Текст книги "Потоп. Том III"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц)

До запеклого захисту могло спонукати шведів і те, що найкращі вояки були зараз зачинені у Варшаві. І перший серед них сам Віттемберґ, другий головний після Карла командувач, і перший, хто перетнув кордон Речі Посполитої і до занепаду її під Устям призвів. Чекав на нього за це підготовлений у Швеції тріумф як завойовника. Крім нього, був у місті канцлер Оксеншернa, діяч на весь світ відомий, за чесність свою навіть ворогами шанований. Називали його королівською Мінервою, бо саме його порадам завдячував Карл усі свої на перемовах перемоги. Були також і генерали: молодший Вранґель, Горн, Ерскін, ще один Левенгаупт, і безліч шведських дам шляхетного походження, котрі за чоловіками своїми до цієї країни як до нових шведських володінь приїхали.

Тож мали шведи що захищати. Розумів також король Ян-Казимир, що облога, особливо через брак важких гармат, буде довгою та кровопролитною. Розуміли це й гетьмани, але не хотіли думати про це війська. Як тільки пан Ґродзіцький сякі-такі шанці понасипав, як тільки до мурів трохи підсунувся, стали надходити посланці до короля від усіх хоругв, аби добровольцям штурм дозволили. Довго мусив тлумачити король, що шаблями фортеці не здобуваються, перш ніж запал втихомирив.

Тим часом просувалися, наскільки було можна, земляні роботи. Військо, не маючи змоги йти на штурм, взяло у них посилену участь. Товариші з-під усіх прапорів, бa, навіть офіцери особисто возили тачками землю, зносили верболіз, працювали при земляних підкопах. Не раз шведи пробували перешкоджати роботам і жоден день не минав без вилазки, але як тільки шведські мушкетери показувалися з воріт, поляки, котрі працювали при шанцях, кидали тачки, пучки хмизу, лопати, кирки і летіли із шаблями до бою так відчайдушно, що вилазка з найбільшим поспіхом ховалася назад у фортецю. Труп падав після тих сутичок густо, рови та майдани аж до валів наїжачилися могилами, в які ховали під час коротких пауз полеглих. Врешті й часу забракло хоронити, тому лежали тіла назовні, обвіваючи жахливою задухою місто й облягаючих.

Незважаючи на великі труднощі, щодня прокрадалися до королівського табору міщани, доносячи, що в місті діється, і на колінах вимолювали прискорення штурму. Бо шведи мали ще достатньо продовольства, але люд умирав із голоду на вулицях, жив у злиднях, утисках, під жахливим терором гарнізону. Щодня відлуння доносили аж до королівського табору відголоси мушкетних пострілів у місті і втікачі доносили, що це розстрілювали міщан, підозрюваних у сприянні своєму королеві. Волосся від цих оповідок ворушилося на голові. Розповідали, що все населення, хворі жінки, новонароджені діти, люди похилого віку, всі ночують на вулицях, бо шведи повиганяли їх із будинків, в яких попробивали від муру до муру переходи, щоб гарнізон, у разі вступу королівського війська до міста, міг захищатися та відступати. На вигнанців падав дощ, у погожі дні палило сонце, а ночами дошкуляли холоди. Вогню не можна було мешканцям запалювати, і вони не могли хоча б ложки теплої страви зварити. Різні пошесті поширювалися щораз більше і забирали сотні жертв.

Королеві, коли слухав ці історії, серце завмирало, тому він посилав кур’єра за кур’єром, аби прибуття важких гармат поквапити. Але час збігав, спливали дні, тижні, але, окрім відбиття вилазок, не можна було нічого важливішого почати. Бадьорила лише облягаючих думка, що і в гарнізоні мусить врешті-решт вичерпатися провіант, тому що дороги були всі перекриті так, що й миша не змогла б дістатися до фортеці. Натомість обложені з кожним днем втрачали надію на допомогу. Армія Дуґласа, що стояла найближче, не лише не могла прийти на порятунок, а про власні мала думати шкури, бо король Казимир, маючи надмір сил, зміг і її заблокувати.

