Текст книги "Меч Арея"

Автор книги: Iван Бiлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 29 страниц)

Коли велiй жупан слов'янський Годо переправився з великим вiйськом через Гiбралтар в Африку, щоб звоювати ще землi для свого народу, римляни домовилися з новим конунгом вiзiготiв Теодорiком ударити на Iспанiю. Слов'яни, боронячись, ледве дочекалися свого володаря. Годо повернувся й розбив нападникiв.

Пiсля смертi Года батькiв стiл посiв Гейзо. Йордан так змальовував сього «вандальського короля»: «Вiн був середнього зросту й кульгав на одну ногу, бо колись упав з коня. Глибокий у своїх задумах, вiн говорив мало, ненавидiв розкошi, був страшний у гнiвi своєму й ненаситний у завоюваннях; далекоглядний у зносинах iз народами, вiн умiв, де треба, посiяти зерно незгоди, вмiв i гасити зненависть до себе. Таким вiн уступив i в Африку, закликаний Вонiфатiєм (римським полководцем), де, як мовлять, прийнявши волею божою владу, довго царствував i перед смертю скликав синiв своїх i заповiв їм: живiть у мирi й любовi, наслiдуйте царство по ряду й черзi старiйшого».

Але то вже було пiзнiше. Тим часом готський конунг Теодорiк i сам був не вiд того, щоб розширити область свою за рахунок слов'ян чи римлян. Та зброя не брала, на руках же Теодорiка малося двi доньки, й вiн мусив подбати про їхнє майбуття. На трухлявий Рим не було чого й дивитися, в слов'янськiй же державi жило безлiч княжичiв. Одну дочку Теодорiк i видав за галльського князя. Другу ж узяв Ян, син великого жупана Iспанiї та Африки Гейза.

Вiзiготськiй княжнi чимось не припав до вподоби свекор, i вона хотiла отруїти його. Нестримний у своїй лютi жупан наказав позначити невiстку тавром злодiйства: їй вирвали нiздрi, повiдтинали вуха й вирядили до батька.

Се сталося напровеснi минулого року. Ображений Теодорiк вирiшив помститися, й Богдан Гатило знав, що то тiльки привiд до ратi, яка назрiвала мiж вендськими слов'янами та готами довгi десятилiття.

– Маємо знаннє, – сказав Гатиловi сол, – що готський конунг послав велiї дари iмператоровi римському Валентинiановi.

– Шукає дружби? – сказав Гатило й зiтхнув.

– Так, пане Велiй ксьондзе, шука, – вiдповiв сол. Се був уже немолодий, десь, мабуть, Гатилових рокiв мiж iз довгим сивим волоссям, важким носом, i червонястим, добре подзьобаним вiспою лицем. Жупан Гра-димир, володар чималої жупи мiж рiчками Туром i Тугою. Говорив жупан тихо й хрипкувато й уважно дивився в вiчi Великому князевi.

– Й що маєте чинити? – спитав Гатило.

– Буде валка вельми кервава, – вiдповiв Градимир. – Якщо готи здолають нас, то повернуть копiя свої й на Русь. То було зайве вмовляння, проте Богдан кивнув:

– Давня iстина. Але я вiдаю її. Скiльки ратi сполчити може Гейзо?

Граднмир замислився. Такi серйознi речi можна торкати лише двом володарям, але Гейзо казав йому й се, та й сам Градимир добре знав, на що здатна й на вiщо не здатна його земля.

Поки жупан думав. Гатило вийшов у сiни й сказав можевi, що стояв там на чатах:

– Вишату сюди. – Потому примовчав i додав: – Шу-мила такоже.

Вой подавсь виконувати наказ Великого князя, й Гатило знову сiв до столу, де сутулився жупан Градимир i його два молодшi товаришi. Й коли завiтали Вишата з косаком Шумилом, рада протяглася до пiзньої ночi…

Вже майже два роки Гатило був на якомусь пiднесеннi. Кремезнi, трохи зсутуленi плечi його розпросталися, хода стала пружнiша, й навiть сивини в оселедцевi, що в'юнився з тiм'я поза вухо, мовби вбавилось. Поряд була кохана жона, й йому здавалося досить навiть i того, що вона живе, ходить i дихає, що вона є на свiтi. Гримiльда, яку вiн i всi в Києвому городi називали тепер Гримою, теж не була схожа на ту замкнену жiнку з виразом приреченої жертви, якою з'явилася вона сюди. Страшний Гатило, що сiяв у серцях жах, виявився м'яким i згiдливим. Се спершу здивувало молоду жiнку, й вона не вiрила своїм очам. Тодi зрозумiла, що Гатило ставав таким тiльки коло неї, що Гримiльда потрiбна сiй могутнiй i всевладнiй, а по сутi самотнiй людинi, що в неї князь шукає не просто жону, а iстоту, яка б дала йому спочинок i забуття вiд непосильних турбот i щоденних хвилювань.

