Текст книги "Оксамит нездавнених літ"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Ми змушені були брати руберойд у Луцьку, міняти на цигарки у Львові, а тоді Олексій Шумик сідав у КамАЗ і аж на Волзі, у Правдинську, міняв ті цигарки на газетний папір. Так і виходили у світ, ще й іншим виданням допомагали. Коли першій ластівці української незалежної преси, першому українському антикомуністичному виданню “Народній газеті” ЦК Компартії повністю перекрив “кисень” у Києві, цей часопис пробували друкувати у Львові, згодом у Теребовні – але й там партійна влада була ще всесильна.

Тому з абсолютно обґрунтованою гордістю я з колегами згадую, що саме у найтяжчий час три номери “Народної газети” (стотисячним тиражем!) були віддруковані на нашому папері саме у Луцьку, на базі газети “Народна трибуна”, Петро Кралюк, нині доктор наук, завідувач кафедри, кандидат наук Віктор Пенько, інші науковці не цурались чорнової роботи, вели коректуру, вичитували сторінки, зрозуміло, що все безкоштовно. Боже, які то були гарні, романтичні часи...

Але в ті гарні, романтичні часи цілком безкарно “невідомі" особи (якраз навпроти облпрокуратури та облуправління міліції) били періодично нам газетні вітрини, викрадали національного прапора, який ми вивішували задовго-задовго до визнання його державним, а прокуратура “сі тєгала” редактора за образу честі й гідності Президента Горбачова. Коли на вулицях Вільнюса пролилася кров, у “Народній трибуні” на першу сторінку винесли заголовок “Імперський чобіт топче. Литву”, а відповідальність за безневинні жертви прямо поклали на діючого Президента СРСР.

Після публікації фейлетону “Зозулині яйця” – судовий процес.

Через рік і вісім місяців після здобуття Україною незалежності опублікував я в “Народній трибуні” (26.05.1993 р.) статтю “Інтелігенція і влада”. Із сумом, на жаль, доводилося констатувати, що ставлення бюрократично-владних структур до інтелігенції й надалі залишається як до горезвісного “прошарку”. По інтелігенції, як по беззаперечному двигуну української оксамитової революції, найперше вдарили всі економічні негаразди, національно-свідома державницька преса лише спиналася на ноги, та й з тих, ще кволих ніг її легко збивали, на книжковому ринку – нахабна й безцеремонна інтервенція російської літератури та низькопробного чтива... Досить цікаві, як на мій погляд, наводилися розрахунки щодо економічного становища преси. “Сьогодні, – йшлося в статті, – собівартість номера такої газети, як “Народна трибуна”, за найскромнішими підрахунками перевищує 60 карбованців. З початку року до кінця травня ми даємо читачу сорок номерів. Якщо врахувати, що передплату ми провели у 288 карбованців, то нескладно прийти до висновку: ніхто, крім читача, нам не дав ані шеляга, зате ми кожному передплатнику дали дотацій тільки за п’ять місяців понад 2100 карбованців. Ці гроші журналістський колектив заробляв рекламними та поліграфічними послугами, здешевленням випуску, співпрацею з державними і малими підприємствами... І ми не вважали, що працюємо на “дядю”. Бо той “дядя” – то наші вимучені й згорьовані люди біля заводського верстата і під пекучим сонцем у полі”.

Ми з усіх сил старалися втримати свою економічну незалежність, бо, як зазначалося в тій самій статті, “придворними борзописцями не були і не будемо”, і вірили, що “зламаються іржаві й щербаті цензурні ножиці”.

За п’ять років існування “Народної трибуни” газета не взяла ні копійки державних дотацій. Лише один раз за рішенням сесії нам переказали суму, що не робила для видання погоди,та й ту ми “відігнали” назад.

І не з амбіцій відігнали, не від гонору чи зарозумілості. Втрата економічної незалежності для будь-якого видання означає втрату незалежності взагалі. Саме тоді на всю Україну прозвучали слова відомого народного депутата і журналіста М.Батога: “Якщо раніше преса була залежна, то тепер – продажна”.

