Текст книги "Потоп. Том III"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 26 страниц)

Розділ XXI

Двома тижнями пізніше закипіло в усіх Таурогах. Одного вечора приволочилися безладні зграї війська Богуслава, по тридцять чи сорок коней, убогі, обдерті, на примар більше схожі, ніж на людей, і принесли звістку про поразку князя під Янoвом. Втратили там усе: армію, гармати, коней, обоз. Шість тисяч відбірних людей вийшли з магнатом у цю експедицію, а повернулося заледве чотириста рейтарів, котрих князь особисто вивів з-під удару.

З поляків не повернувся ніхто, крім пана Саковича, бо всі, хто не поліг у бою, котрих не винищив у роз’їздах страшний пан Бабинич, перейшли на бік пана Сапєги. Багато також чужинських офіцерів воліли добровільно здатися на милість переможця. Словом, ще ніколи жоден із Радзивіллів не повертався з воєнної кампанії більше за нього виснажений, знищений і побитий.

Наскільки раніше придворні лестощі не знали міри у прославлянні воєнного генія Богуслава як полководця, настільки тепер усі скаржилися без угаву за недолугий спосіб ведення війни. Протестні настрої ніяк не влягалися через недобитих жовнірів, котрі останніми днями відступу зовсім забули про дисципліну і дійшли до такого безладу, що князь вирішив, що безпечніше буде залишатися в тилу.

Обоє з паном Саковичeм зупинилися в Расейняї. Гасслінґ, дізнавшись про це від солдатів, негайно повідомив цю новину Олюньці.

– Найважливіше, – зауважила вона, вислухавши реляцію, – чи пан Сапєгa і той пан Бабинич переслідують князя і чи задумують війну перенести в ці краї?

– Із солдатів нічого не можна витягнути, – відповів офіцер, – бо переляк їх затьмарив. А є й такі, котрі кажуть, що пан Бабинич уже тут. З того однак, що князь із паном Саковичeм залишилися, висную, що погоня не може бути швидкою.

– Але вона буде? Адже важко вважати інакше? Хто ж би після перемоги не переслідував розбитого ворога?

– Буде видно. Але я про щось інше хотів із панною порозмовляти. Князь у результаті хвороби та невдач певно роздратований, тому у відчаї й до нерозважливих вчинків схильний… Не розлучайтесь, панно, тепер із тіткою та панною Борзобагатою. Не погоджуйтесь, щоб пана мечника в Тільже вислали, як минулого разу перед експедицією сталося.

Олюнька промовчала, адже мечника ніколи в Тільже не висилали, лише коли знавіснілий князь ударив його oбушком, він хворів кілька днів, то пан Сакович, аби приховати перед людьми вчинок вельможі, навмисно розпустив звістку, що старий туди поїхав. Олюнька воліла це перед Кетлінґом замовчати, бо гордій дівчині соромно було визнавати, що хтось одного з Білевичів, як собаку, побив.

– Дякую вам за застереження, – промовила вона нарешті.

– Я вважав це своїм обов’язком…

Але серце дівчини знову наповнилося гіркотою. Адже ще недавно від Кетлінґa залежало, щоб ця нова небезпека не зависла над її головою, адже якби він погодився на втечу, то була б уже далеко, раз і назавжди вільна від Богуслава.

– Пане кавалере, – зронила юнка, – справжнє щастя для мене, що це застереження не зачіпає вашої честі і що князь не віддав наказу мене не застерігати.

Кетлінґ збагнув іронію і відповів словами, яких Олюнька від нього не сподівалася:

– Все, що служби моєї жовнірської стосується і що мені стерегти честь наказує, те здійсню або життям поплачуся. Іншого вибору не маю і мати не хочу. Поза службою ж дозволено мені негідним учинкам запобігати. Тому як приватна особа залишаю панні цю кроцицю і раджу: стережіться, бо небезпека близька, а в разі потреби – вбийте! Тоді моя присяга буде нечинна і з порятунком вам покваплюся.

Сказавши це, молодик вклонився і повернув до дверей, але Олюнька затримала його.

