Текст книги "Меч Арея"

Автор книги: Iван Бiлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 29 страниц)

Брунгiльда ж, яка стала дружиною короля, а перед сим графинею, не зважала на тi дурощi. В усьому теремi й у цiлому дворi панувала одна релiгiя – арiанська, й одна мова, яку вона знала з дитинства й якою не хотiла поступатися, – готська. Коли в дворi хтось i наважувався сказати слово по-лужицькому, то тiльки нишком, щоб не дiйшло до королеви.

Тим часом Брунгiльда ввiйшла в нарiжну клiть. У клiтi було чотири жони придвiрних райтерiв та баронiв, а п'ята – зовиця королеви Гримiльда. При входi володарки дому всi повставали, й тiльки Гримiльда лишалася незворушно сидiти на дубовому ослонi.

Королева холодно посмiхнулася й спитала дуже люб'язним голосом:

– Пощо ти не встаєш, коли я входжу, зовице?

Така непошана траплялася вперше, бо досi Гримiльда нiколи не виказувала сваволi й завжди поштиво розмовляла з невiсткою. Тепер же вона й вухом не повела, й Брунгiльда тим самим стриманим голосом поспитала:

– Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с володаркою терема сього?

Двадцятитрирiчна Гримiльда, сестра короля Гунтера, почервонiла й вибiгла з клiтi. Всi, хто супроводжував Брунгiльду, стривожено перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допiру лаяла за поганську тарiль, привести сюди Гримiльду. Служниця побiгла й незабаром вернулася:

– Не йде, королево…

– Як то «не йде»?

– Рече: коли… Брунгiльда має хiть, то нехай… сама прийде до мене.

Служниця проказала се з якоюсь нiби зловтiхою, й королева зблiдла. Вона мало не крикнула вiд злостi, та втрималась i пiшла оглядати свої хороми далi. Проте в неї вже не було нi бажання до сього, нi настрою, й вона по часi вiдпустила збентежених служниць i приятельок i таки подалась розшукати свавiльну зовицю.

Але Гримiльди вже нiде не було. Подумавши трохи, спашiла й розлютована, Брунгiльда пiшла на протилежний кiнець двору, де стояв хоромець барона Сiкурда. Гримiльда мов чекала тих одвiдин. Коли королева рипнулася до свiтлицi, та пiвлежала на встеленому ведмедном ослонi й навiть пальцем не ворухнула до високої гостi. Брунгiльда була аж червона вiд злостi.

– Може, менi вклонитися? – тихо проказала вона.

– Пощо? – вiдповiла Гримiльда. – То є лишнє. Ми смо з тобою вже видiлися сього днi.

В її голосi було ще бiльше зневаги, нiж там, у хоромi, й Брунгiльда не могла стриматися:

– Я-м королева й жона короля Бургундiї!

– Коли я повiдаю тобi щось, ти не говорити-ймеш зо мною так.

– Що? – крикнула Брунгiльда. – Що? Гримiльда кинула кудись убiк:

– Те, що Гано взяв тебе одуром. Одурив i тебе, й твого вiтця.

Королева полегшено вiдiтхнула, з плiч їй мов гора впала, та злiсть од того не меншала.

– Що-с викрила менi! – зневажливо всмiхнулася вона до зовицi. – Те я й сама вiдаю, й усi вiдають. Зате Гунтер є король. Так, одуром, але ж отець мiй не дав би мене за нього. Зате я-м тепер королева. А ти що єси? Хто є твiй мiж Сiкурд?

I повагом вийшла, бо тi Гримiльдинi новини не становили таємницi нi для кого, й дурне дiвчисько марно зажило собi ворога.

Та на тому не вiдбулося. Вдома Брунгiльда поскаржилась чоловiковi, й король якось аж нiби здригнувся вiд тих слiв.

– Сестра твоя… – ображено закопилила губу королева.

Гунтер пильно глянув їй у вiчi й перепитав:

– Бiльшого… не рекла нiчого?

– А що?

Король промовчав i, махнувши рукою, залишив жону саму. Брунгiльду занепокоїла його поведiнка. Зо два днi вона носилася з тiєю тривогою, тодi таки пiдстерегла зовицю в темних сiнях свого терема:

– Що-с мала на оцi?

В сiнях нiкого не було, й розмова лишалася вiч-на-вiч. Гримiльда зумисне пiдвищила голос:

– А те, що не єси королевою за поконом!

– Як то не єсмь?

– А так: брат мiй узяв тебе одуром. Роздяг тебе не вiн, а мiй мiж Сiкурд. I не вельми пишайся передi мною.

