Текст книги "Меч Арея"

Автор книги: Iван Бiлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 29 страниц)

Розповiдалося й про те, звiдки на свiтi взялися звiрi й що кожен звiр у собi несе, – собака вiрнiсть, бо створена богинею Вiрою, кiшка – лжу, бо ховається в нiч i дiтей своїх зачина тiльки вночi, ведмiдь – силу й любов до землi своєї, бо в давнину ведмедiв звали русами, й поляни зродилися саме вiд них i тому й звуться русинами й русичами, тобто синами руса.

Богдан читав i порiвнював те четмо з грецькою книгою про їхнiх кумирiв. I раптом замислився. Нiде в руському письмi не сказано про те, вiдколи ж отi три слони-мамонти держать на своїх спинах свiт. Се його дуже дратувало, бо грецька книжка твердила, що їхнiй Христос народився лiта 5508-го, Адамос же лiта 1-го.

Вiн перегорнув усю товсту книжку й нiде не знайшов про те, вiдколи ж iснує свiт на Русi. Було сказано, що вiд окняжiння Великого князя Велiмира до його смертi минуло лiт двадцять i п'ять. Але ж греки пишуть: лiта божого такого-то. А як же ми?

Вiн сердито вiдсунув книжку, коли ж увечерi здибав коло порога скомороха, спитав:

– Скiльки вже свiт є на Русi?

– А що стало? – здивувався Харко Мурин.

– Бо в грецьких книгах се є, а в твоїй нема. – Й розповiв скомороховi, в чому рiч.

Харко Мурин запитав:

– А де починаються зорi?

– Як то де?

– Мають вони почин?

Се було зовсiм нелегке запитання, й Гатило не тямив одповiсти. Нiбито ж усе мусить мати почин i кiнець? Тодi Харко намалював пальцем у поросi велике коло круг себе й спитав:

– А де сьому коловi почин?

Почину й краю не було, й ся думка сподобалася Гатиловi.

Але, на вiдмiну од кола, книжка мала початок i кiнець, i князь урештi дочитав її. Й знову потяглися кволi й сiрi днi та нестерпно довгi ночi. Вранцi Богдан думав про те, що мерщiй би надходив вечiр, а лiгши в цупке ложе, не мiг дочекатися сходу сонця. Й думки поволi теж замерзали в головi й тяглися мляво й сонно, й вiн мiряв днi снiданням, обiдом та вечерею, коли приходила чашниця грекиня Iладiка й приносила свої одноманiтнi полумиски.

Гатила дратували й тi полумиски, й сама дiвчина в довгому до п'ят полоттi, в якому вона здавалася тесаним з дерева живим вистуканом, схожим на тi, що споконвiку стоять на священному Перуновому горбi навпроти ворiт княжого двору. Iладiка приходила з тремкою усмiшкою й трохи лякливим поглядом широко розплющених очей i завжди довго торохтiла на столi полумисками та братницями, довше, нiж мiг витримати Богдан. Його дратувало все в нiй, i вiн грубо питав:

– Усе вже-с перемацала?

Тодi вона йшла з хати, не дивлячись на князя, й йому ставало трохи мулько, що так грубо поводиться з нещасною полонянкою, яка не має нi вiтця, нi матерi, нi когось кревного в сьому чужому для неї свiтi. Але наступного разу вiн знову грубо виряджав її геть, i все повторювалось, i днi тяглися за днями, незалежно вiд години надворi, невиразнi, й одноманiтнi, й сумнi.

Й сталося так, що Гатило потроху призвичаївся до братницi[45] й тiльки в її товариствi почав одчувати якусь утiху та забуття…

Мiсяця снiжного

Коли Днiпро скувала крига й усi рiчки довкола городу Києвого – й Хрещатик, i Либiдь, i Глибочицю, й широкоплесу Почайну – вкутали глибокi снiги, а над засiками та вежами кружляло гайвороння, збираючись у свiй пiзнiй вирiй до теплих степiв над морем Руським, перший вельмiж Борислав зi старим конюшим Войславом iшли з княжих ворiт просто двору до хорому. Снiг сухо рипiв у них пiд узятими в дорогi остроги чобiтьми, мороз кусався й щипав їх за руки та обличчя, але вони йшли i йшли, повiльно, неквапом i майже врочисто. Челядники й роби, що траплялися їм на дорозi, здивовано рячились услiд першим можам городу стольного, з воїнських i стаєнь визирали отроки й конюхи. Щось мало трапитися, щось небуденне й значне, коли вельможi так урочо виступають рядком, убранi в своє найрозкiшнiше вбрання, – бiлi гунi, критi шовком i паволоками, тороченi на рукавах i подолi бурими куницями, в гостроверхих, також у кунячiм околi, шапках i золотавими й срiблястими шликами з китицею, в червоних жупанах, якi виглядали з-пiд розстебнених гунь, i при дорогiм оружжi.