– Пане кавалере, звільніться з цієї служби, боріться за добру справу, бороніть скривджених, бо ви цього гідні, бо ви чесні, бо шкода вас для зрадника…

На це Кетлінґ відреагував так:

– Я б уже давно звільнився й у відставку подав, якби не вважав, що, залишаючись тут, вам, панно, можу бути корисним. Тепер запізно. Якби князь повернувся переможцем, я не вагався б і хвилини… Але якщо повертається переможеним, якщо можливо, що ворог його переслідує, було б боягузтвом вимагати відставки, поки термін, що закінчується, мене не звільнить… Ви ще побачите, панно, вдосталь, як люди малого серця юрбою покидатимуть переможеного, але мене між ними не буде. Ось вам хрест. А ця кроциця навіть кірасу з легкістю проб’є…

Кетлінґ вийшов, залишивши зброю на столі, яку Олюнька негайно ж сховала. На щастя, очікування молодого офіцера та її власні побоювання виявилися безпідставними.

Князь приїхав увечері разом із паном Саковичем і Патерсоном, але такий пригнічений і хворий, що ледве на ногах тримався. До того ж навіть не знав, чи часом пан Сапєгa не наступає і чи не відрядив у погоню пана Бабиничa з легкими хоругвами.

Богуслав, щоправда, повалив останнього в атаці, але навіть не надіявся, що його вбив, бо здавалося магнатові, що палаш його ковзнув по дотичній по місюрці пана Бабинича. Зрештою, він уже раз пальнув йому в обличчя з пістоля, але нічого путнього з цього не вийшло.

Боліло князя серце від думки, що той Бабинич зробить із його волостями, коли до них зі своїми татарами дорветься. А захищати їх не мав чим! І не лише волості, а й навіть себе самого. Між його прибічниками не було багато таких, як Кетлінґ, і доводилося визнати, що на першу ж звістку про наближення війська Сапєги покинуть його всі до одного.

Князь також не мав наміру залишатися в Таурогах довше ніж два або три дні, бо мусив поспішати в Королівську Пруссію, до електора та Штейнбокa, котрі його могли забезпечити новими силами і використати для завойовування міст прусських або відіслати на допомогу самому королеві, що задумує експедицію вглиб Речі Посполитої.

У Таурогах треба було залишити лише когось з офіцерів, хто б лад у розбитих рештках війська навів, повідганяв селянські та шляхетські загони, захистив добро обох Радзивіллів і порозумівся з Левенгауптом, головнокомандувачем шведських сил у Жемайтії.

З цією метою, після прибуття до Таурогів і після ночі сну, князь викликав на нараду пана Саковичa, єдиного, кому міг довіряти і своє серце відкрити. Дивним був цей перший «добридень» у Таурогах, яким навзаєм привіталися двоє друзів після нещасливої експедиції. Якийсь час дивилися один на одного, не кажучи ні слова.

Першим озвався князь:

– Ну, що! Чорти б ухопили!

– Вхопили! – повторив пан Сакович.

– Мусило так статися в таких обставинах. Якби я мав більше легких хоругв або якби дідько не приніс цього Бабиничa… Два рази – це вже не випадковість! Справжній шибеник, ім’я нове прибрав. Не розказуйте про це нікому, щоб йому ще більше слави не додати.

– Не буду… Але чи офіцери не проговоряться, не поручуся, бо ви презентували його біля своїх ніг як хорунжого oршанськогo.

– Німецькі офіцери нічого не тямлять у польських прізвищах. Їм усе одно: Кміциц чи Бабинич. Ех! На роги Люципера, якби я його одержав! Але я ж його мав… І ще, шельма, людей мені збунтував, загін Ґловбича забрав!.. Це мусить бути якийсь бастард нашої крові, ніяк не інакше!.. Я мав його, я ж мав… І втік!.. Більше мене це гризе, ніж уся та пропаща кампанія.

– Ви мали його, княже, але ціною моєї голови.

– Ясю! Скажу тобі щиро: краще б із тебе там шкуру злупили, я б тоді з Кміцицoвої собі барабан зміг зробити!

– Дякую вам, Богусю. Іншого від нашої дружби навіть не сподівався.

Князь зареготав:

– Але тріщав би ти на сапєжинській решітці… Все шельмівське сало з тебе витопили б. Ma foi! Хотів би я це побачити!

– А я хотів би побачити вас у руках пана Кміцицa, вашого милого родича. Обличчя у вас різні, але за характером ви один на одного схожі і ногу маєте однієї мірки, і за тією ж дівулею сохнете, тільки що вона через брак даних лише здогадується, що ваш суперник здоровіший і кращий жовнір.

