Текст книги "Потоп. Том III"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 26 страниц)

– Дурниці! Вже моя голова з травня працює над фортелями, і ніколи ще даремно я її не ламав. Маю кілька готових, дуже дотепних, лише реалізувати їх уже часу немає, хіба під Варшавою, куди ми всі вирушимо.

– Я мушу йти до Пруссії! – спростував пан Бабинич. – Тому під Варшавою мене не буде.

– Хіба ж до Пруссії ви дістатися зможете? – поцікавився пан Володийовський.

– Як Бог на небі, так і я проберуся, і свято вам обіцяю, що біґосу насічу неабиякого, як скажу своїм татарам «Гуляй, душе». Вони б і тут ножами горла людям поперерізали, але я їм оголосив, що за будь-яке насильство буде зашморг! Зате в Пруссії охоче і я погуляю. Та щоб я не пробрався! Ви не змогли б, але то зовсім інша річ, бо легше більшій силі дорогу заступити, ніж такій ватазі, як моя, адже з нею й зачаїтися легко. Не раз я вже в очереті сидів, а Дуґласoвi вояки швендяли поруч, тут же, і ні про що не здогадувалися. Дуґлас також піде безперечно за вами і мені тут чисте поле відслонить.

– Aлe його також, подейкують, ви намахали! – промовив задоволено пан Міхал.

– От шельма! – додав пан Заглобa. – Щодня мусив, мабуть, свіжу сорочку брати, так пітнів. Ви навіть Хованського так справно не турбували, і мушу визнати, що навіть я краще не зумів би, якби на вашому місці опинився, хоча ще пан Конецпольський казав, що для роз’їзної війни немає нікого кращого за Заглобу.

– Гадаю, – зауважив панові Кміцицу пан Володийовський, – що якщо Дуґлас і повернеться, то Радзивіллa тут залишить, щоб на вас наступав.

– Дав би Бог! Я таку саму маю надію, – пожвавився пан Анджей. – Якби я став його шукати, а він мене, то ми таки знайшлися б. Утретє вже через мене не пройде, а якщо пройде, то хіба я більше не підіймуся. Ваші таємниці пам’ятаю добре і всі фехтувальні прийоми лубенські маю, як молитву, в пам’яті. Щодня їх також із Сорокою відпрацьовую, щоб собі руку набити.

– Що там фіґлі-міґлі! – махнув рукою пан Володийовський. – Головне – шабля!

Зачепила ця максима пана Заглобу, котрий зараз же зауважив:

– Кожен вітряк думає, що його справа крилами махати, а знаєте, пане Міхале, чому? Бо має полову під дахом, тобто в голові. Воєнне мистецтво також у фортелях полягає, інакше Рох міг би бути великим гетьманом, а ви польним.

– А що пан Ковальський поробляє? – спитав пан Кміциц.

– Ковальський? Вже залізний шолом на голові носить і правильно, бо капуста в казані найкраще вариться. Нажився добряче у Варшаві, здобув собі слави і подався до гусарів, до князя Полубинськогo, а все тому, щоб мати змогу списом Карлa дістати. Приходить до нас щодня під намет і сліпаками глипає, чи шийка глечика з-під соломи не вигулькне. Не можу ніяк цього хлопця від пиятики відучити. Не допомагає добрий приклад! Але я йому напророкував, що йому на зло обернеться вихід із ляуданської хоругви. Шельма! Невдячний чоловік! За стільки добра, яким я його обдарував, на спис мене, сучий син, проміняв!

– То ви його так виховали?

– Прошу пана! Не робіть із мене ведмежатника. Панові Сапєзі, котрий мене те саме питав, я відповів, що одного з Рохом ви мали наставника, але не мене, бо я в молоді роки бондарював і клепки вмів добре забивати.

– Ну, по-перше, такого ви б не посміли панові Сапєзі сказати, – не повірив пан Володийовський, – а по-друге, ви ж постійно бурчали на пана Ковальського, а бережете його, як зіницю ока.

– Волію його, ніж вас, пане Міхале, бо хрущів ніколи не переносив, і влюбливих хлюстів, котрі, побачивши першу-ліпшу жінку, у кицьки-мицьки зараз же починають бавитись, як із німецькими кошенятами.

– Або як із тими мавпами в Казановських, із якими ви воювали.

– Смійтеся, смійтеся, то будете наступного разу самі Варшаву здобувати!

