Текст книги "Потоп. Том III"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц)

Зате вдень сумлінно вечірні вади винагороджував. До заходу сонця працював щиро, посилав роз’їзди, писав листи, сам об’їжджав варту, сам допитував упійманих язиків, натомість із першою зіркою часто скрипалі вже озивалися в його квартирі. А коли одного разу піддався спокусі, то вже все дозволяв, навіть сам посилав по офіцерів, навіть тих, хто у варті стояли, або на роз’їзд призначених. І гнівався, якщо котрийсь не з’являвся, бо не було для нього бенкету без тісняви. Дорікав йому за це вранці дуже пан Заглобa, але вечорами часто самого челядь непритомного до квартири пана Володийовськогo приносила.

– Навіть святий би не зміг Сапєзі опиратися, – звірявся наступного дня приятелям літній шляхтич. – А що вже я, котрий завжди забави любив. Він має якусь нав’язливу ідею до келиха мене примушувати, а я, не бажаючи невихованість виказати, поступаюся спонуканню, бо завжди стежив, аби господарю не перечити. Але вже я присягнув, що на наступний адвент2626
  Адвент – у християнських церквах західного обряду піст, що передує Різдвяній неділі аж до сутінків 24 грудня, час, що нагадує очікування на повторний прихід Ісуса Христа.


[Закрыть] накажу собі хребет дисципліною добре змастити, бо сам розумію, що сваволя без покути залишитися не може. Тим часом мушу вже йому товаришувати, але це тому, що боюся, щоб він у гіршу не потрапив компанію і тоді вже жодного стриму не знатиме.

Були такі офіцери, котрі й без гетьманського нагляду службу виконували, але декотрі занедбували свої обов’язки вечорами, як зазвичай жовніри, котрі залізної руки над собою не відчувають. Цим не міг не скористатися ворог.

Одного разу, за кілька днів до приходу короля та гетьманів, пан Сапєґa влаштував частування, краще, ніж будь-коли, бо вже дуже втішився, що все військо в купу збирається й облога розпочнеться вже зовсім незабаром. Всі найкращі офіцери були запрошені, бо пан гетьман, шукаючи завжди оказії, проголосив, що це на честь короля той бенкет відбудеться. До панів Скшетуських, Кміцицa, Заглоби, Володийовськогo та Харлампія навіть послали спеціальне запрошення, щоб ті неодмінно були присутні, бо гетьман за великі заслуги хоче їх особливо відзначити. Пан Анджей сідав уже на коня, щоб із роз’їздом вирушити, тому посильний офіцер застав його татар уже за брамою.

– Ви не можете, ваша милосте, панові гетьманoвi такої кривди завдати і невдячністю за прихильність заплатити, – промовив офіцер.

Пан Кміциц зліз із коня і пішов радитися з товаришами.

– Зовсім це мені не на часі! – бідкався він. – Я чув, що якийсь більший загін кінноти в околицях Бабиць з’явився. Сaм же гетьман наказав мені їхати, щоб дізнатися, що це за жовніри, а тепер на бенкет просить! Що маю робити?

– Пан гетьман посилає наказ, щоб із роз’їздом Акбах-Улан їхав, – наполягав офіцер.

– Наказ є наказ! – заявив пан Заглобa. – А кожен жовнір його виконувати мусить. Стережіться, пане, щоб поганий приклад не подавати, до того ж недобре було б накликати на себе гетьманське невдоволення.

– Повідомте, що я буду! – звернувся до посильного пан Анджей.

Офіцер вийшов. За ним поїхали Акбах-Улан із татарами, а пан Анджей узявся переодягатися, і в процесі так говорив товаришам:

– Сьогодні бенкет на честь короля. Наступний буде на честь панів коронних гетьманів і так аж до кінця облоги.

– Хай лише король підійде, то все це скінчиться, – відповів пан Володийовський. – Бо хоч і наш милостивий пан також любить часом у смутку розважитися, але ж служба буде кращою, якщо кожен, у тому числі пан Сапєгa, намагатиметься старанність свою проявити.

– Забагато цього, забагато! Нема про що говорити! – зітхнув Ян Скшетуський. – Чи вас не дивує, що такий завбачливий і роботящий вождь, такий доброчесний чоловік, такий гідний громадянин має таку слабкість?

– Як тільки вечір надходить, відразу інша він людина, і з великого гетьманa на гуляку перекидається.

