Текст книги "Потоп. Том III"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 26 страниц)

– Багато їх утекло? – спитав він.

Пан Міхал лише головою похитав, що не багато, але був такий засапаний, що навіть слова вимовити не міг, лише відкритим ротом повітря раз по раз хапав, аж йому в грудях грало. Показав відтак рукою на рота, що говорити не може, пан Чарнецький зрозумів і за голову його тільки обійняв.

– Але ж ви й напрацювалися! – зауважив полководець. – Бодай би такі й на камінні родилися!

Пан Заглобa швидше заспокоїв дихання і, клацаючи зубами, став уривчастим голосом розповідати:

– Заради бога! На зимний піт вiтeр віє!.. Пропасниця мене трясе. Здійміть плаща з якого гладкого шведа і віддайте мені, бо все на мені мокре. Мокро, і тут мокро. Не знаю вже, де вода, а де мій власний піт, а де шведська кров. Якби я сподівався, що колись у житті стількох цих шельм дістану, то негідний бути підпругою при кульбаці. Це найбільша вікторія в цій війні. Але в воду наступного разу більше не буду стрибати. Не їж, не пий, не спи, а потім купайся. Досить мені на старі роки. Рука мені стерпла, параліч мене розіб’є. Горілки, заради бога!..

Пан Чарнецький, учувши це і побачивши літнього чоловіка, всього вкритого ворожою кров’ю, зглянувся над його віком і подав власну флягу. Пан Заглобa перехилив її до рота і за мить віддав порожньою, після чого промовив:

– Стільки води в Пілиці вижлуктав, що дивись, як би мені риба в животі не завелася, але це краще за воду.

– Переодягніться, пане, в сухе, хоча б і шведське, – запропонував пан каштелян.

– Я дядькові товстого шведа пошукаю! – озвався пан Рох.

– Навіщо з трупа маю закривавленого брати, – роззирнувся пан Заглобa. – Стягни все до сорочки з цього генерала, котрого я в ясир узяв.

– To це ви полонили генерала? – здивувався пан Чарнецький.

– Кого я тільки не полонив, чого лишень не зробив! – бурчав пан Заглобa.

Панові Володийовському нарешті повернувся дар мови:

– Ми захопили молодого маркграфа Адольфа, графа Фалькенштейна, генерала Венґера, генерала Потера, Бенці, не рахуючи інших офіцерів.

– А маркграф Фрідріх? – поцікавився пан Чарнецький.

– Якщо тут не лежить, то утік у ліси, але якщо й утік, то його селяни приб’ють!

Та пан Володийовський помилився у своїх очікуваннях. Маркграф Фрідріх разом із графом Шліпенбахом та Ехренштейном, блукаючи лісами, дісталися вночі до Черськa. А там, пересидівши в руїнах замку три дні в холоді та голоді, подалися вночі до Варшави. Не захистило їх це пізніше від неволі, але цього разу, однак, вони вціліли.

Вже була ніч, коли пан Чарнецький з’їхав до Варки з поля бою. Була це, мабуть, найкраща ніч у його житті, бо такої значної поразки не зазнавали досі шведи із самого початку війни. Всі гармати, всі прапори, вся старшина, крім головного вождя, – все було захоплено. Армія розбита вщент, розігнані на чотири вітри її жалюгідні рештки були приречені стати жертвами селянських ватаг. А ще виявилося, що шведи, котрі себе непереможними у чистому полі вважали, не могли саме у відкритому полі протистояти регулярним польським хоругвам. Збагнув також пан Чарнецький, наскільки потужні наслідки мала ця перемога в усій Речі Посполитій, як підійме дух, який розбудить запал. Він бачив уже всю Річ Посполиту в недалекому майбутньому звільненою від гніту, торжествуючу. Може, навіть і позолочену булаву великого гетьмана бачив він подумки в руці.

Дозволено йому було про неї мріяти, бо ішов до неї, як справжній жовнір, як захисник вітчизни, і був із тих, хто не постає ні з солі, ні з ріллі, лише з того, що їх болить.

Тим часом заледве всією душею міг обійняти ту радість, яка на нього звалилася, тому звернувся до маршалка, котрий їхав поруч:

– Тепер під Сандомир! Під Сандомир якнайшвидше! Вміє вже військо річки форсувати, не злякає нас ні Сян, ні Вісла!

Маршалок промовчав, натомість пан Заглобa, котрий їхав трохи віддалік у шведському одязі, дозволив собі вголос зауважити:

– Їдьте, куди хочете, але вже без мене, бо я не флюгер на костелі, який крутиться вдень і вночі, їсти і спати не маючи потреби.

