Текст книги "Потоп. Том III"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 26 страниц)

Розділ XXVII

Пан Сакович, після того, як схопив Браунa і піддав його тортурам, негайно порозумівся з oберстом Гемілтоном, англійцем на шведській службі і комендантом Поневежа, з метою завдати спільного удару по партії мечника Білевичa.

Пан Бабінич саме кудись запропастився в ліси й уже кільканадцять днів про нього не було ні слуху ні духу. Зрештою, пан Сакович все одно не став би зважати на його близькість, хоча й мав, щоправда, попри всю свою відвагу, якийсь інстинктивний страх перед паном Бабиничeм. Однак тепер був готовий навіть загинути, аби тільки помсту задовольнити. З часу втечі Ганнусі лють не переставала ні на мить краяти його душу. Одурені сподівання та зранені почуття до шалу доводили чоловіка, а при цьому потерпало і його серце. Спочатку прагнув він отримати Ганнусю за дружину лише через маєтки, успадковані нею від попереднього нареченого, пана Підбийп’яти, але пізніше закохався в дівчину сліпо і до безтями, як лише така людина могла закохатися. Дійшло навіть до того, що він, котрий, крім князя Богуслава, нікого не боявся на світі, він, від самого погляду котрого люди бліднули, заглядав, як собака, у вічі цій панночці, корився їй, зносив кпини, виконував усі забаганки, намагався думки вгадувати. Дівчина ж використовувала свій вплив і зловживала ним, створюючи ілюзію словом чи поглядом, попихала ним, наче невільником, а наприкінці ще й зрадила.

Пан Сакович належав до того типу людей, які добром і чеснотами визнають лише те, що їм корисне, а за лихо і провину – те, що їм прикрощів завдає. Тому в його очах Ганнуся скоїла найжахливіший злочин і не було для неї достатньо важкої кари. Якби таке з кимось іншим сталося, пан староста реготав би і насміхався, але коли це торкнулося його особисто, ревів, як поранений звір, і плекав лише помсту. Хотів одержати в свої руки винуватицю своїх страждань живою чи мертвою. Бажав би живою, бо міг би нарешті свою парубоцьку потребу вдовольнити, але якщо дівчина й загине під час нападу, то й нехай, аби тільки комусь іншому не дісталася.

Жадаючи діяти напевно, послав шляхтич до мечника підкупленого чоловічка з листом ніби від пана Бабиничa, в якому сповіщав від імені останнього, що впродовж тижня займе Волмонтовичі.

Мечник, звісно, не засумнівався, беззаперечно вірячи в непереможну силу пана Бабиничa, і таємниці з цього не зробив. Тому не лише сам розташувався у Волмонтовичах, а й, порушивши секретність, розголосив новину майже всім місцевим ляуданцям. Рештки їхні збіглися з лісів, по-перше тому, що був уже кінець осені і холод дошкуляв, а по-друге, через цікавість побачити легендарного воїна.

Тим часом з боку Поневежa потягнулися до Волмонтовичів шведи Гемілтона, а з боку Кейдан по-вовчому прокрадався пан Сакович. Останній навіть не здогадувався, що за ним, також по-вовчому, слідує за крок хтось третій, котрий, хоч і жодних викликів не отримав, але мав звичку з’являтися саме там, де його найменше сподівалися.

Пан Кміциц навіть не здогадувався, що Олюнька перебуває в партії мечника Білевича. У Таурогах, які зруйнував вогнем і мечем, від язика дізнався про те, що вона втекла разом із панною Борзобагатою, але припускав, що дівчата могли податися в Біловезьку пущу, де також ховалася пані Скшетуськa і багато шляхтянок. Міг це припускати ще й тому, що знав про давній намір старого мечника відвезти небогу в ті непрохідні бори.

Засмутило пана Анджея дуже, що в Таурогах коханої не знайшов, але, з іншого боку, втішився, що вона вирвалася з рук пана Саковичa і що аж до кінця війни матиме безпечний притулок.

Не маючи зараз змоги вирушити по неї до пущі, вирішив молодик ворога в Жемайтії доти переслідувати і знищувати, доки повністю його не зітре з лиця землі. І щастя йшло за ним услід. Вже півтора місяця перемогу здобував за перемогою, озброєний люд прибував до нього так рясно, що незабаром чамбул становив заледве четверту частину його армії. Нарешті полковникові вдалося вигнати ворогів з усієї західної Жемайтії, а почувши про пана Саковича і маючи з ним давні порахунки, пустився у свої рідні краї і став переслідувати ворога.

