Текст книги "Меч Арея"

Автор книги: Iван Бiлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 29 страниц)

– Забрав єси Годоя, князя нашого кошового, – нарештi обiзвався Шумило.

– То й що є? Хiба вольниця косацька так вельми князя хче?

Шумило вправив оселедець за вухо й пригладив бiлi вуса.

– Хче не хче, а вирiй без матки не може. Кiш мене сле до тебе таки чолом бити…

– Пощо? Годоя вам усп'ять?

Старий знову погладив вуса, певно, ховав лукаву посмiшку.

– Нi, Гатиле. Вiдаю й я, й инчi вiдають, що не даси нам узворот Годоя.

– За чим же слють тебе?

Шумило блимнув у куток, де мовчки сидiв Данко, тодi подививсь на Богдана й сказав:

– Пусти нам княжича.

– Княжича?

Богдан теж узявся за свiй шпакуватий оселедець i накрутив його вузлом на руку. Тодi глянув назад

! кивнув синовi, щоб вийшов з хати, бо розмова набувала надто несподiваного повороту. Княжич устав i перевальцем пiшов до дверей, несучи меч пiд пахвою.

– Княжича, речеш, – аж обiзвався Гатило. – Хiба ж не вiдаєш ти, що я-м нарiк його на стiл великокняжий, у себе мiсто?

Косак засовався на лавi й пiдiбрав поли безрукавої гуньки, що розхристалася на грудях.

– Бо не за нього ж б'ю, – сказав вiн. – Б'ю за меншого твого, Юрка.

З-пiд гунi старому знову визирнув червоний шовковий опояс на чималому черевi.

– Малий ще.

– Малий? А згадай-но, Гатиле, який був єси ти, коли…

Богдан махнув рукою, бо знав, що скаже косар, i страхався розчулитись. Коли людина робить щось на самголова, то одне, навiть якщо мала, коли ж її примучувати, – стережися дати помилу. Вiн так i сказав Шумиловi, й вони ще довго сперечалися. Тивун принiс їм холодної браги з зимнику, вони випили всю й так нi до чого й не домовились. Не мiг же Богдан узяти та й бовкнути: люблю Юра свого й не маю сил одпустити вдалеч од себе! Хто й зна, як сприйме се старий косар, а князевi, Великому князевi, треба дбати й про те, як за нього думатимуть i як говоритимуть люди.

Коли вони виходили зi свiтлицi, стояв пiзнiй обiд. Можна було й пополуднувати, й Гатило саме се збирався сказати Шумиловi, та не знав як, аби дурним словом не зобидити старого лугаря. Й тут пiдiйшов Данко. Широкi чорнi брови його були стуленi в суцiльну пряму смугу, й очi з-пiд них дивилися твердо, навiть твердiше, нiж звично. Княжич проказав до батька низьким голосом:

– Посадiть мене.

– Куди?

– До косарiв.

– Уречен сси столу великокняжому, – сердито вiдрубав Гатило й пiшов геть.

– Я скидаюсь! – навздогiнцi гукнув йому син, i Великий князь обернувся й здивовано глянув на нього. Тодi взяв старого косаря за плечi й мовчки потяг у столову свiтлицю. Данко, певно, був увесь час поблизу й слухав їхню розмову. Вiн уже давно спiдлоба дивився на батька – ще вiдтодi, як Гатило заборонив йому злюбитися з донькою Дарницького малого болярина Судка.

Тодi Богдан сказав йому: «Великий князь не належиться до себе, але до великокнязiвського столу». Данко, звичайно, не зрозумiв його, бо в двадцять з невеликим лiт мiж думає зовсiм не так, як у його сорок сiм. Гатило бачив се й не знав, що робити. Вiн наказав тодi боляриновi негайно вiддати свою доньку замiж, але тим справи не порятував. Данко став як чужий, i се страшенно болiло Богдана.

Вiн чекав, що казатиме на те Шумило, та старий лугар мов i не чув його розмови з сином. Богдан у думцi подякував готамановi, а по обiдi, коли гостi розiйшлися, спитав:

– А що: взяв би-с i Данка?

– Взяв би-м! – охоче пристав на те Шумило. – Але то є не для мене самого, а для коша.

– Вiдаю, – мовив Гатило. – Вiдаю. Посаджу вам Данка. Тiльки… ходи ротi до мене.

– Якiй ротi? Об чiм? – скинув бiлi брови Шумило.

– Ходи ротi, що прийдеш навчителем моєму молодшому, Юрковi.

