Текст книги "Меч Арея"

Автор книги: Iван Бiлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 29 страниц)

"Ромул, мiж, бувалий у многих сольствах, маючи мудрiсть у тому, рече, що щастя й могуття Аттiли такi велiї, що вiн, пещений ними, вже не терпить нiкоторого перечення, хоч яке справедливе воно. "Нiхто з дотеперiшнiх царiв Скiфiї, та й инчих земель, – рече далi Ромул, – не вчинив стiлькох великих дiл, та ще за такi короткi лiта, як Аттiла. Його волость простирається за острови на океанi, й не тiлько народи Скiфiї, але й римляни та греки суть його данниками. Не доводячись i тим, вiн хоче розширити свою державу звоюванням Персiї. Мiдiя[17] ж не далеко вiд Скiфiї. Гуни вже вiдають дорогу туди: ходили тiєю дорогою, коли в них шалiв голод. I Захiдня, й Всхiдня iмперiї не змогли суть стати супротиву йому, бо полчилися в инчих землях. Тодi Божко з Красоєм, котрi є з роду царiв скiфських, сполчили велiї полки й проникли в Мiдiю. Се тi самi, котрi пiзнiш були слами в Римi для укладання ладу з нами. Вони самi речуть, що, минувши в той похiд степи й переправившись через озеро Меотiду, подолали гори Кавказькi й за п'ятнадцять днiв досягли Мiдiї. Й тiльки велiї полки персiв примучили їх вернутись у свою землю – инчою дорогою, понад берегом Каспiйського моря".

«Так, – рече далi Ромул, – Аттiлi неважко примучити собi Мiдiю, й Парфiю, й усю Персiю. Ратна сила його така, що нiхто супротиву їй стати не зможе. Ми молимо бога, щоб Аттiла повернув оружжя своє на персiв».

"Але я вельми страшуся, – рече Максимiн, – що, примучивши мiдiв, парфiв i персiв, Аттiла вернеться зодтуду володарем Риму, Всхiднього й Захiднього. Зречеться достойностi титулу стратига, коїм ушанували його римляни, й звелить величати себе iмператором. Вiн уже мовив колись у гнiвi своєму: "Полководцi iмператора вашого роби йому. А мої ж полководцi такi самi царi, як i ваш iмператор".

Лише на п'ятий по прибуттi день Великий князь київський Богдан Гатило прийняв сла iмператора Теодосiя, а також Ромула, сла захiдньоримського iмператора Валентинiвна Третього. Нi Максимiн, анi Ромул не мали пiдстави бути невдоволеними тривалим «звiщанням» i могли вважати свою мiсiю вдало виконаною. На знак закiнчення переговорiв Гатило вшанував обох слiв пишним обiдом.

«У значений час разом iз слами Захiдньої Римської iмперiї, – пише Прiск, – ми смо предстали Аттiлi при входi до столової свiтлицi. Тут кравчi, за поконом землi сiєї, пiднесли нам чари, аби смо перед трапезою помолилися за здоров'я царя їхнього. Випивши, ми пiшли смо на вреченi нам мiсця коло столу. Ослони стояли обабоки свiтлицi. Посерединi, за столом инчим, сидiв Аттiла в крiслi. Позад нього, на звишiннi в кiлько приступок, було його царське мiсце – пiд пологом з рiзноличного цвiту ткання. Такi пологи над злюбним ложем вiшають римляни й греки».

Первоповажнi мiсця були за столом управоруч од царя. Ми смо сидiли з лiвого боку. Вище за нас усiвс'я Борич, найзнатнiший серед скiфiв. Конюший мостився на сiдлицi вправуруч царського мiсця. Навпроти нього повсiдались обидва сини Аттiли. Однако ж старший син був поруч нього, на которiйсь розстанi, трохи вище й сидiв, шанобно потупивши зiр перед вiтцем".

Борислав, якого Прiск, назвавши Боричем, бачив уперше, бо той лише сього днi приїхав з далекої Мiзiї, з-за Дунаю, раз по раз пiдносив угору келиха й виголошував здоровницi за Великого князя, й за iмператора Теодосiя, й за другого iмператора – Велентинiана. Велiй болярин був дуже веселий, бо змолоду полюбляв пири, й Гатило мусив пригасити його запал:

– Борисе, – вiн називав його коротким iменням дуже рiдко, але того дня сказав так навiть при гостях, немовби вернулася їхня буйна молодiсть i не було сиве волосся нi в князя, нi в його побратима. – Борисе! Боричу! Дай-но гостям попоїсти, бо впоїш голодних! Люди-бо заморськi, п'ють вино з водою.

