Текст книги "Меч Арея"

Автор книги: Iван Бiлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 29 страниц)

Столiв не ставили, прослали тiльки довгi сувої вибiленого сонцем полотна. Княжi челядники слiдом за поминальниками везли хури всякого наїду й напою: кадi стоялого меду, пива, смажених баранiв та волiв, хуру дерев'яного й череп'яного посуду, хуру хлiба та коржiв, а ще меду бджолиного, рiзних юшок, та пирогiв, та млинцiв, та вареникiв iз м'ясом, iз сиром i з медовою затiркою.

Насамперед кожної страви потроху пiдносили мерцевi й ставили, де було мiсце, в маленьких мисочках i горнятах, тодi заходилися сипати й поминальникам.

– Се ж поведiмо по тризнi страву, – сказав, коли всi помовкли, старий старець Пошогод i додав: – Князь наш Великий любив меду випити.

Люди поналивали, хто в вiщо, й випили, тодi взялися закушувати, чим Волос дав, а Рогволод сидiв, обернений обличчям до всiх, i не дивився, бо йому вже дивитись не дано було. Новий Великий князь Богдан Гатило намагався стерегти свого келиха й свого полумиска, та очi його мов тягло до небiжчика, й кожного разу важке зiтхання роздимало Богдановi груди. Вiн сьогоднi, мабуть, уперше замислився над метою людського життя. Що лишається пiсля Рогволода? Чи й справдi ж є на свiтi отой рай, чи вирiй, чи iрiй, котрого в кожнiй українi звуть по-рiзному, чи то тiльки втiшанка, яку собi вигадала людина? Справдi-бо, сумно й подумати, коли воно на сьому все й кiнчається. Була собi людина – й не стало. То вже саме тiло, воно зогниє й зникне. Але ж оте, що живе в тiловi, теплий дух, зiр, глибина очей? А те, що в людинi любить, i сердиться, й плаче?

Може, таки й правда за греками? Греки кажуть: то порох, земля, з землi єси – в землю й пiдеш, i тiльки душа нетлiнна… Може, й правда все оте, й вiн лише вiд ненавистi до грекiв не хоче його визнавати?

Але й що ж визнавати? Греки кажуть на русинiв поганцi. Чому поганцi? Хiба юдейськi кумири кращi? Чим? Тим, що злiшi? Недоведи схибити – не простять, як не простили отому, що взяв та й озирнувся на Содом чи Гоморру. Був чоловiк, а вони зробили з нього соляний стовп. Iз свого ж таки юдея!

Богдан знову глянув на двоюрiдного дiда, якого нiколи не любив i мав за що не любити, й вiдчув, як усе те здається тепер нiкчемним i дрiб'язковим. Йому стало цiкаво, чи вiдчуває що-небудь зараз i Рогволод. Богдан аж зiп'явсь, аби краще вловити вираз його обличчя. Рогволод сидiв i мовчав, i жодна рисочка його виду не мiнилася, мовби й йому стало до всього байдужiсiнько, бо нарештi зрозумiв, що все, як кажуть греки, суєта суєт. Невже-таки правда на їхньому боцi?

– Жаль за дiдом розбирає? – нахилився до нього Борислав, i князь не мiг зрозумiти, чи вiн i досi кепкує, чи таки мовить щиро. Але не знати нащо вiдповiв, наче виправдовувався:

– Та нi… Подумав єсмь тiльки, чи… не правiйшi за нас… греки.

– Я ж виджу… – буркнув Борислав, теж, власне, нiчого не повiвши. Богдан усмiхнувся й знову глянув на мерця, й йому здалося, що мрець також усмiхається.

– Не нашого то розуму дiло, – обiзвався по часi Борислав. – Як усi, так i ми робiм, бо ж инак тiльки голова трiщати-йме.

В сьому вже була частка правди, й вона трохи розважила Богдана. Великий князь прислухався до стишених розмов i линув собi меду зi дзбанка. Так тривало ж, одначе, недовго. Випитий мед потроху розв'язував язики, голоси дужчали й сплiталися в суцiльне переплетиво, поминальники вже гомонiли не тiльки сусiда з сусiдою, а й через одного, тодi навкiс, а далi знявся справжнiй торг, i згодом хтось, не дуже смiливо, закинув, що небiжчик любив i випити, й попоїсти, й поспiвати, а далi затяг упiвголоса пiсню. Та коли подав пiвголоса, мусиш показувати й увесь, i пiсня заполонила потроху всенький горб.