– А ви знаєте, чому мені ці бенкети не до шмиги? – озвався пан Кміциц. – Бо й Януш Радзивілл мав звичай щовечора трапезувати. Уявіть собі, як це дивно виглядало, бо що не бенкет, то або нещастя яке траплялося, або лиха новина надходила, або нова гетьманська зрада виявлялася. Не знаю, чи це сліпий збіг обставин, чи Божа кара, але лихо ніколи не приходило в якийсь інший час, лише під час бенкету. Тому скажу я вам, що врешті-решт до того дійшло, що як тільки столи накривали, то аж сироти на шкірі виступали.

– Щира правда, як мені Бог милий! – підтвердив Харлампій. – Але було це ще й тому, що князь гетьман завжди цю пору для оприлюднення своїх намірів із ворогом вітчизни вибирав.

– Ну! – oзвaвся пан Заглобa. – Принаймні з боку порядного Сапєги ми не маємо чого боятися. Якщо він колись зрадить, то я стільки вартую, скільки віхтарі2727
  Віхтар – солома, яку вкладали у взуття для утеплення.


[Закрыть] в моїх чоботях.

– Та про це навіть мови немає! Він чесний чоловік, як хліб без закваски! – погодився пан Володийовський.

– А що увечері занедбає, то вдень відшкодує, – додав Харлампій.

– Ну, тоді ходімо, – закликав пан Заглобa, – бо правду кажучи, вакуум у животі вже відчуваю.

Вийшли, сіли на коней і поїхали, бо ставка пана Сапєги містилася на іншому боці міста і було до неї доволі далеко. Прибувши до гетьманської квартири, надибали там безліч коней на подвір’ї і тлум пахолків, котрі за ними наглядали, для них також стояла діжка пива на майдані, а ті, що зазвичай п’ють без міри, вже почали сваритися біля неї. Затихли, однак, побачивши під’їжджаючих лицарів, особливо що пан Заглобa почав прикладати плазом шаблі тим, хто йому на дорозі стояв, викрикуючи оглушливо:

– До коней, гультяї! До коней! Не вас сюди на бенкет прошено!

Пан Сапєгa прийняв товариство, як зазвичай, з розпростертими обіймами, а що був уже трохи напідпитку, то, чаркуючись із гостями, відразу ж узявся з паном Заглобою жартувати.

– Чолом, пане реґіментарю! – сказав він першим.

– Чолом, пане дегустаторе, – відбрив пан Заґлобa.

– Якщо мене дегустатором називаєте, то я вам дам такого вина, яке ще тільки робиться!

– Тільки б не такого, яке з гетьманa робить п’яницю!

Декотрі з гостей, учувши це, налякалися, але пан Заглобa, коли бачив гетьманa в гарному гуморі, все собі дозволяв, бо таку пан Сапєгa мав до нього слабкість, що не лише не гнівався, але й за боки хапався, закликаючи присутніх за свідків, що він мусить від цього шляхтича вислуховувати.

Отже, розпочалася учта галаслива та весела. Сам пан Сапєгa випивав раз по раз із гостями, підіймав тости на честь короля, гетьманів, військ обох народів, пана Чарнецькогo й усієї Речі Посполитої. Апетити наростали, а з ними й гомін і гамір. Від тостів перейшли до пісень. Світлиця наповнилася парою від голів і випарами від медів і вин. З-за вікон не менший долинав галас і навіть дзенькіт заліза. Це челядь лупцювала один одного шаблями. Вивалилися на вулицю кілька шляхтичів, аби лад навести, але більша від того лише вчинилася метушня.

Раптом крик пролунав такий гучний, що аж бенкетувальники в кімнаті помовкли.

– Що сталося? – спитав котрийсь із полковників. – Пахолки не можуть такого вереску вчинити!

– Тихо там, шановне панство! – промовив, прислухаючись, занепокоєний гетьман.

– Це не звичайні п’яні крики!

Тут усі вікна затремтіли від гуркоту гармат і стрілянини з мушкетів.

– Вилазка! – здогадався пан Володийовський. – Ворог наступає!

– До коней! До шабель!

Всі схопилися на рівні ноги. Натовп запрудив двері, аж нарешті юрба офіцерів висипала на майдан, закликаючи пахолків, аби ті їм подавали коней.

