Текст книги "Потоп. Том III"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 26 страниц)

– На нову війну? – насупив брови пан Анджей. – Що ж ви таке кажете?

– Цей лист краще за мене вам усе пояснить, – вклонився пан Вершулл, подаючи гетьманського листа.

Пан Кміциц гарячково зламав печатку. У листі пана Сапєги він прочитав таке:

«Вельмишановний пане Бабиничу! Новий потоп заливає нашу вітчизну! Новостворена ліга шведів із Ракочі з’явилася і готує поділ Речі Посполитої. Вісімдесят тисяч угорців, трансільванців, волохів і козаків готові от-от перетнути південний кордон. Тому треба останні сили напружити, щоб хоча б славетне ім’я після нашого народу на майбутні віки залишилося. Посилаю вашій милості цей наказ, згідно з яким Ви маєте, не гаючи жодної хвилини, відразу ж на південь коней повернути і короткими дорогами до нас прямувати. Застанете нас у Бресті, звідкіля, не гаючись, далі Вас пошлемо. Тим часом periculum in mora! Князь Богуслав видерся з неволі, а пан Ґосєвський наглядає за Пруссією та Жемайтією. Поквапитись Вашій милості дуже рекомендую, бо впевнений, що любов до гинучої батьківщини найкращою буде для вас спонукою».

Пан Анджей закінчив читати і впустив листа на землю. Він витер рукавом зволожене своє обличчя, глянув затуманено на пана Вершуллa і спитав тихим, здавленим голосом:

– І чого ж це пан Ґосєвський має в Жемайтії залишатися, а я вирушати на південь?

Пан Вершулл стенув плечима.

– Спитайте, ваша милосте, пана гетьманa в Бресті про причини! Я ж нічого не скажу.

Страшний гнів раптом схопив полковника за горло, очі його заблистіли, обличчя посиніло і він скрикнув страхітливим голосом:

– А я звідси не піду! Втямили?!

– Отакої, – відреагував пан Вершулл. – Моїм завданням було наказ передати, а решта – ваша справа! Що ж, вітаннячко! Я хотів до вас на кілька годин у компанію напроситись, але після того, що почув, волію пошукати іншої.

Зронивши це, він розвернув коня і від’їхав.

Пан Анджей сів знову під фігурою і став бездумно розглядати небо, немовби погоду хотів відгадати. Пахолок відсунувся з кіньми подалі і тиша зробилася навколо.

Ранок був погожий, блідий, напівосінній, а наполовину уже й зимовий. Вітер не віяв, але з беріз, що росли неподалік від хреста, налітали без шелесту рештки пожовклого та скрученого від холоду листя. Незліченні зграї ворон і галок літали над лісами, деякі сідали з гучним карканням зовсім поряд фігури, бо на полі і на дорозі лежало ще повно непохованих тіл шведських. Пан Анджей дивився на те чорне птaствo, кліпаючи очима, наче хотів його перелічити. Потім склепив повіки і довго сидів нерухомо. Нарешті сіпнувся, насупив брови, притомність повернулася на його обличчя, і він заговорив:

– Інакше ніяк не можна! Поїду за два тижні, але не зараз. Хай роблять, що хочуть! Не я Ракочі привів. Я не можу! Що занадто, це не здорово!.. Мало я товкся, калатав, мало безсонних ночей у сідлі провів, кров свою та чужу проливав? То така за це нагорода?!. Якби ще хоча б того листа не отримав, то пішов би. Але обидва прийшли тієї ж години, наче для більшого болю, більшої печалі для мене… Нехай хоч світ западеться, а я не піду! Не згине за два тижні вітчизна, зрештою, вочевидь, Божий гнів тяжіє над нею, і не в людській моці це змінити. Господи Бoжe! Гіперборейці, шведи, пруссаки, угорці, трансільванці, волохи, козаки, все нараз! Хто ж цьому протистоятиме? О Всевишній, що Тобі завинила ця вітчизна нещасна, цей побожний король, що Ти відвернув від них обличчя і ні милосердя, ні порятунку не даєш, і лиха щораз нові засилаєш? Мало ще крові? Мало сліз? Tа ж тут люди вже як веселитися забули, та тут вітри не віють, лише стогнуть… Tа тут дощі не падуть, лише плачуть, а Ти шмагаєш і шмагаєш! Милосердя, Господи! Порятунку, Отче!.. Ми грішили… але мало б прийти поліпшення!.. Ось ми поступилися своєю пихою, сіли на коня і б’ємося, і б’ємося! Відмовилися від сваволі, відмовилися від особистого… Чому ж нас не відпустиш? Чому не втішиш?

