Текст книги "Меч Арея"

Автор книги: Iван Бiлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 29 страниц)

Руда Голова йшов i йшов, i, коли привiв гостей до якоїсь хижi, яка, певно, була теремом, дiвчата розступилися й пропустили їх у дверi.

– Сюди, – буркнув рудоголовий, i всi четверо ввiйшли з сiней у свiтлицю з низеньким одвiрком. Свiтлиця тяглася через усю хату, довга й темна, денне свiтло насилу продиралося крiзь вищiлини вiконечок, i Гано потер очi долонею, щоб якось призвичаїтися до тих присмеркiв, що заповивали помешкання. Й коли глянув удруге, помiтив у кутку, пiд причiлковою стiною, носатого сивого старця в довгiй овечiй милотi.

Гано до землi вклонився старцевi й попхнув уперед Горвата.

– Хто єсте? – прорипiв дiдуган, i Горват вiдповiв йому своєю коверканою готською мовою. Говорив довго й плутано, перелiчуючи всi достойнi й усi примарнi багатства князя Гана, й старий граф теж вихваляв i себе, й свою доньку, її перемоги над молодими графичами та герцоговичами й мовби геть забув, чого ради прийшли сi четверо юнакiв. Лише коли Горват нагадав йому:

– Прибули смо сватати доньку твою.

Граф одказав:

– Завтра.

Й бiльше не обзивався. Хлопи помулялися ще трохи, тодi Горват сягнув рукою дощатої неструганої пiдлоги, решта зробила те саме, й вони зачовгали до виходу. Певно, Руда Голова щось повiдомив людям, бо всi загомонiли й тiсним колом оточили сватiвникiв, а дiви, й дiвки, й дiвчата голосно й зневажливо реготали. Гано косував на них лихим оком. Котра ж Брунгiльда, котра Брунгiльда?

Та дiви були звичайнi собi дiви, як i скрiзь, в усiх землях, може, тiльки рудiшi за iнших, i серед них не було якоїсь особливої, котра б вирiзнялася чи то зростом, чи ж чимось iншим, i Гано поступово заспокоївсь.

Їх поселили в сусiднiй хижi, ще темнiшiй i похмурiшiй за першу, тут попiд стiнами тяглися довгi важкi ослони, мiж ними височiв дубовий стiл, який займав майже всю свiтлицю, в кутку на потемнiлих колодах висiв помащений у бiле пiвсаженний хрест, а пiд ним блимало тьмяним полум'ячком горiльце.

– Хрест! – показав пальцем Огнян, а середульший брат пояснив йому:

– Всi готи – хрестатi.

– Не всi, – заперечив Сiкур. – Видiв єсмь i нехрестатих.

Гано лише мовчав – йому належало мовчати й думати, й не тiльки через те, що був найстарший, а й тому, що взавтра мала вирiшитися його доля. Та той хрест на чорнiй стiнi й його збентежив, i вiн почав пригадувати: був такий знак юдейського кумира в графовiй свiтлицi чи не було. Але пам'ять малювала в уявi лише сиву постать у кутку й нiчого бiльше.

– Тут i спати-ймемо? – запитав Огнян, але йому нiхто не вiдповiв. Як на думку старших, вони б волiли переночувати десь у полi чи навiть у лiсi, се похмуре городище гнiтило їх, але коли вже впiймались, то мусять покладатися на своїх кумирiв i терпiти до ранку.

В обiд їм принесли до темної свiтлицi печеного твердого м'яса, певно, волячого, й по дерев'яному дзбанчику гiркого пива. На вечерю було те саме, хлопцi попоїли, тодi наважилися вийти до своїх коней. Конi, всi четверо вкупi, сумирно хрупали сiно. Горват знайшов якогось конюха й попросив для коней вiвса, та конюх буркнув:

– Завтра. – Й нiчого на те не можна було сказати. Завтра – то й завтра, коли прийшов у гостi, будь радий i з того, що дають, i не проси понад мiру.

Хлопцi повернулися до своєї хижi. Там уже горiла груба соснова скалка й освiтлювала помешкання жовтим кiптявим язиком. Скалку було встромлено навкiс у зумисне для того провiрчену дiрочку в стiнi, й ся стiна, й шмат пiдлоги коло неї були яскравi й незвичнi проти всiєї темної хати.

– Лягаймо? – спитав Огнян.

Але Гано пiшов у куток, де лежали їхнi речi, й сказав:

– Оружжя…

Оружжя й справдi належало передивитися й перевiрити, особливо його, Ганове. Вони полягали спати на голих ослонах лише тодi, як догорiла боровиця.

Збудив їх той-таки рудочубий. Вiн пiдiйшов i кожного поштрикав ратищем сулицi.

– Ей! Ауф!

Лужичi похапалися й заблимали на гота, не тямлячи, чого вiд них хочуть. Першим очумався Гано – й вiдразу пригадав, що йому снилось. А снилося знову те саме.

– Вчетверте-м гнав тоту Брунгiльду, – стурбовано мовив по хвилi вiн, коли Руда Голова нарештi вийшов. – Що то є за ирокоба така? К добру чи ко злу лiчити?

– К добру, к добру єсть! – поквапливо запевнив старшого брата середульший, а Сiкур пошкрiб закуйовджену вiд спання потилицю й тiльки проказав:

– Учетверте…

На його думку, к добру було б тiльки тодi, коли б Гано гнався за нею тричi, але вiн не хотiв урочити товаришевi й змовчав. Незабаром Руда Голова принiс холодної вареної волятини й по дзбанику пива. Горват зiтхнув, подивившись на снiданок:

– Сi люди, мабути, не потрафлять нiчого инчого – одне й те саме…

Але взявся натягати цупке м'ясиво i запивав гiркотою з клепчастого дзбанка. Гано мовчав, у нього неприємно смоктало попiд ложечкою, й вiн знав, що то не вiд голоду – їсти зовсiм не хотiлось, але мусив братися й собi до холодної варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтiли зi слабостi.

У вiконця, затягненi непрозорою плiвкою рожевих кабанячих мiхурiв, линула говiрка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не про щось iнше, а про наступний герць їхньої Брунгiльди з нiкому не вiдомим вандальським княжичем. Вiн зiтхнув i тайкома поглянув на хлопцiв. Брати стурбовано дивилися на нього, Сiкур же вдавав, нiби його нiщо не обходить, окрiм холодної волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?..

Оборужившись, вони вийшли й подалися до стаєнь. Руда Голова пояснив, що коней уже нагодовано й напоєно, й навiть допомiг Огняновi сiдлати. Що сталося з похмурим готом – було важко сказати, але, певне, щось та сталось, проте Гано не мав коли думати про се.

– Де зратимося? – спитав вiн у середнього брата, який уже встиг кудись iзбiгати й повернутись. – У двiрцi-таки?

– На лузi! – збуджено мовив Горват. По тому, ледве стримуючи хвилювання, додав: – Бери готський шолом.

– Видiв-си її? – схаменувся старший брат.

Горват бадьористо заторохтiв:

– Стоїть, стоїть у сiнях. Бери, тобi речу, готський шолом!

Сiкур полiз у припасований до Гайового сiдла шкiряний мiх i дiстав звiдти важкий чорний шолом iз широчезним заборолом. Гано скинув з голови руський i натяг сей. Тепер межи круглим козирком i заборолом виднiли тiльки його синi вiчi. Вiн поправив на грудях цупку шкiряну луску рiзницi, взяв сулицю й руський червлений щит i вийшов, зi стайнi. Молодший брат вiв йому вороного коня, вiддавши повiд свого Сiкуровi. Гано хвацьке вихопився в сiдло й пiдняв воронця дибки – просто так, для смiливостi, щоб розiгрiтись. Усi графовi челядники й домочадцi зирили тепер тiльки на нього, й се вже було щось. Коло ворiт стояла на бiлому жеребцi Брунгiльда, тримаючи в правицi довге ратище, а в шуйцi – зелений щит. Обличчя її ховалося пiд заборолом, i Гано, пiд'їхавши, спробував розгледiти його в щiлину. Звiдти блиснули на нього допитливi й холоднi очi. Яка ж хоч вона є, яка вона є, подумав Гано, та в сей час вiд стаєнь привели гнiдого спокiйного коня й коло ганку всадили на нього графа.

Старий пiд'їхав i махнув рукою. Всi посунули з ворiт у поле. Попереду, незручно горблячись, виступав граф, за ним, стремено в стремено, Брунгiльда з охочим до її руки або коп'я. Гано косував у бiк дiвчини, вона робила те саме. Коли ще низьке весняне сонце сяйнуло їй у вiчi, Гановi здалося, що повiки в Брунгiльди зневажливо примруженi. Його взяло на шал, вiн би зараз охоче зострожив свого вороного, та попереду виступав граф, i доводилося стримуватись.

У лузi бiля рiчечки граф став i показав Гановi рукою: їдь туди. Гано смикнув повiддя й погнав у бiк недалекого лiсу. Брати з Сiкуром теж незабаром прискакали.

– Де вона єсть? – поспитав Гано, бо дiвчини на бiлому жеребцi коло графа не було.

– В тамтому гайку, – вiдповiв Горват. – Маєте розганятись i сходитись коло дiдугана. Так вiн мовить.

Гано придивився. Мiж деревами напроти забiлiв кiнь. Отже, коло рiчечки. Хлопець поправив щит на лiвому лiктi, поважив довге товсте коп'є й став чекати сигналу. Й коли граф махнув шапкою, вiн уп'явсь острогами коневi пiд ребра й стрiмголов помчав.

Там, навпроти, замигтiла бiла пляма Брунгiльдиного коня. Гано, мов скажений, упинавсь острогами жеребцевi в боки, й той майже слався над землею, й з кожним стрибком рiчечка ближчала й ближчала, бiлий кiнь теж, i серце Гановi заходилося вiд передчуття того, що мало статися попереду, статися наступної митi.

Як вихитрився Гано пручнути в останню хвилю щитом – того нi вiн, нi хтось iз помiж спостерiгачiв пояснити не мiг, але вiн таки пручнувся, й жива бiла блискавка Брунгiльдиного жеребця просто жухнула повз нього.

Тепер, за законами герцю, Гано мусив гнати вгору, туди, звiдки щойно вихопилася Брунгiльда, вiн се добре знав i попустив повiддя. Серце калатало – мало не вискакувало з грудей. Коли б дiвчина вцiлила йому в щит, хто й зна, чим би все скiнчилося, бо ж удар був просто шалений.

Вихопившись до взлiсся, Гано повернув коня й глянув у бiк рiчки. Старий граф уже пiдняв руку. Й коли махнув, хлопець крикнув:

– Ан-но-о!

Й зострожив свого вороного. Й знову замигтiла земля пiд коневими ногами, й кiнь Брунгiльди так само швидко наближався й рiс, а Гано штрикав i штрикав острогами, й коли вже проминув юрму, що тирлувалася навколо графа, знову вiдчув той самий удар. Але й Ганове коп'є придалося сього разу. В ту саму мить, як вони зiткнулися, Гано почув чи то розпачливий, чи лютий зойк, – i враз озирнувсь. Та дiвчина вже вiддалялася до гаю. Хлопець осадив коня бiля своїх братiв та Сiкура. Вони були блiдi й схвильованi, неначе самi билися з тiєю впертою дiвчиною.

– Стережи колiно! – гукнув йому Сiкур, i Гано знову понiсся назустрiч бiлому жеребцевi.

Третє зiткнення не дало нiчого, дiвчина, як i тi рази, наполегливо цiлилася йому в широку верхню частину щита, й не колiно, а голову треба було пильнувати. Гано розiгнався ще дужче, хоч кiнь починав томитися й форкати. Комонник разiв зо три вдарив його по крупi ратищем, кiнь мов ошалiв, i вже не форкав, а кричав страшним неприродним голосом, кричав i нiсся наче вогняний змiй, а там навпроти й насупротиву мчавсь iнший звiр, теж ошалiлий вiд острогiв i небезпечної гонитви.

Гано тепер ясно бачив, як Брунгiльда виважує в руцi своє довге коп'є й примiряється вниз, таки вниз, до його колiна. Хлопець устиг подумати, що Сiкур таки правду каже, й непомiтно зсунув щит униз. Коли Брунгiльда прицiлиться в голову, то їй iншого виходу не лишиться та й часу теж, вiн скористається з того, скористається, скористається… Її коп'є з гострим овершям i справдi пiднялося вгору, цiлячи йому вiдкриту шию. Гано якось хижо зрадiв, устиг зрадiти – й раптом сталося незбагненне: його мов блискавкою зiрвало з сiдла й кидонуло об землю, вiн тiльки квакнув, але болю не вiдчув, схопився на ноги й без щита й коп'я побiг навздогiн коневi, який гнав, озираючись, до дiброви. В Гана тремтiли ноги й тремтiли губи, сталося невиправне, хоч вiн ще не мiг усього збагнути.

Збагнув лише тодi, як добiг на край лiсу, де стояли його брати. Вiн розгублено глянув на них, по тому на Сiкура й упав навколiшки. 3-од рiчки чулися захопленi вигуки, та Гано й не подивився туди. Все кiнчено, все пiшло прахом, i надiї, й сподiвання, лишався тiльки бiль у попереку та незмивна ганьба.

– Мовив єсмь: стережи колiно, – проказав Сiкур.

– Колiно, – безтямно повторив услiд йому Гано.

– Перехитрила тебе…

Так минула хвиля, й друга, й третя, й Сiкур обiзвався:

– Дай менi твiй обладунок.

Вони стояли за густими кущами, й конi тупцювались неподалiк, немов пройнятi хвилюванням людей.