Пан Чарнецький такий був веселий, що не тільки не розсердився, а й пожартував:

– Ви більше на дзвіницю, ніж на флюгер подібні, особливо, що, як бачу, горобців маєте на куполі. А attinet quod їжі та відпочинку, то це всім належиться.

На це пан Заглобa, але вже впівголоса, відрубав:

– Хто має дзьоб замість рота, той і горобців має на увазі!

Розділ X

Після цієї перемоги дозволив пан Чарнецький нарешті відпочити війську і стомлених коней відгодувати. Після чого знову великим походом мав повертатися під Сандомир, аби обложеного шведського короля гнобити.

Тим часом одного вечора прибув до табору Харлампій зі звістками від пана Сапєги. Пан Чарнецький на той час відбув до Черська для перевірки посполитого рушення рaвськогo, яке під тим містом саме збиралося, тому Харлампій, не заставши вождя, пішов просто до пана Володийовськогo, щоб у нього після довгої дороги відпочити. Приятелі привітали його радісно, але той одразу ж на вході з понурим обличчям зауважив:

– Про вашу вікторію я вже чув. Тут нам усміхнулася фортуна, але під Сандомиром нас притиснули. Не втримали ми Карлa в пастці, він вирвався, та ще й купу литовського війська погромив.

– Бути цього не може, – вигукнув, хапаючись за голову, пан Володийовський.

Обоє пани Скшетуські і пан Заглобa стали, як укопані.

– Як таке могло статися? Розказуйте, на милість Божу, бо у власній шкурі не всидимо!

– Мені дихання бракує, – відхекувався Харлампій, – бо їхав день і ніч, втомився страшенно. Приїде пан Чарнецький, то все ab ovo1616
  Ab ovo (лат.) – у дослівному перекладі «з яйця». Стійкий фразеологічний зворот, який означає «із самого початку». У сатирах Горація ab ovo вживається у словосполученні ab ovo usque ad mala (від яєць до яблук), тобто від початку і до кінця трапези.


[Закрыть] розповім. Дайте ж мені тепер хоча б трохи відсапатись.

– То Карл таки вирвався з пастки. Я передбачав, що так буде. Як це? Ви забули, як я це пророкував? Хай пан Ковальський підтвердить.

– Дядько пророкував! – підтвердив пан Рох.

– І куди Карл пішов? – спитав Харлампія пан Володийовський.

– Піхотa поплила баржами, а він із кіннотою пішов попри Віслу до Варшави.

– Битва була?

– І була, і не була. Коротко кажучи, дайте мені спокій, бо не можу зараз балакати!

– Одне лише скажіть. Пана Сапєгу повністю розбили?

– Де там розбили! Він навіть женеться за королем, але вже пан Сапєгa ніколи нікого не наздожене!

– Такий він до переслідування, як німець до посту, – буркнув пан Заглобa.

– Хвала Всевишньому і за те, що військо вціліло! – додав пан Володийовський.

– Познущалися над ними! – лютував пан Заглобa. – Га! Ну що ж! Мусимо знову діру в Речі Посполитій гуртом латати!

– На литовське військо прошу не наговорювати, – відрубав Харлампій. – Карл – великий воїн і програти йому не сором. А ви, коронні, не поступилися під Устям, чи під Вольбожем, чи під Сулейовим, чи в десятьох інших місцях? Сам пан Чарнецький програв під Ґоломб’єм! Чому ж не міг програти пан Сапєгa, особливо коли ви його, як сироту, самого залишили?

– А ми що, на танцюльки під Варку ходили? – обурився пан Заглобa.

– Знаю, що не на танцюльки, а на битву, і Бог дав вам вікторію. Але хто зна, чи не краще було не вештатися, бо в нас подейкують, що війська обох народів, кожне зокрема, може бути розбите, але навіть пекельний кoмпут із ними вкупі не впорається.

– Все може бути, – погодився пан Володийовський, – але що вожді ухвалили, то не нам критикувати. Не без того також, щоб і вашої провини не було!

– Мабуть, там пан Сапєга кепсько себе проявив, вже я його знаю! – промовив пан Заглобa.

– Цього не можу заперечити! – буркнув під ніс Харлампій.

Тут усі замовкли, лише час від часу зиркали один на одного понуро, бо їм здавалося, що щастя Речі Посполитої заново занепадати починає, хоча ще зовсім недавно всі були сповнені віри та надії.

Тут пан Володийовський повідомив:

– Пан каштелян повертається!

І вийшов із кімнати.