– Хай вiдають, коли пирували в князя нашого! – весело вiдгукнувся Борислав, але таки припинив споювання.

Прiск писав потiм:

"Одмiннi страви подавалися всiм на серебляних блюдах.

А перед Аттiлою було поставлене просте. Вiн був умiрним у всьому. Гостям пiдношено золотi й сереблянi чари, а його чара була деревляна. Одiж на ньому була такоже не ошатна й нiчим не рiзнилась од инчих, може, тiлько простотою. Нi висячий при боцi меч, нi шнур'я варварських черевiїв, нi його комонна зброя не були здобленi золотом, камiнцями чи абикотрими дорогоцiнностями, яко в усiх инчих скiфiв, що сидiли у свiтлицi".

Й заморськi гостi, й численнi вельможi київськi й не київськi багато їли, ще бiльше пили, й над столами з кожною випитою чаркою здiймався дедалi бiльший гамiр. Кравчi та челядники ледве встигали носити страви пирувальникам та мiняти порожнi дзбани повними.

"З настанням вечора, коли були запаленi свiчi, прийшли суть два спiвцi й почали виславляти подвиги Аттiли. Всi гостi зворотили зори на них. Однi уподобляли пiснi, инчi були у захватi, пом'януючи вславлюванi ратi. Дiди ж, виснаженi берем'ям лiт i вже змиренi духом, проливали сльози. За спiвцями виступив наперед скоморох i рiзноличними викрутасами покликав усепiльний смiх.

Насамкiнець появився Харя Мурий. Вельми дивен з виду й одiжжу, голосом i тiлорухами, вiн мiшав у казаннях своїх римську, гунську та готську мови й поморив усiх смiхом своїм…"

То був уже не молодий скоморох, якого Богдан Гатило, перенiсши столицю з Витичева назад до городу Києвого, взяв iз собою. Харя Мурин прийшов одягнений у пiстряву свиту з рiзними рукавами, що сягали йому за колiна, в дивацькому клобуковi з дзвоником i в чорнiй машкарi. Вiн, раз по раз накидаючи оком на Великого князя, розповiдав про те, як його буцiмто розлучили злi люди з коханою голубицею. Прiск, якому сп'янiлий Костан перекладав через десяте в п'яте, не второпав змiсту арлекiнади. Вiн думав, що ся щемка пригода справдi сталася з тим сивим чоловiком, i дуже дивувався, чому «скiфи» так весело регочуть з чужого лиха.

«Пiд час сього приставляння тiлько Аттiла не звертав нi на кого зору свого. З усмiхом утiшним вiн дивився на свого молодшого сина, реченого Юрiй, який стояв збiч нього, й ласкаво пестив його рукою по щоцi».

Пир затягся до пiзньої ночi, й Прiск теж упився. Вранцi йому страшенно хотiлося спати, та мусив розлучитися з м'яким ложем у консульськiй полотцi пiд деревами садка. Обидва сли вирушили до старого конюшого проситися в зворотну путь.

«Конюший мав звiщання з инчими вельможами й складав харатiї вiд iм'я Аттiли до iмператорiв. З ним були писцi, й серед оних – Рустицiй родом з Верхньої Мiзiї. Його побрали полоном, але за велiї цноти Аттiла взяв його до себе для складання писмь…»

Того-таки дня цариця Русана наказала своєму домажиричевi Адамiсовi привiтати гостей у себе. Й молодий грецький сол увечерi записав до своїх пергаменiв:

«Прийшли смо до нього вкупi з кiлькома скiфами й були смо вдостоєнi благосклонного й привiтного прийому, й нагощенi добрими стравами. Всi, кої були на обiдi, за поконом скiфським вiтали нас, пiдводячись i пiдносячи нам повнi чари, обнiмаючи нас i чоломкаючи почередно…» Всi були задоволенi – й гостi, й господарi, бо переговори успiшно завершилися. Лишавсь тiльки прощальний пир у хоромi Великого князя київського. Й Прiсковi здавалося дивним, чому старий консул не веселиться разом з iншими, коли навiть поважний Ромул, сол захiднього iмператора, й той пiшов у танок серед гамiрної свiтлицi.