В очікуванні прибуття важких каронад, взялися обстрілювати фортецю з менших гармат. Пан Ґродзіцький із боку Вісли насипав перед собою, як кріт, земляні заслони, підсунувся за шість кроків до рову й заливав безперервним вогнем нещасне місто. Величний палац Казановських уже був зруйнований, і не жаліли його, бо зрадникові Радзейовськoму він належав. Ледве трималися ще порозколювані мури, що світили порожніми вікнами. На прекрасні тераси і сади падали вдень і вночі ядра, руйнуючи дивовижні фонтани, містки, альтанки, мармурові скульптури та полохаючи павичів, які жалібним вереском повідомляли про своє скрутне становище.

Пан Ґродзіцький заливав вогнем і дзвіницю Бернардинів, і Краківську браму, бо з цього боку вирішив штурм розпочати.

Тим часом табірні обозні стали проситися, щоб їм дозволили вдарити на місто, бо дуже вже прагнули першими до шведських скарбів дістатися. Король один раз відмовив, але врешті дозволив. Кілька відоміших офіцерів викликалися очолити атаку, а між ними і пан Кміциц, котрому не тільки обридла бездіяльність, а й узагалі місця собі не знаходив, бо Гасслінґ, важко занедужавши, вже кілька тижнів лежав без тями, тому балакати з ним було неможливо.

Нарешті зважилися на приступ. Пан Ґродзіцький протестував проти нього до останньої миті, переконуючи, що поки не буде зроблений пролом у стіні, місто взяти неможливо, навіть якщо не лише обозні, а й навіть регулярна піхота піде в атаку. Але оскільки король уже дав попередньо згоду, то був змушений поступитися.

Дня 15 червня зібралося близько шести тисяч табірної челяді, підготували драбини, пучки хмизу, великі мішки з піском, гаки, і надвечір натовп, озброєний переважно лише шаблями, почав стягуватися до місця, де підкопи та земляні укриття підходили найближче до рову. Коли вже зовсім стемніло, після команди підбігли пахолки з жахливим вереском до рову і стали його засипати. Пильні шведи зустріли їх убивчим вогнем із мушкетів, гармат і запекла битва закипіла на всій східній околиці міста. Обозні під завісою темряви закидали вмент рів і безладною зграєю дісталися аж до мурів. Пан Кміциц ударив двома тисячами на земляний форт, що його поляки назвали «кротовиною», який насипали неподалік від Краківської брами, і, незважаючи на відчайдушний захист, здобув його одним махом. Залогу порубали шаблями, нікого не жаліючи. Тоді наказав пан Анджей повернути гармати до брами, а частину до дальшого муру, щоб захистити трохи ті зграї, які намагалися на нього видряпатися.

Але їм пощастило не зовсім. Пахолки приставляли драбини і дерлися по них так хвацьки, що навіть найтренованіша піхота не зуміла б краще, але шведи, захищені за бійницями, засипали їх вогнем у самі обличчя, спихали приготованим камінням і колодами, під вагою яких ламалися на дрібні уламки драбини. Піхота ще й спихала штурмувальників за допомогою довгих списів, проти яких шаблі не могли нічого вдіяти.

Понад п’ятсот найвідважніших челядників лягло під стіну. Решта під безперервним вогнем сховалася знову через рів за польські шанці.

Штурм відбили, але той редут залишився за поляками. Даремно шведи стріляли в нього впродовж усієї ночі з найважчих карронад. Пан Кміциц відповідав їм моментально з тих гармат, які здобув. Лише над ранок, коли розвиднилося, порозбивали йому всі до останньої. Віттемберґ, котрому ця позиція була дуже важлива, послав тоді піхоту з наказом, щоб навіть не думали повертатися, не відшкодувавши втрати, але пан Ґродзіцький тут же послав панові Кміцицу підмогу, завдяки якій полковник не лише відбив піхоту, а й напав на неї і гнав аж до Краківської брами.

Пан Ґродзіцький настільки зрадів, що особисто побіг до короля з реляцією.

– Милостивий пане! – промовив він. – Я був проти вчорашньої затії, але тепер бачу, що дарма! Поки ця позиція була в їхніх руках, я ні на що не міг спромогтися проти брами, але тепер нехай лише важкі гармати підійдуть, в одну ніч пролом зроблю.

Король, котрий уже було зажурився, що стільки добрих пахолків убито, втішився від слів пана Ґродзіцькогo і зараз же спитав:

– А хто там на тій позиції командує?

– Пан Бабинич! – відповіли кілька голосів.

Король аж руками сплеснув.