– Так i в нас тризну чинять!, – звеселiлими очима повiдомив один з деревлян. – Хвала вам, русичам, що вважили сте наш покон!

– Нє, так тризну правимо тiльки ми, сiври!

Богдан, уже розважений, сам до себе всмiхнувся. В його вухах бринiв рiзномовний гамiр, i йому подумалося, що Великий князь Рогволод, мабуть, аж тепер домiгся єдностi всiх україн своєї землi. Тирзна, тризна й терзання… Дай, Боже, щоб хоч у сьому ми малися вкупi.

Так минула тризна.

Четвертого дня пiд човном було викопано глибоку яму, й корсту з небiжчиком, прикривши мережаним вiком, пустили в землю й закотили колодками. В холоднiй ямi, прикиданий лапками борини, Рогволод лежав до дев'ятин, усi тi днi й ночi коло його останньої хижi горiв вогонь i стояла сторожа, бо вогню й меча бояться всi, навiть злi духи. Дев'ятого ж дня почалася дев'ятизна, жiнки заходилися плакати й голосити ще вiд ганку княжого всиротiлого терема, натовп рiс i рiс, до нього пристали й чоловiки. Повторили те саме, що й на третини, хоч закiнчилось iнакше.

В обiд навколо гори з княжою могилою зiбралося душ iз двiстi комонникiв. Були й молодi, й старшi, й геть пiдстаркуватi, зате пiд кожним вигравав добрий кiнь. Серед вершникiв мелькала й цибата постать велiйого болярина Борислава, крутивсь i присадкуватий Вишата, й мало не всi можi Рогволодовi, й багато Богданових. Один пiшець провiв сулицею довгу рiзу, й комонники поставали на нiй. Тодi той самий розпорядник почав широким кроком вiддалятись у бiк Соляного шляху, що подекуди лищав проти сонця вкоченою колiєю. Йшов довго й ще довше вертався, й конi нетерпляче тупцювалися пiд вершниками, збентеженi таким стоянням, битi мухами й гедзями. Не знати хто дав знак, Богдан того не чув, бо лишався стояти на пагорбi, й комонники рушили вскач, галасуючи й здiймаючи по собi хмари пилу. Вони потроху розтягалися й розтягались, нарештi визначилася передня купа десятка у пiвтора, яка неслась до Соляного шляху. Десь там, на рiзних вiдстанях, стояли довгi вiхи, пiд вiхами ж маленькi горнятка. Маленькi, але таки рiзної величини, й у кожному лежала рiзна кiлькiсть золотих i срiбних номизм, руських гривен та прикрас: у найближчому горнятi найменше, в найдальшому – найбiльше.

Комонники гнали й гнали, вже й крикiв їхнiх не чути було, й не тiльки через поважну вiдстань, а й через гамiр, що панував на горбi. Кожен мав свого влюбленця й пiдбадьорював або ж лаяв його на всю горлянку, всi гасали туди-сюди й вимахували руками. Нарештi комонники поставали коло самого Соляного шляху, а потiм повернули коней назад. Попереду вигарцьовували переможцi, тримаючи коло грудей череп'янi горщечки, по вiнця чи по поясочок виповненi коштовностями. Богдан вiрив i не вiрив: першим виступав на конi Вишата. Забувши, чого стоїть на сьому пагорi, Великий князь пустився бiгти йому назустрiч, але десь на пiвдорозi схаменувся. Вишата помiтив Гатила й припустив до нього.

– О! – похвалився вiн, простягаючи князевi звойовану нагороду.

– Перший? – поспитав Богдан, i Вишата вiдповiв широкою усмiшкою.

Прискакав i велiй київський болярин. Вiн реготав i шкiрив до старого конюшого зуби.

– Тепер Вишата молити-йметься, щоби комождого лiта по князевi переставлялося.

Богдан мов сказився. Йому було добре вiдомо, що Борислав любить його щиро й вiддано, й та любов почалася давно, з дитинства, яке пройшло разом, але такi слова раптом допекли, й вiн гримнув:

– Смертi моєї захтiв єси?

Борислав розгублено всмiхнувся, Богдановi теж стало соромно за той недоречний спалах лютi й за невиправданий докiр, але щось нiби штрикало його пiд ребра, бо людина не завжди робить i каже те, що думає й що їй на душi.

– Й вiн хтiв моєї смертi – й ти хочеш? Гатило кивнув головою в той бiк, де височiла нова, свiжозрубана теремниця о трьох стiнах. I сього вже й поготiв чинити не слiд було, та бiси завжди знаходять шпарку до людської душi, навкруг нава ж їх багато – безлiч.