Се розтопило її скрижавiлу душу й розтопило так, що вона й сама не помiтила, коли те сталося.

Гримiльда могла б уважати себе щасливою. По першому ж роцi вона подарувала Гатиловi княжича Яролюба, й самого лише того було досить, аби вiдчути себе господинею сього великого хорому й сього городу, тим бiльше, що й почувалася тут краще, нiж будь-де: в убогому теремцi своєї нещасної матерi, котра, не знати з яких причин, так дивно закiнчила життя, чи в повному непевних тiней i нещирих людей хоромi брата Гана-Гунтера, котрий у власному королiвствi озирався, перш нiж сказати слово рiднiй сестрi рiдною мовою. Останнi ж кiлька рокiв Гримiльда взагалi боялася згадувати, бо то були роки жахiв i привидiв.

Гримiльда сидiла на широкому лiжку в малiй свiтлицi роздягнена до сорочки, сидiла, звiсивши ноги додолу, на пухке ведмедно, розплiтала чорну косу й чекала на Богдана. Гатило завжди приходив у рiзний час i щоразу заставав жону свою третю отак. Неначе вона щойно роздяглася й тiльки чекала сiєї митi. Але Гримiльда не лягла навiть тодi, коли поряд випростався Гатило. Щось непокоїло жiнку, й Богдан чекав її слова. Проте Грима мовчала, й вiн спитав:

– Чи добре чується мiй син Яролюб?

– Нiвроку, – вiдповiла княгиня.

– То що ж стало?

– Нiц…

Нiц – то таки нiчого, але щось та мало трапитись, i Богдан заходився пригадувати, як минув сьогоднi день. Домажирич Адамiс пообiдi казав, що старiйша княгиня, Русана, знову лаялася з молодою суперницею. Колись вiн уже попереджав її – Русана була присмирнiла. Тепер же знову розпустила язика й навiть погрожувала Гримi, й се могла бути правда, грек не став би брехати.

Так i не дочекавшись, коли жона ляже поряд, Гатило на тих невеселих думках i заснув, бо в князевiй головi були не тiльки жоночi которання, а вся земля Руська – пiвсвiту. Та вранцi, несподiвано для всiх, вiн наказав старiйшiй жонi своїй лаштуватись у дорогу. Навантаживши речами добру валку возiв, Гатило всадовив розплакану княгиню Русану й велiв одвезти її в свiй городець Вишгород.

Гримiльда стала повновладною господинею в цiлому великокняжому дворi, ввечерi, лежачи поряд Богдана, вона сухо дякувала йому за таку ласку, проте лишалася незрозумiле холодною й неприступною.

Гатило не мiг дотямити, в чому причина. Таке траплялося вже не вперше. Гримiльда кiлька разiв замикалась у собi, й тодi очi її переставали бачити, вуха не чули нiчого, вона мовби дослухалась якогось голосу всеред себе. Потiм усе поступово миналося, й нова жона князева знову ставала ласкавою й уважною до нього, либонь, ще ласкавiшою.

Богдан спробував сам здогадатися, в чiм причина, але марно. Сього разу вiн усе накинув старiйшiй жонi, та, виявилось, не вгадав.

Так спливали днi за днями, надiйшли й прошумiли Коляднi свята з їхнiм спiвом та галасом, у хоромi й досi жив сол великого жупана захiднього Градимир, i Богдан ще не вiдпускав його з вiстями додому. Коли вiн скаже своє слово, його вже не повернеш, бо слово – мов горобець. Належало все зважити й вирiшити, належало дочекатись вiдповiдi й од конунга Теодорiка. Голова йшла обертом, i Гримiльдина поведiнка не давала йому зосередитися й вiдпочити навiть у власному лiжку.

– Послав я-м слiв до братiв твоїх, – сказав у середу ввечерi Гатило, коли Гримiльда, потроху збувшись отiєї незрозумiлої замкнутостi, розповiдала йому про малого Яролюба, який зробив сьогоднi свiй перший крок. Вона ж раптом дико глянула на нього й аж рукою вiдмахнулася:

– Нє!..