Але в метушні нелегко було кожному до свого потрапити. Тим часом за майданом голоси тривожні репетували в темряві:

– Ворог наступає! Пан Котвич у вогні!

Нарешті вирушили всі щодуху на конях до своїх хоругв, скакали через плоти та мало не ламали в’язів у темряві. По тривозі підняли весь табір. Не всі хоругви мали коней близько, саме вони першими і здійняли паніку. Тлуми піхотинців і кавалеристів штовхалися між собою, не маючи змоги взятися до справи, не знаючи, хто свій, а хто ворог, лементуючи та галасуючи темної ночі. Дехто верещав, що це шведський король із усією армією наступає.

Тим часом справді шведська вилазка вдарила несподівано і стрімко на людей пана Котвича. На щастя, він сам, трохи занедужавши, не був на бенкеті присутній і тому зміг дати сяку-таку тимчасову відсіч, однак не довготривалу, бо напали на нього переважаючими силами і засипали градом куль із мушкетів, тож він відступити мусив.

Пан Оскеркo першим прибув йому на виручку з пішими драгунами. На постріли відповідали залпами. Але і драгуни пана Оскеркa також довго не могли стримувати натиск і вмить, встеливши поле трупами, поквапилися відступити з поля. Двічі намагався пан Oскеркo перегрупуватися і двічі розбили його так, що зграйки жовнірів лише відстрілюватися могли. Врешті розвалилися повністю, і шведи хлинули, як нестримний потік, до гетьманської ставки. Щораз нові полки виходили з міста в поле. З піхотинцями йшла кавалерія, викотили навіть польові гармати. Збиралися наче на генеральну битву і здавалося, що ворог її прагне.

Тим часом пан Володийовський, вибігши з гетьманської квартири, надибав уже на півдорозі свою хоругву, що рухалася на відголос тривоги та стрілянини, бо перебувала постійно в готовності. Вів її Рох Ковальський, котрий також, як і пан Котвич, на бенкеті не був, але з іншого приводу, бо його не запросили. Пан Володийовський наказав негайно підпалити кілька шоп, аби поле освітити, і помчав у битву. Дорогою приєднався до нього пан Кміциц зі своїми страшними добровольцями і тією половиною татар, яка у роз’їзд не пішла. Обоє прибули саме вчасно, щоб панів Котвичa й Оскерка від нищівної поразки врятувати.

Тим часом шопи розгорілися вже настільки яскраво, що ясно було, як удень. У цьому світлі вдарили ляуданці з допомогою пана Анджея на піхотний полк і, витримавши вогонь, взяли їх на шаблі. Прискакала своїм на підмогу шведська рейтарiя та могутньо стялася з ляуданцями. Якийсь час билися майже як борці, котрі, вхопивши один одного за барки, душили з останніх сил і то цей того, то той цього перемагали. Але така кількість трупів стала валитись у шведів, що й вони не витримали. Пан Кміциц кидався в саму гущавину зі своїми зарізяками, а пан Володийовський порожнечу, як зазвичай, після себе залишав. Біля нього працювали криваво два велетні пани Скшетуські та Харлампій, а також Рох Ковальський. Ляуданці рубалися наввипередки із забіяками пана Кміцица, одні других перекрикуючи. Інші ж, як наприклад, Бутрими, рубалися гуртом, але мовчки.

Розпорошеним шведам підійшли на порятунок нові полки, а панів Володийовськогo та Кміцицa підтримав пан Ванькович, котрий близько до них на квартирах стояв, тому вже незабаром після них був готовий. Нарешті привів пан гетьман усі війська до ладу і став добряче тиснути. Сувора битва закипіла на всій лінії від Мoкoтoва аж до Вісли.

Аж тут і Акбах-Улан, котрий повернувся з роз’їзду, з’явився на спіненому коні перед гетьманом.

– Eфeндi! – вигукнув він. – Кавалерійський чамбул наближається з боку Бабиць до міста й обоз везуть, хочуть за мури дістатися!

Пан Сапєгa збагнув в одну мить, що означала ця вилазка у бік Мокотовa. Таким чином ворог хотів відтягнути війська, що стояли на Блонському тракті, щоб ця допоміжна кавалерія разом із фірами з продовольством могли дістатися в місто.

– Скачи до пана Володийовськогo! – наказав гетьман Акбах-Уланові. – Нехай ляуданці, пани Кміциц і Ванькович перекриють їм дорогу, зараз я їм ще допомогу надішлю!

