Текст книги "Меч Арея"

Автор книги: Iван Бiлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 29 страниц)

Стара господиня стояла в навстiж одчинених дверях, у свiтлицю тягло холодом, але так треба було, й нiхто на те не зважав. У руках у неї Богдан побачив здорового зозулястого пiвня з широким ярим гребенем i такими самими борiдками, що спадали йому на рябi могутнi груди.

– Маєш пiвника, княже Богдане! – врочистим голосом рекла стара княгиня й низько вклонилася синовi Той поволi встав, пiдiйшов до неї й мовчки поторкав птаха за червоний клобук. Пiвень невдоволено киркнув на його руку й трiпонув головою.

– Пiвник? – перепитав князь.

– Маєш пiвника ще одного, – вже не так урочисто вiдповiла стара господиня.

– Коли?

– Осе!

Вона простягла йому зозулястого гребенача й знову вклонилась, Богдан узяв його й пiшов повз матiр на ганок, тодi, згадавши, разом iз птахом ув однiй руцi збiгав нагору й повернувся вже пiдперезаний мечем i в теплiй овечiй гунi, виквашенiй у дубовiй корi.

У двiрцi вже зiбралося чимало люду – й челядники, й роби княжi, й можi, й пiдлi кияни, чулися збудженi веселi голоси, й коли київський князь повернувся назад до Годоя, в наквацьованих кров'ю руках його була тiльки зозуляста й гриваста пiвняча голова. Князь аж сяяв од радощiв.

Годой пiдвiвся на вистеленiй бурим ведмедном лавi й узяв ту голову, й обидва так старанно роздивлялися її, нiби могли помiтити в нiй риси юного київського княжича, який народився кiлька хвилин тому.

– Першого Данком єси нарiк? – поспитав Годой.

– Данком.

– Лiпо є, що не кура й сього разу.

– Так є.

Вони старанно уникали слова син, бо не можна згадувати людину, перше нiж її вречено буде котромусь кумировi. Київський князь, побоюючись, аби гiсть не переступив покону пращурiв, бо вiд хрестатих можна сподiватися всього, поквапливо сказав:

– Учинив єсмь требу всемiжному Юру. Нарiкаю йому сина свого!

Тепер можна було не боятись урокiв, i вiн, а по ньому й князь Годой, полегшено зiтхнули.

– Юрко?

– Так буде, – вiдповiв київський князь i знову почав ворожити на пiвнячiй головi, бо там усе сказано: й яким виросте новий княжич, i що робитиме, й скiльки перемог на ратному полi матиме за своє життя, й скiльки поразок.

Увечерi на горi княжого хорому зiбралася весела учта. Годой, спираючись на довгий меч, пiднявся й собi сходинами на другий поверх. У найбiльшiй княжiй свiтлицi сидiли всi значнi люди князiвства. Навiть челядникам i робам було виставлено в пiдклiтях кадь меду й кiлька дзбанiв сити.

Приїхав i тесть князя київського вруцький князь Воїбор. Старий надзвичайно тiшився, що його донька Русана дарує князевi тiльки чад можеського шибу. Добре випивши, вiн перекрикував усю весiльбу:

– А речи, княже: лiпа моя кров?

Богдан удоволено кивав головою й пив, i хоч настоянi меди не брали його, та настрiй мав добрий, веселий, бо таки можеське чадо двiчi пiдряд народити – неабияка достойнiсть, Києвому городовi треба можiв ратних, смiливих, i про се князь говорив того вечора не раз i не двiчi.

Годой не був п'яний, бо пив мало, вiв здалеку й нiколи не закiнчував своєї думки, Богдан же швидко розгадував його хитрощi, й се теж додавало настрою.

– Греки не познають нашу звитягу.

– Вони дають Великому князевi дань.

– То не з шани, княже. Лиш убояться мечiв наших.

– Слава й за те.

– Слава, та чи надовго? Вони гнусяться мм…

– Язичниками?

Годой, не знавши, як вимовити те слово, щоб не образити Богдана, тепер кивнув.

– Я нiколи не начеплю своєму синовi хреста на шию, – розгадавши, куди верне Годой, усмiхнувся київський князь.

Годой похилив голову й теж усмiхнувся.

– Речи своїм грекам, що київський князь Богдан Гатило такоже гнушається їхнiх кумирiв.

– Бог єдин є, княже, – нагадав луганський гiсть, але в душi поцiнував киянина: той таки не сказав: «Гнушаюся твоїх кумирiв».

– Ти чув єси про… Юрiв меч?

