Текст книги "Меч Арея"

Автор книги: Iван Бiлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 29 страниц)

Тодi вона пiдвелася й ступила в його бiк раз i вдруге й охопила в'юнкими напiвголими руками Гатила за шию, й припала йому до широкої грудини.

– Ладочку мiй… Ладочку… Я-м залюбила тебе зодразу, як увидiла-м… Тому взе два лiта… Ти-с не мав зе хотi й дивитися на мене. Ладочку мiй, ладочку…

Її слова падали йому на груди й зiгрiвали його, мов мiцний давнiй мед, а вiн стояв, наче дерев'яний, повiсивши руки додолу. Вiн теж мiг би сказати їй багато, дуже багато гарних i пекучих слiв, як нiсся з дальньої ратi додому, як чекав того дня, коли нарештi зможе знову побачити її й пригорнути до себе, й перепросити за тi грубощi, яких колись набалакав їй, хоч i тодi вже кохав… Але Гатило продовжував стояти, болiсно ковтаючи борлаком, то тiльки греки такi велерiчивi, поляниновi ж не личить всує, на вiтер кидати слова й сквернити ними почування свої.

Iладiка сказала:

– Хтiв єси потяти мене там, серед двору…

Вiн не вiдповiв, а дiвчина докинула:

– Я ж незаймана єсмь. Ти сам се увидиш.

Вiн насилу вимовив:

– Пощо ж мовчала-с?

Iладiка зiтхнула: Соромила-м ся…

Й розповiла йому все, що сталось перед його поверненням з далекого походу.

Готський заложник, небiж теперiшнього конунга Торiсмунда, дев'ятнадцятирiчний Валтарiй давно вже накидав на неї оком – ще задовго до походу. Вiн знав, що Iладiка кохає князя, й знущався з неї, мовляв, хiба не маєш хреста в пазусi, що не гидуєш кохати поганського царя, та ще й тричi жонатого.

Валтарiй часто пiдстерiгав її в темному кутку, й освiдчувався в коханнi, й намагався поцiлувати бодай, але вона вiдштовхувала його, й утiкала, й по тому гiрко плакала, зачинившись у своїй клiтi, бо Гатило зумисне не помiчав її й щоразу грубо гримав.

А тодi поїхав у полунiчну рать, i потяглися нескiнченнi мiсяцi чекання й тихих дiвочих слiз. Добре, що хоч Гатило й готського таля з собою взяв. I раптом на початку мiсяця червця Валтарiй прискакав у город Київ, повiдомивши, буцiмто Гатило прислав його по неї. Вона зрадiла неймовiрно й ладна була спiвати на радощах, але таль застерiг:

– Мовчи, бо Гатило звелiв менi привезти тебе до стану його нишком. Руськi поганськi закони не дозволяють жонам бути серед ратникiв. Жди мене по заходi сонця коло Щекавицi, там, де перетинаються Соляний i Залозний шляхи.

Iладiка так i зробила, тамуючи серце, яке аж калатало вiд сподiвання близької зустрiчi з Гатилом. Валтарiй прийшов о двох конях, i вона сiла на гнiдого. Їхали цiлу нiч i цiлий наступний день майже без перепочину, й тiльки тодi її розiбрали сумнiви. Дорога вела їх усе на захiд i на захiд. Вона сказала про се Вадтарiєвi, й молодий гот одкрився:

– їдемо в Аквiтанiю!

Iладiка повернула коня й хотiла втекти назад, але не змогла втекти, бо була в своєму вузькому довгому полоттi й сидiла на конi, звiсивши ноги на один бiк. Та й Валтарiїв бiлохвостий яблукатий жеребець, якого кохав Гатило для себе, вдався прудкий i витривалий.

Валтарiй завiв її в хащi й прив'язав до дерева. Тодi розпалив багаття й, певний, що йому пощастило уникнути переслiдування, почав, насмiхаючись, розповiдати їй свої задуми. Вiн пiшов у рать на полунiч, сподiваючись там перескочити до своїх одноплемiнцiв-готiа, а при можливостi вбити Великого князя київського й помститися за смерть свого дiда, конунга вiзiготiв Теодорiка, Та йому не пощастило здiйснити нi першого, нi другого задуму: за його кожним кроком пильно стежив князь Тодорiк Бернський.