– Той всюди мусить бути першим! Панове генерали, знаю я його! Дуже затятий це кавалер, його звідти не викурять!

– Провина була б непоправна, милостивий пане, – зауважив пан Ґродзіцький, – якби ми це дозволили. Я йому туди і піхоту послав, і гармати, бо що його звідти викурюватимуть, немає жодних сумнівів! Про Варшаву йдеться! Стільки цей кавалер золота вартує, скільки сам важить!

– Більше вартує! Бо це не перший і навіть не десятий його вчинок! – додав король.

Після цього наказав подати собі негайно коня, підзорну трубу і поїхав подивитися на той форт. Але через дим зовсім не було нічого видно, бо кільканадцять карронад засипало позицію безперервним вогнем, закидали ядрами, гранатами, снарядами з картеччю. А позаяк окоп той лежав близько до брами, то і з мушкетів стріляли. Тому й гранати видно було досконало, як підлітали, наче хмари, вгору й описуючи дугу, дуже вигнуту, падали в ту хмару диму, вибухаючи в ній зі жахливим гуркотом. Багато ядер падало аж за шанці, і це стримувало підхід підмоги.

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – перехрестився король. – Тізенгаусе! Погляньте!

– Нічого не видно, ваша величносте!

– Купа перекопаної землі лише залишиться! Ніяк не інакше! Тізенгаусе, знаєте, хто там сидить?

– Знаю, милостивий володарю, пан Бабинич! Якщо живий вийде, зможе сказати, що за життя у пеклі побував.

– Потрібно йому туди ще свіжих людей послати! Панове генерали!..

– Накази вже віддані, але важко їм підійти, бо гранати перелітають далі і дуже густо з цього боку форту падають.

– З усіх гармат у мури бийте, щоб диверсію організувати! Пан Ґродзіцький стиснув коня острогами та поскакав до шанців. За хвилину почалися дії на всій лінії, а дещо пізніше виявилося, що свіжий загін мазурської піхоти вийшов із рову і побіг до «кротовини».

Король весь час стояв і дивився. Врешті-решт він звелів:

– Годилося б пана Бабиничa підмінити. Хто з вас, шановне панство, захоче його добровільно замінити?

Ні панів Скшетуських, ні пана Володийовськогo не було цієї миті при особі короля, тому запала хвилина мовчання.

– Я! – озвався нарешті пан Топір Ґрилевський, товариш із легкої кавалерії примаса.

– Я! – повторив Тізенгаус.

– Я! Я! Я! – промовили одночасно кільканадцять голосів.

– Хто перший викликався, той хай і йде! – промовив король.

Пан Ґрилевський перехрестився, потім перехилив у рот флягу і помчав.

Король стояв і все дивився на хмару димів, якими вкрита була «кротовина» і які тягнулися вище над ним, як якийсь міст, аж до самих мурів. Оскільки редут лежав ближче до Вісли, то й міські мури височіли над ним, і тому вогонь був такий жахливий.

Тим часом гуркіт трохи поменшав, хоч і гранати не переставали описувати дугу, натомість гамір від мушкетних пострілів нагадував, ніби тисячі селян ціпами молотили.

– Либонь, знову пішли в атаку, – припустив Тізенгаус. – Якби менше було диму, ми побачили б піхоту.

– Під’їдьмо трохи, – промовив король, рушаючи конем. За ним подалися й інші, проїжджаючи Віслу берегом від Уяздовa, під’їхали майже до самого Сoльця, а оскільки сади палаців і монастирів, що сходять до Вісли, були ще взимку шведами на паливо вирубані, то дерева не заслоняли краєвиду, тому змогли побачити і без підзорних труб, що шведи справді знову кинулися в атаку.

– Бажав би я краще цю позицію втратити, – почувся голос короля, – ніж пан Бабинич мав би загинути!

– Бог його захистить! – озвався владика Цецішовський.

– І пан Ґродзіцький йому допомогу надасть! – додав Тізенгаус.

Подальшу розмову перервав якийсь вершник, котрий наближався на повному скаку з боку міста. Тізенгаус, маючи зір такий гострий, що неозброєним оком краще бачив за інших на далекі відстані, скочив, впізнавши прибульця, за голову схопився і верескнув:

– Пан Ґрилевський повертається! Пан Бабинич, мабуть, мертвий і редут здобуто!