Каштелян і справді повертався. Тож пан Володийовський вибіг йому назустріч і здаля закликав:

– Пане каштеляне! Шведський король розбив литовське військо і з пастки втік. Є тут товариш із листами від пана віленського воєводи.

– Давайте його сюди! – вигукнув пан Чарнецький. – Де він там?

– У мене. Зараз його приведу.

Але панові Чарнецькому так не терпілося прочитати повідомлення, що не захотів чекати, негайно зіскочив із кульбаки і зайшов до квартири пана Володийовськогo. Усі посхоплювалися з лав, побачивши, хто саме входить, але прибулець лише головою їм кивнув, і попросив:

– Прошу дати листи!

Харлампій подав йому запечатаний згорток. Каштелян підійшов із ним до вікна, бо в халупі було темно, і став читати, насупивши брови і зі стурбованим виразом. Час від часу гнів спалахував у його очах.

– Засмутився пан каштелян, – зашепотів панові Скшетуськoму пан Заглобa, – гляньте, як йому губи почорніли. Зараз і шепелявити почне, бо завжди так робить, коли його холера хапає.

Коли пан Чарнецький закінчив читати, якусь хвилину смикав себе за бороду і міркував, але врешті-решт озвався деренчливим, невиразним голосом:

– Підійдіть-но ближче, пане товаришу!

– До послуг вашої гідності!

– Скажіть правду, – промовив із притиском каштелян, – бо ця реляція так майстерно закручена, що суті збагнути не можу. Тому прошу лише правду, не прикрашену: військо розпорошене?

– Та ні, пане каштеляне.

– А скільки днів вам треба, щоб знову зібратися?

Тут пан Заглобa шепнув панові Скшетуськoму:

– Хоче його, як то кажуть, на чисту воду вивести.

Але Харлампій відповів, не вагаючись:

– Оскільки військо не розкидане, то йому й збиратися не потрібно. Правда, ополченців із двісті ми не змогли дoрaхувaтися, коли я від’їжджав, і між полеглими їх не було, але це звична річ і компут від цього не втратить, та й пан гетьман негайно вирушив за королем у бойовому порядку.

– Гармат ви не втратили, кажете, зовсім?

– Навпаки. Чотири з них шведи, не маючи змоги забрати з собою, заклепали.

– Бачу, правду не ховаєте. Тоді розкажіть, як усе відбулося?

– Incipiam!1717
  Incipiam (лат.) – спочатку.


[Закрыть] – почав розповідь Харлампій. – Коли ми залишилися самі, спостеріг ворог, що завіслянські війська кудись поділися, лише партії та неорганізовані зграї опинилися на їхньому місці. Ми думали, точніше, пан Сапєгa думав, що на них вдарять, і тому вирішив їх посилити, але не надто, щоб і себе не ослабити. Тим часом у шведів була метушня та гамір, наче у вулику. Надвечір стали підходити натовпами до Сяну. Ми були у ставці воєводи. А тут приїжджає пан Кміциц, котрий себе зараз Бабиничем називає, з передової з повідомленням. А пан Сапєгa саме до бенкету готувався, на який море шляхтянок аж з-під Красникa і Янoвa закликали. Бо пан воєвода любить стать білоголову.

– І бенкети любить! – завернув пан Чарнецький.

– Не було мене там, щоб його напоумити! – втрутився пан Заглобa.

Пан Чарнецький не залишився у боргу:

– Може, швидше будете з ним, ніж гадаєте, то удвох погульбаните!

Тут він звернувся до Харлампія:

– Продовжуйте.

– Отже, пан Бабинич доповідає, а воєвода йому: «Вони прикидаються, що хочуть наступати! Не почнуть нічого! Швидше, каже, через Віслу захочуть перебиратися, але я маю їх на оці і сам тоді атакуватиму. Тим часом, каже, не будемо псувати собі радощів, аби нам було добре!» Тож ми взялися їсти та пити. Капела врізала мазурку, сам воєвода кинувся до танцю.

– Дам я йому танці! – знову втрутився пан Заглобa.

– Тихо будьте! – цитьнув пан Чарнецький.

– Раптом знову прибігають від берега, бо у шведів галас неймовірний. Жодної реакції! Воєвода як зацідить пажеві у вухо: «Будеш мені сюди лізти!» Ми танцювали до світанку, а спали до полудня. Опівдні бачимо, а там уже шанці насипали, а на них важкі гармати стоять, каронади. Давали перманентно залп, а ядра падали, як цеберця! Одне таке вмент вал зруйнує!

– Не фантазуйте, – перервав його пан Чарнецький, – ви не в гетьманa!