Нарештi настав i прощальний пир – вiдпускний. Сли поприходили в найдорогшому одязi, русини теж убрались по-святковому. Всi обмiнювалися здоровленнями, пили один до одного чару й зичили многi лiта й великi звершення. Сього разу коло Гатила за столом сидiв уже не його старший син Данко, якого князь вiдiслав у далекi землi, а Богданiв тесть, бiлий, як сметана, Воїбор з деревського городу Вручого. Сiмдесятилiтнiй жупан щось розважливо казав Гатиловi, й той лише зрiдка кивав головою. Незважаючи на нове одруження, вони й надалi лишалися в доброму зиченнi.

Через три днi посольства, багато обдарованi Гатилом, лаштувалися в далеку путь додому, й найдужче за всiх квапився чомусь консул Максимiн. Прiск хотiв був уже пiдiйти до свого зверхника й розпитати, в чому причина. Та сталася подiя, що завадила йому зробити се…

Мiсяця того-таки

Вiдколи зустрiв у Києвому городi землякiв своїх, Адамiс перебував у якомусь пiднесеному святковому настрої. З пам'ятi виринали давно забутi подiї далекого дитинства та нещасливих юнацьких рокiв, що принесли йому полон i робство. Переходячи з рук до рук, вiн урештi потрапив у двiр малого Дарницького болярина Судка, який одзначався винятковою скареднiстю й був можем вельми грубим i жорстоким. I хто зна, як би склалася подальша доля молодого роба, коли б вiн того далекого морозовитого дня листопада лiта 433-го не врятував молодого Київського князя.

Тодi Богдан купив його в свого болярчна за великi грошi й одпустив на волю. Адамiс не знав, що з нею робити, з тiєю волею. То була для нього цiлковита несподiванка, , й вiн ходив кiлька день мов приголомшений. Здiйснилася його давня болюча мрiя. Тепер вiн мiг нарештi повернутись у рiдну землю. Та непевнi сили тримали його тут, мов на припонi.

Так вiн, зiбравши добру торбину й одягши подаровану князем нову гуню, рушив у далеку путь. Пристав до гречникiв i мав намiр iз ними разом дiстатися рiдних країв. Але по тижнi часу раптом знову з'явивсь у Києвому городi. Й не тiльки чуття вдячностi до дивакуватого князя київського привели його назад. За кiльканадцять верст у чепурненькому Вишгородцi жила гарна чорнявка Божана, що присушила його серце до сiєї землi.

Ранiше вiн не мiг i мислити собi про неї. Божана була донька гордовитого вишгородського смерда Живка, йому ж, Адамiсовi, лишалося ще багато лiт неволi. За сей час Божану видали б замiж i, звичайно, не робовi в руки, такому, як вiн. Але тепер усе змiнилось. Адамiсовi прийшла несподiвана воля, й вiн ставав рiвноправним чоловiком, незгiрш за батька Божаниного.

Дiва теж наполягла на своєму, й її не довелось навiть умикати проти вiтцевого велiння. Адамiс iз молодою жоничкою поселивсь на Боричевому Току пiд заборолом городу Києвого, де вже стояло кiлька хиж, i зайнявся рибальством. Се йому вдалося, й вiн би й далi жив отак, але Борислав, кому належав Тiк iз дiда й прадiда, вирiшив зiгнати посадцiв зi своєї землi й оселити їх пiд Ворожiллю.

Адамiс пiшов проситися челядником до київського князя. Богдан Гатило найняв його, наставив спершу рибальським чiльником, тодi тивуном, а по п'яти роках i домажиричем до терема жони своєї Русани. Й за два наступних роки Адамiс iзвiв собi власний терем пiд заборолом княжого двору.

Справи його йшли на краще. Жона любила свого грека й мало не щолiта дарувала йому сина чи доньку. Адамiс був задоволений життям своїм, i тiльки туга за далекою вiтчиною труїла йому днi. Часом серце Адамiсове заливалося слiзьми, й вiн ладен був пiшки йти в тi краї, де народився й звiдки привели його сюди в кайданах. Але щоденнi клопоти й родинне щастя потроху тамували той смуток, й Адамiс нiкуди не йшов i лишався в своєму привiтному теремi коло княжого двiрця. Вiн перейняв i мову, й звичаї людей, серед яких оселився, й незабаром уже нiчим не вiдрiзнявсь од русинiв-киян, хiба що був трохи смаглявiший.

Але зустрiч iз Прiском та iншими земляками розвередила стару його рану. Вiн не проминав нагоди, щоб побути з Прiском бодай трохи, бо Максимiна, поважного й непривiтного консула, страхався й уникав; не минав щасливого випадку хоч кiлькома словами перекинутися з молодим одноплемiнцем своєю рiдною й вже трохи призабутою мовою. Й iз тривогою та щемом у серцi думав про той незабарний день, коли доведеться прощатися з привiтним i щирим земляком. I ладен був садовити на воза й жону, й дрiбних дiтей i їхати свiт за очi, туди, де народився й вирiс i де ще мусили жити його батьки, брати та сестри, – туди, де жили греки.