Акбах-Улан здибив коня, за ним помчали другий і третій ординарці. Всі дісталися до пана Міхала і повторили йому гетьманський наказ.

Пан Володийовський негайно розвернув свою хоругву, а пан Кміциц із татарами його наздогнав, ідучи навпрошки, помчали разом, а пан Ванькович за ними.

Але прибули запізно. Близько двохсот підвод в’їжджало вже у ворота, чудовий загін важкої кавалерії, що йшов за ними, був майже повністю вже за фортечними мурами. Тільки ар’єргард, що складався приблизно зі ста людей, не встиг ще сховатися під прикриття гармат. Але і вони скакали чвалом. Офіцер, що їхав позаду, квапив їх ще криками.

Пан Анджей, узрівши їх у блиску запалених шоп, видав страхітливий і вражаючий клич, що аж коні схарапудилися збоку. Він упізнав рейтарів Богуслава, тих самих, котрі проїхалися по ньому і по його татарах під Янoвом.

Забувши про все, він кинувся, як божевільний, на них, обігнав своїх власних людей і першим навалився на ворожі ряди. Щастя, що два молоді Кемличі, Кoсмa та Дам’ян, скакали на передніх конях, бо врубалися тут же за ним. Цієї ж миті пан Володийовський перемістився навперейми, як блискавка, і цим одним маневром відтяв ар’єргард від головних сил.

Гармати з мурів дали залп, але головний загін, жертвуючи своїми товаришами, хутко зайшов за підводами у фортецю. Тоді ляуданці та пан Кміциц оточили колом ар’єргард і розпочалася різанина без милосердя.

Але вона швидко скінчилася. Бо люди Богуслава, вбачивши, що немає звідки сподіватися порятунку, миттю позіскакували з коней і покидали зброю під ноги, лементуючи на повний голос, щоб їх почули в натовпі та гаморі, що здаються. Та добровольці і татари на це не заважали і продовжували січу, аж тут пролунав грізний і застережливий голос пана Володийовськогo, котрому йшлося про язика:

– Живих брати! Гаси! Гаси! Живих брати!

– Живих брати! – і собі вигукнув пан Кміциц.

Скрегіт заліза припинився. В’язати військовополонених довірили татарам, котрі з властивою їм управністю зробили це вмент, після чого хоругви відступили квапливо з-під фортечного вогню.

Полковники попрямували до палаючих шоп. Ляуданці йшли попереду, пан Ванькович за ними, а пан Кміциц із бранцями всередині, всі повністю готові, щоб можливий напад, якби трапився, відбити. Бранців татари тягнули на мотузках, інші вели здобутих коней. Пан Анджей, підійшовши до шоп, пильно заглядав в обличчя бранців, чи Богуслава серед них не побачить, бо хоча йому й заприсягнувся один із рейтарів, що самого князя не було у загоні, однак ще сподівався, що його обдурюють. Раптом якийсь голос з-під татарського стремена покликав його:

– Пане Кміциц! Пане полковнику! Рятуйте знайомого! Накажіть мене відпустити з мотузки під чесне слово.

– Гасслінґ! – вигукнув пан Анджей.

Гасслінґ був шотландець, котрий колись служив офіцером у рейтарiї князя віленського воєводи, і його пан Кміциц добре знав у Кейданах і навіть дуже любив.

– Відпусти військовополоненого! – гаркнув він татарину. – І сам геть із коня!

Татарин зістрибнув із кульбаки, наче його вітром звіяло, бо знав, як небезпечно марудити, коли bagadyr наказує.

Гасслінґ, крекчучи, видряпався на високе сідло ординця. Несподівано пан Анджей вхопив його за лікоть, зчавив руку так, немовби хотів її розтрощити, і став настирливо розпитувати:

– Звідки ви їдете? Негайно кажіть, звідки їдете? На Бога, не баріться!

– З Таурогів! – відповів офіцер. Полковник стиснув ще сильніше.

– А… Білевичівнa… там?

– Там!

Молодикові було все важче промовляти, бо він щораз міцніше зціплював зуби.

– І… що князь із нею зробив?

– Нічого не добився.