Харлампій змішався дуже і продовжив:

– Опівдні приїхав сам воєвода. А шведи під прикриттям тих шанців уже взялися ставити міст. Працювали до вечора, на наш великий подив, бо ми були впевнені, що збудувати його збудують, але пройти по ньому не зможуть. Наступного дня будівництво продовжилося. Став воєвода споряджати війська, бо вже і сам второпав, що буде баталія.

– Тим часом міст був лише про людське око, а вони пройшли нижче іншим і збоку на вас зайшли? – махнув рукою пан Чарнецький.

Харлампій витріщив очі, роззявив рота, якусь хвилину мовчав здивований, аж нарешті видихнув:

– То ваша гідність вже отримала реляції?

– Немає потреби! – прошепотів пан Заглобa. – Бо що стосується війни, наш дід на льоту вгадає, наче саме брався до справи!

– Кажіть далі! – звелів пан Чарнецький.

– Настав вечір. Війська стояли в готовності, але з першою зіркою знову був бенкет. Тим часом вранці шведи вже пройшли через той другий міст, який нижче збудували, і зараз же атакували. Стояла скраю хоругва пана Кошиця, доброго жовніра. А тут вони! Кинулися йому на допомогу ополченці, котрі були найближче, а тут як плюнуть у них із гармат, а вони – руки в ноги! І пан Кошиць поліг, і більшість людей його знищили. Тоді ополченці, кинувшись гурбою на табір, всіх спантеличили. Які були готові хоругви, ті пішли на шведа, але нічого не досягли, лише гармати втратили. Якби більший загін і піхота були при королеві, то поразка була б нищівною, але, на щастя, більша частина піхотних реґіментів, разом із гарматами, відплила вночі баржами, про що також ніхто в нас не знав.

– Сапєга підвів! Я так і знав! – вигукнув пан Заглобa.

– Ми перехопили королівську кореспонденцію, – виправдовувався Харлампій, – яку шведи загубили. Прочитали в ній жовніри, що король у Пруссію має намір іти, щоб з електором назад повернутися, бо пише, що самими шведськими силами не дасть собі раду.

– Я про те знаю, – кивнув пан Чарнецький, – пан Сапєгa прислав мені того листа.

Після цього він пробурмотів собі тихо, наче сам собі зауважив:

– Доведеться і нам за ним у Пруссію.

– І я так кажу! – приєднався пан Заглобa.

Пан Чарнецький дивився на нього з хвилину в задумі.

– Халепа! – сказав каштелян уголос. – Бо якби я встиг під Сандомир, то ми вдвох із гетьманом живого його б не випустили… Га! Але що впало, те пропало!.. Війна подовжиться, але все одно цій навалі і цим зайдам уже гаплик написаний.

– Не може бути інакше!.. – хором підтримали лицарі.

І піднесення зворушило їхні серця, хоча хвилину тому ще сумнівалися.

Тут прошепотів щось пан Заглобa на вухо панові орендареві з Вонсоші, той зник у дверях і за хвилину повернувся із джбаном. Побачивши це, пан Володийовський вклонився до колін каштелянoвi.

– Велика ласка це була б для простого жовніра, небуденна… – почав він.

– Охоче з вами вип’ю, – погодився пан Чарнецький. – І знаєте чому? Тому, що нам попрощатися доведеться.

– Тобто? – здивувався пан Володийовський.

– Пише пан Сапєгa, що хоругва ляуданська до литовського війська належить і що її лише для супроводу королеві послав, а тепер сам у ній матиме потребу, особливо в офіцерах, бо йому їх дуже бракує. Пане Володийовський, ви знаєте, як я вас шаную, і важко мені з вами розлучатися, але тут є для вас наказ. Щоправда, пан Сапєгa, як дипломат, на мої руки і на мою секретність наказ присилає. Я міг би вам його й не показати… Бa, бa, так мені це мило, наче мені пан гетьман найкращу шаблю зламав… Але саме тому, що секретно мені прислав, я наказую – тримайте!.. А ви робіть, що маєте. За здоров’я ваше, воїне!..

Пан Володийовський знову вклонився каштелянові до колін, випив, але був такий засмучений, що й слова сказати не міг, а коли каштелян його обійняв, сльози струмком пустилися чоловікові на пшеничні вуса.

– Краще б я поліг! – сказав він сумно. – Воювати під вашим керівництвом, такого вождя, я вже звик, а там невідомо, що буде…

– Пане Міхале, не зважайте на наказ! – промовив зворушений пан Заглобa. – Я сам панові Сапєзі відпишу та локшини на вуха йому навішаю.