Певно, ні для кого не секрет, що й на початку дев’яностих років, і сьогодні владні структури кревно зацікавлені в економічній залежності засобів масової інформації та продовжують підгодовувати їх офіційно і неофіційно.

Особливо мав я можливість надивитися на проблему через кілька років після статті “Інтелігенція і влада”, коли, як депутата обласної ради, мене делегували на парламентські слухання про свободу слова.

Враження – незабутні. І найперше: та плювати хотіли народні депутати на ту вашу свободу слова, причому плювати знехотя і через губу. На вранішнє слухання, пам’ятається, прийшло ледве більше ста п’ятдесяти депутатів, тобто тодішня третина, а по обіді у залі (незалежно від того, скільки реєструвалося) нарахував я тридцять дев’ять... Журналісти, запрошені на слухання у парламент, криком кричали: прийміть закон, який забороняв би будь-яким гілкам влади бути засновниками чи співзасновниками засобів масової інформації. Це давно зроблено у всіх розвинених країнах, у всіх державах, де демократія не на папері, без цього Україна до демократії не ступить ні кроку.

Аніякісінького бажання прийняти такий закон Верховна Рада тоді не мала. От якби перетягнути ковдру на себе, поставити усі ЗМІ під свій тотальний контроль – то охоче б.

А невдовзі, під час передвиборної кампанії, ті ж самі нардепи плакали великою та жалісливою сирітською сльозою. їх, мовляв, кривдять опонуючі гілки влади, не допускають парламентських сиріт до газетних шпальт та теле– і радіомікрофонів навіть на гарматний постріл... Гаряча сльоза, що мала, за задумом, душу наскрізь пропекти, чомусь душу ту залишила зовсім холодною; навпаки, на голову спала гіркувата думка: “А Де ж ви були, дорогі наші обранці, коли вас журналісти просили прийняти закон, що не винищив би жодну із гілок влади?”

Та повернуся знову до статті “Інтелігенція і влада”. З наведених у ній розрахунків видно, що передплатні кошти у загальній собівартості становлять 12 відсотків. А де взяти решту 88? Тобто стояла дилема: або йти з шапкою до бюджету і відбирати там від сироти у будинку немовляти чи старця у притулку для старих, або заробляти самим (був і третій, найбезпечніший і найспокійніший варіант-закрити газету).

Ми вибрали: заробляти самостійно, видавати незалежний часопис і далі.

Боже, чим ми тільки не заробляли... Видавали церковні календарі й молитовники, друкували та продавали бухгалтерські бланки, торгували продовольчими і промисловими товарами, нафтопродуктами. Ми забезпечували у колективі 35 (у середньому) робочих місць, дотували газету, ще й податків платили стільки, що вистачило б на зарплату ще для 90 лікарів чи педагогів.

Каменем спотикання для нас стали нафтопродукти. Спрага на них тієї осені була чимала, тож білоруські партнери вельми вчасно поставили нам сімнадцять залізничних цистерн дизельного пального.

І тут я натрапив на економічне диво, навіть на два.

Найперше впала у вічі відмінність угод. Кого не спитай, за кілограм цукру давали по 2,2, максимум 2,4 кілограма дизпального. А мені вдалося укласти угоду із співвідношенням 1:2,9.

Я мало не запишався: он який я тямущий, як умію укладати угоди. (Угода й справді була непоганою. При тодішній питомій вазі дизельного пального 0,86 це означало, що за 1 кілограм українського цукру білоруси дали нам по 3,372 літри пального – вигідність, скориставшись дією множення, неважко сьогодні навіть школярику вирахувати. А один з відомих на Волині ділових людей, поклацавши калькулятором, крутнув головою:

Якби мені така угода, то я місяць на роботу не ходив би).

Друге економічне диво чистісінько збивало мене з пантелику: який же я нетямущий, зовсім не вмію розмовляти з людьми та укладати угоди. Я тільки розгублено кліпав очима, коли голови колгоспів відмовлялися від моїх значно кращих умов, а брали дизпальне у приватних структур на незрівнянно гірших умовах. Герой соцпраці, чиї груди ордени й медалі так само рясно всіяли, як він рясно все життя засівав поля, теж зламав “договірні” зобов’язання і замість співвідношення мого 1:2,5 взяв у приватника в пропорції 1:2,2. Чому такий землеробський ас “прорахувався” на рівному місці на тридцять і шість десятих відсотка? Це вже мене геть заінтригувало, і я почав “діставати” керівника отими численними “чому”.