Тут совість схопила його за чуба і затрясла ним, аж зойкнув, бо водночас здалося йому, що чує якийсь невідомий голос, що з небесного склепіння надходить і промовляє:

– Занехаяли особисте? А ти, нещасний, що зараз робиш? Заслуги свої підіймаєш, а коли прийшло перше ж випробування, як необ’їжджений кінь дибки стаєш і лементуєш: «Не піду!» Гине мати, нові мечі груди їй прошивають, а ти від неї відвертаєшся, не хочеш її підперти плечем, за власним щастям женешся і лементуєш: «Не піду!» Вона залиті кров’ю руки простягає, вже падає, вже мліє, вже вмирає і з останніх сил кличе: «Діти! Рятуйте!» А ти їй відповідаєш: «Не піду!» Горе вам! Горе такому народові, горе всій Речі Посполитій!

Тут панові Кміцицу від страху волосся заворушилося на голові й усе його тіло затремтіло, немовби його напад лихоманки схопив… І гупнув парубок обличчям до землі, і не кликати, а волати став нажаханий:

– Ісусе, не карай! Ісусе, змилуйся! Воля Твоя! Я вже піду, я піду!

Потім молодик якийсь час лежав мовчки і ридав, а коли підвівся нарешті, то обличчя мав спокійне і став молитися:

– Ти, Господи, не дивуйся, що мені жаль, бо я був за крок від щастя у своєму раю. Але нехай уже так буде, як Ти розпорядишся! Тепер уже розумію, що мені Ти хотів сказати, і чому мене наче на роздоріжжя поставив. Це ще один прояв волі Твоєї. Навіть не озирнуся я назад! Тобі, Господи, жертвуватиму цю свою жорстоку печаль, це моє пригнічення, моє важке розчарування. Нехай же мені все зарахується за те, що я князя Богуслава пожалів, від чого плакала вся вітчизна. Бачиш тепер, Боже, що це була моя остання особиста справа. Більше вже не буду. Милостивий Oтчe! Ще я цю кохану землю поцілую, ще ноги Твої закривавлені обійму… І піду, Христе! Я піду!..

І він пішов.

А в реєстрі небесному, в якому записують лихі та добрі людські вчинки, пробачили йому цієї миті всі провини, бо це вже був чоловік, котрий повністю виправився.

Розділ XXIX

Жодна книжка не описала, скільки ще битв провели війська, шляхта та люд Речі Посполитої з ворогами. Воювали по лісах, полях, по селах, містечках і містах. Воювали в Королівській і в Княжій Пруссії, на Мазовші, у Великій Польщі, Малій Польщі, в Україні, Литві та Жемайтії, змагалися без спочинку, вдень і вночі.

Кожна грудочка землі наситилася кров’ю. Прізвища лицарів, святі вчинки, великі самопожертви згинули в пам’яті, бо не записав їх літописець і не проспівала лютня. Але під могутністю цих прагнень зігнулася нарешті ворожа сила.

І як прекрасний лев, що лише хвилину тому, прошитий кулями, лежав, як мертвий, підіймається враз і, трясонувши королівською гривою, зареве потужно, аж зайди від страху ціпеніють, а ноги їхні аж сверблять до втечі, так і вся Річ Посполита ставала щораз грізнішою, праведного гніву повна, проти всього світу стати готова. Кості нападників заламала неміч і страх. Не про здобич уже думали, а лише про те, щоб із левової пащі цілими додомy вибратися.

Не допомогли нові ліги, нові загони угорців, трансільванців, козаків і волохів. Пройшла, щоправда, ще раз буря між Краковом, Варшавою та Брестом, але об польські груди вона розбилася і незабаром химерним розвіялася туманом.

Король шведський, першим засумнівавшись у цій справі, на данську війну від’їхав. Зрадливий електор, запобігливий перед сильним, але зухвалий перед слабкішим, чолом до ніг Речі Посполитої вдарив і шведів лупцювати взявся. Розбишацькі загони зарізяк Ракочі втікали що було сил у свої трансільванські хащі, які пан Любомирський вогнем і мечем спустошив.