Тодi Валтарiй наважився втiкати сам. Зробити се, коли до городу Києвого повернеться вся рать, було б майже неможливо. Мусив якось випередити Гатила. Вiн так i зробив. У хитрого Войслава видурив двох добрих коней та ще й оружжя самого князя Гатила. Й, звичайно, не мiг утриматися, щоб не викрасти й Iладiку, яку давно вподобав…

Молодий гот одв'язав дiвчину й почав домагатись од неї кохання. Дiвчина не давалась йому до рук, дряпалася й кусалась. Вiн пошматував на нiй одiж, але так i не змiг подолати.

– Не люблю тебе! – кричала вона, обiрвана й виваляна в пилюку, розкуйовджена та лиха, мов тигриця. – Нiколи не буду твоєю, так i затям!

– Але не будеш i Гатиловою! – вiдповiв їй Валтарiй Аквiтанський.

– Буду!

– Нi, не будеш!

– Пощо?

– Не люба єси йому.

– Яке твоє дiло! Буду!

– Однаково не будеш.

– Пощо?

– Якби вiн i полюбив тебе, все б одно не взяв таку…

– Яку?

– Отаку обшарпану. Глянься, на кого схожа єси. Вся плоть виглядає. Вiн тепер не повiрить, що ти не була-с… моєю.

Пiсля того змагання Iладiка й справдi мала жалюгiдний вигляд. Вона плакала й побивалась, а наступного дня не промовила до бiлявого хлопця й слова, твердо вирiшивши втекти з-серед дороги. Та гот пильно стежив за Iладiкою.

Богдан обiйняв дiвчину й мiцно притиснув її до змучених грудей, Iладiчине пухке волосся чiплялося за його вiд учора неголене пiдборiддя, й довгi посивiлi вуса здавалися першою памороззю на збурених чорних хвилях. Богдан гладив тi хвилi й думав, що мав би бути вiтцем сiй дiвчинi, але кумири посiяли в ньому зерна Лади до неї, й тут чоловiк невiльний будь-що вдiяти. Його могутнє тiло наливалося нетерплячою силою, дiвчина в Гатилових руках уся горiла, та вiн здолав у собi той вогонь i грубо видерся з її млосних обiймiв.

I тiльки в стайнях охолов i заспокоївся. Руський покон лишається поконом для всiх, i Гатило не мав права топтати його, бо князь хоч i є князем, i нiхто не владний заперечити володаревi, але його найдужче видно з-помiж усiх, i йому зовсiм не байдуже, що про нього думатимуть кияни й некияни.

Єдине, що мiг собi дозволити Гатило, – справити весiлля не в Купальську сiдмицю, як заведено серед русинiв, а ранiше, бо свята теж повстановлюванi людьми чи кумирами не просто так, а з розумним задумом: женитися й веселитись тодi, коли роботу в полi зроблено й попереду лишаються тiльки жнива та збирання врожаю. Або ж i зовсiм серед зими, по холодi. Великий же князь мав змогу зробити се й ранiше.

Й того-таки вечора вiн оголосив про свiй намiр повести нову жону. Войслав був геть приголомшений звiсткою, Борислав же весело засмiявся:

– Слава тобi, Гатиле! Хай щастить землi Руськiйi Нарештi Великий князь київський став тим Гатилом, яким вiн знав його змалечку, й тут справдi було з чого радiти. Борислав тiльки й завважив:

– А як же отець її, Iлiя?

Богдан Гатило вперше подумав про сей бiк справи. Iлiя все-таки князь, хоч i грецький, i належало дотримати покону.

– Iстину рече Борислав Борич, – мовив старий конюший Войслав.

Отець же Гатилової першої жони Руски, яку князь посадив у Вишгородi, сiмдесятип'ятирiчний жупан вруцький Воїбор закивав лисою головою:

– Треба сла рядити, Богдане.

Тесть i сього разу не мав нiчого проти нового зятевого злюбу. Його ровесник витичiвський посадник Ждан теж погодився:

– Виряджай, Гатиле, сла сватiвного.

Великий князь обiйняв поглядом усiх присутнiх, а в краснiй свiтлицi зiбралося душ iз двадцять князiв i велiїх та малих боляр:

– Кого ж послемо до князя Iлiї?

– Та кого? – по паузi обiзвався князь Воїбор. – Сли мене та… – вiн обдивився присутнiх, – та Ждана-посадника. Ми смо можi старi й сивi.

– Тебе не личить, – засмiявся Борислав Борич. – Тесть єси Гатиловi. Там же всi носять хрести в пазухах, то ще й…

Се зачепило Богдана, й вiн сказав:

– Хай їде тесть мiй Воїборi 3 хрестатими панькатись не будемо. Не ми їм, а вони нам дань дають i вони роби нашi!

