, якимись харчовими “секенд хендами”. А я та моя дружина, як і тисячі киян, охоче ходили два роки по “об’їдки”. Так називалися магазини для працівників ЦК Компартії України. Вони були закриті для всіх простих смертних, окрім членів сімей апарату ЦК, і тільки один день на тиждень відкривалися для людей без спецпосвідчень. Люди, зрозуміло, охоче змітали недорозкуплені “об’їдки” високопоставлених осіб, а далі... далі завозилися нові дефіцити, оновлювався асортимент і треба було знову чекати відведеного дня.

“Магазин об’їдків" – то вже не шістдесяті роки екстравагантного пропагандиста “королеви полів” кукурудзи, то середина сімдесятих, “розвинутий соціалізм”, найблагополучніший за радянськими мірками час. Система, яка глаголила на всіх міжнародних розстанях, що лиш вона вибудувала величну піраміду соціальної справедливості, насправді вивершила великий пагорб лукавства і фальші “магазином об’їдків".

СЛІПІ ПОВОДИРІ СЛІПИХ

Тихо шелестять сторінки пам’яті, і писані ці сторінки вельми різним чорнилом. Щиро жаль, що поміж кольорів тих чорнил небагато райдужних, а загусто темних. Тож невипадково можна почути докори, справедливі й не вельми, насамперед на адресу письменників, журналістів: де ж ви раніше, милі, були, коли так щедро славословили радянський лад, славословили, облизуючись і холуйськи заглядаючи, не кліпнувши, йому у вічі?

Одновимірної відповіді на це не існує.

Насамперед не всі “заглядали у вічі". Рукописні аркуші В.Чорновола чи В.Стуса мережили “у клітинку” тіні грат. Поети, щоб видати вартісну збірку, докумекали досі так і не запатентований винахід: легендарний “паровоз” – вірнопідданий вірш на початку книги, який рятував усю книгу.

Совісна інтелігенція, йдучи в КПРС, таки напевне не йшла за правом входу в “магазини об’їдків”, про існування яких ще довго ні сном ні духом не відала. Люди йшли, щоб зробити в хорошому розумінні слова кар’єру, просто, щоб зробити щось вартісне у цьому житті – без відповідного анкетного запису в графі “партійність” надії лишались марнотним міражем. І ледь притихав терор троєкурівських псів Системи, як голос інтелігенції вирізнявся все гучніше. Духовні, культурні, національні, економічні, екологічні проблеми, болісні, мов незагойні рани,звучали у творах, виступах, публікаціях Івана Драча, Ліни Костенко, Володимира Яворівського, Юрія Мушкетика, Володимира Черняка – цей перелік імен, слава Богу, такий довгий.

Потроху, спроквола, ще боязливо озираючись навкруги (Борис Олійник: “Якщо в Москві стрижуть нігті, то у Києві відрубують пальці”, що ж тоді в області чи в районі?!), піднімала голову так звана провінція.

У нас, на волинському Поліссі, де я в 1975-1990 роках редагував камінь-кашпрську газету “Радянське Полісся ", намотувався, як і скрізь, клубок проблем. Однією із них була бездумна меліорація.

Уже починали висихати споконвічні криниці, ще дідівськими мозолями копані, зникали в лісах рідкісні види рослин, занесені в Червону книгу, птаство, мов обпалену невидимою пожежею, обминало землю давніх гніздовищ. Перепис буслів, проведений газетою, школами і науковцем Миколою Дуденком, засвідчив: сімей лелек у районі за повоєнні роки зменшилося майже утроє. Ось, власне, що з приводу бездумної меліорації я говорив на найвищому районному зібранні.

НАОСЛІП БУЛЬДОЗЕРОМ – ПРОТИ ПРИРОДИ

З виступу І.Ф.Корсака, редактора газети "Радянське Полісся”.

"Вітер бурхливого часу ввірвався і на сторінки “Радянського Полісся ". Думки, що звучать тут, – непідголені, непідфарбовані, зате щирі – викликають дискусії.

Візьмімо екологічну дискусію. У матеріалі "Чи потече Турія в Нідерланди"розглянуто ряд проектів меліоративних робіт на Волині. Є серед них більш виважені, є менш, але є й такі, про які головний інженер проекту осушення в колгоспі імені Котовського М. М.Залізюк висловився привселюдно і недвозначно (цитую дослівно): "Бред сумасшедшего”.

Як відомо, занепокоєння газети розділили Академія наук УРСР, обласний комітет охорони природи, через урядовий орган – РАТАУ – Держкомприроди республіки.

З цього приводу думка “Радянського Полісся ” така: неправомірно твердити, що меліорація тільки зло, неправомірно твердити, що меліорація – тільки добро. Єдине правомірне – безпристрасна наукова експертиза. Академія наук УРСР готова простягти нам руку. Невже ми її відхилимо?

Я звертаюся сьогодні до Вас, Павле Івановичу Дяк, адже Ви на цій землі народилися, їй Ви життя своє віддаєте: давайте укладемо договір з Академією. Звертаюсь до Вас, Іване Тимофійовичу, до Вас, Миколо Івановичу, адже ваша ідея про впорядкування річки Цир знайшла загальне схвалення людей – вислухаймо ж думку науковців. Сьогодні у нас нема науково обгрунтованої системи меліорації, ми премо наосліп бульдозером на природу. А вже й так багато біди маємо.

Візьмімо позаминулий номер "Радянської Волині", зокрема повідомлення П. С. Рудика. Читаємо: “...у нижній течії Турії вміст азоту амонійного в шість разів більший, ніж торік (непогані темпи), у 27 разів перевищує норму, зате кисню в 11 разів менше потреби, щоб відродитися. Багато зла роблять, звісно, ковельчани, але й ми азотні сполуки добавляємо.