Тодi винувато схилила голову й засоромилась, але вже не сказала йому й слова – нi про сина, нi про те, що її так збентежило й налякало. Богдан спитав:

– Пощо єси зла така до братiв своїх? Вона вiдповiла не зразу, коли ж i мовила, то наче позиченим голосом:

– Бо не дали по менi.

Богдан ображено почав доводити їй, що в нього й золота, й срiбла, й iншого добра повнi скитницi й що не Треба йому нiякого приданого, та жона бiльше не обзивалася.

Се тривало теж кiлька день, i Гатило почав здогадуватись, яка тому причина. Гримiльда мовби втрачала розум, коли вiн згадував при нiй за її рiдних братiв.

Гримiльда теж знала, про що вiн здогадується, й нiчого не могла вдiяти з собою. Все єство її неначе бралося каменем, у вухах i десь аж нiби в головi, пiд черепом, лунали тягучкi слова: «Й чути стало плач у городi Рама – плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися…»

Великий князь наказав мiцнити стольний город. Вiн нарештi вiдпустив Гейзового сла Градимира додому, й того ж дня пiшов оглядати свою твердь. Востаннє Гатило робив се, може, рокiв iз двадцять вiсiм тому, коли повернувся пiсля довгих мандрiв до вiтчого вогнища. Тодi в порiвняннi з грецькими та iншими городами, яких набачився за дев'ять лiт блукання, Київ город здався йому смiховинне маленьким i нiкчемним: таку твердь могла коп'єм узяти пiвсотня гоплiтiв. Тепер вiн дивився на свiй стольний город, який нiтрохи не змiнивсь, але думки були вже iншi.

Пiвсотнею гоплiтiв городу Києвого не вiзьмеш. I хоча б через те, що захищатимуть його люди, добре обiзнанi не тiльки з тим, як треба боронитись, а й з тим, хто та як у свiтi робить облоги.

Досi Гатиловi лише раз довелося сидiти в обложеному городi, та й то всього якихось три днi, поки надiйшло пiдкрiплення. То було в Сiрмiї. Греки тодi легко здали твердь i порозбiгалися хто куди. Й коли Гатило наказав воям своїм iти їм услiд, греки раптом з'явилися коло стiн Сiрмiя й хотiли силою взяти її. Богдан бився разом iз усiма. Йому було якось весело й щемко на душi, бо нiколи ще круг нього не бувало так трохи ратi. Три стрiли тодi вп'ялись йому в кольчугу, одна, важка, пробила бороню й уп'ялася в тiло. Богдан витяг її, й зневажливо потрощив, i ратився мечем своїм на заборолi стiни, аж поки греки стомились i пролунав їхнiй рiжок до вiдходу. Лише тодi Гатило сам собi промив рану окропом кiнської сечi, приклав до неї подорожника й залiпив житньою опарою. За сiдмицю рана взялася плiвкою.

Великий князь виходив увесь город i дав купу велiнь можам своїм, якi слiдували за ним i все брали до пам'ятi. З першими теплими днями мали початися роботи на змiцнення старої київської твердi. Роби й челядники разом iз можами копатимуть новий, глибший рiв, пiдсипатимуть вали, особливо коло незахищених природою захiднього та полудневого заборол. Iншi мають замiнити ввесь гострокiл – для сього вже лежали привезенi з самої Паннонiї дубовi колоди, завтовшки в два обхвати й удовжки по п'ять-шiсть сажнiв, їх возили два лiта й навеснi завезуть решту.

Гатило мав намiр помiняти ввесь гострокiл понад Боричевим Током, навпроти Хоревицi та Дитинки. Полудневу ж та захiдню стiну князь вирiшив зробити геть по-новому: спершу глибокий рiв, тодi вал, а над валом двома чи й трьоми повершями – дубовi клiтi, затрамбованi глиною. Така стiна мала бути мiцнiша навiть за муровану кам'яну – камiнь кришиться й рониться пiд ударами грецьких таранiв та iнших стiнобийних машин, а сю стiну хай-но спробує хтось угризти: залiзнi та мiднi баранячi голови одскакуватимуть вiд них, як од подушки. Сi зруби київськi теслi вже в'язали вiнцями. З настанням весни вони пiднiмуть їх на новий вал, i тодi город Київ стане по-справжньому неприступний.

– Вишато, – сказав Великий князь, – то скiлько грабарiв копати-ймуть рiв та сипати-ймуть вали? Старий вельмiж одповiв, як завше, стисло:

– По п'ятдесят iз кожної україни, а з Русi – триста.

Вишата був простоволосий, його грiла густа кучма сивого чуба, стриженого пiд макотер. Але на собi вiн мав добру баранячу гуню, по подолi, на рукавах та ковнiрi торочену чорною кунню – першою даниною лiсових вятичiв.