Але легше було їм вторгнутись у межі Речі Посполитої, ніж вийти з них без покарання. Коли наздогнали їх біля переправи, трансільванські графи попадали навколішки перед панами Потоцьким, Любомирським і Чарнецьким, у пилюці вимолюючи жалість.

– Віддамо зброю, віддамо мільйони! – волали вони. – Лише дозвольте нам піти!

Прийнявши викуп, гетьмани змилувалися над цим військом негідників, але орда рознесла їх кінськими копитами вже біля самих їхніх домашніх порогів.

Спокій повільно повертався на польські рівнини. Король ще останні прусські фортеці відбирав, пан Чарнецький мав до Данії занести польський меч, бо Річ Посполита вже не хотіла вдовольнитися лише вигнанням ворогів.

Відбудовувалися з руїн села та міста. Населення поверталося з лісів, плуги з’явилися на ріллі.

Восени 1657 року, зараз же після угорської війни, мирно вже було в більшій частині земель і повітів, а особливо тихо – в Жемайтії. Ті з ляуданців, котрі свого часу пішли з паном Володийовським, були ще десь ген у полі, але вже очікували вдома на їхнє повернення.

Тим часом у Мoрoзaх, Волмонтовичaх, Дрoжeйкaнaх, Мoзґах, Ґощунах і Пацунелях жінки, підлітки обох статей і люди похилого віку орали, сіяли озимину, відбудовували спільними зусиллями хати в тих околицях, через які пожежа пройшла, щоб воїни після повернення знайшли принаймні дах над головою і в голоді не мали потреби бідувати.

Олюнька сиділа вже якийсь час у Водоктах із Ганнусею Борзобагатою та мечником. Пан Томаш до своїх Білевичів не квапився. По-перше, тому, що вони згоріли, а по-друге, що йому миліше було біля дівчат, ніж самому. Тим часом за допомогою Олюньки впорядковував Водокти. Панночка хотіла якнайкраще обжити цей маєток, бо разом із Мiтрунами це мав бути її монастирський посаг, інакше кажучи, перейти у власність ордену бенедиктинок, в якому на самий наступний Новий рік пообіцяла бідна Олюнька розпочати послушництво.

Зваживши все, що її спіткало, і ті зміни долі, і змагання, і болі, дійшла висновку, що саме такою, і ніякою іншою є, мабуть, Божа воля. Здавалося дівчині, що якась всемогутня рука підштовхує її до мети, що якийсь голос каже їй: «Там буде найкраще заспокоєння та кінець всіх світських турбот!»

Тому вирішила піти за цим голосом. Відчуваючи, однак, у глибині серця, що ще її душа не змогла відірватися повністю від землі, прагнула спершу підготувати себе гарячою побожністю, добрими вчинками та роботою. Часто також у цих прагненнях перешкоджали їй відлуння зі світу.

Ось, наприклад, стали люди балакати, що тим славетним паном Бабиничем насправді був пан Кміциц. Одні гаряче це заперечували, інші ж наполягали на цьому.

Олюнька не вірила. Забагато залишилося в її пам’яті вчинків пана Кміцицa і його в Радзивілла служби, щоб хоча б на мить могла припустити, що це він переміг князя Богуслава і став вірним королівським слугою, таким гарячим патріотом. Однак її спокій затьмарився, а печаль і біль знову озвалися в грудях панночки.

Можна було цьому зарадити пришвидшеним відходом у монастир, але монастирі були порожні. Черниці, котрі не загинули від жовнірської сваволі під час війни, починали щойно збиратися. Злидні також панували в країні загальні, і хто хотів за мурами конвенту6161
  Конвент – тут: католицький монастир.


[Закрыть] сховатися, мусив не лише з власним хлібом приходити, а й усіх насельників ним годувати.

Олюнька хотіла прийти саме з хлібом до монастиря, стати не лише сестричкою, а й годувальницею черниць.

Мечник, знаючи, що на Божу славу мала йти його робота, працював совісно. Об’їжджали вони разом поля і фільварки, стежачи за осінніми роботами, які з майбутньою весною мали б урожай принести. Часом супроводжувала їх Ганнуся Борзобагатa, котра, не змігши перенести афронту, який їй Бабинич учинив, погрожувала, що також до монастиря піде і що чекає лише, щоб пан Володийовський привів ляуданцiв, бо хоче ще з давнім приятелем попрощатися. Частіше, однак, мечник із самою лише Олюнькою пускався на об’їзди, бо Ганнусі набридло господарство.