Таким чином дісталися обоє в околиці Волмонтовичів.

Мечник, котрий перед тим стояв неподалік, мав резиденцію в селі вже цілий тиждень і навіть не здогадувався, яких страшних незабаром матиме гостей.

Одного вечора підлітки Бутрими, котрі пасли за Волмонтовичaми коней, повідомили, що якесь військо вийшло з лісів і наближається з півдня. Мечник був занадто старим і досвідченим жовніром, щоб не вдатися до обачності. Піхоту свою, частково вже озброєну рушницями Домашевича, розмістив у нещодавно відбудованих будинках, частиною обсадив рогачку на в’їзді, а сам із кіннотою став дещо позаду, за городами, на обширному вигоні, що одним боком підходив до річки. Мечник зробив цю позицію головною ще й тому, щоб отримати похвалу від пана Бабиничa, котрий на добрих наказах розумівся. Та й позиція ця була дуже виграшна.

Околиця, відколи її пан Кміциц у помсту за загибель компанійців спалив, поволі відбудовувалася. Але пізніше шведська війна роботу зупинила, тому на головній вулиці накопичилися балки, колоди та дошки. Купи їх височіли біля рогачки, і піхота, хоч і не така вишколена, могла за цими барикадами довго захищатися.

У будь-якому разі вона могла забезпечити кінноту від несподіваної атаки. Мечник настільки прагнув показати панові Бабиничу, який він бравий вояк, що навіть пластунів вислав на розвідку.

Яким же було його здивування, а в перший момент навіть жах, коли здаля, з-за бору, долинув відголос пострілів. Після цього роз’їзд з’явився на дорозі, скакав клусом і з хмарою ворогів на хвості.

Мечник негайно помчав до піхоти, щоб останні накази віддати, а тим часом із бору висипали щораз густіші загони ворогів. Вони мчали, як сарана, до Волмонтовичів, а призахідне сонце кидало відблиски на їхню зброю.

Бір був близько, і кавалерія, під’їхавши трохи, пустила коней учвал, прагнучи одним ударом здолати рогачку, але раптовий вогонь піхоти зупинив атаку. Перші ряди відступили навіть доволі безладно і лише кільканадцятеро дісталося кінськими грудьми до засіків.

Мечник тим часом устиг повернутися до своєї кінноти і наказав усім, хто мав пістолі або рушниці, рушати на виручку піхоті.

Ворог, видно, також мав мушкети, бо зараз же після першого наступу відкрив вогонь, дуже навальний, хоч і нерегулярний.

Отже, з обох сторін гриміло – то швидко, то повільно. Кулі свистіли, долітали аж до кінноти, влучали в будинки, городи та купи балок. Дим затягувався над Волмонтовичaми, а запах пороху заполонив вулицю.

Тепер Ганнуся нарешті отримала те, чого прагнула, тобто битву.

Обидві панночки відразу ж посідали за наказом мечника на своїх конячок, щоб у разі, якби ворожі сили виявилися завеликими, можна було б утікати разом із партією. Тож розмістили їх у задніх лавах кінноти.

Але в Ганнусі, хоча й мала шабельку при боці і рисячу шапку на голові, душа зараз же втекла у п’яти. Вона, котра так добре вміла собі радити в мирні часи з офіцерами, не знайшла навіть дрібки енергії, коли довелося стати віч-на-віч зі синами Беллони6060
  Беллона – давньоримська богиня війни, входила до почту Марса, захисниця батьківщини та володарка підземного світу.


[Закрыть] в полі. Свист і стукіт куль налякав її, безлад, біганина ординарців, стрекотіння мушкетів і зойки поранених мало не відбирали їй свідомість, а запах пороху забивав дихання в грудях. Її знудило, слабкість усе єство заповнила, обличчя зблідло, як хустина. І стала дівчина метушитися та пищати, як маля. Аж один із товаришів, молодий пан Олеша з Кемнар, мусив підхопити її на руки. Тримав міцно, міцніше навіть, ніж потрібно було, і готовий був тримати так аж до кінця світу.

Але жовніри навколо зареготали.