Годой пильно вдививсь у київського князя й не зразу вiдповiв; у свiтлицi було гамiрно, задушно й пiвтемно, горiла тiльки свiча бiля них та смоляна скiпка над протилежним краєм столу. Косар спробував упiймати вираз Богданових очей, але не змiг i вiдповiв зовсiм не те, про що його питано:

– Тепер найможнiшим оружжям є…

Богдан докинув:

– Я вiдаю, про що маєш хiть казати: хрест?

– Хрест, – потвердив Годой. – Ти прийдеш до сього, княже. Нехай лише не буде пiзно. А… меча Юрового… не згадуй. Вiн приносить котору.

– Меч Юра – то є оружжя супроти котори, – впевнено заперечив Богдан.

– Вiн видавався й твоєму прадiдовi не до руки.

– Прадiдо мiй звольнив Русь, i Сiверу, й Дерева з-пiд готiв. I лужан звольнив.

Поки Годой мiркував, Богдан заговорив про геть iнше.

– Не мислив єси, пощо грецькi князi та боляри в такiй моцi суть?

– У якiй моцi?

– Скоти багато ймають.

– Не вiдаю.

– А я вiдаю. Бо вельми багато робiв iмуть.

– Не знаю. Ти був єси в греках…

– Був i многе єсмь видiв. Багато ймають скоти. А ми смо дужчi за них.

– Дужчi?

– Дужчi смо, бо їхнi роби й челядники втiкають од них i бiжать до нас. Роб скiльки тягне? Десять гривен? Нашi роби висиджують на десять гривен – i вiльнi. Я садю його на землю, й вiн оре її, бо вiн уже є смерд. А грецькi роби? Роби суть – робами будуть i до скону. А з роба – скiльки єси вбив, стiльки й в'їхав. Чи так є?

– Так… – невпевнено вiдповiв Годой, ще не розумiючи Богдана до кiнця.

– Дожиємо, що в грекiв не зостанеться робiв – повтiкають. А хто грекам рiллю орати-йме?

– Княже, – заперечив Годой. – Христос рече: всяка волость вiд бога. Прийми хрест на груди – й смерд, i роб, i челядник твердити-йме: князь вiд бога.

– Вiруєш?

– Вiрую, – твердо вiдповiв Годой.

Богдан замислився, бо над таким варто було й справдi подумати.

– Усякий чоловiк є роб божий. Так рече ваш Христос?

– Так.

– А нашi кумири речуть: був єси робом – робом i по смертi будеш. Був же єси вольним – i там будеш вольним. Зумiв єси?

– Нi, – вiдказав гiсть, бо князь, певно, мовив про щось складнiше, нiж отi слова, що ж за ними крилося, збагнути не мiг. А Богдан повiв далi:

– Був єси робом – робом i будеш. А як скинеш ярмо – ти вже не роб. Зумiв єси? Годой повiльно кивнув.

– Не зумiв єси, княже. Чуй: русиновi гидко робом бути. Чув казання: лiпше-бо потятим бути, анiже полоненим. Чув єси?

– Чув єсмь.

– Ото такий є русин. Зате вiн любе й свого Бога, й Волоса, й Морану, й усiх. Лiпше-бо потятим бути, анiже полоненим. I поки русин тримати-йметься свого, доти буде вольним. А грек? Йому Христос рече: всi ви роби – й на землi, й на небесi. Втече вiд князя свого роб – i радiє. Не втече – що ж, потерпить трохи: на небi всi рiвнi. Так i до чужинцiв. А русинова шия до ярма не звикла. Так-бо рече Бог, i Дажбог, i всi, в кого вiруємо. То чиї кумири лiпшi, га-а?!

Богдан трiумфував, бо Годой не мiг вiдповiсти на те нi слова, нi пiвслова. Луганський князь лише спитав:

– Умiєш, княже, письма грецького?

– Вмiю, – вiдповiв той. – Один граматик показав у Константиновому городi. Пощо питаєш?

Годой тiльки такнув.

– А ти вмiєш?

– Нi.

Богдан раптом подивився на нього майже непритомним поглядом и крикнув:

– Зроби диво! Зроби диво – i я ввiрую!

Усi замовкли й утупилися в князя та його гостя.

– Яке диво? Я-м не апостол, щоб робити диво.

Всi заволали п'яними голосами:

– Волiємо дива!

– Дива!

– Ввiруємо!

Годой сидiв як неживий – поганцi знущалися з його вiри.

– Учини диво – й князь Гатило накине хреста на шию княжичевi Юрiю! – перекричав усiх Богданiв тесть Воїбор.

Годоєвi на думку спадали життя всiляких святих великомученикiв, розтерзаних i зганьблених поганцями, й вiн приготувався до найгiршого. Перед очима попливло й завихрилось у задушному маревi пiвтемної свiтлицi, блискали тiльки золотi й срiбнi гривнi на шиях язичникiв та їхнi розжаренi медом i хiттю вiчi.