– А буде?

Звичайно ж, вистачить, i Вишата лише всмiхнувся на знак згоди.

Вони всi стояли на помостi заборола. Київ город жив звичайними буднями. З коминiв тягся в морозяне повiтря кошлатий дим, усе було закидане снiгом. Де-не-де погавкували пси, в крайньому вiд Полудневих ворiт обiйстi безпорадно мукало телятко, певно, днями знайшлося, й нiщо не вiстувало небезпеки. Може, вiйна сюди й не докотиться. Київ город уже давно не знав супостатiв, але князь не мусив спокоїти себе. Хоч би що, а стольниця має лишатися твердою, як людське серце.

Навеснi з царя-городу Константинополя надiйшли тривожнi вiстi. В iмператорському дворi сталися великi змiни. Було усунуто вiд влади справжнього правителя iмперiї препозита Хрисафiя. Хоч Гатило й був лихий на нього за спробу замаху 447 року, та все ж таємно пiдтримував через своїх людей при дворi лукавого євнуха. Хрисафiй був у царi-городi ставленцем єюпетських товстосумiв i таким чином послаблював силу стольної аристократiї. Пiд його дудку грав сам iмператор Теодосiй Другий. Тепер же Хрисафiя скинено, й ще нiхто не знав, куди поверне кермо пiдступна Пульхерiя.

Й доки Гатило мiркував, що має робити; надiйшла нова звiстка: iмператор Теодосiй загинув. Поїхав на полювання й приїхав ногами вперед. I таке трапляється, бо нiхто з-помiж смертних не знає, де здожене його коса Морани: в ратному вирi, на лову чи за бражним столом.

На братове мiсце сiла його старша сестра Пульхерiя, хоч вона й ранiше правила державою замiсть слабовiльного Теодосiя. Синклiт обрав iмператрицею Пульхерiю, бо ж брат її не лишив по собi можейської надi. Але нова iмператриця мусила взяти собi можа в суправителi. Пульхерiя, якiй минуло п'ятдесят друге лiто, на пораду нового улюбленця придвiрної клiки гота Аспара, взяла собi можем майже неписьменного Аспарового воєводу Маркiана. Але, бувши святошею, попросила Маркiана пощадити її дiвочу непорочнiсть.

На бiк нової правительки, зрадивши своїх друзiв-єгиптян, перейшов i патрiарх Анатолiй. Таким чином Пульхерiя, Маркiан, Анатолiй i всемогутнiй чiльник варварських тагм Аспар укупi з клiром та придвiрною знаттю дiяли заодно. Се ж не провiщало нiчого доброго землi Руськiй.

Великий князь київський негайно надiслав до царя-городу Константинополя слiв iз вимогою новому iмператоровi Маркiановi поновити договiр, складений три роки тому з його попередником Теодосiєм. Але Маркiан, скориставшися зi свого мiцного становища й з вiйни, яка мала спалахнути мiж Аттiлою та Гейзом, з одного боку, та Римом i готами – з другого, не квапився втверджувати ганебних договорiв iз «гунами». Тим бiльше, що йому стало вiдомо й про зраду «вандальського» князя Мiровоя, якого на батькiв стiл незаконно посадовив готський конунг Теодорiк. Основнi ж сили Гейза, великого жупана Iспанiї та Маврiтанiї, теж були в Африцi.

Гатило на знак узгоди зi слов'янами Заходу порвав стосунки з Римом. Але написав листа iмператоровi Валентинiановi, аби той не втручався в його розправу над вiзiготами, як утiкачами з-пiд його влади й руського пiдданства. Теодорiковi ж одiслав iншого листа: «Не май сподiвань на союз iз Римом проти мене та брата мого Гейза».

В ЛIТО 451-е мiсяця березоля

Головна рать Великого київського князя рушила з городу стольного ще за зими. Гатило розраховував на несподiванiсть удару. Якби вiн потяг iз дому першими весняними дорогами, перечекавши розпуття й повенi, був би на берегах Райни за сорок день, тобто в серединi п'ятого мiсяця року – квiтного. Вирушивши ж. снiгом, у стичнi, вiн до весни здолав Русь, i Дерева, й Червенськi землi, й україну моравцiв i став на берегах Лаби. Позаду в нього здiймалися ще вкритi зимовою попоною верхи Снiжки-гори, попереду виднiли Клиновець, iз полудневого боку вже зелений, та похилi Руднi гори. Весна почалася ще на Одрi, й сей вiдтинок до Лаби ополчення брало вже з останнiх сил. Рiчки, маленькi й великi, поскресали, навiть лiсовi дороги стали важкi й пiдступнi. Конi провалювалися в мокрий, нiздрявий снiг, вози та гарби з сiном i зерном для худоби стали в'язнути по ступицi, воли схудли й виснажились, i Гатило наказав зупинити ополчення, ледве переправивши заднi полки та валки на лiвий берег Лаби.