Брунгiльда якийсь час мовчала, й тiльки чути було, як важко дихає.

– Хто повiдав тобi?

– Сам Сiкурд! – голосно кинула Гримiльда, й тепер уже вона, а не королева, гордовито випнувши груди, пiшла перша з хорому. Брунгiльда дивилася, як у свiтлi вiдчинених дверей блиснуло золоте огорля на зовичинiй шиї, й пекуча згадка обпалила її всю. Перед очима промайнули давно забутi картини того весняного дня, й раптовий сумнiв охопив королеву.

Тодi, коли вона лежала, вибита з сiдла, їй здалося, що лицар, який розпанахав їй одежину на грудях, мав чорнi очi, в Гунтера ж вони виявилися синi… В ту мить Брунгiльда не надала сьому надто великої ваги – в такому станi може що завгодно привидiтись, а тепер їй аж подих перехопило.

Вона притьмом ускочила до великої свiтлицi, й хоч там, крiм короля Гунтера, був i його брат Гернот, спитала в короля, люто примруживши вiчi:

– То хто ж роздягнув мене перший: ти чи Сiкурд?

– Я… – не зразу й не дуже впевнено вiдповiв король i перезирнувся з середульшим братом. – А що ти питаєш?

– Питаю, бо твоя сестра Гримiльда рече, що-с не роздягнув мене перший ти, але її мiж Сiкурд.

Гунтер iз Герцогом заходилися спокоїти королеву, та їхнi вспокоювання ще дужче втвердили Брунгiльду на думцi, що їй кажуть неправду. Вона тiльки повторила:

– Й Сiкурд рече так.

I пiшла геть, а король з братом, лишившись самi, довго мовчали. Нарештi мовчанку порушив Горват-Гернот:

– Чуєш, Гано, ти ймеш вiри в Змiя Горянина? Гано-Гунтер блимнув на середульшого брата й одвiв погляд. Той говорив не по-готському, й се траплялося надзвичайно рiдко, тим паче, назвав його давнiм iм'ям Гано.

– Пощо питаєш?

– Питаю… – вхиливсь од вiдповiдi середульший брат. – Речуть, буцiмто Сiкурд убив Змiя Горянина… Вiруєш у те?

Гано-Гунтер стенув плечима. Тепер вiн уже здогадувався, до чого хилить Горват-Гернот, але то було неможливо.

– В Сiкурда є меч Вотана.

– Ти вiруєш у те? – знову неприємно посмiхнувся середульший, i та посмiшка роздратувала короля. Вона завше дратувала його.

– Всi речуть так. I Сiкурд рече.

– Сiкурд, Сiкурд… Хто видiв його, той меч?

– Я-м видiв, – уже не стримував роздратування король. – Чув єси, що мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою.

– Пощо махаєш?

Брат короля хотiв щось вiдповiсти, бо вже й посмiхнувся так, як посмiхається, коли має сказати щось небуденне, та в сей час до свiтлицi, вже сповитої сутiнками зимового надвечiр'я, ввiйшов жупан лужанський Сватоплук. На ньому було товсте дорожнє корзно, фарбоване цибулею, й висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допiру злiз iз коня, бо й шапка, й корзно сивiли iнеєм, i нiс йому геть почервонiв од холодного вiтру. Жупан стримано вклонився королевi Гунтеру, й король кивнув у вiдповiдь.

– Iз чим прийшов єси, герцоже? – спитав вiн готською мовою. Сватоплук вiдповiв по-лужицькому, як говорив завжди:

– Маю вiсника з возходу, – й потер померзлi щоки закоцюблою рукою. – 3 возходу, з Русi

– Що рече вiсник?

– А що рече? – вiдповiв Сватоплук. – Люднiсть моя втiкає до Русi, й у Сiврську україну, й у Деревську…

– Пощо-с не спинив їх?! – гримнув король. Сьогоднi неприємностi падали йому на голову, мов стиглi яблука, й тiльки сього впертого жупана не вистачало.

– Гатила зустрашився єси? – крикнув королiв брат. – Їв єси попару його, тепер жахаєшся й тiнi його?

– Й ти-с їв, Горвате, – настовбурчився жупан. – Усi смо їли його попару…

Вiн мав на увазi всiх тут присутнiх, але не наважився сказати се й про короля.

– Великий князь київський Гатило пускає до себе на Луги, то люднiсть i суне.

