Текст книги "Меч Арея"

Автор книги: Iван Бiлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 29 страниц)

– Я-м i був там, а такоже не вiдаю, – обiзвався Годой.

Войслав теж закивав головою:

– Я такоже, я такоже. Речи, Богдане! Над сим краєм столу зависла тиша, яка почала розпливатися й розпливатись, i незабаром гомiн чувся тiльки коло найдальнiших столiв, де ще не знали, про що говориться. Гатило дививсь на них i мовчки всмiхався. Се було те, чого вiн не хотiв казати нiкому. Зрештою, в кожної людини є свої потаємнi думки, якi знає тiльки вона та всевидющi кумири. Але сьогоднi видавсь особливий день, i особливий настрiй охопив Богдана, й вiн не знав, що йому робити.

– Речи, княже, – сказав i Харя Мурин, пiдсiвши до Борислава Борича. – Бо всi смо не вiчнi. Я як пiду до вдовицi котроїсь, то мовчу й нiкому не речу, а тодi роздумаю та й повiдаю все своїй Дарцi. Як забере мене Морана, то хай вiдає, за якi грiхи молити про мене Дажбога.

Iншим разом усi, може, й посмiялися б з неiснуючих походеньок сивого скомороха, але сьогоднi мовчали й тiльки дивилися Гатиловi в вiчi. Той закид Муринiв уколов князя, та вiн подумав, що став надто помисливим останнi днi, й несподiвано для всiх промовив:

– Пощо, речете? – Вiн зiтхнув. – Ми б могли смо здобути тодi Рим сулицею. Його здобували вже лiт тому сорок i чотири готи, роби нашi. А ми володiємо готами. Й вони нам дань оддають. Тож речу: могли смо вийняти Рим. Вiн був наш. А я-м помислив так. Нащо землi Руськiй Рим? Вона й так доволi земель має – нiхто не має стiльки: вiд Iтилю до Райни. Вельми многа держава є Русь. А чим тримається? Речи, Бориславе, чим?

Борислав засовався:

– Мечем Юра Всепобiдного…

Великий князь усмiхнувся:

– То є так, але… й не так. Бо Юр дає побiду тiльки тому, хто вмiє держати меч його. – Вiн пiдвищив голос: – Русi ворога треба!

Се було настiльки несподiвано, що всi аж роти пороззявляли. Гатило ж повiв далi:

– Ворога, що зможе тримати купи таку многу державу. Як ворога не буде, кожен князь i кожен болярин заспокоїться, й душу його пойме алчба велiя, й почне вiн скоса поглядати на сусiду свого, а той на нього, а другий на третього, й почнуть шматувати святе тiло землi Руської, й погине Русь, у прях межисобних котораючись. То як, зумiв єси, Боричу?

– Зумiв єсмь, Гатиле.

– А я-м ще не все повiдав. Були б смо взяли Рим – i мали б ще одного недруга, змiю в пазусi. Годi з нас i тих, що вже в пазусi нашiй. А Рим на нас алчбою не горить – не смiє. Вiн має свого першого ворога – готiв захiдних, i на готiв день по день зирить. А готи зирять на Рим. А коли вовки мiж себе гризуться – ведмедевi спокiйнiше жити. Коли б же-м гукнув до вас:

«Русини, ось наш Рим!», ви б сте взяли його. Й Рим був би наш, i готи б захiднi стали нашi… вороги! Зумiв єси, Боричу?

– Зумiв, єсмь, Гатиле! – вигукнув Борислав. – Усе-м зумiв тепер. Слава тобi, Гатиле!

– Слава кумирам руським, що напоумили мене тодi, – вiдповiв Великий князь. – Уся земля, яку греки називають Європою, платить нам дань. I так буде, поки Русь в однiй руцi тримати-йме Юрiв меч. I хай рятують нас кумири руськi вiд межисобиць i которань.

Бiльше Гатило не сказав нiчого, й над усiма столами висiла тиша, бо всi чули слова мудрого вождя свого. Тодi хтось устав i вигукнув на цiлий двiр:

– П'ю твою славу, Гатиле!

Й знявся такий гамiр, що, здавалося, годi його й угамувати.

– Слава Гатиловiї

– Слава!..