Вiн мiг би сказати сим людям, як сестра римського iмператора, Юста, сама колись вiддавала йому руку свою, навiть лягла б у ложе його, коли б вiн того захотiв, i лягла б, як остання налiжниця. Та Гатило не мав намiру казати про се, бо князi та боляри, якi сидiли в його краснiй свiтлицi, мусили й самi все добре пам'ятати.

– Їдьте, – сказав вiн тестевi та витичiвському посадниковi Ждану. – Їдьте взавтра до корсунського князя Iлiї й везiть йому викуп за дочку, достойний нашої землi й нашої слави.

Але нiхто не розходився. Всi чекали останньої волi, й Гатило сказав:

– У недiлю почнемо,

Тiльки тепер князi та боляри заворушилися й почали вставати з лав, розташованих попiд стiнами довгої свiтлицi. Шарудiли коприною й паволоками свитки та ногавицi, бряжчали мечi об пiдлогу пiхвами, радцi, кланяючись Гатиловi, двоє по двоє виходили в сiни й жваво перемовлялися. Великий князь київський не щодня жону вiв, та й не щоразу Русь народжувала такого князя, тому весiлля мусило бути гiдним його ймена й величi городу Києвого. Кожен мав подбати про вiно для князя, вiно ж абияке не пiднесеш, отже, й сього разу трiщатимуть спини невпокiрних смердiв.

Була середа сiдмицi, ввечерi ж напередоднi весiлля Богдан Гатило мав дуже неприємну й важку розмову з власним сином, княжичем Юрiєм.

Юрко був неговiркий, але ласкавий i поштивий до вiтця свого. Й раптом щось iз ним сталися. Богдан помiтив се ще в четвер. Зустрiвши сина в стайнях за новими гридницями, вiн сказав:

– Прийди по заходi сонця, маю ректи тобi про справи твої.

Хотiв поговорити з сином, чи не пора наставити його тисяцьким над усiєю великокняжою дружиною. Та Юрко лише буркнув щось незрозумiле й увечерi не прийшов. Гатило, не дочекавшись, послав по нього тивуна Туткая. Кiбценосий сакин повернувся нешвидко й сказав:

– Княжича немає в дворi. Я-м перешукав у всiх стайнях, i в воїнських, i в малому хоромi, й скрiзь…

У п'ятницю рано Гатило знову послав котрогось челядника, та сина знову нiхто не мiг знайти. Лиха думка кольнула князя в серце, й удосвiта наступного дня вiн здибав Юрка. Молодий сотник був верхи й мав намiр шаснути повз вiтця, та Гатило, стоячи в розчинених воротях, ухопив коня за вузду.

– Куди зiбрався-с?

– Пустiть! – глухо проказав Юрко й спробував здибити коня, Гатило ж тримав мiцно.

– Злазь.

Юрко, зашарiвшись, вишилив ногу й стрибнув додолу.

– Ходiм.

Гатило поманив пiдстаркуватого челядника Мааса й вiддав йому синового жеребця:

– Розсiдлай.

А сам пiшов до хорому, певен, що Юрко тепер нiкуди не дiнеться й не втече, поламавши волю вiтцеву.

Вони сидiли в столовiй свiтлицi й не дивились один на одного.

– Що-с намислив проти вiтця? – тихо спитав Гатило. Син мовчав, i се ще дужче хвилювало князя. Вiн повторив: – Що-с намислив?

Двадцятишестирiчний сотник уперто дивився кудись у вiкно, широкобровий i гарний, i темно-каре волосся спадало йому до плiч, як i належить княжичевi.

– А нiчого, – нарештi видавив син.

– Вiри не йму. Щось та пече тобi душу. Повiдай, сину. В княжому домi котора – то найлихiший ворог. Нехай татi землi нашої в пря котораються – не ми. За що стережеш зло на вiтця – речи!

Син мовчав, i Гатило теж мовчав i дивився в iнше вiкно, й тисячi думок снувалися йому в головi, й жодна не трималась купи.

Й раптом неприємний здогад, що пiдсвiдоме вколов його вчора вранцi, застелив Гатиловi очi млою. Вiн обернувся до сина й довго зорив на його вперто зведенi брови й мiцно стисненi вуста.

– Заради… неї?

Сi слова зронилися мимохiть, i Гатило пошкодував, та було вже пiзно каратися й каятись, бо слово не горобець.

Обличчя Юркове, допiру блiде й нетутешнє, почало братися знiтом, аж на очах виступила роса. Вiн зiрвався на ноги й хотiв бiгти геть, але знову сiв i низько схилив голову.