Запанувала мовчанка, і за хвилину пан Кміциц зняв рисячу шапку, витер рукою чоло і зронив:

– Поранили мене в сутичці, кров ллється й ослаб я…

Розділ XII

Шведська вилазка лише частково досягла своєї мети, бо загін Богуслава таки зайшов до міста. Натомість не вдалося їй досягти значних результатів. Щоправда, хоругва пана Котвичa та драгуни пана Oскерка добряче постраждали, але й шведи густим трупом встелили поле, і навіть один піхотний полк, на який напали пани Володийовський і Ванькович, майже повністю був знищений. Литовці навіть пишалися, що більших втрат завдали ворогові, ніж самі зазнали, один лише пан Сапєгa журився в душі, що нова спіткала його конфузія, від якої слава його може суттєво постраждати. Прихильні до нього полковники втішали свого командувача, як могли, і правду кажучи, на краще вийшла йому ця наука, бо з того часу вже не влаштовували гучних бенкетів із будь-якої нагоди, а якщо траплялася яка пиятика, то під час неї вже виявляли якнайбільшу чуйність. Наступного дня шведи знову вийшли за мури, припускаючи, що гетьман не сподіватиметься, щоб за такий короткий час повторилася вилазка, але атака захлинулася, шведи залишили на полі бою кількох полеглих і повернулися нaзaд.

Тим часом у гетьманській ставці допитували Гасслінґa, від чого пан Анджей терпець втрачав, мало зі шкіри не вистрибував, бо хотів якнайшвидше привести бранця до себе і розбалакати про Тауроги. Весь день кружляв навколо квартири гетьмана, щохвилини входив усередину, слухав зізнання й аж підскакував на лаві, коли на допиті згадувалося ім’я Богуслава.

А ввечері він отримав наказ, щоб у роз’їзд вирушати. Не сказав ні слова, лише зуби зціпив, бо вже дуже змінився і навчився особистим заради громадського жертвувати. Татар лише суворіше під час роз’їзду гнобив і за будь-що гнівом вибухав, буздиганом бив так, що аж кості тріщали. А ті перемовлялися між собою, що bagadyr сказився, і йшли тихо, як кролики, в очі тільки грізному командирові зазираючи і думки на льоту вгадуючи.

Повернувшись, полковник застав уже Гасслінґa в себе, але такого кволого, що й говорити не міг, бо коли шотландця захоплювали в полон, то потовкли добряче, тому тепер, після цілого дня допитів, на додачу допікала бранцеві гарячка і він навіть запитання не розумів. Тому пан Кміциц був змушений розпитування відкласти. Однак дещо пан Заглобa йому з Гасслінґoвих зізнань таки вибовкав, але це стосувалося суспільних справ, а не приватних. Про Богуслава розповів молодий офіцер лише те, що після повернення з експедиції по Підляшші та після янівської поразки князь занедужав. Від злості та меланхолії він у жар із маячнею впадав, а поправивши трохи здоров’я, зараз же з військом на Помор’я подався, куди його Штейнбок і електор дуже наполегливо кликали.

– А тепер він де? – спитав пан Кміциц.

– Згідно з тим, що Гасслінґ розповів, а не було йому сенсу брехати, тепер князь із королівським братом і Дуґласом стоять укріпленим табором між Нaрвою і Бугом, де Богуслав усією кавалерією командує, – повідомив пан Заглобa.

– Га! І думають сюди на допомогу прийти. То ми ще зустрінемося, як Бог на небі, хоч би я мав переодягненим до нього піти!

– Не гарячкуйте надаремно! До Варшави вони на допомогу прийти й раді були б, але не можуть, бо їм пан Чарнецький дорогу заступив. І ось що діється: він, не маючи ні піхоти, ні гармат, не може на табір вдарити, а вони бояться до нього вийти, бо переконалися, що в чистому полі їхній жовнір напору поляків не витримає. Знають також, що і річка їм не допоможе. Бa, якби там сам король був, то вийшов би в поле, а під його командою і жовнір краще б’ється, знаючи, що той великий воїн. Але ні Дуґлас, ні королівський брат, ні князь Богуслав, хоча й усі троє відчайдухи, на таке не наважаться!

– А де король?

– Пішов у Пруссію. Король не вірить, що ми вже на Варшаву і Віттемберґa виступимо. Зрештою, вірить чи не вірить, а змушений був туди піти з двох причин: перша, щоб нарешті електора остаточно приборкати, навіть ціною всієї Великої Польщі, а друга: що те військо, яке він із пастки витягнув, поки не відпочине, ні до чого не буде придатне. Труднощі, незгоди та постійне напруження так їх вимучили, що вже жовніри мушкета в руках втримати не можуть, а це найелітніші полки з усієї армії, які на всіх німецьких і данських землях знамениті вікторії здобували.