Се вже було щось геть iнше, таке, що старий лугар i не думав досi про нього. Вiн так i не вiдповiв нiчого, лише вранцi прийшов до Гатила й сказав, привiтавшись пiднятою рукою, як то робили косаки:

– Речу без роти: прийду до сина твого, якщо такий старий дiдуган може навчити Гатилового сина чогось путнього. Вiдвезу Данка й прийду… Чи маю й землю їсти?

Шумило хитро посмiхнувся, й Богдан лише рукою махнув.

– Мав Юрко навчителя доброго, та…

– Головою наклав? Богдан кивнув:

– У Мiзiї.

– Чув єсмь… Щаслива то смерть, Гатиле. Дай Бiг кожному в ратi лягти, а не за пiччю. Найдужче-м боявся, що й ти таку смерть менi зичиш, а тепер виджу, шануєш покон вiтцiв своїх.

На тому вони й розiйшлися. Того-таки дня Данко постав перед вiтцем у новому виглядi. Вiд його буйного чорного волосся на головi лишився тiльки лискучий оселедець коси, й тiм'я сяяло проти сонця бiле й не-засмаглс й здавалося химерною габрiйською ярмулкою в порiвняннi з брунатним обвiтреним лицем. Данко вклонився батьковi до землi, й Гатило дав йому на нову дорогу свiй важкий i довгий меч. Княжич торкнувся вустами леза коло вруччя й з тiєї митi перестав бути княжичем.

– А там, у Лугах, i землю їсти-ймеш, – хитро примружився Шумило й провiв долонею по вусах, аби стерти посмiшку.

Того ж дня вони з Данком побралися на Луги, й Гатило довго думав про них обох. Як добре було б Данковi мати поряд себе такого Шумила… Але ж i з Юрка треба людину зробити. Надто вiн ласкавий i нiжний, а се не личить синовi Богдана Гатила. Чомусь пригадалися подiї сього лiта, й Викула, й Максимiн, i золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда, iдо й досi десь лежав у княжiй опочивальнi, й Богдан уголос повторив:

– Не личить синовi Гатила…

Й раптом заболiло серце. Заболiло вперше в життi. Перед очима пропливли картини давно забутої юностi, й виразно, дуже виразно, мов навсправжки, вiн побачив затуманене обличчя русявої чорноокої жiнки, майже дiвчини, яку кохав колись i якої не дала йому доля. Вiн зашилив руку в пазуху собi й потер долонею те мiсце, де щойно озвалося серце, й тер доти, доки бiль ущух. Було шкода сина, старшого сина Данка, й теж, мабуть, уперше в життi.

Богдан сумно всмiхнувся й устав. Доки серце не кольне, людина й не згадує, що воно в неї є в грудях. А таки ж є… Вiн пiднiс угору ту руку, якою допiру тер серце, й гаряче проказав:

– Дай йому. Боже, тверду дiсницю й холодний розум. Я-м завинив проти нього – хай лiпше на менi окошиться…

Й озирнувся, вiдчувши, що хтось мовчки стоїть у дверях. То був старий конюший Вишата. Князева молитва вразила його, й було трохи незручно, що став свiдком тих сокровенних слiв.

– Там… – сказав Вишата. – Хладiвой. – I махнув рукою за глуху стiну свiтлицi.

Гатило вийшов услiд по ньому, хоч личило б сидiти й чекати гостя тут, у теремi. На княжому дворi було душ iз пiвсотнi можiв, убраних у куцi жупанчики та вузенькi, об нозi, гачi, й Богдан би й так упiзнав, що то венди, навiїь коли б Вишата й не казав йому. Можi були при повнiм оружжi, закуренi й стомленi. З гурту виступив молодий мiж у розшитiй золотим галуном кацавейцi й пiдiйшов до Богдана:

– Чест Вельому ксьондзовi Гатiлi!

Й легко вклонився.

То був, напевно, Хладiвой, син жупана з верхнього Дунаю, й Гатило кивнув йому.

– З такою раттю прийшов єси брати город Київ? – пожартував вiн, i юнак знiтився.

– Не, пане ксьондзе! Неї Пришед єсмь о помоц волати.

– Що є стало?

– Ойтєц муй помрл єст.

– Жупан Хладiвой?

– Так, пане ксьондзе, муй ойтєц…

Юнак був русявий, дуже русявий, аж Богдановi здавалося, нiби волосся в нього, що спадало аж до плiч, вигорiло на сонцi. Але руки мав великi й мiцнi, певно, такi руки вмiють тримати меч.

Вiн повiв хлопця до хорому, Вишатi ж наказав розмiстити можiв Хладiвоєвих на спочин. За вечерею жупанич оповiдав йому свої пригоди. Сидiли тiльки втрьох – вони двоє та Вишата. Старий конюший за ввесь час не промовив i слова, хоч i слухав дуже пильно й пив разом iз ними.