Щось неодмiнно мало статись, i двором услiд за вельможами покотились неймовiрнi чутки.

На ганку Борислав зупинився, вiдчинив дубовi дверi й ступив у сiни, за ним пiшов i Войслав. Довгими сiньми лунко грюкали їхнi кованi чоботи, й з бiчних дверей також визирали тивуни й челядники. Вийшов старий домажирич Адамiс у дубленiй гунi з бiлим ковнiром, скинув ягнячу шапку, але вони проминули його й пiшли далi, до сходiв, що з кiнця сiней вели на повершя, й їхнi кроки були так само лункi й таємничi. Тiльки коло спочивальнi великокняжої вони спинились i випустили чашницю Iладiку.

– Є вiн? – кивнув на дверi Борислав.

– Є, – вiдповiла дiвчина й страдницькими очима обiйняла вельможiв. – Сцо сте намислили, болярине?

Вона тримала поперед себе повнiсiнький, неторканий полумисок iз пойнятою холодним смальцем свининою та три порожнi мiдянi братницi. Борислав одтрутив дiвчину з-перед себе й рiшуче ступив через порiг. Вони стали посеред спочивальнi, вистеленiй килимами й ряднами, з одним-єдиним ложем пiд супротивною стiною, невеликим хрестоногим столом iз безлiччу братниць i полумискiв та довгим дубовим ослоном, що сягав попiд обома вiкнами вiд дверей до покуття.

– Великий княже! – незвично врочистим голосом продуднiв Борислав Борич, i князь вiдгукнувся:

– Га?

Такого звертання вiн ще не чув од Борислава й тепер, здивований, блимав то на одного, то на другого вельможа. Князь був у самiй полотнянiй сорочцi та бузинових ногавицях, босий i простоволосий. Довгий сивий оселедець заплутавсь у їжакуватому, давно не голеному тiм'ї, обличчя було теж неголене хто зна й вiдколи, очi в обрезклих зморшках дивилися на прибульцiв, мов крiзь iмлу, й усiм своїм виглядом володар землi Руської швидше нагадував лiсовика-смолича, нiж Великого князя.

Борислав добру сiдмицю вже не бачив Гатила, i його окаянний вигляд змусив серце боляринове болiсно стиснутись, але вiн узяв себе в руки й ще врочистiшим голосом проказав:

– Рать сполчається на землю Руську, Великий княже!

– Га? – знову безтямно прорипiв Гатило, бо до його свiдомостi не доходили Бориславовi слова.

Велiй болярин доказав:

– Рать многа: й чудь, i єм, i сум, i мурома з весами. Сiдлай, княже, коня сивого та бери меч к опоясу.

Богдан Гатило ще якийсь час тупо дивився на Борислава й на старого конюшого, який стояв праворуч першого вельможа, тодi схилив голову мiж колiна й застиг. I тiльки Борислав Борич бачив, що мед у братницi, яку мiцно стискав Гатило, раз по раз брижиться тонкою хвилькою.

Гатило плакав.

Борислав повернувсь i тихо вийшов, i Войслав теж подався за ним, i бiльше того дня вони не ступили на порiг княжого хорому. Гатило засунувся зсередини й нiкого не впускав у спочивальню, навiть усмерть перелякану чашницю Iладiку, яка кiлька разiв намагалася погодувати його. Попостовбичивши з годину пiд дверима, вона пiшла до Адамiса, не знаючи, що сталось i що має статися вiдтепер.

Та раннього ранку, щойно над княжим двором сiли першi сутiнки й Борислав iз Войславом пiдiйшли до хорому, Гатило вже стояв на високому порозi в короткiй баранячiй гунi пiд опояс, у смушевiй шапцi з чорного ягняти та в чоботях о високих халявах. Спина йому ще сутулилась, але ноги

ледь розведеними вбiк пiдборами трималися мiцно на закрижавiлому порозi.

Вiн коротко рипнув голосом:

– Уходьте.

Й загримотiв сiньми всередину. Вельможi подалися вслiд йому, й серце в Борислава Борича радiсно закалатало. Таки прокинувся князь, очуняв од хмiльного чаду та липучої байдужостi Гатило, очуняв-таки…

На десятий день, перед самими колядками, велике ополчення, зiбране з окольних руських сiл i городiв, побралося нескiнченною вервою до Вишгорода й далi на полунiч, куди вiв ще не добре вкочений Соляний шлях.

По трьох сiдмицях сполчення дiсталось Iльмень-озера, де вже лiт тому тридцять почали селитися словiни, полишивши старi вiтчини на Березинi та верхiв'ях Днiпра.

Очам руських ратникiв одкрилися жахнi видива. Вздовж лiсових дорiг i просiк стояли довгi ряди хрестiв iз розiп'ятими на них бородатими людьми. Трупи були без носiв i вух i давно поклякли на морозi, ноги в них висiли з хрестiв, об'їденi вовками й лисицями, простоволосi кучматi голови, й плечi, й одяг були засипанi снiгом, очi ж дивились похмуро й моторошно крiзь холодну заскленiсть смертi. З одного старезного дiда було здерто ввесь одяг, а на грудях i животi повирiзуванi великi й уже почорнiлi хрести. Певно, то був колись старiйшина всього великого роду, який тепер простягся вздовж лiсової просiки шерегою розп'ять.

I тiльки тут Гатило прочнувсь остаточно. Здибивши яблукатого жеребця, вiн уп'явсь острогами йому в живiт i погнав попiд страшними хрестами й гнав доти, доки й тягся нескiнченний лiс. А ввечерi сказав, намагаючись не дивитися в бiк болярина Ореста й князя Тодорiка Бернського:

– Хрестатi.

За теплою великокняжою полоткою вирував тисячоголосий табiр, а в полотцi здавалося тихо, моторошно тихо. Тi хрести на старому дiдовому тiлi й тi, iншi, дерев'янi, на яких були розiп'ятi сотнi людей, говорили про одне. Рука грекiв, чи латин, чи, може, й готiв, сягла й сюди, бо нi чудь, нi єм, нi сум, нi якесь iнше з-помiж сих племен у Христа не вiрили; тим бiльше – словiни iльменськi.

Наступного дня вивiдцям пощастило знайти кiлька недорiзаних родiв, що ховались у найнеприступнiших лiсових хащах.

– Ви чиї сте? – спитав у зарослого по вiчi дiда соцький вивiду.

– Русьские.

– А хто сте?

– Славяне.

Сивий бородатий старiйшина, коли його привели до Гатила, розповiв, що сталося й яка сiча була тут у кiнцi лiта й восени.

Велика тьма прибулих човнами з островiв та Холодної землi фрягiв[46] разом iз готами, якi невiдомо звiдки й узялися, швидко пiдкорили чудь, i єм, i сум, i ще декотрi меншi племена, примучили їхнiх вождiв збирати ополчення, й усi разом посунули на словiн. Може б, словiни й вiдбились од напасникiв, та серед них ворог теж устиг посiяти прю. Дехто здавався фрягам, та готам, та поведеним племенам, їх порозселяли на всi чотири вiтри. Iншi ж, хто не пiддавсь на одур, узялися до мечiв. Але мечiв було замало, ворог iшов на полудень i на всхiд, куди хотiв, i скрiзь убивав, i палив, i гарбав, а найнепокiрнiших, хто вiдмовлявсь уклонитися їм, розпинав на схрещених колодах, пiддаючи жахливiй повiльнiй смертi.

– Теперя нас десятеро, – закiнчив свою розповiдь старiйшина, моторошно схожий на того дiда, якого всi бачили вчора на хрестi. – Я да девять баб-маладух. А я уже стар для… Вигiбнєт род…

Гатило гаркнув:

– Де вони?!

Дiд перелякався:

– Кто?

– Фряги, й готи, й чудини!..

– Не вєдаю, баарiн. – Вiн слово болярин вимовляв на полунiчнии лад, i в нього виходило «баарiн» чи навiть «ба-рiн». – Но вєдаю, кто вєдаєт.

I розповiв, як їм проїхати понад берегом Iльмень-озера й знайти в болотах iншi великi роди Балових та Зємових.

За два днi вивiдцi розшукали в замерзлiй драговинi чимало словiнських родiв, бо туди недруги не наважилися заходити. А ще за сiдмицю сталася велика сiча. Гатилове ополчення розгромило дружини фрягiв та заблукалих сюди готiв, а погано зоруженi ратники чудських, та сумських, та емських вождiв, що пiддались на фрязький одур, самi порозбiгалися.

Гатило простояв на Iльменi до пiзньої весни, коли стежки в лiсах i драговищах протряхли. Вiн наказав чудинам посунутися на захiд, до великого Драг-озера[47], сум та єм пересадив за Ладогу та Волхов, а на сьому березi Волхова зрубав чималий город, нарiкши його Новим, i лишив там посадника свого Воротила з сотнею молодших дружинникiв.