– Лицар у спідниці! – кепкували вони. – Краще б курей гляділа або пір’я дерла!

Інші ж закликали:

– Пане Олешо! Припав щит до плеча, але від стріли Купідона він не захистить!..

І гарний гумор охопив жовнірів.

А були такі, що натомість задивлялися на Олюньку, котра поводилася цілком інакше. Спочатку, коли кілька куль пролетіло повз, трохи зблідла і не змогла стриматися, щоб не ухиляти голови та не заплющувати очей. Але лицарська кров усе ж озвалася в ній, тому, палаючи на обличчі, як троянда, підняла голову і глянула безстрашним оком уперед. Ніздрі її роздулися, немовби з приємністю втягували запах пороху. Коли ж дим згустився навколо коловерті, закриваючи усю панораму, хоробра панночка, побачивши, що офіцери виїжджають уперед, аби краще за перебігом битви простежити, подалася разом із ними, геть забувши про небезпеку.

У гущавині кінноти почувся схвальний шурхіт:

– Оце кров! Це дружина для жовніра, це правильний доброволець!

– Vivat Білевичівнa!

– Покажім себе, шановне панство, бо перед такими очима варто!

– Навіть амазонки краще проти мушкетів не ставали! – крикнув котрийсь із молодих товаришів, забуваючи в запалі, що амазонки жили до винайдення пороху.

– Час би вже скінчити. Піхотa добре впоралася і гостей гарно зустріла.

Справді, ворог не міг нічого добитися кавалерією. Щохвилини відпускав коней, наближався до коловерті, але після залпу безладно відступав. І, як хвиля, розлившись по пласкому березі, залишає після себе раковини, камінчики та мертву рибу, так після кожної атаки залишалося кільканадцять кінських і людських тіл на дорозі перед рогачкою.

Нарешті атаки припинилися. Під’їжджали лише відчайдухи, давали залп у бік села з пістолів і мушкетів, доволі густий, щоб увагу білевичiвців привернути. Натомість пан мечник, забравшись по кутах під навіс невеликої садиби, помітив рух у задніх ворожих лавах до поля та кущів, що тягнулися з лівого боку Волмонтовичів.

– Звідси будуть атакувати! – вигукнув він і негайно ж послав частину кінноти поміж халупи, щоб із садів дала супротивникові відсіч.

Через півгодини нова битва, але лише вогнепальною зброєю, зав’язалася на лівому фланзі загону.

Обгороджені сади утруднювали рукопашну атаку, але однаково для обох сторін. При цьому ворог, розгорнувшись довгою лінією, менше наражався на постріли.

Битва поволі ставала щораз запеклішою та кровопролитнішою, відновилися атаки на коловерть. Мечник занепокоївся.

Із правого флангу він мав за собою ще вільну оболонь, що закінчується річкою, не дуже широкою, але глибокою та болотистою, через яку переправа, особливо поспішна, була б дуже важка. Лише в одному місці була протоптана стежина до плаского берега, яким переганяли худобу до бору. Пан Томаш усе частіше став озиратися в той бік.

Раптом між прозорою, бо позбавленою вже вербового листя, гущавиною, побачив командир при світлі вечірньої зорі відблиск зброї та чорну хмару вояків. «Пан Бабинич підходить!» – подумав він.

Але тут прискакав до нього пан Хжонстовський, котрий кавалерійським ескадроном командував.

– Від ріки шведську піхоту видно! – вигукнув він нажаханий.

– Це зрада! – крикнув пан Томаш. – На рани Христові! Виступіть зі своїм ескадроном проти цієї піхоти. Інакше нам у фланг ударять!

– Багато їх! – зауважив пан Хжонстовський.

– Затримайте їх хоч на годинку, а ми будемо до лісу задкувати.

Пан Хжонстовський поскакав і незабаром уже опинився на вигоні на чолі двохсот людей. Побачивши це, ворожа піхота стала швидко готуватися в гущавині до зустрічі супротивника, ескадрон розпорошився, але з верболозу загриміла стрілянина з мушкетів.

Мечник засумнівався вже не лише в своїй перемозі, але й в уцілінні власної піхоти.