На верхньому Дунаї, власне, мiж витоками сiєї рiчки та рiчки Райни, де починається земля латинцiв, коїлося недобре. Конунг Теодорiк, володар готiв, намислив чинити кови. Коли раптово помер зверхник тiєї землi жупан Хладiвой, Теодорiк посiяв ворожнечу мiж його двома синами: Хладiвоєм та Мiровоєм. Стiл мав обiйняти старший, а готський конунг пiдiслав якогось райтера, й той нашептав молодшому братовi Мiровоєвi: «Якщо ти не забереш столу вiтцевого, твiй брат Хладiвой уб'є тебе. Вiн просив конунга Теодорiка о помiч проти тебе, щоб забрати твою частку вiтчини, а тебе звести».

Нерозважливий Мiровой негайно обложив брата в батькiвському домi й тримав облогу сiм день, аж поки люди почали падати вiд спраги, бо колодязя в дворищi жупановому не було. Хладiвой ледве врятувавсь утечею з вiрними людьми й ще двi сiдмицi блукав горами та лiсами. Мiровой же переслiдував його по п'ятах. А коли дiсталися Нового Лугу, який там називають Нови Лунг, а готи кажуть Нiвлунг, або ж Бургундiя, то стало вiдомо, що Мiровой уже сидить на вiтцевому столi сам.

– I страхає мене, Велiй ксьондзе, же якби-м я вернувся, стяв би менi голову. Проше о помоц, панє ксьондзе!

Богдан мовчав i тiльки дивився на миготливий язичок товстої свiчi на заставленому тарiлями столi. Звичайно, Теодорiк – старий i лукавий лис, i се Богдановi давно вiдомо. Готський конунг сьогоднi скаже одне, а взавтра зовсiм iнше, й клястиметься, що то суща правда, й спробуй-но впiймати його на шпаркому. Але Гатило ще не вирiшив, як йому чинити в сьому випадку й що сказати молодому жупаничевi, який прийшов до нього зi скаргою на конунга та на свого рiдного брата.

– Сидiти-ймеш тут, у мене, поки що. Там видно стане, – вiдповiв невизначено Гатило й заходився розпитувати про все, що чув i що бачив Хладiвой, блукаючи свiтами. Жупанич видався балакучий i довiрливий, i Гатило подумав, що се саме тi риси, яких не повинен мати володар, але змовчав. Хто ще зна, який той другий брат, молодший, Мiровой.

Хладiвой розповiдав про римлян, чиї сли дуже часто проходять через його вiтчину, не iнакше, як замислили новi кови з Теодорiком, i Богдан узяв се собi на карб. Доведеться вирядити латинам у гостi ще кiлькох послухiв, тi, що є там, не впоруються. Згадував жупанич про якогось Змiя Горянина, який мав незлiченнi скарби, тодi їх утратив i сам наклав усiма своїми головами, а голiв було троє. Гатило слухав тих теревень i думав про своє, аж раптом нашорошився й потер спiтнiле чоло. Хладiвой удруге за сей вечiр згадав про Новий Луг Бургундський.

– Вiдаєш, пане ксьондзе, кто там крулєм єст?

Богдан кивнув.

– Так має той круль Гунтер сестру вельми лєпу, ктора зовеся Гримiльда. Бардзо єст лєпа! Такей жони єще-м не видiв. – Жупанич намагався вживати й русинськi слова, якi знав, i виходило в нього «не бардзо лєпо». – Не чув сси такей Гримiльди? Так ото єї монж, мiж, убив тего Змiя Горянина й забрав єго злото, й стребро, й вшистко. А тодi й єго, тего Сiкурда, альбо ж Сiкура по-нашому, такоже хтось убив. I тепер тота кобєта, жона тота лєпшайша, ходи в черному. Вдова! Але ж яка лєпа, яка красна! Видiв єси, пане ксьондзе, таку?

Та Гатило вже нiчого не чув i не слухав. Йому раптом знову привидiлась ота молода чорнобрива русявка, кращої за яку не бачив, одколи й живе. Вiдтодi минуло дев'ять рокiв, як вона пiшла на добровiльну смерть – у жертву кумирам за грiхи дiтей своїх. Як то буває дивно в життi! Сьогоднi вдень, щойно йому згадалася княгиня Ясновида, земля їй пухом, як Вишата повiдомив: Хладiвой. Мiж сими двома людьми нiби й нема нiякого зв'язку, та руськi кумири все знають i все вiдають…

– I коли?

– Цо, пане ксьондзе?

– Речу: коли завдовiлася та княжна?