– Пощо речеш так, Гатиле? – з болем озвався Борислав. – Що зводиш на мене?..

Великому князевi стало геть соромно, й той сором ще дужче допiкав йому. Вiн трiпонув простоволосою головою, аж коса ляснула його мiж очi, й швидко побравсь угору, до могили. Тодi 'передумав i почав спускатися в бiк стольного городу Витичева.

Бiльше вiн i не був на похоронi. Сталося непередбачене. Чернегiвський князь Божiвой, чiльник усiєї Сiврської україни, зненацька почав гуртувати рать. До чого тi полки призначалися – того нiхто не знав, Божiвой теж нiкому нiчого не казав i нiкому не погрожував, але Богдан мусив поспiшати до Залозного шляху за городом Києвим. Коли чернегiвському князевi спало на думку щось лихе, його треба випередити.

Старцi землi Сiврської, навiть чернегiвськi нарочитi, нiчого сказати не могли, й наступного ранку Богдан вирушив Соляною путтю на пiвнiч, лишивши посадником у стольному Витичевi свого великого болярина Борислава. Сим вiн убивав двох зайцiв: згладжував дурну вчорашню сварку й лишався певним, що в його вiдсутнiсть у стольному городi все буде гаразд.

Борислав розумiюче всмiхнувсь, але не проминув дати здачi Великому князевi:

– Мислиш, я вже-м розiвчився й мечем вертiти?

Богдан тiльки махнув рукою на сю шпильку, бо сам викликав її, й рушив на полунiч.

I вже потiм йому розповiли про всi подiї, зв'язанi з похороном Рогволода…

Требу поховання виконували за всiма правилами звичаю руського, й сiврського, й деревського, й луганського, як рiкли старцi на вiчi й як поклали.

Щодня вiдбувалися великi чи малi поминання, й сi днi кiнчались неодмiнними стравами й пiснями. Людина з честю мусить приймати й дароване їй Богом життя, й наслану ним же Морану, що несе в руках косу смертi.

Пiсля трисiдмичника, що вiдбувсь у двадцять перший день, старцi оголосили:

– Котра жона чи дiва має хiть придружити померлого князя, нехай рече.

Рогволод власної жони не мав, вона померла ще давнiше, й хоч поляни-русичi не значили сього в своєму поконi, але се була данина законовi сiверян, законовi деревлян, та й деякi лугарi дотримували такого обряду, тому Великий князь усiх чотирьох україн повинен був перейти в iрiй, чи в рай, придруженим.

Спочатку нiхто не зголошувався йти доброхiттю з Рог-володом, хоч питали всiх роб, i всiх челядниць, i витичiвських жiн i дiв, i смердок навколишнiх сiл та городищ. I коли старцi вже збиралися послати нарочитих у землi Сiврськi й Деревськi, раптом одна жона зголосилася:

– Я маю хiть.

Се була ще досить молода жiнка в чорному полоттi мало не до п'ят i в такому самому чорному полотку, що заповивав їй голову й увесь вид, лишаючи вiльними самi синi очi та брови. Брови мала широкi й чорнi, з-пiд полотка ж на спину висла товста руса коса. Жона розмовляла по-руському, але в словах одчувався ледь помiтний сiврський приголос. Коли старцi поцiкавилися, хто вона є, чи має собi можа й усяке таке, жона вiдповiла коротко:

– Вдовиця єсмь.

I бiльше нiчого не сказала, та нiхто й не налягав, бо людина сама погодилася придружити князя, й у такiй справi слова не важать анiчогiсiнько.

Вiдтодi ся жона стала на виднотi, й тривало все те цiлу сiдмицю – вiд двадцять першого до двадцять восьмого дня, коли мiсяць повернувся до людей тим самим боком, яким був у нiч смертi Рогволода. Жону годували найкращим i поїли найкращим, i вона нi в чому собi не вiдмовляла, бо такий закон i покон деревлян i сiверян, та навiть частина лугарiв його виконує й дотримує.

Коло жони завжди було багато жiн, i жiнок, i дiв, i дiвчат, i всi вони спiвали їй пiсень i намагалися розважити, як могли й чим могли, й за нею ходила, мов тiнь, стара жона, мабуть, найстарiша з цiлого Витичева городу й навколишнiх сiл i городищ. Стариця була вбрана в усе бiле, тiльки голову мала запнуту чорним полотком, i то теж належало, й молода жона все те знала й не сторонилася її. Тiльки раз, охоплена несподiваним настроєм, голосно плакнула, затулила вiчi кiнцем полотка й довiрливо тицьнулася на груди старицi:

– Бабуню-у… ще ж я-м i молода.