Якось виїхали обоє кінно до Мітрунів, у яких погорільці відбудували вже стодоли й обори. Дорогою ще мали намір також вступити до костелу, бо це саме була річниця волмонтовицької битви, в якій останньої миті були врятовані приходом пана Бабиничa. Весь день пішов їм на розмаїті справи, тому лише надвечір змогли вирушити з Мітрунів.

У той бік їхали костельною дорогою, але повертатися випадало їм на Любич і Волмонтовичі. Панночка, як тільки побачила перші дими любицькі, зараз же відвела погляд, узялася швидко молитися, щоб болючі думки відігнати, а мечник їхав мовчки і лише озирався навколо.

Нарешті, коли вже минули коловерть, чоловік зронив:

– Сенаторський це ґрунт! Любич двох Мітрунів вартує. Олюнька ж далі молилася.

Але в мечнику пробудився, либонь, поклик давнього господаря, а може, шляхтич мав ще й загострене почуття справедливості, бо за хвилину промовив, наче сам до себе:

– Але якщо по правді, то це все наше… Стара білевичівськa власність, наш піт, наша праця. Той нещасливець мусив давно загинути, оскільки так і не зголосився, а хоч би й заявився, то закон на нашому боці.

Тут старий звернувся до Олюньки:

– Що думаєш про це? А панночка відказала:

– Прокляте це місце. Хай із ним, що хоче, діється.

– Але хіба ти не бачиш, що право за нами. Місце проклятим було в лихих руках, а стане благословенним у добрих. Закон на нашому боці!

– Ніколи! Не хочу нічого про це знати. Дідусь Любич йому записав, нехай же його рідня забирає.

Сказавши це, пришпорила жеребця. Мечник також свому дав остроги і зупинився аж у чистому полі. Тим часом впала ніч, але ясно було, як удень, бо величезний червоний місяць виринув з-за Волмонтовицького лісу й осяяв усю околицю своїм золотим відблиском.

– Ну! Дав Бог прекрасну ніч, – озвався мечник, задивляючись на місячне коло.

– Як Волмонтовичі сяють здалеку! – зауважила Олюнька.

– Бо дерево ще на будинках не почорніло.

Дальшу розмову їхню обірвало рипіння підводи, яку ще побачити не могли, бо дорога в цьому місці йшла хвилясто. Незабаром, однак, узріли пару конячок, за нею наступну при дишлі, а наприкінці драбинясту фіру, оточену кількома вершниками.

– Що це за люди можуть бути? – поцікавився мечник.

І зупинив коня. Олюнька встала біля дядька.

Ті усе наближалися, відтак під’їхали вже зовсім близько.

– Стій! – вигукнув мечник. – А кого це ви там везете? Один із вершників обернувся до них:

– Пана Кміцицa веземо, котрого під Магеровим угорці підстрелили.

– Слово стало тілом! – зойкнув мечник.

Олюньці світ весь завертівся вмент перед очима. Серце її завмерло, грудям забракло повітря. Якісь голоси волали в її душі: «Ісусе, Maріє! Це він!» Після чого панночка зовсім перестала усвідомлювати, де вона, що з нею коїться.

Але не впала з коня на землю, бо рукою вхопилася конвульсійно за драбину фіри. А коли за хвилину отямилася, погляд її впав на нерухомий силует, що лежав на фірі. Так, це був він, пан Анджей Кміциц, хорунжий oршанський. Лежав горілиць на підводі. Голову мав обмотану хусткою, але в червоному відблиску місяця чудово було видно його біле та спокійне обличчя, немовби з мармуру вирізьблене або скрижаніле від подиху смерті. Очі його глибоко запалися і були заплющені, життя не відкликалося в ньому навіть найменшим рухом.

– З Богом!.. – промовив, стягуючи шапку, пан мечник.

– Стій! – закликала Олюнька.

І стала питати тихим, але швидким, наче в гарячці, голосом:

– Живий ще чи вже мертвий?

– Живий, але смерть чигає на нього.

Тут і мечник, глянувши в обличчя пана Кміцицa, озвався знову:

– Не довезете його до Любичa.

– Наказав себе туди відвезти, бо там хоче померти.

– З Богом! Покваптеся!

– Чолом б’ємо!