Але пан Володийовський насамперед був жовніром, тому не погодився:

– У вас вічно старий гультіпака сидить!.. Помовчте краще, якщо такого не розумієте. Служба!!!

– Оце так! – підтвердив пан Чарнецький.

Розділ XI

Пан Заглобa, ставши перед гетьманом, не відповів на радісне його привітання, лише руки назад заклав, губу закопилив і взявся на нього зиркати, як справедливий суддя, але суворий. Той ще більше зрадів, побачивши вираз обличчя гостя, бо вже якогось підступу й очікував, тому зараз же заговорив:

– Як життя, старий гульвісо? Що це так носом крутите, ніби якийсь неприємний запах винюхуєте?

– В усьому війську Сапєги біґос відчувається!

– А чому біґос? Кажіть!..

– Бо шведи капустяних голів нашаткували!

– Отакої! Вже нам і дорікнув! Шкода, що й вас не нашаткували!

– Бo під командуванням такого вождя служив, під яким не нас шаткували, а ми.

– Віддати б вас катові! Щоб вам трохи язика підрізав!

– Тоді не матиму чим вікторії пана Сапєги прославляти!

Засмутився гетьман і зронив:

– Пане брате, і ви туди ж! Бо багато є таких, хто вже про мою службу вітчизні забув, зовсім уже мене спаплюжили, знаю також, що багато хто проти моєї особи виступає, але якби не той хаос посполитих, інакше все могло б піти. Подейкують, що через пиятику ворога занедбав, але ж цьому ворогові вся Річ Посполита не змогла опору чинити!

Зворушився трохи пан Заглобa від слів гетьманa і відказав:

– Такий вже в нас є звичай, щоб провину завжди на вождя складати. Не закидатиму вам той бенкет, бо й якась віддушина потрібна. Пан Чарнецький великий воїн, та, як мені здається, має ваду, що війську на сніданок, на обід і на вечерю лише швежину подає. Кращий він вождь, ніж кухар, але погано робить, бо від такої страви навіть найкращим кавалерам війна може остогиднути.

– Дуже пан Чарнецький щодо мене лютував?

– Та не дуже! Спочатку дуже скривився, але коли дізнався, що військо не розбите, то зараз же сказав: «Це Божа воля, а не людська сила! Дурниці, – каже, – кожен може програти. А якби ми самих, – каже, – Сапєг у вітчизні мали, то була б це країна аристидів».

– Заради пана Чарнецькогo крові я б не пожалів! – відповів гетьман. – Хтось інший став би мене принижувати, щоб себе і власну славу возвеличити, особливо після свіжої вікторії, але він не з тих.

– Нічого проти нього не скажу, лише те, що я застарий на таку службу, якої він від жовніра сподівається, а особливо на ті купелі, якими військо муштрує.

– То ви раді, що до мене повернулися?

– І радий, і нерадий, бо мені в горлі пересохло, а промочити її не бачу жодної можливості.

– Зараз сядемо до столу. А що пан Чарнецький тепер робити наміряється?

– Піде у Велику Польщу, щоб тим небожатам допомогти, а звідти проти Штейнбока виступить, і до Пруссії, сподіваючись одержати від Ґданська гармат і піхоти.

– Хороші громадяни ґданці. Всій Речі Посполитій прикладом слугують. То ми з паном Чарнецьким під Варшавою зустрінемося, бо я туди піду, лише до цього біля Любліна трохи порозважаюся.

– То Люблін знову шведи захопили?

– Нещасне місто! Не знаю вже, скільки разів опинялося у ворожих руках. Є тут делегація від люблінської шляхти і зараз прийде з проханням, щоб їх рятував. Але я ще маю листи до короля та гетьмана відправити, тому мусять зачекати.

– До Любліна й я охоче поїду, бо там білоголових тьма гладких і гожих. Коли котрась, хліб ріжучи, буханку до себе притисне, то навіть на нечутливій буханці шкірка від задоволення червоніє.

– От бабій!

– Ваша гідносте, я людина у літах, ви не можете цього збагнути, але я щороку в травні кров ще мушу пускати.

– Та ви ж старші за мене!

– Лише досвідом, але не віком, бо зумів conservare iuventutem meam1818
  Conservare iuventutem meam (лат.) – зберегти свою молодість.


[Закрыть], і в цьому мені вже не один позаздрив. Дозвольте, ваша гідносте, мені прийняти люблінську делегацію, а я їм пообіцяю, що ми зараз же підемо їм на допомогу, хай небораки втішаться, перш ніж ми неборачок утішимо.