– Він із двома такими, як ти, впорався б, і лише я проїхався йому по животу… А якби мав ще дві хвилини зайвого часу, то слово даю, був би мій кузен уже мертвий. Завжди ти був недалекий, тому й тебе полюбив, але останнім часом твоя дотепність згіркла, як редька.

– А ваша дотепність опинилася в п’ятах і тому й від Сапєги драпали, що я вас розлюбив і сам до Сапєги готовий податися.

– На аркан!

– На той, яким Радзивіллa пов’яжуть.

– Годі!

– Слуга вашої світлості!

– Вартувало б кількох із тих рейтарів розстріляти, котрі найбільше галасують, і лад навести.

– Я наказав сьогодні вранці шістьох повісити. Вже й остигли, а все ще танцюють на мотузках завзято, бо сильний вітер надворі.

– Добре зробили. Але ось що скажіть! Хочете залишитися в гарнізоні Таурогів, бо мушу тут когось залишити?

– І хочу, і прошу цю посаду. Ніхто інший тут краще не впорається. Жовніри бояться мене більше, ніж інших, бо знають, що жарти зі мною кепські. З огляду на Левенгауптa буде краще, якщо залишиться тут хтось, серйозніший за Патерсонa.

– Зумієш з бунтівниками впоратися?

– Запевняю вашу світлість, що жемайтійські сосни будуть родити цього року важчі за шишки плоди. З селянства два реґіменти піхоти зроблю і по-своєму їх вишколю. За волостями наглядатиму, а якщо розбійники нападуть, кину підозру на котрогось багатшого шляхтича і вичавлю його, як сир у мішку. На початок потрібно мені б тільки трохи грошей, аби заборгованість з оплати найманцям зменшити і піхоту набрати.

– Що я зможу, те й залишу.

– З посагу?

– Тобто?

– Тобто Білевича, чиїми грішми придане наперед собі оплатили.

– Якби ти зміг якось делікатно зламати карк цьому мечникoвi, добре було б, бо легко сказати, але шляхтич документ має.

– Постараюся. Лише одне мене турбує: чи документ деінде не послав або його панночка в сорочку не зашила. Ваша світлість не хотіла б перевірити?..

– Дійде і до того, але тепер мушу їхати, хоча сил ще бракує, а та клята пропасниця мене вже зовсім заїла.

– То заздріть мені, ваша світлосте, що я у Таурогах залишаюся.

– Якесь маєш дивне бажання. Хіба… Ти зумисне?.. Гаками наказав би тебе розірвати.. Чому на цій посаді наполягаєш?

– Бо хочу одружитися.

– З ким? – князь аж сів на ліжку.

– З панною Борзобагатою-Красенською.

– Хороша ідея, знаменита думка! – погодився, помовчавши, Богуслав. – Я чув про якийсь спадок…

– Саме так, після пана Лонґіна Підбийп’яти. Ваша світлість знає, який це впливовий рід, а маєтки того шляхтича в кількох повітах лежать. Щоправда, деякі з них якісь родичі – дев’ята вода на киселі – захопили, а в інших московські війська стоять. Будуть процеси, бійки та сварки, і перемов безліч, але я дам собі раду і жодного шматка нікому не відступлю. При цьому дівуля дуже мені в око впала, бо гладка та приваблива. Я відразу ж зауважив, коли ми її захопили, що лише вдавала страх, а очима в мене стріляла. Хай лише тут комендантом залишуся, то вже від неробства почнуться амури…

– Ось тоді мій наказ. Побратися не буду тобі забороняти, але прошу, чувай добре, жодних ексцесів, тямиш?! Бо ця панночка – Вишневецьких, самої княгині Ґризельди довірена особа, а я княгиню не хочу ображати з поваги, і пана старосту калуського також.

– Немає потреби застерігати, – відповів на це пан Сакович. – Бо позаяк хочу одружитися офіційно, то й діяти змушений відповідно.

– Хотів би я краще, щоб вона тебе відбрила.

– Я знаю одного, котрий гарбуза отримав, хоч він і князь, але так собі думаю, що мене таким не пригостять. Дивна та стрілянина очима мені наснаги додає.

