Текст книги "Потоп. Том III"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 26 страниц)

Полк був розбитий, розчавлений, але тут знову загули гармати. Вже й інші хоругви добігають. Будь-якої миті кожна вдариться об ліс списів, але, мабуть, не кожна його переламає, адже жодна не має в собі такої страшної, як у пана Войнилловичa, сили. Крики посилювалися по всьому полю бою. Не видно було нічого. Але з воюючої маси стали безладно виділятися юрби жовтих піхотинців із якогось іншого полку, який, либонь, також був розбитий.

Вершники в сірих барвах гналися за ними, рубали і топтали з вигуками:

– Ляуда! Ляуда!

Це пан Володийовський упорався з другим каре.

Інші ще намагалися боронитися. І здавалося, що ще перемога може схилитися на бік пруссаків, тим більше, що при таборі стояли ще два свіжі реґіменти, які, оскільки табір залишили у спокої, будь-якої миті могли бути задіяні.

Вальдек втрачав уже, щоправда, голову, Ізраеля не було, бо з кавалерією його послали, а Богуслав наглядав, керував усією битвою й, убачаючи ще страшнішу небезпеку, послав пана Бєсa по ті реґіменти.

Пан Бєс погнав коня і через півгодини повернувся без головного убору, з переляком і відчаєм на обличчі.

– Орда в таборі! – залементував він, підбігши до Богуслава.

Тут же на правому фланзі почулося надлюдське завивання і ворог стрімко наближався.

Несподівано вигулькнули цілі юрби шведських вершників, що мчали зовсім перепуджені, за ними втікали, вже без зброї та без капелюхів, піхотинці, за ними в метушні та безладі мчали підводи, які тягнули знавіснілі від переляку коні. Всі неслися куди очі дивляться від табору на свою ж власну піхоту. За хвилину нападуть, змішають її, розіб’ють, тим більше, що за спинами вже наздоганяла їх литовська кавалерія.

– Гассун-бей проник у табір! – крикнув у запалі пан Ґосєвський і випустив останні дві свої хоругви, як двох соколів із берла.

Тої миті, коли ці хоругви вдарили на піхоту спереду, їхні ж власні фіри наштовхуються на неї збоку. Останні каре лускали, як під ударами молота. Вся чудова шведськo-прусська армія перетворилася на одну велетенську купу, в якій кавалерія змішалася з піхотою. Люди топтали один одного, переверталися, душили, скидали одяг, кидали зброю. Кавалерія їх тиснула, чавила і топтала. Це вже була не програна битва, а одна з найганебніших у всій цій війні поразка.

Але Богуслав, збагнувши, що все пропало, вирішив хоча б себе і рештки кавалерії врятувати від розгрому.

Надлюдським напруженням зібрав князь навколо себе кількасот вершників і лівим флангом вислизнув удалину, униз за течією річки.

Вже вибрався він із головного виру, коли інший Радзивілл, князь Міхал-Казимир, ударив на нього збоку зі своїми надвірними гусарами й одним ударом розпорошив весь загін.

Розкидані вершники втікали поодинці або малими зграйками. Лише швидкість коней могла їх врятувати.

Гусари за ними не погналися, бо вдарили в головний загін піхотинців, котрих б’ють і інші хоругви. Ті ж розсипалися, як настрахане стадо сарн по оболоні.

Богуслав на карому коні пана Кміцица втікав, як вихор, даремно намагаючись криком принадити до себе хоча б кільканадцятьох людей. Ніхто його не слухав. Кожен утікав самостійно, задоволений, що зумів вирватися з погрому і що не має більше ворога перед собою.

Але даремно раділи. Не промчали ще й тисячі кроків, коли їх наздогнало завивання, і сіра тьма татарська висунулася з боку ріки, де підстерігала їх досі.

Це був пан Кміциц із своєю ватагою. Усунувшись із поля після того, як привів ворога до броду, повернувся тепер, аби втікачам відрізати відступ.