Стариця спiвчутливо поплескала її по плечах i приголубила:

– Котрого ж єси лiта повела?

– Чотирдесять i другого…

– Речеш «чотирдесять»… Чую, що єси з моїх земель… Зодкуду ж прийшла єси?

– Ой, бабу-у… – заплакала жона, та так бiльше нiчого й не сказала.

Стариця налила їй повний келих мiцного бурого меду:

– На, спий, воно й трохи…

Жона шморгнула носом, одтулила полоток з гарного та бiлого обличчя й випила ввесь мед, потому вдарила келихом об землю, й череп'яна мальована судина х рипко брязнула й розсипалась. Жона випростала руки поперед себе й пiшла корогодом навшпинячки. Дiви й ддвчата заспiвали весiльної, бо так належало:

Ой летiла чаєчка

Та сизокрилая,

Та ста на морiг, на морiг,

А на тому та на морогу

Сизий сокiл кличе,

личе та прикликає:

Ой чаєчко-ворочаєчко,

Та зодкуду, та куди летиш,

Полiтаєш?

Двадцять восьмого дня велике поминання почалося зранку. Всi жони й дiви та дiвчата, всi старицi витичiвськi й не витичiвськi заголосили й запримовляли, рвучи на собi коси й роздираючи в кров ланити. Вони рушили з красної свiтлицi княжого терема, звiдки шестеро зоружених можiв винесли дубову корсту. В горстi лежав не сам небiжчик, а його подобина, шита з полотна й натоптана соломою. Подобину вбрали в таку саму багату одiж, у яку був одягнений мрець, – теплу баранячу гуню, криту грецькою паволокою, гарну видрячу шапку з позолоченим тулом i м'яке зелене черев'я на ногах. Можi несли домовину, жони ж сипали їм пiд поробошнi м'яту та любисток, i плакали, примовляючи, й витирали сльози бiлими полоточками та клали їх у труну.

Похiд проминув княжi й городськi ворота й потягся до того мiсця на пагорi, де мав одбутись похорон. А на пагорi вже сталися великi змiни. Справжнього небiжчика, який усi тi днi лежав у холоднiй ямi, закиданий м'ятою, любистком та ялицевими лапками, тепер було знову винесено. Його всадовили на човнi, встеленому багатим i рiзнобарвним узороччям, обiклали з усiх бокiв шовковими подушками, й здавалося, що Рогволод самохiть вийшов попрощатися зi своїми рiдними й городянами й зi своїм єдиним сином, який стояв найближче вiд поховальної ладдi й вже не плакав, а тiльки шморгав носом та зрiдка клав на себе несмiливi хреснi знаки.

Тi, що принесли княжу подобу з городу, витягли її й поклали на звiльнене мiсце в ямi, а пiд ладдею, що дивилася на поминальникiв роззявленою змiячою головою, вже було повно борових i дубових колод, збитих i поскрiплюваних великими залiзними скобами.

Жони голосили й голосили. Бiла стариця, запнута чорним полотком, з'явилася посеред голосiльниць несподiвано. За нею двi молодицi вели попiд руки наречену жону. Її вже перебрали, й тепер вона була в дiвочiй сорочцi з яскраво мережаною душею та рукавами, в дорогому заморському полотку на розпущених русявих косах, уся в намистi, золотих i срiбних обручах, яскравому наруччi з золота, срiбла та єюпетського скла, на ногах, якi нетвердо ступали по землi, жовтiли гарнi скорянi черевiї. Жону пiдвели до напiвзакладеної колоддям ями, й бiла стариця в чорному полотку на головi поспитала:

– Що видиш там, отрочице?

Жона заглянула в темну яму, пiдтримувана попiд руки, й мовила:

– Виджу зелений сад-вiтроград.

– А що в тому саду видиш?

– Виджу, що там є вельми лiпо…

– А кого видиш там?

Жона подивилася докруж, тодi заглянула в яму, далi знову на людей.

– Виджу князя.

– А ще кого?

– Виджу матку свою й вiтця свого.

– Що вони чинять?

– Ходять по садi-вiтроградi й смiються.

– Й що вони речуть?

Уречена жона тупо дивилася в яму й мовчала.

– Що речуть? – перепитала стариця, й одна з тих жiн, що пiдтримували вречену, шепнула:

– Речи: гукають мене.