За Великим київським князем пiшла раттю не сама тiльки Русь iз її численними групами племен волинi дулiбської, галичi, бiлих i чорних горватiв, бойкiв, лемкiв, карпiв, букачiв, божичiв, тиврiвцiв, улучичiв та подолян. Великого князя київського пiдтримала вся земля, пiдвладна йому: Луг разом iз усiм кошем косарським, на чолi з молодим князем Данком Богдановичем, уся Вкраїна i Сiврська пiд прапором старого чернегiвського князя Божiвоя, й Дерева пiд проводом Гатилового шуряка Ратибора Бiлгородського. Своїх воїв надiслали й кривичi, й смоляки, й новi пiдданi радимичi та в'ятичi, й деякi iншi племена, що населяли полунiчнi краї Руської держави, й булгари, що сидiли по той бiк Дону, й киргизи та обри, й саки з ясичами степовими.

Не було поряд лише Борислава. Та вiн, об'єднавши в ополчення всю рать задунайську й придунайську, разом з полками семигородськими йшов на захiд iншим шляхом. Нарочитi можi донесли Гатиловi, що Борислав уже з'єднався з воями великокняжого брата Володаря й чекає дальших наказiв у Добречинi.

Гатило послав кiлькох можiв на чолi з десятником Воротилом i сувору ябеду до Борислава та Володаря:

Володаревi стояти на мiсцi, Бориславовi ж якомога швидше рухатись на полудень до моря .Латинського й рiчки Сави в Сiрмiї й стерегти там тил головної ратi руської вiд грекiв.

Богдан же Гатило зi своїм вiйськом розташувавсь у вiдногах Рудної гори на лiвому березi Лаби. Коли чотири роки тому вiн дивився на рать, яка лягла станом над Дунай-рiчкою, бачив чотири горби й чотири табори на них. Тодi греки панiчно втiкали вiд нього й, неспроможнi стати йому супротиву, вирiшили вбити його змiїним жалом безбородого євнуха. Тепер назустрiч Гатиловi йшла рать не тiльки Риму та всiх пiдвладних йому язикiв, а й хоробрi вої вiзiготiв, i всi народи, що схилялися перед ним. Такої ратi свiт ще не бачив. Зате не бачив i Гатило стiльки можiв пiд своєю рукою.

Скрiзь, куди сягало Гатилове око, було чорно вiд людей, i вiд худоби та возiв, i вiд коней, i вiд гостроверхих наметiв – скрiзь, на всiх схилах i пагорбах, у всiх долинах i видолках курiлися вогнi, й та чорно-ряба маса можiв i тварин, яка звiдси здавалася йому лiсовим мурашником, не мала нi кiнця нi краю. Гатило ж сидiв, як i належалося Великому князевi й самодержцю всiєї неосяжної держави, на високому версi, найвищому з-помiж околишнiх пагорiв.

Вiн спитав старого конюшого, першої пiсля себе людини в сьому безконечному ворушкому свiтi:

– Скiлько є воїв моїх?

Вишата пильно подивився на один бiк, тодi на другий, немов лiчив оружних пiшакiв i комонникiв, i дуже поважно вiдповiв:

– Безлiч!

Така вiдповiдь зовсiм не влаштовувала Великого князя київського, та вiн подумав, що нiхто й не втямить сказати йому точнiшого числа, й заспокоївся: Подiбного ополчення вiн i справдi ще нiколи не збирав пiд свої прапори, хоч уже дванадцяте лiто правив Руссю.

Полотка Великого князя була вогненно-червона, як i завше в походi, й над нею маяв блакитний трикутний прапорець iз золотом вишитим ведмедиком на ньому. Ведмедик устав на заднi лапи й сердито роззявив пащу.

Богдан тiльки тепер завважив, що ведмiдь повернувсь очима на захiд, а ще вчора дивився кудись у бiк полунiчний.

Гатиловi по спинi побiгли мурашки вiд здогаду. Та се ж подають йому знак кумири руськi!

Ввечерi вiн скликав у полотцi своїй раду велiю й наказав iз сонцем рушати. Коли ж усi розiйшлися, вiн покликав до себе старого конюшого.

– Мовив єси, що маєш волхва.