То був їхнiй спiльний грiх – вони вiдкинулися свого часу од Гатила, хоч Сватоплук i цiлував колись меча пiд городом Чернеговим. У пiвтемрявi свiтлицi настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом, переступав з ноги на ногу бiля дверей i не наважувався сiсти. Щоб якось порятуватися вiд напруження, Горват-Гернот вiдкресав вогню й засвiтив горiлець на коминi. Король махнув до Сватоплука:

– Сiдай, коли…

Жупан сiв од самих дверей.

Горват-Гернот обернув голову:

– Чув єси про золотий скiт Змiя Горянина?

– Про Сiкура речеш? – перепитав жупан Сватоплук, – Чув єсмь.

Вони й досi розмовляли так – брати по-готському, лужицький жупан по-своєму, й ся впертiсть Сватоплукова дратувала короля. Король сам розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан посмiхається з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер чекав, що скаже Сватоплук.

– Усяке речуть… – ухильно вiдповiв жупан i засовався на дубовiй лавi. Холод вийшов з нього, й тепер його побивав пiт. – Усяке таке…

– Що ж речуть? – пiдохотив королiв брат.

– Речуть, же скiт такий є, що його стачило б на…

– На що?

– На полк лугарiв, – нарештi закiнчив свою думку старий жупан.

Короля се вивело з себе.

– Й ти б найнявся, жупане, за той скiт? Вiн сказав те лужицькою мовою, й Сватоплук неспокiйно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тодi вирiшив не хибити душу:

– Лугарi служать тому, хто бiльше дає, княже. Так ведеться спокону.

Король перезирнувся з братом, i середульший спитав:

– Пiшов би-с i Гатиловi за такий скiт у службу? Сватоплук зiтхнув:

– Гатиловi… До Гатила менi путь запалася.

– Чого б то так?

– Сам вiдаєш…

Про те й справдi всi добре знали, й чи не найкраще – той-таки Горват. То ж вiн пiдбив Сватоплука, та й не тiльки Сватоплука, зламати вiру Гатиловi й вийти з-пiд його руки. Тодi багато лужичан полишили вiдведенi їм землi й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в Сiврськiй українi, на якiй колись обкришили зуби. То було вже скiльки тому лiт, i Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепитує.

– Сам вiдаєш, – повторив уже впевненiше Сватоплук. I без видимого зв'язку докинув: – А готи називають нас вен… вандалами. Перейняли тоту званку в латинцiв…

Гернот упiймав-таки його думку й завважив:

– Вiзьми на груди хрест – i не наричати-ймуть вас так.

– Прийняти на груди хрест i стати готами? – Сватоплук рiшуче пiдвiвся. – Парко менi. Пiду.

Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли важкi кроки втихли за дверима свiтлицi:

– Рече: на полк лугарiв. Король змовчав.

– Пощо сидиш, брате? – нервово засмiявся Гернот. – Ждеш, поки все твоє крульство реготати почне?

Вiн знову перейшов на рiдну мову, й король зiтхнув, бо тi слова стосувалися його безпосередньо.

– – А… сестра? – проказав вiн.

– Сестра? Грима ще молода.

– Молода… – повторив король, i незрозумiле було, чи вiн погоджується, чи заперечує.

– Ти… вiруєш у Змiя Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже вдруге питав те саме.

– Не є то нiякий Змiй Горянин, але валка купцiв-гречникiв.

– Хто рече? – сiпонувся король Гунтер.

– Хто? Всi речуть. I всi вiдають. I тiльки ми з тобою мислимо якогось там Змiя Горянина. Де б той Змiй узявся тут, у полях? Вiн жиє в горах.

Се була вже нова, зовсiм нова думка, й король почав обмiрковувати її з усiх бокiв. Найгiршим було те, що сюди приплелася й Брунгiльда, їй же не так сплоха затулиш рота. Брунгiльда й Гримiльда. Й коли щось потрапило на язик двом жiнкам, його вже не втримаєш у темному кутку.

– Речи Сiкурдовi, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його своїм мечем, i ти побачиш, що лже Сiкурд. Ти-с король – речи йому!

– А сестра? – знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув рукою:

– Знайде собi лiпшого!

– Кого?

Брати злякано повернули голови до дверей. У порозi стояла, горнучись у бiле вовняне корзно, Гримiльда.

– Така зима впала – такої, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого знайду я собi?

– Нiкого, – буркнув король i сердито блимнув на сестру. – Що маєш ректи?

– Щось мовили-сте про мене.

– А то забороняється? – нахабно вишкiрився брат короля.

– Й про Сiкурда сте мовили. Я вiдаю, я все-м чула.