Король прикрив очі руками, а тим часом прибув пан Топір, осадив коня на місці і, хапаючи повітря ротом, доповів:

– Милостивий пане!

– Що там? Убили? – нетерплячився король.

– Пан Бабинич каже, що йому там добре і він не хоче заміни, просить лише, щоб йому їсти прислали, бо зранку і ріски в роті не мали!

– То він живий? – видихнув король.

– Каже, що йому добре! – повторив пан Ґрилевський.

Інші ж застигли від здивування і стали кричати:

– Оце затятість кавалерська!

– Оце жовнір!

Після цього звернулися до пана Ґрилевськогo:

– Та потрібно було залишитися, бо необхідно його замінити. Не соромно повертатися? Переляк на вас напав, чи що? Краще було не викликатися!

На це пан Ґрилевський відказав:

– Шановні панове! Якщо хтось мене боягузом вважає, то можу йому відповісти в полі, але перед його величністю мушу виправдатися. Я був у самій «кротовині», куди, можливо, ніхто інший не зміг би втрапити, але той пан Бабинич мало мені очі за мій намір не вибрав. «Йдіть, пане, – каже, – до дідька! Я тут працюю, мало, каже, зі шкури не вистрибну, і на балачки не маю часу. І ні славою, ні командуванням ділитися ні з ким не бажаю. Добре мені тут, – каже, – тому залишуся, а вас із позиції накажу випровадити! Бодай йому грець, – каже, – жерти нам хочеться, а тут мені коменданта замість харчів присилають!» Що я мав робити, милостивий пане? Навіть гумору його не дивуюся, бо там їм руки від роботи опускаються!

– І як? – поцікавився король. – Втримається він там?

– Такий шибайголова! Де він тільки не втримається! Я ще забув сказати, що мені на прощання крикнув: «Я буду тут навіть тиждень сидіти і не дамся, тільки було б що їсти».

– Чи можливо там всидіти?

– Там, ваша величносте, справжній судний день! Граната падає за гранатою, осколки, як біси, біля вух свистять, земля внизу розрита, від диму розмовляти неможливо! Піском і дерном так ядра розкидаються, що весь час потрібно обтрушуватися, щоб не засипало. Багато їх полягло, але ті, хто живі, в борознах на шанці лежать і загорожі собі перед головами з київ спорудили, землею їх зміцнивши. Дуже грамотно шведи цей вал насипали, а тепер він проти них служить. При мені ще прийшла піхота пана Ґродзіцькогo і тепер б’ються там заново.

– Оскільки на мури не можна, поки пролому немає, – промовив король, – то на палаци Краківського ще сьогодні вдаримо. Це буде найкраща диверсія.

– Добряче зміцнені ці палаци, майже на фортеці перетворені, – зауважив Тізенгаус.

– Але їм із допомогою з міста не поспішатимуть, бо всю увагу на панові Бабиничу зосередили, – пояснив король. – Так буде, поки я живий, так буде! І зараз же штурмувати накажу, лише тільки пана Бабиничa перехрещу.

Відтак узяв із рук владики Цецішовськогo позолочене розп’яття, в якому уламок святого хреста був схований, і, піднявши його вгору, взявся хрестити далекий насип, вкритий вогнем і димом, промовляючи:

– Бoжe Аврама, Ісака й Якова, змилуйся над людом Твоїм і дай порятунок цим захисникам! Амінь! Амінь! Амінь!

Розділ XIII

Почався кровопролитний штурм із боку Нового Світу до Краківського передмістя, не дуже удачливий, але все ж дієвий, бо відвернув увагу шведів від шанців, які захищав пан Кміциц, і дозволив її захисникам трохи перепочити. Просунулися, однак, поляки аж до палацу Казимира, але не змогли втримати цю позицію.

З іншого боку штурмували в напрямку палацу Данілловича аж до Ґданського дому, і також безрезультатно. Знову полягло кількасот людей. Одну лише мав король втіху: бачив, що навіть посполите рушення з найбільшою мужністю та самопожертвою рветься на мури і що після тих спроб, більш-менш несприятливих, дух їм не лише не впав, а навпаки, зміцнилася у війську впевненість у перемозі.