– Tак ніби це ви її здобули…

– А хто Краківську браму розвалив? Хто неволю для генералів обдумав? Сидять тепер на хлібі та воді в Замості, а що Віттемберґ погляне на Вранґеля, то скаже «Заглобa нас сюди засунув!» й обоє в плач. Якби пан Сапєгa не був хворий і тут був присутній, то сказав би вам, хто шведського кліща з варшавської шкури найперший витягнув.

– Заради бога! – запалився пан Кміциц. – Зробіть це для мене і принесіть мені звістку про ту битву, на яку під Варшавою збирається. Дні і ночі на пальцях лічитиму і спокою не зазнаю, поки чогось певного не дізнаюся.

Пан Заглобa приклав палець до чола.

– Послухайте моєї поради, – сказав він, – бо що скажу, то так напевне й здійсниться… Як те певне, що та чарка стоїть переді мною… Чи вона не стоїть? Що?

– Стоїть, стоїть! Кажіть уже!

– Цю генеральну битву ми або програємо, або виграємо…

– Це кожен знає! – закинув пан Володийовський.

– Помовчте краще, пане Міхале, і вчіться. Якщо цю битву програємо, знаєте, що далі буде?.. От, бачите! Не знаєте, бо вже своїми в’язальними гачками під носом, як заєць, ворушите… Так от, скажу я вам, що нічого не буде…

Пан Кміциц, котрий був дуже збуджений, схопився, гримнув чаркою об стіл і вигукнув:

– Досить жили тягнути!

– Кажу ж, що нічого не буде! – набундючився пан Заглобa. – Ви ще зелені, тому не розумієте, як тепер ситуація складається. Бо наш король, наша мила вітчизна, наші війська можуть навіть п’ятдесят битв одна за одною програти… А війна по-старому піде далі, шляхта збиратиметься, а з нею й усі нижчі стани… І якщо не вдасться одного разу, то вдасться іншого, поки ворожа сила не розтане. Але якщо шведи хоча б одну велику баталію програють, то їх дідьки вхоплять, а електора з ними на додачу.

Тут струснув головою пан Заглобa, вихилив чарку, гепнув нею об стіл і вів далі:

– Послухайте, бо цього від когось іншого не почуєте, адже не кожен уміє бачити всю картину загалом. Не один думає, що нас тут іще чекає? Скільки битв, скільки поразок, яких, воюючи з Карлом, неважко зазнати… Скільки сліз? Скільки крові пролитої? Скільки важких нападів?.. І не один сумнівається, і не один проти Божого милосердя та самої найсвятішої Богоматері блюзнірствує… А я вам скажу так: чи знаєте ви, що тих новітніх вандалів чекає? Погибель. А знаєте, що нас чекає? Перемога! Поб’ють нас ще сто разів… Гаразд… А ми поб’ємо їх на сто перший, і буде їм капут.

Після такої промови пан Заглобa заплющив на хвильку очі, але зараз же їх розплющив, глянув блискучими зіницями поперед себе і вигукнув на всю силу своїх грудей:

– Перемога! Перемога!

Пан Кміциц аж розчервонівся на радощах.

– Далебі, він має рацію! Далебі, правильно каже! Не може бути інакше! Мусить такий настати кінець!

– Вже треба визнати, що вам тут нічого не бракує, – промовив пан Володийовський, тицьнувши пальцем у свою голову. – Річ Посполиту можна окупувати, але всидіти в ній нереально… Все одно доведеться забиратися.

– Га! Що? Не бракує! – втішився похвалою пан Заглобa. – Якщо так, то я вам ще напророкую. Бог на боці справедливих! Ви, – тут дідуган звернувся до пана Кміцицa, – зрадника Радзивіллa здолаєте, до Таурогів підете, дівчину відберете, за дружину її отримаєте, потомство виховаєте…

Нехай тіпуна на язик я одержу, якщо так не буде, як я сказав… Заради бога! Тільки не задушіть!

Правильно застерігався пан Заглобa, бо пан Кміціц схопив його у свої обійми, підняв угору і так стискати почав, що аж стариганові баньки на лоба полізли. Але не встиг опуститися на власні ноги, заледве дух перевів, як пан Володийовський, дуже збуджений, ухопив його за руки.

– Моя черга! Кажіть, пане, що мене чекає?

– Бoжe вас благослови, пане Міхале!.. Ваша дівуля не покаже вам дулю… Не бійтесь. Уф!