– Воротило мiж пiдлий, – сказав вiн новим городянам, – як i всi ви. Але нездоланний у сiчах i мудрий словом. Будьте руськими й слухайтесь його, як би сте слухали мене.

Й у кiнцi мiсяця квiтного першими дорогами Гатило подавсь назад, повiвши все ополчення й велiй полон у возах i за возами. Кiлька сот свеїв, узятих талями, вiн оддав Чернiгiвському князевi Божiвоєвi, своєму новому родичевi, чия донька нещодавно таки пiшла за Володового сина Остоя.

Там, де Сож-рiка впадає в Днiпро, син загиблого Волода Остой, побравши полон свiй i тестiв, пiшов просто до Чернегова, Гатила ж манив рiдний город Київ.

То було незбагненне. Вiн нiколи не думав, що може так сумувати за вiтчим вогнищем, i навiть побоювався, чи не наслано йому якоїсь мани, чи не приворожила та молода чашниця – грекиня, бо її великi засльозенi очi ввижалися йому тепер i день i нiч. Нiхто його вдома не чекав – жодної рiдної людини. Навiть син молодший Юрко, двадцятишестирiчний сотник, їхав на чолi своєї сотнi поряд iз вiтцем.

А Гатила тягло додому, й зелена весняна путь здавалася безконечно довгою, й вiн не мiг дочекатися, коли ж нарештi сяйне перед очима синьовода Прип'ять. А як i Прип'ять перепливли, Богдан заходився чекати з дитинства знайомих пагорбiв Вишгорода. Й не тому, що в сьому городi довгi роки жила його перша жона Руска, а через те, що з гiр вишгородських видно заборола городу Києвого.

Великий князь їхав попереду на своєму яблукатому жеребцi, зовсiм не схожий на того Гатила, який ще пiвроку тому загибав, доброхiть вiддавши себе на поталу повiльнiй смертi вiд зеленої липучої байдужостi. Спина його випросталась, очi гостро дивилися з-пiд густої стрiшки прямих брiв, довгi сивi вуса та сивий князiвський оселедець маяли на стрiчному теплому вiтрi, комiр простої вишиваної сорочки був розсупонений, i струмiнь повiву приємно лоскотав могутнi груди. Богдан дивився вперед, але пильно слухав розмови сина Юрка з десятником. Княжич сказав, мрiйливо зiтхнувши:

– Менi б отак, як старий стану…

Десятник же впевнено вiдповiв:

– Усi такi вони.

Говорили про старого готамана косацького, й се була ще одна радiсть Богданова. Таки ж радiсть, хай там що не є, й вiн мiг би зi щирим серцем i вiдвертою душею не те що хвалити Шумила – пiсню йому спiвати. Казали, буцiм котрийсь гайдар уже склав про нього думу, але Гатиловi ще не доводилося чути її. Вiн сам собi сказав покликати гайдаря того, як тiльки приїдуть до городу стольного, – нехай спiває, й нехай чують ту правдиву думу про руського витязя Шумила Косака…

Початок тiй пiснi слiд було шукати ще морозяного ранку мiсяця снiжного, коли Гатило, стрiпнувши з себе облудну ману, запоясав меч Юра Всепобiдника й став ногою в стремено. Тодi вiн так i лишивсь: одна нога в мiдяному стременi, а друга долi, в утоптаному снiгу. Пiдiйшов старий Шумило й гримнув так дуже, як уже давно не гримiв:

– Стiй, Гатиле!

Богдан похмуро дивився на дiда. Вiн уже знав, про що казатиме Шумило, бо то було закiнченням їхньої розмови влiтку на садовiй лавочцi.

– Маєш узяти й мене, Гатиле. – В голосi його було не стiльки прохання, як наполегливої впертостi. Вiн повторив: – Маєш узяти й мене. Давно-м ждав сього дня. Дяка Моранi – не взяла мене досi, дала дiждатися. Не дай же й ти старому косаковi згибнути на полу. Рать прийшла на святу Русь – инчої я вже не дiждуся.

Вiн був у своїх косацькнх червоних ногавицях та бiлiй вишиванцi, пiдперезаний широким яскраво-синiм опоясом з доброго тонкого сукна, мав на ногах зеленi чоботи, сиву ж смушеву шапку тримав у руцi. Спечене всiма вiтрами, зборознене дрiбними й великими зморшками лице його здавалося проти снiгастих брiв, i вус, i чуприни вилитим з давно потемнiлої бронзи, яка не знає нi вiку, нi зносу. Стоячи в такiй незручнiй позi – одним чоботом на снiгу, а другим у стременi, Гатило мимовiльно замилувався колишнiм Юрковим учителем. А старий дививсь на нього з-пiд бiлих брiв, однiєю рукою тримаючи шапку з червоним готаманським тулом, а другу поклавши на свiжовичищене срiбне вруччя харалужного сiкуна.

– Дайте Шумиловi коня, – тихо мовив Гатило й нарештi сiв у сiдло.

Бiльше вiн i не бачив дiда, той нiби розчинивсь у пiстрявiй нескiнченнiй лавi ратникiв. Не здибував його нi дорогою до Iльмень-озера, нi в тих сумних лiсах, де на кожнiй просiцi тяглися хрести з розiп'ятими, нi в непролазних, закиданих пiдступним снiгом драговищах, де ховалися недобитi й недоловленi бороданi-словiни.

Зустрiв Шумила тiльки перед останньою, вирiшальною сiччу. Дiд сидiв на кудлатому присадкуватому конику, яких полюбляв колись Гатилiв друг i побратим Вишата, Вишеслав Огнянич. Русини шикувалися на лiвому березi закутої в кригу рiчечки, сотня до сотнi, полк до полку, й на чолi кожної лави стояв болярин або воєвода. Шумило ж примостився мiж двома полками комонцiв, i князь, сам не знаючи, для чого, раз по раз обертав голову й дивився на старого косака.

Ворог стояв густою лавою на тiм боцi й не хотiв рушити вперед анi вiдступати назад у поле, щоб дати руськiй ратi перейти на свiй берег. Тодi досеред рiчки вихопилося кiлька охочих подрочити недругiв. Зав'язались окремi герцi, гору брали то тi, то сi, лави ж стояли непорушнi, хоч холодне сонце, яке котилося понад самiсiнькими лiсами, дiйшло своєї найвищої точки. Русини ще вдосвiта вчинили требу своїм кумирам, i насамперед Юровi Побiдниковi. Жертви давали добрий знак, i всi були певнi в перемозi, та Гатило стримував запал можiв. Кумири кумирами, але й вони так просто, дурневi в руки, перемоги не дадуть, i треба було виманити фрягiв.

Збоку могло здатися, що на герць виходить кожний, у кому заграла жага кровi. Насправдi ж, Гатило керував герцем усiх витяславiв, що змагались на льоду. Перед лiвим крилом руської ратi зiбралося душ iз сорок смiливцiв, якi вiч-на-вiч сiклися з охочими фрягами. Богдан потроху додавав туди можiв, i по якомусь часi лiве крило вигнулося й заходилось поволi сунути до поєдинцiв. I коли першi лави дiйшли досеред рiчки, протилежне крило ворога не витримало такої близькостi, зiгнулося й пiшло насупротиву. Мiж ними та серединою втворилася трiщина, Гатило ж тiльки на се й чекав.

Середина руського ополчення теж вiдкотилась i несподiваним ривком уклинилася в отвiр, дедалi дужче розпинаючи його й не даючи головним силам ворога прийти на допомогу нерозважливому криловi. Сiча зав'язалась на самому березi, й коли ворога достатньо потiснили, на нього сiли заднi лави русинiв, схованi в близькому лiсi. Так розiрванi полки, позбавленi опори збоку, було вже легше давити, й Гатило метнув свою сулицю вперед.

– Князь уже почав! – гукнули можi звичний оклик. – Потягнiмо й ми по князевi!

Гатилiв задум удався. З могутнiм криком «Сла-ав-ва-а-а!», що то захлинався, то вибухав з новою силою, рать руська в лоб ударила ворога, який намагався прихистити себе там, де зяяв пролом у лавах, i тим самим ще дужче розрiджував свої лави.

Богдан бився в першiй шерезi синової сотнi, княжич Юрко, могутнiй, як i отець його, стояв о лiву руку, й пiшi фряги падали пiд їхнiми кiньми один за одним, хоч билися й вiдважно, навiть люто. Й тут, з одвалом стявши голову високому рудобородому фряговi чи готовi, Богдан знову помiтив Шумила. Дiд стояв трохи правiше й рубався з комонним супротивником, а молодшi вої допомагали старому, не даючи фряговi зайти збоку. Князевi хотiлося крикнути дiдовi щось гарне й пiдбадьорливе, але боявся, що той може раптом обернутись i пiдставити себе. Та й навряд чи почув би його дiд у страшному ляскотi мечiв i щитiв, у неймовiрному гаморi живих i конаючих.

Богдановi заплуталося стремено, й вiн одiйшов на пiвтора коня всп'ять, а тодi почав завдруге протискатись до переднiх. Вої змiшалися в суцiльне вировисько, та полян годi було сплутати з ворожими можами: всi, хто не мав калантиря чи рiзницi-кольчуги, повивертали свої гунi вовною догори, й густе бараняче хутро правило їм за найкращу бороню – мечi сковзали по ньому, сулицi заплутувались у ковтунах i викликали розгубленiсть, якою користалися русини: недаремно ж у всьому свiтi називали руське воїнство гунами!

Ворожа стрiла, може, призначена йому, влучила яблукатому жеребцевi в шию, але ковзнула попiд шкiру, й Гатило рвучко витяг її. Й перш нiж пробитися до сина Юрка, який разом iз десятником тис поперед себе трьох фрязьких комонцiв, що прийшли на спомогу пiшакам, Великий князь київський знову побачив Шумила. Й так i став, пiдсвiдоме затуляючись од припадкових а чи нацiлених стрiл, якi лiтали в усi боки. Сталось те, чого ввесь час сподiвався князь, – нiхто йому про се не казав, але вiн був певен, що старий косак се зробить рано чи пiзно.

Коли зрiдiли лави фрягiв, зодягнених у цупкi калантирi з мiдною лускою, й почали вже просвiчуватися наскрiзь, Шумило раптом зострожив свого невтомного коника, пробився крiзь передню лаву й ударив у скопище, яке стерегло фрязького князя. Там була добра сотня комонникiв, i переднi фряги, що рубалися з русинами, пропустили косака, бо що мiг зробити якийсь бiлобровий дiд iз княжою сотнею.

А Шумило, з розгону збивши кiлькох вершникiв, удерся в саму середину варти й махав мечем своїм так шалено, що там знявся переполох. Замелькали в повiтрi мечi й сулицi, заметалися люди й конi, розгубленi таким зухвалим нападом оскаженiлого гуна, тодi несподiвано все вляглось, i над головами вершникiв з'явився Шумило. Вiн був ще живий, хоч його пiдняли вгору на довгих коп'ях десяткiв зо два ворожих можiв. Гамiр навколо враз ущух, русини й фряги переднiх лав розчепилися, й стало чути голос готамана Шумила. Старий стяг з голови шапку й вимахував нею, фряги ж нiяк не змагали протнути його виверненої догори хутром баранячої гунi. Гатило почув дiдовi слова:

– Го-гой!.. Русичi-i-i!.. Я-м посiк їхнього кня-а-азя-а!..

Й тут-таки зiв'янув i пустив додолу руку з косацькою шапкою.

Тодi повiтря здригнулося вiд могутнього зову «Сла-а-а-ва-а!», – й русичi суцiльною лавою посунули вперед, ворог не витримав останнього натиску й повернув yсn'ять, а кияни, й бiлогородцi, й iскоростичi, й переяславцi гналися й гналися за втiкачами, й сiкли голови в шоломах з вiдвалом i без одвалу, й кидали зашморги на шиї зайдам, i була сiча жахна, й був полон, i помста, й пожива.

Наступного дня до Гатилового стану прийшли бити чолом тi князi чудськi, й сумськi, й ємськi, й муромськi, якi завчас утекли з фрязько-готського ополчення, й Великий князь київський справедливо розсудив їх, узявши талiв по кiлька сот од кожного й наказавши племенам бути надалi обачнiшими в доборi друзiв i недругiв…

Богдан стояв на високiй горi коло Вишгорода й удивлявся з-пiд долонi туди, де височiли новi вежi над його стольним городом. Дорогою через луки гнав комонник, низько припавши до холки коня. В тiй самотнiй рухомiй цяточцi було щось тривожне, й Великий князь одчув, як його серце холоне в передчуттi лихої звiстки…

В ЛIТО 454-е мiсяця червця

То була справжня несподiванка для Гатила, й вiн картав себе останнiми словами, що не зважив на застороги бернського князя. Тодорiк ще й ранiше казав, нiби таль Валтарiй Аквiтанський має на оцi недобре, та Гатило не звертав уваги на се. Позавчора ж знову прийшов до полотки:

– Великий княже… Гот Валтарiй утiк.

– Куди?!

– Нiхто не вiдає.

Богдан Гатило подумав i наказав послати здогiнцiв. Але досвiдченi можi перешукали всi лiсовi стежки й дороги вiд пiвдня до заходу, бо коли Валтарiй i справдi втiк, то мав податися таки на захiд, у краї готськi, – й не знайшли не тiльки Валтарiя, а й слiдiв його. Богдан сподiвався, що готський таль просто вiдстав або змiшався з руськими ратниками, та й се виявилося марницею: в жодного сотника й десятника Валтарiя не було.