– Гримiльда? Тому лiт уже три або чтери. Її по-нашому звут Грiма, Грiмнiца. Бардзо лєпа жона є, пане ксьондзе, бардзо лєпа. Лєпшайша!

Бiльше Гатило нiчого не розпитував. Поряд мостився Вишата, який усе знав i все вiдав, хоч i, як завжди, мовчав, i не хотiлося при ньому розпитувати. Але й усю решту вечора, й цiлу нiч Великий князь київський думав за ту далеку землю, в якiй нiколи не був, i за короля Гунтера, якого не бачив, але про якого чимало знав; i за його братiв, i за ту теж небачену сестру їхню, яка могла бути б йому дочкою.

А вранцi вiн послав нарочитого з п'ятьма можами до свого рiдного брата Волода в Паннонiю з наказом i проханням негайно прибути. Нарочитий повернувся в кiнцi жовтня. Разом iз ним приїхав не брат Великого князя Володар, а його старший син, двадцятидворiчний довготелесий Остой. У Волода всi дiти вiд першої жони були такi цибатi, схожi на свою маму, яку Богдан бачив усього раз.

– Отець недужий. Має в ратi з далматинами перебиту руку, – сказав Остой. – Прислав мене себе вмiсто.

Гатило подумав днiв зо два, що робити, та й послав Остоя в далекий Новий Луг коло великої рiчки Райни, в Захiднiй Галичинi, сватати вдову Гримiльду за Великого князя київського. Разом з Остоєм поїхали велiй болярин турицький Войслав, малий болярин з Дарницi Судко, домажирич грек Адамiс та двадцятеро можiв учти. Поперед себе свати гнали десятеро коней, вантажних дарами на викуп.

Крiм Вишати, Гатило нiкому не казав про своє нове одруження. По закiнченнi грецького походу вiн узяв собi в Галичi другу жону. Але Єрка лишилася там, на заходi землi полянської, в городищi Знятинi, яке князь галицький Острiй дав за нею. Гатило пробув з молодою жоною всього три доби й вiдтодi не бачив її. Спершу думав привчити до тiєї думки й себе, й свою першу, Русану, й усiх киян, але той крок Великого князя в стольному городi сприйняли дуже спокiйно, з Русаною його стосунки не погiршали й не покращали, бо нiколи не були близькими й щирими, й така всезагальна байдужiсть призвела до того, що й сам Богдан мовби забув про своє одруження. Та вiн i не покладав на нього чогось iншого, особливого. В сорок сiм рокiв можа бiльше цiкавлять справи державнi та ратнi, анiж тi, якими опiкується вiчно молода Лада. Великий князь передусiм є Великим князем, решта все саме собою вiдходить убiк. Так воно й мусить бути, так мiркував Богдан i тодi, коли слав сватiв до володаря Нового Лугу, незважаючи на серце, яке раптом замлоїлося йому в грудях, незважаючи на юнацькi спогади й усе iнше, що з ними пов'язане.

Мiсяця листопада

Свати прибули в Бургундiю, коли почалось нудне осiннє дощiв'я, дерева скинули з себе яскравi шати, й почорнiли, й притихли, чекаючи холодiв. Повновода навiть у сьому мiсцi, каламутна вiд осiннiх вод, рiчка Райна повiльно несла свої хвилi кудись у тi краї, де ще нiколи не заглядало сонце. Так казали про неї слов'яни-венеди, що жили на її берегах, бо Райна – це ж i є райська, в раю ж нiхто нiколи не бував, i сонця там теж немає. Готи ж, оселившись тут, по-своєму називають сю рiчку, адже ж Райн – i є райн, а їхньою мовою те слово означає «чистий».

Увесь сватiвський поїзд був схожий на караван гостей-купцiв. їх дорогою й брали за торговцiв, i часом доводилося просто вибрiхуватись або й утiкати вiд настирливих моравцiв, i лужицьких сербiв, й iнших вендських племен, чиїми землями їхали. Були випадки, що й можi витягали меч, та й самi свати бралися до оружжя, бо лiси й гори тут клекотiли вiд татей та рiзного непевного люду. Й тепер Адамiс сам себе питав, чи така вона вже й чиста, ся Райна. Пiсля пригоди, яка сталася в стольному городi Києвому й до якої було втягнено й його, Адамiс мовби зiстарився десятьма роками, й усе, що бачив i що чув, здавалося йому тепер не таким простим i зрозумiлим, як здається на перший погляд. В усьому вiн убачав прихований змiст i намагався розгадати в ньому саме се, що сокрите вiд простого ока за облудою слiв i машкарою щирих усмiшок.

Головний сват, небiж Великого князя київського Остой, нетерпляче смикав стомленого коня, бо переправа могла затягтися до ночi, йому ж кортiло якомога швидше прибути до городу, що здiймавсь на високому лiвому березi.