Міг іще відійти назад із частиною кінноти, з панночками, та шукати порятунку в лісі, але такий відступ прирівнювався до великої поразки, бо прирікав під меч більшу частину партії та рештки ляуданського населення, яке зібралося у Волмонтовичaх, аби зустріти пана Бабиничa. Самі ж Волмонтовичі, певна річ, тоді б із землею зрівняли.

Залишалася лише одна надія, що пан Хжонстовський потолочить ту піхоту.

Тим часом у небі потемнішало, але в околиці виблискувало щораз яскравіше, бо зайнялася стружка, скабки та деревина, що лежала купою біля першого будинку від коловерті. Від них зайнявся й сам будинок, і кривава заграва засяяла над селом.

В її відблиску побачив пан мечник кавалерію пана Хжонстовськогo, що поверталася в паніці та безладі, а за нею піхота шведська висипала з гущі, стрімко йдучи в атаку. Тоді побачив старий, що доведеться відступати єдиним вільним шляхом. Тому й побіг до залишків кінноти, змахнув шаблею і вигукнув:

– Відступаємо, шановне панство! Але дотримуйтеся ладу! У ладі!

А ж тут позаду почулися постріли, упереміш із вигуками жовнірів.

Збагнув мечник, що він оточений, що потрапив у пастку, з якої немає ні виходу, ні порятунку. Залишалося йому тільки загинути з честю, тому виступив поперед вершників і вигукнув:

– Поляжемо один за одним! Не пожаліймо ж крові за віру та батьківщину!

Тим часом вогонь його піхоти, що захищала рогачку і лівий фланг, ослаб, і щораз потужніші крики ворога сповіщали про свій близький тріумф.

Але що означають ці відголоси кривуль у лавах ватаги пана Саковича і гарчання барабанів у шведських лавах? Верески чулися щораз відразливіші, якісь дивні, приречені, і не тріумф, а жах у них звучав.

Вогонь біля коловерті зараз же припинився, немов хто ножем втяв. Зграї кавалерії пана Саковича втікали стрімголов із лівого флангу до головної дороги. З правого ж піхота, замість просуватися вперед, повертала до чагарників.

– Що це таке?.. На рани Христові! Що таке? – лементував мечник.

І відповідь прийшла з боку того бору, з якого вийшов пан Сакович, а тепер сипалися з нього люди, коні, стяги, бунчуки, шаблі… Ні, вони мчали, як вихор, і навіть не як вихор, а як смерч. У кривавих відблисках пожежі видно було їх, як на долоні. Прибували їх тисячі! Земля, мабуть, втікала у них з-під ніг, а за ними летіло щільною лавиною, можна сказати, якесь чудовисько з діброви через поля до села, щоб його поглинути. Неслося перед ними повітря, гнане лавиною, летіли страх і погибель… Вже, вже вони тут! Уже добігають! Зметуть пана Саковичa, як буревій!

– Ісусе! Бoжe милостивий! – кричав, як божевільний, мечник. – Це наші! Це, мабуть, пан Бабинич!

– Бабинич! – верещали за ним усі захисники.

– Бабинич! – лунали перелякані голоси в загоні пана Саковича. І ціла ворожа ватага повернула праворуч із наміром утікати до своєї піхоти.

Огорожа ламалася зі страшним тріском під натиском кінських грудей. Вигін заповнився втікачами, але ті з лісу вже сиділи їм мало не на карку, різали, сікли, штовхали, рубали без утоми, вбивали без милосердя. Чулися крики, зойки, свист шабель. Одні й інші наштовхнулися на піхоту, зім’яли її, зламали, розкидали. Хтось сказав би, що це тисячі селян стали на току і ціпами молотять. Врешті-решт уся маса скотилася до ріки, гинула в очереті, перекочувалася на другий берег. Ще їх видно, доганяють їх неухильно, і ріжуть, і рубають! Віддаляються. Заблиснули ще раз шаблями і зникли в кущах, розчинилися в темряві.

Піхотa мечника потягнулася від рогачки і з будинків, які вже захищати не було потреби. Кавалерія стояла якийсь час у такому здивуванні, що глухе мовчання запанувало у лавах, і лише коли палаючий будинок завалився з тріском, якийсь голос озвався:

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Буря нас оминула!

– Жива нога з цієї погоні не вийде! – додав інший голос.

– Шановне панство! – закликав ураз мечник. – А ми не візьмемося за тих, хто ззаду на нас наступав? Вони тікають, а ми їх наздоженемо!