Гатиловi все стерпло всерединi. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тiм'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашнiше. Син пiднявся проти батька й пiднявся заради жони… Юрко важко, слово по слову, вимовив;

– Я-м хiть мав… молити вас… руки її…

Вiн зiрвався, з розгону турнув дверi й погуркотiв довгими сiньми геть, i Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку вiн грiв у серцi до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомiсть лишився камiнь, круглий, холодний голяк, i Гатиловi здалося, що вiн одчуває його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скронi, й вiн тепер ледве всидiв, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшнiше.

Богдан просидiв у свiтлицi до самих обiд, тодi пiшов у спочивальню й не вiдповiдав нi на якi стукоти в дверi, хоч увесь хором аж бринiв од люду, мов потурбована бджолина борть. Роби, й челядники, й тивуни, й дома-жиричi, й боляри великi та малi готувалися до завтрашнього весiлля. Вiн же лежав горiлиць узутий i дивився на гладенько тесанi колоди. Й тiльки коли смерклось, устав i стомленою, майже старечою ходою подався до коней за новими будiвлями. Можi-дружинники – хто сидiв на присьпах, хто грав у зернь, хто зiбрався гуртиком i просто теревенив, – навiть не звернули на Гатила уваги, бо ж о цю пору князь нiколи не приходив сюди.

В стайнях теж було тихо й поночi, та Гатило впевнено ступав помiж двома рядами. Конюхи вже попоралися, й конi лунко хрупали з ясел овес. Вiн пiдiйшов до гнiдого жеребця й застав там сина, як i сподiвався. Юрко змалечку так робив: у хвилину поганого настрою завжди втiкав до свого коня.

В темрявi нiчого не було видно, й Гатило сiв край ясел. Гнiдий жеребець, упiзнавши його, заспокiйливо гигикнув i знову встромив голову в ясла.

– То є послiдня лада моя, – хрипко проказав Гатило.

Син глибоко зiтхнув, але нiчого не вiдповiв на се.

– Послiдня, – мовив Гатило знову. – Тобi ж перша… Ти ще стрiнеш на своїй путi, а я…

Юрко вдруге зiтхнув, i з темряви долинуло:

– Я-м такоже мислив про се…

Хвиля бурхливої нiжностi до сина мало не зiрвала Богдана з мiсця, та вiн утримав себе в руках. Йому стало соромно за тi думки й за той камiнь, що вмостився був у його грудях, холодний i важкий голяк, i вiн таки не змiг устояти й поклав руку синовi на плече. Й хоч Юрко сидiв мовчазний i напружений, але то так належало сидiти справжньому воєвi й справжньому князевi полянському. Богдан стиснув йому плече й вийшов пружною ходою людини, якiй нарештi одлягло вiд серця.

Мiсяця липня в перший день

Раннього недiльного ранку, – ще в княжому дворi тiльки курей випустили з пташниць, а вiвчарi виманювали з кошар баранiв iз великими мiдними дзвонами на шиях, – повернувся князь Годой. Вiн був дуже стомлений, цiлий учорашнiй день i цiлу нiч не злазив iз сiдла, немовби передчував, що в Гатиловому дiдинцi назрiвають важливi подiї.

Годой залишив Великого князя в окаянному станi й тепер поспiшав додому, не знаючи, кого застане в городi Києвому й кого не застане, бо життя – й се вiн затямив упродовж свого вже немалого вiку – рiч складна й не пiддається нiяким законам i правильникам.

Князь Годой мав садибу навпроти Гатилових ворiт – по той бiк Священного пагорба з дерев'яними та кам'яними вистуканами Бога, й Дажбога, й Дани, й Перуна, й iнших кумирiв. Вiн долав останнi версти до городу Києвого з нетерпiнням украй виснаженої лiтньої людини якнайшвидше дiстатися рiдного вогнища й м'якого ложа. Та коли його домажирич розповiв йому про все, що сталося в Києвому городi й що мало вiдбутись, вiн тiльки обтрусив поли, збив шапкою пилюку з чобiт i вийшов за ворота.

По другий бiк Священного пагорба стояв терем його сестри Радмили, вдовицi старого конюшого Вищати Огнянича. Годой пiшов туди, але ворота ще були на засувах, вiн подумав i звернув поза своєю садибою в Кожум'яцьку вулицю, в кiнцi якої був двiр Войслава.

Колишнiй велiй болярин турицький, а тепер старий конюший, уже прокинувся й сидiв на сходах терема, спросоння клiпаючи й чухмарячись. Вiн крикнув на псiв, що посiли були Годечана, й почоломкався з ним, кудлатий, ще невмитий i нечесаний.