Але найкращою цими днями подією стало прибуття панів Янa Замойськогo та Чарнецькогo. Перший із них привів піхоту, добре вишколену; і такі важкі карронади із Замостя, що навіть шведи не мали подібних у Варшаві. Другий, оточивши Дуґласa в порозумінні з паном Сапєгою, частиною литовських військ і посполитим підляським рушенням, яким Янoвi Скшетуському доручили командувати, сам прибув до Варшави, щоб узяти участь у генеральному штурмі. Сподівалися, і пан Чарнецький поділяв цю віру, що цей штурм буде останнім.

На шанцях, здобутих паном Кміцицем, установили ті потужні гармати, які негайно ж почали працювати проти мурів і воріт, і для початку змусили до мовчанки шведські гранатомети. Тоді вже сам генерал Ґродзіцький зайняв цю позицію, а пан Анджей повернувся до своїх татар.

Але не доїхав він іще до своєї квартири, як уже отримав виклик до Уяздовa. Король перед усім штабом прославляв молодого лицаря, не шкодували йому похвал і пан Чарнецький, і пан Сапєгa, і пан Любомирський, і коронні гетьмани. А він стояв перед ними в подертому і засипаному землею одязі, на обличчі повністю пороховим димом закіптюжений, не виспаний, втомлений, але радісний, що шанці втримав, стільки похвал заслужив і незмірну славу в обох військах здобув.

Вітали його також, між іншими кавалерами, пан Володийовський і пан Заглобa.

– Навіть не здогадуєтеся, пане Анджею, – тряс йому руку невисокий лицар, – яку велику в короля маєте пошану. Я вчора був на воєнній раді, бо мене пан Чарнецький узяв із собою. Говорили там про приступ, а потім і про звістки, які саме з Литви надійшли, про тамтешню війну і про жорстокості, до яких Понтус і шведи вдаються. Радилися, отже, як би там війну підтримати. Пан Сапєгa радив, аби кілька хоругв туди послати і чоловіка, котрий би зумів стати там тим, ким пан Чарнецький був на початку війни в Короні. А король на те: «Такий є лише один – Бабинич». Інші відразу ж це підтвердили.

– Я в Литву, а тим більше в Жемайтію, найохочіше поїду, – втішився пан Кміциц, – і сам у короля це просити планував, чекаю лише, коли Варшаву візьмемо.

– Генеральний штурм призначено на завтра, – повідомив пан Заглобa, котрий якраз підійшов.

– Знаю, а як почувається Кетлінґ?

– Хто це такий? Маєте на увазі Гасслінґа?

– Байдуже, бо він має два прізвища, як це в англійців, шотландців і багатьох інших націй заведено.

– Правда, – підтвердив пан Заглобa, – а іспанець навіть на кожен день тижня має інше. Розповів мені ваш пахолок, що Гасслінґ, тобто також і Кетлінґ, уже здоровий. Вже може говорити, ходити і гарячка його покинула, лише їсти щогодини просить.

– А ви ще не були в нього? – спитав субтильного лицаря пан Кміциц.

– Не був, бо часу не мав. Хто там перед штурмом про щось інше думає?

– То ходімо зараз.

– Краще йдіть спочатку поспіть, – буркнув пан Заглобa.

– Правда! Правда! Бо ледве на ногах стою!

Коли повернувся до себе, вирішив пан Анджей послухатися цієї поради, тим більше, що й Гасслінґa застав сплячого. Натомість увечері прийшли його навідати пан Заглобa з паном Володийовським і засіли в просторому курені, який татари для свого баґадира встановили. Кемличі налили їм меду старого, столітнього, який король панові Кміцицу прислав, і друзі попивали його oхочe, бо спека стояла надворі. Гасслінґ, блідий ще і кволий, здавалося життя і сили черпав у цьому цінному напої. А пан Заглобa язиком плямкав і піт із чола обтирав.

– Гей! Як уже ті карронади гримлять, – сказав, прислухаючись, молодий шотландець. – Завтра підете на приступ… Щасти вам!.. Бoжe вас благослови! Я чужої крові і служив, кому був винен, але вам кращого бажаю! Ах, що це за мед! Життя, життя до мене повертається…

Так кажучи, відкидав своє золоте волосся назад і блакитні очі підіймав до неба. А личко мав гарненьке, ще напівдитяче. Пан Заглобa споглядав на парубка з певним розчуленням.

– Ви так добре по-польському балакаєте, пане кавалере, як і кожен із нас. Станьте поляком, полюбіть нашу вітчизну, порядну річ зробите і меду вам не бракуватиме! Індигенат2929
  Індигенат – визнання чужого громадянства та надання шляхетності роду, а також дворянських привілеїв у державі, що приймає.