– Гукають мене… – ступлено повторила та. Стариця обминула яму й драбиною, приставленою до ладдi зi справжнiм Рогволодом, полiзла вгору. Помiчницi заходилися пхати на драбину й уречену жону. Се було нелегко зробити, бо жона погано трималася на ногах. Але зрештою її таки випхали, й у ладдi лишалися тiльки вона, та стариця, та мертвий князь, який замислено схилив голову, зусiбiч обкладений шовковими подушками. Бiлий оселедець князевої чуприни, що виглядав з-пiд видрячого смушка шапки, ледь помiтно маяв на вiтрi, й молода жiнка пильно стежила за кожним його порухом. А стариця в чорному полотку затягла те мiсце, де в останнього князевого теремка мала бути четверта стiна, широким вишиваним полотном. I коли полотно впало й затулило їх од людей, у старичинiй руцi блиснув широкий нiж.

Уречена жона тепер зачаровано дивилася на той нiж, сидячи бiля зелених черевiй мертвого князя. Стариця стояла поряд i мовчала, втупившись у тi черевiї.

– Бабцю… – мовила зовсiм тверезим голосом жона. – Я-м тобi ще не все рекла…

– Що? – не дивилася на неї стариця.

– Маю чотирьох дiток.

– Синiв?

– Трьох… трьох синiв. Се я заради них… Вiно кумирам нашим… За них…

У запненому полотном човнi панувала мертва тиша, за човном теж. Люди стояли й чекали того, що мало статися. Й у жахливiй тишi раптом пролунав болiсний зойк. I знову запала тиша. По хвилi гойднулася мережана полотняна завiса й з-пiд неї визирнула запнута в чорне голова старицi.

– По всьому є… – сказала стариця, нi до кого не звертаючись, i жони та дiви знову заголосили.

Стариця зiйшла драбиною вниз, i бiла сорочка в неї горiла ясними цятками й стрiлами.

Се була данина поконовi деревлян i сiврiв.

У ладдю полiзли можi. Вони вiдкинули полотно завiси, постояли, дивлячись мертвому князевi пiд ноги, й заходились обкладати його Цур-паллям. Корабель стояв на високому стосi колод, i кiлька душ подавало їм дубцi та боровi дрова знизу. Терзальники, кревнi й некревнi Рогволода, скидали з себе довгi рушники, помережанi знаками вiчного Дерева Життя та червоними й чорними пiвниками, що вособлювали живий вогонь Цура й мертвий вогонь Пека. Можi зв'язували в кожен рушник по три колодки й подавали нагору, а тi, що в ладдi, так i вкладали їх навколо князя й навколо його нареченої жони, й мостили доти, поки можна було, поки вивершили корабель аж до стрiхи поховальної хижi. Й коли все було зроблено, кожен пiдходив i просто пригорщами горнув глину в яму. Голосiння не стихало, й найдужче голосив п'ятдесятичотирилiтнiй рожевощокий княжич Єутихiй.

Над ямою виросла могила вогкої землi, яка ще не встигла висохнути. Князя було поховано за давнiм поконом i дiднiм звичаєм племен Деревської й Сiврської україн i Лугiв. А те, що вiдбувалося далi, було законом одноплемiнцiв небiжчика – полян.

Тристiнна хата над свiжою могилою з великим змiєголовим човном, Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усiх бокiв. Кожен пiдходив i клав запалену головню мiж колоди, в човен i пiд човен, колоди були сухi й перекладенi шарами тонких дрiв та соломи. Незабаром знялося таке вогнисько, що люди мусили втiкати з пагорба.

Горiло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по вмерлому Великому князевi Рогволодовi. Поминальники сидiли довгими рядами попiд горою й пили та їли, аби й небiжчиковi пилося й їлося смачно на тiм свiтi, в зеленому вирiю, що його бачила сьогоднi князева наречена, пили, й їли, й спiвали, щоб i на тому свiтi весело було й Рогволодовi, й усiм давно й недавно померлим русам, i сiврам, i деревлянам, i лугарям, якi зiбрали свої землi пiд меч полянського князя.

Й коли пiшли зi страви до городу, пiзнього вечора, вже проти мiсяця, небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава:

– Видiв єси?

Той кивнув головою й зiтхнув.

– Повiдаєш i йому?

Велiй київський болярин нiчого не вiдповiв. Але вiн таки сказав про все Богдановi, коли по трьох тижнях, узявши з чернегiвського князя Божiвоя клятву на мечi, що той сполчив рать свою проти знахабнiлих племен весi та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкраїну.

– Княже, – сказав велiй болярин, – спалили… Ясновиду.