– Бий! Убий! – відповіли хором голоси.

Й уся кавалерія, розвернувшись, пустила коней за останнім загоном ворогів. У Волмонтовичах залишилися лише люди похилого віку, жінки, діти та панночка з подругою.

Пожежу загасили вмить, після чого незрозуміла радість охопила всі серця. Жінки з плачем і риданнями здіймали руки до неба і поверталися в той бік, в який пан Бабинич погнався:

– Бoжe благослови цього непереможного воїна! Він нас, наших дітей та оселі від загибелі врятував!

Старі Бутрими повторили хором:

– Бoжe його благослови! Господи, веди його! Без нього не було б уже Волмонтовичів!

Ах! Якби в цьому натовпі знали, що село від вогню, а населення від меча врятувала якраз та сама рука, яка два роки тому до цього самого села принесла вогонь і меч!..

Після того, як погасили пожежу, хто живий, стали підбирати поранених, а збуджені підлітки бігали з дрючками по полю бою, добивали шведів і розбишак пана Саковича.

Олюнька ж заходилася командувати медициною. Завжди спокійна, сповнена енергії та сил, не припинила роботи доти, доки всі поранені не спочили по хатах із перев’язаними ранами.

Після цього весь люд потягнувся за її прикладом під хрест помолитися за полеглих. Упродовж усієї ночі ніхто й повіки не склепив у Волмонтовичах, усі чекали повернення мечника з паном Бабиничем, подбавши водночас, щоб переможцям належну приготувати зустріч. Йшли під ніж виплекані в лісах воли та барани. Вогнища гуділи аж до ранку.

Ганнуся одна ні в чому не змогла брати участь, бо спочатку позбавив її сил страх, а потім радість, така велика, що більше на шал була схожа. Олюнька була змушена і про неї піклуватися, а та і сміялася, і плакала, або знову кидалася в обійми подрузі, повторюючи без ладу і складу:

– І що? Хто нас врятував, і мечника, і партію, й усі Волмонтовичі? Від кого пан Сакович утік? Хто його розбив і шведів разом із ним?.. Пан Бабинич! А що? Я знала, що він прийде. Для того йому й писала. А він не забув! Я знала, знала, що прийде. Це я його привела! Олюнько! Олюнько! Я щаслива! Я тобі не казала? Його ніхто не переможе! З ним навіть пан Чарнецький не зрівняється… О, Боже! Господи! Правда, що він сюди повернеться? Ще сьогодні? Бо якби не мав повернутися, то б і не приходив, еге ж?.. Чуєш, Олюнько, якісь коні іржуть вдалині?

Але вдалині ніщо не іржало. Над ранок лише пролунав тупіт, вигуки, співи і повернувся пан мечник. Кавалерія на спінених від погоні конях запрудила околицю. Співам, вигукам та оповідкам не було кінця.

Мечник, вимазаний кров’ю, захеканий, але радісний, розповідав аж до сходу сонця, як знищив загін ворожої рейтарiї, як дві милі за ними скакав і майже до ноги винищив.

Він, як усе його військо й усі ляуданці, були переконані, що пан Бабинич має повернутися будь-якої хвилини. Але прийшов полудень, потім сонце повернуло на другу половину своєї дороги і стало знижуватися, а пан Бабинич усе не приїжджав. Ганнусі надвечір аж червоні плями виступили на обличчі.

«То йому лише про шведів, а не про мене йшлося? – думала собі дівчина в душі. – Адже листа він отримав, оскільки сюди прибув».

Бідненька не знала, що душі Браунa й Юрa Білевичa були давно вже на тому світі і що пан Бабинич ніякого листа не отримував. Бо якби отримав, то блискавкою повернувся б до Волмонтовичів, тільки… не до тебе, Ганнусю!

Сплив ще один день. Мечник не втрачав ще надії і тому не залишав околиці. Ганнусю заціпило.

– Образив мене страшенно! Але так мені й треба за моє боягузтво, за мої гріхи! – картала себе.

На третій день пан Томаш послав кільканадцятьох людей на розвідку.

Вони повернулися четвертого дня з реляцією, що пан Бабинич узяв Поневеж і жодного шведа живим там не залишив. Після чого пішов хтозна-куди, бо й слух про нього згинув.

– Вже його не знайдемо, поки знову не вигулькне! – сказав на це мечник.