– Що-с чула?

Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у своє корзно.

– У вас очi лихi, братове, – сказала вона по хвилинi. – Вельми лихi. Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот пiдiйшов i впритул подивився на сестру:

– Пощо-с дратувала королеву? Гримiльда витримала його погляд i гордовито пiднесла чоло.

– Нехай не пишається вельми. Вона є королева, я ж єсмь сестра королю. Й не пiдлого роду, а таки ж княжого, як i вона сама. Мушу наввипинки стояти перед нею?

– Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змiшала єси з…

Гернот ужив досить негарне слово, але Гримiльду воно не вразило нiскiлечки. Вона спитала, раптом дрiбно засiпавшись:

– Що сте намислили? Що, що!?

В ЛIТО 444-е

Ходили бiло-горватськi, галицькi, червенськi та инчi руськi князi за Дунай i воротилися з полоном великим, i многi русичi лишилися там орати землю, й осiли аж коло гiр Гемських, i нiчого не могли вдiяти їм греки, бо їхнi роби й челядники не противилися руським ратникам, а єднались iз ними противу своїх стратигiв та епархiв.

В ЛIТО 445-е

Велiй страх був у Константинополi, й оружив iмператор городян, щоб могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многi цирковi бiгуни, й колясники, й метальники сулиць i роздiлилися навпiл – прасини тягли руку за Хрисафiя-євнуха й усiх єюпетських товстосумiв; венети ж були супротиву їм i хотiли зверхностi Константинополя та стольних вельможiв.

I ратилися межи собою прасини й венети, й кров рiчками бiгла, й многi дiти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях.

В ЛIТО 446-е

Сiв на столi патрiаршому царгородському Флавiан, i був ворог i супротивник iмператоровi Теодосiєвi Другому та чiльниковi євнухiв придворних Хрисафiєвi, та всiх олександрiйцiв єюпетських. I мислив Хрисафiй-євнух бодай многе золото й срiбло взяти з Флавiя, та новий патрiарх прислав йому в дар просту хлiбину, мовляв, то є тiло боже.

I став Хрисафiй усемогутнiй ворогом йому явним, оскаженiвши по такому дарунковi, й повiв рать невидиму супротиву патрiарховi Флавiану. Й мав Хрисафiй друга щирого – Дiоскора, який заступив померлого єпископа олександрiйського Кирила. Й було їх троє – Хрисафiй, Дiоскор та iмператор Теодосiй Другий, а всемогутня сестра Теодосiєва Пульхерiя тягла руку за патрiархом, бо Хрисафiй висотував з константинопольських вельможiв i простих городян усi грошi, щоб платити дань київському Великому князевi Аттiлi.

В ЛIТО 447-е мiсяця березоля

Сього найменше сподiвались при дворi костянтинопольського iмператора. Гунський цар Аттiла воював десь далеко на пiвночi, бiля Холодного моря. Воював, i вiзантiйськi послухи й вивiдники пильно стежили за його кожним кроком. А тут раптом опинився на Iстрi, прийшов сюди з незчисленною раттю й незлiченними ладдями, перед сим ущент потрощивши грецькi тагми коло Херсонеса[12] Сарматського. За три сiдмицi вiн одбив у Схiдної Римської iмперiї величезну область Сiрмiю, взяв приступом Нiшаву, могутню Сердику й усi городи мiж Iстром та Гемськими горами. Всю Фракiю з Мiзiєю разом.

При дворi басилевса знявсь переполох. Основнi тагми були зайнятi вiйною в Азiї й Африцi, й богоспасенний город царiв Константинополь лишався геть беззахисним перед всемогутнiми гунами. Було навiть дивно, що Аттiла став i не йде через перевали Гем-гори, яка вiддiляє Полу-нiчну Фракiю од Полудневої. Недобитi залоги городiв причаїлися за Гемом i чекали своєї долi.

Але гунський цар не давав наказу йти до столицi столиць.

Так, iмператор Теодосiй i всi ромеї добре знали причину сiєї навали. Її слiд було сподiватися. Виснажена безконечними вiйнами державна скарбниця була геть порожня. В нiй марно було шукати не тiльки тих 2100 лiтрiв золота, якi Вiзантiя тепер щороку платила гунам, а й третини сього.

I все-таки Хрисафiй та Теодосiй не сподiвались Аттiли саме зараз, у сей перший весняний мiсяць, i не могли стримати панiки, що гвалтовно зчинилась у стольному городi. Якихось п'ять день ходу – й ненависнi гуни будуть коло мурiв Константинополя.