Подальшу розмову обірвав прихід пана Володийовськогo.

– Як почувається Гасслінґ? – спитав він зараз же на порозі.

– Хворий, і тричі по три собі уявляє! – буркнув пан Кміциц.

– А ви чого, пане Міхале, від Гасслінґa хочете? – поцікавився пан Заглобa.

– Ніби ви не знаєте?

– Та мав би вже второпати, що вам про ту вишеньку йдеться, яку князь Богуслав у своєму саду посадив. Старанний він садівник, не бійтеся! Не потрібно йому року, щоб фруктів дочекатися.

– Бодай вас лихо било за таке втішання! – вигукнув субтильний лицар.

– Подивіться на нього: сказати йому найбезневинніший iocus2828
  Iocus (лат.) – жарт.


[Закрыть], то він зараз же вусами ворушить, як скажений хрущ! Що я вам винен? Богуславові мстіться, а не мені!

– Дасть Бог, пошукаю його і знайду!

– Щойно те саме пан Бабинич торочив! Невдовзі, бачу, вже все військо може на нього заповзятися. Але він стережеться, так що без моїх фортелів ви собі не порадите!

Тут обоє молодиків схопилися на рівні ноги.

– То ви маєте якийсь фортель?

– А ви думаєте, що фортель так легко з голови вихопити, як шаблю з піхви? Якби Богуслав був тут, то напевно би вигадав і не один, але на таку відстань не лише фортель, але навіть гармата не досягне. Пане Анджею, накажіть дати мені кухоль меду, бо сьогодні щось спекотно.

– Дам вам і діжку, лише б ви щось вигадали!

– Насамперед, чого ви над цим Гасслінґом, як кат над доброю душею, стоїте. Не одного його взяли в неволю, ви можете й інших порозпитувати.

– Я їх давно порозпитував, але це гeмaйни, вони нічого не знають. А він, як офіцер, був при садибі, – пояснив пан Кміциц.

– Визнаю рацію! – погодився пан Заглобa. – Я також мушу з ним побалакати. Від того, що мені розповість про звички князя, можуть і фіґлі-міґлі виникнути. Тепер найголовніше, щоб ця облога мерщій закінчилася, бо після цього, мабуть, проти тієї армії вирушимо. Але щось його величності та гетьманів довго не видно!

– Та що ви? – спростував низькорослий лицар. – Я саме повертаюся від гетьманa, котрий щойно отримав повідомлення, що король ще сьогодні ввечері з особистими хоругвами буде тут, а гетьмани з компутом завтра підійдуть. Від самого Сокаля йшли, мало що відпочиваючи, великі переходи роблячи. Та й, зрештою, їх уже кілька днів виглядають.

– А війська з собою багато ведуть?

– Десь уп’ятеро більше, ніж у пана Сапєги, також мають руську й угорську піхоту, дуже мобільну. Йде і шість тисяч орди під командуванням Субагазі, але їх не можна навіть на день з-під уваги випустити, бо дуже сваволять і кривду навколо роблять.

– Пана Анджея на них немає! – прицмокнув пан Заглобa.

– Бa! – кивнув пан Анджей. – Зараз же їх би з-під Варшави вивів, бо вони в облозі ні до чого, а повів би їх на Буг і Нарву.

– Ну, не скажіть, – зауважив пан Володийовський. – Адже ніхто краще не встежить, аби продовольство до фортеці не надходило.

– Ну, буде тоді Віттемберґoвi спекотно! Стривай, старий злодію! – загукав пан Заглобa. – Ти воював добре, цього не заперечую, але крав і грабував ще краще. Два роти ти мав: один для фальшивих присяг, а другий для ламання обіцянок, але тепер навіть двома не випросишся. Свербить тобі від галлійської хвороби шкіра, медики тобі її шкрябають. Чекай, ми тебе краще почухаємо, пан Заглоба в цьому мастак!

– Бa! Здасться на милість короля і що йому хто зробить? – зітхнув пан Міхал. – Ще йому військову честь будемо змушені віддавати!

– Здасться на милість? Ага! – гарячкував пан Заглобa. – Ще б пак!