Обидва велiможi посiдали на сходинах.

– З царя-городу їдеш? – спитав Войслав.

– Iз царя-городу Константинополя й iз Рима.

– Що там греки й латинцi?

– Та що ж…

Годоєвi не хотiлося розмовляти, але Войслав гукнув у дверi:

– Мунчо! Пива принеси нам з холоднiшого зимника!

Челядник збiгав i швидко повернувся з двома великими коряками пiнястого пива. Годой та Войслав сьорбнули живлющої вологи, й князь потроху розбалакався.

– Знав єси воєводу римського Ецiя?

– Авжеж. То й що?

– Нема вже Ецiя.

– Вмер?

– Умер! – хмикнув Годой. – Умер, та не сам…

Вiн знову сьорбнув з коряка й розповiв старому конюшому про полководця латинських легiонiв.

Флавiй Ецiй не був римлянин. Вiн народився в лiто 395-е й походив з давнього iллiрiйського княжого роду. Коли вiзiготський король Аларiх удерся на територiю Схiдньої Римської iмперiї й зруйнував Корiнф, Аргос i Спарту, iмператор Аркадiй, неспроможний дати вiдсiч варварам, змушений був одкупитися вiд них, призначивши Аларiха своїм намiсником в Iллiрiї. То було в те-таки 395 лiто. Через шiсть лiт Аларiх вирiшив здобути Рим, але зазнав поразки вiд Стилигона. Нарештi по смертi Стилигоновiй, опiсля кiлькаразової облоги, йому в лiто 410-е пощастило взяти Рим i пограбувати його. Та незабаром, готуючись походом на Сiцiлiю й Африку, Аларiх умер.

Його смерть дала волю юному Флавiєвi Ецiю, який був талем од Константинополя при дворi Аларiха. Та ненадовго. По кiлькох мiсяцях Ецiя взято талем до двору Великого князя Данка, де вiн прожив майже два лiта. Ецiй вiдзначався мужнiстю й ратним умiнням, добре знав готiв та iнших варварiв, здобув славу проникливого дипломата-сла й незабаром став одним з провiдних полководцiв.

Коли в лiто 423-е iмператор Гонорiй умер i, пiсля скинення узурпатора Iоанна, на стiл було посаджено небожа Гонорiєвого й Теодосiєвого, константинопольського ставленця Флавiя Валентинiана III, Теодосiєва сестра Пульхерiя змусила римський сенат призначити опiкуном молодого Валентинiана не когось iншого, а iллiрiйця Флавiя Ецiя. Таким чином Константинополь забезпечував собi довгорiчний вплив на полiтику Захiдньої iмперiї.

На вимогу Рима й Константинополя Флавiй Ецiй повiв 451 року вiйну й з Аттiлою, хоч, знаючи сили схiднiх варварiв, мало вiрив у перемогу. Валентинiан зумисне штовхнув Ецiя на ту рать, щоб, на випадок поразки, позбутися впливового суперника. Коли ж Аттiла, перемiгши римлян та їхнiх союзникiв, опинивсь в Iталiї, вийняв колишню стольницю iмперiї Медiоланум та iншi городи й ось-ось мав узяти й Рим, Валентинiан пошкодував за свiй нерозумний учинок: iмперiя доживала останнi днi, вже нiхто й не сподiвався, що так званi гуни вiдмовляться йти на беззахисний Рим. А коли загроза розвiялася й Аттiла хто зна й чому помилував Рим, Валентинiан узявся за стару думку.

Поразка не знищила Ецiя в очах легiонiв. Сталося навпаки: всi в Римi пересвiдчилися в нездарностi Валентинiана, й авторитет Ецiя продовжував зростати.

Валентинiан Третiй сказав своїм прибiчникам:

– Двох Флавiїв для Риму забагато.

Змовники приманили полководця до Рима й пiдступно схопили його. Гордий iллiрiєць пiдозрював, нащо викликає його iмператор, але прибув до городу стольного з малою сторожею, лишивши заново сформованi легiони за традицiйним для них кордоном по той бiк Рубiкону.

Прибув пiзнього вечора, коли й патрицiї, й плебеї, й численний люмпен уже спали, коли над сiмома горбами Рима панував сонний морок. Ецiй їхав верхи в супроводi нечисленної учти, й кiнський цокiт вiдлунював серед безладного скуповиська маленьких i великих будинкiв обабiч стародавньої Священної Путi. Коли ж Палатинський горб лишився позаду й Ецiй зi своїми друзями став пiдiйматись на Капiтолiй, з бiчних вуличок вихопилася добра сотня латникiв на конях. Ецiй був приголомшений. Вiн не сподiвався такого пiдступу. Думав, що Валентинiан спершу викличе його й почне, як завше, дорiкати своєму колишньому опiкуновi за всi сущi й не сущi грiхи. Але латники вдарили з усiх бокiв разом.