– Vivat! – вигукнув пан Володийовський.

– Але спершу зі шведами мусимо собі порадити! – додав пан Заглобa.

– Порадимо! Порадимо! – вигукували, брязкаючи шаблями, молоді полковники.

– Vivat! Звитяга!

Розділ XXIV

Тижнем пізніше пробрався пан Кміциц у межі Пруссії електора під Райгродом. Пішло йому це доволі легко, адже перед самим відходом пана гетьманa польного сховався в ліси так ретельно, аж Дуґлас був переконаний, що і розбишацька ватага потягнулася разом з усією татарсько-литовською дивізією під Варшаву, тому лише малі залоги по невеличких замках для захисту цих країв залишив. Дуґлас відійшов також услід за паном Ґосєвським, а з ним пан Радзейовський і князь Радзивілл.

Пан Анджей дізнався про це ще до переходу кордону і дуже стурбувався, що не зможе віч-на-віч зі своїм смертельним ворогом здибатися і що покарати може Богуслава якась інша рука, наприклад, рука пана Володийовськогo, котрий також проти нього присягав. Після чого, не маючи змоги відплатити за кривди Речі Посполитої та свої особисті зрадникові, люто накинувся на маєтки електора.

Тієї ж ночі, коли його татари проминули прикордонний стовп, небо зачервоніло загравами, лунали зойки та ридання людей, яких топтав важкий чобіт війни. Хто польською мовою жалю вмів просити, того за наказом ватажка щадили, натомість німецькі поселення, колонії, села та містечка перетворювалися на річку вогню, а перелякані мешканці йшли під ніж.

І не так хутко олива розливається по морю, коли її мореплавці для заспокоєння хвиль ллють, як розлився той загін татар і добровольців по спокійних і безпечних досі краях. Здавалося, що кожен татарин умів подвоюватися і потроюватися, бути водночас у кількох місцях, аби палити та різати. Не щадили навіть пшеничних ланів, навіть дерев у садах.

Стільки вже часу тримав пан Кміциц у шорах своїх татар, що врешті, коли їх, наче зграї хижих птахів, випустив, то вже ніщо їх не стримувало поміж різні та руйнації. Один перевершував іншого, а що ясир брати не могли, то купалися зранку до вечора в людській крові.

Сам пан Анджей, маючи в серці чимало дикості, дав їй чудовий вихід і хоч власних рук у крові беззахисних не бруднив, зате задоволено на все позирав. На душі був спокійний і совість йому не докоряла, бо була це не польська кров і до того ж єретична. Тому навіть вважав, що приємну річ Богові, й особливо всім святим робить.

Адже електор ленник, тобто слуга Речі Посполитої, котрий із благ її живе, першим підняв святотатну руку на свого короля та володаря, тому належалася йому кара. А пан Кміциц був лише знаряддям Божого гніву.

Тому щовечора спокійно молився на вервечці у відблисках палаючих німецьких поселень, а коли крики мордованих збивали йому рахунок, починав спочатку, щоб душу гріхом недбалості в Божій службі не обтяжити.

Та не лише жорстокі почуття він у серці плекав, бо, крім побожності, оживляло його ще й зворушення, пов’язані пам’яттю з давніми роками. Часто пригадувалися ті часи, в яких Хованськогo з такою великою славою шарпав, і давні компанійці ставали, як живі, перед його очима: Кокосінський, велетень Кульвець-Гіпокентавр, рябий Раницький із сенаторською кров’ю у жилах, Углік, котрий грає на чекані, Рекуць, на котрому людська кров не тяжіла, і Зенд, котрий птаство й усілякого звіра вправно наслідував.

– Всі вони, крім хіба одного Рекуця, в пеклі смажаться. Але от! Якби досі були живі, то в крові б викупалися, гріха на душу не беручи і з користю для Речі Посполитої!..

Тут зітхав пан Анджей від думки, якою згубною річчю є сваволя, оскільки вже на початку молодого шляху до прекрасних вчинків навіки-віків дорогу зачиняє.