Вишата кивнув: так, є вiдун у нього.

– То приведи.

Вишата довго гаявся й нарештi прийшов iз гладким пiдстаркуватим чоловiком без вус i без бороди. Коли дiд скинув перед ним капловуху лисячу шапку, на головi йому засвiтився пучок рiденького сивого волосся. Й та сивина, що не клеїлася до товстощокого рожевого обличчя, й косi очi з капшуками раптом одбили в Гатила будь-яку хiть питати в духiв своєї долi. Вiн пiдiйшов до вилицюватого азiйця:

– Ти хто єси?

– Ургуй, – вiдповiв той.

– Хто єси, питаю. Роду-породу.

– Калмак.

У ворожбита була гарна молодеча усмiшка, та волхвувати Гатиловi вже так i не схотiлось. Вiн махнув калмаковi йти, Вишата, помулявшись, i собi пiшов, а Гатило залiз до полотки. Авжеж, якого дiдька! Руськi кумири вказали йому сьогоднi путь, а вiн шукає у калмацьких загонах свого сина Данка.

Гатило лiг узголiв'ям до продухвини й задивився на небо. Воно було геть усiяне синiми, бiлими й жовтими зiрками. Й через усе небо з полунiчних країв тягся широкий i безконечний Райський Шлях[18]. Вiн iшов споконвiку в тi краї неба, лишивши праворуч Велику й Малу Ведмедицю, й казав русинам напрямок, усiяний зорями-очима, й не було йому нi початку, нi кiнця, як не має їх i життя на землi. Пiд ним русини проклали собi путь у греки. Тепер же вiн показував туди, де чекала на князя київського велика слава чи незмiрна ганьба. Й то було ще одним знаком Дажбога, а може, й Перуна та всепобiдника Юра, новою лiчбою, яку давало йому небо та руськi кумири.

Й уранцi, не тримаючись бiльше низiв та долин, Гатило вказав ополченню своєму iншу путь – на полудневий захiд, через Рудницю, до витокiв Дунай-рiчки та Райни в Чорногорi Захiднiй.

Гатило повiв свої добiрнi комоннi полки лiвим краєм. Решту воїв розподiлив чотирма поїздами, й вони теж сунули вперед широким вiялом, чимраз дужче вiддаляючись один вiд одного й змiтаючи все на своєму шляху. Першим праворуч од Великого князя йшов зi своїм вiйськом Вишата. За ним на такiй самiй розстанi гонь у триста-чотириста рiвнобiжне виступав Гатилiв старший син Данко з косарями, потому князь Ратибор iз деревлянами, крайнiм же був Божiвой чернегiвський, повiвши сiврiв, i радимичiв, i в'ятичiв, i крив, i смолян.

I в уречений день, у середу сiдмицi, травного мiсяця в сьоме, лiта 451-го всi полки руського володаря напилися шоломами води з рiчки Райни. Полишивши лiворуч себе озеро, з якого вибiгав Дунай, Гатило ривком здолав хребет Чорногори й перейшов Райну вбрiд, мiлку й нешироку в сьому мiсцi мiж двома пасмами високих полонин, але досить швидку й пiдступну.

Стара римська фортеця Бауракорум, яку греки звали Базилiсом, а навколишнi смерди Базелем, оточена високими, зчорнiлими вiд часу кам'яними стiнами, впала за три днi. Римська залога з добiрних пiшакiв та комонникiв вiддалася Гатиловi на його ласку й волю. I через кожнi новi три-чотири доби до Бауракорума, в головну ставку Гатила, надходили вiстi з iнших полкiв, що переправлялися через Райну низами. Болярин Орест, нарочитець од Вишати, привiз вiстку першим: у руках старого конюшого опинилась твердь латинська Аргентiарiя з мiсцевою назвою Стребрениця[19]. Потiм прислав гiнця старший Гатилiв син. Данковi косаки без бою взяли Вормацiю, тобто Ворницю, стольний город бургундського короля Гана-Гунтера. Гримiльдин брат здав синовi свого зятя Гатила всю землю Нови Лунг i перейшов на бiк руського вiйська. Лише його барон, жупан лужицький Сватоплук, вiдiйшов iз своїм полком на Захiд, де сподiвався зустрiтись iз римськими легiонами. Жупан пам'ятав давнiшню провину перед Гатилом i не наважився чекати його ласки в Новому Лузi.

Богдан, почувши таке, негайно вирядив до жупана Сватоплука нарочитого сла велiйого болярина турицького Войслава з таємною ябедою, про яку знав лише вiн та Великий князь.