Ганнуся перетворилася на кропиву. Хто з молодшої шляхти й офіцерів торкався її, відразу ж обпікався. А п’ятого дня панночка звернулася до Олюньки:

– Пан Володийовський такий же добрий жовнір, але не такий грубіян.

– А може, – відповіла в задумі Олюнька, – може, пан Бабинич вірність до тієї іншої береже, про котру тобі дорогою із Замостя згадував.

Ганнуся замислилася:

– Гаразд! Мені байдуже…

Але сказала неправду, бо зовсім їй було не все одно.

Розділ XXVIII

Пан Сакович так сильно був розбитий, що ледве сам зміг сховатися до лісів неподалік від Поневежa. Потім тинявся ними у селянській одежі довгі місяці, не сміючи навіть виткнутися на білий світ.

А пан Бабинич накинувся на Поневеж, шведську піхоту, яка там стояла гарнізоном, вирізав і погнався за Гемілтоном, котрий не міг до Інфлянти втікати через значні польські сили, що зібралися в Шавлях і далі під Біржами, тому англієць завернув у бік сходу свої надії, аби до Вілкомежа пробитися. Засумнівався він уже, що вціліє його реґімент, та не хотів лише потрапити в руки пана Бабиничa, бо звістка повідомляла повсюдно, що це суворий воїн і, щоб клопотом себе не обтяжувати, всіх військовополонених страчує.

Втікав, отже, нещасний Гемілтон, як олень, переслідуваний вовчою зграєю, а пан Бабинич гнався за ним затято. Тому й до Волмонтовичів не повернувся і навіть не питав, яку партію вдалося йому врятувати.

Вже також перша паморозь почала ранками вкривати землю, тому втеча ставала все важчою, бо сліди копит залишалися на лісових стежинах. Корму не було на полях, тож коні терпіли страшний голод. Рейтари не наважувалися зупинятися довше по селах з остраху, що впертий ворог може їх будь-якої миті наздогнати. Врешті-решт злидні їхні перейшли будь-яку межу. Харчувалися самим листям, корою і власними кіньми, які падали від виснаження.

Через тиждень самі стали просити свого полковника, щоб обернувся чолом до пана Бабинича і дав йому поле. Бо вважали за краще загинути від меча, ніж від голодної смерті.

Гемілтон послухався і став до битви в Андронішках. Сили шведські були настільки менші, що англієць навіть мріяти не міг про перемогу, особливо над таким супротивником. Але і сам був уже дуже втомлений і хотів загинути.

Проте битва, почата в Андронішках, закінчилася поблизу Траупів, під якими полягли останні шведи.

Гемілтон загинув доблесною смертю, захищаючись під придорожнім хрестом від кільканадцятьох ординців, котрі спочатку хотіли його живцем брати, але роз’ятрені впертістю, порубали англійця врешті шаблями.

Але й хоругви пана Бабинича були такі перевтомлені, що не мали вже ні сил, ні бажання рухатися навіть до ближніх Траупів. Лише де хто під час битви стояв, там зараз же розмістився на нічліг, розпалюючи багаття поміж ворожих трупів.

Підкріпившись, поснули всі камінним сном. Навіть татари відклали до ранку обшук тіл.

Пан Кміциц, котрому насамперед про коней ішлося, не протестував проти відпочинку. Однак наступного дня він піднявся вдосвіта, щоб власні втрати після запеклої сутички полічити і здобич справедливо розділити. Зараз же після сніданку став на узвозі під тим самим хрестом, під яким загинув Гемілтон, і польська, і татарська старшина підходила до нього за чергою, маючи закарбованими на зарубках втрати в людях, і звітувала. Полковник слухав, як сільський господар слухає влітку наймитів і тішиться в серці рясними жнивами.

Тут підійшов до нього Акбах-Улан, більше подібний на страховисько, ніж на людину, бо йому у волмонтовицькій битві ніс розбили руків’ям шаблі. Він вклонився, віддав пану Кміцицу закривавлені папери і промовив:

– Ефенді, якісь листи ми знайшли при вождеві шведському, які згідно з наказом віддаю.

Пан Кміциц і справді колись раз і назавжди віддав наказ, щоб усі папери, знайдені в убитих, приносили йому негайно після битви, бо часто міг дізнатися з них про наміри ворогів і відповідно вчинити.