Але найбільше зітхав за Олюнькою. І чим глибше заходив у Прусські землі, тим запекліше палили його рани сердечні, немовби ті пожежі, які розпалював, і до давнього кохання вогню додавали. Тож майже щодня промовляв у своєму серці до дівчини:

«Голубко наймиліша, може, про мене ти й забула, а якщо й згадуєш, то лише відраза тобі серце заливає, але я, далеко чи близько, уночі і вдень, в роботі для добра батьківщини, про тебе безперервно думаю і душа летить до тебе через бори та води, як утомлений птах, щоб лише до ніг твоїх упасти. Речі Посполитій і тобі одній я віддав би всю кров свою, але гірко мені, якщо в серці на віки вигнанцем мене ти оголосиш!»

Так міркуючи, йшов щораз далі на північ прикордонною смугою, палив і різав, нікого не жалів. Туга душила його жорстока. Хотів би вже завтра бути в Таурогах, а тим часом дорога була ще така далека і така важка, що врешті стали бити в усі дзвони в усій провінції Прусській.

Хто живий, брався за зброю, щоб вчинити опір страшним нападникам. Приводили залоги навіть із дуже віддалених міст, формували полки навіть із міських підлітків, і незабаром всюди могло стати двадцять селян проти одного татарина.

Кміциц навалювався на ті команди, як блискавка, громив, розпорошував, вішав, викручувався, ховався і знову вигулькував на хвилі вогню, однак не міг уже йти настільки блискавично, як раніше. Не раз доводилося татарським способом нападати і таїтися цілими тижнями в гущавині або очереті над берегами озер. Населення накидалося щораз густіше, немов на вовка, а той також кусав, як вовк, що одним ударом іклів смерть завдає, і не лише захищався, а й зухвалої війни не занехаяв.

Мав багато роботи, часом, незважаючи на погоню, так довго не йшов із якоїсь околиці, поки її мечем і вогнем на кілька миль навколо не винищив. Прізвище його дісталося, хтозна-яким робом, до людських вуст і гриміло, вкрите жахом і розпачем, аж до берегів Балтики.

Міг, щоправда, пан Бабинич знову перейти кордон Речі Посполитої і повз шведські команди поспішити до Таурогів, але не хотів цього зробити, бо прагнув не собі лишень, а й усій Речі Посполитій послужити.

Тим часом надійшли звістки, які місцевим мешканцям додали сил для захисту та помсти, а серце пана Бабиничa наповнили неспокоєм. Прогуділо про велику битву під Варшавою, яку польський король начебто програв. «Карл-Ґустав та електор розбили всі війська Казимирові, – повторювали в Пруссії радісно. – Варшаву знову взяли! Найбільша це в усій війні вікторія і тепер буде вже кінець Речі Посполитій!»

Усі люди, котрих схоплювали і клали на вогонь для допиту татари, повторювали те саме. Були і перебільшені чутки, як зазвичай в непевні часи війни. Згідно з цими чутками війська були повністю розбиті, гетьмани загинули, а Ян-Казимир потрапив у полон.

Отже, все скінчилося? То вся повстала і звитяжна Річ Посполита була лише порожнім маревом? Стільки могутності, стільки війська, стільки видатних людей і знаменитих воїнів: гетьмани, король, пан Чарнецький зі своєю непереможною дивізією, пан коронний маршалок, інші вельможі зі своїми почтами, все пропало, все, як дим, розвіялося? І немає вже інших захисників цієї країни нещасної, крім обширних повстанських партій, які, мабуть, від звістки про поразку, як туман, розвіються?!

Пан Кміциц волосся з чуприни рвав і руки заламував, хапав вогку землю жменями і до розпашілої голови притуляв.

– Поляжу й я! – казав молодик собі. – Але спершу ця земля кров’ю стече!

І став воювати, як шаленець. Не ховався більше, не крився по лісах та очеретах, смерті шукав, кидався, як біснуватий, на сили, втричі більші, і розбивав їх у пух і прах шаблями та копитами. У татарах його померли всі рештки людських почуттів. Вони перетворилися на зграю диких тварин. Хижий, але не дуже придатний до боротьби у відкритому полі люд, не втративши нічого зі своїх здібностей до засідок і підступу, через безперервне вправляння, через постійну боротьбу такий здобули досвід, що навіть найкращій у світі кінноті міг груди в груди втримати поле і розбити каре навіть далекарлійської шведської гвардії. У сутичках з озброєними масами пруссаків сотня цих татар розбивала з легкістю двісті і триста дужих, озброєних мушкетами та списами бійців.