Татари, помітивши розкиданих вершників, в одну мить розсіялися й самі, щоб ловити їх вільніше, і розпочалася смертоносна погоня. По двоє, по троє татар мчали за одним рейтаром, а ті захищалися рідко, частіше брали рапіру за вістря й ефесом простягали її до ординців, благаючи милосердя. Але дикуни, знаючи, що не доведуть цих бранців додому, брали живцем лише старшину, яка могла відкупитися. Пересічний жовнір одержував ножа в горло й умирав, не встигнувши навіть Gott вигукнути. Тих, котрі втікали до останнього, вбивали ножами в спину. А тих, під котрими не падали коні, ловили арканами.

Пан Анджей якийсь час метушився по полю бою, розкидаючи вершників, і все шукав очима Богуслава. Врешті-решт побачив його й упізнав негайно по коню, блакитній стрічці і капелюху з чорним пір’ям страуса.

Хмарка білого диму оточувала князя, бо саме хвилину тому напали на нього двійко ногайців. Однак магнат одного звалив пострілом із пістоля, а другого проштрикнув на виліт рапірою. Після чого побачив більшу ватагу, що мчала з одного, а пана Кміцицa – з другого боку, стиснув коня острогами і помчав, як переслідуваний гончаками олень.

Понад п’ятдесят людей кинулися гуртом за ним, але не всі коні мчали з однаковою швидкістю, тому незабаром погоня розтягнулася довгою змією, головою якої був Богуслав, а шиєю пан Кміциц. Князь схилився в сідлі. Його кінь заледве землі торкався ногами, лише чорнів на зеленій траві, як та ластівка в польоті. Карий витягав шию, як журавель, вухами стриг і мало з власної шкури не вистрибував. Вершники минали самотні верболози, купини, гайочки вільхи. Татари залишилися позаду на стаю, на дві, на три, але все скакали і мчали. Пан Кміциц викинув пістолі зі саков, аби коню біг полегшити, в сам прикипів поглядом до Богуслава, зціпив зуби, майже лежачи на шиї коня, і буцав острогами спінені його боки, аж незабаром піна, що спадала на землю, стала рожевою.

Але відстань між ним і князем не лише не зменшилася хоча б на дюйм, а й стала збільшуватися. «Горe! – подумав пан Анджей, – цього коня жоден бахмат у світі не пережене!» А коли після кількох стрибків відстань збільшилася ще більше, лицар випростався в кульбаці, шаблю впустив на перев’язь і, склавши руки біля рота, закричав грізним голосом:

– Утікай, зраднику, від пана Кміцица! Якщо не сьогодні, то завтра тебе дістану!

Не встигли ці слова відзвучати в повітрі, як князь, почувши їх, озирнувся швидко, а побачивши, що один лише пан Анджей за ним женеться, замість того, щоб утікати далі, розвернувся і з рапірою в руці кинувся на супротивника.

Полковник видав страхітливий зойк радості і, не зупиняючи скакуна, замахнувся шаблею.

– Ти труп! Ти труп! – заверещав князь.

І жадаючи точніше вдарити, пригальмував коня. Пан Анджей, доскакавши до ворога, осадив і свого жеребця, аж копита його зарилися в землю, і схрестив свою шаблю з рапірою. Супротивники зімкнулися так щільно, що два коні майже перетворилися в єдине ціле. Пролунав страшний скрегіт заліза, швидкий, як думка. Ніякі очі не змогли б уловити блискавичні ці рухи рапіри та шаблі, а також відрізнити князя від полковника. Іноді зачорнів капелюх Богуслава, часом блиснула місюрка пана Кміцицa. Коні вертілися навколо своєї осі. Мечі дзвеніли щораз запекліше.

Богуслав після кількох ударів покинув зневажати опонента. Всі підступні удари, яких він вивчився від французьких майстрів, були відбиті. Вже й піт стікав рясно з чола вельможі, змішуючись на обличчі з рум’янами і білилом, вже відчував втому в правій руці… Все більший подив у ньому наростав, спочатку нетерплячка, а потім і злість, тому вирішив закінчувати і зробив такий жахливий випад, аж капелюх упав йому з голови.

Але пан Анджей і його відбив із такою силою, що аж рапіра князя до боку коня відлетіла, і не встиг Богуслав виправити ситуацію, як його різонули кінцем шаблі по чолу.

– Christ! – вигукнув німецькою князь і звалився на траву. Упав горілиць.

Полковник стирчав ще якусь хвилину, немов приголомшений, але все ж схаменувся, зброю опустив на перев’язь, перехрестився, після чого зіскочив із коня і, стиснувши руків’я шаблі, підійшов до князя.

Страшним він був, бо блідий від перевтоми, як полотно. Губи мав стиснуті і невблаганну ненависть на обличчі.

Ось і цей могутній ворог опинився на порозі смерті, лежав тепер біля його ніг у крові, ще живий, при свідомості, але подоланий, і не чужою зброєю, і не з чужою допомогою.

Богуслав дивився на нього широко виряченими очима, пильно стежачи за кожним рухом переможця, а коли пан Кміциц завис тут же над ним, залементував:

– Не вбивай мене! Я дам викуп!

Пан Кміциц, замість відповіді, наступив йому ногою на груди і притиснув з усієї сили, після чого лезо шаблі спрямував у горло ворога, аж шкіра прогнулася під вістрям. Було досить лише рукою ворухнути, лише натиснути міцніше, але не вбивав ворога відразу. Хотів насолодитися виглядом і смерть зробити супротивникові важчою. Очі впилися в його очі і стояв над ним, як стоїть лев над зваленим буйволом.

Аж тут князь, котрому усе більше крові спливало з чола, так що вже весь верх голови наче в калюжу пірнув, озвався знову, але вже дуже здавленим голосом, бо нога пана Анджея безперервно тиснула йому на груди:

– Дівчина… Послухай…

Як тільки пан Анджей почув ці слова, зняв ногу з княжих грудей і шаблю підняв.

– Кажи! – наказав він.

Але князь Богуслав лише якийсь час сапав глибоко, і нарешті вже зміцнілим голосом відповів:

– Дівчина загине, якщо мене вб’єш… Я віддав наказ!

– Що ти нею зробив? – спитав пан Кміциц.

– Відпусти мене, то тобі її віддам, присягаюся… На Євангелії…

На це пан Анджей ляснув себе п’ятірнею в чоло, і помітно було, що бореться сам із собою і зі своїми думками, після чого промовив:

– Слухай, зраднику! Я б навіть сто таких виродків за один її волосок віддав!.. Але тобі не вірю, кривоприсяжнику!

– На Євангелії! – повторив князь. – Я надам охоронну грамоту і письмовий наказ.

– Ну, хай буде так, я подарую вам життя, але на волю не відпущу. А лист доведеться написати… Тим часом татарам вас віддам, у них у полоні будете.

– Згода, – кивнув князь.

– Пам’ятайте! – відповів пан Анджей. – Не захистило вас від моєї руки ваше князівство, ваше військо, ваша фехтувальна майстерність… І знайте: якщо ще раз перейдете мені дорогу або не дотримаєте слова, ніщо вас уже не захистить, навіть якщо б вас німецьким імператором обрали. Запам’ятайте це! Раз уже я мав вас у руках, а тепер мені в ногах валяєтесь!

– Я свідомість втрачаю, – попросив князь. – Пане Кміциц, вода мусить тут бути близько… Дайте мені напитися і рану обмийте.

– Краще здохни, паскудo! – відрубав пан Анджей.

Але князь, отримавши гарантії залишитися живим, повернув собі, хоч і поранений, упевненість і видихнув:

– Ви бовдур, пане Кміциц! Якщо я вмру, то й вона…

Тут його губи побіліли.

Пан Анджей подався шукати, чи немає в околиці якого рову або хоча б калюжі.

Князь зомлів, але лише на коротку хвильку, і на своє щастя очуняв, тому що тим часом підбіг перший татарин, Селім, син Гази-аги, хорунжий із ватаги пана Кміцица, й, уздрівши ворога, котрий борсався в крові, вирішив прохромити його вістрям хоругви до землі. Але князь цієї страшної миті ще знайшов у собі достатньо сил, щоб за вістря рукою вхопитися. Ненадійно прикріплене, воно відкололося від держака. Відголос цієї короткої боротьби привернув увагу пана Анджея.

– Стій, собачий сину! – вигукнув він, наближаючись здалеку.

Татарин, почувши знайомий голос, аж припав від страху до коня. Пан Кміциц наказав йому знайти воду, а сам залишився при князеві, бо здаля видно було під’їжджаючих ступом Кемличів, Сороку й увесь татарський загін, який, переловивши всіх рейтарів, пустився на пошуки свого ватажка.

Побачивши пана Анджея, вірні ногайці стали підкидати з гучними вигуками шапки вгору.

Акбах-Улан зістрибнув із коня і став йому кланятись, торкаючись рукою чола, рота і грудей. Інші, цмокаючи по-татарськи ротами, хижо споглядали на лежачого лицаря і з подивом – на його переможця. Дехто подався ловити двох коней, сірого та карого, які бігали неподалік із розпатланими гривами.

– Акбах-Улане, – промовив пан Кміциц. – Ось вождь цього війська, яке ми розбили сьогодні вранці – князь Богуслав Радзивілл. Я дарую його вам, а ви його тримайте, бо за живого чи за мертвого заплатять вам дуже щедро. Тепер зв’язати його, взяти на аркан і відвести до табору!

– Алла! Алла! Дякуємо, володарю! Дякуємо, звитяжцю! – загули в один голос ординці.

І знову пролунало цмокання тисяч губ.

Пан Анджей наказав подати собі коня, стрибнув на нього і пустився з частиною татар назад на поле бою.

Здалеку побачив хорунжих, котрі стояли зі штандартами, але при стягах було заледве кільканадцятеро товаришів, решта ж гналася за ворогом. Зграйки челяді метушилися по полю бою, обдираючи тіла і б’ючись тут і там із татарами, котрі робили те саме. Ті останні мали просто страшний вигляд, з ножами у руках і закривавленими по лікті руками. Хтось сказав би, що це зграя ворон впала з хмар на бойовище. Дикий їхній регіт і верески лунали по всьому полю.

Одні, тримаючи ще гарячі ножі в зубах, тягнули обома руками за ноги полеглих, інші перекидалися жартома відрубаними головами, ще інші заповнювали сакви. Були й такі, котрі, як на базарі, підіймали вгору закривавлені шати, вихваляючи їхню досконалість, або оглядали здобуту зброю.

Пан Кміциц проїхав уперед через поле, на якому першим здибався з рейтарами. Тіла людей і коней, порубані мечами, лежали тут у безладі. Але там, де хоругви різали піхоту, височіли їх цілі гори, а калюжі застиглої вже крові хлюпали під кінськими копитами, як багно.

Важко було тим шляхом проїхати поміж поламаних решток списів, мушкетів, трупів, перекинутих табірних підвод, і купи татарви, що копошилася.

Пан Ґосєвський стояв трохи далі, на шанцях укріпленого табору, а біля нього князь підчаший Радзивілл, пани Войниллович, Володийовський, Корсак і кількадесятеро людей. З цієї висоти охоплювали очима вони поле аж ген до найдальших країв. І могли вже весь обсяг своєї перемоги та ворожої поразки оцінити.

Пан Анджей, побачивши товаришів, додав кроку, а пан Ґосєвський, оскільки він був не лише щасливий воїн, а й чесний чоловік, навіть без тіні заздрощів у серці, як тільки його побачив, одразу ж вигукнув:

– Ось прибуває справжній переможець! Це йому насамперед маємо завдячувати цю звитягу, я перший публічно це заявляю. Шановне панство! Дякуйте панові Бабиничу, бо якби не він, ми не переправилися б через ріку!

– Vivat Бабинич! – крикнуло кількадесят голосів – Vivat! Vivat!

– Де це ви, жовніре, військового ремесла навчалися? – спитав схвильовано гетьман. – Як же ви відразу втямили, що робити потрібно?

Пан Кміциц не відповів, бо надто був утомлений, лише вклонявся на всі боки і рукою по забрудненому потом і пороховим димом обличчі водив. Очі його світилися надзвичайним блиском, а тим часом привітальні вигуки не вщухали. Загін за загоном підходили з поля на спінених конях, і як якийсь підійшов, то відразу ж приєднувався з усієї моці до голосів на честь пана Бабиничa. Шапки підлітали вгору, хто бандолет мав, той і салютував.

Враз пан Анджей зіп’явся в кульбаці і, піднявши обидві руки вгору, гукнув, як грім:

– Vivat Ян-Казимир! Король наш і милостивий батько!

Тут вчинився такий крик, немовби нова битва почалася. Неймовірний запал усіх охопив.

Князь Міхал зняв із себе шаблю з піхвами, діамантами прикрашену, і віддав її панові Кміцицу. Своєю власною рукою гетьман закинув йому свій коштовний плащ на плечі, а той знову підняв руку вгору.

– Vivat нашому гетьману, вождеві-переможцю!

– Crescat! Floreat !5858
  Crescat (лат.) – веди; floreat (лат.) – до розквіту.


[Закрыть] – відповіли хором.

Після чого стали здобуті прапори звозити та втикати у горбок під ноги вождів. Жодного не врятував ворог: колишні прусські компутові, посполитого прусського рушення, дворянські, шведські, князя Богуслава, ціла їх веселка розмаялася на валу.

– Це одна з найбільших вікторій у цій війні! – вигукнув гетьман. – Ізраель і Вальдек у полоні, полковники полягли або у полоні, військо до ноги вирізане…

Тут він обернувся до пана Кміцицa:

– Пане Бабиничу, на тому боці ви з Богуславом мали б зустрітися… Що з ним сталося?

Тут і пан Володийовський пильно зазирнув в вічі пана Анджея, а той видихнув похапцем:

– Князя Богуслава Бог покарав цією ось рукою!

Зронивши це, він простягнув праву руку, аж тут невисокий лицар кинувся йому в обійми.

– Єндрею! – залементував він. – Я вам не заздрю! Нехай вас Бог благословить!

– Це ви мені удар поставили! – пробував пручатися пан Кміциц.

Але подальший вилив братерських почуттів порушив князь підчаший.

– То мій брат загинув? – спитав він жваво.

– Ні, він живий, – спростував полковник, – бо я йому життя подарував, але поранений і в полоні. А ген там його ведуть мої ногайці!

Від цих слів здивування намалювалося на обличчі пана Володийовськогo, а погляди лицарства звернулися на рівнину, де з’явився загін із кількадесятьох татарів і під’їжджав повільно. Нарешті, оминувши купи поламаних фір, вони присунулися на кількадесят кроків до окопу.

Тоді побачили, що татарин, котрий їде попереду, тягне військовополоненого. Впізнали всі Богуслава, але який був у нього вигляд!..

Він, один із наймогутніших магнатів Речі Посполитої, він, котрий ще вчора незалежною державою марив, він, князь Священної Римської імперії, човгав тепер з арканом на шиї, пішки, при татарському коні, без капелюха, з залитою кров’ю головою, замотаною брудною ганчіркою. І така злість була на цього магната в серцях лицарства, що це страшне приниження не пробудило нічиєї жалості, навпаки, всі майже одночасно залементували:

– Смерть зраднику! На шаблі його взяти! Смерть! Смерть!

Князь Міхал лише очі рукою прикрив, бо ж це Радзивіллa ведуть у такій ганьбі. Він почервонів і вигукнув:

– Шановне панство! Це мій брат, моя кров, а я ні здоров’я, ні майна не жалів для вітчизни! Ворог мій той, хто на цього нещасного руку здійме.

Лицарі зараз же помовкли.

Князя Міхалa всі любили за мужність, щедрість і доброту серця, відданого батьківщині. Адже, коли вся Литва потрапила під владу гіперборейців, він один захищався в Несвіжі, прихильністю шведів погордував, підбурюваний Янушем, і один із перших приєднався до Тишовецької конфедерації. Тому його голос спричинився до послуху. Врешті-решт, хто б захотів нажити собі такого могутнього ворога, тому шаблі вмент сховалися в піхви, і кілька офіцерів, слуг Радзивілла, навіть закликало:

– Відібрати його в татар! Нехай його Річ Посполита судить. Не даймо скапарати чесну кров язичникам!

– Відібрати його в татар! – повторив князь. – Знайдемо йому поручителя, а викуп він сам заплатить! Пане Войнилловичу, візьміть своїх людей і нехай силою його візьмуть, якщо інакше буде неможливо!

– Я викликаюся в заручники татарам! – заявив пан Ґноїнський.

Тим часом пан Володийовський наблизився до пана Кміцицa і видихнув:

– Єндрею! І що ви доброго зробили? Tа ж він сухим вийде з води з тих судів!

Але пан Анджей вибухнув, як поранений лісовий кіт.

– З вашого дозволу, шановний княже! – вигукнув. – Це мій військовополонений! Я йому життя подарував, однак під присягою, яку він мені на своєму єретичному Євангелії склав. І я краще помру, ніж заберу його з рук, в які свого бранця віддав, перш ніж він слова свого дотримає!

Сказавши це, молодик ударив коня, заступив дорогу й уся його вроджена запальність стала повертатися, бо обличчя парубка скривилося, ніздрі роздулися й очі блискавки метали.

Тим часом пан Войниллович натиснув на нього конем.

– Убік, пане Бабиничу! – вигукнув він.

– Убік, пане Войнилловичу! – закричав пан Анджей і вдарив руків’ям шаблі коня Войнилловича з такою страшною силою, що тварина захиталася на ногах, наче кулею вражена, й головою зарилася в землю.

Гучний рокіт пронісся поміж лицарством, але пан Ґосєвський виїхав уперед і наказав:

– Мовчати всім! Ваша світлосте, силою своєї гетьманської влади заявляю, що пан Бабинич має право на військовополоненого й якщо хтось хоче його з татарських рук вирвати, то мусить дати його переможцеві поруку!

Князь Міхал опанував обурення, заспокоївся і звернувся до пана Кміцица:

– Кажіть, чого бажаєте?

– Щоб свого слова дотримав, перш ніж із неволі вийде.

– То дотримає, коли вийде.

– Ні! Я йому не вірю!

– Тоді я за замість нього присягаюся Пресвятою Богородицею, Королевою нашою, і даю лицарське слово, що все обіцяне буде дотримане. Інакше можете на мою честь і маєтки позиватися.

– Цього мені досить! – погодився молодик. – Нехай пан Ґноїнський у заручники йде, бо інакше татари опір вчинять. Я ж задовольняюся вашим словом.

– Дякую вам, пане кавалере! – вклонився князь підчаший. – Не бійтеся також, що він зараз же на волю повернеться, бо я його панові гетьману законно передам і військовополоненим аж до королівського вироку мій брат залишиться.

– Хай буде так! – промовив гетьман.

І наказавши панові Войнилловичу сісти на свіжого коня, бо той уже ледве дихав, і послав його разом із паном Ґноїнським по князя.

Але справа пішла не так легко. Бранця довелося силою брати, бо сам Гассун-бей вчинив грізний опір і лише вигляд пана Ґноїнськогo і домовлений викуп у сто тисяч талерів зміг його заспокоїти.

Того ж вечора князь Богуслав опинився вже в наметі князя Ґосєвськогo. Перев’язали його там старанно, двоє медиків не лишали його ні на мить й обоє ручалися за його здоров’я, тому що рана, завдана лише кінчиком шаблі, не була занадто важкою.

Пан Володийовський не міг пробачити панові Кміцицу, що той князеві життя дарував, і в печалі уникав його весь день, лише увечері сам пан Анджей прийшов до його намету.

– Бійтеся Божих ран! – вигукнув спересердя субтильний лицар. – Я від будь-кого такого сподівався, але не від вас, аби живцем цього зрадника випустити!..

– Послухайте мене, пане Міхале, перш ніж засудите, – зронив понуро пан Кміциц. – Я мав його вже під ногою і вістря готовий був встромити йому в горло. І знаєте, що мені той зрадник сказав?.. Що віддав наказ, щоб Олюньку на горло в Таурогах скарали, якщо він загине… І що я мав, нещасний, робити? Я купив її життя за його життя… Що я мав робити?.. На хрест Христовий… Що я мав робити?

Тут вхопися за чуба пан Анджей і ногами затупотів, а пан Володийовський подумав хвильку та зауважив:

– Розумію ваш відчай… Але все ж… Ви зрадника вітчизни відпустили, котрий ще лиха нашій Речі Посполитій у майбутньому принести може… Та що ж, Єндрею! Ви прислужилися сьогодні батьківщині, але все ж публічним добром заради особистого пожертвували.

– А ви, ви сам, що зробили б, якби вам повідомили, що ніж біля горла панни Ганни Борзобагатої тримають?..

Пан Володийовський став сильно вусами ворушити.

– З мене приклад кепський. Гм! Що я зробив би?.. От пан Скшетуський, котрий має римську душу, той би йому не дарував, а ви… я цього певен, що Бог не дозволив би, щоб невинна кров була пролита.

– Я це спокутую. Покарай мене, Господи, згідно з провиною моєю важкою, але лише з Твоїм милосердям… Бо щоб вирок цій голубці підписати…

Тут пан Кміциц очі затулив.

– Рятуйте ж мене, янголи! Не зміг я! Не зміг!

– Сталося! – підсумував пан Володийовський.

Тут пан Анджей витягнув з-за пазухи якісь папери.

– Дивіться, пане Міхале! Ось що я здобув. Це наказ панові Саковичу, а це – до всіх офіцерів Радзивілла і до комендантів шведських… Змусили його підписати, хоч ледве рукою ворушив… Князь підчаший особисто простежив… Ось її свобода, її безпека! Заради бога, хрестом цілий рік щодня лежатиму, канчуками шмагати себе накажу, новий костел поставлю, але її життям не жертвуватиму! Я не маю римської душі… Гаразд! Я не Катон, як пан Скшетуський… Щира правда! Але не жертвуватиму! Достобіса, ні! І нехай уже мене вертять у пеклі на рожні…

Пан Кміціц не докінчив, бо пан Володийовський підбіг і заткав йому пельку рукою, крикнувши різким голосом:

– Не блюзнірствуйте! Бо на неї Божу помсту накличете! Бийтесь у груди! Хутко, мерщій!

І пан Анджей узявся битися в груди:

– Mea culpa! Mea culpa! Mea maxima culpa!

Нарешті заплакав молодик щирими риданнями бідного жовніра, бо вже й сам не знав, що має робити.

Пан Володийовський дозволив йому виплакатися вдосталь, а коли той заспокоївся, поцікавився:

– І що тепер?

– Піду з ватагою, куди мене й послали, аж ген під Біржі! Хай лише люди та коні відпочинуть. Дорогою якщо зможу єретичну кров на Божу хвалу проливати, то зроблю це.

– Буде у вас заслуга. Не втрачайте надії, Єндрею. Бог милосердний!

– Піду прямо, як серпом кину. Вся Пруссія тепер мені відкрита, хіба подекуди малі залоги можуть опиратися.

Пан Міхал зітхнув:

– Ех, пішов би й я з вами з такою охотою, немовби до раю! Але команди триматися мушу. Ви щасливець, що добровольцями командуєте… Єндрею, послухайте, брате!.. Як їх обох відшукаєте, то… подбайте і про ту іншу, щоб їй погано не велося… бозна, може вона моя суджена…

Вимовивши це, низькорослий лицар кинувся в обійми пана Кміцицa.