– Сла-а-а… Сла-а…

Коли зiйшов мiсяць, вiдуни почали ворожити Великому князевi та його нареченiй княгинi. Ворожили на вогнi, й на диму, й на трьох баранах, завчасно зварених, i всi вгадували довгi лiта й многi чада можеськi, й Гатило задоволене смiявсь, а княгиня Iладiка сором'язливо тупила зiр. Борислав Борич брав князя на кпини, бо закон не дозволяв говорити такi речi жонi, й Гатило реготав, i всi реготали, тодi Харя Мурин пiдвiв до Гатила старезну бабу:

– То є вiдьма вроча. Мовить, що вiдьмувала тобi, княже, як не був ще-с Гатилом. Признаєш?

Гатило вдивлявся в прадавню бабцю й не мiг пригадати, де бачив її й чи бачив узагалi.

– Не признаю, – вiдповiв вiн нарештi. Бабця прошамкала:

– А я-м не забула. Такий малий був єси й довгокосий. Я-м наврочила тобi тодi боятися жони й лука свого. Й там ще лугарi стояли!

– А-а! – згадав Гатило. – Пiд Витичевим?!

– Пiд Витичевим.

– Не справдились твої вроки, бабо. Мала хiть одна жона звести мене, та сама димом пiшла, а я-м як. був живий, так i досi!

Гатило реготав i сам собi дивувався, з якою легкотою згадує тi днi, бо то було майже неймовiрно. Таки ж угадала бабуся вiдьма, таки ж угадала, бо вiн i справдi тодi мало не звiвся, й то свята iстина, був би пропав, коли б не ласкавi кумири руськi.

Вiн гукнув Адамiсовi:

– Гречине! Дай бабi таке вiно, яке вона сама з тебе заправить!

I поки Адамiс Гречин iшов межи столами до нього, вiн кинув бабусi вiдьмi:

– Все-с провидiла. А лука я вiдтодi не ношу. Вже й стрiляти розiвчився-м. Хвала тобi, старице!

Адамiс потяг бабцю до княжих скiтниць, але вона не хотiла йти й не хотiла брати нiчого за своє вiдьмування:

– Стара-м, три чисницi до вiку, нащо менi твоє золото й серебло! Не маю хотi! А чарку випити до князя – вип'ю.

Їй налили, й вона почала смоктати крутий мед з позолоченої братницi.

– А ти, княже, з деревляної п'єш? – здивовано завважила вона. – Чула-м таке, та не йняла-м вiри. А тепер виджу. Й чара стоїть деревляна, й полумисок деревляний… Добре чиниш, княже. Алчба – то є перворiдний грiх.

Її почали благати, щоб поворожила й князевi, й їм, але бабця вiдмовилась:

– Уже не виджу рiз на руцi. А я-м тiльки по руцi вiдьмувала.

Богдан Гатило, раптом щось пригадавши, звернувся до старого конюшого Войслава:

– То не речеш менi, хто здогнав татя того Валтарiя!

Велiй болярин зам'явся:

– Не хтiв би-м ректи про се за столом весiльним, Великий княже…

– Пощо? Як гукають можа того?

– Лосько… – непевно вiдповiв старий конюший. – Мабути, Лосько. З Городища за Бiлгородом.

– З Городища?

Князь замислився. Йому пригадався Людота Коваль. Надто багато пов'язано було з тим Городищем, i вiн спитав:

– Тамтешнiй мiж як звався? Глiбом? Посадиш Лоська можем годованим у Глiба мiсто.

Войслав подумав щось сказати Великому князевi, та тiльки схилив очi. Лоськовi вже нi до чого була княжа ласка. Повертаючись тодi додому з городу Києвого, Лосько квапив коня. Й десь уже за Бiлгородом, казали, кiнь його на всьому скаку раптом перепнувсь об кимось загублену мотику й полетiв шкереберть. Лосько з несподiванки теж упав, i дуже невдало, навзнак, i додому його принесли на ряднi з перебитим попереком, хто й зна, чи виживе бодай…

Пiд опiвнiч дiви, жiнки та жони почали спiвати завiдної, усi повставали.

Полетiв сокiл, та й полетiв,

а й понiс пiд крилом чаєчку.

"Ой куди ж ти, соколе-княже,

Та чаечку несеш

Та вiдносиш?"