Богдан нiчого не вiдказав Бориславовi, тiльки страшенно зблiд i неначе закам'янiв. Болярин, пригнувшись, вийшов, а вiн просидiв у своїй краснiй київськiй свiтлицi до самого вечора, вранцi ж наказав старому конюшому сiдлати конi. Вони вдвох, як i чотирнадцять тому лiт, їздили до маленького села пiд Нежинню й повернулися тiльки третього днi. Та стара бабця, що колись так неприязно зустрiла його, була, як i тодi, зла, ще, може, й лютiша, але розповiла Богдановi все.

Назад вони їхали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Вiн досi й на думцi не мав, що людина здатна так довго любити iншу людину, навiть не бачачи її. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й розповiдь старицi. Великий князь уперше довiдався про те, що сини Ясновиди перейшли пiд готiв-алеманiв. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усiх чотирьох україн, Гатило меститиме їй за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому лiт.

I ще хотiла спокутувати провину синiв своїх власним життям.

– Де є дочка її? – глухо спитав старицю князь, i та засичала йому в вiчi:

– Не вузьмеш! Рунки куцi! Замунж повели княжну!..

Князь їхав, попустивши повiддя, й думав про те, що страшнiше: провина синiв чи материна покута. Тодi намагавсь уявити собi смерть Ясновиди й не мiг, бо в полян звичаю сього не було.

Й уперше по-справжньому засумнiвався в тому, чиї лiпшi кумири…

Пiсля похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велiю, разом iз братом своїм князем Володом перейшов Дунай i заглибився на п'ятсот стадiй у грецькi землi Полунiчної Фракiї. Десь тут помер старий Великий князь, i молодий мусив продовжити почату ним вiйну. Й у городi Маркiанополi його перестрiли сли грецького iмператора Плiнф i Дiонiсiй.

Рогволод прийшов сюди по дань, бо греки, як завжди, зволiкали. Тепер вони привезли все належне, та Гатило спитав у головного сла Плiнфа, киваючи на золотi номизми, дорогоцiннi чашi та коштовне оружжя, складене перед ним:

– Скiльки є то?

– Триста й п'ятдесят лiтр, господарю, – вiдповiв Плiнф по-руському.

Вiн був родом русин, звався колись Планком i за роки служби грецькому iмператоровi ще не забув материної мови. Богдан, презирливо посмiхнувшись, одказав:

– Добре. Але то є за пiвлiта.

– Як! – здивувався Плiнф. – За цiле лiто є, господарю! Так смо платили дiдовi твоєму Рогу ще з лiта божого 412-го.

– Так сте платили досi Тепер платити-ймете вдвiчi – сiмсот лiтр. I так буде.

Планко-Плiнф добре знав се слово – так буде – й мовчки перезирнувся з Дiонiсiєм. Але той нiчого не второпав, бо розмовляли по-русинському.

Вони вдвох пошепталися, й Плiнф сказав Гатиловi:

– Не маємо волостi такої вiд iмператора, господарю.

– Тодi їдьте й речiть своєму iмператоровi мою волю.

Я пожду.

Й знову посмiхнувся, й усi князi та боляри голосно зареготали, бо новий Великий князь виявляв ознаки доброго можа й державця. Слам же вiд того смiху зробилося моторошно.

Того-таки дня, не гаючись анi години, вони рушили назад до царя-городу Константинополя, везучи невтiшну новину. Й за мiсяць у стан до Богдана Гатила прибули новi сли: сенатор Теодосiй та багатий ктитор Теодул. Великий князь, через Вишату довiдавшись iз чим вони приїхали, навiть не говорив з ними. Вiн наказав рушати додому. Теодосiя взяв iз собою, Теодул же двома галерами подався морем, приєднавшись до Гатилового воїнства аж у Березанi, яку греки називали Одiссом[11]

Вiдтепер Вiзантiя мала платити Русi по сiмсот лiтр золота – вдвiчi бiльше, нiж за Рогволода.

В ЛIТО 439-е

Здолавши сiрiйських церковникiв та патрiарха Несторiя, Константинополь ожив. I зачувся в палатах царських голос iмператрицi Євдоксiї, й пiшли за нею всi книжники, й мудрецi, .й письмовцi, була-бо дочкою афiнського фiлософа-поганина й велiї премудростi книжнi еллiнськi знала. Й держав руку по нiй вельмiж константинопольський епарх Кiр, кому кланялися й ктитори-купцi, й поважнi городяни.