Адамiса не дивувала та нетерплячка, бо молодiсть завжди квапиться, хоч i не завжди знає куди. Бiльше дивував його Судко. Ся людина здавен не була байдужа грековi. Малий Дарницький болярин був колись господарем того вже призабутого хлоп'яка з кучерявим лобом i палахкими чорними очима. Вiдколи Богдан Гатило викупив Адамiса в Судка, минуло пiвтора десятка лiт, а старий сивий болярин i досi поводиться з ним, наче зi своїм робом, хоч Адамiс давно вже вiльна людина, та й влади має бiльше за сього чоловiка. Протягом усього мiсяця їхньої дороги Судко тiльки зо п'ять разiв i обiзвався до Адамiса, й сi слова були «Речи, хай запрягають» або ж: «Пощо й досi каша кипить?»

Адамiс мiг би повторити всi тi слова, бо їх було зовсiм не багато. Зате Судко надзвичайно балакучiй iз Остоєм, бо то не лише син Володарiв, а й небiж caмого Гатила. Се й дивувало Адамiса. Та вiн не сердився. За своє життя нелегке й несолодке, й надто ж за сей останнiй рiк вiн навчився й дивуватися людям, i дарувати їм їхнi дрiбнi провини…

Конi, змерзлi на холоднiй мряцi, форкали й трiпали головами, загорненi в рудi вовнянi корзна можi теж iз нетерпiнням чекали переправи. Сьогоднi обiдали на походi, не спиняючись, аби встигнути завидна до мiсця, й од надмiрного напруження сили людськi були на межi.

– Пливуть, – нарештi озвався Судко, який погано бачив зблизька, зате добре вдалину. – Двi лоддi й плiт по собi тягнуть. Усi сядемо, княжичу, – звертався вiн тiльки до Остоя.

– Чи дадуть отi клятi готи хоч по дзбину меду? – озвався котрийсь мiж, а другий поправив його:

– Не готи вони, лиш такi самi, як i ми.

– Та вiдаю, – протяг перший. – Але ж вiра їхня готська.

– А меду не варять, лиш брагу та пиво, – не став заперечувати другий, однак i погоджуватися не хотiлось, бо коли людинi холодно, й голодно, й кортить бодай спину випростати, її починають дiдьки попiд peбpа штрикати.

За пiвгодини човни притягли плiт, нарочитi сли Великого київського князя поставляли туди коней, в'ючних i верхових, поставали й самi, й тi, що були в човнi, десятеро небалакучих можiв, потягли плота на той бiк. Тиха вода, одначе ж, несла добре, зносила й зносила вниз, i веслувальники попопрiли, поки нарештi причалили пiд високою рудою кручею.

– Стежка – гора! – показав їм дорогу один з веслярiв коверканою русинською мовою, й мандрiвники знову посiдали верхи. Город, який здавався таким близьким з того берега, виявився досить далеко, й люди дiсталися його вже перед самiсiньким смерком…

Гримiльда сидiла в невеликiй свiтлицi й пряла вовну, коли їй сказали збиратися, бо кличе король. Се була новина – брат уже не цiкавився нею рокiв пiвтора чи й два, вiдколи поселив її в сьому сiльцi на добрий день дороги вiд городу стольного.

– Чого ради? – сердито глянула вона до дверей, де стояла королевина служниця Мiлада, лужичанка, яку при дворi звали на готський кшталт Мiльда.

– Нє вєм, нє вєм, жупанiце… – зацокотiла вона своєю рiдною мовою, бо в Брунгiльдиному хоромi лужицька була заборонена.

– Вiдаєш, – одповiла Гримiльда. – Вiдаєш, та мовчиш.

– Пан кроль заповiдав привезти тебе, жупанiце. Тут i троє кiнникiв…

Се Гримiльда й сама бачила в вiкно. Вона так i сказала:

– Видiла-м. А ти справжня готиня єси стала. Й ле-жеш, як готиня.

– Уй, панi жупанiце… Вреклася-м не мовити, але… Свати приїхали.

– Свати? До кого?

– Тебе сватають, жупанiце!

– Удовицю? – Гримiльда похмуро засмiялася й устала. – Хто ж то є?

– Уй, панi…

– Хто, речи?

– Кроль руський…

– Гатiло?

– Он…

– I сам є тут?

– Нє, панi жупанiце. Прислав братового чада, княжича… Остоя. Остоя з товаришi.

Гримiльда засмiялася ще лихiше, нiж допiру, й вiдповiла;

– Повiдай кролевi сьому, що-м уреклася замонж.