А Гатило безлiч разiв питав себе, чи знають у дворi басилевса, що вiн, варварський цар, колись бував там, ратився з ворогами Схiдного Риму? Й щоразу махав рукою: хiба се має якесь значення? Головне для нього – що вiн знає не тiльки, як воюють греки, а й чим дихають, бо дев'ять рокiв служби в їхнiх «варварських» тагмах – то таки дев'ять рокiв, i хоч вiн тодi був ще зовсiм молодий, зовсiм юний, але тi. часи не могли проминути марно.

Богдан Гатило сидiв у просторому наметi з цупкого червоною полотна й дивився поперед себе в продухвину. Внизу каламутився Дунай. Десь там за наметом гомонiв багатотисячний люд. З Гатилом прийшла сюди незчисленна-таки рать, як кажуть греки, вся «велика Скiфiя». Сей рiвномiрний гомiн заколисував Гатила, й вiн намагався боротись iз сном. Далася взнаки вчорашня важка нiч. Та й позавчорашня була не легшою. Протягом п'яти днiв Веiикий князь подолав вiдстань од Гемських гiр до Дунаю, ще й переправився на сей бiк. Якби тут нагодився Борислав, спитав би Великого князя, чому вирiшив чекати грецьких послiв не там, на межi звойованої Полунiчної Фракiї, а тут, на лiвому березi Дунаю.

Авжеж, усе правобережжя вiд Паннонiї до Руського моря иачежить йому, Гатиловi, належить разом iз усiма селами, й городами, й вежами, зi всiм живим i мертвим. Борислав запальний, не все часом розумiє. Нехай-но пихатi греки, їдучи сюди, побачать, що скоїлося з їхнiми неприступними городами, а вiн сидiтиме тут, посеред земель, якi подолала руська сила й руський розум. I розум теж, бо самою сулицею могутнiх грецьких городiв не вiзьмеш.

Гатило чекав iмператорських послiв ще вчора, тому й квапився так на сей берег Дунаю. Вiдколи пiшли гiнцi до царя-городу Константинополя, минуло вже рiвно п'ятнадцять день. За п'ять гiнцi мали дiстатися вiд Гему до грецької стольницi, двiчi по стiльки треба, щоб здолати шлях вiд Константинополя сюди. Вчора ввечерi Гатило послав десятку молодих можiв назустрiч, аби переляканi греки недовго тинялись, його шукаючи. Але сонце вже хилилося на вечiр, а слiв не було.

Великий князь київський лiг на ведмеднi, простеленому далi вiд уходу. Й тiльки задрiмав, як почулося стримане кахикання. Гатило розплющив очi. Над ним схилився Вишата.

– Що таке? – поспитав Гатило. Кремезна постать старого конюшого затуляла вхiд, а його стрижене пiд макотер сиве волосся здавалось у непевному сяйвi червоної полотки мiдяним. – Що є?

– Он! – махнув рукою Вишата.

Великий князь пiдвiвся й вийшов. Знизу берегом iшла барвиста купка людей. Гатило вiдразу впiзнав у них грекiв, бо ж борiд, а ще таких довгих, нiхто з-помiж русинiв не носив. Оддалiк за греками йшло з десяток можiв, i хоч облич їхнiх i не можна було розрiзнити, та Гатило знав, що се посланi зучора вої.

Великокняжа полотка стояла на високому пагорбi, й посли дибали вгору ледь-ледь, особливо часто спинявся переднiший, досить дивна гладка людина. Богдан упiймав себе на тому, що дивиться тiльки на гладкого, – й повернувся до намету.

– Речи їм, нехай iдуть борзiй, – кинув князь Вишатi.

– Вхекаються, – засмiявся старий конюший, проте кiлька разiв махнув до грекiв рукою.

– Хай ухекаються, – скривився Великий князь. – Ми смо бiльше ся вхекали, з дому йдучи.

Вiн сидiв на лiжковi й дивився, як Вишата квапить послiв, i думав, що скажуть зараз греки й що скаже їм вiн. Спершу спробував обдумати свої слова, тодi махнув рукою й востаннє позiхнув. Як скажеться, так i буде, й нехай лiпше греки виважують свої слова – що мовить Гатило, на тому й покладеться, й те вже всi, либонь, добре затямили, не тiльки греки.