В те ж лiто мiсяця снiжного в шостий день став Кiр префектом Преторiї Всходу, й не було рiвного йому й володарству його, й правили вони вдвох iз Євдоксiєю-iмператрицею, й нiхто не смiв ректи їм слова супротиву.

В ЛIТО 440-е

Вдруге прислали вiрмени слiв своїх у землю Руську, просячи о помiч. I зрядив Великий князь київський Гатило рать велiю, й пiшли два князi полянськi Божко й Красой, i дiсталися кресiв сполоненої персами землi Гурартської, й сiча була велика з персами, й воротилися русичi, шоломами напившись гiркої води з моря Хвалинського, бо мали перси ополчення небачене, конi ж русинськi падали вiд безводi й сапної язви.

Та взнали вже руськi можi путь у далеку Персiю, й греки вельми радi були з того.

В ЛIТО 441-е

Була пря смертна межи iмператрицею Євдоксiєю та сестрою iмператора Пульхерiєю. Дав одного дня iмператор Теодосiй жонi своїй яблуко небачене красне в дар. I мала Євдоксiя при дворi друга лiпшого Павлина, й знедужав Павлин, i пiднесла йому Євдоксiя те яблуко. Другого днi спитав iмператор жону свою:

– Де є те яблуко, котре-м дав тобi?

Й рекла Євдоксiя:

– З'їла-м його.

Й схопили Євдоксiю як зрадницю, бо Пульхерiя знала про яблуко й сказала все своєму братовi, й зiслали iмператрицю в заслання в краї далекi Єрусалимськi, й звалено було такоже й Кiра-префекта, й знову чувсь у хоромi царському тiльки голос Пульхерiї та iже з нею. А городянам було голодно й холодно, як i за Євдоксiї, й которилася земля грецька, й грабували її всi, хто мав до того хотiння.

В ЛIТО 442-е

Подолала Пульхерiя свою невiстку-iмператрицю, й префекта всесильного Кiра, та волость потрапила до рук не їй, а безбородому євнуховi Хрисафiю, котрий, не ховаючись, тяг руку за олександрiйського патрiарха та за всiх товстосумiв з багатого Єюпту.

В те ж лiто препозитiв Хрисафiя та Макробiя, двох старiйших євнухiв, почали величати як i найвищих вельмож двору iмператорського, й першим у всьому Константиновому городi був Хрисафiй.

У те ж лiто заратилися перси з греками, хоч було межи ними замир'я з лiта 428-го, й греки втручались у справи перськi, бо мали там своїх християн, але запросили греки миру, й перси припинили рать, бо вельми потерпали й вiд наскокiв руських дружин, i вiд наїздiв iнших племен i язикiв. I став мир межи персами й греками.

В ЛIТО 443-е мiсяця стичня

Дев'яте лiто пiшло вiдтодi, як Гано повiв собi жоною Брунгiльду. Дев'яте лiто зряду його вже не називали й Ганом. Вiн був Гунтером, Горвата перехрещено в Гернота, а найменший, Огняп, тепер став Гагнi.

Не стало бiльше й Сiкура. Й хоч Гано-Гунтер дотримав даного тодi слова й вiддав за нього свою сестру Гримнiцу, тобто Гриму, та Сiкур давно вже став Сiкурдом, а Грима – Гримiльдою.

Й тiльки дружину Гана-Гунтера звали, як i ранiше, Брунгiльда.

Се сталося ще тодi, на 434 роцi пiсля народження Сина Божого. Старий граф Заградський поставив умову Гановi:

– За поганця дочки не вiддам, хоч хай би вiн мав i Вотанiв меч.

Гано недовго вагався. Вони з Горватом тут-таки дали згоду охрестити себе, Огнян, дивлячись на старших братiв, теж прийняв хрест на шию, й лише Сiкур найдовше вiдмовлявся зрадити вiру прадiдiв. Але його граф до уваги не взяв, бо Сiкур не доводився його зятевi нi братом, нi навiть делеким родичем.

Се було на заручинах, а на весiллi Гано, тепер уже Гунтер, удруге окрутив свого тестя. Набравши дорогою зграю волоцюг, вiн приїхав до графського двору з великим почтом. За золоту монету, обiцяну Ганом-Гунтером, кожен один з-поперед одного називав його могутнiм князем" i "свiтлiстю", граф був просто заслiплений сими титулами й вiдпустив свою доньку в незнанi краї, давши по нiй багате вiно. За сi грошi Гано-Гунтер розрахувався зi своїми "баронами" та "райтерами" й повiз молоду дружину в дикi пралiси, сподiваючись на швидку смерть тестя.