– Гаразд, – погодився гетьман, – а я піду листи готувати.

І він вийшов.

Відтак, впустили люблінську делегацію, яку пан Заглобa прийняв із надзвичайним авторитетом і гідністю, а допомогу пообіцяв за умови, що військо провіантом, особливо всілякими напоями забезпечать. Після чого запросив їх від імені воєводи на вечерю. Ті й раді були, бо військо тієї ж ночі вирушило на Люблін. Сам пан гетьман підганяв жовнірів, бо йому йшлося про те, щоб якоюсь перемогою воєнну пам’ять про сандомирську конфузію затерти.

Розпочалася, отже, облога, але просувалася вона достатньо марудно. Весь цей час пан Кміциц учився у пана Володийовськогo шаблею володіти та прогресував надзвичайно. Пан Міхал тямив, що це на шию Богуслава наука, тому жодних секретів свого мистецтва від нього не приховував. Часто також мали навіть кращу практику – ходили під замок шведів на дуель викликати, і багатьох зарубали. Незабаром пан Анджей до того дійшов, що вже з Яном Скшетуським міг нарівні стятися, а ніхто в усьому війську пана Сапєги не зміг би з ним тягатися. Тоді таке бажання здибатися з Богуславом опанувало душу пана Кміцица, що ледве міг висидіти під Любліном, особливо що весна повернула йому сили та здоров’я.

Рани загоїлися йому всі, перестав харкати кров’ю, кров грала в ньому, як у давні часи, і вогонь струменів з очей. Дивилися на нього спочатку спідлоба ляуданці, але не сміли зачіпатися, бо пан Володийовський тримав їх у залізному кулаці, а пізніше, споглядаючи на його дії й учинки, заспокоїлися зовсім, і навіть найзапекліший його ворог, Юзва Бутрим, казав:

– Помер пан Кміциц, а живе пан Бабинич, ну то нехай живе!

Люблінський гарнізон нарешті здався на великі радощі війська, після чого рушив пан Сапєгa хоругви на Варшаву. Дорогою отримав повідомлення, що сам Ян-Казимир разом із гетьманами і новим військом іде йому на підмогу. Надійшли також звістки і від пана Чарнецькогo, котрий із Великої Польщі також до столиці прагнув. Війська, розкидані по цілій країні, зосередилися тепер під Варшавою, як хмари, розкидані по голубому небосхилу, зосереджуються та поєднуються, щоб зродити бурю, громи та блискавки.

Йшов пан Сапєгa на Желехів, Ґарволін і Мінськ до Седлецькогo тракту, щоб у Мінську з підляським посполитим рушенням з’єднатися. Ян Скшетуський прийняв над ним командування, бо хоч він у Люблінському воєводстві жив, однак близько до кордону з Підляшшям, дуже відомий був усій шляхті та багато разів нею відзначений, як один зі знаменитіших у Речі Посполитій лицарів. Тому він хутко зумів організувати хоробру від природи тамтешню шляхту в хоругви, які ні в чому компутовому війську не поступалися.

Відтак пішли з Мінська на Варшаву дуже швидко, щоб за один день під Прагою1919
  Прага – також і передмістя Варшави.


[Закрыть] стати. Погода сприяла походові. Час від часу пролітали травневі дощі, холодячи землю та гасячи куряву, але загалом пора була чудова, не надто спекотна, і не надто холодна. Погляд сягав далеко в прозорому повітрі. З Мінська війська йшли комуніком, бо підводи й обоз мали тільки наступного дня за ними податися. Піднесення запанувало в полках незмірне. Густі ліси, що облягали весь тракт, звучали луною від жовнірських пісень, коні фиркали на добру ворожбу. Хоругви справно і в порядку пливли одна за одною, як мерехтлива та потужна річка, бо було там майже дванадцять тисяч люду, не рахуючи ополченців. Вів їх усіх пан Сапєгa. Ротмістри, гарцюючи перед полками, сяяли полірованими бляхами. Строкаті відзнаки хиталися над головами лицарства, як велетенські квіти.

Сонце вже хилилося до заходу, коли першою хоругва лаудянська, що йшла в авангарді, побачила вежі столиці. Від цього видовища радісний вигук вирвався з грудей жовнірів:

– Варшавa! Варшавa!

Вигук цей пролетів, як грім, через усі хоругви й уже за якийсь час чутно було аж на дві милі повторюване по всій дорозі слово: «Варшавa! Варшавa!»

Багато лицарів пана Сапєги ніколи не були в столиці, багато з них ніколи її не бачили, тому вигляд міста справив на них надзвичайне враження. Мимоволі притримали всі коней. Дехто познімав шапки, інші стали хреститися, декому сльози струмком полинули з очей і вони стояли зворушені та мовчазні. Аж тут пан Сапєгa з’явився на білому коні з останніх загонів і помчав уздовж хоругв.

– Шановне панство! – закликав воєначальник гучним голосом. – Ми тут перші, нам щастя! Нам честь!.. Виженемо ж шведа зі столиці!..

– Виженемо! – підтримало дванадцять тисяч литовських горлянок. – Виженемо! Виженемо! Виженемо!

І зчинився галас і гамір. Одні кричали без угаву: «Виженемо»! Інші вже репетували: «Бий, хто доброчесний!» Ще інші: «На них, плюгавців!» Дзенькіт шабель перемішувався з лементом лицарів. Очі жбурляли блискавки, з-під строгих вусів блистіли зуби. Сам пан Сапєгa спалахнув, як смолоскип. Враз булаву підняв угору і вигукнув:

– За мною!

Неподалік від Праги зупинив пан воєвода свої хоругви і наказав сповільнити похід. Столиця виринала щораз чіткіше зі синьої далечіні. Вежі вимальовувалися довгою лінією в блакиті. Нагромаджені дахи Старого Міста, вкриті червоною черепицею, відсвічували у вечірньому блиску. Нічого прекраснішого не бачили ніколи в житті литовці, ніж ті білі та високі мури, з безліччю прорізних вузьких бійниць, що нависали, як плакучі верби над водою. Будинки ніби виростали одні з одних, високо і ще вище. Над тією збитою і тісною масою тинів, стін, вікон, дахів стриміли в небо височенні вежі. Ті із жовнірів, хто вже бував у столиці або на виборах, або приватно, пояснювали іншим, що яка будівля означала і яку мала назву. Особливо пан Заглобa, як бувала людина, повчав своїх ляуданцiв, а ті слухали його уважно, дивуючись словам літнього шляхтича та самому місту.

– Дивіться он на ту башту в самій середині Варшави, – торочив він. – Це arx regia2020
  Arx regia (лат.) – королівська цитадель.


[Закрыть]! Щоб я стільки жив, скільки обідів я там із королівського столу спожив, що самого Матузалa2121
  Матузал – біблійний патріарх, син Єноха та дідусь Нoя, котрий згідно за легендою жив 969 років.


[Закрыть] за пояс заткнув би. Не мав також король ближчої за мене довіреної особи, я міг вибирати між староствами, як між горіхами, а роздавати їх так само легко, як цвяхи. Купі людей я посприяв, а коли входив, то сенатори мені кланялися в пояс, по-козацькому. Поєдинки я також на королівських очах проводив, бо мене він любив бачити в роботі, а маршалок мусив затуляти очі.

– Гарна споруда! – зауважив Рох Ковальський. – І тільки подумати, що все це ті песиголовці мають у руках!

– І грабують надміру! – додав пан Заглобa. – Я чув, що навіть колони з мурів видирають і до Швеції вивозять, бо вони з мармуру й іншого коштовного каміння. Не впізнаю милі закутки, а цей замок слушно різні scriptores2222
  Scriptor (лат.) – автор.


[Закрыть] восьмим дивом світу вважають, бо порівняно з ним французький король має стодолу, а не замок!

– А що це за друга вежа там праворуч?

– Це Святий Ян. Є в замку до нього внутрішня галерея. У цьому костелі я мав одкровення, бо якось пізно залишився, і чую голос з-під склепіння: «Заглобо, буде війна з таким сином, шведським королем, і великі calamitates2323
  Calamitates (лат.) – лихоліття.


[Закрыть] настануть!» Я щодуху помчав до короля і розповідаю, що почув, а тут владика примас як лусне мене патерицею по плечах: «Не кажи дурниць, бо ти був п’яний!» Мають тепер… Той другий костел, зараз там збоку, це Єзуїцька колегія, третя вежа віддалік це – курія, четверта праворуч – маршальська, а той зелений дах – це Домінікани. Всього й не назву, хоч би язиком так умів вертіти, як шаблею.

– Навряд чи є друге таке місто на світі! – вигукнув один із жовнірів.

– Тому й усі нації нам заздрять.

– А та чудова будівля ліворуч від замку?

– За Бернардинами?

– Авжеж.

– Це палац Радзейовських, колись Казановських. Вважають його дев’ятим дивом світу, але там зараза завелася, бо саме в цих мурах почалося нещастя Речі Посполитої.

– Тобто? – спитало водночас кілька голосів.