Пан Анджей відучив їх перевантажуватися здобиччю, брали лише гроші, і то саме золото, яке зашивали в кульбаки. Тому, коли хтось поліг, інші запекло билися за його коня та сідло. Багатіючи таким робом, не втратили нічого зі своєї майже надлюдської летючості. Второпавши, що під командуванням ніякого іншого у світі вождя не жнивували б так рясно, прив’язалися до пана Бабиничa, як гончаки до мисливця, і зі справжньою магометанською чесністю передавали після битви у руки Сороки та Кемличів левову частку здобичі, яка призначалася для bagadyr-а.

– Алла! – промовляв Акбах-Улан. – Мало їх Бахчисарай побачить, але ті, котрі повернуться, мурзами всі стануть.

Пан Бабинич, котрий уже давно навчився з війни годуватися, зібрав великі багатства. Натомість смерті, якої більше, ніж золота, шукав, не знайшов.

Сплив знову місяць у бійках і протистояннях, міра яких переважала людські можливості. Бахматам, ячменем і прусською пшеницею відгодованих, потрібно було дати хоч кілька днів відпочинку. Тому молодий полковник, бажаючи також звістки отримати та прогалини в людях новими добровольцями затулити, відступив біля Доспади в межі Речі Посполитої.

Звістки незабаром прийшли, причому такі радісні, що пан Кміциц мало з глузду не з’їхав. Виявилося правдою, що наскільки відважний, настільки невдатний Ян-Казимир програв велику триденну битву під Варшавою, але з якої причини?

Значна частина посполитого рушення розійшлася раніше по домівках, а та, що залишилася, не билася вже так запекло, як тоді, коли штурмували Варшаву і третього дня битви стався переполох. Натомість упродовж двох перших днів перемога таки схилялася на польський бік. Регулярне військо вже не в партизанській роз’їзній війні, а у великій битві з найкращим в Європі вишколеним жовніром проявили таке вміння та витривалість, що навіть шведських і бранденбурзьких генералів подив охопив.

Король Ян-Казимир безсмертну славу здобув. Подейкували, що виявився рівним Карлoвi-Ґуставу вождем і що якби всі його накази виконані були, ворог би втратив ініціативу в битві і війна закінчилася б.

Пан Анджей отримав усі ці новини з вуст безпосередніх очевидців, бо наштовхнувся на шляхту, яка, служивши в ополченцях, брала в битві участь. Один із них розповів йому про чудовий удар гусарів, під час якого сам Карл, котрий, незважаючи на благання генералів, відступати не хотів, мало не загинув. Усі також підтверджували, що неправда й те, що війська були розбиті або що гетьмани полягли. Навпаки, всі сили, крім посполитого рушення, вціліли та відступили в доброму порядку вглиб країни.

На варшавському мосту, який завалився, впустили лише гармати, але «дух через Віслу перенесли». Все військо присягалося, що під командуванням такого вождя, як Ян-Казимир, поб’ють у наступній битві Карлa-Ґуставa, електора і кого буде треба, бо ця битва – це була лише проба, дещо невдала, але доброго духу на майбутнє повна.

Пан Кміциц ламав голову, звідки ж ті перші звістки могли бути такі страшні. Пояснили йому, що Карл-Ґустав навмисно порозсилав фальшиві новини, бо достоту не дуже знав, що робити. Шведські офіцери, котрих пан Анджей тижнем пізніше відловив, підтвердили цю інформацію.

Дізнався також від них, що особливо електор був добряче нажаханий і про власну шкуру щораз більше задумувався, бо більшість війська його під Варшавою полягло. На решту кинулися хвороби такі страшні, що гірше за битви його винищували. Тим часом великополяки, прагнучи за Устя й усі кривди поквитатися, навалилися на саме Бранденбурзьке маркграфство, палили, різали, воду та землю лише залишаючи. За словами офіцерів, наближалася година, коли електор покине шведів і з сильнішим об’єднається.

«Отже, треба йому допекти, – подумав пан Анджей, – аби швидше це зробив».

Тож, маючи коней вже відпочилих, а також заповнені вакансії, знову перейшов через Доспаду і, як дух помсти, знищувати німецькі поселення кинувся.

Різні «партії» наслідували його приклад. Застав полковник опір уже слабший, тому вже зовсім розпоясався. Новини приходили щораз радісніші, такі оптимістичні, що й вірити в них було важко.