– Краще не розповідай тому, кого відбрили, щоб тобі роги не прилаштував. Я накажу доповнити твій герб рогами або подвійне прізвище отримаєш: Сакович-Рогатий! Вона з дому Борзобагатa, а він Борзорогатий. Гарна буде з вас пара. Ну, що ж, одружуйся, Ясю, поспішай, і повідом про весілля, бо я буду дружкою.

Страшний гнів спотворив і без того непривабливе обличчя пана Саковичa. Очі на якусь мить затулила пелена, але незабаром він опам’ятався й обернув княжі слова на жарт:

– Небоже! Зі сходів власною силою не годен зійти, а ще мені погрожує… Досить із вас Білевичівни, а від моєї подалі! Ще будете дітей пана Бабинича бавити!

– Щоб ти собі язика зламав, безчесний сину! То ти з хвороби насміхаєшся, яка ледве мене не вгробила? Бодай би й тебе так зачаклували!

– Що там чари! Часом, коли погляну, як усе природним порядком речей відбувається, то гадаю, що чари – це повна дурня.

– Бовдур! Тихо, щоб не накликати лиха! Поганієш на очах.

– Хотів би я не бути останнім поляком, котрий вашій світлості вірним залишився, бо за мою вірність однією невдячністю мене годують. От повернуся я до родинного вогнища і сидітиму спокійно, кінця війни виглядаючи.

– Ох, дай мені спокій! Ти ж знаєш, як тебе люблю.

– Важко мені це відчути. Бо нечистий мені любов до вашої світлості прищепив. Якщо в чомусь і є чари, то хіба в цьому.

Пан Сакович казав правду, бо він справді Богуслава любив. Князь про це знав і тому платив приятелю, якщо не глибокою прив’язаністю, то хоча б удячністю, яку самозакохані люди завжди відчувають до тих, хто їх обожнює.

Тому охоче погодився на його наміри стосовно Ганнусі Борзобагатої і сам особисто допомогти йому пообіцяв.

З цією метою близько полудня, коли почувався найздоровішим, наказав одягти себе і пішов до Ганнусі.

– Я прийшов з огляду на давнє знайомство дізнатися про стан вашого здоров’я, – промовив він. – А також спитати, чи перебування в Таурогах вам подобається?

– Хто в полоні, тому все має подобатись, – зітхнула Ганнуся.

Князь усміхнувся:

– Ви не в полоні. Захопили вас разом із жовнірами Сапєги, це правда. І я наказав вас сюди відіслати, але тільки для вашої безпеки. Волосина тут вам із голови не впаде. Знайте ж, панно, що я мало кого так поважаю, як княгиню Ґризельду, серцю якої ви близька. І Вишневецькі, і Замойські – моя родина. Ви тут отримаєте повну свободу і безперечну опіку, але я приходжу як доброзичливий приятель і скажу так: хочете – їдьте, я дам вам ескорт, хоч мені самому бракує жовнірів, але раджу залишитися. Вас, наскільки я чув, послано, щоб повернути успадковані маєтки. Знайте ж, що зараз не час про таке думати. І що навіть у спокійні часи протекція пана Сапєги мало б допомогла, бо він лише у Вітебську може чогось добитися, а тут йому зась. Зрештою, він особисто цією справою займатися не буде, лише через комісарів… Вам би знадобилася доброзичлива та спритна людина, котру боялися б і поважали. Такого, хто б зайнявся, і не дав би собі солому замість зерна втюхати.

– Де ж я, сирота, знайду такого опікуна?! – видихнула Ганнуся.

– Саме тут, у Таурогах.

– Ваша світлість особисто…

Тут Ганнуся склала ручки і глянула так звабливо у вічі Богуслава, що якби князь не був настільки втомлений і виснажений, то зараз же покинув би про справу пана Саковича турбуватися, але що йому амури зараз були не в голові, то мерщій повідомив:

– Якби я лише міг, то нікому таких вдячних справ не доручав би. Але я змушений поїхати, бо так треба. Замість мене буде комендантом у Таурогах пан Сакович, староста ошмянський, великий кавалер, славетний жовнір і людина така спритна, що другого такого в усій Литві не знайдете. Тому, повторюю, залишайтесь краще в Таурогах, бо їхати немає куди, коли всюди повно розбійників, гультіпак і бунтівників усіх мастей. Пан Сакович надасть вам тут опіку, він вас захистить, подивиться, що можна з цими спадковими маєтками зробити, а коли вже за цю справу візьметься, то ручаюся, що ніхто у світі краще за нього до сприятливого кінця її не доведе. Він мій приятель, тому його знаю, все, що захочете, про нього розкажу. Бо якщо б я сам вашу власність захопив, а потім дізнався, що пан Сакович проти мене виступає, то волів би їх зректися добровільно, бо з ним небезпечно сперечатися.