Але зараз йому було не так нагально, тому ватажок лише кивнув головою Aкбaху і сховав папери за пазуху. А Акбахa відіслав до загону татарів, звелівши зараз же виступати в Траупи, і там залишитися на триваліший відпочинок.

Пройшли перед ним усі хоругви, одна за одною. Попереду йшов чамбул, який тепер майже п’ятсот голів налічував, бо решта загинула в безперервних битвах. Але кожен татарин стільки мав зашитих у кульбаці, тулупі і шапці шведських риксдалерів, прусських талерів і дукатів, що його можна було брати на вагу срібла. Причому був це люд, зовсім на звичайних чамбулових татар не схожий, бо що було слабкіше, то з трудів зачахло, залишилися лише хлопи, як дуби, кремезні, неймовірно витривалі й отруйні, як шершні. Безперервна практика так їх вишколила, що в рукопашній могли би протистояти навіть польській компутовій кавалерії, а на рейтарів або драгунів прусських, коли числом були рівні, могли ходити, як вовки на овець. У битві захищали з особливою запеклістю тіла своїх товаришів, щоб потім скарбами їхніми розжитися.

Тепер проходили вони перед паном Кміцицем із великим піднесенням, гримаючи в литаври, дмухаючи у свищики та трясучи бунчуками. А йшли так організовано, що навіть регулярний жовнір не пройшов би краще. За ними тягнулися драгуни, котрих пан Анджей великою працею з різношерстих добровольців створив, озброєні рапірами та мушкетами. Командував ними старий вахмістр Сорока, тепер піднесений до гідності офіцерської, і навіть до чину ротмістра. Полк цей, одягнений в однакові мундири, здерті з прусських драгунів, складався переважно з людей низького стану, але пан Кміциц любив цих людей, бо слухалися сліпо і будь-які труднощі без нарікань терпіли.

У двох волонтерських хоругвах, які проходили наступними, служила тільки шляхта – дрібніша і більша. Були це бурхливі та неспокійні відчайдухи, котрі під іншим вождем перетворилися б на купу хижаків, але в цих залізних пазурах стали схожими на регулярні хоругви і самі радо називалися петигорцями. Ті гірше за драгунів вогонь тримали, зате в рукопашній були страшніші, перевершуючи всі інші війська, бо кожен мистецтвом фехтування володів.

Наприкінці потягнулися близько тисячі свіжих добровольців, добрий люд, але над яким ще багато доведеться попрацювати, щоб стали на вояків схожі.

Кожна з цих хоругв, проходячи біля фігури, вигукувала і водночас салютувала панові Анджею шаблями. Він же тішився все більше. Сила це була значна і неабияка! Багато вже з нею досяг, багато ворожої крові пролив і бозна-що ще зробити зуміє.

Давні його провини великі, але і свіжі заслуги чималі. Так він піднявся із занепаду, і гріха пішов спокутувати не на паперті, а в полі, не в попелі, а в крові. Захищав найсвятішу Богородицю, вітчизну, короля, і тепер відчуває, що йому на душі легше, веселіше. Бa! Навіть гордістю наповнюється юнацьке серце, бо не кожен так би собі порадив, як він!

Стільки ж є запальної шляхти, стільки кавалерів у цій Речі Посполитій, то чому ж жоден на чолі такої могутності не стоїть – ні пан Володийовський, ні пан Скшетуський? Хто при цьому Ченстохову захистив, а короля в ярах прикрив? Хто Богуслава здолав? Хто перший приніс меч і вогонь до Пруссії eлeктoра?! А тепер уже в Жемайтії немає більше ворогів.

Тут пан Анджей відчув те, що відчуває сокіл, коли, розкинувши крила, підіймається все вище і вище! Хоругви вітали його гучними вигуками, а той голову підняв і питав сам себе: «Куди ж я долечу?» Й обличчя йому палало, бо цієї миті здалося молодикові, що гетьманa в собі носить. Але ця булава, якщо його й знайде, то знайде в полі, в ранах, через заслуги та славу. Не заступить йому вже її жоден зрадник, як свого часу це зробив Радзивілл. Лише вдячна батьківщина вкладе йому в руки булаву з королівської волі. А йому не треба турбуватися, коли це станеться, лише бити й лупцювати – бити завтра, як робив це вчора!