Нарештi посли дотяглися на верх пагорба й несмiливо поставали бiля червоної полотки. Богдан Гатило вийшов, i вони всi дружно вклонилися йому. Великий князь київський усмiхнувся й стримано вiдповiв на привiтання. Послiв було п'ятеро. Четверо з них носили довгi цупкi срiбнотканi хламиди, мали довгi чорнi бороди й вуса, лиш п'ятий, якого ще здаля вирiзнив Гатило, носив хламиду, проткану золотом, i не мав нi бороди, нi вус. Його баб'яче обличчя застигло в єлейнiй усмiшцi, чорнi ж оченята в складках i зморшках бiгали на всi боки.

– Iмператор ромеїв, милiстю святої трiйцi богопомазаний господар наш Теодосiй Другий вiтає свого брата царя гунiв Аттiлу й сле йому зичення довгих лiт та скромнi дари зi своєї скiтницi.

Вперед виступив трохи свiтлiший грек i заходився перекладати слова євнуха.

– Як речешся? – спитав його Великий князь.

– Вiкiлла, господарю, – проказав тихшим голосом тлумач.

– Зодкуду знаєш по-русинському?

– Русин єсмь родом, господарю.

– Русин, – проказав Гатило й махнув рукою, аби вiдiйшов убiк. Тлумач слухняно виконав наказ, але очi його дуже не сподобалися князевi. Його раптом пойняло роздратування, й вiн кинув євнуховi:

– Що ще рiк твiй господар?

Сказав се ромейською мовою, й усi здивовано заблимали на нього.

– Ще рiк мiй боголюбний господар перепитати мiжнього скiфського царя, що вiн хоче вiд ромеїв.

– Прийшов єсмь довiдатися, пощо твiй богопомазаний господар не платить менi дань.

Гатиловi пройшла злiсть, i вiн навiть не знав чому. Чи сама по собi, чи вiд того, що сей звалашений царедворець назвав його вже не гуном, а скiфом. Вiн уже не раз i не двiчi дивувався, як то греки, такi писемнi й солодкомовнi, не знають часом найпростiших речей.

– Прийшов еси довiдатися? – хитро прискалив замережанi вiчi євнух. – I забрав єси всю Паннонiю, й Сiрмiю, й Фракiю…

Богдан Гатило знову пiдвищив голос:

– Iмператор не платить менi вже четверте лiто!

– Богоподiбний iмператор рече: пiди всп'ять у свою Скiфiю, й вiн виконає всi свої обiцянки.

– Се вже-м чув скiльки разiв. А ти хто єси?

– Богорiвного iмператора келiот єсмь, господарю.

– То слухай, келiоте, що ректи-йму тобi, та перекажи своєму господаревi: нехай вiдборгує всю дань за чотири лiта й за лiто наперед, нехай поверне всiх ускокiв, що втекли з царства мого, бо то невiрнi роби мої, нехай вiдає, що вiдтепер торжества будуть не в Марцi на Дунаї, а в Нiшавi, яку ви нарiкаєте Нiсса…

– Як?.. – не втримався євнух.

– А так. Бо ще нехай забуде богопомазаний iмператор, що сi землi належали йому: вiд Паннонiї до моря Руського на п'ять день їзди по правому березi Дунаю, по-вашому, Iстру, землi належати-ймуть Великому князевi київському, якого ви нарiкаєте гунським царем Аттiлою.

– Господарю! – писклявим голосом заволав євнух. – Богоподiбний iмператор зiтне менi голову… То землi ромейськi: й Паннонiя, й Сiрмiя, й Фракiя…

Гатило застережно пiднiс руку, й гладкий євнух так i лишився з роззявленим ротом.

– А ще речи свому богопомазаному iмператоровi, нехай вiдтепер сле послiв до мене не простих євнухiв i не воїв-латникiв, а можiв славних i в великiй шанi при дворi сущих.

Богдан Гатило махнув рукою й повернувся до послiв спиною. Вишата широко всмiхався. Коло намету стояло душ iз десять великих i малих боляр, i Гатило теж усмiхнувся своєму старому конюшому:

– Не забув єси по-грецькому, Вишато? Старий конюший протяг:

– Тро-о-охи…

– То я – так чи не так?

Вишата ще ширше й якось розважно всмiхнувся. Гатило пошукав очима навколо й гукнув до котрогось iз-помiж наймолодших боляр:

– Годоя приведи.

Юнак побiг, i незабаром Годечан був коло Богдана.

– Гукав єси… – понуро мовив Годой, бо Великий князь лiнькувато роздивлявся дарунки, що йому прислав ромейський iмператор Теодосiй Другий.

– Гукав єсмь, княже. Взавтра їдеш до царя-городу Константинополя.