– Бо наказали тільки в он того брати... – бухнув нарешті голова. І спробуй його зрозуміти: сказав щиру правду чи трішки злукавив, за хитрою посмішкою сховавши свій інтерес.

... Отож зовсім небагато часу мені потребувалося, аби допетрати: ані гоноритися власним умінням укладати договори, ані впадати у відчай від безталання не слід. Просто всі без винятку, чистісінько усі, працювали майже за однаковими пропорціями. Тільки у приватних структур до “гіршої” ціни додавалися неофіційно долари чи рідні купюри. Попутно “відстібувалася” дещиця суворим контролюючим і перевіряючим. І чим вище тримали голову штатні захисники народу, чим гордовитішою була їхня постава, мов бронзових класиків на мармуровому постаменті, тим товстішим мав бути конверт із шелесткими асигнаціями і тим більше на тих асигнаціях мало вишикуватися вгодованих і некліпаючих нулів.

Мені, як керівнику держпідприємства, аби бути конкурентним у цих первісних преріях юного капіталізму, слід було здійснити принаймні дві дії: спочатку украсти, а тоді цим краденим сплатити численні податі численному чиновницькому племені. І горе тому, хто не послухається цього непорушного правила диких прерій ще не взятого у законодавчі шори дикого ринку: високо в небо тоді здіймається грізний бойовий клич, від якого стигне кров навіть у бувалих, рясно пір’ям орлів розцяцькованих індіанців, хижо зблиснуть на сонці добре відточені томагавки полку інспекторів та ревізорів, і, знімаючи хмари куряви, за скальпом ослушника кинуться вони на бойових мустангах і гнатимуть до заходу сонця, і, напевне, здебільшого таки доженуть.

Отож, аби бути конкурентним, я мав учинити дві дії: щось поцупити і дати на лапу. Я зробив третю – написав заяву з проханням увільнити від обов’язків. А далі все відбувалося, як і мало відбуватися у преріях ще не знайомого з цивілізацією ринку: звучав бойовий клич, жахливіший від індіанського, мчали за скальпом у клубах куряви інспектори-ревізори...

Ось лише кілька штрихів до цієї картини. В акті ревізії, під яким низка прізвищ, чітко записано, що начальник митниці повідомив (цитую дослівно): “... редактор газети “Народна трибуна” Корсак І.Ф. звертався до нього з гарантійним листом про взяття під митний контроль залізничної цистерни з дизельними пальним, на яку накладено резолюцію про направлення на вантажний відділ №1 для його реєстрації та взяття під контроль. Однак на вантажний відділ лист не надійшов (копія листа додається)”.

Можна було б тільки подивуватися несхожості митниці з якоюсь несерйозною юніорською організацією, у якій гарантійні листи не потрапляють з відділу у відділ. Однак уже через кілька тижнів на стіл меру кладуть офіційний папір (на основі того само акту ревізії"), де ця залізнична цистерна виявляється... прихованою від митного контролю, тобто контрабандою. Отакої!

Бог їм суддя. Не підтримали моїх опонентів і судді земні. Оскільки на мене наклали штраф, я це діло оскаржив у суді. Луцький міський суд був на моєму боці, і я не думаю, що він так вчинив з великої любові до мене чи “Народної трибуни”. Я певен, що за всю історію Волині жодне видання не видрукувало стільки критичних матеріалів про міський суд, як наше.

Або ще. В офіційному державному виданні в черговий раз, обливаючи мулом, пишуть, що магазин “Європа” належить мені й що мене давно потрібно притягти до відповідальності. Телефонують з обласної прокуратури, мовляв, потрібне моє пояснення.

Сідаю і пишу на ім’я прокурора Волинської області: якщо магазин “Європа” належить мені, то прошу приписати Корсаку також “Перлину” і центральний універмаг, бо вони теж розташовані недалеко від моєї квартири.

У прокуратурі, де дійсний стан справ і господарів знали, регочуть: “Чим ви їх так “дістали?”