І фіра покотилася далі, а Олюнька з мечником поскакали щодуху на конях у протилежний бік. Промчали через Волмонтовичі, як дві нічні сновиди, і дісталися до Вoдоктів, не кажучи один одному жодного слова всю дорогу. Лише злізаючи з коня, панночка звернулася до дядька:

– Священика йому потрібно закликати! – промовила засапаним голосом. – Нехай хтось негайно до Упіти вирушає!

Мечник одразу ж подався виконувати доручення, а дівчина забігла у свою світлицю і кинулася на коліна перед іконою Матері Божої.

Через кілька годин, уже пізньої вночі, дзвіночок озвався перед брамою Водоктів. Це священик виїздив із Святими Дарами до Любичa.

Панна Олександрa все ще стояла навколішки. Вуста її повторювали літанію, яку при вмираючих відмовляють. А коли її відмовила, то стала по тричі бити чолом об підлогу і повторювати:

– Богородице, врахуй йому, що від руки ворога гине… Владичице, зваж, що від руки ворога гине… Відпусти йому! Змилуйся над ним!..

Так минула їй ціла ніч. Священик залишався в Любичі аж до ранку, а повертаючись, сам заїхав до Водоктів. Панночка вибігла йому назустріч.

– Вже по всьому? – спитала вона.

Не могла промовити більше, бо їй дихання заперло.

– Живий іще, – зронив священик.

Упродовж кільканадцятьох наступних днів щодня гінці літали з Водоктів до Любича і кожен повертався з відповіддю, що пан хорунжий «живий іще». Аж нарешті один привіз повідомлення, яке від цирульника, привезеного з Кейдан, почув, що не лише живий, а й здоровий буде, бо рани гояться щасливо і сили лицареві повертаються.

Панна Олександрa дала тоді щедру пожертву на подячну месу до Упіти, але з того дня більше гінців не посилали. І дивна річ! У серці дівчини, разом із заспокоєнням, прокинувся й давній жаль до пана Анджея. Провини його знову щомиті спадали їй на гадку, такі важкі, що не можна було їх подарувати. Лише смерть могла все вкрити забуттям… Коли одужає, знову гріхи тяжітимуть над ним… Утім, усе без винятку, що було можна подати на його захист, повторювала собі щодня бідна Олюнька.

Стільки вже нажурилася впродовж цих днів, стільки невпевненості було в її душі, що аж на здоров’ї підупала. Стурбувало це дуже пана Томашa, тому одного вечора, коли залишилися самі, чоловік спитав небогу:

– Олюнько, а скажи-но мені щиро, що ти думаєш про хорунжого oршанського?

– Бог знає, що не хочу про нього навіть думати! – відповіла панночка.

– Бо бачиш… схудла… Гм!.. Мабуть, ти ще… Я не наполягаю ні на чому, лише радий би знати, що там у тебе за історія…

Чи не вважаєш, що воля твого діда-небіжчика має здійснитися?

– Ніколи! – відрубала Олюнька. – Дідусь залишив мені також відкриту… фіртку, й я в неї на Новий рік постукаю. У цьому й здійсниться його воля.

– Не вірив і я в це зовсім, – зітхнув мечник. – Хоча тут дехто балакав, що пан Бабинич і пан Кміциц одна і та ж особа, але ж він під Магеровим за вітчизну і проти ворогів бився і кров пролив. Пізнє це, звісно, поліпшення, aлe краще, ніж нічого!

– Але тепер навіть князь Богуслав королеві та Речі Посполитій служить, – відповіла із сумом панночка. – Нехай їм Бог oбoм пробачить, а особливо тому, хто кров пролив… Люди, однак, завжди матимуть право сказати, що в момент найбільшого нещастя, в момент лихоліття та занепаду проти батьківщини повставали, а повернулися до неї лише тоді, коли ворогам спіткнулася вже нога і коли власна вигода наказувала переможців триматися. Ось у чому їхня провина! Тепер уже немає зрадників, бо немає зиску від зради! Але яка в цьому заслуга?.. Чи не новий це доказ, що такі люди готові завжди могутнішому служити? Бог би дав, Бог би дав, щоб інакше було, але такі провини Магерів не оплатить…

– Щира правда! Не можу заперечити, – погодився мечник. – Важка правда, але завжди правда! Всі давніші зрадники поголовно до короля перебігли.

