Текст книги "Меч Арея"

Автор книги: Iван Бiлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 29 страниц)

– Ще, ще однiєї, дiду!

– Ще хоч однiсiнької!

Дiд хитро мружився до них i впиравсь, але всi знали, що заспiває ще однiєї, й наполягали гуртом.

– Тодi я вам не думу, а бувалину, – нарештi згодився гусляр. – Хочете?

– Хочемо.

– То слухайте. Про Київ город хочете чи про язву морову?

– Про Київ город.

– Нехай. Тож були собi мiж та жона й мали вони чотирьох дiтей: синiв Кия, Щека та Хорива й четверту доньку ясну – Либедицю. Коли отець їхнiй помирати здумав, то покликав до себе дiтей своїх та й рече: «Осе, дiти мої, прийшов мiй духодав. Не є в мене нiчого: нi золота, нi серебла, нi горючого каменю бурштину. Є у мене тiльки три гори плiшi. Мислив єсмь, як вас подiлити, й так дiлю: хто найвище стрибне, тому вищу гору вiддам, а хто нижче, тому нижчу».

Стрибнув молодший, Хорив, i доскочив коневi до стремена, й отець вiддав йому найнижчу гору. Стрибнув середульший i доскочив коневi до сiдла. Отець дав йому вищу гору.

Тодi стрибнув старiйший i перескочив коневi на той бiк. Отець i вiддав йому найбiльшу й найвищу гору. А четвертiй, сестрi, краснiй Либедi, нарiк воду й берег рiчки, що оббiгала всi три братнi гори.

Тож помер отець, а дiти зосталися жити там, де заповiв їм. Щек ловив звiра, бо був гострооким стрiльцем, Хорив хоронив землю роду, а найстарiйший брат, Кий, держав переправу на Залознiй путi через Почайну й Днiпро, де збиралися гостi з усiх чотирьох вiтрiв i звозили всякi добра, й скiт, i куни з усiх язик. Кий згородив город на горi своїй i княжив у родi своєму, й молодша браття соромилася й стидалася перед ним. Було то лiт тому триста, а може, й п'ятсот, а може, й тисячу. Звiдтуду й пiшла земля Руська, й сини Києвi, й онуки Києвi в нiй суть княжити стали, був-бо Кий мудор вельми, й могуч дуже, й серцем хоробрий. Так вони жили-поживали. Одного ж дня та й рече Кий до браттi своєї:

«Браттє й ти, ясна сестрице Либедице…»

Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й вiдчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дiвчина стояла злякана й ховалася йому за спину.

– Ти чого? – спитав Людота.

Й дiвчина прожебонiла:

– Втiкаймо!

– Пощо?

– Бо Малко…

Людота глянув у той бiк, куди зирила вона. З кручi спускався гладкий домажирич.

– А нехай собi! – мовив хлопець. – Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай пiдступить! – i торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з навоїв.

– Утiкаймо, завидить! – надмiру хвилюючись, мовила дiвчина й поза спинами шаснула в пiтьму. Людота якусь мить повагався, й коли Славчина бiла сорочка розтанула в ночi, гайнув услiд гукаючи:

– Та куди ти! Зажди-но, не лякайсь!

Йому кортiло почути, що ж мовив до братiв своїх князь Кий…

Того ж таки червця, в наступний день

Людота привiв молоду жону додому, вже коли сонце пiдбилося вгору на три сулицi, й за звичаєм упав перед старцем навколiшки. Те саме зробила й умикнута киянка.

– Дiду, благословiть…

Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дiвчина, яка вирiшила прийняти духiв його роду. Людота, затинаючись, розповiв дiдовi все, вмовчав тiльки найголовнiше: що Славка – роба київського князя. Дiд про те не спитав, i хлопець вирiшив до часу мовчати – як Дана з Дажбогом уречуть, так i буде. Й старець, поклавши молодятам руки на голови, спитав:

– Чи сприймаєш ти святих духiв роду нашого?

– Приймаю, – з готовнiстю вiдповiла Славка.

– Чи корити-ймешся законовi й поконовi роду нашого?

– Корити-ймуся.

– Чи шанувати-ймеш слово старцiв молодших i старiйших?

– Шанувати-йму.

– Чи шанувати-ймеш можа свого й честь свою жоночу?

– Шанувати-йму.

– Чи любити-ймеш, як матiр свою, землю вири нашої?

– Любити-йму.

– Клянися!