– Аби тільки пан Сакович захотів сироті прийти на допомогу…

– А ви лише будьте з ним милі, то він для вас усе зробить, бо йому ваші принади глибоко в серце запали. Вже він там ходить і зітхає…

– І де б я могла йому впасти в око?

«Шельма, а не дівчина!» – подумав князь, а вголос додав:

– Нехай пан Сакович пояснить, де це сталося, а ви з ним якось ласкавіше, бо це порядний чоловік і знаменитого роду, таким краще не легковажити.

Розділ XXII

Наступного ранку князь отримав виклик від електора, щоб якнайшвидше прибути до Крулевця, і прийняти командування над свіжосформованими військами, які мали вирушати під Мальборк або під Ґданськ. Лист також містив відомості про сміливу експедицію Карлa-Ґуставa Річчю Посполитою аж до руських країв. Електор передбачав поганий вислід такого рейду, і саме тому прагнув стати на чолі якнайбільших сил, щоб у разі потреби одній або другій стороні стати у пригоді, дорого продатися і долю війни переважити. За цих обставин рекомендував молодому князеві поквапитись, і настільки йому це було пильно, що за першим кур’єром послав і другого, котрий прибув дванадцятьма годинами пізніше.

Отже, князь не мав жодної зайвої хвилини і зовсім мало часу на відпочинок, хоча лихоманка повернулася з давньою силою. Однак потрібно було їхати. Здавши владу панові Саковичу, магнат виголосив напутнє слово:

– Можливо, доведеться мечника та дівчину перевезти до Крулевця. Там буде легше потихеньку з упертим чоловіком упоратись. А дівчину заберу, тільки б я був здоровий, із собою до табору, бо досить мені уже цих церемоній.

– Гаразд, тоді й забезпечення війська зможе збільшитися, – відповів на прощання пан Сакович.

Годиною пізніше вже не було князя в Таурогах. Залишився Сакович як повновладний пан, визнаючи над собою лише одну владу – Ганнусі Борзобагатої. Порошинки перед її стопами здував, як колись сам князь перед стопами Олюньки. Гальмуючи дику свою природу, був галантним, випереджаючи бажання, вгадуючи думки, і водночас тримався здаля, з усією повагою, з якою мав світський кавалер поводитись із панночкою, руки і серця котрої домагається.

Їй, потрібно визнати, сподобалося таке панування в Таурогах. Приємно їй було подумати, що коли вечір надходить, у нижніх залах, у коридорах, у цейхгаузі, в саду, ще зимовою памороззю вкритому, лунають зітхання старших і молодших офіцерів, і навіть астролог зітхає, дивлячись на зорі зі своєї самотньої вежі, і навіть старий мечник своїми зітханнями порушує вечірню молитву.

Найкращою будучи дівчиною, була, однак, рада, що не Олюньці призначені ті полум’яні стріли, а їй. Була рада і з огляду на пана Бабиничa, бо відчувала свою силу та спадало їй на гадку, що якщо ніхто ніколи їй не зміг опиратися, то і в його серці своїми очима певно залишила зарубку.

«Ту іншу забуде, ніяк не інакше, бо невдячністю його там годують, а коли це станеться, знає, де мене шукати, і пошукає… Справжній розбишака!» І погрожувала йому подумки: «Чекай! Відплачу я тобі, перш ніж утішу».

Пана Саковичa тим часом, хоча й недолюблювала, радо приймала. Щоправда, виправдовувався в її очах від звинувачень у зраді в такий самий спосіб, в який мечникoвi тлумачився Богуслав. Казав, що зі шведом уже був укладений мир, вже Річ Посполита відітхнути і зацвісти мала, як тут пан Сапєгa через особисті амбіції все зіпсував.

Ганнуся, не дуже у цих справах петраючи, пропускала ці слова мимо вух. Натомість неприємно вразило її дещо інше в оповіданнях пана старости ошмянськогo.