– Над хорунжим oршанським, – правила своє панночка, – тяжіє ще страшніше, ніж на князі Богуславі звинувачення, бо пан Кміциц пропонував на короля руку підняти, чого навіть сам князь налякався. Чи випадкове поранення може таке змити?.. Та я цю руку дозволила б собі відсікти, якби цього не було… Але це було, є і нікуди не подінеться! Бог, вочевидь, залишив йому життя саме тому, щоб міг спокутувати.. Мій дядечку! Стрийку! Та ми самі себе дурити будемо, якщо захочемо себе переконати, що він чистий. І яка з цього користь? Чи совість дасть себе одурити? Нехай діється Божа воля. Що розірвалося, більше не зв’яжеться, і не мусить! Я щаслива, що пан хорунжий живий, визнаю… Бо тепер знаю, що Бог не відвернув ще цілком від нього милості свої… Але досить цього! Щасливою буду, коли почую, що змив своєї провини, і нічого більше не хочу, не прагну. Хоч би там душа в мені терпіти не могла… Нехай йому Бог допомагає…

Більше Олюнька вже не могла промовляти, бо ридання вирвалося в неї велике та жалібне, але це був уже її останній плач. Висловила все, що носила в серці, і з того часу спокій знову став до неї повертатися.

Розділ XXX

Уперта душа юнацька не захотіла виходити з тілесної оболонки, і не вийшла. Через місяць після повернення до Любичa рани пана Анджея почали гоїтись, коли ж він опритомнів і роззирнувся по світлиці, то відразу ж збагнув, де він. Відтак узявся кликати вірного Сороку.

– Сороко! – гукнув полковник. – Милосердя Боже наді мною! Відчуваю, що не помру!

– Як накажете! – відповів старий жовнір, розмазуючи сльозу кулаком.

А пан Кміциц говорив далі, наче сам із собою:

– Скінчилася покута… Бачу це ясно. Милосердя Боже вже наді мною!

Потім помовчав із хвилинку, лише йому губи ворушилися безгучною молитвою.

– Сороко! – гукнув знову за мить.

– До послуг вашої милості!

– А хто там є у Водоктах?

– Є панночка і пан мечник расейняйський.

– Нехай святиться ім’я Господа! Приходив хто сюди дізнатися стан мого здоров’я?

– Посилали з Водоктів, поки ми не повідомили, що ваша милість одужає.

– Після цього більше не цікавилися?

– Більше ні.

Пан Анджей замислився:

– Нічого ще не знають, але дізнаються від мене самого. Ти нікому не розказав, що тут як Бабинич воював?

– Не було такого наказу, – відповів жовнір.

– А ляуданці з паном Володийовським ще не повернулися?

– Немає їх ще, але з дня на день чекають.

На цьому й скінчилася першого дня розмова. Двома тижнями пізніше пан Кміциц вставав уже і ходив на милицях, а наступної неділі вирішив поїхати до костелу.

– Гайнемо до Упіти, – звернувся шляхтич до Сороки, – бо з Бога потрібно починати, а після цього й до Водоктів.

Сорока не насмілився перечити, лише наказав вимостити сіном бричку, а пан Анджей одягнувся святково і поїхали.

Приїхали тоді, коли ще мало людей було в костелі. Пан Анджей, підтримуваний під рамена Сорокою, підійшов під самий великий вівтар та опустився на коліна в почесній ложі. Ніхто його не впізнав, настільки чоловік змінився. Обличчя мав дуже худе, змарніле, при цьому носив довгу бороду, яка йому за час війни та недуги виросла. Якщо хтось і поглянув на нього, то подумав, що це якась заїжджа персона на месу прийшла. Бо всюди вертілося повно проїжджої шляхти, яка з поля до своїх маєтків поверталася.

Але костел повільно наповнювався людом і місцевою шляхтою. Після них стали прибувати і мешканці навіть із далеких сторін, бо в багатьох місцях костели були спалені і месу доводилося аж в Упіті шукати.

Пан Кміциц, зосереджений на молитві, не бачив нікого. З побожної задуми розбудило його лише рипіння дощок під ногами осіб, котрі заходили в ложу.

Тоді підняв парубок голову, глянув і помітив тут же над собою солодке та сумне обличчя Олюньки.

Вона також помітила судженого й упізнала його моментально, бо відступила враз, немов налякана. Спочатку рум’янець, а потім і смертельна блідість виступила на її обличчя, але з величезним зусиллям дівчина перемогла розгубленість і клякнула тут же біля нього. Третє місце зайняв пан мечник.

І пан Анджей, і панночка схилили голови і сховали обличчя в долонях, стояли навколішки поряд мовчки, і серця їхні билися так гучно, що їх чітко чули обоє.