Славка нахилилась трохи вперед, узяла грудочку сухої чорної землi й поклала в рот, а старець ревно стежив, чи не гребує вона їхньою землею. Дiвчина повiльно жувала, на зубах їй хрумкав пiсок, але вона мужньо ковтала ту землю, яка прийняла її за рiдну. По спинi в неї пробiгав морозець, бо ся клятва навiки й переступати її не можна. Людота теж пильно дивився, й серце його проймалось гордощами й любов'ю.

З батьком та матiр'ю владнали ще легше. Син був уже дорослий, у хатi пара молодих дужих рук нiколи не зайва, та й невiстка сподобалася їм з першого ж разу. Отець, глянувши на неї спiдлоба, суворо мовив:

– Будь.

Матерi б хотiлося гарного весiлля, та на весiлля багато треба, невiстка ж, хоч i не принесла по собi нiчого, зате й вiна збирати не доведеться. Надворi бiгало ще п'ятеро молодших синiв i чотири доньки, тож весiль буде та буде, аби твої коржi з маком. I мати теж сказала:

– Жий собi з Людотою та дiток наживай, а менi онукiв на старiсть.

На другий день Купала теж нiхто в Городищi не працював, i молодята подалися до Яропiнi, на волю.

Славка була щаслива й збуджена, гасала понад берегом, наче молода оленка, й дзвiнко смiялась, i тiльки час вiд часу позирала на всхiд сонця, й тодi очi її поймалися тривожним серпанком. Вона вперше вiдчула себе вiльною, вперше могла бiгати отак i горнутись отак до любої серцю людини, до свого лада, й нiхто не гримав на неї, й Людота дививсь їй у вiчi, мов у глибокi кринички.

Народилася Славка лiт тому шiстнадесят у далекiй землi хлiборобного племенi улучичiв, де Полудневий Бог злучає води свої з тихоплинною Синюхою. Жила вона з татом i мамою в гарнiй мазанiй хижi над плесом – i жила доти, поки село заскочила жорстока сацька орда. Саки напали вночi, перебивши сторожу над засiками, й кого вбили, кого спалили живцем, а решту побрали в полон – мало хто й урятувався тiєї ночi. Тата з мамою та її, маленьку, скрутили й повели в дикий полудневий степ, на робочий торг у грецькому городi Ольбiї. Греки перепродали їх перським гостям, перси – своїм сусiдам-вiрменам, а вiрмени повезли назад, до тiєї-таки Ольбiї. В сих безконечних мандрах померла Славчина мама, тато ж ублагав полянського гостя, який придивлявся до нього, купити його разом iз донечкою. Й чи то благання допомогли, чи, може, щось iнше, бо дiти-робичi цiнувалися дешево, гiсть купив i її разом iз вiтцем.

Так вони й потрапили до двiрця київського князя Милодуха тому п'ять лiт. Княгиня Рада визначила обрiк їхньої неволi – для батька шiсть лiт, а для неї – десять. Наступної масницi батька мали вiдпустити на волю. Славцi ж лишалося ще багато, бо строк викупу для дiвчини-роби починався з дванадесятої весни, й хоч за неї княгиня дала вдвiчi менше, нiж за батька, та всiм вiдомо, що жона може заробити впротяг дванадесяти мiсяцiв лише гривну, дiвчина ж пiвгривни.

Людота блукав iз жоною понад зеленими берегами Яропiнi до самого вечора. Поверталися вже смерком, поспiшали, бо жонiння жонiнням, а завтра вранцi треба вже було вставати до дiла. Та бiля пiдпертих iзсередини ворiт на них чекала неприємна звiстка: приїздив з Києвого городу тивун од Малка-домажирича й загадав Славцi вертатися.

– Не пущу! – сказав уперто Людота. – Нехай дiдо виру дає.

– Ой сину, не дасть вири дiдо, – засумнiвалась мати, батько ж мовчав i навiть не дививсь у їхнiй бiк. Людота побiг до старця.

– Дiду, благословили сте нас до злюбу, – сказав вiн, дивлячись собi пiд ноги.

Та дiд мов ляснув його по щоцi:

– Чого ради не повiдав єси, що дiвка твоя княжа роба? Мовив тивун, щоб сього ж днi до вечора йшла домiв. Так буде.

Сi останнi слова були невблаганним присудом, але Людота наважився заперечити старцевi:

– Дайте за неї виру…

– Де ж я тобi тих вир наберуся! Тамтого днi – виру за нава, сього ж днi – за дiвку. Не зумiв єси вмикнути якусь вольну смерду? Виганяй з хижi, хай iде до княжого двiрця. – Й повторив: – Так буде!

В голосi старця бримнуло залiзо, й Людота зрозумiв, що далi благати марно.