Велiй болярин Борислав, який чув усю розмову, тут-таки вигадав:

– Поставимо тридесять лучникiв iз заповитими очима, й вони стрiляти-ймуть у тебе.

– Волiєш? Чи страхаєшся? – пристав до його думки Богдан. – Якщо твiй бог є – вiн заборонить тебе. Ти ж вiруєш?

Годой чув усе те мов крiзь товсту запону, вуста йому мимоволi ворушились чи то в молитвi, чи в прокльонах до кровожерливих поганцiв, i вiн ледве чутно промимрив у вiдповiдь на Богданове домагання:

– Вiрую в єдиного бога.

В свiтлицi запала тиша, й Богдан теж присмирнiв, i голос його був глухий i схвильований.

– Вiруєш, твiй бог заборонить тебе?

Мовчанка висла й досi й тиснула всiм на вуха – тодi хтось порушив її:

– Вiруєш – то йди.

– Йди!.. Йди!..

Годой, мов непритомний, устав i вибрався з-за дубового, геть обгидженого недоїдками столу, сперся на меч, потому зробив крок до дверей, i всi розступилися перед ним. Вiн хотiв, бажав, щоб ся путь через довгу свiтлицю нiколи не кiнчалась. Та все має край, попереду розчинилися дверi в сiни, й звiдти сапонуло клуб'ям морозу. Нога болiла, й вiн спирався на довгий меч, хтось навiть спiвчутливо взяв його попiд руки й допомiг зiйти з високих приступкiв ганку.

– Стань коло стiни, – розпорядився Борислав – то вiн пiдтримував Годоя. – Стань отак, а ми зараз…

Велiй болярин Борислав одмiряв на снiгу тридцять крокiв i сказав юрмиську, що сипонув з терема:

– Звiдсюду!

Лучники знайшлися швидко – всi тридцять, як i загадував болярин, бо майже кожен повiсив у княжих сiнях свiй лук. Борислав проорав утоптаний снiг i поставляв лучникiв.

Тепер заповивайте очi.

Вiн розпоряджався жваво й весело, як умiв робити на княжих учтах, неначе йшлося про якусь безневинну забавку, а не важилося людське життя.

– Заловили сте?

– Заповили смо!

Надворi стояла ясна зоряна нiч, пiд ногами бiлiв снiг, але Годоєвої постатi на чорному тлi теремного зрубу майже не було видно навiть iз незав'язаними очима. Годой се знав, i на якусь мить у головi майнула рятiвна думка сховатися за вiнок рогу теремного, та вiн стримав себе. Хотiлося згадати бодай якусь молитву, що пасувала б до такого випадку, та з пам'ятi все вивiтрилося. Спливли тiльки, не знати до чого, слова котрогось апостола – чи Луки, чи Марка. Й вiн пiвголосом проказав їх: «На рiках вавiлонських сидiли смо i плакали, пригадуючи Сiон…» Але такi зовсiм не придатнi до випадку слова не трималися душi, й Годой стояв, ухопившись обiруч за ручник меча, й голене тiм'я його аж болiло вiд стичневого морозу й напруження. Вiн подумав про те, що забув у свiтлицi свiй смушевий клобук, сумно всмiхнувся, й у сю мить звiдтам пролунав Бориславiв голос:

– Стрiль!

Годой ще встиг почути, як недружно забринiли тятиви напнутих лукiв, бо за тридцять крокiв чути навiть шепiт людини, – тодi в усьому тiлi настала неймовiрна слабiсть, ноги пiдiгнулися, й вiн упав.

Лучники й усi, хто пильно стежив за дивною грою, сипонули в бiк терема, сковзаючись i перечiпаючи один одного й за кiлька крокiв поставали мов укопанi. Пiд стiною терема нерухомо лежав князь, у якого вони щойно випустили тридцять стрiл, хоч i з заповитими очима, але таки тридцять стрiл iз тридцяти крокiв, а кожен з них убивав куницю з шiстдесяти й сiмдесяти, влучавши в око чи бодай у голову, щоб не псувати смушка. Мовчали довго, дивлячись на розпростерту пiд стiною людину, й нiхто не наважувався пiдiйти, й позад усiх стовбичив розхристаний i простоволосий князь Богдан. I коли вже дехто, так i не здобувшись на смiливостi, почав одступати назад, тiло на снiгу несподiвано ворухнулось, тодi ще й ще, i Годой, тихо зойкнувши, сперся на меч i встав на повний зрiст. Отямився першим Борислав. Пiдбiгши до Годоя, вiн обмацав його всього, тодi придуркувато гигикнув, i все зiбрання п'яних i напiвп'яних людей зареготало.