То невже ми прийшли на цей білий світ, щоб тільки знівечити землю і запаскудити, перетворити на помийниці ріки, невже ті, хто житиме після нас, згадуватиме нас лише "насмешкой горькою обманутого сына над промотавшимся отцом?”.

Вношу пропозицію: сконтактувати з Ратнівським, Любешівським і Маневицьким районами, об'єднати кошти і провести експертизу Академії наук УРСР.

Це питання не тільки господарське, це вже соціальне, а отже, і політичне.

І ще одне. Не треба гримати на В. І.Бондаря. Після нової публікації в "Радянському Поліссі” не треба кликати для чергової "нахлобучки ”, а треба сказати "спасибі” за виконання ним лікарського і людського обов ’ язку.

Наступне питання. На сторінки "Радянського Полісся”, незалежно від того, ставиться ця рубрика чи ні, вриваються дискусії про демократизацію. В районній парторганізації робиться немало щодо цього – у нас здорова морально-політична обстановка. Але все ж, якщо відверто, час від часу трапляються рецидиви минулого. Пошлюсь на приклад недавніх виборів до обласної ради народних депутатів по Воєгощанському виборчому округу №64. Це справді чисто апаратні вибори, вибори без вибору, без альтернативних кандидатур, вибори, від яких за три версти тхне болотом застою. І дуже прикро, що кандидат у члени бюро обкому партії Г. І. Головенець, – я кажу це у вічі вам, Галино Іванівно, – як комуніст, не мала мужності відмовитись від участі у цих бюрократичних іграх.

Я змушений сьогодні повторити те, що вже казав на бюро райкому партії: такі вибори з одного кандидата с прямим саботажем рішень XIX Всесоюзної партконференции і З’їзду народних депутатів.

Хитрі ми люди, от тільки кого обманюємо балачками про перебудову? Та себе, па своє горе, обманюємо.

Не зайве декілька слів сказати ще про одне цікаве явище. Проілюструю. Опублікували ми на прохання читачів вірш Андрія Панчишина з театру-студії "Не журись ”. Ціла буря у склянці води знялась, незважаючи на успішні виступи театру-студії у Луцьку та Львові, двократний показ його по українському телебаченню, широке обговорення проблематики низкою провідних московських видань. От і виходить: Луцьк і Львів не те співають, Київ не те показує, а Москва не те пише. Тільки Камінь, щойно розділивши свіжі талони на мило, з поважним виглядом повчає, як на світі жити – вчить і Луцьк, і Київ, і Москву.

Не просто буде газетярам далі робити газету з власною думкою, позицією, а не кишенькову газету. Хотілося б тільки, щоб нам потім не нагадали слів людини, яку на З'їзді народних депутатів назвали "великим гуманистом и великим писателем земли русской”: “Слепые поводыри слепых... ”

Тож дивімося на наш бурхливий світ уважними і широко розплющеними очима ”.

Ці слова мовилися орієнтовно 24-25 серпня 1989 року, бо виступ було опубліковано 31 серпня. Якою ціною давалася свобода слова (до проголошення незалежності лишалося два роки, радянський устрій видавався справді “непорушним"), про це окремо йтиметься в наступних розділах. А зараз хотілося б згадати, як сліпі поводирі сліпих з дивовижною майстерністю уміли навіть реальні, робочі ідеї при тодішніх економічних порядках доводити до абсурду.

Хтось із секретарів ЦК Компартії України (здається, Борисенко) у 80-х роках побував у Канаді й приїхав вельми захоплений ідеєю відгодівлі бичків “на підсосі та глибокій підстилці". Дійсно, тамтешні фермери такий метод відгодівлі успішно практикували.

Після повернення секретаря ЦК у кожній області провели семінари. На Волині він відбувся в колгоспі імені Дзержинського Камінь – Каширського району.

Пам’ятаю приїзд найвищих посадових осіб Волині, сотень голів колгоспів, юрмище автомобілів на широченному вигоні за селом – автоінспекція, мов у великому місті, шикувала легковики, бо розминутися було ніде. Поважні фахівці розповіли про подібність наших і канадських природно-кліматичних умов, а ще про те, як швидко, мов на дріжджах, ростуть бички. Ніхто не сперечався – перевірено ж людьми...

А через півроку, уже взимку, мене посилають уповноваженим побувати на цій фермі. Пригадую: лютий мороз, я сам за кермом, добряче намучився за дорогу, бо перемерзав радіатор старенького “газика”. Та приїхав на ферму, як було велено, ще до шостої ранку. На неосвітленому чомусь подвір’ї знайшов у темряві вхід, з натугою відчинив вмерзлі двері... і остовпів.

У світлі єдиної на довге приміщення лампочки – майже до вікон кучугури замерзлого гною, по яких ковзаються, мов альпійськими схилами, телята, а біля самісіньких дверей, у кількох кроках від мене, – гора свіжих трупів тварин, які рвала зграя собак. Не знаю, де й взялися ці чималенькі собацюги – сільські чи приблудні, тільки, негадано потривожені, вони враз підняли свої заюшені пащі. Мовби бліц – фотографія: оскал білих зубів, від кривавого банкету відірваних, кілька пар очей, що засвітилися непідробною і нестримною люттю, засвітилися зажерливою готовністю не віддати здобич, в яку міцно вп’ялися кігті, піднімалася, наче від вітру, шерсть на собачих загривках, а тихе утробне вурчання наростало незвично і загрозливо...