Проте й жону свою не вигнав з дому й лiг iз нею спати. Дасть Бiг день, дасть Бiг ум, що буде, те й буде. Та вранцi, ледве в хижi повставали, зачувся гомiн. По той бiк тину стояв княжий тивун, а бiля нього два можi зоруженi. Старець гомонiв iз батьком, сидячи на присьпi хати, й батько тупо дививсь пiд ноги.

– Видаєте її, дiду? – похолов Людота, ступивши крок до присьпи, й дiдо вiдповiв:

– Не можу которитися з князем. Не мовив єси того-днi, що вона є роба княжа.

Славка, мов заговорена, пiшла сама до хвiртки, Людота метнувся, щоб утримати її, схопивсь навручки з тивуном, тодi можi пострибали з коней i скрутили Людоту вiжками. Хлопець пручався й вiдбивавсь, але його припнули мiж кiньми й повели до городу Києвого. Нi старець, нi хтось iнший iз сiльчан не прийшов йому на пiдмогу, хоча впоратися з тивуном i двома можами могли в одну хвилю, й Людота, затамувавши в серцi лють, пiшов, сповитий, мов лялечка, й припнутий на двох мотузках до сiдел. Славка ж ступала, покiрно схиливши голову й не наважуючись озирнутися.

Дорога здалася Людотi такою довгою й жахливою, що вiн аж зубами скреготав, плентаючи мiж кiньми, й, коли проминули Дiброву й попереду зачорнiла стiна гостроколу, плюнув, мовивши слова страшного прокльону: над Києвим городом, виблискуючи проти високого сонця бiлими й чорними крильми, лiтали голуби, сотнi голубiв, усякої мастi, й се було поганою прикметою.

Князь Богдан зустрiв їх на високому ганку, вбраний у полотняну сорочку, заправлену в ногавицi, й босонiж… Вид його не провiщав нiчого доброго, й Людота знову згадав голубину зграю.

– Осе вiн i є? – грубим голосом поспитав у тивуна князь. Усе в ньому було грубе: й голос, i кремезнi плечi, й здоровезнi ноги, припорошенi курявою (десь-то ходив двiрцем без поробошень), i широкi лопатища рук, i навiть карий оселедець на блискучiй головi.

– Осе й є, княже, – догiдливе мовив тивун. – А се є та роба, що…

– Виджу, – проказав князь i зiйшов приступками додолу. Постоявши бiля Людоти, вiн пiдняв його вперто схилену голову. Людота сiпнувся й визволивсь iз князевої руки. – Пощо не зориш?

– Не маю хотi, – буркнув молодий смерд.

– А женитися мав єси хiть?

Людота зле блимнув за князя, й той знову спитав його:

– Вiдав єси, що дiва та є моя роба?

– Вiдав єсмь! – вибухнув хлопець. I князь несподiвано вiдступив крок назад, уражений незборимою зненавистю в очах сього скрученого юнака. Тодi вже тихо спитав:

– Вiдав єси – й умикнув? А чи-с вiдав те, що мiж роби стає такоже робом осподаря її?

Було видно, як обличчя князеве закипає червцем i зловiсно виблискують очi.

– Й се-м вiдав, – одповiв отрок i подививсь Богдановi просто в вiчi.

– Й умикнув таки-с?

– I вмикнув єсмь.

– Пощо?

– Бо так Дана захтiла! Дана! – роздратовано крикнув отрок, i всi сподiвалися, що князь шмагоне сього непокiрця гарапником.

Та Богдан сказав тивуновi:

– Розкрутiть його.

Мовив тихо, незвично глухим i здавленим голосом, i всi були страшенно здивованi, бо в тивунових руках уже бряжчало залiзне путо з хитрим київським замком, яким спутують коней i непокiрних робiв. I нiхто не знав, про що думає в сю мить князь, i жоден з присутнiх, а найменше за всiх Людота, не сподiвався, що вiн скаже:

– Пустiть i її. Опрощаю.

А вiн так i сказав, i Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав набряклi руки, немовби найголовнiше в тому й полягало, щоб терти долонями червонi й глибокi рiвчаки на зап'ястках, i не смiв пiдвести очi, бо було незрозумiле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить, його б торсали й били, й се б вiн знiс легше, бо до сього ж був готовий.