Тодi князь, переправившись через Здвиж, послав гiнця в Київ – i попередити городян про своє повернення, й заразом спитати, чи не прибився молодий гот, бува, до городу. Та гiнець у дорозi затримавсь, – кiнь звихнув ногу, – й випередив рать усього на годину чи двi й тепер стояв перед князем i червонiв.

– Коли?! – майже гаркнув розлютований князь.

– Хiба звечора… Взяв двох коней i…

Майже добу тому! Ще коли Богдан був по той бiк Здвижу!

Гатило стьобнув коня й пустився через вишгородськi луки до городу Києвого. Та тут дiзнавсь про таке, вiд чого забракло повiтря.

Старий конюший розповiдав:

– Приходить учора й рече: «Велить князь дати золочене оружжя й молодого жеребця, того, що має зiрку на лобi та бiлий хвiст». Я його питаю: «Нащо князевi тотi iграшки?» Вiн же рече: «Князь київський вертається з походу побiдного й хоче зодягтися в золоте». Я-м мусив дати все теє: й шолом, i калаптир, i щит, i меч, i лук… А надвечiр дивлюся – вже нема готського таля. Немає й чашницi грекинi Iладiки…

Богдан Гатило враз iзсутулився й потяг ноги до хорому, забувши й Войслава, й полки, що таборились на Тiчку, на Торговищi й у Дiбровi, забувши про славлiння, яке збиралися спiвати йому дiви київськi, чекаючи тiльки помаху Войславової руки. Сталось те, чого вiн найдужче боявся. Таль Валтарiй ускочив, але завдав йому ще й другого, дошкульнiшого вдару… Паскудниця! Хто б мiг подумати, що в отих її променистих очах стiльки зрадливостi й пiдступу, хто б мiг подумати!..

Вiн увiйшов до своєї спочивальнi, побачив на стiнi порожнi кiлочки, де ранiш висiли золоченi облади й просто в чоботях розтягся ниць на ложу. Скiльки капостi розвелось у свiтi, скiльки омани… Й кожне намагається вдарити тебе в найболючiше, щоб бiльше не встав i не звiвся. Вiн так квапивсь iз походу домiв, а виявилося, серце не пiддурило. Кумири попереджали його про зраду, вiн же не йняв їм вiри й тепер мусить розплачуватись.

Богдан зiбгав чисту незайману подушку, тодi раптом жбурнув нею в слюдяне вiкно – аж друзки посипалися.

– Войславе!

Вiн вибiг у сiни й на сходинах зустрiв старого конюшого.

– Войславе! Крикни серед можiв: хто здожене тих ускокiв i принесе менi їхнi голови – того позолочу!

Старий конюший гайнув до княжих ворiт, а тодi вулицею за город. I перед самим смерканням Залозним шляхом i всiма путiвцями, що тяглися рiвнобiжне з ним, виїхало сорок можiв комонних, i кожен вiв по собi запасного коня: людина здатна витримати три доби в дорозi, не стуливши ока й не злазячи з сiдла, кiнь же пiд вершником упаде за пiвдня.

Вгадав мiж Лосько, який вирушив лiсовою стежкою понад битим Залозним шляхом. Вiн здогнав ускокiв на четвертий день за городцем Iзяславом, що належав деревлянському жупановi Ярошу. Готський таль Валтарiй Аквiтанський, тримаючи за повiд сiрого яблукатого жеребця з бiлим хвостом та бiлою гривою, пив воду з Горинi. Вiн навiть не встиг сiсти верхи, коли налетiв княжий дружинник Лосько, пустивши повiд запасному коневi. Гот витяг меч iз золотого пiхва й заходився люто вимахувати ним. Але Лосько швидко повалив його вдало метнутою сулицею. Бiлявий довгочубий Валтарiй упустив меча й упав. Лосько злiз i замахнувся на пораненого, щоб одрубати йому голову, та чиясь рука вхопила його ззаду. То була чорнобрива грекиня, яку Лоськовi доводилося не раз бачити на княжому дворi.

– Не вбивай…

Русин подивився на лежачого й зашилив меч свiй назад у пiхво. Валтарiй люто блимав на нього, розгублений несподiваною ласкою.

– Нехай, – сказав Лосько. – Не моє то дiло, лиш князеве. Рече милувати – помилує, рече потяти – потне…

Вiн перев'язав гота й посадив на яблукатого жеребця, який задирався з його вороним, тодi прикрутив до сiдла мотузкою за обидвi ноги й наказав дiвчинi теж сiдати. Iладiка мовчки скорилася його волi. Вигляд у неї був геть окаянний: довге бузкове полоття роздерлось i майже не прикривало грудей, i вся вона була пошарпана й дуже брудна, мовби качалася в пилюцi на шляху.