– Білевичі, – торочив він, – лементують на повний голос про свою кривду та неволю, а тут нічого їм лихого не сталося і не станеться. Не випускав їх князь із Таурогів, щира правда, але це для їхнього ж добра, бо вже за воротами загинути від гультяїв або лісових опришків могли. Не випускав їх і тому, що панну Білевичівну покохав, і це правда! Хто ж його за це не виправдає? Хто, чутливе серце маючи і зітханнями обтяжені груди, інакше б учинив? Якби мав не такі чесні наміри, то точно б, як пан, настільки могутній, міг би віжки собі попустити, але він хотів одружитися, хотів піднести цю вперту панночку до свого княжого стану, щастям її осипати, корону Радзивіллів на її голову одягти, а за це обрáзи на нього невдячні люди накидають, славу йому і честь применшуючи.

Ганнуся не дуже в це вірила, тому спитала того ж дня Олюньку, чи правда те, що князь хотів із нею побратися? Олюнька заперечити не змогла, а що були вже між собою дуже близькі, то подала свої аргументи. Здалися вони правильними і достатніми для Ганнусі, але подумала собі, що Білевичам не було аж так важко в Таурогах, а князь із паном Саковичeм не були такими вже злочинцями, якими їх пан мечник расейняйський оголосив.

Тому, коли прийшли звістки, що пан Сапєгa з паном Бабиничeм не лише не наближаються до Таурогів, а й посунули великим походом на шведського короля аж ген до Львова, Ганнуся спочатку розізлилася, але потім стала міркувати, що якщо їх немає, то немає й потреби утікати з Таурогів, бо можна життя втратити або, у кращому разі, спокійне перебування перетворити на повну небезпек неволю.

Дійшло з цього приводу до суперечок між нею й Олюнькою та мечником. Але навіть вони були змушені визнати, що віддалення пана Сапєги серйозно втечу утруднює, якщо взагалі не робить її неможливою. Тим більше, що у країні закипало щораз сильніше і ніхто з мешканців у своєму майбутньому не міг бути впевненим. Зрештою, навіть якщо й не визнавали рації Ганнусі, втеча без її допомоги, під наглядом пана Саковичa й інших офіцерів, була нереальною. Лише Кетлінґ був їм відданий, але ні до чого, що суперечило б службі, втягнути себе не давав, до того ж часто бував відсутнім, бо його пан Сакович як досвідченого жовніра та здібного офіцера радо використовував проти озброєних загонів конфедератів і розбійників, і з цією метою часто з Таурогів його відряджав.

А Ганнусі було в них щораз краще.

Пан Сакович освідчився їй через місяць після від’їзду князя, але вертихвістка дала йому хитру відповідь, що його не знає, що різне про нього подейкують, що не мала часу ще його покохати, що без дозволу княгині Ґризельди виходити заміж не може, а наприкінці заявила, що хоче йому рік випробування призначити.

Староста шаленів, наказав того дня відміряти одному рейтарoвi за незначну провину три тисячі різок, після яких бідного жовніра поховали, але мусив на Ганнусині умови пристати. Вона ж оголосила зазіхальнику, що якщо служитиме ще вірніше, пильніше та сумирніше, то через рік одержить лише стільки, на скільки буде її милість.

Таким чином гралася з ведмедем, але настільки вже встигла його приборкати, що навіть не буркнув, лише промовив:

– За винятком зради князя, всього панна може від мене вимагати, хоч би й того, щоб на колінах ходив…

Якби Ганнуся знала, які страшні через нетерплячку пана Саковича наслідки спадають на всю околицю, може, його так не дражнила б. Жовніри та міщани в Таурогах тремтіли перед ним, бо карав важко цілком без провини, понад усіляку міру. Військовополонені вмирали в ланцюгах від голоду або припечені залізом.

Не раз здавалося, що дикий староста хоче остудити схвильовану та спечену жаром кохання душу в людській крові, бо зривався раз по раз і сам робив вилазки. І перемога ходила найчастіше його слідом. Вирізав до ноги зграї розбишак. А захопленим у неволю селянам наказував для наочності відрубувати праву руку та відпускати їх такими додому.

Жах від його імені відмежовував, немов муром, Тауроги, навіть більші загони патріотів не насмілювалися заходити далі за Расейняй.