Годой, що заступив недужого Ратибора Бiлгородського, взяв у кривавiй, але швидкiй сiчi город Могонцiакум[20], а Божiвой чернегiвський – Агриппiну[21]. Таким чином, майже ввесь захiдний рубiж Галлiї був у руках Великого князя київського Богдана Гатила.

З сiєю, останньою, звiсткою прибув од Вишати вдруге болярин Орест. Разом iз ним була сотня комонних можiв. На двох кобилах їхали якась жона в довгому чорному полоттi та маленький хлопчик, прив'язаний до сiдла за нiжки. Орест уклонився Гатиловi, торкнувшись рукою мармурової пiдлоги свiтлицi, де чекав на нього Великий князь:

– Од конюшого Вишати… – й кивнув головою за вiкно.

Гатило виглянув: Що за жона там?

– Мiровоєва, – проказав Орест. – I син його мал.

– А Мiровой де?

– Вскочив, княже, – винувато потупив зiр болярин.

– Ускочив? Куди?

– Мабути, на захiд…

– "Мабути", – передражнив його князь, та не став сваритися. – Гукни сюди.

– Жону? – перепитав Орест, але Гатило повторювати не любив.

Незабаром жона жупана Мiровоя, що так пiдступно зiгнав з вiтчого столу свого старшого брата Хладiвоя й злигався з готами, стала перед очi князевi. Вона була блiда й стомлена й тримала на руках малого сина. Гатило сподiвався, що жупаниця зараз упаде навколiшки й заходиться повзати й просити о милiсть, але молода жона в чорному полоттi лише стримано кивнула головою. Богдан раптом крикнув на неї:

– Пощо не плазуєш у ноги менi?!

Жупаниця ще дужче зблiдла, й очi їй застигли, але вона стояла й стояла, мов кам'яний слуп на степовiй могилi. Тiльки коли хлоп'як, злякавшись могутнього крику Га-тилового, заплакав, жона стрепенулась i погладила його по русявiй голiвцi. Малюк заспокоївся, й Гатило вдруге спитав, уже тихiше:

– Пощо не плазуєш, речу?

– То нєма толку, – ледь чутно мовила молодиця.

– Пощо?

Вона вiдповiла запитанням:

– Хиба не вєш, чия жона єсмь?

– Вiдаю, – проказав Гатило. – Єси жона Мiровоєва.

– Пото й млчу, – сказала жупаниця. – Нєма толку. Єсмь жона татя, й сама тать єсмь, i син муй тать єст. I зараз iзречеш, аби мене вбити й сина мого, бо вiн є мстєц за ойца свого!

Сi слова молода жупаниця мовила з останнiх сил, далебi, крикнула в вiчi руському князевi. Гатило махнув на неї рукою, й можi, що вiддалiк стояли за дверима, схопили її й потягли надвiр. Жупаниця ледь упиралась, i не тому, що хотiла зощадити ще хвилю життя, а через те, що мала на собi вузьке й довге, майже до п'ят полоття, яке спутувало їй ноги й не давало широко ступати. Й жонi зрадника, й нащадковi його, й усьому родовi до четвертого колiна, як того вимагав закон руський, належала смерть, i всi те знали, й жупаниця теж, i нi в кого воно не викликало сумнiву й вагання, й нiхто не припускав якоїсь iншої думки.

Гатило виглянув у вiкно. Се мало статися не тут, у захопленому римському городi, а десь ген за високими мурами, й троє можiв уже виводили жупаницю розвiдним мостом у чiльнi ворота.

Князь крикнув Орестовi:

– Бiжи напини!

Болярин здивовано блимнув на свого володаря й потрюхикав у дверi. Гатило ж, коли в свiтлицi не лишилося нiкого, тихо зашептав:

– Даруй менi, Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Морано-меснице. Заради Яролюба переступив єсмь покон ваш…

Увечерi до лойової свiчки Гатило сидiв i переказував двом ябедникам своїм – Костановi й Русичевi – ябеди до воєводи латинського Ецiя та до готського конунга Теодорiка. Дяки-ябедники сидiли кожен за окремим писалищем i тримали по розгорненому листi пергамену поперед себе.

– Костане, – сказав Гатило, – пиши римськими письменами: «Неперемiжний Аттiла, небом поставлений над землею своєю цар i повелитель усiх людей її, а такоже грекiв, i римлян, i готiв, i бургундiв, i франкiв, i дацiян, i всiх язик, що суть пiд небом, речу до конунга вiзiготського, роба свого ускоклого. Речу тобi: був єси робом моїм i тако буде. Якщо ж поможеш робовi Мiровоєвi вскочити вiд мене в землю свою, такоже робовi невiрному Сватоплуковi, звелю припнути погане падло тiла твого до хвоста коня мого й тягати степом». Начертав єси?