Ага, думаю, за п’ять років існування незалежного демократичного видання чиновникам різної масті дісталося немало. Хай собі дозволить сьогодні якесь видання ось хоча б такі критичні матеріали. На адресу прокурора Волинської області І.Д. Заплотинського на першій сторінці – “Прокурора Заплотинського – геть з краю Волинського!”. На адресу начальника обласного управління міліції, теж на першій сторінці – “Генерала Павлова – у відставку!” Газета гостро критикувала голів обласного і міського судів, вимагала відставки голови облдержадміністрації, а її редактор від імені групи депутатів “озвучував" вимогу на сесії обласної ради.

Хай собі дозволить щось таке сьогодні якесь видання,і воно швидко переконається, як легко і просто жити на світі.

Коли ніяк вже не вдалося мене вкусити за “Народну трибуну”, коли йшов згаданий уже суд, якийсь чиновник, не знаючи ще б до чого причепитися, зажадав за браком проти мене інших аргументів довести дійсність міськрадівських печаток у моїй трудовій книжці.

Тоді на ім’я високих посадових осіб я писав: “Я глибоко поважаю державного службовця, життя якого сьогодні не медом змащене і який несе на своїх плечах, нерідко без платні за багато місяців, увесь тягар державних турбот. Але я ніколи не поважатиму і не складу зброї (вона в мене єдина-письменницьке і журналістське перо) перед чиновником без честі й совісті. Бо призвідцем багатьох наших сьогоднішніх бід є не турок чи поляк, росіянин чи білорус, а свій-таки, “найрідніший” чиновник. Розмножуючись зі швидкістю, завидною навіть для колорадського жука, і наввипередки об’їдаючи ще бліде та в’яле листя державного бюджету, відбираючи чи не останню скибину хліба у пенсіонера та інваліда, цей чиновник, некваліфікований, погано оплачуваний, а тому із незмінно заздрісним блиском в очах, він хапає все, що хоч трішки блищить, бо не знає і не вміє іншого заробітку; він не вирішить жодного запитання, доки не позолотять долоню”.

На превеликий жаль, навіть з бігом років я не можу змінити думки...

Протистояння у ті роки було досить безкомпромісним у всіх площинах, у тому числі й протистояння нових демократичних часописів та відверто лівих старих та номенклатурних видань. Практично кожного відомого представника демократичного табору розмашисто-щедро частувала мулом ліва преса.

Ось, наприклад, у яких “витончених” тонах розправляється вона з відомими науковцями Волинського університету Б.Ярошем і П.Кралюком, журналістом і письменником В.Вербичем, лідером ветеранів В.Кирилкіним, публіцистом і громадським діячем Петром Вінцукевичем, який незабаром стане ректором духовної семінарії.

УНІВЕРСИТЕТОМАНІЯ ПАРТОКРАТА,

або “ПРИХВАТИЗАЦІЯ" ЗА ЯРОШЕМ

Колишній партійний функціонер, котрий у брежнєвсько-суслівському апараті займав тепленьке крісло, хоч затне й поглядав на ректорське місце, як чи не найбільшу спокусу у своєму житті, Богдан Ярош “розколовся”. Грав він такого собі правдолюба, аж поки ця роль йому не набридла. І взявся він “крити” з перших кроків свого входження у колектив, тікаючи із тонучого корабля бюрократичної комунії, кого б Ви думали? Та своїх же “сотоварищей "по партії. Спочатку придивлявся і очікував, чи не дадуть йому і тут, у педінституті, таке звичненьке тепленьке керівне місце. Не дали... тоді що ж? Логіка партократа до болю проста: якщо мені не дають, то я й іншим жити не дам. Ні більше й ні менше. І почалось...

Настирно і дошкульно б’є по “сотоваршцах”, тобто в одну й ту ж ціль, такий самий одновір по перевтіленню вір, славний і колись шанований атеїст Петро Кралюк.