– Дай, мовлю!

Гано й досi чипiв навколiшках, i Сiкур пiдiйшов i заходився розстiбати його шкiряну лускату рiзницю. Тодi грубо стяг її, роздягся сам i кинув свою вдяганку Гановi пiд нiс, а перебравшись, узяв готський шолом i всунувсь у нього. Потому лапнув себе за ногавицi, але вони були до сутi такi самi, як i в Гана.

– Лови вороного.

Найменший з трьох братiв ухопив Гайового коня й привiв ближче, Сiкур скочив у сiдло й безоружний погнав до рiчки, де й досi галасували, радi перемогою Брунгiльди, готи. Коло рiчки Сiкур, не зсiдаючи, пiдiбрав Гановий щит i коп'є й ударив ними раз, i в друге, й утретє. Всiма мовами свiту се означало одне: бiй не закiнчено, супротивник вимагає герцю.

В юрмi запала тиша. Старий граф нестямно рячився на зухвалого жениха, яким його донька щойно так ударила об землю. Вiн навiть сердито махнув на нього рукою, щоб вiдчепивсь i забирався пiд три чорти, але Сiкур повторив свiй виклик.

I се вивело Брунгiльду з себе. Вона раптом ускочила в сiдло й подалася до того мiсця коло гаю, звiдки починала сьогоднiшнiй герць, а Сiкур повернув Гайового коня в протилежному напрямку. Вiн навiть не блимнув у той бiк, де за кущами й досi чипiв навколiшки переможений Гано й тупцювалися його молодшi брати. Коли б же глянув, то, певно б, розгубився й притримав коня, бо Горват, його полiток Горват просто спопеляв Сiкура очима. Сiкур звiвся в стременах, прикипiв головою до конячої мокрої холки й понiсся назустрiч бiлому коневi та його вершницi, й гнав, до болю в суглобах стискаючи коп'є й довгий червлений щит о лiвому боцi, й вороний Ганiв жеребець знову жахно кричав, i Сiкур теж кричав, сам того не помiчаючи, й коли до бiлого коня й низько припалої на луку Брунгiльди лишалося крокiв iз двадцять, вiн почав здiймати свого щита пiд саму бороду, пiд широке забороло, куди цiлилась Брунгiльда, й сам стискав коп'є, майже прирiсши до грубого ратища, та в останню мить, випереджаючи пiдступний порух Брунгiльди, сiпнув щитом униз, прикривши ним усю лiву ногу й усе сiдло. Брунгiльдине коп'є ковзнуло по щитi, й дiва надто дуже перехилилась уперед, мавши на оцi допомогти важкому ратищу всiєю вагою свого тiла, й не могла вже вберегтися, бо супротивник, певно, розгадав її замiр i скористався з нього, його коп'є вп'ялося їй попiд щит i попiд лiву ногу, захищену цупкою шкiряною латою, ковзнуло по лискучому сiдлi, розпанахало бiлому жеребцевi ввесь мокрий клуб i просто зняло вершницю. Брунгiльда перекинулася в повiтрi, й коп'є випало теж, та лiва рука якийсь час тримала кiнський повiд, i зошалiлий од несподiванки й раптового болю жеребець тяг її по землi ще крокiв iз двадцять, потому став дибки, вирвав повiддя й майнув просто лугу й просто рiчки, й червона кров з його рани горiла на яскраво-бiлiй шерстi.

То було вже по той бiк людського юрмища, де стояв на сумирному конi старий граф. Сiкур осадив Гайового воронця, з нiздрiв якого летiла рожева пiна, й скочив додолу.

Графова донька лежала навзнак, та коли Сiкур схилився над нею, вона пiдвелась на лiкоть, а вiльною рукою розщепнула й скинула важкий шолом, шолом глухо дзенькнув i покотився вниз. Волосся Брунгiльди сипонуло, й розпливлося по плечах, i сягнуло березiльної трави, а Сiкура мов бичем стьобнули холоднi, повнi зненавистi Брунгiльдинi очi.

Переможець, насилу здолавши в собi той раптовий острах, простяг до неї руку й щосили рвонув за лускату шкiряну рiзницю, розпанахав її, тодi схопив за складчасту сорочку й теж сiпонув, бо так належало робити переможцевi, й Брунгiльда не пручалась, мiцно пiдперши себе ззаду обома лiктями. Бiлi перса з рожевими вершечками випорснули й затрiпотiли пiд поглядом Сiкура, й вiн дивився на них мов зачарований, бо ще зроду не бачив нiчого такого, дивився й не мiг одвести погляду, й досi схилений над розголеною до пояса дiвою, й вона не боронилася, лише заглядала в щiлину мiж заборолом i козирком шолома.

Тодi Сiкур, i досi несилий одвести вiч, позадкував – i задкував би не знати доки, коли б не вдарив острогом об кований мiдний щит Брунгiльди, й се вивело його з нетями, вiн побiг до Гайового коня й просто злетiв у сiдло й .уп'явся в змиленi боки п'ятами.

Брати Вогняничi й досi стояли за кущем на взлiссi, стояли всi троє, й Гано теж, i дивилися то на Сiкура, то туди, в долину, де над розголеною Брунгiльдою вже юрмився народ. У Ганових очах тремтiли сльози вiд лютi й безсилi, Горват, мiцно стиснувши вуста, катав жовна на щелепах, i тiльки наймолодший, Огнян, зорив на Сiкура ясним хлопчачим поглядом.

Але Сiкур того не бачив i не хотiв бачити. Вiн притулився за кущем i почав скидати з себе обладунки. Зняв шолома, стяг торохку лускату рiзницю й лишився в самiй сорочцi та ногавицях, тодi пiдiйшов до Гана й почав мовчки стягати з нього свої речi.

– Пощо? – мовив Гано.

Сiкур вiдповiв:

– Ти женитися маєш iз нею.

– Пощо? – вперто повторив Гано.– – Ти роздяг єси Брунгiльду.

– Тебе ради роздяг єсмь.

Гано подивився на нього з недовiрою й пiдняв руки догори, даючи Сiкуровi роздягти й себе.

– Ось твої обладунки.

Скоса блимаючи на товариша. Гано почав натягати рiзницю, й коли натяг, Сiкур подав йому й шолома.

– Забороло пусти, – нагадав вiн Гановi, тодi вбрався й злiз уже на свого коня. – Йди попереду.

Гано сiв на сивого вiд пiни її поту жеребця, й усi четверо почали сходити в долину. Коли пiдiйшли до того мiсця, де щойно вiдбулася сутичка, Брунгiльда вже стояла застебнена й причепурена й тримала свою розiрвану латницю в руках. Далi, аж по той бiк рiчки, двоє готiв ганялися за здурiлим од болю й кровi бiлим жеребцем.

Четверо гостей пiдiйшло й стало навпроти дiвчини з синiми очима та довгим рудуватим волоссям. Граф щось мовив до Гана, й Горват переклав:

– Устань i пiдiйди.

Гано скочив додолу, i пiдiйшов, але граф удруге сказав щось.

– Мовить, аби-с шолома зняв.

Найстарший з Вогняничiв повагавсь i таки зняв шолома. В натовпi зачувся схвальний шепiт, а Брунгiльда тихо скрикнула:

– А-а!..

Гано рясно спiтнiв, на нього дивилося десятки пар очей, i вiн потупив зiр, вiдчуваючи, як густий червець заливає йому й щоки, й нiс, i вуха, хотiв одiгнати вiд себе ту напасть, але не мiг i далi стояв, не дивлячись нi на братiв та Сiкура, нi на Брунгiльду, нi на цiкаве маснооке юрмисько графських челядникiв i домочадцiв.

Але не сталося нiчого страшного. Граф щось проказав, махнув рукою, Брунгiльда взяла спашiлого й розгубленого Гана за бронзовий пояс, i всi посунули туди, де на пагорку стояв оточений чорним заборолом гостроколу графiв двiр. Лише Брунгiльда кiлька разiв потай зирнула на супутникiв свого нареченого.

А вже ввечерi, сидячи в тiй самiй хижi, де ночували, трохи пiдпилий Гано розчулено сказав Сiкуровi:

– Я тобi сього нiколи не забуду. Дам тобi жоною свою сестру Гриму. Вона сидить на Русi, коло матерi нашої. Має чотирнадцять лiт. Учинив єси вельми многе для мене, й сього я не забуду.

Й подивився на товариша, тодi перевiв погляд на русяву наречену. Брунгiльда сидiла оплiч, рожева й щасна, й вiддано всмiхалася до свого богом посланого жониха.

В ЛIТО 435-е

Прийшли на Русь у стольний Витичiв сли вiрменськi й просили о помiч супротиву перського царя, бо забрав собi землю їхню Гурарту ще в лiто 428. Й не дав Рогволод воїв, мав-бо ратитися з чудинами.

В те ж лiто пiшов Великий князь Рогволод на чудинiв, i побiгли чудини, й узяв князь дань велику.

В ЛIТО 436-е

Найшла язва морова на землю Римську, й вимерли римляни многi, й готи, й iллiри, й словiни вендськi. Й ходив Годечан, князь кошовий луганський, на латин, i не мав ратi з ними, й прийшов усп'ять, убоявшись язви морової.

В ЛIТО 437-е

Повстали словiни вендськi в Галiї, й пiшов супротиву їм Флавiй Ецiй, полководець римський, i примучив їх у дань.

Того ж лiта зусобив Ецiй супротиву словiнам вендським в Iспанiї вiзiготiв Теодорiка, й пiшов Теодорiк, i став перед горами Пiренейськими, й убоявся йти далi, хоч Ецiй та iмператор Валентинiан обiцяли йому землю Iспанську за те.

В ЛIТО 438-е мiсяця травного

Богдан Гатило вертався з далекої ратi. Вiзiготський конунг Теодорiк, понехтувавши давнiм замир'ям, пiдбурюваний захiднiм римським iмператором Валентинiаном III Флавiєм та його полководцями Ецiєм i Лiторiєм, наслав кiлькох маркграфiв на землi пруссiв, литовцiв та жмудинiв, якi здавна визнавали зверхнiсть руського князя. Богдан Гатило з двома тисячами комонникiв нагнав страху маркграфам i тепер повертався до городу Києвого. Лишив коло студеного Полунiчного моря триста можiв руських, i сiврських, i деревлян, i косакiв з Лугу, й вертався з добрим полоном, i з даниною. Та коли вийшов на Залозний шлях, у землi Червенськiй його зустрiв гонець. Великий князь витичiвський Рогволод переказав довго жити…

– Сидiв у полотцi, тодi впав та й по ньому…

Так пояснив гонець, що прибув iз вiсткою. Гатила в першу мить охопило почуття невиразного страху та жалю. Коли вмирає дiдо, людина мовби прощається зi своєю юнiстю, й усi турботи й усi бiди перелягають iз дiдових плiч на твої, й у тому немає нiчого радiсного й утiшного.

– Вiншую тебе Великим князем, Гатиле, – мовив Борислав, але Богдан лише зiтхнув i наказав ставати станом, хоч до вечора було ще далеко й могли подолати вiсiмдесят, а то й усi сто гонь дороги.

Те почуття жалю й непевностi володiли Богданом увесь лишок дня й увесь вечiр, i навiть снилося йому щось жалобне й сумне, хоч вiн уранцi й не мiг пригадати, що саме. Та коли з першими променями сонця полк рушив битим Залозним шляхом далi на всхiд, у бiк городу Києвого, Богдан Гатило вже думав про iнше, бо живий мусить думати й дбати про живе, й од учорашнього настрою не лишилось у його серцi майже нiчого. Вiн тiльки скоса позирав на цибатого Борислава, бо той одверто радiв.

– Як помислити, Гатиле, то що лiпого видiв єси вiд Рогволода? Нiчого. Самi страхи та примучi.

Борислав мостився на своєму гнiдому якось боком – щоб увесь час мати перед очима нового Великого князя. Старий же конюший Випита, як завше, мовчав, мовчав, але й вiн мусив радiти, бо його широким вилицюватим обличчям раз по раз маяла стримана посмiшка.

– Що вречеш, княже, – спитав велiй болярин, коли здолали добрих сорок гонь дороги, – що вречеш, коли вiзьму собi ту бiляву готку з першого воза?

– Бери, – байдуже вiдповiв Гатило. Тодi повернувся до Борислава й пильно глянув на нього: – Пощо тобi готка?

– До теремця. Жоною.

– Жону ж маєш.

– Вiзьму ще їдну. Хiба-м. гiрший за инчих боляр? Усi мають по двi, й по три, й по чотири.

– Греки смiяти-ймуться, – кинув Богдан Гатило.

– Хай на своїх грекiв Годой озирається. Не єсмь вiри грецької, нi юдейської.

Князь подивився на Вишату, не на болярина, а саме на Вишату, й старий конюший вiдчув на собi його погляд i ясно всмiхнувся. Пiсля одруження з Годоєвою сестрою мiж ним i луганським кошовим князем зав'язалася приязнь, але Вишата не поступався християниновi своїми вiтчими кумирами, хоч Богдан i був майже певен, що Годой не раз i не двiчi пiдбивав свого зятя на те. Тепер Вишата лагiдно всмiхавсь, отже ж, не засуджував давнього побратима за його намiр. А всi ж у Києвому городi вiдали, як любить Вишата свою Радмилу.

– Бери, коли хiть маєш, – подивився князь на Борислава. Й той повернувсь назад – чи не видно русявої готки. Та вози котилися в самому хвостi, так наказав Гатило, вiдставати ж Борислав не наважувавсь. Вiн знав, як живе князь зi своєю Русаною, йому було шкода Гатила – ще ж молодий мiж, усього тридцять восьме лiто ряст топче, й несмiливо, ховаючись у машкару можеської вiдвертостi, що породилася довгими лiтами й давньою дружбою, закинув:

– А ти, княже?

– Що?

– Коли не жону, то… налiжницю… Не євнух же єси. Спом'яни, як ми в греках!

– То в греках, – вiдповiв Богдан таким тоном, що в Борислава зникла всяка хiть сперечатися. – Нехай тодi, як i Вишата вдруге позлюбиться.

Несподiваний жарт розiгнав неприємнiсть напруги, й усi троє засмiялися.

– Нехай, як рак свисне! – пiдсумував цибатий болярин, хоч, власне, й розмову цю завiв не ради бiлявої готки, а навздогад Богдановi. В Борислава й своїх роб i робiв було досить, i не мав потреби й питати, коли б вирiшив позлюбитися з другою жоною.

На вiче нiхто з-помiж ратникiв не сподiвавсь, i найменше за всiх Богдан, але в Києвому городi, куди вiн завiв полк перепочити, його повiдомили, що в стольному Витичевi зiбралося повно старцiв i можiв з усiх країн i чекають на нього. Богдана Гатила це трохи знепокоїло. В чому рiч? Пощо знову вiче? Адже ще чотири лiта. тому старцi примучили Рогволода нарiкти київського князя «в себе мiсто», й вiн сам, i нинi покiйний дiдо їли в усiх на виду землю?

Наступного вечора Богдан Гатило був зi своїм полком у стольному Витичевi, й старцi заспокоїли його. Старiйший, Пошогод, пiднiс йому хлiб-сiль на рушнику й сказав:

– Здоровий будь у своєму домi, Великий княже.

Богдан Гатило вклонився старцям i перейняв дари землi Руської. «Великий княже», отже, вiче не в тiм.

Потому з'ясувалося, що помiж старцiв спалахнула сварка: як ховати померлого князя? За руським законом i поконом? Тодi його тiло слiд покласти в ладдю й спалити на чистому вогнi. Але ж Рогволод сидiв на великокняжому столi й вiд решти україн: вiд Сiврської, й од Дерев, i вiд Лугiв.

– Як ти речеш, по тому й буде, – сказав Пошогод, i всi закивали сивими головами: а так, а так. – Бо не дiйшли смо згоди.

Богдан стояв i не знав, що вiдповiсти. Нарештi мовив:

– Рогволод був кровi руської й костi руської. Але ж. був i вiтцем усiх чотирьох україн. Так є?

– Так, так, – закивали старцi знову.

– То я й речу: ховаймо, щоб кожний кинув йому на могилу жменю землi. Всi ж ми требу требимо й Боговi, й Дажбоговi, й Данi, й Перуновi, й Волосовi, й Моранi, й усiм, кому кланялися нашi дiди й прадiди. Хотiв би-м i я, щоб i мене так поховано було, коли ляжу в старостi чи на полi боронному. Бо нарiкли мене своїм князем i поляни-русичi, й деревляни, й сiври й лугарi, що носять довгий чуб за вухом, наче князi.

Старцям припала до вподоби така мова молодого правителя, й вони пiшли втрясати подробицi майбутнього похорону.

Складний ритуал тривав майже цiлий мiсяць: небiжчик мусив пiти в iрiй, коли нiчне свiтило стане в тому самому поверту, як було в день смертi, й сього часу треба чекати рiвно двадцять вiсiм днiв. А доти належало пiдготувати вмерлого за всiма правилами дiднього локону.

Кiлька боляр i старцiв дiлили золото, й срiбло, й усякi цiнностi Рогволода на три частини: одна пiде родинi небiжчика, друга на треби, а за решту буде влаштовано тризну. Єутихiй кривився, що старцi так вiльно вештаються в скiтницi його батька, виносять на дерев'яних точених мисах жовтi та бiлi номизми грецького й латинського карбу, ваговитi шестиграннi руськi гривни, кiльця, обручi та iншi прикраси, але нiчого вдiяти не мiг. До красної свiтлицi вiн не заходив, лише страхливо заглядав, як там одягають i чепурять його вiтця, раз по раз клав на себе хрести, м'яв кулаками вiчi, тодi знову йшов до скiтницi, до стаєнь i кошар, до клiтей i пiдклiтей, де теж господарювали сивi дiди.

На високому пагорi над самим Днiпром теслi клали дубовий зруб, де мали ставити ладдю з небiжчиком. Єутихiй слухав цюкiт їхнiх сiкир i бородов, i на душi в нього ставало лячно. Йому жодного разу й на думку не спало, що, може, треба прочитати над старим якусь богоспасенну молитву, й коли вiн навiть хрестився, то робив те зо страху за самого себе й за свою душу. Що буде? Що буде тепер?

Вiн не всвiдомлював, що досi жив пiд батьковою рукою, мов курча пiд теплим i надiйним крилом квочки, а тепер нев'яснимий страх опосiв його. Єутихiй спробував навiть усмiхнутися до свого двоюрiдного племiнника, та Богдан ходив заклопотаний i не звертав на нього уваги.

Тим часом од Днiпра десятьма парами волiв притягли величезну ладдю. В нiй могло вмiститися щонайменше пiвтораста можiв, коли б щiльно поставали один коло одного, але призначалася вона для останньої подорожi князя й тiльки князя. То було гарне й глибоке судно з рiзьбленими насадами й величезним дерев'яним змiєм на носi.

Того змiя витичiвцi бачили незлiч разiв, але тiльки тепер належно придивилися до нього, бо вiн мав одвезти в iрiй їхнього Великого князя; якого там не є, але їхнього, руського. Змiй був сердитий i лютий, зi скляними червоними очима та справжнiми дикунячими iклами, що стримiли йому з пащi. Досi вiн одганяв з-перед себе ворогiв землi Руської, тепер же мав одганяти вiд небiжчика злих духiв, i навiв, i перевертнiв, i вовкулак, що, як вiдомо, так i нишпорять навколо померлого, аби забрати його душу й перейняти собi його силу.

Ладдю котками прикотили до ворiт, вона туди насилу влiзла, бо призначалася для широких вод, а не для суходолу, тодi потягли далi, в княжий дворець, i поставили коло самого ганку терема. Небiжчик пробув, у свiтлицi рiвно три днi, бiльше не належало. Вiн устиг попрощатися й з Цуром, i зi своїм домовиком, i всiма тими, що стережуть хату, й вогонь у печi, й кочерги з рогачами, й теплий дух людський узимку, й не пускають на порiг навiв, i вовкулак, i перевертнiв. Усi три днi й три ночi на столi довкруж домовини, й на лавах, i на лутках вiкон, i по кутках та полицях стояли горнецi та горнятка з медами та стравами, й небiжчик частував їх на прощання й сам їв, i тепер його можна було вже виносити й ставити в ладдю.

Труну несло шестеро можiв оружних. Вони ступали повiльно й у ногу, й старi жони та жiнки кидали їм пiд поробошнi м'яту й любисток. У свiтлицi, й у сiнях, i на сходинах, i в нижнiх сiнях пахтiло рiзким зiллям, а можi несли й несли домовину, й коли поминули й останнi дверi, трохи пiдняли голову труни, щоб небiжчик мiг побачити ладдю, в якiй полишить сей свiт.

А ладдя вже стояла на величезних, ще бiлих i вогких од земного соку полозках, i то теж так належало, хай спокiйною буде остання путь i хай змочують її земними соками витичiвськi дуби. Й коли домовину поставили на човен, старе й молоде жiноцтво порозв'язувало на собi хустки й заголосило. В якої не бiгли сльози, та дряпала себе нiгтями по лицях i теж голосила. Кожна сльозина придасться небiжчиковi там, бо хоч в iрiю й гарно та зелено, й квiти ввесь час квiтнуть, i не буває зими, зате нема й води, тому жони витирали мокрi щоки полотками й клали в човен.

Жiноче голосiння розчулювало й можiв, i вони теж плакали, не криючись, i так тривало вiд княжого ганку за ворота двiрця, за ворота городу й аж до того мiсця, де вже стояла мiцна бiла хата о трьох стiнах, крита житнiми кулями. Жито – се є життя, мертвому iрiй, а живим треба думати про своє, бо життя нiколи не починається й нiколи не кiнчається, й люди все те знають. Навколо хатини зiбралися всi старцi, що прийшли до городу стольного з усiх україн, усi городяни й багато смердiв iз городищ i сiл. Пагiр аж рябiв од узороччя й дорогих оздоб на можах i жонах, бо смерть – то теж частина життя, й людина мусить стрiчати її, як дорогу й бажану гостю. Що було б, коли б люди не вмирали? Земля зважнiла б од сього й провалилася б у прiрву.

Тут-таки бiля хати тризна закiнчилась i почалася страва. Мрець має востаннє скуштувати зi своїми близькими й кревними всього того, що любив за життя, бо в iрiю не їдять, а якщо й їдять, то ще не вiдомо й що. Тож небiжчик мусить мати страви на всю довгу путь до вирiю.