Ецiєвих захисникiв було негайно зiм'ято, самого полководця збили з коня, скрутили руки на спинi й погнали до iмператорового хорому. Та незабаром латники повернулися з Капiтолiю. Один з них тяг за конем на довгому мотузцi ще живого Ецiя. Вiн, б'ючись головою та зраненим тiлом об глибокi баюри Священної Путi, стогнав i просив себе добити, кленучи й латникiв, i їхнього iмператора Валентинiана Третього. Та кати тiльки кололи його з сiдел довгими списами й тягли та тягли вниз, до Тiбру.

Годой, якого посадили в чималому теремi на Священнiй Путi, що вела з Капiтолiю на Палатин, бачив усе те й не мiг уторопати, над ким чинять таку жорстоку розправу. Й тiльки вранцi довiдався. Хрест, який вiн змалечку носив у пазусi, пiк йому груди. На брукiвцi перед сольським теремом запеклася чорна смуга кровi, змiшаної з пилюкою. Як же так? Христос же заповiв бути милостивими до повержених i страждущих… Як же так?..

По обiдi вiн забрав усiх можiв свого сольства, бо вже не мав чого тут робити, й утiк, просто втiк iз Рима, сього так званого городу стольного всiєї землi. Й цiлу дорогу думав, що скаже вiн Гатиловi, повернувшись додому. Й чи жде його Великий князь, бо лишив його в окаянному станi.

Виявляється, Богдан змiг подолати розпач i зневiру в собi й iнших i знову став тим самим Гатилом, якого знав i любив старий Годой усе своє життя.

– Що повiдаю йому? – спитав вiн Войслава; то було запитання швидше самому собi, й конюший теж розумiв се, але вiдповiв:

– Речи, як серце тобi велить, княже Годоє.

Гiсть устав, подивився на недопитий корчаг i поплентав стомленою ходою до ворiт.

А з великокняжого дiдинця вже линули пiснi й удари в бубон. Там, де вулиця обтiкала Священний горб, одним рукавом уливаючись до Гатилового двору, а другим повз Годоєву садибу до Полудневих ворiт городу Києвого, сивий луганський князь раптом завагався, куди йти. Рушив був до дiдинця, тодi, за крокiв десять, роздумав i повернув у свої ворота. Й вже на ганку знову став i поглянув назад, де зубатiло пакiлля високого княжого заборола. Й вiн довго стояв так i дивився, й не знав, куди ступити, аж доки рипнули ворота й у садибi з'явився Гатило.

– Прибув єси й таїшся? – гримнув Гатило здалеку.

Годой почервонiв, неначе його впiймали на якомусь татствi, й не знав, що сказати. Гатило ж пiдiйшов, i схопив його в обiйми, й тричi поцiлував у защетиненi посивiлi щоки. Тодi несподiвано для Годоя вклонивсь йому в ноги й проказав:

– Єси, княже, шiстьма лiтами старiйший за мене. Будь вiтцем садженим нареченiй жонi моїй.

Такого ще свiт не бачив, щоб Великий князь уклонявся в ноги комусь, i Годой ще дужче розгубився й поквапливо запiдiймав Гатила. Й коли вони ввiйшли до терема й, проминувши здивовану княгиню Ванду й кiлькох челядниць, подалися до красної свiтлицi, Годой розповiв своєму володаревi про наслiдки сольства й про ту гризоту, яка точила його душу.

– Конем, речеш, волочили Ецiя?.. – задумано перепитав Гатило.

– Конем…

– У прях которається Рим… Недовго жити вже йому. Лiт тому сорок i п'ять Аларiх, конунг, брав уже той город сулицею. Й инчi брати-ймуть. Усi брати-ймуть, хто хiть замає. Й хай не рече iмператор латинський, що Аттiла винен у тому.

Вiн ще раз уклонився Годоєвi, як садженому вiтцевi своєї нареченої жони Iладiки, й пiшов додому. Та не встиг увiйти до красної свiтлицi, де столи були вкритi золотими й срiбними убрусами й угинались пiд вагою незлiченних дзбанiв, i келихiв ясних, i горнiв та горнцiв iз наїдками, чекаючи гостей весiльних, – як рипнули дверi й на порозi став шiстдесятирiчний луганський князь. В однiй руцi Годой тримав високу косацьку шапку, друга ж була мiцно стиснена в кулак, з якого провисали два кiнцi ремiнчика.