Нарешті парубок озвався першим:

– Слава Ісусу Христу!

– На віки слава… – відповіла впівголоса Олюнька. Більше молодята не спілкувалися.

Тим часом священик вийшов із проповіддю. Слухав його пан Кміциц, але скільки не старався, нічого не розумів. Ось вона, така бажана, за котрою вже давно тужив. Ніколи наречена не виходила йому з думки і з серця, а тепер була тут же, під його боком. І відчував її біля себе, і не смів очей звести на кохану, бо був у костелі, але, прикривши повіки, ловив вухом її дихання.

«Олюнька, Олюнька біля мене! – промовляв собі подумки. – Господь Бог нам у костелі після розлуки здибатися дозволив».

Думки молодика і серце повторювали безперервно це ім’я: «Олюнька, Олюнька, Олюнька!»

Інколи плач радощів хапав його за горло, а часом знову переповнювало молодика таке піднесення вдячної молитви, що вже й не усвідомлював, що з ним коїлося. Вона ж стояла весь час навколішки, з обличчям, схованим у долонях.

Священик закінчив проповідь і зійшов з амвона.

Враз перед костелом пролунав брязкіт зброї і тупіт кінських копит. Хтось вигукнув на порозі костелу: «Ляуда повертається!» І незабаром у самій святині пронісся шепіт, потім гомін, а потім і щораз голосніші вигуки:

– Ляуда! Ляуда!

Юрба схвилювалася, всі голови обернулися одночасно до дверей.

Тут у дверях стало тісно й озброєний загін увійшов у костел. На чолі йшли, дзенькаючи острогами, пан Володийовський і пан Заглобa. Вірні розступалися перед ними, а прибульці пройшли через весь костел, клякнули перед вівтарем, помолилися недовго, після чого обоє зайшли до захристя.

Ляуданці зупинилися на півдорозі до нефа, не вітаючись для солідності з ніким. Ах, що це було за видовище! Грізні обличчя, загартовані вітрами, змарнілі від бойових подвигів, із рубцями від шабель шведів, німців, угорців, волохів. Вся історія війни та хвала побожної Ляуди мечами на них була написана. Ось понурі Бутрими, ось Стак’яни, Домашевичі, Ґостевичі, всіх потроху. Але заледве четверта частина повернулася з тих, котрі колись із паном Володийовським з Ляуди на війну подалися.

Багато жінок даремно шукали своїх чоловіків, багато людей похилого віку даремно видивлялися за своїми синами. Плач ставав щораз сильнішим, бо і ті, хто знаходив своїх, плакали від радощів. Весь костел заповнився риданнями. Час від часу якийсь голос дороге ім’я вигукне і замовкне, а вони стоять у славі, тримаються за мечі, але й їм по суворих шрамах сльози стікають на вусиськa.

Раптом почувся дзвіночок, причеплений на дверях захристя, і припинив плачі та гомін. Усі стали навколішки, вийшов священик, а за ним пан Володийовський і пан Заглобa. Розпочався молебень.

Священик також був зворушений і коли вперше звернувся до люду, промовляючи Dominus vobiscum6262
  Dominus vobiscum (лат.) – Господь із вами.


[Закрыть], голос його тремтів. Коли ж дійшло до Євангелія й усі шаблі, наче за командою, вигулькнули з піхов, аби показати, що Ляуда завжди готова віру захищати, то в костелі зробилося так ясно від криці, що священик заледве зміг закінчити читання.

Відспівали також поміж загального піднесення парастас і нарешті Служба Божа скінчилася. Але священик, сховавши Святі Дари в кіот, обернувся до вірних, на знак, що прагне ще щось сказати.

Тож настала тиша. Священик сердечними словами привітав жовнірів, котрі щасливо повернулися, а також сповістив, що зараз буде прочитаний королівський указ, який привіз полковник ляуданської хоругви.

Отже, стало ще тихіше, і за хвилину по всьому костелу пролунав голос із вівтаря:

– «Ми, Ян-Казимир, король польський, великий князь литовський, мазовецький, прусський і т. д., і т. д. в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь.

Злочини лихих людей проти монархії та вітчизни, перш ніж перед судом небесним постануть, ще в цьому тлінному житті мають бути покарані. Так само правильним є те, щоб чеснота не залишалася без винагороди, яка заслуговує блискучої похвали, а нащадків заохочувати наслідувати цей приклад має.