В дубових колодах теремної стiни стримiли всi тридцять стрiл, i стримiли так купно, що кожна з них могла протяти Годоя, коли б вiн в останню мить не знепритомнiв i не впав…

Князь Годой поїхав рано-вранцi, ще вдосвiта, коли й двiрцевi роби не вставали, i нiхто до пуття не знав, у якому напрямку вiн зник: чи подався додому, на Луг, чи поїхав таки до Нежинi.

Прокинувшись, Богдан знайшов на столi в тiй клiтi, де ночував гiсть, важкий сувiй у дерев'яному чохлi з мiдними защiпками. Ввесь чохол займав широкий, так само, як i защiпка, мiдний хрест, помережаний чоловiчками й химерними знаками. Спершу Богдан подумав, що Годой забув книгу, та, по-перше, вона лежала на сiмiсiнькiй виднотi, а по-друге, виявилася християнським святим письмом. Се князь утямив одразу, щойно розгорнув сувоя. Вiн iз забобонним страхом одiпхнув ту книгу геть i навiть плюнув собi через плече. Нi, такої речi Годой забути не мiг, се зроблено зумисне, й Богдан не знав, що йому чинити. Покружлявши навколо столу, вiн простяг руку, тодi вiдсмикнув її, наче впiкся, потому розгонув-таки книгу й сiв на лаву. Незвиклi вiчi вирiзняли забутi лiтери грецького альфабета й поволi складали їх у слова.

Так вiн i просидiв над книгою до самого полудника, ворушачи вустами й упiвголоса промовляючи сам до себе.

Мiсяця березоля

Снiг узявся зерням, у полях чорнiли великi протали, й дороги розвезло. Богдан сидiв прикутий до свого двiрця. Про полювання не могло бути й мови, та й яке полювання в березолi, коли дикуницi ходять пороснi й оленки вилизують своїх ще мокрих теляток? Цiлий мiсяць, добрих чотири сiдмицi київський князь по складах читав грубезну книгу, й що далi вчитувався, то бiльше зло розбирало його на Годоя.

Коли п'янi гостi знайшли пiд стiною непритомного князя лугарiв, вибухнув регiт. I тiльки Богдан тодi не смiявся. Стояв позаду всiх i думав, що се, може, й є те диво, якого вимагав од християнина й вiн, i веселi гостi.

То була перша книга в його життi, бо в греках вiн тiльки вивчився читати. Й коли перегорнув до кiнця шкiряний сувiй, замислився.

Жорстокий i кровожерливий бог юдеїв i всi його боженята. Свiй власний народ розiгнав на чотири вiтри. Тодi Богдановi спало на думку iнше: невже той бог такий могутнiй i такий мудрий? Адже його раз по раз обводить докруг пальця Сатанаїл! Якщо бог усе сотворив своїми руками – то нащо ж сотворював грiхи та спокуси? Невже бог Єгова не вiдав, що Змiй одурить його й уверне його ж творiння в смертний грiх?

I коли одного вечора до терема прийшов велiй болярин Борислав, князь уже мав цiлковито готову думку щодо юдейських богiв.

– Нашi суть лiпшi, – сказав вiн Бориславовi.

– Хто? – не второпав той. Богдан вiдповiв:

– Русинськi кумири.

В каламутнi шибочки було видно, як розпливчатими чорними цятками над голим вiттям трепет у княжому двiрцi лiтають довкола старих гнiзд гайворони, їхнiй гелгiт линув у свiтлицю, й Борислав сам до себе мовив:

– Весна йде…

– Весна, – повторив Богдан, i собi глянувши в вiконечко. – Чи чув єси, де є… Годой?

– Нi, – озвався Борислав. – Пощо тобi Годой?

– Питаю, – вiдповiв князь. – Ото лежить його книга.

– Виджу.

– Що дiє Вишата?

– А що? – безбарвним голосом одгукнувся велiй болярин. – Шкребе конi твої. – Й раптом пiдвищив голос: – Забув єси, княже, лiта нашi молодiї? Сидиш на столi вiтця свого й нас єси геть охабився.

– А що хiба дiється? – здивувався Богдан. Велiй болярин уперше нагадував йому про їхнi далекi мандри й про молодечi подвиги в чужих землях. – Затужився-с, болярине?

– Закляк єсмь.

– Пощо?

– Пощо, пощо… Бо не виджу о праву руч себе Гатила! Ось пощо!

Богдана такi слова ще дужче здивували. Йому було й боляче слухати той докiр, i водночас радiсно, бо й сам засидiвсь – ратному можевi нiяк не личить триматися подолу жониного полоття. Вiн поклав руки на стiл i схилив чоло. Щось не так iдеться в його життi, не так, як думалось, i Борислав, мабуть, першим се помiтив. Надворi починалася весна, кров у жилах сiпала дужче, вони ж сидять i чекають не знати чого, живуть вiд учти до учти, п'ють пiнявi меди i бешкетують. I справдi, чи личить ратному можевi таке життя?