Ось, наприклад, подейкували, що Карл-Ґустав, котрий після варшавської битви аж до Радома просунувся, відступає тепер стрімголов до Королівської Пруссії. Що сталося? Чому відступає? На це не було якийсь час жодної відповіді, аж знову прогриміло по Речі Посполитій прізвище пана Чарнецькогo. Розбив під Липцем, розбив під Стшемешном, під самою Равою вирізав до ноги ар’єргард Карлa, що втікав. Після цього, дізнавшись, що дві тисячі рейтарів повертаються з Кракова, напав на них зустрічним боєм і жодного вісника поразки живцем не відпустив. Полковник Форґель, брат генерала, четверо інших полковників, троє майорів, тринадцятеро ротмістрів і двадцять три поручники потрапили в полон. Інші подавали вдвічі більше число, декотрі твердили навіть у піднесенні, що під Варшавою не поразку, а перемогу здобув Ян-Казимир, і що його похід углиб країни був лише фортелем для одурення ворога.

Навіть пан Кміциц став так думати, бо з юних років жовніром будучи, розумівся на війні, і ніколи не чув про таку перемогу, після якої переможцям гірше велося, ніж переможеним. А шведам, либонь, таки було гірше, і саме після варшавської битви.

Панові Анджею пригадалися тоді слова пана Заглоби, коли той під час останньої зустрічі казав, що вікторія не допоможе ніяк шведській справі, а один загальний програш може їх згубити.

«Голова в нього, як у канцлера, – подумав пан Кміциц, – що наче в книзі майбуття читати вміє».

Тут пригадалися йому й інші пророцтва пана Заглоби, як він, Кміциц, наразі Бабинич, до Таурогів дійде, Олюньку свою знайде, порозуміється, одружиться і потомство з нею на хвалу країни наплодить. Коли собі це згадав, вогонь пробіг його жилами. Вже навіть хвилини втрачати не хотів, вирішив різню і пруссаків на якийсь час покинути і до Таурогів летіти.

Але тут на Святвечір прибув до нього один ляуданський шляхтич із хоругви пана Володийовськогo з листом від субтильного лицаря.

«Ми йдемо з паном польним литовським гетьманом і князем підчашим за Богуславом і Вальдеком, – писав пан Міхал. – Об’єднайтеся ж із нами, щоб у полі справжньої помсти шукати, і Пруссія за проблеми Речі Посполитої ще заплатить».

Пан Анджей власним очам вірити не хотів і якийсь час навіть підозрював шляхтича, що його якийсь прусський або шведський комендант навмисно підіслав, аби його разом із загоном татар у засідку привести. Чого б це мав пан Ґосєвський ще раз до Пруссії тягнути? Неможливо було в це повірити. Але рука була пана Володийовськогo, герб пана Володийовськогo, та й шляхтича собі пан Анджей пригадав. Тому розпитувати його почав, де пан Ґосєвський перебуває і куди йти задумує?

Шляхтич був трохи пришелепуватий. Не йому знати, куди пан гетьман хоче йти. Знає лишень, що пан гетьман із тією литовсько-татарською дивізією перебуває за два дні дороги, а при ньому є й ляуданськa хоругва. Позичив її собі на якийсь час пан Чарнецький, але вже давно відіслав, то тепер ідуть туди, куди пан польний гетьман веде.

– Розповідали, – торочив шляхтич, – що до Пруссії підемо, і жовніри зраділи дуже. Але врешті наша справа слухати та битися.

Пан Кміциц, вислухавши реляцію, довго не роздумував, завернув загін татар і пішов великим походом до пана гетьмана, а через два дні, вже пізно вночі, опинився в обіймах пана Володийовського, котрий гаряче зустрів його і зараз же вигукнув:

– Граф Вальдек і князь Богуслав засіли в Простках, шанці насипають, щоб укріпленим табором підстрахуватися. Підемо на них.

– Сьогодні? – зрадів Кміциц.

– Завтра вдосвіта, тобто через дві чи три години.

Тут вони знову обійнялися.

– Так мені щось підказує, що його Господь Бог видасть у руки наші! – зронив зворушений пан Анджей.

– І я так думаю.

– Я присягнув собі до смерті цього дня постити, в який його зустріну.

– Боже заступництво не завадить, – погодився пан Міхал. – Я також не буду заздрити, якщо вам ця доля випаде, бо ваша кривда більша.

– Пане Міхале! Чеснішого за вас кавалера я не зустрічав!