– Готово є! – вiдповiв Костан.

– Тепер уп'ять римськими письменами.

Костан умочив писало в тетрамен i пiдвiв очi на Великого князя. Гатило заходився переказувати той самий початок i, коли злiчив усi свої титули й достойностi, сказав:

– "Мiжному ратеводцю Ецiю Аттiла рече: "Якщо ти споможеш роба мого Теодорiка-конунга воями, чи кiньми, чи оружно, чи ще як, то бути головi твоїй кромi плечу". Написав єси?

– Ще… – вiдповiв ябедник, не встигаючи за князем, i почав повторювати вголос те, що писав: "…чи ще як… то бути головi твоїй кромi… кромi плечу…"

– Тепер сам начерти до царя латинського, по тому прочетеш менi.

Костан сипнув на вогкий пергамен жменю дрiбного пiску, струсив додолу й пошкрiб писалом у рiдкому сивому волоссi. Такi вроки Гатило давав йому не вперше, однак же вельми нелегка то рiч догодити Великому князевi. Костан раптом уявив собi обличчя пихатого воєначальника Ецiя, в якого колись слугував за письмовця. Римлянин обов'язково порве сей згорток цупкого пергамену, як робив завше, коли йому не до смаку виявлялася чиясь ябеда.

Вiн кiлька разiв умочав писало в каламарик, i тетрамен щоразу висихав. Нарештi Костан вималював перше слово. «Аттiла», й усе пiшло швидко й плавно.

Тим часом Гатило почав наказувати Русичевi ябеду до Борислава, свого намiсника всiєї Мiзiї, й Дакiї, й Сiрмiї:

– Пиши: «Гатило, Великий князь київський…»

– Яким письмом? – перепитав ябедник. Гатило подумав.

– Пиши руськими четними рiзами. Якщо трапить до рук татських, аби не розчитали суть… «Гатило, Великий князь київський, i всiєї Русi самодержець, україни Сiврської, й Дерев…»

Закiнчивши ябеди, Гатило наказав трьом слам збиратись удосвiта в далеку путь трьома поїздами. Й уранцi, щойно сли рушили, як до свiтлицi Гатилової вбiг мiж приворiтний:

– Княже, готи!

Гатило спершу подумав, що готи зненацька з'явилися пiд стiнами городу Бауракорума, та мiж сказав:

– Сли готськi моляться видiти тебе. Князь посмiхнувсь:

– Уводь.

По хвилi двоє кремезних i ще досить молодих русявцiв з рудими й геть однаковими довгими бородами вклонилися Гатиловi до землi. Один з них, певно, сол, щось мовив, i Гатило тiльки тодi здогадався, що не покликав перекладача.

– Костана сюди! – гукнув вiн у прочиненi дверi. Й коли ябедник увiйшов, кивнув до гота, щоб казав свої вiншування. Той самий рудобородий почав заповiщатися:

– Герцог фон Дiтлiб! – i вдарив себе п'ястуком у груди. Тодi вдарив товариша по плечi й сказав: – Райтер Отокар Бiтерольф. Христом богом конунг вiзiготiв Теодорiк Рудобородий шле братовi своєму зичення довгих лiт i двадесять жеребцiв скакової породи.

Гатило мимоволi засмiявся на такi зичення й подумав, що всi готи, певно, рудобородi. Але то не мало стосунку до справи, й вiн заходився пильно слухати готських слiв. А дiждавшись кiнця, кивнув можевi, що заглядав у дверi, й щось шепнув йому на вухо, коли той пiдiйшов. Мiж поволi видибав у сiни, а далi загуркотiв чобiтьми по мармурових сходинах.

Увечерi слам було влаштовано пир, як i належить за руським локоном, бо сол завжди лишається слом, хоч би якi вiстi вiн принiс у пазусi. Пирувальники зiбралися на вiдкритiй терасi колишнього комiтського дому, на колонах та пiд арками горiли яскравi римськi смолоскипи, якi майже не кiптюжили, за столом лилися вина й меди, їлись простi й вишуканi страви, мовилися здоровицi. На городських же стiнах також нi на мить не згасали вогнi. Мiж визубнями кам'яних мурiв полискували бронзовi, залiзнi та скорянi шломи й рiзницi сторожi. Пiд стiнами ж iзсередини городу та поза городом миготiли вогнi руського стану й заливали непевним сяйвом усю долину до самого лiсу на горi.