– Я-а? – Годой мимовiльно лапнувся за оселедець, який висiв з-пiд сивої смушевої шапки. – Мене слеш? Гатило пильно глянув на луганського князя й зiтхнув:

– Тебе.

Се не дуже в'язалося з усiм тим, що останнiм часом виникло мiж Великим князем київським i Годечаном. Вже понад рiк мiж ними точилася суперечка. Сi незгоди ховались корiнням у давнi часи їхньої молодостi, тепер же раптом спалахнули з новою силою. Годечан дуже запальна, мабуть, запальнiше, нiж належало, переконував Великого князя в тому, що треба нарештi пустити в Руську землю грецького єпископа. Цар-город вiдколи наполягає – Гатило ж нiчого виразного нi старому патрiарховi, нi теперiшньому Флавiану не вiдповiв. Дiйшло до того, що на вмовляння Годоя Великий князь витяг з пiхов меч i замахнувся. Коли б i Годой витяг меча – невiдомо, чим би все скiнчилось.

– Пiдеш ти, княже.

Мовби мiж ними нiчого й не сталося.

– Ти й… Орест. Якраз обоє рябоє. Вiшайте на себе всi хрести, якi лиш маєте, й гайда.

В останнiх словах знову почулися колючки, й Годой стримано посмiхнувся. Правду речуть греки на нас: варвари, для яких нiчого святого нема.

Богдан гукнув за полотку:

– Русичу!

Звiдкись одгукнувся бас:

– Га-а…

Й незабаром прийшов ябедник[13] Русич.

– Пиши! – наказав Великий князь, i той дiстав з княжої полотки тетрамен i пергамени й став навпочiпки коло Гатилового стiльця.

– По-якому?

– По-грецькому. Пиши: «Я, великий цар Аттiла, володар усiх земель i язикiв…»

Годой стояв i слухав, як Гатило перелiчує свої землi, й йому було прикро, що саме вiн мусив узавтра їхати з сим до грецького iмператора. Й водночас нiби й радiсно, бо вперше побачить християнський свiт i храми тому боговi, в якого повiрив ще хлоп'яком i якому офiрував свою душу…

Й те, що вiн побачив у Вiзантiї, вразило його, хоч вiдчуття роздвоєностi не полишало нi на мить, скiльки й їхали до Гему-гори, й за Гемом, i навiть у самому царi-городi Константинополi. Паннонського жупана ж Ореста все те не обходило, хоч вiн теж вiрував тому самому боговi й носив у пазусi хреста.

До iмператора їх запросили наступного дня по приїздi, й то було досить дивно, бо правила двiрцевого звичаю вимагали, щоб посли нудились в очiкуваннi й трепетi бодай кiлька днiв. Обличчя в iмператора видалося Годоєвi надзвичайно блiде й втомлене. Особливо зблiдло воно пiсля того, як Годой дав йому свою ябеду, писану на вовчiй шкурi. Володар християнського свiту нiчого не сказав гунському словi, й вiд того було ще прикрiше. Годой картав у душi й Гатила, який усе те понаписував, i себе, що згодився везти сюди й завдавати таких прикрощiв сiй гарнiй людинi, геть укутанiй у червонi та золотi полоття:

Прикро вражений, Годечан навiть не встиг до пуття розгледiти iмператоровi хороми. Та тут йому став у пригодi євнух, iз яким їхав аж з Дунаю сюди. Вiн мав доступ скрiзь i сам запропонував свої послуги. Годой щиро вклонився йому – чуйнiй людинi завжди радий, i даремно вiн так холодно тримався з сим приємним чоловiком усю дорогу.

Євнух так i сказав Годоєвi:

– Не змiг єси й увидiти все лiпство хоромiв нашого святого iмператора, архонте?

– А так, – погодився Годой.

– То ходiм, я тобi все покажу, архонте. Хто зна, чи мати-ймеш удруге таку путь до столицi свiту…

Вiн водив його по царi-городi, вiрнiше, не водив, а їх носили в зручних ношах четверо чорних, як головешки, людей, i євнух усе показував i про все розповiдав архонтовi з далекої варварської країни.

– Вельми добрий єси, келiоте, – розчулено сказав йому князь Годой першого вечора, коли вони прощалися бiля палацу, вiдведеного гунським послам. Євнух, скромно схиливши очi долу, вiдповiв:

– Християни смо, архонте. Господь бог заповiв нам бути з одверзтим серцем до ближнього.