Газета “Справедливість ”

“ЯК БИ СОБАКА НЕ ГАВКАВ, ПОТЯГ ВСЕ ОДНО ІТИМЕ”

Цю брудну собачу лайку, надруковану у“Народній трибуні” 4. II. 1992 року, ми повертаємо вам, В.Вербич. Якби ви і національно-бандерівська рота не намагались перекрутити історію, оплювати минуле покоління і ветеранів не другої, а Великої Вітчизняної війни – не вийде. Потяг історії, тільки не у Вашій інтерпретації, буде іти вперед.

До якого падіння моралі треба дійти, нешановний В.Вербич, щоб ветеранів, чиїми руками створено величезний економічний потенціал країни, за рахунок якого ми поки ще живемо, літніх людей називати образливими словами. Ви ж порівняйте, яка Волинь була в минулому й тепер. Чи вам не вигідні такі, порівняння? І цих людей ви принизливо зараховуєте в “П’яту колону“? Ні, не ветерани, а бандерівці, і ви є тією колоною, яка під час війни допомагала німецьким загарбникам, а після визволення Волині від окупантів заважала відбудовувати зруйноване господарство. Вихваляючи зараз “подвиги” УПА проти Української Радянської влади, її органів і простих, ні в чому не винних людей, ви не розумієте, що цим показуєте, хто бажав людям добра, а хто сіяв зло.

З газети “Справедливість” (12 грудня 1992року)

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ В.Д. КИРИЛКІНУ

Мене до глибини душі образило слізне звернення до всіх волинян:

"Послухайте нас і підтримайте”. Ви своєю бездіяльністю завели ветеранську організацію в глухий кут і звертаєтесь тепер по якусь допомогу і до кого? Ви зрадили ветеранів. А тепер всіляко намагаєтесь переконати нас, що ви щось для них робите.

При Вашій "діяльності" слово "ветеран ” вже не вимовляється, воно не в пошані. Тепер вони "пенсіонери” та "люди похилого віку ”. Ви навмисне розвалили ветеранську організацію. Мабуть, Вам це вигідно, і після цього Ви кричите: "Послухайте і підтримайте". Ви закликаєте до загального покаяння.

Я не хочу ще раз перераховувати так звані "заслуги" ОУН-УПА. Про це написано багато. Вам, учаснику війни, ганебно зраджувати своїх соратників. Чому ви не опротестували незаконне рішення В.Блаженчука про реєстрацію "братства" вояків УПА?

А.Ф. СТОЛЯРЧУК

Газета “Справедливість ”

“ КТО ВЫ, ГОСПОДИН ВИНЦУКЕВИЧ?”

"Лихе замишляє безбожний на праведного і скрегоче на нього своїми зубами, – та Господь посміхається із нього, – бачить бо Він, що наближається його день!"

Псалом 36.

Таке звертання "господин" до Вінцукевича неспроста. Адже на зустрічі із студентами та викладачами Луцького училища культури, де він робив спроби висвітлити релігійну ситуацію на Волині, саме так звертався він до присутніх у залі – "Господа!"

Але, о диво! Раптом полилась із його вуст українська мова...

Після прочитання останньої статті Вінцукевича "Обідня безбожників” у газеті "Народна трибуна" від 14 листопада 1992 року закортілося взятися за перо. Бо хто ж такий "господин” Вінцукевич, який насмілився виносити вирок тисячам вірних Української православної церкви. Обвинувачував він нас у тому, що ми захищаємо радянське православ’я. Це щось нове...

Сьогодні П.Вінцукевич, поруч із О.Гудимою і Г.Кожевніковим, очолює опергрупу для захоплення церков на Волині.

"Нехай заніміють облудні вуста, що гидоту говорять на праведного із пихою та погордою!” Але цих рядків у Псалмі ЗО Вінцукевич, мабуть, не читав. Бо у власній статті далі свинячої термінології він не йде. То, може, ліпше було б йому влаштуватися десь у конторі “Заготскот”, тоді й по адресу буде його термінологія. Та і був би при ділі. Адже не все життя бути дармоїдом.

Газета “Справедливість ”

Ці приклади можна було б наводити, на жаль, ще і ще. Обмежуся тільки, так би мовити, “особистим”. Ось як смачно частувала мене газета “За єдність” – орган Луцького міськкому компартії України.

ВЕЛИКИЙ КОМБІНАТОР (продовження)

Вдруге доводиться звертатися до невмирущих героїв оповідань Ільфа та Петрова Остапа Бендера, мадам Петухової, Козлевича – володаря саморобного авто “Лорен Дитрих”. Він, Козлович, не вистоював черги на придбання авто, а зібрав його з окремих деталей, які розшукував навіть на смітниках.

У наші дні зовсім інша справа. Чесній людині, щоб придбати автомобіль, аж ніяк не обминути довжелезної черги.

А якщо про власний автомобіль мріє людина високоінтелектуальна? Тим більше така, що обирає залежно від часу найбільш престижні хобі: у роки застою – ідеологічне забезпечення політики КПРС, під час відпусток – збір помідорів та сапання буряків за межами синьоокої Волині, подалі від занадто цікавих та завидющих очей (цур їм, пек, ще насняться та спитають за те злощасне авто), під час перебудови – комерційну діяльність, чи то пак – бізнес. То що ж тоді? А нічого.

Проблему придбання власного авто колишній редактор районної газети “Радянське Полісся”, органу Камінь-Каширського райкому Компартії України, вирішив ніби казковий факір. Достатньо було “змотатися” за кордон і повернутися з сувеніром – новеньким автомобілем ВАЗ. Швидко, та й вартість його набагато нижча, ніж у нашій країні.

Будемо сподіватися, що сам Корсак нарешті спростує провінційні плітки та розповість нам на сторінках улюбленої “трибуни” про досвід придбання автомобілів закордоном. Адже тоді (боюсь навіть мріяти) всі охочі врешті-решт зможуть осідлати “залізного коня”.

Зовсім не позбавлений Корсак артистичних здібностей. А вже щодо засобів досягнення власної мети – далеко обійшов легендарного О.Бендера, що знав усього 40 засобів загарбання матеріальних цінностей. На відміну від О.Бендера, котрий, як відомо, дуже шанував кримінальний кодекс, сучасні комбінатори нерідко діють на терені цього кодексу. Коли треба, наш редактор – “демократ” вміє швидко перетворити “карася на порося”.

Міркуйте самі.

У селищі Заболоття Ратнівського району мешкають його батьки – ветерани, які користуються законними пільгами. У місцевому виконкомі народних депутатів існує черга ветеранів на товари підвищеного попиту. Як відомо, ветеранам у місцеву торгівлю надходять товари тільки вітчизняного виробництва. На імпорт запис навіть не проводиться.

Батько Корсака стояв у черзі на кухонний гарнітур вітчизняного виробництва, а отримавши його 31 серпня 1990 року, з черги був знятий. Це підтвердили голова виконкому О.М. Олійник та завідувач меблевого магазину М.А. Свиржевська.

У січні цього року до голови виконкому О.М. Олійника спочатку зателефонував, а потім зробив персональний візит І.Ф.Корсак. Під час візиту Корсак вмовив Олійника надіслати лист-звертання до голови Волинської облспоживспілки І.І.Сарновського, де йшлося про нагальну необхідність продати два меблеві гарнітури Ф.Корсаку (батькові редактора “Народної трибуни”). 2 лютого цього року завідувач магазину Свиржевська отримала на Камінь-Каширській міжрайбазі дві накладні з №№212/2 та 8/103 на два імпортні гарнітури та імпортну пральну машину. Гарнітури вартістю в 2900 карбованців та пральну машину вартістю в 650 карбованців особисто отримав І. Корсак на вказаній базі.

На поставлене питання стосовно правової підстави цієї афери, М.А.Свиржевська відповіла, що такі “операції” суперечать закону про торгівлю і повинні переслідуватись відповідно до кримінального кодексу. “Тим більше, – підкреслила завідуюча, – що мій магазин імпортом пільговиків не обслуговує”.

Після цього можете мене не переконувати, що редактор “Народної трибуни” немає організаторських здібностей. Якби замість попа Федора йому доручили розшукати 12 стільців з діамантами мадам Петухової, успіх у змаганні з О.Бендером та його друзями був би на боці редактора “демократичної” газети. Адже зміг він звичайні вітчизняні меблі перетворити на імпортні.

Підтверджує великі організаторські здібності й справа з друкуванням листівок, котру спритно прокрутив І.Корсак. Ось деякі документи:

“Редакція газети “Народна трибуна”, орган Луцької міської ради народних депутатів Волинської обл. УРСР 263000, м.Луцьк, вул. Радянська, 62.

25 лютого 1991 року

Директору К-Каширської друкарні тов. Нестеруку В. С. Редакція газети “Народна трибуна" просить віддрукувати листівку, підписану до друку редакційно-видавничим відділом облполіграфдруку. Тираж – 20 тис. примірників.

Оплату гарантуємо.

Редактор (підпис) Корсак”.

Читав я цю листівку. Називається вона “Союзний договір”. Однак хай читач не думає, що друкований орган Луцької міськради закликає у своїх листівках до зміцнення дисципліни, порядку та сумлінної праці. Або турбується про дружбу між народами, збільшення житлового фонду, очищення міста від сміття, справедливе вирішення соціальних проблем.

Зовсім навпаки. Зміст и сприяє подальшій дестабілізації суспільства, сіє розбрат, тхне сепаратизмом.

Що це таке, зрозуміє кожний, прочитавши ось ці фрази (подається дослівно).

"Залишитися в Союзі – означає бути політичними рабами:

– жити в імперії під контролем Центру;

– підпорядковуватися імперській Конституції, що зневажає все, крім інтересів КПРС;

– постійно бути під пресом армії, КДБ, ОМНу...;

– жити в державі-тюрмі... ”

Природно, напрошується висновок. Чим більше колектив “Народної трибуни ” паплюжить минуле країни, підбурює до розвалу СРСР, тим гірше вирішуються у місті економічні питання. Невже керівництво міськради влаштовує деструктивна позиція газети?

З газети "За єдність”, 11.05.1991 р.

Про таких і подібних “дьогтьомазів” найвлучніше, мабуть, сказав Василь Симоненко:

Нікчемна, продажна челядь,

Банда кривляк для втіх,

Щоб мати що повечерять,

Годувала холуйством їх.

Сьогодні всі ці дрібні “укуси” зовсім змізерніли, відійшли у минуле, натомість залишилися в пам’яті зустрічі з достойними людьми, що вперто, не боячись мозолів, штовхали уперед скрипучий віз Часу. Своїми думками з того чи іншого приводу на сторінках видання ділилися Іван Драч і Леонід Кравчук, Володимир Яворівський і Мирослав Попович, Левко Лук'яненко і Михайло Горинь, останній Президент України в екзилі Микола Плавюк і редактор української редакції радіо “Свобода” Богдан Нагайло, генерали Віталій Радецький та Олександр Скіпальський, сенатори США, значна частина депутатського корпусу Верховної Ради України...

Як засвідчив відомий поет і талановитий бард Олег Покальчук, за рейтингом Конгресу Сполучених Штатів Америки газета “Народна трибуна” входила у десятку найкращих газет України.

МОЖЛИВО, БУЛИ МИ РОМАНТИЧНИМИ

Бесіда з адвокатом О.В.Максимовичем, заступником голови Луцької міської ради першого демократичного скликання.

– Олеже Володимировичу, Ви брали найдіяльнішу участь у раді, міській раді першого демократичного скликання. Проблем, очевидно, не бракувало?

Я не сказав би, що рада була демократичною. Це частина її демократична, як на той час говорили. Тоді нараховувалося 120 депутатів до міської ради. А демократичний прошарок, чи назвемо це групою, – у межах сорока. Але цінність у тому, що тих сорок своєю активність і енергією, наступальною позицією задавали тон. А інші були або налякані, або не знали, що робити. Тому що частина, і це не секрет, прийшла у депутатський корпус міської ради за рознарядкою. Це ж вибори 1990 року, “рознарядку” давали партійні органи, кому висунутися. Прийшли директори шкіл, були військові комісари, представники вищої школи, були з міського комсомолу, обкому комсомолу. До їхньої честі більшість із них все-таки зрозуміли ті процеси і, якщо не підтримали, то принаймні дотримувалися нейтралітету. Хоча й були люди, які боролися до кінця. Вони залишилися прихильниками старого режиму, тих методів, стояли за відновлення ролі компартії. Вони залишились дітьми свого часу, їх уже не переробиш.