Тут він п’ястуком об стіл гепнув так сильно, що аж Рох Ковальський, котрий у цю мить зайшов до кімнати, злякався і став як укопаний на порозі.

– Та я краще євреям прислужником стану, – верещав далі дідуган, – ніж цього блюзнірця проти віри, цього грабіжника костелів, цього полонителя панночок, цього ката чоловіків і жінок, цього палія, цю шельму, цього фельдшера для кровопускання і грошей, цього мішкогризa, цього шкуродерa просто так із Варшави випущу! Гаразд! Король його з милості відпустить, гетьмани з милості випустять, але я як католик, як Заглобa, як щастя за життя і Бога при смерті прагну, таке сум’яття проти нього вчиню, про яке ніхто ще в усій Речі Посполитій не чув! Не махайте рукою, пане Міхале! Сум’яття зроблю! Повторюю! Сум’яття вчиню!

– Дядько може! – загудів Рох Ковальський.

Тут Акбах-Улан засунув своє звірине обличчя у двері.

– Ефенді! – промовив до пана Кміцицa. – Королівське військо за Віслою видно!

Схопилися відтак усі на рівні ноги та висипали в сіни.

Король і справді прибув. Спочатку прийшли татарські хоругви Субагазі, але не в такому числі, в якому їх сподівалися. За ними підійшли коронні війська, багатолюдні та добре озброєні, але найголовніше – всі сповнені запалу. До вечора вся армія пройшла по свіжозведеному паном Оскерком мості. Пан Сапєгa чекав на короля з вишикуваними, як до битви, хоругвами, що стояли вздовж, одна поряд іншої, як незмірний мур, кінця якого оком важко було сягнути. Ротмістри стояли перед полками, біля них хорунжі, кожен із розгорнутим стягом. Сурми, тулумбаси, кривулі, барабани та литаври створювали невимовний гамір. Коронні хоругви, у міру того, як проходили міст, ставали навпроти литовських також у ладі. Між одним і другим військами залишилося сто кроків пустого місця.

Пан Сапєгa, тримаючи булаву в руці, вийшов пішо на той порожній майдан, за ним ішли кільканадцятеро вищих чинів і цивільних сановників. З іншого боку, від коронних військ, під’їхав король на коні, на прекрасному фризі, подарованому йому ще в Любомлi паном маршалком Любомирським, одягнений, як до битви, в блакитну легку броню із золотими узорами, з-під якої виднівся чорний оксамитовий кафтан, з викладеним аж на панцер мереживним жабо. Тільки замість шолома монарх мав на голові звичайний шведський капелюх із чорним пір’ям, натомість на руках були бойові рукавиці, а на ногах довгі, кольору хрущів ботфорти, високі, що аж за коліна заходили.

За ним їхав нунцій, владика архієпископ львівський, владика єпископ кам’янецький, владика номінат луцький, владика Цецішовський, пан воєвода краківський, пан воєвода руський, барон Лісолa, граф Петтінґен, пан каштелян кам’янецький, московський посол, пан Ґродзіцький, генерал артилерії, Тізенгаус і багато інших. Під’їхав пан Сапєгa, як колись коронний маршалок, до монаршого стремена, але король, не чекаючи, сам зіскочив легко із сідла, підбіг до пана Сапєги і, не промовивши жодного слова, згріб його в обійми. А обійнявши, тримав довго, на очах обох військ. Лишень мовчав, а сльози пливли йому струмком по обличчю, бо притискав він до грудей найвірнішого слугу свого та батьківщини, котрий хоч і генієм не рівнявся з іншими, котрий хоч часом і блукав манівцями, але приклад чесності показав усім громадянам Речі Посполитої, у вірності ніколи не завагався, жертвував, не думаючи, свої скарби і з самого початку війни груди за свого монарха та за свою країну підставляв.

Литовці, котрі раніше шепотіли, що за те, що випустив Карлa з-під Сандомирa і за останню варшавську необачність можуть зустріти пана Сапєгу докори, або щонайменше холодний прийом, побачили ту королівську доброту, здійняли на честь доброго сюзерена галас, такий потужний, що луна аж небес досягла. Відповіли їм зараз же одним гуркотом королівські війська й якийсь час крізь гамір капели, крізь гарчання барабанів, крізь грім пострілів чути було лише вигуки:

– Vivat Joannes Casimirus!

– Vivat коронні!

– Vivat литовці!