Богдан знову зiтхнув, тодi встав, пiдiйшов до вiкна, в яке виглядав довготелесий болярин. Борислав навiть не ворухнувся.

– Яке лiто пiшло… Вишатi?

– Що ради питаєш? – ображено блимнув на нього Борислав. – Забув єси? Чотирма лiтами вскакує вiд нас.

– Тридесять i друге лiто, – не звертаючи уваги на Бориславове роздратування, мовив князь. – I ти їдну жону маєш, i я маю. Вже й чадi можеської замали смо…

Князь пiдвiвся вийшов у сiни, тодi загримотiв схiдцями в пiдклiть, i звiдти почувся його грубий голос:

– Туткаю! Меду!

Й повернувся назад, потому знову вийшов, i вже знадвору пролунало:

– Гей, Вишато! Вишато!.. Ходи сюди!

Ввiйшли всi троє: Богдан, Вишата й роб, наречений Туткаєм.

– Став! – розпорядився князь, i роб гримнув дубовим корцем об стiльницю. – Й страви якоїсь!

Тодi сiв до столу й кивнув на мiсця супроти себе.

– Затужив i ти єси, старий конюше? – спитав вiн вайлуватого вогнищанина. – Давай речи й ти: «Забув єси про нас, княже!»

Вишата розгублено блимав, i Богдановi стало смiшно, бо той нiчого не вiдав про розмову, що вiдбулася допiру в свiтлицi.

– Женитися маєш хiть?

Вишата похитав головою.

– Не маєш? А що б єси рiк, аби тобi княжу доцю?

Старий конюший широко всмiхнувся.

– Повiв би-с княжну до хижi?

Той ще ширше розтяг вуста. Ввiйшов роб Туткай, молодий чорнявий отрок з яського полону, поставив поряд iз корцем смаженого журавля на дерев'янiй тацi й мовчки вийшов.

– То що вречеш, Вишато?

– А ти речеш про кого? – засовався Борислав, бо й сам ще не второпав, куди гне Богдан. – Про кого мовиш, Гатиле?

Богдан загрiб з корця меду й вихилив одним духом, тодi викрутив нiжку журавля й почав заїдати.

– Збирайтеся в дальню путь, – сказав вiн, зиркнувши на того й на того. – Мав єси хрестатих налiжниць, Вишато?

– Я єсмь мав, – одповiв за друга велiй болярин. -

Роба в мене жиє, готка.

– – А ти? – напосiдався князь.

Вишата почервонiв i закрутив головою, нахилившись над столом.

– Тепер мати-ймеш. Се речу тобi я. Гатило! Зумiв єси?

Старий конюший i досi пiк ракiв.

– Увидиш, чи не подряпав бiлi перса їй отой… хрестi А ми з Бориславом спитаємо. Вiн мав налiжницею робу, ти ж мати-ймеш княжну хрещату!

Бiльше князь нiчого не казав. А вранцi наступного дня три комонники вийшли з Полудневих ворiт городу Києвого й стали на грузький Соляний гостинець.

Iшли поволi, бо конi сковзалися в багнюцi, зострожували їх тiльки там, де в затiнку ще не потанув снiг. Усi були вдягненi в теплi овечi гунi, пiдперезанi широкими поясами, при мечах але без щитiв. Борислав i Вишата мали в тулах луки й стрiли, Богдан же припасував до сiдла коване мiддю та залiзом гатило. Майже всю дорогу мовчали. Вечiр опосiв їх неподалiк стольного городу Витичева, та князь не спинився на ночiвлю – звернув через три-чотири гонi в холодний чорний лiс. У лiсi було моторошно, з вияркiв на них чатували бiси й лiсовики, та незабаром розпалили багаття й опинилися в повнiй безпецi.

Наступного вечора дiсталися Родня й теж заночували в лiсi, тiльки раннього ранку, невхильно стежачи за Соляним шляхом, переправилися плотом через Днiпро. Рiчка вже скресла, й подорожнi дякували за те всемогутнiй Данi, бо про переправу Богдан якось i не подумав.

– То є добрий знак, – ожвавився князь. – Кумири блюдять нас i держать по нас руку.

– Таж куди ми йдемо? – вже чи не вдесяте за сi два днi спитав велiй болярин, спитав без особливого сподiвання на вiдповiдь, однак Богдан сказав:

– У Луги.

– В Луги? Годоєвi в гостi?