Вiн i вблагав княгиню запросити слiв уже не до неї, як перш, а до нього, Адамiса. Й вiтав гостей, як i чим тiльки був спроможний.

По тому днi серце ще дужче млоїлося в грудях, i вiн ходив мов хмара, бо час невблаганно спливав. I не вiдав, що робитиме, коли настане той неминучий день, який урештi мав-таки настати, бо єдине, що не повертається нiколи, то час. Коли Великий князь київський дав слам одпускний обiд, Адамiс прийшов до свого нового друга з подарунками.

– Се для тебе, друже, – сказав вiн, даючи йому великого срiбного келиха з широкими золотими вiнцями. – Згадуй мене на нашiй землi. А се для хорому божого. Нехай слуги Христовi помоляться за грiшну душу раба божого Адамiса, – й подав Прiсковi кубок зi щирого золота. – Се ж… – Адамiс одвернувся, бо раптовi сльози стиснули йому горлянку. – Се ж… Се вiдвези вiтцевi моєму й мамi рiднiй моїй… Якщо вони в животi й здоров'ї…

Прiск, теж розчулений до слiз, пiдставив пригорщi, й Адамiс висипав у них кiлька разкiв перлового намиста, огiрлиць i золотих та срiбних перснiв.

У сей час до полотки ввiйшов Максимiн, й Адамiс квапливо попрощався.

– Се що є? – спитав консул, киваючи довгою бородою на коштовностi. Прiск пояснив.

– Ладно чинить… ладно, – мовив старий грек, думаючи своє.

Прiска такi слова з вуст Максимiна просто вразили, бо консул уже давно, класне, вiд самого Дунаю, не говорив iз ним прихильно. Максимiн спитав:

– Як його кличуть?

– Адамiс, – вiдповiв Прiск.

– Адамiс… Адамiс… Гарно кличуть. А як шанує його їхнiй Аттiла?

– Добре, кiрiє консуле,

– Добре… Добре…

Бiльше консул нiчого не сказав, i Прiск думав – той i забув про спiввiтчизника, що служить скiфському царевi. Та вийшло на iнше. Ввечерi, коли Прiск зiбрався сiсти за свої пергаменти, консул раптом згадав:

– Як, речеш, кличуть того грека?

– Адамiс, кiрiє консуле.

– Адамiс, речеш? Адамiс… А чи не змiг би покликати його ще сюди?

– Коли?

– Зараз.

– Проти ночi?

– Дарма. Збiгай кликни.

Прiск помулявсь, але мусив iти.

– Якщо кiрос консул так рече…

В Адамiса в теремi ще не спали, й незабаром Прiск привiв його до своєї полотки, де на них чекав консул. Максимiн був дуже балакучий i незвично привiтний, i київського грека се страшенно здивувало. Спочатку вiн сидiв, мов на голках, але коли Максимiн наказав Прiсковi витягти зi скринi срiбну амфору грецького вина й почав пригощати гостя, Адамiс аж розчулився. Максимiн довго розпитував його, звiдки вiн родом, чи є християнином, чи має на батькiвщинi кревних, у чому його служба й чи добре платить Аттiла за ту службу. Адамiс розповiдав докладно й охоче.

– А хто прислужує Аттiлi коло столу?

– Хто в хоромi є, той i прислужує, кiрiє консуле.

– Хто частує його вином?

– Кравчi, кiрiє консуле.

– Кравчi… А тобi довiри Аттiла не має. Так?

– Пощо ж! Як маю хiть, то й я частую.

– I ти?

Консул бiльше не розпитував. Лише розстебнув золоту фiбулу свого хiтона й почав собi махати руками:

– Задушно…

В полотцi й справдi було парко, тим бiльш по якiйсь чарцi вина, питого не за грецьким звичаєм, а по-скiфськи – не розведеним водою.

– Ходiм, Адамiсе, трохи надвiр, бо тут немає чим дихати, – по довгiй паузi обiзвався Максимiн. – Та й Прiсковi треба писати, й ми вадимо йому.

Вони повставали й вийшли, й Прiск довго дивився вслiд їм. Такої щирої гостинностi вiн ще не бачив з боку свого чiльника. В голову бгалися рiзнi думки й не давали зосередитись. Тетрамен сох на писалi, й Прiск знову й знов умочав його в каламар iз чорною рiдиною, але так i не написав анi рядка, поки Максимiн i повернувся.