Але тесть прожив на бiлому свiтi ще цiлих шiсть рокiв, i тi роки були справжнiм кошмаром для Гана-Г'унтера. Жона його кiлька разiв утiкала вiд нього, й вiн переймав i завертав її. Одне тому, що була неоружна, друге – мала в подолi двох маленьких дiток, а третє – й тiкати не мала куди: лiта 436 римський полководець Ецiй розгромив надто войовничих бургундiв, що вже вiдколи не давали спокою прикордонним провiнцiям Захiдньої iмперiї, й розсiяв їх серед зроманiзованих галлiв i словiн.

Та зрештою лiта божого 440-го старий граф заповiв своїм нащадкам довго жити, й Гановi-Гунтеру вiдкрився шлях. Рiк i добра кадь золота, награбованого ще графом у тих-таки римлян, пiшли на втвердження Гунтера в графському титулi. Наступнi два лiта й вiдповiдна кiлькiсть золота принесли йому корону короля, пiдвладного римському iмператоровi Валентинiвну.

Се сталося в перший день нового 443 лiта, й три сiдмицi в графському хоромi, що вiкнами виходив на широку рiчку Райну й був одтепер резиденцiєю бургудського короля, лилися пива, й меди, й вина. Гунтер i його жона приймали вiд готських, вандальських i галльських феодалiв шану й дарунки, й Брунгiльда вперше по дев'ятьох роках подружнього життя назвала Гунтера «мiй можновладний господарю». Й се в її вустах звучало дуже щиро.

Й у той час, коли Гано-Гунтер намагався примирити галлiв i вандалiв з посадженими на їхнi землi бургундами, доки клявсь у вiрнопiдданствi Валентинiановi Третьому та почуттях дружби готському конунговi Теодорiковi, нова королева впивалася трунком величi. Вона по-справжньому закохалась у свого чоловiка й щиро картала себе за тi прикрощi, яких завдала йому в минулi роки, бо Гунтер, сей голодрабий авантурник з племенi вандалiв, .що колись обманом домiгся в батька її руки, виявивсь таки тямущою й провидною людиною.

На четвертому тижнi пiсля того, як з Рима прийшла довгосподiвана корона й у теремах трохи влiгся чад бенкетiв i пирувань, Брунгiльда ходила по господi в супроводi кiлькох служниць та приятельок. У свої тридцять лiт вона була досить-таки тiлиста й станом, i видом, голову на повнiй бiлiй шиї тримала високо й дивилася на всiх ласкаво-свiтлими очима. Та сей теплий погляд уже добре знали не тiльки служницi, а й приятельки, й остерiгалися його.

Королева Брунгiльда, ледь притримуючи подiл довгої римської тунiки, ходила свiтлицями й давала вказiвки, де що й як належить зробити. Вона нiколи не бувала нi в Римi, нi навiть у дворах провiнцiйних сановникiв, але багато чула про їхнi розкошi й витончений смак i намагалася перетворити свiй терем у житло, достойне королеви. Жовтi боровi стiни кiмнат були рясно ввiшанi паволокою, оксамитом i узороччями, шовки висiли на вiкнах i на дверях, тiшачи зiр королевi Бургундiї.

– А се що? – в'їдливо поспитала Брунгiльда, кинувши оком на барвисту мису в кутку, що зображувала давнього слов'янського бога сонця Хорса.

– Та се… – замикалась одна з-помiж служниць i поквапилася прибрати тарiль.

– Не люблю, коли смердить вандальським духом, – поморщилася Брунгiльда й вийшла, супроводжувана почтом.

Служниця з мисою пiд передником подумала, що й сам король Гунтер походить iз вандальського племенi, та згадувати про таке було суворо заказано, й вона мовчки сховала в скриню свого доброго бога, якому потаєнцi творила требу й сама, й багато хто з-серед мешканцiв королiвського двору, хоч усi й носили на шиї мiднi та срiбнi хрестики.

Бургунди, чиїм володарем став Гунтер, належали до християнської єресi арiан, як i всi готи, як i сам король. Галли ж вiрували в того Христа, що й римляни, а лужицькi пересельцi, яких i галли, й готи-бургунди називали вандалами, перековеркавши давню назву захiдних слов'ян-венедiв, у переважнiй бiльшостi поклонялися своїм богам. Землю, куди доля, й римський iмператор, i готський конунг закинули їх, вони в пам'ять про батькiвщину звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, i Гано-Гунтер мусив рахуватися й iз цим, i з вiруваннями своїх пiдданцiв.