– Годоєвi. Нехай явить нам ще одне диво. Тодi не ввiрували смо кумирам його.

Борислава се страшенно звеселило, й, коли переїхали через широко розлитий Днiпро, вiн почав квапити:

– Острож, Гатиле, бо маємо спiзнитися! Руки сверблять!

– Попочухаєш руки, путь не близька.

– Вiдаю, княже, та…

Вони йшли великою Сiврською землею, яка, здавалося, не має нi кiнця нi краю, четверту пiсля Родня нiч переночували в невеликому городцi Олтавi, добрали там коням вiвса й подалися далi. Скрiзь на шляху траплялися великi й малi села та городи, й люди в них розмовляли так, як у сусiднiй Нежинi.

– Сiври! – зневажливо вiдгукувався Борислав. – I речуть не по-руськи, й носяться не так. Сiверь!

Вишата ж мовчав, але було видно, що важка дорога йому зовсiм неважка й що вiн прихильно ставиться до сiєї князевої вигадки.

Ледве десятого вечора попереду зблиснула широка рiчка, й Богдан мовив:

– Лугань. Так нарекли її косарi. – Й повторив: -Лугань.

– Аж куди забралися! – вигукнув Борислав. – Де Старий Луг у Венедах – а де ся їхня Лугань! Лужани – як iудеї – по всiй землi розсипанi. В Старому Лузi є ще їхнiй рiд? – поспитав вiн князя.

– Речуть, є, – непевно вiдмовив Богдан. – Речуть, готи їх там примучують до вiри своєї.

Ся думка мов розбудила його, й вiн заквапився шукати ночiвлю. Стали в березi мiж густими заростями верболозу й швиденько скидали хмизку на багаття, хоч сонце ще й не зайшло. Навсiбiч, куди сягало око, хвилювався плескатими пагорбами степ, i тiльки де-не-де чорнiли смужки лiсу, рожево зблискували проти скiсних променiв сонця невеликi веснянi озерця. За сi десять день весна вже набралася сили, й у лузi росла молоденька травиця. Хоч вона була солона й недобра, конi жадiбно хапали її, скучивши за довгу зиму.

Абияк повечерявши в'яленим м'ясом i запивши водою з Луганi, вони полягали спати й таки добре спали, бо то не жарт остiльки днiв зряду не полишати сiдел, та ще пiсля зимової сплячки в теремi.

Знайшовши якусь дорогу, що вела невiдомо куди, вони поволi рушили. Й незабаром, назустрiч їм трапився комонний косак. Вiн кудись поспiшав i скоромовкою пояснив зустрiчним, де паланка князя Годоя. Розмовляв по-лужанському, й .троє русинiв ледве зрозумiли його:

– До тего лясу, далей за гуром, за гуром – i юж сте в паланце.

– Натягнiть клобуки на вуха, – сказав Богдан супутникам. Вашi-бо голови пiд макотер стриженi, а тут усi ходять iз косами.

Й виставив свого чуба мало не на лоб. Так вони дiсталися гори за лiсом, а попiд горою було повно народу.

– Масниця?! – плеснув себе по чолi Борислав. – Проїздили смо масницю. Заради тебе! – вдавано насварився вiн Вишатi, й той у вiдповiдь розтяг вуста.

Збiговисько й справдi святкувало масницю. Всi були гарно вбранi, веселi й п'янi, десь гула невидима гайда, й люди кружлялись у корогодах.

– Мислив єсмь, що на Лугах самi лугарi-косаки! – гукнув до товаришiв цибатий болярин.

А Богдан пояснив:

– У паланках жиють i люди. Тi, що прийшли у нашу землю з країв захiднiх. А косарi обiтники – жiн не вiдають, лише полчаться й ратi ведуть.

– Мовиш менi, княже, як отроковi. Й сам те вiдаю, – образився Борислав, але розмови розмовами, та треба було щось i робити. Й першому Бориславовi-таки спало на думку: – Масницю ж хрестатi не блюдуть?

– Мабути, нi, – без упевненостi вiдповiв Богдан. – Що ради питаєш?

– А то, що наша голубка сидить зараз у хоромi. Ви гуляйте попiд лiсом, а я пiду й увиджу, як там є…

Богдан пристав до думки. Треба було й справдi наперед розвiдати й вже тодi гадати, як умикнути Вишатi красну Дiву.

Вони зi старим конюшим пiрнули в ще голий лiс, а Борислав подався поза весiльниками до паланки, яка виднiла неподалiк. Та минув обiд i полудень, короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й не було. Вже коли смерклося й у лiсi стало страшно, Богдан сказав своєму мовчазному товаришевi:

– Ходiм i ми, Вишато. Може, наш болярин уже й кiстками десь лiг невiсту тобi здобуваючи.