Консул сiв на своєму ложу й утупив погляд в отвiр полотки. Руки йому неспокiйно терлись одна об одну, й вiн жодного разу навiть не блимнув у бiк свого ритора.

Так спливло два днi, й уранцi третього дня обидва сольства почали збиратись у путь. Прiск допомагав ючити й запрягати конi в вiз iз царськими дарами й час вiд часу тайкома позирав на свого зверхника. Максимiн, гладкий i неповороткий Максимiн, хапливо бiгав мiж челядниками й теж позирав у бiк хорому та до ворiт. I нарештi не втримався й поманив Прiска.

– Пiди кликни… Адамiса.

Прiск тривожно глянув на консула, й старий заходився довго й квапливо пояснювати:

– Маю хiть попрощатися з Адамiсом. Тут йому самотньо, а вiн же грек. Мабути, й вiн хтiв би попрощатись, а не смiє. То й речи йому: йди до кiроса консула, бо, речи, має хiть попрощатися з тутешнiм греком…

Прiск потяг ноги за браму великокняжого двору. Йому вельми не подобалось i се доручення, й уся поведiнка консула. Вiн молився Богородицi, щоб Адамiса не виявилось удома, бо, коли Адамiс прийде з ним до Максимiна, станеться неодмiнно щось таке, чого не мусить статись. Прiск зумисне повiльно йшов до ворiт, а коли вийшов з двору, звернув за гострокiл i сiв на траву. Кожної митi мiг прибiгти сюди й сам консул, не дiждавшись його з Адамiсом, але Прiск сидiв i сидiв i не мав сили звестися. Й коли минуло досить часу, вiн устав i поплентав назад.

– Адамiса нема вдома, – сказав вiн, витримуючи пильний погляд Максимiна.

Старий раптом захапався й почав квапити челядникiв. Конi вже були запряженi й посiдланi, й погоничi, а також руськi можi, що мали супроводжувати невеликий поїзд до грецького кордону, рушили з великокняжого двору. Гостей проводжала юрма киян до самих Полудневих ворiт, а дiтлашня, штанна й голопупа, бiгла обабiч поїзда до самого Соляного шляху. Максимiн сердито зиркав на малечу, тодi, кивнувши Прiсковi, сказав:

– Дiстань з возу жменю родзинок. Прiск дiстав i подав консуловi. Старий узяв i кинув поза себе дiтлахам просто в пилюку:

– Нате!

Дiти й справдi вiдчепились, але ласощiв з долу не брали. Тiльки один замурзаний малюк пiдняв родзинку й поклав у рот, але котрийсь старший пiдiйшов i ляснув його по губах.

– Плюнь!

Малюк виплюнув, а Максимiн, який спостерiгав ту сценку, все зрозумiв без тлумача й лише буркнув:

– Варвари були завше варварами, хоч i малi.

Тодi вперше глянув у бiк городу Києвого й штовхнув коня п'ятами попiд ребра…

Прiск випадково вгадав. Адамiса й справдi не було вдома. Власне, вiн не був у своєму теремi вже два днi – вiд того вечора, коли консул Максимiн запросив його до своєї полотки, а потiм гукнув прогулятися надворi. Адамiс не мiг заснути тiєї ночi, й жона його Божана теж не спала й мовчки дослухалась Адамiсових зiтхань i глухих стогонiв. Але вдавала, що спить. Уранцi, сподiвалася, мiж сам розповiсть їй про все, що його так хвилювало. Та вранцi Адамiс раптом запрiг коня в двокiлку й нарiкся буцiмто їде на княжi бортницi.

Повернувсь аж на третiй день пiд полуднє й. хрипким голосом запитав жону:

– Поїхали?

– Хто? – не зрозумiла тiлиста кароока Божана.

– Греки.

– Ого, вже давно! Ще зрання побрались. I глянула на свого чоловiка. Вiн був марний i чорний, як дiл. Божанi спершу майнула в головi неприємна думка. До Бортничiв, де була пасiка Великого князя, дорога пролягала через Дарницю. Там же колись жив Адамiс… Але чоловiк був такий марний, що Божана вiдкинула свої дурнi побоювання й спитала турботливо:

– Чи-с не занедужав, Адаме? Та вiн тiльки полегшено вiдiтхнув i подався з хати. Адамiс добре знав свiй норов, знав i те, що розповiсть про все Гатиловi, та не думав, що се станеться так швидко. Вiн уникав зустрiчатися з Великим князем i ходив такими стежками й такими дверима, кудою той i не подумав би ходити. Й у найнесподiванiшому мiсцi раптом почув собi в спину:

– Що се ти крадешся, яко тать полунiчний, га?