– Що-с повiдати забув? – обiзвався Гатило, здивований розгубленим виглядом гостя.

Годой пiдiйшов, важко переставляючи неслухнянi ноги, й поклав на край столу стиснений кулак. А коли прийняв руку, на столi лишився чималий золотий хрестик на обiрваному ремiнцi.

– Що стало, княже? – спитав Гатило.

Годой крiзь зуби проказав:

– Зрiкаюся.

Й вийшов, i Гатило довго зорив на вже зачиненi дверi, тодi взяв хрестик за кiнець ремiнця й теж довго дивився на нього з усiх бокiв. I думав про те, як багато треба пережити людинi, щоб вона врештi так ось доброхiть визнала свою помилку й чесно сказала про се всiм. I йому було так тепло й затишно на душi, й ранок здавався таким гожим i радiсним, як i личить у день весiлля. Й осей нiкчемний хрестик на зотлiлому вiд поту пасмужку сирицi видався Гатиловi таким коштовним подарунком, якого не пiднесе йому до весiлля жодний князь його неосяжної землi й жоден великий i малий болярин.

Вiн пружною ходою вибiг у сiни й загримiв на «гору», де прибирали молоду. Тепер Iладiка мала в городi Києвому батька, справжнього садженого вiтця, й вiн мусив сказати їй про се. Великому князевi не личить женитися на безрiднiй сiромасi.

Двiр луганського князя Годоя, старого побратима Гатилового, теж загримiв. Годой видавав свою наречену доньку замiж…

По обiдi цiлий город Київ справляв весiлля. Гатило вчинив перед вистуканами на Священному пагорбi врочисту требу, й київськi дiди-старiйшини довго видивлялися кожну пiр'їнку на вiдрубаних пiвнячих головах i зичили князевi та новiй княгинi довгих лiт i многих дiтей можеських. А новозлюбний стояв навколiшки й боявся пропустити слово. На майданi не було де яблуковi впасти, бо зiбрались не тiльки кияни, а й боляри, та можi, та смерди, та челядники з усiх навколишнiх сiл, i городищ, i городiв, i мiст.

А коли старцi скiнчили зичення, процесiя потяглася до княжого двору. Дiвчата й молодi жони та жiнки спiвали:

Ой летiла й чаєчка

Та сизокрилая,

Та й сiла на морiг, на морiг,

А на тому та на морозi

Сизий сокiл кличе,

личе та прикликає:

Ой чаєчко-ворочаєчко,

Та зодкуду та куди летиш,

Полiтаєш?…

Гатиловi чомусь увесь час пригадувався той далекий день у Витичевi, коли ховали Великого князя Рогволода, й вiн нiяк не мiг позбутися того спогаду. Такої самої пiснi десь-то спiвали дiвчата нареченiй жонi померлого князя Ясновидi. Се було так давно, але Гатило не знаходив у собi сили потамувати в серцi бiль. Такий покон давнiй, що весiльної спiвають i на похоронi, коли якась жона чи дiвчина виявить бажання вмерти разом зi своїм князем, i Гатило се знав, i не раз та й не двiчi слухав тих пiсень, а ще нiколи спогади так не тиснули на нього.

Лишивши наречену, весiльники попростували до княжих ворiт. Попереду йшов Гатило. З одного боку, перев'язаний квiтчастим рушником, виступав перший вельмiж землi Руської Борислав Борич, а з другого – другий дружка Войслав, прибраний так само. За ними йшла решта весiльникiв. У воротях уквiтчанi вiнками та стрiчками малi дiвчатка посипали дорогу перед ними жовтим вiвсом. Тодi пiдвели осiдланого коня – сiрого яблукатого з бiлим хвостом та бiлою гривою. Войслав, перебравши його, подав повiд Гатиловi. Князь сiв верхи й пiд'їхав до сiней. Потому злiз, i всi князi та боляри посунули до красної свiтлицi.

В схiдньому кутку, де стояв дерев'яний вистуканчик доброго Цура, що стерiг вогонь у сьому вогнищi й не давав охолонути стiнам, Богдан Гатило, вклонившись, поставив горня меду й полумисок пшеничної кутi.

– Йди, душе, до мене на весiлля!