Вишата схопився з мiсця. Та зачувся квапливий кiнський тупiт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столi тюкав, тодi дужчий i дужчий, i нарештi бiля самого взлiсся коротко свиснуло.

– Борислав! – угадав князь i вiдгукнувся тим самим знаком.

Комонник ускочив до лiсу й напинив коня бiля них.

– Де був єси стiльки?

– Добував єсмь невiсту сьому лежневi! – весело вiдповiв болярин. – Сiдлайте!

– Ми смо готовi.

– Тодi бiжiм. Ось вона, голубонька, в мене. Через сiдло й справдi перевисало щось темне й довге.

Богдан пiдiйшов i торкнувся рукою. В теплiй Бориславовiй гунi вгадувалось людське тiло.

– На, забирай! – озвався Борислав до Вишати. – Аби-с не рiк на мене чогось лихого за свою княжну.

Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дiвчину, всадовив її поперед себе, й утiкачi поквапилися через лiсок у напрямку до рiчки.

– Як же-с умикнув її? – спитав Богдан.

Але Борислав лише вiдмахнувся:

– Нехай завтра повiдаю. Втiкаймо.

Вийшовши до берега Луганi, вони понад водою пустили конi вскач, тодi стали на дорогу, що привела їх сюди, й бiгли чи не до других пiвнiв.

– Видиш, княже, – сказав болярин, коли зупинялися перепочити. – Видиш, вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього. Сама!

Князь усмiхнувся в темрявi й спробував уявити, яка вона, та Годоєва сестра, й що зараз думає й вiдчуває Вишата. Конi стомлено форкали, та злазити не було часу, й Богдан зострожив свого сiрого жеребця. Товаришi подалися вслiд.

Погоня таки наздогнала їх, але Богдан, кiлька разiв крутнувши своїм важезним гатилом, одного вибив iз сiдла, другому посадив коня на круп, а решта – троє – вiдмовилася битись i повернула назад.

– Щось не вельми вони охочi до меча, – завважив Борислав. – А князя серед них не було.

– Темно, – тiльки й сказав Богдан, i вони погнали далi.

Велiй київський болярин аж наступного вечора бiля багаття розповiв товаришам, як йому пощастило так легко вмикнути дiвицю.

– Зирю, виходить з теремка якась, – казав вiн. – Я їй речу: «Тут сидить князь Годой?» А вона рече: «Ту». Й iде собi далi з коромислом i вiдрами. Речу: «А що чинить князь Годой?» А вона: «Спить!» Я речу: «А де його сестриця-дiвиця?» А вона: «Нема в хроме!» – «А де ж?» – «Барзо старий бундеш!» I йде собi, а я за нею. Дiйшли смо до колодязя, колодязь стоїть за гайком. Я й речу: «Давай вiдра, хочу помогти тобi!» А вона як замахає на мене руками: «Нє, нє, нє треба, брат Годой бунде сварився!» – «Так ти, – речу, – єси сестра йому?» Вона рече: «Сестра єсмь». Отеє й є все.

Богдан обернувся до полонянки. Вона сидiла в Бориславовiй гунi й нишкла, слухаючи розповiдь про своє лихо, та було видно, що не дуже лякається трьох незнайомих, якi розмовляли по-русинському.

– Як тебе гукають? – поспитав Богдан, але дiвчина тiльки зневажливо зиркнула на нього й одвернула очi.

– Я втечу, – раптом промовила вона чистiсiнькою русинською мовою. – Куди не продасте, а я втечу.

Кияни зареготали, навiть Вишата не втримався, хоч уже й ревниво позирав на Богдана та Борислава.

– А ми тебе не продавати-ймемо. Замiж пiдеш?

– Замунж? – перепитала вже по-своєму княжна. – За тебе?

– Нi, за нього, – кивнув Богдан у бiк Вишати.

– За тебе-м пiшла б.

– Я маю жону.

– Одну? – здивувалася полонянка.

– Одну.

– А я-м думала, що ти єси або князь, або хоч болярин.

Такої балакучостi кияни вiд неї не ждали, й Борислав поцiкавився:

– Як же тебе гукають?

– Радмилою. А ти скiльки жiн маєш?

– I я одну. Пощо прохаєш? Пiшла б єси за мною?

– Нє.

– А за ким?

– За ним, – показала Радмила на Богдана.

Богдан реготнув:

– Ти ж сестра єси Годоєвi?

– Сестра.

– То ви ж, хрестатi, хiба женитеся по кiлька за один мiж?

– А я не есмь хрестата.

– Не єси?

Ся думка вразила Богдана, й вiн якийсь час мовчки длубався гiлочкою в жару, де смажилась в'яленина, тодi сказав, не дивлячись на княжну:

– Однаково пiдеш за ним. Так i буде. Борислав заходився витанцьовувати навколо вогнища, й його довжелезна постава кидала на дерева химерну тiнь. Вишата сидiв i не всмiхався, потайки зиркаючи в бiк своєї нареченої. Богдан повитягав смаженину й розiклав на чистому пеньку. Троє коней, повстромлявши голови в шаньки, хрупали овес. Радмила звелася, пiдiйшла до Вишати й торкнула його:

– Ти що єси, нiмий? Або степовик?

Вишата широко всмiхнувся й уперше, мабуть, за сi пiвтора тижня промовив слово:

– Нi-i…

Вона пильно придивилася до нього й узяла з пенька зарум'янений рiзанець в'яленини…

Й ще тиждень їхали вони назад, поки дiсталися Днiпра, й хоч дорога за сей час просохла й довкруж зеленiла молода трава, та конi добре потомилися й схудли, погано годованi й погано поєнi, коли бiля Родня Богдан вирiшив переднювати, всi порадiли. Тут була вже полянська земля, Русь, i вони розташувалися при самiй дорозi, не криючись. Повз них їхали валки гречинських возiв – однi на полунiч, везучи з Ольбiї сiль, i заморськi овочi, й узороччя, й паволоки, iншi на полудень, вантаженi дорогою скорою, медом, воском, льоном та коноплями. На одному ж возi були мечi, й Богдана се зацiкавило:

– Звiдкуду везете?

– З Волинi, – вiдповiв гречник. – Мечi – як вогонь. З городця Харалуги.

Богдан узяв один, махнув – аж задзвенiло, тодi з усього розгону рубонув товсту дубову гiлку на взбiччi, й гiлка слухняно лягла пiд ноги.

– Легковитi, – завважив Богдан, а гречники оточили його з усiх бокiв:

– Ти хто єси, може?

– Князь київський, – вiдповiв той.

– А-а, Богдан Гатило! Чули смо!..

– Привезiть до городу Києвого на ту весну.

– Привеземо.

– Й щоб ваговитiшi були.

– Добре, княже.

Борислав роздивлявся заднi вози, де сидiли роби й робинi на продаж грекам. Кожного перепитав, як гукати й зодкуду вони, а тодi почав вихваляти свiй «товар» – луганську княжну, яку вмикнули для княжого старого конюшого. Гречники бiгали на взбiччя дивитись, i княжна, щоб не наврочили, всiм сукала дулi. Гречники реготали, й незабаром на всьому Соляному гостинцi стало вiдомо, що пiд Роднем-городом сидить київський князь iз умикнутою в Лузi княжною, яка крутить дулi.

Заночувавши край дороги, Бощан зi своїми супутниками раннього ранку вирушив далi, бо ж попереду ще лишалося два днi путi. До самого вечора конi, спочивши за добу, йшли добре, навпроти стольного Витичева Богдан зострожив свого жеребця, й се виявилося непоправною помилкою. Хтось перетяв дорогу мотузом, жеребець спiткнувсь i полетiв з усiх чотирьох додолу, Богдан перекинувся йому через голову й добряче вдаривсь, i доки вставав, з оповитих присмерком кущiв на нього метнули цупку мережу й скрутили, мов лелечку. За Бориславом та Вишатою погналося душ iз десять комонникiв, та поки Богдана вели, комонники повернулися нi з чим.

– Хто єсте й пощо хапаєте мене як татяi – хрипiв київський князь, хрипiв од болю й безсилої лютi, бо мережа робила його немiчним i безпорадним, як муха в павутиннi.

Йому нiхто не вiдповiдав; у темрявi, яка вже зовсiм згустилася, нiчого не було видно, нi облич, нi навiть одягу можiв, що так гвалтiвно посiли його серед дороги. Богдан вис на власному конi, мов напiвпорожнiй оленячий мiх iз медом, а кiнь кульгав на праву передню ногу.

Богдана пiдвезли до зачинених ворiт, i вiн знав, що то ворота стольного Витичева, котрийсь iз-помiж його нападникiв крикнув i загримiв рукiв'ям меча в дубовi обаполи, ворота розчинилися, й вiн уїхав до городу. Тодi хтось накинув йому на голову просмерджену кiнським потом i гноєм гуню, його зняли й понесли кудись.

Несли довго, кiлька разiв змiнювали напрямок, звертали й завертали, пiдiймалися приступками вгору й сходили вниз, по тому рипнули якiсь дверi, Богдановi розсупонили руки й ноги, – але мережi не зняли, – й кинули. Вiн упав додолу, на якусь мить утратив свiдомiсть, бо, коли прочнувся, довкруг панували морок i тиша, мов у ямi.