Усi теж стояли, мов i їм стало незручно, й, коли нарештi Людота спромiгся на перший крок, тi, що стояли круга, полегшено зiтхнули. Юнець поволi вiддалився, минув двiрцевi ворота, заспускавсь дорогою в окольний город, не випроставши плечей i не обернувшись, а позаду, назирцi, й досi не вiрячи в те, що сталося, йшла Славка…

До самого вечора й увесь день потому київський князь тiльки й думав про сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, вiд кiлькох утрачених гривен не зубожiє – в княжiй скiтницi багато серебла й золота. В головi снувались останнi слова молодого смерда й на душi було порожньо й тоскно. Хiба ж не мiг i вiн учинити так само, як сей не знайомий йому городищець? Хiба забракло сили й мiжностi прискакати на доброму жеребцi, й схопити, й завезти на край свiту жону, яку любив од малих лiт i почуття до якої не згасли й сьогоднi?

Що б не робив Богдан i куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й сумнi заплаканi очi Ясновиди, якими запам'ятав їх iз останньої зустрiчi, стояли перед ним i бентежили душу. Вже два лiта в княжому хоромi жила чужа й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ i в лiс, аби далi, аби не дивитися на неї. Вiн цiлими тижнями блукав у далеких дiбровах чи їздив на прип'ятськi риболови й додому вертав лише з необхiдностi. Все було б iнакше, все було б не так, якби йому в той день позаторiшньої весни не забракло рiшучостi.

У такому станi й застукав його Людота. Вiн, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сiсти на коня й утопити смуток у зеленому шумовиннi Дiброви. Людота вийшов з-за ворiт i мовив:

– Княже Богдане, що ти за… за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, i тiльки скисливсь.

– Нiчого не хочу.

Людота наполягав:

– Нi, ти наречи – я й зроблю теє.

– Нiчого не хочу! – вже роздратовано мовив київський князь i смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотiв пiдставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у своїй упертостi хлопець, який нагадував князевi про його власну безсиль.

– Уречи, княже Богдане! – пiдвищив голос Людота.

Й князь крикнув:

– Вречу, хай прокудять тебе з двiрця бичами!

Й нарештi-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду.

– Хочеш, я здобуду тобi Юрiв меч?

– Який меч?.. – не вiрячи, перепитав Богдан.

– Юрiв!

У князевi все отерпло. Вiн проказав:

– Де-с чув про меч сей?

– А чув єсмь, – ухильно вiдповiв Людота.

– Ти хто єси?

– Смерд!

Богдан подивувався, з якою гордiстю вимовив те слово хлопець, Людота ж наче зумисне сказав удруге:

– Смерд єсмь i вiльний орач, княже! Й усi в роду моєму смерди, вiдай про се. Й коли тобi смерд рече слово, то так i буде. Се видж!

По тому словi Людота пустив коня, нахилився, взяв й землi чорну грудочку й з'їв її, як їла кiлька днiв тому його жона Славка. Богдановi знову продерло спину морозом, ошпарило варом, i вiн тихо сказав:

– У чiм клянешся, смерде?

– У тiм, що чув єси, – сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був i сам до межi схвильований, адже се клятва найстрашнiша, й через Землю, яка нас породила, ще нiхто й нiколи не переступав.

– Я не йму тобi вiри, смерде, – проказав Богдан, але хлопець уже здолав ковтнути i вже твердим голосом одповiв:

– Їв землю-м.

I то щось таки значило, й князь київський, широко розплющивши вiчi, зорив на дивного смерда, який говорив незрозумiлi речi й ятрив у його серцi глибоку й давно наболiлу, сховану вiд чужого вiча, виразку.

Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рiвний рiвному, бо пiсля такої клятви людина пiдноситься навiть у власних очах, i мовчки пiшов з двiрця. Князь наздогнав його вже за ворiтьми, де дорога збiгала в окольний город i помiж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бiк засiки. Гупнувши на землю, вiн повiв коня в руках. Людота стримано всмiхнувся князевi, тодi раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.

– Чуєш? – сказав Богдан. – Iди до мене.

– Куди се?

– До двiрця.

– Чого ради?

– До двiрця, та й годi.

– Що би-м там робив?

– А що тямиш. I що волiв би-с. Ковач єсмь, – одповiв Людота.

– То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.

– Я теж маю, княже Богдане. Куємо собi з вуйком Стояном.

– Стояном? Я знаю Стояна. Вiн тебе вiдпусте.

– Я сам не маю хотi.

– Сам? Пощо ж?

– А так, не хо, та й годi. Менi й у нашому Городищi добре мається.

– Старець ваш Славута жиє?

– А жиє.

– Скiльки ж се має лiт Славута?

– Не вiдаю. Хiба сто або сто й десять…

Злоба до старця, що сими днями вже встигла була пригаснути, раптом закипiла в Людотиному серцi знову, й вiн утратив хiть до дальшої розмови. Богдан спитав:

– То не волiєш?

– А речу ж, – i без зайвих слiв подався стежкою навпростець до Дiброви, дубового лiсу, що починався за Києвим.

Князь одним махом вихопився на коня, зострожив його й погнав до Соляного шляху, а звiдти в Хрещатий Яр, i гнав доти, поки сiрий жеребець пойнявся милом. Богдан був певен, що той отрок не зможе нiчого вдiяти, що й про меч Юрiв чував десь випадково й не вiдає, нi де його дiстати, нi що воно є, та не мiг заспокоїтися. Давно, лiт тому зо п'ять, чув байку, тi зроненi слова про таємничий меч i думав, що вже геть забувся й за нього, й за своє колишнє бажання. Та варто було ковальчуковi нагадати – й душа в Богдана спахнула новим вогнем, i серце закалатало в грудях, i руки сiпали шпаркого жеребця за повiддя. Сам того не думаючи, вiн пригнав до стольного Витичева. Сонце хилилося на захiднiй пруг, i досi жарке й розпечене, але там, за лiсом, понад самими верхiвками слалася чорна повстяна хмара, й Богдановi з пiдсвiдомого передчуття стислося серце. Й та хмара, й город Великого князя, бiля якого вiн опинився, здались йому таємничим, злокобним знаком, вiн страшливо зо-зирнувся й зашепотiв у всуєвiрному потязi:

– Що сим речеш, Боже? Чи слави моєї зажадав єси, чи погуби моєї? Вiдкрий менi волю твою, Боже, що полi чує та чорна хмара перед стольним городом? Повiдай, Боже, i я зречуся й себе, й помислiв моїх. Нехай лиш Руськiй землi, де похованi мої дiди й прадiди, свiтить сонце…

Кiнь, який утомлено ступав по майже зарослiй травою путi, раптом пiдняв голову й тривожно заiржав у бiк столицi. Богдан зострожив його й смикнув за повiддя:

– Й-йо!.. Й-йо!

Князевi стало страшно, що хтось може побачити його тут, бiля Витичева, й вiн далi погнав коня…

В ЛIТО 427-е

Закоторилася земля грецька. Християни пiшли супротиву християн, i рiкли однi: Iсус молодший за бога-Вiтця, отже, бог-Син має початок, i зупершу його не було. Тi ж вiдповiдали їм: «То єресь, i ви єсте єретики. Бог-бо їден у трьох парсунах, i не може такого бути, щоб бога спочатку не iснувало».

Й роздiлилися, й почалися розпрi й которання, й гору брали то тi, то сi, й во iм'я бога лилася кров, i сипалась у вино отрута, й син возненавидiв вiтця свого та брат – брата. Й став занепадати цар-город Константинополь, i город Олександрiя єюпетська[9] не пiдкорялася йому й чинила прю з ним.

I з'явився в стольному царi-городi Константинополi євнух вельми мудрий i зело хитрий i пiдкорив собi ввесь клiр, i молодого iмператора, й саму всемогутню Пульхерiю, й тепер у царi-городi чувся голос Олександрiї, городу єюпетського.

Й було iм'я тому євнуховi безбородому Хрисафiй.

В ЛIТО 428-е мiсяця стичня

Київський князь Богдан Гатило вiтав гостей. I хоч вiн був їм не дуже радий, та закон i покон племенi руського й полянської землi змушував одкривати перед гiстьми й ворота, й хороми, й серце. Вiн дивився на можа, що сидiв за столом, i намагавсь оскресити в замулах пам'ятi далекий день квiтного мiсяця, коли вперше бачив його.

То був луганський князь Годечан. Київський володар спробував полiчити, скiльки ж минуло вiдтодi лiт, i не мiг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собi довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тодi Годоєм. Скiльки ж лiт минуло? Скiльки? П'ятнадесять? А може, й шiстнадесять. Про що вiн думає, сей жилястий косак?

– Чи не мсту прийшов єси чинити, княже? – з ледь прихованою дратiвливiстю спитав Богдан i тут-таки зрозумiв, що зовсiм не те має на думцi гiсть. Князь Годой сумно всмiхнувся й трохи недоречно й для своєї коси лугарської, й для вiку, бо мав щонайменше лiт iз тридцять чотири, зiтхнув:

– Пощо згадувати, княже, буле?

– Єси ж роду… – Богдан завагався, чи вимовити те ймення, чи нi, та вже коли почав, мав i довершувати, й вiн сказав: – Єси ж роду Джюрджевого.

– Так є, – неохоче вiдгукнувся луганський князь. – Брат єсмь утретє йому. Та…

Вiн не доказав, бо ввiйшли Борислав iз Вишатою.

– Сих можiв знав єси, княже? – спитав Богдан, кивнувши на їхнiй уклiн. – Були вони i тодi, коли ми смо з тобою вперше звидiлися. Сей мiж – боляр Борислав Борич, а то – старий конюший Вогнянич.

Увiйшлi посiдали з княжої лiвої руки, Борислав простягся до дзбана з медом i налив собi й Вишатi. Вони вже знали, хто завiтав до двiрця, й нашорошено дослухалися розмови. Київський князь чекав, що казатиме далi Годой, але косацький гiсть не виявляв балакучостi. Довгий стiл з товстенних дубових дощок займав пiвсвiтлицi, попiд вiкнами й уздовж трьох стiн тяглися вкритi картатими ряднами лавицi. Мiж вiкон горiла червоним вогнем грубенька соснова скiпка, заливаючи помешкання мерехтливими вiдлисками.

– Звiдкуду йдеш i куди путь побрав єси, княже? – перервав мовчанку Богдан.

– З Лугу йду. Переставилася, моя жона, царство їй небесне, то надумався єсмь…

Богдан у неприємному здогадi перебив його;

– Чи не єси, княже, хрестатий?

– Вiрую в єдиного бога, – вiдповiв, схиливши зiр додолу, князь косакiв.

Київський володар зневажливо посмiхнувся. Тепер йому було ясно, чому Джурджiв родич не править з нього помсти. Вiн так i сказав йому. Годой вiдповiв, наче виправдовуючись:

– Апостол наш Лука мовив: той, хто пiде за Христом, не матийме нi вiтця, нi матерi, нi браттi, нi сестер… Бог наш сам так дiяв i нам велiв: прощайте ближнiм грiхи їхнi.

– Й кревну мсту? – перепитав Богдан, i Годой не вiдчув у тому нiякої пастки.

– Й кревну мсту, брате.

Богдан трiумфував:

– Так може ректи послiднiй страхливець!

Вiн пошукав пiдтримки в очах Борислава та Вишати й знайшов її. Старий конюший тихо всмiхнувся, болярин же пiднiс угору свiй череп'яний полумисок iз медом:

– П'ю до тебе, Гатиле.

Князь лугарiв не звернув на те уваги. Вiн сказав:

– Так нарiк тебе косацький отаман сотенний Шумило…

– Шумило жиє?

– Жиє.

– То речеш: нi браттi, їй сестер? – устряв у розмову Борислав.

Годой зiтхнув.

– I носиш на шворцi їхнiй знак?

– Вiрую в святу трiйцю, боляре. – Й, може, рятуючись од неприємної розмови, сказав київському князевi: – Був єсмь у… Ясновиди. Маю хiть сватати її.

Гатило буркнув:

– Будь щасний.

Але Годой промовив:

– Не волiє вона.

– Пощо ж, княже? – прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у поглядi йому промайнув колючий вогник. Годой вiдповiв не боляриновi, а в бiк осподаря дому:

– Через тебе, княже.

– Чого ради через мене? Так i рече?

– Нi, не рече. Я сам вiдаю.

– Се як же?

– Стариця… Ходив єси до неї, й вона страхається тебе.

– Я-м не дикун об жовтих iклах, аби мене страхатися, – знову буркнув Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито.

Борислав нагадав:

– Як же то є, княже Годечане? Ваш закон лугарський не дає женитися на вдовицi.

– Мiй бiг дає жонитися тричi, – сказав Годой.

– Переступив єси через закон лугарський? А вона, княже? Вона ж є роду нашого, не грецького.

– Не умiю тебе, болярине.

– Пощо не умiєш? Мiж її князь Вогнян роденський умер, i вона мала такоже вмерти.

Се було надто жорстоко. Богдан колись теж дорiкнув Ясновидi за зневагу закону свого племенi, та бiльше не смiв, а може, й не хотiв, бо ж поляни мали свої звичаї, й тi звичаї, на його думку, були кращi й людянiшi. Пощо мусить лягати в яму разом iз мертвим можем нi в чiм не винна жона? Якщо колись i русичi шанували той закон, то вже давно забули про нього, й узагалi про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати, як думається, iнакше-бо на свiтi важко жити.

Але Богдана дратувала сама присутнiсть луганського князя. Про нього вiн згадував часто пiсля того вечора, як зiтнув меча з князем Джурджем. Згадував i думав, як про людину, що з нею має колись перехрестити й свою стежку, й свою зброю – того жадав закон кровi, й Богдан нiчого не мав проти, бо так дiялося споконвiку, так мусить бути, доки сонце на небi свiтить. А коли їхнi стежки перехрестилися, Джурджiв родич повiв себе зовсiм iнакше, й Богдан вiдчував якесь роздратування.

– Ти, княже, був єси десять лiт серед хрещеного люду, – сказав Годой. Богдан поправив:

– Дев'ять.

– То не важить. Прийми Христа в душу.

– Стати гречином? – посмiхнувся Богдан.

– Пощо? Можна вiрувати в святу трiйцю й бути русином, княже.

– То неуможне, – вiдповiв київський володар i раптом зневажливо реготнув: – Гидка менi вiра ваша!

– Пощо?

– Бо всi ви єсте роби свого бога. Ми ж вiруємо в Бога, що породив небо й землю, у Ладу, що є мати Земля, й у Дажбога… Сi на небi, а инчi – на землi: чинимо требу Божковi, бо стереже жито наше й стада нашi, молимося Моранi…

– То суть iдоли, княже, бо чиненi з дерева.

– А вашi не iз дерева? Нашi, вирiзанi з дуба, жиють у нас, бо їм суть кланялися нашi дiди й дiдiв дiди. Вашi ж такоже деревлянi, лише не струганi, а помальованi на дошцi й на стiнах.

– Нашi добрi, – обiзвався Борислав, тодi подумав i докинув: – Веселi!

Богдан теж згадав:

– Юдейськi ж боги злi й мстивi.

– Бiг милосердний, княже, – заперечив Годой, не помiчаючи в Богданових очах iскрини.

– Злi вони. Як там пишеться в отих ваших книгах? Слухав єсмь, як рече один попос. Був у Єгови народ, а потому щось той народ не догодив йому, й Єгова став насилати на нього й чуму, й морову язву, й усякi хворощi, потому взяв та геть прогнав той народ, а казав, що то є народ божий. Га? По тому взяв i розсипав свiй народ по всiй землi. Ти ж речеш – милостивий. Княже-княже…

– Юдеї суть прогнiвили бога.

– Й ми гнiвимо й Бога, й Дажбога, й Перуна, й Волоса, й Морану. Вони ж не проганяють нас iз землi Руської?

– Нашi веселi! – знову вставив Борислав i пiднiс полумисок меду вгору, Вишата наслiдував його приклад, широко всмiхаючись. Борислав допiру мовив йому, що може бути сiча, й потяг за собою в княжий хором, а тут усе звелося до теревенiв, i нi меча, нi навiть голої руки не треба. Такий поворот Вишату влаштовував, i вiн спокiйно мiг випити келих настояного меду.

Того вечора нiчого страшного не вiдбулося, просидiли вони в накадженiй сосновими скiпками свiтлицi далеко за пiвнiч, Богдан перестав сiкатися до Годоя, й Годой, забувши свою вiру, пiд кiнець розпився й собi й почав обiйматися з цибатим Бориславом. Богдан пригадував походи, й ратнi сiчi, й похмурий, високостiнний Константинополь, натоптаний попами, ченцями-калугерами та гетерами, що за маленьку золоту номизму цiлу нiч вiддавалися коханню будь з ким: i з патрикiєм, i з грубим вiйськарем-поганином.

– То чия вiра краща? – вже п'яним голосом гукнув до гостя Богдан. – I гетери ж носять хрест у пазухах! Сам єсмь видiв…

Уранцi, як бувало завше пiсля пиття, в Богдана болiла голова, й вiн, узявши зi ще не прибраного столу дзбан, пiшов до медушi. Роби й челядники розбрелися, певно, невсипуща княгиня Рада позганяла ще вдосвiта, й мусив iти сам. I на ганку зустрiвся з Годоєм.

Луганський князь був уже вбраний для дороги, Богдан одразу здогадався, куди вiн iде, й учорашня неприязнь розiбрала його знову.

– Втiкаєш, княже? – недружелюбно буркнув вiн.

– Треба вже…

– Випий на похмiлля, тодi…

В господаревому голосi чулась неприязнь, i Годой не наважився заперечувати. Київський князь пiшов до медушi, дверi були замкненi, вiн гахнув їх поробошнем i виставив. Годой усе те бачив, i мовчав, i так само згiдливо йшов за князем до свiтлицi, обгидженої звечора. Вiн би не сказав i слова про вчорашнє, та сам господар, мов дратуючи й його, й себе, раз по раз навертав розмову на слизьке.

– Речеш, прийми Христа. Зречися свого й прийми грецьке.

Годой мовчав, i се ще дужче дратувало Богдана, бо вiн знав, куди той збирався, й куди поїде зараз, i з ким бачитиметься, й про що говоритиме.

– Й за брата свого забув єси, й кревної мсти не чиниш менi…

– Наш бiг милостивий, княже. Так сам робив, так i нам велiв.

– Що велiв?

– Опрощати.

– Що?

В Годоя теж гуло в головi, та вiн терпляче доводив Богдановi:

– Бути милостивими й любити ворогiв своїх.

Богдан, уже випивши зо два келихи меду, пожвавiшав. Останнi слова Годоя навiть розсмiшили його, й вiн лунко зареготав.

– Любити ворогiв! Осе так! I ти вiруєш у такого бога?

– Вiрую, княже. Христос рече: вдарять тебе по правiй ланитi – пiдстав i лiву, бо в смиреннi своєму ти будеш любий боговi нашому.

– Я знаю грекiв, Годою, – сказав Богдан, тодi в очах йому спалахнули чорнi вогники, вiн якийсь час ховав їх за зведеними докупи брiвми, тодi пильно глянув на гостя й пiдвiвсь. Годой занепокоєно стежив, що робитиме господар. Богдан же замахнувся й щосили ляснув Годоя по щоцi. Луганського князя мов пружиною пiдняло. Встаючи, вiн турнув лаву, лава гримнула на всю хату, й вiн вихопив меч iз пiхва.

Й тут Богдана мов прорвало. Вiн стояв i голосно реготав, а коли вгамувався, червоний i вдоволений, сказав своєму гостевi:

– Брешуть твої кумири! Брешуть! Якби вони були такi всесильнi, як ти речеш, то не дали б руцi твоїй витягти меч. Ударив єсмь тебе по однiй ланитi – пiдставляй другу! Ти ж єси хрестатий! Будь милосердним i люби того, хто вдаряє тебе! Нащо ж тобi здався меч?

Годой розгублено клiпав. Такого повороту вiн не сподiвавсь. i тепер не знав, що робити й що казати. Лiва щока палала, господар i досi реготав:

– Чи, може-м, не так тебе вдарив? Христос рече: як ударять по правiй. А я вдарив зупершу по лiвiй.

Годечан узяв пiхво й поволi засилив меч назад.

– Хай буде так, – сказав вiн. – Кров зове мене до меча, а вiра здержує руку.

Того дня Годой так i не змiг поїхати. Вiн був уже й зiбрався, та бiля колодязя, де косарi поїли його коней, пiдковзнувся на льоду й звихнув ногу. Спершу думав, що минеться, та на коня сiсти не знайшов сили. Колiно йому наче задубло. Спираючись на довгий меч, князь Годой ледве дошкандибав у хором. Певно, болiло дуже, бо Годой зблiд, i чоло йому вкрилося рясним холодним: потом, але з вуст не зронилось нi стогону, нi пiвстогону, луганський князь навiть бадьористо всмiхався до Богдана, й се нiби змирило з ним київського володаря.

– Посидь у Києвому городi, княже, так їхати не личить.

Богдан звелiв челядникам перенести хворого на спiднє повершя, де стояла широка пiч i було тепло. Годой не заперечував, i господаревi навiть здавалося, що вiн радий своєму зувiччу.

Гатило сам дивувався, що так раптово змiнились його почуття до луганського князя.

В свiтлицi сидiла стара княгиня, запнута вдовиним полотком по самi вiчi, бо так велить покон землi Руської, але розмовляла з хворим гостем вiльно й невимушене. Говори про його батькiв i про спiльних, не вiдомих Богдановi родичiв. Коли Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопiтливою ходою подалася геть. Богдан вийшов за нею аж у сiни, дивився, поки вiдчинить дверi на свою, жоночу половину, однак стара княгиня й не обернулася. Здивовано хмикнувши, Богдан зачинив по собi й сiв подалiк. Йому подумалося, чи не Руска, молода господиня, стала причиною того хвилювання.

Вiн поспитав Годоя:

– Що, язвить?

Бiль десь-то був i справдi великий, бо гiсть навiть не вiдповiв, лише махнув кволо рукою. Київський князь хотiв був йому сказати щось таке приємне, та слова повiльно спливали в пам'ятi, й доки пригадував, рипнули дверi, й на порозi стала княгиня Рада. Богдан глянув на неї й одразу зрозумiв i що трапилося, й чому тодi мати так поквапне зникла на своїй половинi хати.