[Закрыть] жовнірові у нас також не так важко отримати.

Гасслінґ погодився:

– Тим більше, що й я шляхтич. Бо моє прізвище повністю – Гасслінґ-Кетлінґ Елджинський. І моя родина з Англії походить, хоч і в Шотландії осіла.

– Далекі це і заморські краї, а тут якось пристойніше людині жити, – заохочував пан Заглобa.

– Мені також тут добре!

– Але нам погано, – промовив пан Кміциц, котрий вертівся вже з самого початку нетерпляче на лавці, – бо нам хочеться почути, що в Таурогах відбувалося, а ви тут про родоводи торочите.

– Питайте, а я відповім.

– Ви бачили панну Білевичівну?

По блідому обличчю Гасслінґa пронісся рум’янець.

– Щодня! – сказав він.

Пан Анджей зараз же став на нього пильно зиркати.

– З чого б це така довіра? Що ви зашарілися? Щодня? Як це щодня?

– Бо знала, що я був її доброзичливцем і кілька послуг їй надав. Це ви з подальшої розповіді дізнаєтесь, а тепер краще спочатку почати. Може, ви, панове, не знаєте, але мене не було в Кейданах у той час, коли князь конюший приїхав і цю панночку до Таурогів забрав. Чому так сталося, не буду повторювати, бо різне казали, лише скажу, що як тільки приїхали, всі зараз же помітили, що князь по вуха закоханий.

– Бодай би його Бог скарав! – не втримався пан Кміциц.

– Настали забави, яких раніше ніколи не бувало, і гонитва за перснем, і турніри. Можна було подумати, що зараз найспокійніші часи, а тут щодня листи приходили, приїжджали делегати від електора, від князя Янушa. Ми знали, що князь Януш, паном Сапєгою та конфедератами притиснутий, про порятунок заради Божого милосердя благає, бо йому знищення загрожує. А ми – нічого! На кордоні готові війська електора стоять, капітани рекрутів ведуть, а ми на допомогу не йдемо, бо князеві до панни душа лежить.

– То це тому Богуслав братові з допомогою не прийшов? – здивувався пан Заглобa.

– Саме так. Tе ж казав і Патерсон, і всі його наближені. Дехто ремствував на це, інші ж рaдi були, що Радзивілли згинуть. Пан Сакович замість князя публічні обов’язки виконував. І на листи відповідав, і з депутатами радився. А князь всього лише уяву напружував, щоб вигадати якусь забаву, або кінну кавалькаду, або полювання. Грошима він, скнара, на всі боки сипав, ліси казав цілі вирубати, щоб панночці з вікон був кращий пейзаж, словом, квіти їй під ноги сипав і так її приймав, ніби вона була шведською принцесою, нічого кращого і не вигадаєш. Жаліли її з цього приводу багато людей, бо казали: «Все це їй на згубу, одружитися князь не одружиться, а нехай її лише за серце вхопить, то її куди захоче заведе». Aлe виявилося, що це не така панночка, яку можна завести туди, де чеснота не ходить. Ой, ні!

– Ще б пак! – зірвався пан Анджей. – Я це знаю краще за інших!

– Як же панна Білевичівнa ту королівську увагу приймала? – спитав, своєю чергою, пан Володийовський.

– Спочатку ввічливо, видно було по ній, що якусь печаль у серці носить. Бувала на ловах, на маскарадах, кавалькадах, турнірах, думаючи, що це такі звичайні придворні в князя порядки. Але таки нарешті допетрала, що це все заради неї. Раз було, що князь, напруживши уяву для нових витребеньок, забажав панні сцену війни показати: запалили для цього поселення біля Таурогів, піхота захищала, а князь штурмував. Певна річ, він велику вікторію здобув, після якої вихвалявся, впав, як подейкують, панночці до ніг і взаємності в почуттях благав. Невідомо, що там докладно відбувалося, але з того часу скінчилася їхня дружба. Вона стала дядька свого, пана мечника расейняйськогo, вдень і вночі за рукав тримати, а князь…

– Став їй погрожувати? – вигукнув пан Кміциц.