"Понесу я чаєчку-ворочаєчку

На гору високу,

На дуб тривеселий,

У гнiздо та у свое гнiздечко,

а дам їй обручальнеє колечко,

Та припну за нiженьку бiлу,

Щоб не полетiла…"

Дружки взяли молоду княгиню Iладiку попiд руки Й повели, накинувши їй довгий копринний полоток на голову, за ними сивi дружки повели нареченого можа помiж столами, попiд деревами до високого рiзьбленого ганку княжого хорому, й дiвчата спiвали й спiвали, й гайдарi до лускоту надимали свої гайди, аж очi їм рогом лiзли, й у пiсню вдиралися веселi вигуки, бо кожен або ж пережив у своєму життi таку хвилюючу мить, або ж мав незабаром пережити. Й Гатиловi здавалося, що дружки йдуть надто повiльно, мов знущаються з нього. В головi грав хмiль, а кров у жилах бурхала так палко й нестримно, що вiн забув i про свої лiта, й про сивi вуса та сивий оселедець i йшов, дивлячись поперед себе, де в гуртi жiн старiйших, своїх останнiх навчительок i напутниць дрiботiла в вузькому наволочному полоттi княгиня Iладiка.

Нарештi подолали високi сходи ганку, ввiйшли до сiней, освiтлених трьома свiчками, пiднялися на повершя й стали перед дверима спочивальнi. Жони щось прошепотiли княгинi, Борислав Борич штрикнув Гатила лiктем попiд ребра, й їх лишили самих. Сiни поволi спорожнялися, й тiльки коли останнi кроки затихли в нижнiх сiнях, Богдан одчинив дверi й попхнув туди молоду жону свою.

Iладiка стала посеред свiтлицi й задивилася на маленьке горiльце, що блимало й чадiло рижiєвою олiєю, лячно дослухаючись кожного кроку Гатилового. Князь пiдiйшов i взяв її за плечi, Iладiка здригнулася, мов то було якоюсь несподiванкою для неї, тодi вiдкинула з-перед очей копринний прозiрний полоток, обернулася до Гатила й мiцно обняла його тонкими руками за шию. Вуста її дихали жаром та острахом, i князь припав до них вустами, мов спраглий до чистого джерела.

За вiкнами свiтлицi гомонiло й вирувало. Весiлля не розходилось, усi чекали ранку, коли з опочивальнi винесуть бiлену проти ярого сонця сорочку нареченої жони, як свiдчення її дiвочої цноти й чистоти. То було теж суворим поконом землi Руської, але нi Богдан, нi юна красуня Iладiка про се не думали. Вони стояли посеред опочивальнi, щасливi й урочистi, й нарештi самi, й думали тiльки про себе, й лише раз у Гатиловiй головi промайнула думка; невже вiн, битий-перебитий, зранений-перепоранений старий мiж, здатний так покохати?

Вони повiльно пiдiйшли до розiбраного ложа, критого свiжими, аж рипучими вiд чистоти шкарубкими простиралами, й Iладiка сiла, склавши руки в пелену. Гатило дививсь на неї, таку схвильовану й любу, й теж не наважувався пiдiйти ближче, щоб не злякати необережним рухом те тремке й щемливе, що витало й над ними, й мiж ними, й у всiй напiвтемнiй спочивальнi.

Й коли Богдан урештi пiдiйшов до неї, напружену тишу мов розiрвало. Богдан iз Iладiкою з несподiванки аж сiпнулись. То був звук, наче хтось дуже, щосили вдарив пужалном по сухiй колодi.

Забобонний страх охопив князя. Вiн повiльно, мов по тонкiй кризi, запереступав до темної стiни, звiдки почувся таємничий ляскiт, Iладiка широко розплющеними очима дивилася на нього й нишком вiдхрещувалась од нечистої сили, як мала звичай робити се ще в дитинствi. Богдан Гатило нарештi пiдiйшов до стiни, лапнув рукою – й раптом болiсно скрикнув, тодi ще раз i ще, вже тихо, але ще моторошнiше. Тодi посунувся руками по стiнi й упав спершу навколiшки, далi й навзнак.

Iладiка несамовито гукнула:

– Богдане! Що стало?!

Та, не дiждавшись вiдповiдi, вхопила з пiдвiконня поставець iз горiльцем i, затуляючи обережно долонею, щоб не згасло, понесла до Богдана. Князь лежав, сапаючи ротом. На стiнi й досi хитався золочений перський лук, i тятива в нього була лопнута. Тятива!..

Пойнявшись страшним здогадом, Iладiка заголосила й почала волокти Богдана до ложа. Й коли їй нарештi пощастило втягти його, вона принесла горiльце вiд дальньої стiни, де висiв порваний лук.

Великий князь київський Богдан Гатило вже не дихав. На його виду застигла якась незрозумiла пiвусмiшка, лагiдна й примирлива, мовби Гатило хотiв сказати їй, що нiчого незвичного не сталося, що так у свiтi ведеться й що смерть – то теж частина життя, як i народження…

Коли весiльники, не дiждавшися сподiваних вiстей, на свiтанку обережно вiдчинили дверi спочивальнi, Гатило лежав на незiбганiй постелi, випроставши ноги й склавши руки вздовж тiла, як i належить людинi, котрiй нема куди поспiшати. Наречена жона його, княгиня Iладiка, сидiла йому в головах, мов вирiзьблена з дерева, й не плакала. На пiдвiконнi стояв поставець, у якому вигорiла олiя й навiть гнотик зiтлiв.

– Я пiду з ним, – сказала Iладiка. – Як русинка пiду, бо стала-м русинкою.

Й теж не зронила нi сльозини, й усi, хто ввiйшов до спочивальнi й хто заглядав через плечi всередину, дивилися на Богдана, й на його жону, й на золочений перський лук iз допнутою тятивою, котрий лежав о праву руку князя. Й нiхто ще не мiг осягти тiєї iстини, що помер великий володар, найвеличнiший з-помiж усiх володарiв, яких тiльки знав свiт i в теперiшнi, й у давнi, й у праминулi часи. Й нiхто не знав, що ненаситнi до влади, але нездарнi сатрапи часiв прийдешнiх у забобоннiй зненавистi до сього улюбленця богiв i людей, самi варвари, прозиватимуть його варварином i диким азiйцем, дзьобатимуть його пам'ять вiспиною заздрощiв, не знаючи того, що лише великий народ у добу небаченого зрушення мiг породити сей великий розум i сю велику волю й укласти їх у мозок i серце однiєї людини – свого обранця й вождя.

АКСIОМИ НЕДОВЕДЕНИХ ТРАДИЦIЙ

Вiддавна слово гуни вважається лайкою. Звiдки тягнеться корiння тiєї неслави, яка живе й досi, хоча самi гуни нiбiто зiйшли з теренiв iсторiї вже п'ятнадцять столiть тому? Й чим заслужили вони такої зневаги серед народiв Європи, зневаги, якою користуються не менш одiознi вандали?

Першi iсторики, чиї згадки про гунiв дiйшли до нас, виводили генеалогiчне дерево цього народу то з берегiв Льодовитого океану, то з таємничих надр неiснуючих європейських пустель, але в кожного з них крiзь афiшовану об'єктивнiсть проступає зненависть до гунiв.

Римський iсторик кiнця IV сторiччя Аммiан Марцеллiн доводить, нiбито вони прийшли в Європу з країни Кiнокефалiв, тобто Песиголовцiв, – країни, яка розташована десь у тундрах, змальовує їх потворними монголами, котрi зумисне обпiкають собi обличчя, щоб не росла борода. Готський же iсторик Йордан виводить плем'я гунiв од шлюбу якихось вiдьом, яких буцiмто конунг Фiлiмер прогнав у дикi степи, та ще таємничих «нечистих духiв». В iншому ж мiсцi той самий Йордан твердить iнше: гуни пiшли з булгар…

Але не дивуймося Йордановi й Аммiану. Вони були дiтьми свого часу, й над ними тяжiли традицiї ранньосередньовiчної хронографiстики. Ми читаємо твори цих iсторикiв iз застереженням, i нiякi «вiдьми», та «нечистi духи», та казковi країни Кiнокефалiв-Песиголовцiв не шокують нас.

Але як дивляться на предмет новiтнi iсторики? Перелiчувати всiх авторiв тут було б недоцiльно, тож загляньмо до енциклопедiй, що ввiбрали в себе квiнтесенцiю знань. У вiдповiдному томi БСЭ в статтi «Гунны» читаємо:

«Кочовий народ Центральної Азiї, який мешкав спершу на пiвнiч i захiд вiд р. Хуанхе й створив у III – II ст. до н. е. на територiї Монголiї та Пд. Прибайкалля вiйськово-племiнний союз, вiдомий з китайських джерел пiд назвою Хунну».

Й далi йдеться про те, як гуни пiдкорили Китай, як потiм, зазнавши поразки, розкололись навпiл, i пiвнiчна частина їхня почала поволi кочувати на захiд, аж доки опинилася в Європi й у серединi V ст. прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед європейцiв.

Те саме читаємо й в УРЕ. Рiзниця тiльки в тому, що тут подано докладнiшi вiдомостi, а в першому виданнi сказано, що найдавнiшi згадки про гунiв датуються 2356 роком до н. е.

Але ж у тих китайських джерелах iдеться про «сюнну», й ця назва, погодьмося, дуже мало нагадує слово «гуни». Чи не про рiзнi народи тут iдеться?

Якщо вивчити працi вiтчизняних археологiв й iсторикiв В. В. Бартольда, К. О. Iностранцева, С. С. Сорокiна, С. В. Кисельова, М. П. Толя, М. Я. Бiчурiна, В. В. Латишева, П. К. Козлова та О. М. Берштама, якi зазначенi в енциклопедiях серед учених, що дослiджували iсторiю цього народу, то вийде, що «хунну» справдi iснували й, згiдно з китайськими лiтописцями, десь на зламi ер почали свiй неквапний марш на захiд. Знайдено й археологiчне пiдтвердження того, що вони попутно засновували свої кочовi держави то в Пiвнiчнiй Монголiї, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи нi на якi старання вчених, захiднiше вiд Казахстану жодних слiдiв цього могутнього й великого народу не знайдено.

Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європi довгi столiття.

Вiдомо, що донька гунського царя, якого Аммiан називає просто Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а вiн, за хронологiєю Торфея, сiв на престол ще 222 року. Виходить, гуни вже були в Європi принаймнi з кiнця II сторiччя. Останнi ж згадки про гунiв стосуються не Аттiли, навiть не його синiв, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворi iмператора Юстiнiана.

Звiдси виникає логiчне запитання: чи мiг такий могутнiй i вельми численний народ, який проiснував у Європi щонайменше чотири столiття, якому корився й сплачував данину цiлий континент, – не залишити по собi слiду?

Нi, це був би абсурд.

Нашi вченi, та й не тiльки нашi, стверджують, що пiсля Аттiли його iмперiя розпалася. Й це справдi так, але ж розпалась iмперiя, тобто вiдпала бiльшiсть колонiй та залежних племен i народiв, самi ж гуни не могли отак запастися в небуття!

Дiйсно, iсторiя знає чимало прикладiв, коли той чи той народ зникав номiнальне, вливши свою кров у кров сильнiшого. Так сталось iз галлами, з бiльшою частиною захiдних слов'ян, iз дакiйцями, якi в силу вiдомих обставин навiть називатися почали iменем своїх завойовникiв – римлянами ("румун" саме й означає "римлянин"); так вийшло нарештi й iз незчисленними племенами наших половцiв. Але ж галли полишили по собi величезний арсенал матерiальних пам'яток, хоч i втратили мову, а половцi, ставши компонентом iнших, у тому числi й української нацiї, вiддали нам тисячi й тисячi своїх слiв, майже всi рiчки та озера Лiвобережної України, Причорномор'я й досi носять тюркськi назви. А балки, а гори, а степовi пустелi та пiвпустелi! Про високi половецькi могили з оригiнальними пам'ятниками на них уже годi й казати: то релiквiї, якi красномовно свiдчать про те, що великий народ, хоч би в яку скруту силою обставин потрапив, – зникнути не може.

Вiддавна серед деяких iсторикiв усталилася думка, нiби прямими нащадками стародавнiх гунiв є угорцi. Воно й справдi заманливо: адже в Європi Угорщину називають Унгарiя (Hungaria), а державу Аттiли готськi iсторiографи звали Гунiгард або Гуналанд. Угорцi щиро повiрили в це, хоча й кажуть на себе «мадяри», й заходились посилено шукати пiдтвердження такої гiпотези. В похiд вирушило безлiч археологiчних експедицiй, якi завдались метою знайти бодай незначнi слiди легендарних гунiв.

Й хоча всiм вiдомо, що угорцi прийшли на свою теперiшню землю з угро-фiнського етнiчного материка в Приураллi через добрих чотири столiття пiсля смертi Аттiли, але думка про Угорщину як країну гунiв од багатократного повторення так укорiнилася, що лишається й досi якоюсь аксiомою (нiким, щоправда, не доведеною).

Висновок поки що може бути один: народiв-примар в iсторiї не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плiд фантазiї, традицiя, яка тягнеться ще з сивих часiв Геродота. Iснують i iснували народи в плотi й кровi, й кожен був носiєм своєї, лише йому притаманної духовної й матерiальної культури, а все що стосується матерiального, – вiчне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слiдiв Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, нiби їх не було, а просто ми не там або не те шукали.

На яких же широтах i меридiанах шукати гунiв? Чи вертатися знову назад у пiвпустелi Забайкалля та Монголiї, а чи продовжувати пошуки в тiй-таки Угорщинi, де ми блукаємо ось уже п'ятнадцять сторiч? I чи так уже старанно ми дослiдили всi вiдомостi про гунiв?

Далебi нi. Тим часом багато iсторикiв i дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунiв у зовсiм iншому напрямку, нiж ми шукаємо зараз.

За свiдченням уже згадуваного Аммiана, готи дуже давно були знайомi з гунами, ще задовго до славнозвiсного Болiмира (чи Велiмира), який 376 року нiбито з'явився з-за Дону зi своїми ордами. Навпаки, гуни служили у вiйську готських конунгiв i навiть воювали проти своїх же одноплемiнцiв у тiй готсько-гунськiй вiйнi.

Вiзантiйський iсторик III столiття (третього!) Марцiан Гераклiйський пише, що обабiч Днiпра, за аланами, живуть так званi хоани. Отже, обабiч Днiпра, а не десь там за Доном, за Волгою чи в Середнiй Азiї.

Думки про те, що гуни споконвiку жили на наших землях, дотримували й вченi пiзнiших часiв. Услiд за Птолемеєм, який писав, що гуни, котрих вiн називав «хунами», мешкають на лiвому березi Днiпра; вслiд за Аммiаном та Марцiаном Гераклiйським такої самої точки зору дотримує й Адам Бременський – пiвнiчнонiмецький хронiст другої половини XI сторiччя: столиця Гунiгарду зветься в нього Хiвен . I якщо ця назва здається нам сумнiвною, то звернiмося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського – Гельмольда. Цей iсторик, який жив у серединi XII сторiччя, в своїй фундаментальнiй працi «Хронiка слов'ян» неодноразово повторює, що всi слов'янськi землi, якi лежать на схiд вiд Данiї й славляться величезними багатствами, датчани називали колись Острогардом, а тепер, у його, Гельмольда, час, називають також Гунiгардом – через їхнє населення гунiв. Там умiщує вiн i гунську столицю, яка зветься Хуе .

За його словами, земля гунiв починається вiдразу ж по той бiк Ельби. Вчений, якого нiяк не назвеш слов'янофiлом, – навпаки, в нiмецькiй експансiї на Схiд вiн був одним з її iдеологiв, – усi цi землi вiддає гунам. I це в той час, коли, якщо вiрити деяким iсторикам, гунiв уже давно й на свiтi не було, а їхнi рештки хтозна-скiльки сторiч тому буцiмто засимiлювались мiж мадярами.

Отже, слiд гадати, що так званi гуни – народ споконвiку європейський i нiзвiдки, тим бiльше з рiвнiчного Китаю, не прийшов. Але тут виникає вже щось новiше. Говорячи про Гунiгард, Гельмольд нiскiлечки не сумнiвається в тому, що це країна суто слов'янська, й навiть у свiй час, у серединi XII сторiччя, в добу найвищого розквiту Київської Русi, наймогутнiшої серед усiх держав, називає столицею слов'янського свiту Хуе.

А що це справдi Київ, знаходимо пiдтвердження в iнших, ранiших i пiзнiших авторiв. Ф. Гаген, наприклад, у своїх примiтках до першого нiмецького видання «Пiснi про Нiбелунгiв» каже, що Київ, той самий, котрого Гельмольд називає Хуе, в сагах «Кiенуборг у Канугардi» варяги називали Самбатом.

Цей Самбат не викликає особливих заперечень. Здається, всi iсторики вже давно погодилися, що то Київ. Дивно тiльки, чому, погодившись iз одним, вони пропускають повз увагу iншi твердження того самого автора: що й Кiенуборг, i всi до нього подiбнi назви, – то не вигадка й не химера, а – Київ.

Шведський вчений XVII сторiччя Олай Варелiй у примiтках до видання «Герварської саги» пише, що в скандiнавському епосi Русь часто називається Країною Гунiв, а його спiввiтчизники вiддавен iменують Русь Гунегардом. I при цьому покликається на Саксона Граматика, який так само вважає русiв i гунiв одним народом.

Академiк Iмператорської Академiї Наук Л, Стефанi, який видав у Лейпцiгу книгу Гельмольда «Хронiка слов'ян», твердить: Русь колись називалась Гунiгардом.

Думки, що гуни – то не самоназва й не назва якогось таємничого народу, котрий невiдомо звiдки взявся й не знати в якi тартарари запав, дотримували й пiзнiшi iсторики, в тому числi й слов'янськi. Й навiть нашi – вiтчизнянi. Чи не першим до цього висновку прийшов видатний iсторик-демократ Юрiй Гуца, походженням українець, який дослiджував iсторiю слов'ян i виступав пiд псевдонiмами Венелович i Венелин. Ще в першiй половинi минулого сторiччя висловив певнiсть, що царство Аттiли було руською державою. Мав вiн i численних послiдовникiв. А ось що каже з цього приводу вiдомий чеський i словацький вчений Павел Йосеф Шафарик: «Не тiльки видатнi вiзантiйськi автори словом «гуни» називали слов'ян; захiднi письменники, починаючи вiд Беди Венерабiлiса, гунами називали теж слов'ян. Через те й зрозумiло, чому в германських народних переказах та iнших давнiх пам ятках пiд назвою «гуни» маються на увазi слов'яни… Так само i в пiвнiчних квiдах… гунськi богатирi Jarisleifr – Ярослав i Jarizscar – Ярожир та iншi – також виявляються слов'янами». Бiльше того, Шафарик твердить, що нащадкiв слов'ян у Швейцарiї до останнього часу звали гунами.

Так, стародавнi, античнi iсторики, починаючи вiд Геродота, мали за звичай називати одним, збiрним iменем, багато племен i народiв, якi їм безпосередньо не загрожували. Довгий час усi пiвнiчнi народи в них були гiпербореями, тодi стали скiфами, пiзнiше – сарматами й т. д. I якщо ми вже кажемо, що гуни – аборигени Європи й мають власну назву слов'яни, то логiчно виникає запитання: а хто ж тодi були скiфи? Чи справдi їх асимiлювали сармати, заполонивши їхнi землi пiсля походiв Александра Македонського, як твердить М. М. Карамзiн услiд за Дiодором Сiцилiйським? I куди ж дiлися тодi самi сармати? Черговий народ-примара?

Говорячи про стосунки грекiв з гунами, вiзантiйський дипломат Прiск Панiйський розповiдає про те, як напучував послiв iмператор Феодосiй II перед поїздкою до Аттiли: "… Нам звелiли переказати гунському царевi, мовляв, хай не вимагає, щоб до нього виряджали послами сановникiв найвищого рангу, бо цього не бувало нi за його, Аттiлиних предкiв, нi за давнiших правителiв Скiфської держави". Або ось уривок уже з переговорiв iз Аттiлою. Один з членiв посольства, Вiкiла, на якусь реплiку гунського царя вiдповiв, що у Вiзантiї вже немає "жодного перебiжчика з числа скiфського народу". Пiсля такої вiдповiдi Аттiла спалахнув гнiвом i сердито вилаяв того Вiкiлу, вважаючи, що перебiжчикiв ще багато.

Й тут, i там гунiв називають скiфами, й рiд Аттiли виводять з найдревнiших скiфських династiй, навiть сам Аттiла каже, що його народ – скiфський. Чи не помилка це? Але гортаймо далi щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттiлу та його пiдданцiв. «Бачачи, що посол Максимiн геть занепав духом, я пiшов разом з ним до Скотти, прихопивши й Рустикiя, бо вiн знав скiфську мову».

Отже, гуни розмовляли не якоюсь, а скiфською мовою. Й трохи ближче: «Аттiла при цьому оголосив, що коли ромеї зволiкатимуть або ж почнуть готуватися до вiйни, то й вiн перестане стримувати скiфiв вiд нападу».

Таким чином, i вiйсько в так званих гунiв – скiфське. Та не тiльки Аттiла належав до предковiчної скiфської династiї – ввесь його народ, як i тисячу рокiв до того, був державним: «Коли Епiгена було призначено послом, вони поїхали до Уннiв. Дiсталися Марга, мiсiйського мiста в Iллiрику. Воно розташоване на березi Iстру, навпроти фортецi Константiї, яку видно на тому боцi. Туди ж прибули й царськi скiфи»

Виходить, мало що змiнилося пiсля Геродота, й недоцiльно позбавляти скiфiв етнiчної приналежностi. Це не описка iсторика. Прiск i далi вживає щодо гунiв той самий термiн: "Щоб за дотримування договору Ромеї платили Царським Скiфам щорiчно по сiмсот лiтр золота", "…вiн (Аттiла) подарував новим послам коней та звiрячих смушкiв, якi правлять за оздобу Царським Скiфам".

I все в гунiв скiфське: й одяг, i зброя, й закони, й звичаї. Описуючи подорож до Аттiлиної столицi, Прiск зазначає:

«Подолавши певну путь разом з варварами, ми, за наказом скiфiв, приставлених до нас, виїхали на iнший шлях, тим часом Аттiла зупинився в якомусь мiстi, щоб узяти шлюб з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох жiнок: скiфський закон дозволяє багатоженство»

«На нашi крики скiфи повибiгали з хат iз запаленими жмутами очерету… й гостинно запросили нас до себе… Володарка селища, одна з дружин Влiда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливi жiнки. Це в скiфiв є виявом шани».

Прiск, який подорожує країною гунiв, увесь час говорить нам про скiфiв: «Онiгiс, пiсля царя найбагатший i наймогутнiший з-помiж скiфiв…». I це тодi, коли пiсля зникнення самих скiфiв з полiтичної та географiчної арени свiту нiбито минуло вже близько восьми сторiч, звичайно, якщо вiрити Карамзiну та Дiодоровi.

Там, де Прiск Панiйський описує зустрiч Аттiли з мешканцями столицi, виникають зовсiм виразнi асоцiацiї. Мимоволi починаєш думати: звiдки знайомий нам цей ритуал вiтання прибулого шановного мандрiвника? Аттiлу зустрiчав хор дiвчат, спiваючи йому славу, а жона першого сановника пiднесла царевi хлiб-сiль. При цьому iсторик зазначає: «Такий звичай вважається в скiфiв знаком високої пошани».

Ми бiльш-менш добре уявляємо собi придворнi й народнi звичаї схiдних народiв i племен, у тому числi угрофiнських, тюркських та монгольських. А цей звичай вiдомий нам з пам'яток Х – XIII сторiч, i вiн належить нашому народовi. Якщо викликає сумнiв отой, Прiском описаний, хор дiвчат, що спiвали своєму царевi скiфських пiсень, то «хлiб-сiль» промовляє ще виразнiше. Цей звичай мiг народитися тiльки-тiльки в народу, який споконвiку займається хлiборобством, а нiяк не в кочових скотарських племен. Отже, нi гуни, нi скiфи, про яких iдеться в Прiска, не були й не могли бути монголами чи якимись iншими вихiдцями з Пiвнiчного Китаю.

Може скластися враження, нiби Прiск Панiйський взагалi не знав слова «гуни». Тодi погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями Аттiлиної столицi, вiн зустрiв чоловiка, який справив на нього неабияке враження: «Мене здивувало, що скiф розмовляє грецькою мовою». Та незабаром усе з'ясувалося: «Позаяк дружина в них складається з рiзних варварських народiв, то дружинники, крiм своєї власної варварської мови, переймають один вiд одного й гунську, й готську, й iталiйську мови; iталiйську – вiд частого спiлкування з Римом… Той, що вiтав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках i навiть розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав пiдстрижене в кружечок…»

Ще один приклад. Кажучи про скомороха на бенкетi в Аттiли, Прiск усмiхається: «Дивний у своїй зовнiшностi й одяговi, в голосi та рухах, вiн мiшав докупи латинську, гунську й готську мови, й усi аж качались од смiху».

Отож тут маємо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставляється скiфськiй, а є її синонiмом, як i в цiм уривку. Це стверджує й росiйський дослiдник Прiска Панiйського – Г. С. Дестунiс у своєму коментаревi. Що ж до «пiдстриженого в кружечок волосся», то вiн тут цiлком погоджується з Юрiєм Венелином, так само, як i вiдносно «хлiба-солi» та iнших атрибутiв «гунського» побуту й звичаїв. А Венелин був цiлком переконаний, що Прiсковi гуни-скiфи – народ слов'янський.

У двох останнiх уривках Прiска навiть немає слова «скiфи», але Прiск його не забув, бо далi читаємо, що, коли цариця наказала своєму дворецькому Адамiсовi покликати послiв на пишний бенкет, то греки завiтали знову ж разом «з деякими знатними скiфами». «Всi гостi за законом скiфської поштивостi, пiдводилися з-за столiв, здоровили нас повними келихами й цiлували кожного».

У цiй картинi теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзацi Прiскового щоденника поперемiнне подибуємо цi два слова, якi є синонiмом одне одного: «гуни» й «скiфи». Й напрошується логiчний висновок, що це – синонiми до третього слова – «слов'яни», й до четвертого – «руси».

Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Прiск Панiйський про пересування посольства та його побут у дорозi: «Замiсть пшеницi тепер нам давали просо, а замiсть вина – мед; саме так його в цих мiсцях i називали. А тi, що нас супроводжували, одержували теж просо та ячмiнний напiй, що зветься по-варварському камос». Це – надзвичайно цiкаве свiдчення, бо тут зафiксовано, що так звана «скiфська» мова «гунiв» складалась iз слов'янських слiв.