– Пощо-с така нещасна? – спитав Лосько. Iладiка кивнула на скрученого в сiдлi Валтарiя.

– Бита єси? Чи поята?

Вона глянула на русина, тодi на гота й не вiдповiла нiчого. Йшли наквапом. Валтарiй то втрачав свiдомiсть i починав хилитися набiк, примотужений коневi попiд черево, то знову випростувався.

Ввечерi коло багаття вiн сказав, зневажливо дивлячись на Лоська:

– Був би-м одяг калантир…

Лосько посмiхнувся:

– Моя сулиця пробиває щит, не те що калантир.

Настрiй у нього був добрий. Тепер вiн отримає з Гатила обiцяну винагороду й зможе справити собi власного коня чи бодай пару воликiв. А князь не поскупиться. Коли треба буде, Лосько нагадає йому й той випадок на Каталаунських полях три лiта тому. Тодi кий, призначений для Гатила, перебив руку Лоськовi. Тепер вiн одержить iз князя мзду й зможе поставити добру хижу або й теремець, як у покiйного можа Глiба з їхнього Городища. Й вступити до дикої вири[48]… В тiй же вирi людина завжди зможе дати собi раду.

Вони повернулися до городу Києвого на сьомий день, бо йшли поволi: Валтарiй не змiг би витримати їзди швидкої, Лоськовi ж кортiло вручити готського таля Богдановi живим. Лосько, як з'ясувалося, прибув навiть першим, i се сповнювало його серце гордiстю й новими надiями. Здавши бранцiв зрадiлому Войславовi, Лосько погнав коня з ворiт. Лише тепер вiн одчув з усiєю силою, як стомився. Крутила колись перебита в бою рука, й то мало бути на негiдь. Вiн проминув Полудневi ворота й, махнувши до товаришiв у сторожi, пойняв бiлогородську путь. Усi вже давно сидять удома, його ж рiднi побиваються за ним, хоч, певно, й дiзнались, шо з далекої ратi вiн повернувся живий-здоровий.

Тодi йому спало на думку щось iнше: а чи не погодиться Гатило наставити його в Городищi годованим можем – замiсть убитого взимку Глiба?

Й вiн зострожив стомленого коня, щоб подiлитися думкою з рiдними…

Гатило негайно почув про повернення втiкачiв – сказали челядники, ще й Войслав не встиг прийти. Князь вибiг на сходи, пойнятий пiвтори сiдмицi тамованою люттю. Готський княжич Валтарiй Аквiтанський сидiв посеред двору зi скрученими назад руками, грекиня ж вiдiйшла трохи вбiк. Першою думкою в Богдана було – потяти обох на коренi тут-таки, серед свого дворища. Вiн до половини витяг меч, Iладiка ступила йому назустрiч, упала навколiшки й затулила вид руками, чекаючи останньої митi.

Гатило завмер, так i не витягши меча. На нiй було пошматоване бузкове полоття, й крiзь дiрку випнулось припале курявою круглясте персо. Вiн узяв її за руку, й дiвчина вискнула вiд несподiванки.

– Йди до хорому! – грубо мовив їй Гатило й попхнув уперед, Iладiка, заточуючись, пiшла, й тiльки коло ганку згадала про своє полоття й почала стягати шмаття на грудях. – А сього до порубу! – сказав Гатило Войславовi. Сам же пiшов у дверi, якi щойно рипнули за молодою грекинею.

Вiн здогнав її на повершi й повелiв, кивнувши на дверi спочивальнi:

– Сюди!

Дiвчина ввiйшла й стала коло порога, затуляючи перса руками. Вiн зупинивсь навпроти неї й довго дивився їй у вiчi, стиснувши вуста. Грекиня витримала погляд. Гатило так само, як i допiру надворi, загрозливо рипучим голосом кинув:

– Поведу тебе жоною собi! А тому твоєму зiтну голову! Чула-с?

Iладiка чула, але не вiдповiла нi слова, бо її раптом охопила страшенна слабкiсть у ногах. Вона посунулася по дубовому одвiрку й сiла просто бiля порога, незручно пiдiбгавши пiд себе ноги. З очей поллялися сльози, промиваючи на брудних щоках свiтлi стежечки. Так вона й сидiла, дивлячись на нього, й Гатило теж не рушив з мiсця, широко розiставивши червонi чоботи пiдборами оклiш.