Наступного дня євнух повiв Годоя в палац святого Константина, й луганський князь був просто ошелешений красою й розкошами хорому. Вiн мовчав, але його хвилювання проступало незвичайною блiдiстю на його виду. Коли пiдiйшли до величезного золотого iконостаса в однiй з великих свiтлиць, Годой став i не мiг зрушити з мiсця. Вiдусiль на нього дивилися суворi й лагiднi водночас очi святих подвижникiв, i великомученикiв, й архангелiв, i Дiви Марiї, й самого Iсуса в усiх видах – i малятком на руках матерi, й юнаком коло бiлих, мов снiг, овечат, i старшим отроком, який владно показує фарисеям та книжникам на вихiд з божого храму, й у колi апостолiв, i розп'яття, й воскресiння з мертвих. I все те в золотi й срiблi, в незвичайної краси мереживi, й усе сяє незлiченними барвами самоцвiтiв. Найдужче ж потряс Годоя образ маленького Христосика. Таке крихiтне, безпомiчне, а в очах свiтиться недитяча мудрiсть. I надто ж отi пальчики, якi стулилися в знаковi святої трiйцi. Годечана так вразили тi нiжнi й мудрi пальцi, що його, людину, яка на своєму вiку перебачила й вогонь, i воду, й тисячi смертей, i сама завдавала iншим людям смерть, i не десятьом, – його раптом пойняло приємним морозом, i з очей мимохiть побiгли гарячi сльози. Сивий, бритоголовий носак, вождь косакiв, стояв i плакав, i сам того не помiчав навiть. I тихо проказував молитву, яка допiру народилася в його серцi.

– Хвала тобi, боже, що я-м увiрував у тебе… Хвала, що ти є на небi!.. Хвала тобi, що-с пустив мене в свiй город, священний Константинополь…

Євнух погано розмовляв гунською мовою, але зрозумiв слова палкої молитви дикого скiфа. Вiн проказав:

– Усе те мiг би-с бачити щодня, архонте…

– Як? У нашiй землi, келiоте, немає й храму путнього. Носимо бога в душi й боїмося перехреститися на людях – засмiють…

– Дикiсть, архонте, велiя дикiсть…

Вони пiшли далi, й у якiйсь iншiй свiтлицi, де були виставленi рiзнi золотi чашi та келихи, здобленi й смарагдом, i кривавцем, i всяким iншим камiнням, євнух знову сказав:

– Таке багатство мiг би-с мати й ти, архонте…

– Як? – повторив те саме Годой i сумно глянув у жовтавий жiночий вид євнуха. Той неспокiйно вiдвiв погляд i проказав:

– Для сього досить стати ромеєм…

– Що?

– Чув єси, архонте, – мовив євнух i вже не вiдвiв погляду, витримав до кiнця.

Того дня вони вже не промовили один одному й слова. Лише коли прощались увечерi, Годой холодно й стримано нагадав:

– Як не личить слузi чужого менi господаря казати такi слова, так не личить i менi слухати їх.

Євнух почав з усiх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нiчого в тому поганого немає, коли християнин прагне жити серед християн, а не мiж поганцями-язичниками, й що господь бог тiльки вiтає такi кроки… Ввечерi Годой довго думав, розповiсти про все Орестовi чи нi. Але паннонський жупан смачно спав пiсля ситої трапези, й Годой роздумав.

Наступного дня євнух знову прислав по нього чотирьох муринiв з ношами, й луганський князь без особливої охоти дозволив їм нести себе до хоромiв та божих соборiв. I, як вiн i передбачав, євнух знайшов нагоду знову повернутися до вчорашньої розмови.

В однiй невеликiй церквi, зовсiм порожнiй i напiвтемнiй, Годечан нарештi спитав:

– А що для того треба, щоб стати… ромеєм?

Євнух уважно подивився на гостя й повiльно пiднiс угору лiву руку. На пухкому мiзинцi в нього сяяв чималий золотий перстень iз тьмянимсмарагдовим камiнцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро мовив:

– Я тямлю вбити людину тiльки мечем i в одвертому герцi.

Євнух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й вiд нього запахло нудними парфумами:

– Подумай, архонте. Се не вбиває зразу. Воно дiє тихо. Мiсяць i два… За сей час устигнеш далеко вiд'їхати… Аж до богоспасенного царя-городу… Я дам тобi сто лiтрiв золота.

– Нi! – вiдрубав Годой i пiшов до виходу. Йому раптом стало млосно в сьому божому домi.

Та вiд євнуха було вже не так просто вiдчепитися. Вiн усю дорогу торочив Годоєвi те саме, нарештi сказав: