Текст книги "Потоп. Том III"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 26 страниц)

Декотрі генерали добули шпаги, маючи намір померти зі зброєю в руках, як лицарям годиться, але старий гнобитель зовсім ослаб та заплющив очі.

Тут пан Володийовський кинувся штабові на виручку. Його хоругва, ідучи на повному скаку клином, розрізала тлум, як масло, як корабель, що пливе під усіма вітрилами, розштовхує нагромадження хвиль морських. Крики голоти, яку топтали, змішувалися з кличем ляуданців, але вершники спершу дісталися до штабу й оточили його миттю кільцем коней, муром власних грудей та оголених шабель.

– До короля! – крикнув субтильний лицар.

І вони рушили. Юрба оточила їх звідусіль, бігли з боків, ззаду, розмахували шаблями та дрючками, завивали щораз страхітливіше, а ляуданці сунули вперед, б’ючи шаблями плазом час від часу по боках, як відбивається могутній ординець, оточений вовчою зграєю.

А тут і пан Войниллович прискакав на допомогу панові Володийовському, за ним і пан Вільчковський із королівським полком, а за ним князь Полубинський й усі разом, згуртувавшись, привели штаб перед очі Янa-Казимирa.

Та сум’яття, замість поменшати, наростало все більше. Здавалося якусь мить, що голота, яка розгулялася, незважаючи на короля, хотітиме одержати в свої руки генералів. Віттемберґ дещо опритомнів, але страх не покинув його анітрохи, він зістрибнув із коня, як заєць, собаками оточений або вовками, намагається схоронитися аж під запряжені підводи. Так і він упав, незважаючи на подагру, під королівські ноги. Кинувся на коліна, вхопився за стремена і залементував:

– Рятуйте, милостивий пане! Рятуйте! Я маю ваше королівське слово, угода підписана, рятуйте, рятуйте! Змилуйтесь над нами! Не дозвольте мене вбити!

Король, побачивши таке приниження і таку ганьбу, відвів від огиди очі та промовив:

– Пане фельдмаршал, заспокойтеся!

Але сам мав засмучене обличчя, бо не знав, що й робити. Навколо збиралися щораз більші натовпи та напирали все настирливіше. Щоправда, й хоругви вишикувалися, наче до бою, а піхота замойська замкнула їх у грізний чотирикутник, але який мав бути всьому цьому кінець?

Король глянув на пана Чарнецькогo, але той лише бороду скубав від нестями, такий гнів охопив його душу через непокору посполитого рушення.

Тим часом канцлер Корицинський нагадав:

– Милостивий пане, потрібно угоду дотримати.

– Так і є! – промовив король.

Віттемберґ, котрий пильно зазирав їм у вічі, зітхнув із полегшенням.

– Ваша величносте! – вигукнув він. – Я вірив вашому слову, як Божому!

На це старий коронний гетьман, пан Потоцький зауважив:

– І чому ж тоді ви стільки присяг, стільки угод і капітуляцій порушили? Хто чим воює, від того й гине… Пам’ятаєте, як королівський полк Вольфa, всупереч капітуляції захопили?

– Це не я, це Міллер, це Міллер, – белькотів Віттемберґ. Гетьман глянув презирливо, після чого відвернувся до короля.

– Милостивий пане! Я не мав на увазі, що ваша королівська величність могла б угоду порушити, бо таке віроломство на їхню користь буде.

– То що маю робити? – спитав король.

– Якщо його тепер до Пруссії відішлемо, то з п’ятдесят тисяч шляхти рушить за ним, і навіть не встигне до Пултуськa дійти, як уже його порубають. Хіба йому цілий компут війська для охорони додати, а цього зробити ми не мoжeмо… Чуєте, ваша королівська величносте, як там завивають. Re vera3636
  Re vera (лат.) – справді.


[Закрыть] є на нього, злість… Потрібно спочатку його особу забезпечити, і відіслати всіх тоді, коли цей вогонь ущухне.

– Інакше не можна! – підтримав канцлер Корицинський.

– Але де ж його сховати? Тут його тримати не можемо, бо ще, до лиха, громадянська війна вибухнути через нього може, – сказав своє слово пан руський воєвода.

Аж тут виступив і пан староста калуський, Собіпан, і закопиливши губу, вимовив зі звичайною для себе хвацькістю:

– А що ж! Милостивий пане! Дайте мені їх у Замостя, хай посидять, поки спокій не повернеться. Вже я його там від шляхти захищу… Бa! Нехай мені тільки спробують його з рук видерти! Ага!

– Але дорогою, як його ваша гідність захистить? – спитав канцлер.

– Га! Ще мене на пахолків вистачить. Чи я не маю піхоти або загону, чи що? Хай його в Замойського спробують видерти! Побачимо!

Тут він руки в боки брав, по стегнах себе вдаряв і на кульбаці на обидва боки почергово перехилявся.

– Немає іншої ради! – погодився канцлер.

– І я не бачу! – додав пан Лянцкоронський.

– То забирайте їх, пане старосто! – звернувся до пана Замойськогo король.

А Віттемберґ, побачивши, що вже життю його нічого не загрожує, визнав за доречне протестувати.

– Не цього ми сподівалися! – промовив він.

На що пан Потоцький, вказуючи в далечінь рукою, запропонував:

– Ну, то будь ласка, ми вас не затримуємо, дорога вільна! Віттемберґ замовк.

Тим часом канцлер розіслав кілька десятків офіцерів, аби ті повідомили схвильованій шляхті, що Віттемберґ не вільний, а буде відісланий до Замостя. Збурення не відразу, щоправда, вляглося, проте звістка подіяла заспокійливо. Перш ніж вечір упав, розум повернувся в інший бік. Війська стали заходити в місто і видовище поверненої столиці вселило в усі серця радощі тріумфу.

Втішився і король, проте думка, що не зміг ретельно дотримати умов угоди, зажурила його неабияк, як і вічна непокора посполитого рушення.

Пан Чарнецький душив у собі гнів.

– З таким військом ніколи не можеш бути в майбутньому впевнений, – сказав він королеві. – Часом б’ється погано, часом по-богатирськи, все від настрою залежить, а як тільки вітер подув, то і бунт готовий.

– Дай Боже, щоб не пороз’їжджалися, – зауважив король, – бо вони ще потрібні, натомість думають, що вже по всьому.

– Винуватця цього збурення кіньми треба роздерти, незалежно від заслуг, які він має! – правив далі пан Чарнецький.

Відразу ж наказали відшукати пана Заглобy, бо ні для кого не було таємницею, що це він здійняв бурю, але той наче у воду канув. Шукали його в місті, в наметах, по табору, навіть між татарами, все надаремно. Казав при цьому Тізенгаус, що король, завжди добрий і милостивий, бажав від усієї душі, щоб його так і не знайшли, і що навіть вервечку за це відмовив.

Але через тиждень, після якогось oбiду, коли монарше серце пройнялося радістю, почули присутні з вуст Янa-Казимирa такі слова:

– А оголосіть уже там, щоб пан Заглобa більше не ховався, бо вже нам відлягло і за його жартами ми скучили!

А коли каштелян київський жахнувся від цих слів, то король додав:

– Якби у нашій Речі Посполитій лише справедливість, а не милосердя мати в серці, то замість серця сокиру в грудях носити довелося б. Провинитися тут легше, ніж деінде, але і виправлення ніде так хутко не настає!

Кажучи це, монарх більше пана Бабиничa мав на гадці, ніж пана Заглобу, а про пана Бабинича думав тому, що молодик саме напередодні вклонився до королівських ніг із проханням, щоб йому в Литву не було заборони їхати. Казав, що хоче там війну оживити і шведів винищувати, як колись Хованськогo шарпав. А позаяк король і так мав намір послати туди досвідченого в роз’їзній війні жовніра, тому дозволив, забезпечив, благословив і ще йому щось там тихцем у вухо побажав, після чого молодий лицар упав йому до ніг із подякою.

Відтак, не зволікаючи, вирушив парубок на схід, веселий і задоволений. Субагазі, значні дари отримавши, дозволив йому додатково п’ятсот добрудзьких ординців із собою забрати, тому йшли за ним півтори тисячі добрих вояків, сила, з якою можна було що завгодно затіяти. І пашіла юнацька голова жагою боїв і воєнних подвигів, усміхалася йому надія слави. Чув уже, як вся Литва вимовляє з гордістю та подивом його ім’я… Чув особливо, як повторюють його одні кохані вуста, і душа його отримувала крила.

А ще і тому так йому їхалося жваво, що куди б не прибув, там першим радісну звістку сповіщав, що шведів розбили, а Варшаву взяли. Варшаву взяли! Де тупотіли копита його коня, там цілі околиці лунали цими словами, там люд вітав його з риданнями на дорогах, там били в дзвони по костелах і співали Te Deum laudаmus! Коли їхав лісом, то темні сосни, а коли полями, то лани золотистої пшениці, вітром колисані, повторювали, шепочучи радісно:

– Шведів розбили! Варшаву взяли! Варшаву взяли!

Розділ XV

Хоча Кетлінґ і був близький до особи князя Богуслава, проте не все знав і не все вмів витлумачити панові Кміціцoвi, що ж насправді діялося в Таурогах, бо засліплювало його те, що й сам був у Білевичівну закоханий.

Богуслав мав кращого повіреного, а саме пана Саковичa, старосту ошмянськогo, і лише він один знав, наскільки глибоко поглинула князя пристрасть до своєї вродливої полонянки, а також до яких хитрощів він вдавався, щоб її серцем і тілом заволодіти. Це кохання перетворилося на пекучу жагу, бо на інші почуття серце Богуслава не було здатне, але таку сильну, що цей досвідчений в амурах кавалер повністю голову втратив. І не раз вечорами, коли залишався зі старостою ошмянським сам на сам, рвав Богуслав волосся на голові і бідкався:

– Горю я, Саковичу, горю!

Пан Сакович відразу знаходив, як справі зарадити.

– Хто хоче мед дістати, – сказав він, – той мусить бджіл задурити. Чи мало має дурманного зілля медик вашої світлості? Тільки йому накажіть і вже завтра буде по всьому.

Але князь не хотів вдаватися до таких крайнощів, і то з різних причин. По-перше, якогось дня з’явився йому уві сні старий полковник Білевич, дідусь Олюньки, і ставши біля узголів’я, вдивлявся в нього аж до перших півнів грізним поглядом. Богуслав цей сон запам’ятав, а що був той лицар досить марновірний, то так боявся чар, застережень у снах і надприродних явищ, що тремтів уже від однієї думки про те, в якому жаху і в якій поставі з’явилася б наступного разу та сновида, якби до поради пана Саковичa князь дослухався. Та й сам староста ошмянський, котрий у Бога не дуже вірив, але снів і чар також боявся, вже не був такий упевнений у своїх порадах.

Другою причиною стриманості Богуслава було те, що в Таурогах жила Волошка зі своєю падчеркою. Волошкою називали княгиню Януша Радзивілла. Ця пані походила з країни, де жінки мають доволі вільні звичаї. Не була надміру суворою, до двірських утіх, можливо, занадто поблажлива, проте не змогла б стерпіти, щоб під її боком вітрогон, котрий мав стати чоловіком її падчерки, вчиняв дії, які волають про помсту до неба.

Але й пізніше, коли через наполягання пана Саковичa і для виконання волі князя віленського воєводи Волошка поїхала з княжною до Курляндії, Богуслав не наважився на такий вчинок. Бо боявся жахливого лементу, який в усій Литві піднятися міг би. Білевичі впливові люди, вони б не забарилися його закликати до суду, а право карало такі вчинки позбавленням майна, пошани і навіть життя.

Радзивілли, щоправда, були достатньо могутні і могли не зважати на закон, але якби перемога у війні схилилася на бік Янa-Казимирa, тоді міг молодий князь отримати серйозні проблеми, в яких йому не допомогли б ні приятелі, ні поплічники. А передбачити, як війна закінчиться, вже важко було, адже Казимирoвi щодня сил прибувало, а могутність Карлa марніла через втрату людей і вичерпання фінансів.

Князь Богуслав був запальний чоловік, але і політик, тому рахувався з обставинами. Жага палила його вогнем, але розум радив стримуватися. Забобонний страх вгамовував пориви плоті, а водночас ще й упали на нього напасті, звалилися проблемні та нагальні справи, від яких часто доля всієї війни залежала. Й усі ці причини рвали княжу душу, аж її стомили смертельно.

Ще невідомо, як закінчилося б протистояння, якби не це кохання Богуслава. Бо був цей шалапут занадто великої про себе думки. Вважав себе державним діячем, великим вождем, видатним лицарем і непереможним завойовником дівочих сердець. То мав вдаватися до дії дурманного зілля він, котрий цілу скриню любовних листів від різних відомих закордонних дам із собою возив? Чи його статків, його звань, його могутності, майже королівській рівної, його родовитого імені, краси та шляхетності було замало для подолання спротиву якоїсь там панночки?

До того ж, чим більший тріумф, тим більше буде насолод, коли опір дівчини зламає і коли вона сама, добровільно, з тріпочучим, як у спійманої пташечки серцем, з розпашілим обличчям та очима, затуманеними паволокою, впаде в ці обійми, які назустріч їй простягнуться.

Богуслав аж тремтів від думки про цю хвилину, і прагнув її майже так само нетерпляче, як і саму Олюньку. Він навіть на мить не сумнівався, що така хвилина настане, обурювався, втрачав терпець і фантазував. Часом здавалося йому, що вона все ближче, а часом, що далі, і тоді кричав, що палає, але домагатися не припиняв.

Він оточив спочатку дівчину дріб’язковою турботою, так щоб та була йому зобов’язана і переконалася, що князь добрий. Бо розумів вельможа, що почуття вдячності та дружба – це лагідний і теплий вогник, який пізніше необхідно лише роздути і справжнє багаття спалахне. Часті зустрічі мали б цьому посприяти, але щоб мати певність, не проявляв Богуслав жодної настирливості, не бажаючи втратити довіру або налякати.

Тим часом кожен погляд, кожен дотик руки, кожне слово не пропадали надаремно, і мали б стати тією краплею, що камінь точить.

Усе, що робив для Олюньки, могло пояснюватися гостинністю господаря, тим невинним дружнім потягом, який одна істота до іншої відчуває, однак робилося все так, немовби це робило саме кохання. Межа зумисне затиралася і ставала все менш чіткою, щоб перетин її був не такий помітний і щоб дівчина остаточно заблукала на цьому бездоріжжі, де кожен погляд міг щось означати, а міг і нічого. Гра ця не узгоджувалася, щоправда, з вродженим запалом Богуслава, котрий ледве стримувався, однак вважав, що лише така тактика може допомогти досягнути мети. Водночас князь знаходив у ній таке замилування, яке знаходить павук, що тче павутину, мисливець, котрий наставляє сильце або стрілець, котрий терпляче та наполегливо вистежує звірину. Забавляла князя його власна проникливість, ніжність і винахідливість, яких навчило його перебування при французькому дворі.

Водночас він ставився до панни Олександри, немов до справжньої принцеси, але так, що важко було їй збагнути, робиться це винятково для неї, чи випливає з його природної та набутої пошани для жіночої статі загалом.

Щоправда, магнат робив її головною особою всіх забав, змагань, кавалькад і мисливських прогулянок, але це видавалося природним. Бо після виїзду княгині Янушевої до Курляндії саме вона стала найдостойнішою серед жінок, зібраних у Таурогах. Сховалася тоді до Таурогів, як до міста, що стояло на самому кордоні, велика кількість шляхтянок з усієї Жемайтії, щоб під опікою княжою від шведів захиститися, однак саме Білевичівнi, як доньці найпочеснішого роду, першість у всьому визнавали. І в той час, коли всю Річ Посполиту кров заливала, урочистостям тут не було кінця. Можна було подумати, що весь королівський двір із усіма шляхтичами та шляхтянками з’їхалися сюди для святкувань і забав.

Богуслав правив як самовладний монарх у Таурогах і в усій прилеглій Пруссії eлeктoра, де частим був гостем. Тому всі його накази виконувалися негайно. Міста доставляли на вимогу гроші, військо, а прусська шляхта охоче з’їжджалася в каретах і кіньми на бенкети, каруселі та лови. Богуслав на честь своєї дами навіть відродив лицарські турніри, яких уже давно не проводили.

Одного разу магнат сам узяв у них дієву участь і одягнений у срібний обладунок, прикрашений блакитною стрічкою, яку панна Олександрa була змушена йому перев’язати, звалив із коней чотирьох найудатніших прусських лицарів, п’ятого Кетлінґa, а шостого, своєю чергою, пана Саковичa, хоч той силу мав таку велетенську, що карети, вхопивши за колеса, на ходу затримував. А який запал спалахнув у натовпі глядачів, коли потім срібний лицар, опустившись на коліна перед своєю дамою, брав із її рук вінок переможця! Вигуки були схожі на грім від гармат, розвівалися хустини, схилялися стяги, а князь із піднятим забралом зазирав у зашаріле обличчя панночки своїми чарівними очима, притискаючи одночасно до вуст своїх її руки.

Іншого разу, коли оточений хортами осатанілий ведмідь розкидав тварин навсібіч, князь, одягнений лише в легкий іспанський панцер, стрибнув усередину з ратищем і не лише заколов дику бестію, а й драбанта врятував, котрий, побачивши, яка його господарю загрожує небезпека, кинувся на допомогу.

Панна Олександрa, внучка старого жовніра, вихована в традиціях роду, війни та пошани до лицарських чеснот, не могла не реагувати на ці відважні вчинки, і навіть захопилася ними, бо її змалку навчали вважати мужність першою ознакою справжнього чоловіка.

Тим часом князь щодня показував приклади майже надлюдської відваги, і це все – на честь Олюньки. Присутні гості не шкодували для князя похвал і вигуків захоплення настільки високих, що навіть божество задовольнитися ними могло б. Мимоволі в балачках поєднували ім’я панни Олександри з іменем князя Богуслава. Останній мовчав, але очима висловлював усе те, чого не сміли мовити вуста. Чари щораз більше оповивали дівчину.

Все складалося так, щоб їх наблизити, поєднати й одночасно вихопити з юрби інших людей. Важко було згадати комусь про парубка, щоб водночас про дівчину не згадати. Думкам Олюньки Богуслав нав’язувався з непереборною силою. Кожна хвилина дня була спрямована на те, щоб чари ці посилити.

Увечері, після ігрищ, покої палали від різнокольорових ламп, що відкидали таємничі та солодкі відблиски, наче з країни снів і насолод у реальність перенесені. Східні запахи, що п’янили, насичували повітря, тихі звуки невидимих арф, лютні й інших інструментів пестили вуха, а поміж цих ароматів, світла, звуків ходив він, загальної слави улюбленець, ніби зачаклований принц із казки, молодий, прекрасний, лицарський, яскравий, як сонце, від коштовностей і, як пастушок, закоханий.

Яка ж дівчина змогла б опиратися такій чарівності, яка ж чеснота змогла б не знепритомніти від цих чар?.. А уникати молодого князя не було ніякої можливості, живучи з ним під одним дахом і користаючи з його гостинності, яку хоча і насильно накинув, проте щиро та правдиво свої обов’язки виконував. При цьому Олюнька подалася до Таурогів охоче, бо дуже їй уже остогидли Кейдани. Воліла також лицарського Богуслава, котрий вдавав при ній любов до покинутого короля та вітчизни, ніж явного зрадника Янушa. На початку свого перебування в Таурогах панночка була сповнена приязних почуттів до молодого князя, але, помітивши невдовзі, наскільки він прагне її дружби, не раз використовувала свій вплив, щоб людям допомогти.

На третій місяць її перебування в Таурогах одного офіцера артилерії, приятеля Кетлінґa, князь засудив до розстрілу. Білевичівнa, дізнавшись про це від молодого шотландця, вступилася за нещасного.

– Божество має наказувати, а не просити, – вклонився їй Богуслав, розірвав смертний вирок і кинув їй до ніг. – Урядуйте, наказуйте! Тауроги спалю, якщо хоч усмішку цією ціною зможу на вашому обличчі викликати. Не хочу іншої винагороди, лише будьте веселою та забудьте про те, що раніше було!

Панночка ж веселою не могла бути, маючи в серці біль, печаль і невисловлене презирство до чоловіка, котрого першим коханням полюбила, і котрий тепер був в її очах більшим злочинцем, ніж навіть батьковбивця. Той пан Кміциц, котрий пообіцяв за золоті червінці видати короля, як Юда Христа, став їй огидний й усе більше падав у її очах. А з плином часу перетворився на якесь чудовисько в людській подобі, на смуток і на докір собі самій. Не могла собі подарувати, що його кохала, й одночасно не могла його забути в ненависті.

Від цих почуттів важко їй було навіть вдавати веселість, натомість мусила бути князеві вдячна і за те, що до злочину пана Анджея не захотів докласти рук, і за все, що для неї робив. Дивно їй було проте, що молодий князь, такий лицар і настільки сповнений шляхетних почуттів, не поспішав на порятунок вітчизні, хоча й на намовляння Януша не погоджувався. Припускала юнка, однак, що такий діяч знає, що робить, і що цього вимагає політика, якої вона своїм простим розумом панночки збагнути не може. Богуслав натякав їй також, пояснюючи свої часті відлучки в Тельші, близькі до Пруссії, що сил йому вже бракує від зайвої роботи, бо провадить перемови між Яном-Казимиром, Карлом-Ґуставом та електором, і що сподівається батьківщину з тарапатів витягнути.

– Не заради нагород, не за посади я це роблю, – казав дівчині князь. – Навіть братом Янушем жертвую, котрий був мені, як батько, бо не знаю, чи життя зможу для нього в розлюченої королеви Людовики випросити, але роблю те, що мені Бог, совість і почуття до милої матері-вітчизни наказує…

Коли промовляв так із смутком на делікатному обличчі й очі до стелі звертав, здавався парубок їй подібним до тих стародавніх героїв, про яких старий полковник Білевич їй розповідав, сам у Корнеля3737
  П’єр Корнель – французький драматург, «батько французької трагедії», один із творців класицизму у французькій літературі.


[Закрыть] про них вичитавши. І тріпотіло її серце від подиву та захоплення. Поволі дійшло до того, що думки про ненависного Анджея Кміцица вже занадто її втомили, тому думала про Богуслава, щоб заспокоїтись і духом зміцніти. Той уособлював для неї жахливу та понуру темряву, а цей світло, в якому радо купається кожна згорьована душа. Та й пан мечник расейняйський і панна Кульвецівнa, котрих також привезли з Водоктів, ще більше спонукали Олюньку до прихильності, співаючи зранку до вечора хвалебні гімни на честь Богуслава. Обтяжували його, щоправда, обоє в Таурогах так, що лише про те й міркував, як би їх ввічливо геть витурити, але прихилив до себе, особливо пана мечника, котрий спочатку нелюб’язний і навіть нагніваний був, проте не міг дружбі та прихильності Радзивіллa противитись.

Якби Богуслав був лише родовитим шляхтичем, але не Радзивіллом, не князем, і не магнатом монархічної майже величі, Білевичівнa, можливо, й закохалася б у нього до безтями, всупереч заповіту старого полковника, котрий їй один вибір між монастирем і паном Кміцицем залишив. Але була ця панночка, вимоглива до себе самої, і душа її, зовсім безневинна, навіть не допускала до голови ніяких мрій і нічого іншого, ніж удячність і пошану до князя.

Рід її був занадто малий, аби стати дружиною, але занадто великий, щоб залишитися коханкою Радзивіллa. Тому дивилася на нього, як на короля, перебуваючи при його дворі. Даремно князь намагався накинути їй інші думки. Даремно сам, шаленіючи від кохання, частково з розрахунку, а частково з піднесення, повторював не раз те, що вже першого вечора в Кейданaх говорив, що Радзивілли неодноразово зі шляхтянками одружувалися. Такі думки не зачіпали її, як вода не чіпляється лебединих грудей, і залишилася, якою й була, – вдячною, приязною, прихильною, котра шукає полегшення в думці про героя, але на серці спокійну.

Магнат ніяк не міг її почуття переломити, але часто здавалося йому, що мета вже близько. Але й сам із соромом і внутрішньою злістю помічав, що не такий він сміливий щодо неї, як бував стосовно всіх перших дам у Парижі, Брюсселі й Амстердамі. Може, це було тому, що він і справді закохався, а може, й тому, що в цій панночці, в її обличчі, чорних бровах і суворих очах було щось таке, що викликало повагу. Один-єдиний пан Кміциц не піддавався свого часу тому впливу та безцеремонно, сміливо пнувся цілувати ці сталеві очі та горді вуста. Але пан Анджей був її нареченим.

Усі інші кавалери, починаючи з пана Володийовськогo і закінчуючи дуже фамільярною прусською шляхтою в Таурогах і самим князем, менше були з Білевичівною розкуті, ніж з іншими панночками такої самої гідності. Князя виділяла, щоправда, запальність, але коли якось у кареті він натиснув їй на ногу, шепочучи водночас «Не бійтесь», то вона відрубала, що власне боїться пошкодувати про свою довірливість до нього. Богуслав змішався і повернувся на перевірений шлях поступового завоювання серця дівчини.

Але вичерпувалося і його терпіння. Повільно став князь також забувати про страшну мару, яка йому уві сні привиділася, все частіше міркував над тим, що пан Сакович радив, і над тим, що Білевичi у цій війні всі загинуть. Жага пекла його щораз сильніше, коли раптом сталася подія, яка перебіг справ у Таурогах цілком змінила.

Якось прийшла звістка, як блискавка, що Тикоцин захопив пан Сапєґа, а князь великий гетьман спустив дух у руїнах замку.

Закипіло все в Таурогах, сам Богуслав заметушився і виїхав того самого дня до Крулевця, в якому мав намір побачитися з міністрами шведського короля й електора.

Перебування його було довшим, ніж планувалося. Тим часом до Таурогів стали прибувати загони прусського війська, і навіть шведського. Поширилися чутки про рейд проти пана Сапєги. Вся правда, що Богуслав був однодумцем шведів, як і його дядько Януш, виходила на яв щораз виразніше.

Трапилося й так, що одночасно пан мечник расейняйський отримав звістку про спалення родинних Білевич загонами Левенгауптa, котрі, розбивши жемайтійських повстанців під Шавлями, плюндрували вогнем і мечем весь край.

Тоді шляхтич зібрався і поїхав, жадаючи шкоду власними очима побачити, а князь Богуслав зовсім його не зупиняв. Більше того, охоче його випровадив і промовив на дорогу:

– Тепер, пане, тямите, чому я вас у Тауроги привіз. Простіше кажучи, життям ви мені завдячуєте.

Олюнька залишилася сама з панною Кульвецівною, тому відразу ж зачинилася у своїх апартаментах, нікого, крім декотрих жінок, не бажаючи бачити. А коли їй принесли звістку, що князь готує рейд проти польського війська, не хотіла цьому спочатку повірити, тому, прагнучи впевнитись, звеліла запросити до себе Кетлінґa, бо знала, що молодий шотландець нічого від неї не приховає.

Коли той негайно ж з’явився, щасливий, що його покликали, що зможе якийсь час порозмовляти з тією, котра запала йому в душу, Білевичівнa взялася випитувати в гостя:

– Пане кавалере, – промовила вона, – стільки чуток кружляє по Таурогах, що ми блукаємо в них, як у лісі. Одні торочать, що князь воєвода своєю смертю помер, інші – що на шаблі його взяли. Яка ж справжня причина його смерті?

Кетлінґ повагався якусь мить. Видно було, що воює зі своєю вродженою несміливістю, помітно зашарівся і зронив:

– Справжньою причиною падіння та смерті князя воєводи є ви, панно.

– Я?.. – здивувалася Білевичівнa.

– Саме так, бо наш князь волів залишатися в Таурогах, ніж братові йти на порятунок. Про все тут забув… біля вас, панно.

Тепер уже й вона спалахнула, як пурпурна троянда. Запанувала мовчанка.

Шотландець стояв із капелюхом у руці, з опущеними очима та головою, схиленою на груди, – втілення пошани та поваги. Нарешті він підняв голову, струсивши світлими кучерями, і сказав:

– Панно, якщо вас образили мої слова, дозвольте опуститися на коліна перед вами і так просити у вас вибачення.

– Не робіть цього, пане кавалере, – замахала руками панночка, побачивши, що молодий лицар вже згинає коліно. – Знаю, що сказали те, що вам щирість серця підказувала, бо вже давно помітила, що ви доброзичливі до мене. Чи це не так? Ви до мене прихильні?..

Офіцер підняв свої янгольські очі вгору і, поклавши руку на серце, голосом, таким тихим, як шепіт вітру, і сумним, як зітхання, промовив:

– Ах, панно! Панно!..

І тут же перелякався, що надто багато сказав, тому знову голову схилив на груди і прийняв поставу придворного, котрий слухає накази обожнюваної принцеси.

– Поміж чужинців я тут і без опіки, – правила далі Олюнька. – І хоч сама вмію стерегтися і Бог мене від пригоди захистить, але й людська допомога мені потрібна. Ви б не хотіли стати моїм братом? Хочете мене застерегти в нужді, щоб я знала, що робити, і всіх пасток уникнути змогла?

Зронивши це, дівчина простягнула до відвідувача руку, а той тепер таки став на коліно, хоч йому заборонила, і поцілував кінчики пальців юнки.

– Розповідайте, що тут діється біля мене?

– Князь у вас закоханий, панно, – пояснив Кетлінґ. – Хіба ви цього не помітили?

Дівчина затулила своє обличчя руками.

– Я бачила і не бачила. Часом здавалося мені, що він лише дуже добрий…

– Добрий!.. – повторив, як луна, офіцер.

– Так і є. А часом, коли мені спадало на гадку, що я, нещасна, потяг пробудити в ньому могла, то заспокоювалася тим, що ніяка мені від нього не загрожує небезпека. Я була йому вдячна за те, що для мене робив, хоча, Бог свідок, я не виглядала нових від нього милостей, боячись і тих, які вже надав.

Кетлінґ зітхнув:

– Чи можу я відверто говорити? – поцікавився він після хвилини мовчання.

– Кажіть.

– Князь має лише двох повірених: пана Саковичa і Патерсонa, а Патерсон до мене добре ставиться, бо ми з одних країв родом, на руках він мене носив. Тому все, що знаю, знаю від нього. Князь кохає вас: жага палає в ньому, як смола у факелі. Все, що тут відбувається, всі ті бенкети, лови, каруселі і той турнір, після якого мені досі від важкої княжої руки часом кров іде ротом, призначалося для вас. Князь кохає вас, панно, без тями, але нечистим вогнем, бо хоче вас зганьбити, а не побратися. Бо не знайти йому ще кращу, навіть королем усього світу, а не лише князем будучи, але всі думки його про іншу… Призначена йому є княжна Ганна й її спадок. Я знаю це від Патерсонa, і Господа Бога й Євангеліє беру в свідки, що щиру правду кажу. Не вірте, панно, князеві, не довіряйте його добропорядності, не обманюйтесь його стриманістю, наглядайте, стережіться, бо зраду тут на кожному кроці замишляє. Подих запирає в грудях від того, що мені Патерсон розповів. Такого злочинця, як пан Сакович, в усьому світі більше немає… Не можу про це говорити, просто не можу! Якби не присяга, яку я князеві склав, що життя й особу його стерегти буду, ця рука, панно, і ця шпага звільнили б вас із полону. І першим я б убив пана Саковичa… Правду кажу! Його першим з усіх людей! Навіть швидше, ніж тих, котрі в моїй вітчизні кров батька мого пролили, маєтки захопили і блукача, найманого лицаря з мене зробили…

Тут Кетлінґ аж затрясся від хвилювання, якийсь час лише стискав рукою ґарду шпаги, слова промовити не міг, потім охолов і одним духом випалив, що саме радив князеві пан Сакович.

Панна Олександрa, на велике його здивування, повелася доволі спокійно, побачивши загрозливу для себе прірву, тільки обличчя її зблідло і стало ще серйознішим. Непохитна воля відбилася в її суворому погляді.

– Я зумію захиститися! – промовила вона. – У цьому мені допоможи, Боже, і святий хрест!

– Князь дотепер не хотів слухатися порад пана Саковичa, – додав Кетлінґ, – але коли побачить, що дорога, яку очистив, нікуди не веде…

Й узявся розповідати про причини, які Богуслава досі стримували.

Панночка слухала з насупленими бровами, але не дуже уважно, бо вже стала думати про те, як би вирватися з-під цієї жахливої опіки. Але що по всій країні не було місця, не залитого кров’ю і плани втечі не представлялися чітко, то бажала про них не балакати.