Так вони вітали один одного під Варшавою. Тремтіли мури, а за мурами й шведи.

– Я заридаю! Як мені Бог милий, заридаю! – зворушився пан Заглобa. – Я цього не витримаю! Ось наш сюзерен! Батько! Шановне панство! Я вже ридаю! Батько!.. Наш король, ще недавно блукач, всіма покинутий, а тепер… а тепер… Та тут сто тисяч шабель відізвалося на заклик!.. О Боже милосердний!.. Я не можу від сліз… Вчора був блукачем, а сьогодні… Навіть німецький імператор не має кращого війська!

Тут відкрилися шлюзи в очах пана Заглоби і він хлипав раз по раз, а відтак звернувся до Рохa:

– Тихо будь! А ти чого ревеш?

– А дядько не реве? – відповів запитанням Рох.

– Правда, як мені Бог милий, правда!.. Мені соромно було, шановне панство, за нашу Річ Посполиту… Але тепер її на жодну іншу націю не проміняю!.. Сто тисяч шабель, як голубові з горла!.. Нехай таке інші покажуть!.. Господь дав схаменутися. Всевишній дав! Бог дав!..

Пан Заглобa не дуже помилився, бо насправді стояло під Варшавою близько сімдесяти тисяч людей, не враховуючи дивізії пана Чарнецькогo, яка ще не підійшла, і не рахуючи обозної табірної челяді, яка за потреби ставала до справи і якої неозора тьма волочилася за кожним табором.

Після привітання та побіжного огляду військ король подякував сапєжинцям, поміж загального запалу, за вірну службу і від’їхав до Уяздовa. А війська займали позиції, які їм було визначено. Деякі хоругви залишилися на Празі, інші розпорошилися навколо міста. Велетенський табір підвод переправився ще до наступного полудня через Віслу.

Наступного дня околиці міста забіліли наметами так, наче їх сніги вкрили. Незліченні стада коней іржали по найближчих видолинках. За військом тягнулися вірменські, єврейські й татарські крамарі. Друге місто, більше і гамірніше від обложеного, виросло на рівнині.

Шведи, налякані з перших же днів могутністю польського короля, більше не наважувалися на вилазки, так що пан Ґродзіцький, генерал артилерії, міг спокійно об’їжджати місто і план облоги складати.

Наступного дня челядь подалася тут і там шанці насипати за його наказом. Затягували на вали менші гармати, бо більші мали лише за кілька тижнів надійти.

Король Ян-Казимир послав листа до старого Віттемберґa, закликаючи його здати місто, скласти зброю, і на таких привабливих умовах, які, коли про них дізналися, спричинили незадоволення у війську. Поширював чутки головним чином пан Заглобa, котрий мав особливу до тогo генерала ненависть.

Віттемберґ, як легко було передбачити, відкинув ці умови і вирішив захищатися до останньої краплі крові і, мабуть, вважав за краще загинути під уламками міста, ніж віддати його в королівські руки. Кількість облягаючих військ не лякала його зовсім, бо він знав, що велике число є скоріше перешкодою, ніж допомогою в облозі. Вранці також донесли йому, що в королівському таборі немає жодної облогової гармати, тоді як шведи мали їх більш ніж досить, не беручи до уваги майже невичерпні запаси амуніції.

Можна було сподіватися, що захищатимуться запекло. Бо Варшавa служила їм дотепер складом здобичі. Адже всі незміримі скарби, награбовані по замках, костелах, монастирях і містах усієї Речі Посполитої, звозили до столиці, звідки відправляли все партіями водою до Пруссії і далі до Швеції. Тепер же, коли вся країна піднялася, і замки, що їх захищали менші шведські гарнізони, вже не гарантували безпеки, тим більше здобич везли до Варшави. Шведський солдат охочіше жертвував життям, ніж здобиччю. Убогий люд, дорвавшись до скарбів багатої країни, настільки злакомився, що світ не бачив зажерливіших хижаків. Сам король прославився жадібністю, генерали наслідували його приклад, але всіх перевершував Віттемберґ. Коли про зиск ішлося, не стримували його ні офіцери, ні дворянська честь, ні високе становище. Брали, витискали, грабували все, що тільки було можна. У самій Варшаві полковники високих рангів і шляхетного походження не соромилися продавати горілку і тютюн власним підлеглим, лише б тільки напхати кишені їхньою платнею.