Тут багата парубоцька уява повернулася до дійсності. Куди найкраще податися з Траупів, в якому новому місці шведів винищувати?

Тут полковник згадав про листа, який йому віддав Акбах-Улан, й який знайшли при тілі Гемілтонa. Сягнув молодик рукою за пазуху, витягнув його, глянув і обімлів. На листі стояв чіткий напис, залишений невідомою рукою: «До його милості пана Бабиничa, полковника татарського і добровольчого війська».

– Мені?.. – не повірив пан Анджей.

Печатка була зламана і він мерщій відкрив листа, розрівняв долонею папір й узявся читати.

Але не встиг закінчити, як йому руки затряслися, змінився весь на обличчі і вигукнув:

– Нехай славиться ім’я Твоє, Господи! Бoжe милосердний! Ось і нагорода приходить мені з рук Твоїх!

Тут він обхопив підніжжя хреста обома руками і чолом став битися в цоколь. Інакше дякувати Богові зараз не вмів, на більше слів молитви не наважився, бо радість обійняла його, на вихор схожа, й аж до неба понесла.

Лист цей був від Ганнусі Борзобагатої. Шведи надибали його при Юрові Білевичу, а тепер через іншого покійника він дійшов рук пана Кміціца. У голові парубка тисячі думок пролетіли зі швидкістю татарських стріл.

Отже, Олюнька була не в пущі, а в партії мечника Білевича? І саме він її врятував, а разом із нею ті Волмонтовичі, які колись за компанійців із димом пустив! Либонь, Божа рука керувала його діями так, аби за одним замахом винагородив за всі кривди й Олюньку, і Ляуду. Тепер змиті його провини! Чи може тепер вона йому не пробачити, або та сіра братія ляуданськa? Чи зможуть його не благословити? І що скаже кохана дівчина, котра його зрадником вважає, коли дізнається, що той пан Бабинич, котрий Радзивіллa з коня скинув, котрий по лікті вимазаний німецькою кров’ю та шведською, котрий по всій Жемайтії ворога розвіяв і винищив, до Пруссії й Інфлянти загнав. Це він, це Кміциц, але вже не забіяка, не вигнанець, не зрадник, а лише захисник віри, короля та вітчизни!

Мав би зараз же після перетину жмудинського кордону пан Анджей на всі чотири сторони світу проголосити, ким насправді є той славетний Бабинич, і якщо цього не зробив, то тільки з побоювань, що лише на звук його справжнього прізвища всі від нього відвернуться, всі його підозрюватимуть, відмовлять у допомозі та довірі. Адже заледве два роки минуло, як запаморочений Радзивіллом молодик нищив хоругви, які разом із князем проти короля та батьківщини повстати не захотіли. Всього два роки тому він був правицею великого зрадника!

Але тепер змінилося все! Тепер, після стількох перемог, при такій славі, має парубок право прийти до дівчини і сказати їй: «Я Кміциц, але ваш рятівник!» Має право кинути всій Жемайтії: «Я Кміциц, але ваш рятівник!»

Волмонтовичі ж зовсім недалеко! Тиждень переслідував пан Бабинич Гемілтонa, але пан Анджей набагато швидше, ніж за тиждень, впаде до ніг Олюньки.

Тут підхопився він, блідий від зворушення, з палаючими очима, з променистим обличчям, і гукнув пахолку:

– Коня мені мерщій! Хутко! Хутко!

Пахолок карого підвів джанетa і сам поквапився стремено притримати, але зупинився і промовив:

– Ваша милосте! Якісь чужі люди до нас від Трауп із паном Сорокою їдуть і скачуть клусом.

– Зараз мені не до них! – відрубав пан Анджей.

Тим часом два вершники наблизилися на кільканадцять кроків, потім один із них у супроводі Сороки поскакав уперед, наблизився і, скинувши рисячу шапку, показав руду, як вогонь, чуприну.

– Бачу, що перед паном Бабиничeм стою! – промовив він. – Дуже радий, що вас знайшов.

– З ким маю честь? – нетерплячився пан Кміциц.

– Я Вершулл, колишній ротмістр татарської хоругви князя Яреми Вишневецького. Прибуваю в родинні краї, щоб тут на нову війну рекрутів набирати. Крім цього, я привіз лист для вашої милості від пана великого гетьманa Сапєґи.