– Та де там! У грецького пастиря перебирався, Филемона. Спеціальні кур’єри літали до Крулевця за вбраннями пастушків, за стрічками та перуками. Князь відчай вдавав, під її вікнами ходив і на лютні грав. І тут скажу я вам, що насправді думаю: кат це був на чесноту затятих панянок і смiливo можна про нього сказати, що в нашій вітчизні про схожих людей говорять, що його зітхання не одне вітрило панночки подерло. Але цього разу він справді закохався, що й не дивина, бо панночка більше богиню, ніж жительку грішної землі нагадує.

Тут Гасслінґ знову став пекти раків, але пан Анджей цього не помітив, бо, взявшись від задоволення і гордощів у боки, споглядав переможно на панів Заглобу та Володийовськогo.

– Ми знаємо її, вона вилита Діана, лише їй місяця у волоссі бракує! – промовив субтильний лицар.

– Що там Діана?! Власні собаки на Діану вили б, якби її побачили! – вигукнув пан Кміциц.

– Тому я й сказав: «не дивина», – підтримав Гасслінґ.

– Гаразд! Вже навіть за ці зазіхання я б слабким вогнем його припікав. За цю нахабність цвяхами його підкувати наказав би…

– Дайте, пане, спокій! – замахав руками пан Заглобa. – Спершу його схопіть, а тоді фантазуйте, тепер дайте цьому кавалерові слово мовити.

– Не раз я стояв на чатах перед кімнатою, в якій він спав, – правив далі Гасслінґ. – Тому знаю, як він на ложі вертівся, і зітхав, і балакав сам до себе, і сичав, наче від болю, так його, либонь, жага пекла. Змінився дуже, весь висох. Може, йому також і та хвороба допікала, яка пізніше його звалила. Тим часом розлетілися по всій садибі звістки, що князь настільки захопився, що має намір одружитися. Дійшло це і до княгині Янушевої, котра з княжною в Таурогах замешкала. Почалися гніви та дорікання, бо, як вам відомо, мав Богуслав, за угодою, одружитися з донькою Януша, як тільки та доросте. Але той про все вже забув, таке мав поранене серце. Княгиня Янушева рознервувалася і виїхала з донькою до Курляндії, а він освідчився панні Білевичівні того ж самого вечора.

– Освідчився?! – роззявили роти пани Заглобa, Кміциц і Володийовський.

– Атож! Спочатку панові мечникoвi расейняйському, котрий не менше від вас здивувався і власним вухам віри не йняв, але повіривши нарешті, від радощів аж руки потирав, бо це для цілого дому Білевичів велика честь із Радзивіллaми породичатися. Щоправда, казав Патерсон, що і так є якась спорідненість, але давня та забута.

– Розказуйте далі! – нетерплячився пан Анджей.

– Вони обоє подалися до панночки з усією серйозністю, яка в таких випадках доречна. Вся садиба аж тряслася. Прийшли лихі звістки від князя Янушa, лише пан Сакович листа прочитав, зрештою, ніхто на нього не зважав, як і на самого пана Саковичa, бо в той час милості позбувся б за те, що сватанню нашкодив. У нас же одні казали, що це не в новину Радзивіллам із шляхтянками одружуватися, що в усій Речі Посполитій уся шляхта рівна, а дім Білевичів аж римських часів сягає. І це казали ті, котрі вже собі хотіли майбутні милості в майбутньої пані заробити. Інші ж твердили, що це лише фортель князя, щоб до більшої прийти з панночкою близькості (як то між нареченими часто буває) і за нагоди квітку дівочу зірвати.

– Точно так було! Ніщо інше! – озвався пан Заглобa.

– І я так вважаю, – погодився Гасслінґ. – Але слухайте далі. Коли так між собою надворі язики чесали, враз, як грім, пролунало, що панночка розвіяла всі сумніви, як шаблею, бо відмовила рішуче.

– Бoжe її благослови! – зойкнув пан Кміциц.

– Відмовила рішуче! – повторив Гасслінґ. – Досить було глянути на князя, щоб це второпати. Він, котрому принцеси корилися, не терпів опору і мало не збожеволів. Небезпечно йому було на очі показуватися. Ми всі знали, що так довго тривати не може і що князь рано чи пізно, але силу свою застосує. Наступного ж дня схопили пана мечника і замкнули в Тільзіті, вже за кордоном електорським. Того ж дня панночка вблагала офіцера, котрий чатував перед її дверима, щоб їй набиту кроцицю дав. Офіцер їй у цьому не відмовив, бо був шляхтичем і чесною людиною, тому відчував жалість до нещасної дівчини, а також був захоплений її вродою та стійкістю.

– І хто ж був той офіцер? – спитав пан Кміциц.

– Я! – сухо відповів Гасслінґ.

Пан Анджей схопив його за плечі так, що молодий шотландець, слабким іще будучи, аж зойкнув від болю.

– Нічого більше! – вигукнув пан Кміциц. – Ви більше не військовополонений, а мій брат і товариш! Кажіть, чого бажаєте? Заради бога, кажіть, чого хочете?

– Дайте мені відпочити! – важко дихав Гасслінґ.

Він замовк, тиснув лише руки, які йому подали пани Володийовський і Заглобa, але помітивши, що всі аж палають від цікавості, розповідав далі:

– Я застеріг її також, про що всі знали, що княжий медик готував якісь безоари і дурманні дeкoкти3030
  Безоар – камінь органічного походження, який є конгломератом неперетравлюваних речовин у шлунку. Дeкoкт – особливий відвар із овочів, фруктів і трав, при якому харчова сировина спочатку обов’язково сильно подрібнюється, потім заливається холодною водою та доводиться до кипіння.


[Закрыть]. Тим часом побоювання виявилися безплідними, бо втрутився в справи Господь Бог. Він, торкнувшись князя пальцем, скинув його на ложе болю і місяць не відпускав. Ви здивуєтесь, шановне панство, але упав так, немовби його косою з ніг зрізали, того ж самого дня, коли мав намір на чесноту цієї панночки посягати. Божа рука, скажу я вам, нічого більше! Сам він про це, мабуть, подумав і перелякався, а може, також у хворобі згоріла в ньому вся жага, або чекав відновлення сил. Досить лише, що, очунявши, дав їй спокій, і навіть мечника з Тільзіту дозволив повернути. Щоправда, відпустила його важка хвороба, але не лихоманка, яка йому досі, як кажуть, докучає. Правда також і те, що незабаром після того, як піднявся з ліжка, був змушений іти з експедицією під Тикоцин, де поразки зазнав. Повернувся зі ще більшою пропасницею, відтак електор закликав його до себе… А тим часом у Таурогах відбулися такі зміни, про які і дивно, і смішно розповідати. Досить, що князь не може там уже на вірність жодного офіцера чи придворного розраховувати, хіба що на дуже старих, котрі погано бачать і не дочувають, але від таких користі мало.

– Що ж там такого сталося? – поцікавився пан Заглобa.

– Під час тикоцинського рейду, ще до поразки під Яновом, схопили таку собі панну Ганну Борзобагату-Красенську, і прислали її до Таурогів.

– Маєш, бабо, радість! – вигукнув пан Заглобa.

Але пан Володийовський почав очима кліпати й енергійно вусами ворушити, аж нарешті сказав:

– Пане кавалере, тільки не кажіть про неї нічого лихого, бо після одужання матимете справу зі мною.

– Навіть якби й хотів, то не зможу нічого поганого про неї сказати, але якщо це вашої милості наречена, то скажу лишень, що погано за нею стежите, а якщо родичка, то занадто добре її знаєте, щоб те, що я розкажу, могли б заперечити. Досить того, що впродовж тижня закохала ця панночка в себе всіх поголовно, старших і молодших, нічим іншим, лише стріляниною очима з додатком якихось чародійських мистецтв, в яких я вже нічого не петраю.

– Вона! Навіть у пеклі я б її по цьому впізнав! – пробурмотів пан Володийовський.

– Дивна річ! – промовляв Гасслінґ. – Адже панна Білевичівнa рівна їй вродою, але така в ній солідність і неприступність, немов у якоїсь княгині, що простий чоловік навіть не посміє й очей підняти, не те що якусь там надію мати. Самі ж знаєте, що бувають різні панночки: одні, як стародавні весталки, інші ж – що заледве глянеш, то вже хотів би…

– Прошу пана! – небезпечно глипнув пан Володийовський.

– Не треба, пане Міхале, бо він правду каже! – заспокоїв його пан Заглобa. – Самі ж біля неї ногами перебираєте, як молодий когут, і очі вам мало з орбіт не вилазять, а що баламутна, то це ми всі знаємо і ви мало не сто разів це казали.