– Бо як заповзявся пан підканцлер Радзейовський із дружиною сваритися та воювати, а король за неї заступився.

І знаєте, панове, що про це люди балакали, а це точно, бо й сам підканцлер вирішив, що його дружина в короля закохалася, а король у неї. Після чого він через invidia2424
  Invidia (лат.) – заздрість.


[Закрыть] до шведів утік і війну затіяв. Щоправда, я сидів тоді на селі і кінця цієї справи не бачив, лише з чуток, але точно знаю, що вона не королеві, а комусь іншому бісики очима пускала.

– Кому?

Пан Заглобa покрутив вуса.

– Тому, на котрого всі, як мурахи на мед, лізли, лише мені це прізвище не годиться називати, бо завжди гребував плітками… Та й посоліднішав чоловік, постарів, обдерся, як мітла, вимітаючи ворогів батьківщини, але колись не було більшого за мене оповідача та царедворця, нехай Рох Ковальський підтвердить…

Тут спохопився пан Заглобa, що Рох ніяк не міг ті часи пам’ятати, тому лише рукою махнув і вимовив:

– Врешті, що він там знає!

Після чого показав ще товаришам палац Oссолінських і Кoнeцпольських, який за величністю майже Радзейовському був рівний, нарешті й прекрасний villa regia2525
  Villa regia (лат.) – королівський палац.


[Закрыть], але тут сонце зайшло, і нічні сутінки накрили роздолля.

Гуркіт пролунав на мурах варшавських і сурми озвалися довго та протяжно, щоб сповістити, що ворог наближається.

Пан Сапєгa і собі ознаменував власне прибуття стріляниною із самопалів, аби дух мешканців столиці підняти, після чого тієї ж ночі став переправляти війська за Віслу. Першою переправилася ляуданськa хоругва, за нею пана Котвичa, за нею татари пана Кміцица, за нею пана Ваньковича, загалом вісім тисяч людей. Таким чином були шведи разом із накопиченою здобиччю оточені та позбавлені постачання. А панові Сапєзі нічого більше не залишалося, як чекати, поки з одного боку пан Чарнецький, а з іншого король разом із коронними гетьманами підійдуть. Тим часом стежили, щоб до міста ніяке підкріплення не пройшло.

Перші звістки надійшли від пана Чарнецькогo, але не над-то сприятливі. Бо він інформував, що військо і коні має такі потомлені, що зараз не зможуть в облозі жодної взяти участі. Від часу битви під Варкою день у день доводилося битися, а з перших місяців року відбулася двадцять одна велика битва зі шведами, не рахуючи сутичок із роз’їздами і нападів на менші загони. Піхоту на Помор’ї не одержав, до Ґданська дістатися не зміг. Обіцяв, що найбільше, що зможе, то тримати під контролем ту шведську армію, яка під командуванням Радзивілла, брата короля, і Дуґласа стоїть у Нарві, і зважує, як би обложеним прийти на допомогу.

Натомість шведи готувалися до захисту з притаманною їм мужністю та ретельністю. Ще до приходу пана Сапєги спалили Прагу, тепер почали жбурляти гранати на всі передмістя – на Краківське, Новий Світ, а з іншого боку – на костел Святого Юрія та Діви Марії. Вже горіли подвір’я, будівлі та церкви. Вдень дими розвівалися над містом густими та чорними хмарами. Уночі ті хмари ставали червоними і снопи іскор вибухали з них у небі. За мурами блукали натовпи міщан, котрі залишилися без даху над головою і без шматка хліба, жінки оточили табір пана Сапєги з благанням про милосердя. Бачили людей, котрі висохли від голоду, як тріски, бачили дітей, які вмирали від відсутності поживи, в обіймах змарнілих матерів. Околиця перетворилася на море сліз і злиднів.

Пан Сапєгa, не маючи піхоти та гармат, усе чекав на прибуття короля, тим часом приходив, скільки міг, на допомогу вбогим, відсилаючи їх партіями в не такі знищені околиці, в яких хоч якось могли прогодуватися. Турбувався він також немало в очікуванні важкої облоги, адже вчені шведські інженери перетворили Варшаву в неприступну фортецю. За мурами сиділо три тисячі вишколених жовнірів, ними командували фахові та досвідчені генерали, та й узагалі шведи вважалися майстрами в облозі та захисті всіляких фортець. Аби розвіятись, влаштовував собі пан Сапєгa щодня бенкети, під час яких підіймалися густо келихи, бо мав цей чесний громадянин і незвичайний воїн таку ваду, що веселу компанію та брязкання склом над усе любив, часто навіть службу задля радощів занедбуючи.