Тиша зробилася всюди, а він із німецьких непосид і місцевого селянства формував за гроші, відібрані в тутешніх міщан і шляхти, щораз нові полки і зростав у силі, щоб їх своєму князеві у разі важкої потреби доправити.

Вірнішого та страхітливішого слугу не зміг би Богуслав знайти.

На Ганнусю зате споглядав пан Сакович щораз тужливіше своїми страшними блідо-блакитними очима і на лютні їй грав.

Так спливало життя в Таурогах для Ганнусі, весело та безтурботно, а для Олюньки – важко й одноманітно. Від однієї променіли веселощі, як вогники, що ночами б’ють від каганця. Обличчя ж другої ставало щораз блідішим, серйознішим, суворішим, чорні брови щораз ближче сходилися на білому чолі, тому врешті-решт прозвали її монашкою і мала в собі вона щось від черниці. Стала привчати себе до думки, що нею стане, що її сам Бог, через біль, через випробування за ґрати монастиря до спокою веде.

Не та це вже була дівчина з чарівними рум’янцями на обличчі та щастям в очах, не та Олюнька, котра колись, їдучи в санях із нареченим, паном Анджеєм Кміцицем, вигукувала: «Гей! Гей! На бори і ліси!»

Весна вже входила в свої права. Розкуті від льоду води Балтики став колисати потужний і теплий вітер, потім дерева заквітли, стрельнули квіти з вологих листяних пуп’янків, потім сонце стало спекотнішим, а бідна дівчина даремно виглядала кінця таурозької неволі, бо і Ганнуся не хотіла втікати, і в країні щораз страхітливіше ставало.

Меч і вогонь лютував так, немовби ніколи милість Божа настати не мала. Хто не взявся за шаблю чи списа взимку, зробив це навесні. Бо більше сніг слідів не зраджував, дрімучий ліс давав кращий прихисток і тепло війну робило легшою.

Звістки, як ластівки, прилітали до Таурогів, часом грізні, часом утішні. Й одні, й другі освячувала чиста дівчина молитвою, а також обливала сльозами смутку чи радощів.

Спочатку розповідали про загальне всього народу повстання. Скільки було дерев у борах Речі Посполитої, скільки колосків колихалося на її ланах, скільки зірок світило по ночах між Татрами та Балтикою, стільки встало проти шведів воїнів. Тих, хто шляхтою будучи, до меча і війни з Божої волі та природного ходу речей народилися. І тих, хто скиби плугом різав, обсіював зерном цю країну. І тих, хто торгівлею та ремеслами по містах займалися. І тих, хто жив у пущах, із бортництва користаючи, випалення смоли, із сокири чи рушниці. І тих, хто над ріками сидячи, рибальством промишляв. І тих, хто в степах кочував зі своїми стадами. Всі взялися за зброю, щоб зайд із країни вигнати.

Вже швед тонув у цьому потоці, як у ріці, що розлилася.

На подив усього світу, безсила ще недавно Річ Посполита знайшла більше шабель на свій захист, ніж міг їх мати німецький імператор або французький король.

Потім прийшли звістки і про Карла-Ґустава, котрий углиб Речі Посполитої чалапав ногами в крові, з головою в диму та полум’ї, блюзнірствуючи. Сподівалися будь-якої миті почути звістку про його смерть і знищення всіх шведських військ.

Ім’я пана Чарнецькогo лунало щораз могутніше від стіни до стіни, проймаючи страхом ворогів і вливаючи дух у польські серця.

– Переміг під Козеницями! – казали одного дня.

– Переміг під Ярославом! – повторювали кількома тижнями пізніше.

– Переміг під Сандомиром! – повторювало далеке відлуння.

Дивувалися лишень, звідки ще береться стільки шведів після таких розгромів.

На завершення прилетіли нові зграї ластівок, а з ними й чутка про оточення короля з усією шведською армією в річковій рогачці. Здавалося, що кінець уже близько, ось він.

Навіть пан Сакович у Таурогах припинив свої вилазки, лише листи по ночах писав і в різні сторони розсилав.