Вона вiдвернулась i бiльше не глянула на Мiладу, хоч скiльки та благала й вмовляла її, скiльки квилiла змилосердитися, бо що скаже їй пан кроль i панi крольова…

Через день до Гримiльди з'явилися новi гостi – сього разу молодший брат Огнян-Гагнi.

– Збирайся, сестро, – сказав вiн. – Сам Бугдан Гатiла прислав по тебе. Шана тобi велiя буде…

Гримiльда примружилася на брата:

– Одного монжа мого сте вбили, тепер хчете другого мати?

– Не мов такего, сестро.

– Лжу-м повiдала? Речи: лжу?

– Ти, сестро, менi таке речеш…

Гримiльда знала, що несправедлива до Огняна, що вiн у тому непричетний, але не могла себе стримати й знову крикнула:

– Всi сте однаковi! Всi геть до єдиного: що ти, що тамтi браттє!

Огнян-Гагнi жалiбно поглянув на неї й вiдповiв:

– З ним були-смо приятелi.

Вiн справдi товаришував iз Сiкурдом, i Гримiльда розплакалася. Та швидко втерла сльози й майже прогнала брата:

– Речи старiйшому, – вона мала на оцi брата Гана-Гунтера, короля, – речи му, нехай перше поверне менi те, що згрiб по Сiкурдовi! Йди й речи, коли-с невинний!

Брат Огнян пристояв, хотiв пiдiйти до сестри й торкнутися рукою її гладенько зачесаного чорного волосся, та Гримiльда так чужо дивилася на нього, що вiн не здобувсь на силi.

Коли Огнян-Гагнi поїхав, Гримiльда дала волю сльозам, тодi ввiйшла свекруха Ойда й заходилася розпитувати, в чiм рiч. Почувши, сердито хряпнула дверима й вийшла на свою половину теремця. Вона не приходила до невiстки нi того дня, нi наступного, ввечерi ж увiйшла й, потупцявшись коло лежанки, раптом сказала:

– Йди…

– Докуд? – стрепенулася Гримiльда.

– За Гатiлу. Мислила-м i перемислила-м… Iди-таки.

– Се речеш менi ти?

– Йди.

– Мати Сiкурдова?

– Сiкура венце не буде…

Вона втерла сльозу, але очi в неї були сухi й червонi.

– За тего нехристя? Поганця?

– Йди, Гримо.

– Не буде тегої Я-м християнка й за поганина не пiду. Вреклася-м вiрнити Сiкурдовi.

– Сiкура немає…

– Гатiла ж має сто жiнi

– То є лжа. Має двох.

– Двох!.. – буркнула Гримiльда. – Однаково поганин. Так вони перекидалися словами до пiзньої ночi, замовкали тiльки тодi, коли ввiходила їхня челядниця, стара Лана. Гримiльда була страшенно лиха на свекруху. Вона ладна була зробити їй хто зна й що. Як може Сiкурдова мати мовити таке? Як?

Але Ойда, сива й зморшкувата Ойда, знову й знову правила своєї, попри всi на свiтi закони честi й кровi.

– Йди.

Гримiльда почала пiдозрювати свою свекруху – не iнакше, як її пiдкупив брат Гано. Але ж вона мати, й се не в'язалося нi в якi вузли.

Наступного дня прибув цiлий поїзд – i сватовець Великого князя київського Остой, i малий болярин Судко, й домажирич грек Адамiс, i єпископ землi Бургундської Ратарiй, i молодший брат Гримiльди Гагнi, й середульший Горват-Гернот, i слуги та челядники.

– Я-м християнка, – гордовито вiдповiла Гримiльда на заказ княжича Остоя. – Хiба ж личить менi йти по язичниковi?

– Русини родичi лужицьким сербам, – вiдповiв Остой. – Ми смо кореню їдного й кровi єдиної.

Гримiльда не вiдповiдала. Звичайно, то так, але їй сама думка про грiзного володаря русiв була неприємна. Втрутився єпископ Ратарiй:

– В землi Гатiли многi християни, дочко. Многi витязi вiри нашої там. На тобi залежиться – зверне Гатiла очi свої до Христа чи не зверне. Есфiр стала жоною царя Артаксеркса, щоб урятувати Мардохая й увесь єврейський рiд вiд злого Аммана. Так речено в святому письмi, дочко. Стань же й ти новою Есфiр'ю й порятуй свiй народ.

Гримiльду прорвало. Тепер вона вже знала, в чiм рiч i чому її так старанно випихають за того «злого Аммана». Вона крикнула не до єпископа, а в вiчi своєму середульшому братовi, правiй руцi короля.

– Он що вам треба! Заткнути мною пащу лютого лева, якому колись наступили сте на хвiст! Тепер я вже вiдаю! Все вiдаю! Й не вмовляйте мене – не буде сього нiколи!

Вона втекла на другу половину терема – до свекрухи, впала на лежанку й зайшлася лютим плачем, а стара сидiла й нiчого не казала їй, навiть не ворухнулася коло свого кужеля. Гримiльда голосила й тiпалась у лихоманцi, коли ж сльози ссякли й на неї напала болiсна гикавка, стара Ойда взяла зi столу мiдяну кварту й пiднесла невiстцi. Гримiльда, цокнувши зубами по червоних вiнцях, випила все й злякано пiдвела очi на свекруху:

– Що дала-с менi випити?

В горлi їй гiркотiло й пекло, але й гикавка, й тiпаниця враз урвались. Ойда мовчала.

– Що було в квартi, речу? – пiдвищила голос Гримiльда.

Стара повiльно, по складах проказала глухим i мовби не своїм голосом:

– Одворот-зiлля й приворот-зiлля, й будеш йому жоною.

Молода жiнка, не клiпаючи, дивилася на неї.

– Пощо зробила-с таке?

Стара нахилилася над нею, чорна й лиховiсна проти свiтла вiконечок, i тiльки розпатлане сиве волосся їй мовби сяяло навколо голови. Гримiльдi здалося, що в свекрушиних очах майнула зелена вiдьомська iскрина. Вона аж пiдвелася, щоб упевнитись, чи то правда, чи тiльки привидилось, але так нiчого й не побачила. Свекруха вiдповiла:

– Кров Сiкура б'ється в моє серце. Але я-м стара, мої руки вже не годнi нi до чого. Тепер його кров битиме й у твоє серце. А ти ж єси молода й дужа й маєш багато лiт попереду.

То було справдi страшне, те, що казала Ойда, й невiстка дивилася на неї, мов приворожена, зовсiм упритул, i не могла вiдвести погляду вiд її очей.

I коли трохи згодом рипнули дверi й увiйшов єпископ Ратарiй, вона й його слова сприйняла так само. Вбраний у довгу фiалкову сутану й фiалкову шапчинку на головi, опасистий єпископ сказав:

– "Хто пiде за Христом, той не має нi вiтця, нi матерi, нi братiв, нi сестер", – так рече в посланнi свому апостол Лука.

Гримiльда ж думала своє. Хто сказав сi слова вустами Ратарiя? Брат Гано? Чи свекруха? Вона почергово глянула на єпископа, тодi на стару Ойду й тремко зiтхнула В головi їй усе переплуталося, й не могла нiчого нi втямити, нi розiбрати. Й на думку спало схоплене колись у божому хоромi, чому вона тодi не надала нiякого значення. «Й чути стало плач у городi Рама – плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися…» Вона не знала, що то за Рахiль, не знала й городу такого, та се було з того ж таки Святого письма й стосувалося воно її, тiльки її.

Гримiльда, розтуливши вуста, гарячкове дивилася поперед себе й нiкого не бачила.

Вранцi вона дала себе взяти й везти до королевого хорому, де вiдбулося сватання за руським, та готським, та лужицьким звичаями, а коли над землею її дитинства впав перший снiг, вона була вже в стольному городi Кия. Вуста Гримiльди, якi стулилися того дня в далекому сiльському теремцi, й очi її, якi висохли того ж дня, так i лишалися всю дорогу, й вона їхала, мов зацiплена, й настирливi слова морозили їй схололе серце: «Й чути стало плач у городi Рама – плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися…»

Таку й побачив її Великий князь київський Гатило. Перед ним стояла не Гримiльда, а та, колишня, Ясновида-княжна, що на все життя запала йому в душу…

В ЛIТО 448-е

– Не мав Христос плотi, яко плоть людська, злилось-бо воєдино в ньому тiлесне та божественне.

Так сказав Єутихiй, архiмандрит царгородського монастиря, й оголосився супротиву патрiарховi всiї церкви християнської Флавiана, й мав друзiв у лицi велiмiжного Хрисафiя-євнуха та самого iмператора.

Й скликав патрiарх Флавiан собор малолюдний, i нарекли Єутихiя єретиком, але вбити не могли, прислав-бо Хрисафiй на спомогу йому ратникiв. I став на бiк Єутихiя Дiоскор, архiєпископ олександрiйський, i вбоявся засилля клiру єюпетського папа Лев, i потяг руку за патрiархом Флавiєм.

Була-бо то рать не за бога нашого Iсуса Христа, але змагання за волость: хто вiзьме гору – константинопольська чи ж єюпетська знать велiмiжна.

В ЛIТО 449-е

Й знову писав ябеду Лев, папа римський, iмператоровi Теодосiєвi Другому, й паче ж Пульхерiї всемiжнiй, знавши про її зненависть до євнуха Хрисафiя. Й скликав iмператор новий собор в Ефесi мiсяця серпня в 8 день, i прозвали люди собор той татським.

I зiбрався в Ефесi ввесь клiр верховий i всi єпископи – й грецькi, й латинськi, й єюпетськi, й кричали сторонцi Дiоскора та Єутихiя:

– Навпiл рубайте тих, котрi речуть: «Христос має. два єства!»

Й удерлися мнихи числом тисяча, й вiв їх чернець Варсума, й почали бити сторонцiв патрiарших Флавiанових, i ховалися єпископи пiд столи, й витягали їх, i знову били, нотарiям же єпископським переламували пальцi. Й повержений був Флавiан, i сам Дiоскор топтав його черевiями своїми. На сторожi ж стояла рать Хрисафiєва. Й зрiклися всi єпископи слiв своїх, i прокляли Флавiана й заслали його в країни дальнi, й замучили там.

I сiв на столi патрiаршому паки єюптянин, iм'ям Анатолiй, i сидiв лiт 9.

У те ж лiто видав конунг вiзiготський Теодорiк дочку свою за сина велiйого жупана вендського Гейза, й стало замир'я межи готами й венедами.

В те ж лiто, мiсяця снiжного в 28-е, перемогла Пульхерiя ворога свого первiйшого Хрисафiя й узяла всю волость у руки свої. Й то був удар по товстосумах єюпетських, i правити стали товстосуми константинопольськi.

Пульхерiя ж, убоявшись людностi царгородської, яка надто запально змагалася в битвах божих, розпустила партiї цирковi. Й прикликала знову готiв-арiан стерегти лад у Константиновому городi, бо чернь царгородська, ранiш зоружена, стала небезпечною. Й здружилася Пульхерiя з вождем готським Аспаром, мав-бо пiд рукою многих готiв та инчих варварiв, а такоже грецьких можiв та воєвод.

В ЛIТО 450-е

Минула зима, минула й ще одна, й коли втретє над заборолами городу Києвого знову закружляли метелики першого снiгу, перед очi всiї Русi самодержця Богдана Гатила стало нове сольство. То були велiї можi Гейза, що правив Iспанiєю й Африкою.

– Готи, Велiй ксьондзе, – сказали сли, – стали купою з Римом i хочуть ковтнути нас.

Гатило довго розмовляв зi слами Гейза, довго обмiрковував усi сторони справи. Ся справа останнiми десятирiччями сплуталася в такий тугий ковтун, що його можна було тiльки вiдрубати.

Колись венди, яких остроготи звуть вендлами, римляни ж вандалами, а також племена свевiв, тобто славiв, та галинiв, знаних iноземцями як алани, жили обабiч Райни. Готи, прийшовши з полунiчних Скандiнавських земель, прогнали їх i частково пiдкорили. Тi, що не хотiли миритися, перейшли через Райну до своїх родичiв галлiв, ранiше ще звойованих римлянами, а пiзнiш подались на той бiк Пiренеїв – до Iспанiї. «Там, – писав про них готський iсторик Йордан, – згадували вони все те зло, яке їм заподiяв король Геберiк, прогнавши з рiдної землi. Так розповiдали їм батьки їхнi». Великим жупаном сих слов'янських народiв був тодi Радогость. Римлянам пощастило за допомогою готiв розбити Радогостя й узяти його в полон, але роком пiзнiше, в лiто 407, слов'яни подолали Пiренеї й засiли в Iспанiї. Все складалося на краще, мiсцевi жителi з обiймами зустрiчали їх, бо рабство римське, холодне й бездушне, не давало людям жити.

Тодi Рим нацькував на них iнших варварiв – вiзiготiв, щоб їхнiми руками повернути собi iспанську провiнцiю. Але iмператор Гонорiй 411 року накликав тих готiв на свою голову. Варвари, слов'яни та готи не перегризли одне одному горлянки, як того сподiвавсь iмператор. Валларiй, конунг вiзiготiв, i досi вагався, з ким вести вiйну, хоч уже чотири роки сидiв в Аквiтанiї. По тому минуло ще чотири роки, й нарештi Валларiєвi пощастило пересварити слов'янських володарiв Галицiї, Турингiї та Вендiї. В однiй сутичцi мiж ними готи викрали жупана Предiвоя й вiдiслали його в Рим iмператоровi Гонорiю. Але на тому й кiнчилася та рать. Валларiй помер, i на його стiл був обраний конунгом Теодорiк, мiж дужий i нестрашимий.