– Хто єси? – сiпнувсь Адамiс i зопалу впустив додолу дзбан iз бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долiвку медушi й розлiзся.

Гатило стояв у прочинених дверях i реготав:

– Таки ж тать єси! Он як єси ся злякав!

Адамiс i справдi перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у свiтлiй рамi дверей медушi чорним привидом. Рука домажирича сама полiзла пiд широке червоне опоясо й дiстала звiдтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому рiч i подивився:

– Що то є? Звiдкуду маєш?

То був товстий золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда.

– На дорозi-м його зналiз, – глухим голосом вiдповiв Адамiс i нахилив очi додолу.

– На дорозi? – перепитав Гатило. – В поросi? Грек спробував угадати, чи Великий князь глумиться, чи каже се просто так, але на яскравому тлi виднiвся тiльки темний обрис, i годi було вловити вираз Гатилових очей.

– Розгрiб єси порох, коли дивишся – перстень iз каменем. Такс є?

Адамiс i досi мовчав. Князь пiдiйшов, ухопив його правицею за барки й заглянув йому впритул у вiчi:

– Так є, га?

Й трусонув ним, аж голова грековi хитнулася назад.

Але грек твердо глянув на князя й тихо проказав:

– Не страхай мене, княже. Чуй, що ректи-йму тобi. Колись я-м урятував тобi живота. Я зараз повiдаю тобi все, лишень заклянися, що не зробиш нiчого лиховажного.

– Може, й землю примучиш мене їсти? – просичав Гатило, та грек заперечив:

– Нi, землю не треба. Дай лише слово.

– Добре.

Гатило вiдпустив Адамiса. Сивий оселедець на лискучiй простоволосiй головi впав князевi межи очi, та Богдан не помiчав того.

– Все вiдаю, можеш i не казати.

Адамiс перелякано скинув на князя очi.

– Сей перстень дав тобi гiсть мiй. I в сьому перснi є отрова. Тако речу?

Домажирич не обзивався.

– Мовчиш. Зри тодi…

Гатило натиснув перстень указiвним пальцем з одного боку, камiнчик одтуливсь, i на долоню висипалася пучечка бiлого пороху. Князь трохи здивовано хмикнув.

– Вельми мало для такого можа, як я, – сказав вiн.

Адамiс глухо промовив:

– Я-м дав трохи Шарковi.

– Якому? Хто є то?

– Пес…

Князь пристояв, тодi повернувся й вийшов, й Адамiс поплентав услiд йому, знаючи напевно, куди той iде. Гатило спинився тiльки бiля терему домажиричевого.

– Клич.

Адамiс подививсь докруж. Пса в дворищi не було нiде, й вiн подався до низенької клiтi, де стояла собача буда. Коло буди, вiдкидавши ноги, лежав здоровезний рудий пес iз обрубаними для лютостi вухами. Адамiс поторкав його ногою. Тварина була нежива, хоч i не встигла ще заклякнути.

– Коли дав йому-с отрови?

– Тому два днi, – прохрипiв грек. – Сього днi рано ще бiгав…

Адамiс тупо дивився на рудого собаку. Консул Максимiн того вечора запевняв, що Аттiла не вмре вiд порошку в перснi, лише по якомусь часi заслабне й стане згiдливiший у переговорах, а се так необхiдно для Грецiї…

Богдан Гатило розтулив долоню й спробував витрусити порох, який i досi тримав на долонi, але порох прилип у спiтнiлiй жменi. Князь обернувся й пiшов до колодязя змити отрову, а змивши, мовчки вийшов з Адамiсового двору. За пiвгодини в супроводi Борислава, Вишати та п'ятьох комонникiв о коп'ях вiн проминув Полудневi ворота й одразу погнав коня вскач. Адамiс усе те бачив, i серце йому млоїлось од передчуття неминучого лиха, причиною якого став сам.

Богдан Гатило наздогнав грецьке сольство аж пiдве-чiр – мало не коло городу Витичева. Поїзд уже лаштувався ставати на ночiвлю, коли ззаду залопотiли копитами конi. Мiж Воротило, який виступав попереду, враз упiзнав Великого князя та його вельможiв i напинив поїзд. Богдан осадив коня бiля самого консула.