– Минув десяток років, є певна часова висота, уже можна спокійніше аналізувати події. Які найважчі були моменти па початку? Що для Вас було найскладнішим?

– Треба зізнатися, що, на відміну від інших осіб, які проходили певну школу, наприклад комсомолу, потім десь радянського будівництва, різні курси, стажування, я і мої колеги, причому не тільки в Луцьку, не мали досвіду роботи у владних структурах. Тобто, на перший погляд, стратегія начебто правильна, а тактики роботи не було. І часом йшли напролом. Нам бракувало кабінетного вміння, яке виробляється за час чиновницької діяльності: як проштовхнути те чи інше рішення, як його провести з легшими затратами – оцього в мене не було. Навіть у підготовці цих рішень, під час їхнього опрацювання на різних комісіях, у роботі з виконавчою структурою теж були проблеми. Я фактично почав з того, що сів і перечитав рішення виконавчого комітету за останні півроку. І тоді зорієнтувався, що ж мені робити як заступнику голови Ради. Мером був Антон Кривицький, якому не можна закинути у некомпетентності. Він чинив так, як сьогодні чинить наша центральна влада стосовно опозиції: опозиції нібито нема. Так само й тоді. Антон Федорович був прихильником того, щоб ніхто йому просто не заважав. Він не давав жодних доручень, які мав би виконувати заступник голови. Тих доручень просто не було. Ти собі живи, ось тобі кабінет, ось тобі крісло. Секретар потрібен? Нема питань, ось тобі секретар. Працюй! Він розумів, що якщо давати доручення, то я почну активно входити в цей процес, який відбувається. Нас хотіли штовхнути повністю на політичну стежку. От ви займайтеся перейменуванням вулиць... Нас там не штовхали, але були б раді, якби ми займалися лише ліквідацією піонерських організацій, комсомолу, різних пам’ятників, аби не лізли в економічні процеси, які тоді відбувалися.

– А час був особливий.

– Так. Це вже потім з'явилися податкові, різні контролюючі органи. Той самий контроль, який очолили теж наші ж демократи. Основну увагу звертали не туди, де потрібно, не на основи економіки, а на те, хто там і кому туфлі продав, скільки пар, де розподілили, і з цього в час жорсткого дефіциту робився бум. Через кілька місяців я зрозумів це і почав вимагати участі в усіх засіданнях виконкому, вручення мені відповідних пакетів документів, які готуються. Я став вникати у все це, що, звичайно, не всім подобалося: чому це ми ліземо у святая святих. Мені бракувало вміння працювати з людьми, з керівниками. Це теж приходить з часом.

Я досі пам’ятаю, як один луцький керівник сказав мені: ну, збереш ти людей, прийдуть керівники, похитають головами, потім вийдуть і будуть робити своє. Тобто каже, що треба мати важелі впливу на них, а тоді ті важелі вже почали втрачатися, тому що Ради ще не були таким органом влади, яким вони є зараз. Викликає Максимович, ну і що? Реальної влади, як такої, не було в Максимовича. Що зробити? Керівник розумів, що коли викличе обком компартії, то знімуть з посади. Правоохоронні органи можуть його притягнути за якесь зловживання чи ще щось. Тобто Рада тоді реальної влади не мала. Водночас мав бути вплив на керівників. Погодьтеся, що тоді було актуальним все. Сто літрів бензину ставало проблемою. Чи навіть для якоїсь сім’ї, яка прийшла на прийом і допомоги просить: ми знаємо, що треба допомогти навіть тими самими шкарпетками для дітей, адже пам’ятаємо, якими були магазини і що було на базах.

– І все ж вдавалося немало робити.

– Я не доказав про того керівника. А він мені говорив, що тільки з часом я зрозумію, що таке людський фактор, фактор особистого знайомства з керівником, коли ти можеш підняти трубку і кажеш там, пане Василю чи Василю Петровичу, мені треба крана або бульдозера, асфальтоукладача, щоб закидати певну ямку – і через годину робітники прийдуть, закидають, а випишуть ту роботу на зовсім інший об’єкт, але вони це зроблять. Дуже правильно мене навчив...