Й знову вклонився, й усi присутнi теж уклонилися домашньому духовi, бо з сього починається життя в оселi русича. Тодi князь сiв на покуттi, й усi почали всiдатись, i закружляла за столом княжа дерев'яна братниця, й заметушилися челядники, й тивуни, й домажиричi, й найрадiснiшим був серед них Адамiс Гречин, бо князь вiд сьогоднi ставав йому нiби родичем, повiвши жоною грекиню.

– П'ю до тебе, Великий княже Гатиле! – першим пригубив братницю з густим бурштиновим медом Борислав Борич. – Дарую тобi до столу весiльного тридесять жеребцiв позатолiтнiх.

Чару перейняв старий конюший i теж пив до князя, й теж. дарував до столу весiльного й на нове господарство. Братниця пiшла далi, доки повернулася назад до Великого князя. Й коли Гатило випив удруге, з сiней долинула пiсня. Дiвчата, дiвки, дiви, жiнки й жони спiвали новозлюбному славу й зичили довгих лiт i довгого щастя.

Коли ж почулися слова; «Ой летiла й чаєчка та сизокрилая…», Борислав широко всмiхнувся до Гатила:

– Лети, соколе, щоб твоєї ворочаєчки хтось не заворотив!

Усi повставали й одступили пiд стiни, й Гатило, вбраний, як нiколи досi, в золототканi грецькi паволоки, стрункий i нетерплячий, вийшов у сiни, й весiльники з вигуками й приповiдками подалися вслiд за ним.

По жону свою наречену Богдан їхав теж верхи, й дружки вели молодого бiлогривого жеребця обабiч за повiддя, хоч Iладiка чекала на нього зовсiм поряд, через дорогу, в Годоєвому теремi…

Ввечерi сидiли на свiжому повiтрi, поставлявши столи та лави й у садку для найлiпших гостей, i серед двору. Та народу найшло стiльки, що старий домажирич Адамiс Гречин мусив розстеляти довгi сувої полотна просто на витолоченому копитами й ратицями, але добре пiдметеному сьогоднi споришi. За першим столом iз новозлюбними сидiли князi та велiї боляри з жонами, за другим боляри малi, воєводи й тисяцькi, за третiм теж, далi йшли сотники, далi можi старшi й молодшi, а ще далi ввесь простий люд, що побажав випити чарку до князя Гатила та молодої княгинi.

Богдан з тривогою шукав очима сзого Юрка й насилу розгледiв аж за четвертим столом. Се болiсно вкололо його, й вiн намагався не дивитись у той бiк. Iладiка сидiла за столом, низько схиливши вквiтчану вiнком й дорогими стрiчками голову, як її навчили жони та жiнки, й нi до чого не торкалася – нi до пив, та медiв, та вин грецьких, нi до страв, од яких угинався стiл перед нею, бо так вимагав покон тiєї землi, яка стала їй уже не за мачуху, а за рiдну матiр. Усi позирали на князеву жону наречену, бо вона була й справдi незрiвнянно гарна в сьому весiльному строї, чорнява та бiлолиця, геть схожа на русинку. Гатило теж крадькома позирав на неї, й серце йому заходилось вiд кохання й нетерплячки.

Над столами панував уже невтримний весiльний гамiр. Кожен пив, до кого хтiв, столи горопудились од напоїв та наїдкiв, заставленi безлiччу мисок, полумискiв, чар та братниць, обсипанi рясно житом, пшеницею й усякою пашницею, щоб багато й щасливо жилось у сьому домi й щедро сiялось i родилося й iз землi, й з води, й з усякої лободи. Хтось запiзнiло вигукнув з-за далекого столу:

– Княже Гатиле, п'ю до тебе!

Й князь теж пiдносив братницю й теж пив, аби не всохлося.

Обiч Великого князя сидiв Борислав Борич, по той же бiк, за жоною нареченою, мостився її саджений отець – старий кравчий Годой, свiтлий i врочистий, якого вже давно нiхто не бачив. Натертий сажею Харя пiдсiдав то до одного болярина, то до другого, й там вибухав регiт або ж хтось починав сердито сопти й соватись, уражений дошкульним словом смiхотворця. Тодi Харя Мурин iшов геть, i смiятися починали за далекими столами та вздовж нескiнченних сувоїв полотна.

Годечан розповiдав, як вiн зрiкся грецького бога, й розповiдав весело й невимушене, й Гатило бачив, як його давньому побратимовi нарештi вiдлягло, що вiн прилучився до всiх i став таким, як i всi навколо нього. Й тодi Борислав Борич звернувся до Великого князя:

– Гатиле! Речи менi немудрому, бо я й досi не можу второпати сього, а там не був єсмь. Пощо тодi не взяв єси Рима?