Старий Максимiн сидiв на вороному iнохiдцевi блiдий i впрiлий. Спина йому згорбилася, мов неповний мiх. Вiн не дививсь на Гатила, хоч бачив i вiдчував кожен його рух i порух. Сталося те, чого всi цi днi найдужче боявся консул. Вiн ще вчора пiдозрював, що той продажний одноплемiнець зрадив його, а вранцi остаточно пересвiдчивсь у тому, хоч несмiлива надiя, мов притрушена попелом жаринка, й досi не згасала в його переляканому серцi, старому й стомленому роками серцi. Тепер же й та жаринка згасла. Скiфський володар сидiв перед ним на сiрому яблукатому конi живий i незвереджений, i зараз станеться те, чого й слiд було сподiватися. В усьому винний той хрещений варварин Вiкiлла, й найбiльше – голощокий Хрисафiй, євнух, вiчний лис i холодний отруйник…

Гатило потяг коневi вуди – аж той торкнувся собi мордою грудей, i крижаним, хрипкуватим од утоми, рипучим голосом проказав грецькою мовою:

– Речи володаревi своєму, робе: «Теодосiй висок породою, знаменит родом. Аттiла є не менш висок i знатен родом своїм. Але Аттiла, внащадивши монархiю вiд отця свойого, уповнi схоронив достойнiсть. А Теодосiй згубив сю достойнiсть, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттiлi, став робом його, але ще бiльш через те, що, яко роб невiрний i лихоїмний, замислив чинити кови господаревi своєму, котрий поставлен над ним небом i судьбою».

Потому зострожив свого жеребця, й тiльки курява за ним устала, й усi незрушно стовбичили на мiсцi, мов кам'янi iдоли на давнiх могилах у степу; всi, хто зрозумiв рiчi Великого князя київського й хто не зрозумiв.

Не швидко стямився консул Максимiн. Вiн рушив з мiсця тiльки тодi, коли чiльник руської учти махнув рукою їхати далi. Разом з Великим князем київським додому повернувся старий конюший Вишата й ще один комонник. Велiй же болярин Борислав та решта можiв о коп'ях поїхали з консулом далi. Гатило вiдряджав свого вельможа до Константинополя нарочитим слом. Вiн i розповiв Прiсковi все, що лаштувалось останнiм часом проти самодержця всiї Русi, й Прiск потiм чесно записав се до своєї книги.

Мiсяця вересня

Вiдтодi минуло тринадесять сiдмиць, i в Київ город прийшла золотава осiнь. Було ще по-лiтньому тепло, тiльки берести за Хрещатим Яром пойнялися першою сивиною та жилавi дуби в Дiбровi ронили на землю рясне жолуддя. Гот Iнгельд, колишнiй роб, якого Богдан кiлька рокiв тому наставив тивуном у своєму селi Можi Ловчi, казав, що в лiсi над Либiддю-рiкою розвелося багато вепрiв-дикунiв. Вони перерили все довкола, вередуючи навiть жолудями, й не вадило б трохи поганяти їх. Але Великому князевi пропала хiть до вловiв. Та й не до того було. В неосяжнiй землi його почалися великi рухи. Цiлi племена лишали насидженi мiсця своїх пращурiв i йшли шукати долi в нових українах, що належали тепер до столу Великого київського князя. Добра половина сiврiв, якi жили мiж Дiнцем Сiврським i городом Прилукою, кинула свою землю й подалася на новi, за Дунай, до тих сiврiв, що поселилися там ще за часiв Данка та Рогволода.

По сiврах туди-таки посунула й частина горватiв, бо пiд горами Горватськими вже було надто людно. Ввесь час окремими поїздами, з жонами та дiтьми вкупi, йшли через Русь на полудень i полунiчнi племена дреговичiв, i смолякiв з довгими рудими бородами та iльменських словiн, перемiшаних iз чуддю, муромою й iншими уграми. їх теж вабили новi землi руського князя в далекiй Мiзiї, якою правив тепер велiй болярин Борислав.

Нарочитi можi Гатила доносили, що смоличi геть оголили свої поконнi землi, й у їхнiх весях тепер мало не вовки виють. До пересельцiв з полуночi, крiм уже згаданих горватiв, лучилося й багато iнших полян, особливо тиврiвцiв, улучичiв та божан. Се, з одного боку, було добре – нехай греки забудуть про свої колишнi володiння. З iншого боку, таке гвалтовне переселення могло послабити не тiльки околицi землi, а й саму Русь. Богдан уже збирався припинити той рух, бо й коло Дунаю, й за Дунаєм вистачало свого люду, а треба було подбати й про головнi землi. Й тут до речi попросилися на звiльненi креси два племенi ляських полян. З Ляхiї прийшли два брати – Радзiм i Вятко – й ударили чолом Великому князевi київському:

– Ми речемо се поляками. Й ви єсте поляни. Пусти нас, зацни ксьондзе, до свей жємi. Вельми гунсто жиєми на Вiслє, й готськi фрягi не даюнт жиччя.