Мечник ходив, наче божевільний. Щовечора заходив зі звістками до Олюньки. Часом аж руки гриз, коли згадував, що доводиться сидіти в Таурогах. Сумувала за полем битви стара жовнірська душа. Врешті-решт почав зачинятися у своєму покої і над чимось цілими годинами міркувати. Раз ухопив несподівано Олюньку за плечі, заридав гіркими слізьми і промовив:

– Мила ти дівчина, єдина донечко, але вітчизна миліша. І наступного дня на світанку зник, наче крізь землю провалився.

Олюнька знайшла лише листа, а в ньому такі слова:

«Хай Бог тебе благословить, кохана дитино. Розумів я добре, що тебе, а не мене стережуть і що самому мені буде легше вислизнути звідси. Нехай мене Бог судить, якщо я це, сирітко, від жорсткості серця та відсутності батьківських почуттів до тебе зробив. Але мука була вже нестерпна і я не міг, ранами Христовими присягаюся, не міг уже більше всидіти. Бо як подумаю, що потоками польська кров за patria et libertate 5252
  Patria et libertate (лат.) – батьківщина та воля.


[Закрыть] ллється, а моєї навіть краплини в цій ріці немає, то мені здалося, що мене навіть янголи небесні за це осудять… Не народитися мені було в святій нашій Жемайтії, де amor patriae живе і мужність, краще народитися мені було не шляхтичем, не Білевичeм, якщо при тобі залишитися і тебе стерегти. Але ти, чоловіком будучи, зробила б те саме, тому й мене простиш, що тебе, як Даниїла, самою в яскині левів покинув. Але як його Бог у милосерді своєму врятував, так само, вважаю, і над тобою буде краща за мою, самої найсвятішої Богородиці, Королеви нашої, опіка».

Олюнька сльозами скропила послання, але полюбила стрийкa за цей учинок ще більше, бо її серце гордістю наповнилося. Тим часом вчинився в Таурогах неабиякий рейвах. Сам пан Сакович вбіг до дівчини, як фурія, і, скидаючи шапку з голови, спитав:

– Де ваш дядько?

– Там, де всі, крім зрадників, перебувають!.. У полі!

– Ви знали про це!.. – вигукнув староста.

А вона, замість збентежитись, підступила на кілька кроків до нього і, міряючи його очима з невисловленим презирством, зронилa:

– Знала, і що?

– Ви… Ех! Якби не князь!.. Ви перед князем відповісте!..

– Ні перед князем, ні перед його прислужником. А тепер прошу звідси!..

І вказала йому пальцем на двері.

Пан Сакович заскреготав зубами і вийшов.

Того ж дня прогриміло в усіх Таурогах про Варецьку перемогу і така тривога заполонила серця всіх шведських прибічників, що навіть пан Сакович не посмів покарати священиків, котрі публічно відспівали в навколишніх костелах Te Deum.

Великий тягар упав йому з серця, коли кількома тижнями пізніше прийшов з-під Мальборкa лист Богуслава з повідомленням, що король вислизнув із річкової пастки. Але інші новини були гірші. Князь вимагав підмоги та наказав залишити в Таурогах не більше війська, ніж цього необхідний захист вимагав. Рейтари в повному спорядженні вийшли наступного ж дня, а з ними Кетлінґ, Оттінґeн, Фітц-Ґреґорі, словом, усі боєздатні, крім Браунa, котрий був украй потрібен панові Саковичу. Тауроги ще більше опустіли, ніж після від’їзду князя.

Ганнуся Борзобагатa стала нудитись і ще більше панові Саковичу докучати. Він же думав, чи не переправити її до Пруссії, бо осмілілі після відходу війська загони стали знову за Расейняй заходити і наближатися до Таурогів. Одні Білевичі зібрали до п’ятисот коней із дрібної шляхти та селян. Вони серйозно потріпали полковника Б’ютцовa, котрий проти них виступив, і плюндрували без милосердя всі села Радзивіллів. Місцеве населення горнулося до них охоче, бо жоден рід, навіть Хлєбовичi, не тішилися такою між простолюдом пошаною й авторитетом, як Білевичі. Панові Саковичу шкода було залишати Тауроги на милість ворогів, він знав також, що у Пруссії важко йому буде з грішми, провіантом, що тут править, як хоче, а там влада його буде обмежена, проте втрачав щораз більше надію, що зуміє втримати місто.

Розбитий Б’ютцов сховався під його опіку, а звістки, які привіз про могутність і розмах заколоту, схилили пана Саковичa остаточно до варіанта з Пруссією.