– Дайте ж на вас, Єндрею, подивитися. Почорніли ви від вітру повністю, aлe відзначилися. З великим захопленням дивилася вся дивізія на вашу роботу. Нічого, лише пожарища і трупи. Природжений ви жовнір. Навіть самому панові Заглобi, якби він був тут, важко було б щось краще вигадати.

– Заради бога! А де ж пан Заглобa?

– При панові Сапєзі залишився, бо аж спух від ридань і з відчаю за Рохом Ковальським…

– То пан Ковальський загинув?

Пан Володийовський стиснув губи.

– І знаєте, хто його вбив?

– Звідки ж мені знати?.. Скажіть!

– Князь Богуслав.

Пан Кміциц зірвався з місця, немовби шилом вколотий, і став із шипінням втягувати в себе повітря, відтак заскреготів страшно зубами і, кинувшись на лавку, обхопив мовчки голову руками.

Пан Володийовський ляснув у долоні і наказав помічникові трунки принести, після чого сів навпроти пана Анджея, наповнив келихи і почав розмову:

– Рох Ковальський такою мужньою смертю загинув, що не дай боже жодному з нас гіршу. Досить сказати, що йому сам Карл після бою похорон влаштував і цілий реґімент гвардії салютувати над його труною поставив.

– Якби не від цієї руки, не від цієї пекельної руки! – бідкався пан Кміциц.

– Більше того, від особистої руки Богуслава. Я знаю це від очевидців, котрі власними очима цю трагедію бачили.

– То вас там не було?

– У битві місця не вибирають, лише стоять, де накажуть. Якби я там був, то або мене тут зараз не було б, або Богуслав не насипав би шанці в Простках.

– Розкажіть, як усе сталося. Злості тільки прибуде.

Пан Володийовський випив, обтер свої пшеничні вуса і правив далі:

– Вам, мабуть, не бракувало реляцій про варшавську битву, бо всі про неї розповідають. Тому не буду про неї занадто довго просторікувати. Наш милостивий король… дай йому Бoжe здоров’я і довгих років життя, бо під іншим монархом згинула б наша вітчизна в злиднях… виявився знаменитим полководцем. Якби був послух вождеві, якби ми були його гідні, хроніки записали б нову польську вікторію під Варшавою, рівну Грюнвальдській і під Берестечком. Коротко кажучи, першого дня ми били шведів. Другого почала фортуна то на той, то на інший бік терезів схилятися. Але ми все одно були горою. Тоді пішли в атаку литовські гусари, в яких і Рох служив під командуванням князя Полубинського, видатного воїна. Я бачив їх, коли йшли, як вас зараз бачу, бо я стояв із ляуданцями на височині біля шанців. Було їх тисяча двісті людей і коней, яких світ не бачив. Йшли за півстаї повз нас, і скажу я вам, земля двигтіла під ними. Ми побачили бранденбурзьку піхоту, яка хутко втикала списи в землю, щоб першу атаку зупинити. Інші били з мушкетів, аж дим затулив їх повністю. Глип: а гусари вже розчинилися на конях. Господи, що за стрімкість! Потрапили в дим і… зникли! Мої жовніри ану лементувати: «Розіб’ють! Розіб’ють!» Впродовж хвилини не було нічого видно. Аж загриміло щось і гуркіт вчинився, немовби в тисячі кузнях ковалі молотами вдарили. Аж гульк: Ісусе, Маріє! Eлекторці покотом уже лежать, як жито, через яке буря пройшлася, а наші вже ген за ними! Лише прапори мерехтять! Йдуть на шведів! Вдарили на рейтарів. Рейтари лягли! Вдарили на другий реґімент – пустка! А тут гуркіт, гармати гримлять… Побачили їх, аж коли вітер дим розвіяв. Зім’яли шведську піхоту. Всі втікають, все валиться, відступають, а вони йдуть, немов вулицею… Майже вже всю армію пройшли!.. Зіткнулися з полком кінної гвардії, поміж якої Карл стоїть… І гвардію, наче вихор розвіяв!..

Тут перервав пан Міхал оповідання, бо пан Анджей п’ястуками очі затулив і заголосив:

– Матінко Бoжa! Хоча б раз таке побачити і полягти!

– Такої атаки не побачать вже мої очі, – продовжив низькорослий лицар. – Нам також атакувати наказали… Більше я їх не бачив, але розкажу те, що почув із вуст шведського офіцера, котрий при боці Карла тоді був і власними очима на ті події споглядав. Коли вже гусари все зім’яли по дорозі, той Форґель, котрий пізніше під Равою нам попався, кинувся до Карла: «Ваша величносте, рятуйте Швецію! Рятуйте себе! – вигукнув він. – Відступайте, відступайте! Ніщо їх не зупинить!» А Карл на це: «Нізащо не буду відступати, потрібно опір вчинити або загинути!» Підбігають інші генерали, благають, просять. Не хоче. Рушив уперед, зіткнулися, і зламалися шведи швидше, ніж до десяти полічити. Хтось поліг, когось розтоптали. Інші розвалилися, як горох. Стомлювалися їх різати. Король зміг відбитися. Наїхав на нього пан Ковальський і впізнав, бо його вже двічі бачив. Кинувся на нього!.. Рейтар затулив короля… Але розповідають ті, хто це бачив, що навіть блискавка швидше не вбиває, як Рох розрубав його надвоє. Тоді сам король кинувся на нього…

Пан Володийовський перевів подих і глибоко зітхнув, але пан Кміциц зараз же став благати:

– Закінчуйте вже, бо душа з мене вийде!

– Стялися, отже, в середині поля, кінські груди вдарилися грудьми. Завирувало! «Як погляну, – розповідав нам офіцер, – а король разом із конем уже на землі!» Вибрався, потягнув спусковий гачок кроциці, але схибив. Рох його за голову, бо йому капелюх впав. Вже меч підіймав, вже шведи заклякли від жаху, бо запізно було вже йти на порятунок, як тут Богуслав наче з-під землі виріс і в саме вухо панові Ковальському вистрелив, аж йому голову разом із шоломом розвалило.

– Заради бога! Забракло часу меча опустити?! – зойкнув пан Анджей, вхопившись за чуба.

– Не дав йому Бог такої ласки, – похитав головою пан Міхал. – Ми з паном Заглобою відразу ж збагнули, що сталося. Ось служив хлоп Радзивіллам із юних років, панами своїми вважав, тож, побачивши Радзивіллa, мабуть, збентежився. Може, йому ніколи навіть думка в голові не виникала, що на Радзивіллa можна руку підняти. Буває так, буває! Га! Життям за це поплатився. Дивний чоловік той пан Заглобa, бо він йому ні дядьком, ні навіть родичем не був. Але хтось інший би навіть за сином так не тужив… Правду кажучи, не було чого, бо в такій славетній смерті заздрити саме панові Ковальському можна. Tаж шляхтич і жовнір для того й родиться, щоб якщо не сьогодні, то завтра життя віддати, а про пана Ковальського в хроніках писати будуть і нащадки його ім’я прославлятимуть.

Замовк пан Володийовський, але за хвилину перехрестився і промовив:

– Вічний спочинок дай йому, Господи, й віковічне світло хай йому світить…

– Навіки-віків! – закінчив пан Кміциц.

Ще якийсь час шепотіли молитви, може, схожої смерті для себе просячи, тільки б не від руки Богуслава, аж нарешті пан Міхал зауважив:

– Ксьондз Пекарський нам пообіцяв, що він прямо до раю пішов.

– Певна річ, то йому навіть молитви наші не потрібні.

– Молитви завжди потрібні, бо на реєстр інших будуть вписані, а може, і наш власний.

Пан Кміциц зітхнув.

– На Боже милосердя надія, – промовив він. – Тішуся також тим, що я в Пруссії вчинив, бо за це хоч кілька років чистилища буде мені відпущено.

– Все там фіксується. Що тут людина шаблею вирубає, то там секретарі небесні записують.

– І я служив у Радзивіллa, – згадав пан Анджей. – Але вигляд Богуслава мене не збентежить. Господи Бoжe! Таж Простки зовсім недалеко! Пам’ятаєте, пане, що він і ваш ворог, бо єретик, котрий не раз справжню віру паплюжив!

– І вітчизни ворог! – додав пан Міхал. – Маймо надію, що його час наближається. Пан Заглобa після тієї атаки гусарам пророкував, але промовляв у печалі, в сльозах, наче блаженний. І проклинав Богуслава так, що аж слухачам волосся дибки здіймалося. Князь Казимир-Міхал, котрий із нами проти них виступає, бачив також уві сні дві золоті сурми, які Радзивілли на щиті носять, погризені ведмедем, і зараз же на другий день розповідав: «Або мене, або когось із Радзивіллів нещастя спіткає».