Особливо велике було плем'я князя ляського Вятка. Його брат Радзiм обiцяв теж привести, хоча й не багато. Гатило й вiддав їм вiльнi краї: Радзiма посадовив на рiчцi Сожу, Вятка ще далi на полунiч, аж до земель смолякiв.

Од Борислава надходили тривожнi вiстi. Греки невдоволенi таким масовим заселенням своєї колишньої провiнцiї Мiзiї. Та й сiври з горватами не вдовольнилися лише так званою Сiрмiєю, а йшли далi на полудень, просочуючись у надра Грецiї до самого Пелопоннесу. Мiж ними раз по раз вибухали кривавi сутички, й се могло призвести до чого завгодно. Нова вiйна ж з греками не входила до задуму Великого князя.

Вiн послав до своїх намiсникiв у Сiрмiю та Мiзiю нарочитих можiв, аби навести лад серед пересельцiв, бо й ляськi поляни, й моравцi, й iншi венедськi племена теж почали сунути великими гуртами за Дунай.

Раз у раз посилаючи в усi кiнцi землi своєї нарочитих можiв та боляр, Гатило де наказом, де обiцянками, а де й хитрiстю, нiким не пiдозрюваною, намагався дати бодай якийсь лад тому бродiнню, що панувало скрiзь. Вiн знав: держава мусить керуватися з одних рук, i всiлякими способами саджав на волостi й україни вiдданих людей. Тамтешнiх володарiв або брав до себе у двiр, ваблячи багатством та новими землями, або ж доручав їм важливi й довготривалi сольства й намiсництва.

В сих турботах та в змаганнi зi слами рiзних україн i минали його днi. Так тривало вiддавна, з того самого лiта, коли на горбi над сивим Днiпром лiг у землю брат його дiда Рогволод, i всi звиклися до думки, що так i мусить бути, бо Великий князь київський, перед яким тремтiв увесь свiт, мав тверду руку й крутий норов.

Серед мiсяця вересня, коли за полудневим заборолом та на Боричевому Току мiрно гупали цiпи й кияни звозили зерно та солому в клiтi й на гумна, до Великого князя київського завiтало незвичне сольство. Не заморське й не чужоземне, бо таких у княжому хоромi та в теремах вельможiв стольних було майже щодня цiлими метками, а таки незвичне, й се просто схвилювало Богдана.

Перед ним, високо тримаючи бриту голову з бiлим оселедцем коси, стояв старий Шумило, косацький готаман з Лугiв. Гатило дивився на нього й порiвнював iз ним себе. Скiльки ж то лiт минуло вiдтодi, як сей лугар десь отам понад Соляним шляхом спiвав йому пiсню про ведмедя-русина? Мабуть, i пригадати було б годi, коли б усi не пам'ятали, що того лiта помер Великий князь руський Данко. Тридцять п'ять лiт, i то була правда, хоч як сумно зiзнатися собi самому, що й ти постарiв на тридцять п'ять лiт, i зим, i весен…

– А мiцний єси ще вельми, – сказав Богдан, i те саме подумав про себе.

– Дуб у болотi не гниє, Гатиле.

Се була теж iстина, й Богдановi стало надзвичайно приємно, що старий готаман назвав його не князем i не Богданом, а тим iменем, яке сам йому колись причепив.

– Пощо чолом б'єш, готамане? – запитав Гатило й раптом схаменувся, бо косак i досi стояв перед ним наввипинки. – Ти сiдь, у ногах правди не є…

– Спаси Бiг. А то-м помислив, що й мене маєш хiть морити, як останнього сла грецького наче. Звик єси, що всi стеляться перед очi твої?

Гатило похмуро всмiхнувся. Те нагадування не дуже прийшлося йому до смаку, проте знову спитав, коли старий усiвся:

– Пощо б'сш чолом? Виджу, не прийшов єси для так.

У кутку сидiв, поклавши довгого меча поряд на лавицю, княжич Данко, старший Богданiв син. Вiн був чорнявий i широкобровий, схожий на матiр, але всiм iншим удався в батька – й зростом, i кремезними плечима, й навiть дивився так, як i Гатило, з-пiд брiв.