Тому повідомляємо всьому лицарському стану, усім військовим і світським людям, cuiusvis dignitatis et praeeminentiae 6363
  Cuiusvis dignitatis et praeeminentiae (лат.) – незалежно від їхньої гідності та заслуг.


[Закрыть] , а також усім громадянам Великого князівства Литовського і нашого староства Жемайтійського, що всі gravamina 6464
  Gravamina (лат.) – звинувачення.


[Закрыть] , які тяжіли на родженому, а нам дуже дорогому панові Анджею Кміцицу, хорунжому oршанському, te coram 6565
  Te coram (лат.) – перед вами.


[Закрыть] за його наступні заслуги і гідні вчинки зникнути з пам’яті людської мусять, ні в чому пошани та слави згаданому хорунжому oршанському не применшуючи».

Тут священик перевів подих і глянув у бік лавки, на якій пан Анджей сидів. Той піднявся на хвильку і знову сів, голову свою змарнілу поклав на спинку лавки і склепив повіки, наче непритомний.

Усі очі звернулися до нього, кожні вуста зашепотіли:

– Пан Кміциц! Кміциц! Кміциц!… Там, біля Білевичів!

Але священик підняв руку і продовжив читання в супроводі глухого мовчання:

– «Згаданий хорунжий оршанський, котрий на початках нещастя цього шведського вторгнення по боці князя воєводи виступив, але зробив це не заради особистої вигоди, але з найкращих до вітчизни спонукань, умовляннями того ж князя до помилки схилений, наче лише така, і ніяка інша дорога для salutis reipublicae6666
  Salutis reipublicae (лат.) – порятунок республіки.


[Закрыть] не залишалася, якою сам князь прошкував! Прибувши до князя Богуслава, котрий зрадником його вважав, і всі недоброзичливі свої наміри проти вітчизни ясно перед ним відкрив, означений хорунжий оршанський не лише на особу нашу руку підіймати не обіцяв, але й самого князя в полон захопив, аби йому за нас і за знедолену вітчизну відквитати».

– Боже, будь милостивий мені грішній! – почувся голос дівчини тут же біля пана Анджея, а костелом пробіг гомін здивування.

Священик читав далі:

– «Після цього підстрелений князем, заледве здоров’я собі повернувши, до Ченстохови подався і там власними грудьми найсвятішу оселю захищав, приклад витримки і мужності всім подаючи. Там же з небезпекою для здоров’я та життя найбільшу ворожу гармату порохом висадив. Однак схоплений при виконанні цього завдання на смерть жорстоку ворогами був засуджений і живим вогнем припечений».

Тут уже ридання жіноче почулося тут і там по костелу. Олюнька аж затряслася, як у нападі лихоманки.

– «Але і з цих небезпек силою Королеви янголів був врятований, до нас у Сілезію прибув і поверненню нашому до милої вітчизни сприяв. Коли ж зрадливий ворог нам засідку влаштував, згаданий хорунжий оршанський сам один на всю ворожу силу накинувся, особу нашу рятуючи. Там порубаний і рапірами сколотий, у власній лицарській крові плаваючи, з поля бою, як мертвий, був винесений».

Олюнька обидві руки приклала до скронь і, піднявши голову, стала гарячково хапати повітря ротом. З грудей їй вилився стогін:

– Бoжe! Бoжe! Бoжe!

І знову залунав голос священика, все більш зворушений:

– «А коли піклуванням нашим до здоров’я прийшов, і тоді не спочив, але подальшу війну провадив, із незміримою славою стаючи в кожній потребі, взірцем для лицарства виступаючи на службі гетьманів обох народів, аж до щасливого здобуття Варшави, після якого до Пруссії під прибраним прізвищем Бабинич був посланий».

Коли це ім’я пролунало в костелі, людський гомін перетворився наче в шум хвиль. Отже, Бабинич це він?! Отже, той завойовник шведів, рятівник Волмонтовичів, переможець у стільки битвах – це пан Кміциц?!. Гомін наростав щораз більший, люди задивлялися до вівтаря, щоб краще бачити героя.

– Господи, благослови його! Господи, благослови! – озвалися сотні голосів.

Священик обернувся до лави та перехрестив пана Анджея, котрий, усе ще тримаючись за спинку лави, на мертвого більше, ніж на живого, був подібний, бо душа вийшла з нього від щастя і полетіла до небес.

Після цього священик продовжив читання: