Текст книги "Потоп. Том III"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 26 страниц)

Як чоловік рішучий, який любив швидко доводити до пуття те, що задумав, за десять днів закінчив підготовку, віддав накази і був готовий вирушати. Аж раптом напоровся на несподіваний опір, і то з того боку, з якого найменше сподівався. Бо з боку Ганнусі Борзобагатої!

Панночка і не думала до Пруссії їхати. У Таурогах їй було добре. Зміцніння партій конфедератів не лякали її анітрохи, й якби Білевичі навіть ударили на Тауроги, то ще більше втішилася б. Втямила собі дівчина, що на чужині, між німцями, залишиться цілком на милості пана Саковичa, що легше б там могло дійти до якихось зобов’язань, на які не мала бажання, тому вирішила панночка наполягати на залишенні. Олюнька, котрій виклала свої причини, не лише підтвердила їхню слушність, а й найміцніше, зі сльозами на очах, узялася її благати опиратися від’їздові.

– Тут спасіння може ще прийти, не сьогодні, то завтра, – казала юнка. – А там загинемо обидві.

Ганнуся їй на те відповідала:

– От бачиш! А ти ще мені дорікала за те, що я пана старосту хотіла в себе закохати, хоч я нічого такого не планувала, як княгиню Ґризельду люблю, тільки це якось так само по собі вийшло. А тепер зважав би він на мій опір, якби не був закоханий? Що скажеш?

– Правда, Ганнусю, правда! – погодилася Олюнька.

– Не турбуйся, квіточко гарненька! Ані ногою з Таурогів ми не ступимо, ще й панові Саковичу допечу на додаток жорстоко.

– Дай же Господи, щоб ти чогось добилася.

– І чому б це я не могла добитися?.. Я добилася, по-перше, що ходить за мною, як цуценя, а по-друге, як мені здається, і за моїм спадком. Посваритися йому зі мною легко, навіть шаблею мене поранити, але тоді все пропало.

І виявилося, що вона мала рацію. Пан Сакович прийшов до неї веселий і впевнений у собі. Дівчина ж привітала його презирливим виразом на обличчі.

– Мабуть, – спитала вона, – зі страху перед панами Білевичaми до Пруссії вирішили втікати?

– Не перед панами Білевичaми, – насупив брови чоловік. – І не зі страху, бо переселяюся туди з розсудливості, щоб більше проти цих розбійників міг зі свіжими силами досягти.

– Тоді щасливої дороги.

– Тобто? Ви що, думаєте, що я без вас поїду, надіє моя наймиліша?

– Чий тхір родич, той нехай у втечі має надію, а не в мені. Ви занадто фамільярні, і якби я мала потребу комусь довіритися, то вже точно не вам.

Пан Сакович аж зблід від гніву. Дав би він їй перцю, якби не була це Ганнуся Борзобагата! Але зважаючи, перед ким стоїть, стримався, страшне своє обличчя підсолодив усмішкою й зауважив, ніби жартома:

– А я й не питатиму! Посаджу в екіпаж і повезу!

– То ви так? – спитала дівчина. – То, бачу, що всупереч наказам князя у полоні мене тут тримають? Тоді знайте, пане, про те, що якщо таке зробите, слова більше в житті до вас не скажу, і нехай мені Господь Бог допоможе, бо я вихована в Лубнах і до боягузів найбільше маю презирство. Боже борони потрапити в такі руки!.. Бодай би мене пан Бабинич до Судного дня в Литву віз, бо той не боявся нікого!

– Заради бога! – вигукнув пан Сакович. – Поясніть хоча б, чому в Пруссію не хочете їхати?

Але Ганнуся почала вдавати ридання та відчай.

– Взяли мене, як татари, в неволю, хоч я княгині Ґризельди вихованка і ніхто до мене не мав права. Взяли і тримають в ув’язненні, за море силоміць вивозять, на вигнання мене засуджують, дивись іще кліщами мене роздиратимуть!.. О Боже! О Боже!

– Бійтеся, панно, цього Бога, до котрого взиваєте! – закликав пан староста. – Хто ж вас кліщами роздиратиме?

– Рятуйте мене всі святі! – повторювала, ридаючи, Ганнуся.

Пан Сакович уже й не знав, що має робити. Душили його нестяма та гнів. Думав, що схибнеться, або що це Ганнуся збожеволіла. Врешті-решт кинувся їй до ніг і пообіцяв, що в Таурогах залишиться. Тоді вона стала його просити, щоб поїхав, якщо боїться, чим остаточно його до відчаю довела. Тоді шляхтич схопився і, виходячи, промовив:

– Гаразд! Залишаюся в Таурогах, а чи боюся я панів Білевичів, незабаром і з’ясується.

І того самого дня, зібравши рештки розбитих військ Б’ютцовa і своє власне, пішов, але не до Пруссії, а за Расейняй, проти панів Білевичів, котрі в найближчих лісах стояли табором. Не сподівалися вони жодного нападу, бо вже звістку про близький вихід війська з Таурогів повторювали впродовж кількох днів в околиці. Тому староста напав несподівано, розбив їх шаблями та копитами. Сам мечник, під командуванням котрого стояв загін, врятувався від загибелі, але двоє Білевичів з іншої лінії полягли. А з ними й третина жовнірів. Решта розпорошилися на всі чотири сторони світу. Кількадесят військовополонених привів староста до Таурогів і стратити всіх наказав ще до того, як Ганнуся змогла виступити на їхній захист.

Про залишення Таурогів уже не було навіть мови і не мав потреби пан староста цього робити. Бо після цієї нової перемоги партії не насмілювалися переходити на цей бік Дубіси. Пан Сакович загордився і хизувався без міри, що якби йому Левенгаупт прислав тисячу добрих коней, він би в усій Жемайтії заколот задушив. Але Левенгауптa не було вже в цих краях. Ганнуся ж погано прийняла вихваляння старости.

– Це з паном мечником, – промовила вона, – так легко вдалося… Але якби там був той, від котрого ви обоє з князем утікали, то я впевнена, що ви б і без мене до Пруссії за море драпанули.

Старосту взяли ці слова за живе.

– По-перше, панно, Пруссія розташована не за морем, бо за морем є Швеція, а по-друге, від кого ж це ми так із князем утікали?

– Від пана Бабинича! – зронилa панночка і спромоглася на церемонний реверанс.

– Нехай я його колись на відстань шаблі зустріну!

– Тоді точно на глибину шаблі ви б у землі лежали… Але не кличте вовка з лісу!

Пан Сакович справді нещиро цього вовка накликав, бо хоч і був людиною неабиякої відваги, проте перед паном Бабиничeм відчував якийсь страх, майже забобонний, такими жахливими були йому після нього з останньої війни спогади.

Не знав він також, наскільки швидко це грізне прізвище знову почує.

Перш ніж прозвучало воно по всій Жемайтії, надійшла через якийсь час інша, для одних найрадісніша з радісних, а для пана Саковичa найжахливіша звістка, яку двома словами повторювали вуста всіх у цілій Речі Посполитій:

– Варшаву взяли!

Здавалося, що земля розступається під ногами зрадників, або що саме шведське небо валиться на їхні голови разом з усіма божествами, які на ньому дотепер світили, наче сонця. Вухам своїм не хотіли вірити, що канцлер Оксеншернa у полоні, Еріксен у полоні, Левенгаупт у полоні, Вранґель у полоні, Віттемберґ, навіть великий Віттемберґ, котрий усю Річ Посполиту кров’ю залив, котрий половину її ще до приходу Карла підкорив, також у полоні! Що король Ян-Казимир тріумфує, а після перемоги суд чинитиме над грішниками.

І звістка ця линула, немовби на крилах, гуділа, як грім, усією державою, проносилася селами, бо кожен селянин повторював її іншому. Летіла через поля, бо зерновий лан нею шумів. Йшла через ліси, бо сосна повторювала її сосні, орли клекотіли про неї в повітрі – і тим більше всі, хто живий, хапалися за зброю.

Вмить забули біля Таурогів про останню поразку. Страшний ще недавно пан Сакович змалів у всіх, бa, навіть у власних очах. Партії знову взялися нападати на шведські загони. Білевичі, оговтавшись від останнього погрому, знову перейшли Дубісу на чолі своїх селян і решти ляуданської шляхти.

Пан Сакович і сам не знав, до чого вдатися, куди обернутися, звідки виглядати порятунку. Давно вже не мав звістки від князя Богуслава і даремно ламав собі голову, де той, при яких військах може перебувати. Інколи неспокій охоплював його смертельний: чи й князь не потрапив також у неволю?

Із жахом згадував, як князь казав йому, що загін переправить до Варшави, а якщо зроблять його комендантом столичного гарнізону, то жадає там бути, бо легше звідти на всі боки оглядатися.

Не бракувало також і людей, котрі переконували, що князь уже в руках Янa-Казимирa.

– Якби князя не було у Варшаві, – подейкували, – то чому б милостивий наш король в амністії, яку всім полякам гарнізону, що залишилися, надав, виняток для нього одного зробив? Мусить він уже бути в королівській владі, а що відомо, що голова князя Янушa на колоду була призначена, то Богуславoвa замість неї впаде.

Внаслідок роздумів дійшов пан Сакович до такого ж висновку і боровся з розпачем, бо, по-перше, князя любив, а по-друге, знав, що в разі смерті свого могутнього покровителя легше найдикішому звірові прихистити голову в усій Речі Посполитій, аніж йому, котрий був правицею зрадника.

Здавалося йому, що залишається лише одне: не зважати більше на Ганнусин опір і втекти до Пруссії, щоб там шукати хліба та служби.

– Але що буде, – питав не раз сам себе пан староста, – коли й електор злякається гніву польської величності й усіх втікачів видасть?

Не було іншого виходу, хіба що ховатися за морем, у самій Швеції.

На щастя, після тижня цієї непевності та мук, прибув від князя Богуслава кур’єр із довгим власноручним листом:

«Варшаву в шведів відібрали, – писав князь. – Табір мій і речі пропали. Recedere5353
  Recedere (лат.) – відкликати.


[Закрыть]вже запізно, бо така на мене там злість, що навіть із амністії мене викреслили. Людей моїх біля самих воріт Варшави пошарпав пан Бабинич. Кетлінґ у полоні. Шведський король, електор і я, разом із Штейнбоком і всіма силами, йдемо під столицю, де генеральна битва незабаром настане. Карл присягається, що її виграє, хоча вміння Казимирa у веденні війни помалу зростають. Хто б міг сподіватися, що в колишньому єзуїтові такий великий стратег сидить? Але я знав це ще під Берестечком, бо там усе діялося його і князя Вишневецького головою. Ми маємо надію лише на те, що посполите рушення, якого при Казимирові було кількадесят тисяч, розповзеться по домівках або що перший запал вистигне і битися настільки добре не будуть. Дав би Бог переполох, аби цей шанс сповнився, тоді остаточної Карл зможе поразки завдати, хоч що після неї буде, невідомо, і навіть генерали собі тихцем перемовляються, що цей заколот то гідра, в якої щораз нові голови ростуть. Начебто планується спочатку відібрати назад Варшаву. Коли я це особисто від Карлa почув, то питав, що далі. А він нічого не сказав. Тут сили наші тануть, а їхні ростуть. Нової війни починати йому немає з ким. І дух уже не той, і ніхто з наших не триматиметься шведів, як на початках. Дядько електор мовчить, як зазвичай, але бачу добре, що якщо битву програємо, то почне шведів наступного ж дня бити, щоб прихильності Казимира домогтися. Важко ударятися в покору, але мусимо! Дай лише, Боже, щоб мене прийняли і щоб цілим вийшов, маєтків своїх не розгубивши. Лише на Бога надія, а від страху важко захиститися і потрібно зло передбачити. Тому все, що можна, з маєтків треба за дзвінку монету заставити або й продати. Зроби це, навіть якщо доведеться з конфедератами тихцем до негоціації увійти. Сам же з усім табором їдь у Біржі, оскільки звідти до Курляндії ближче. Я радив би до Пруссії, але там незабаром від вогню та меча буде лячно, бо зараз же по тому, як узяли Варшаву, відрядили пана Бабиничa, щоб через Пруссію на Литву йшов заколотників збирати, а дорогою палив і різав. А ти знаєш, що він це вміє. Ми хотіли його спіймати над Бугом і сам Штейнбок послав на нього великий роз’їзд, із якого жоден вісник поразки не повернувся. Навіть не думай з Бабиничeм силами мірятися, бо не подужаєш, лише до Бірж поспішай. Пропасниця минулася мені повністю, бо тут широкі простори й усюди сухо, не так гнило, як у Жемайтії. Богові тебе я доручаю і т. д.».

Наскільки пан староста зрадів, що князь живий і здоровий, настільки ж засмутили його ці новини. Якщо навіть князь передбачав, що й виграна генеральна битва не зможе занадто поправити шведську фортуну, яка похитнулася, то чого можна було сподіватися в майбутньому? Мабуть, князь зможе захиститися від загибелі під плащем хитрого електора, а він, пан Сакович, під княжим, але що робити зараз? Іти до Пруссії?

Пан Сакович не мав потреби в княжих порадах, щоб не переходити дорогу панові Бабиничу. Бракувало йому для цього як сил, так і бажання. Залишалися Біржі, але і туди надто пізно! Дорогу до цього міста заступила партія Білевичів, а ще була й купа інших, шляхетських, селянських, парафіяльних, і бозна-яких, які на одну звістку об’єднаються і розвіють його, як вихор сухе листя. А навіть якщо не об’єднаються, вдасться випередити їх швидким і сміливим переходом, то доведеться дорогою в кожному селі, в кожному багні, в кожному полі та лісочку приймати нову битву. Які ж то сили мати потрібно, щоб хоч тридцять коней змогли дійти до Бірж? Отже, залишатися в Таурогах? І це кепсько, бо тим часом прийде на чолі могутнього татарського війська страшний пан Бабинич. Всі партії долучаться до нього і заллють Тауроги, як повінь, і таку помсту справлять, про яку люди досі й не чули.

Вперше в житті відчув зухвалий ще донедавна староста, що бракує йому розуму в голові, сил у діях і вибору в небезпеці. Наступного дня він закликав на раду Б’ютцовa, Браунa і кількох вищих офіцерів. Вирішили залишитися в Таурогах і чекати новин з-під Варшави.

Але Браун із цієї наради подався відразу на іншу, а саме до Ганнусі Борзобагатої. Довго-довго радилися між собою, аж Браун вийшов з дуже зворушеним виглядом. Ганнуся ж влетіла, як буря, до Білевичівни.

– Олюнько! Час настав! – вигукнула вона вже з порога. – Мусимо втікати!

– Коли? – спитала відважна дівчина, трохи бліднучи, але зараз же піднявшись, на знак негайної готовності.

– Завтра, завтра! Браун отримав команду, а Сакович спатиме в місті, бо його пан Дзєшук на бенкет запросив. Пана Дзєшука давно намовили і він до вина чогось йому підмішає. Браун каже, що сам піде і п’ятдесят коней спровадить. Ой, Олюнько, Олюнько, яка я щаслива! Яка я щаслива!

Тут Ганнуся кинулася на шию подрузі і стала її обіймати в такому вибуху радощів, що та вкрай здивована спитала:

– Що з тобою, Ганнусю? Адже ти могла давно Браунa до цього схилити?

– Я могла схилити? Так, могла! То я тобі ще нічого не казала? О Боже! Бoжe! Ти нічого ще не знаєш? Та пан Бабинич сюди йде! Пан Сакович зі страху трясеться й усі вони також!.. Пан Бабинич іде! Палить! Ріже! Роз’їзд один винищив до решти, самого Штейнбокa здолав і йде великими переходами, немовби квапиться! А до кого ж він сюди може поспішати? Скажи, чи я не дурепа?

Тут сльози бризнули з очей Ганнусі, а Олюнька склала руки, як до молитви і, звівши очі, промовила:

– До кого б не квапився, нехай Усевишній випрямляє дороги його, хай його благословляє та захищає.

Розділ XXIII

Пан Кміциц, бажаючи пробратися від Варшави до Королівської Пруссії та Литви, справді нелегке мав на початках завдання, бо не далі, як у Сероцьку стояло велике шведське військо. Карл-Ґустав наказав свого часу навмисно там його розмістити, щоб перешкоджати облозі Варшави, але позаяк Варшавa була вже взята, то ця армія тим часом не мала нічого кращого до роботи, як не пропускати загони, які Ян-Казимир хотів би у Литву або Пруссію послати. Командував там Дуґлас, управний воїн, досвідчений як жоден інший із шведських генералів у перманентній війні, йому допомагали двоє польських зрадників – Радзейовський і Радзивілл. Було з ними дві тисячі вишколеної піхоти і стільки ж кавалерії та артилерії. Воєначальники, почувши про експедицію пана Кміцицa, коли і так потрібно було їм потурбуватися про порятунок Литви, допомогти знову обложеному мазурами Тикоцину на Підляшші, широко розкинули на пана Анджея сіті в трикутнику над Бугом, між Сероцьком з одного, Золоторією з іншого боку й Oстроленкою на вершині.

Пан Кміциц був змушений через той трикутник проходити, бо квапився, а цим шляхом була йому найкоротша дорога. Він також второпав, що потрапив у пастку, але полковник звик до такого способу ведення війни, тому й не розгубився. Він розраховував на те, що ці тенета занадто розтягнені, і тому чарунки в них такі широкі, що в разі потреби пробратися крізь них зможе. Більше того: хоча й полювали на нього завзято, лицар не лише петляв, не лише вислизав, а й сам полював. Спочатку перейшов Буг за Сероцьком, дістався берегом річки до Вишковa, в Бранщику знищив до останнього триста вершників, висланих у роз’їзд. Так що, як писав князь, жоден свідок поразки не залишився живим. Сам Дуґлас напав на полковника в Длуґосьодлі, але той, розбивши кінноту, пробрався крізь неї і замість утікати щодуху, подався не криючись аж до річки Нарви, яку вплав форсував. Дуґлас же залишився на її березі, чекаючи на пороми, але поки їх доставили, пан Кміциц глупої ночі знову переплив ріку і вдарив в авангард шведів, вчинивши переполох і безлад в усій дивізії Дуґласа.

Здивувався цьому вчинку старий генерал, а наступного дня його здивування стало ще більшим, коли дізнався, що пан Кміциц обійшов армію і, повернувшись на місце, з якого вирушили його ловити, захопив у Бранщику шведський обоз разом зі здобиччю та скарбом, що йшов за військом, і скарав на смерть п’ятдесятьох піхотинців конвою.

Часом по кілька днів шведи бачили його татар неозброєним оком на краю горизонту, а дістати їх не могли. Зате пан Анджей щомиті щось руйнував. Шведські солдати потомилися, а польські хоругви, які ще трималися пана Радзейовського, або інші колаборанти-протестанти, служили неохоче. Натомість населення прислужувалося із запалом легендарному партизанові. Він знав про кожен рух, про найменший роз’їзд, про кожну підводу, яка вирушала вперед або залишалася позаду. Часто здавалося, що полковник грається зі шведами, але були то тигрячі жарти. Військовополонених не брав, казав їх вішати татарам, бо так само зрештою робили в усій Речі Посполитій шведи. Інколи, можна сказати, нападала на нього просто невгамовна нестяма, бо зі сліпою зухвалістю кидався на переважаючі сили супротивника.

– Шаленець командує цим загоном, – говорив про нього Дуґлас.

– Або скажений собака! – відповідав пан Радзейовський. Богуслав дотримувався думки, що і перше, і друге, але підшите знаменитим жовніром. З гордістю також розповідав генералам, як цього кавалера вже двічі власною рукою звалив на землю.

Мабуть, саме на нього найзатятіше наступав пан Бабинич, шукав його, вочевидь, і, сам будучи переслідуваним, переслідував.

Дуґлас розгадав, що мусить бути в цьому якась особиста ненависть.

Князь не перечив, але й пояснень жодних не давав. Платив панові Бабиничу тією ж монетою, бо, за прикладом Хованського, призначив ціну за його голову, а коли це не допомогло, замислив використати його ненависть до себе і саме через неї в пастку заманити.

– Сором нам так довго поратися з цим розбійником, – сказав магнат Дуґласові та панові Радзейовськoму. – Вертиться він біля нас, як вовк біля вівчарні, і поміж пальців вислизає. Піду я йому назустріч із невеликим загоном для приманки, а коли на мене вдарить, я його на собі затримаю, поки ваші достойності не підійдуть. Тоді вже не випустимо рака із сака.

Дуґлас, котрому ця гонитва вже давно набридла, малий лише чинив опір, стверджуючи, що не може і не повинен життя такого великого сановника і родича королів заради схоплення одного грабіжника наражати. Але коли князь наполіг, погодився.

Уклали план, що князь піде зі загоном із п’ятиста вершників, але кожному рейтарoвi за спину посадить піхотинця з мушкетом. Цей фортель мав би послужити для введення в оману пана Бабиничa.

– Не втримається він, коли почує про п’ятсот самих рейтарів, і вдарить обов’язково, – вважав князь. – А тим часом, коли йому піхота в очі плюне, розсіються його татари, як пісок… І сам поляже, або живцем його схопимо.

План цей реалізували швидко і з великою ретельністю. Спочатку розпускали впродовж двох днів чутки, що роз’їзд із п’ятисот вершників планує очолити Богуслав. Генерали не сумнівалися, що місцеве населення повідомить про це пана Бабиничa. Так і сталося.

Князь рушив пізньої темної ночі до Вонсова та Єльонки, перейшов у Черевині річку і, залишивши кінноту в чистому полі, розсадив піхоту в ближніх гаях, аби несподівано могла виступити. Тим часом Дуґлас мав просуватися берегом Нарви, вдаючи, що йде до Oстроленки. Радзейовський же мав вислати роз’їзди легкої кавалерії з Ксєнжополя.

Всі три вожді не знали точно, де саме зараз перебуває пан Бабинич, бо від селян неможливо було чогось дізнатися, а рейтари не вміли хапати татарів. Припускав, однак, Дуґлас, що головна сила пана Бабиничa стоїть у Снядовi, і хотів її оточити так, щоб якщо полковник вирушить на князя Богуслава, не пустити його до литовського кордону і відрізати шлях до відступу.

Усе начебто сприяло шведським намірам. Пан Кміциц і справді був у Снядовi, і як тільки дійшла до нього звістка про роз’їзд Богуслава, негайно занурився в ліси, щоб несподівано вигулькнути з них під Черевинем.

Дуґлас, завернувши від Нарви, натрапив через кілька днів на сліди татарського походу і пішов тим самим шляхом, тобто вже позаду за Бабиничeм. Спека мордувала люто коней і людей, закутих у крицю, але генерал просувався вперед, незважаючи на ці перешкоди, впевнений остаточно, що застане ватагу пана Бабинича несподівано і в момент битви.

Після двох днів походу він нарешті дістався так близько Черевинa, що дими коминів уже видно було. Тоді зупинився і, позаймавши усі переходи, навіть найменші стежки, чекав.

Декотрі офіцери викликалися добровольцями зараз же вдарити, але командир зупинив їх:

– Пан Бабинич, після удару на князя, коли збагне, що не лише з кіннотою, а й із піхотою має справу, буде змушений відступити… І може повертатися лише єдиним шляхом. І тоді впаде нам, наче у розкриті обійми.

Залишилося тільки нашорошити вуха, чи не відізвуться татарські завивання і перші постріли мушкетів.

Тим часом сплив один день і в Черевинських лісах було тихо, немовби ніколи не ступала в них жовнірська нога.

Дуґлас почав втрачати терпець і проти ночі послав маленький роз’їзд у поле, наказавши дотримуватися найбільшої обережності.

Роз’їзд повернувся пізньої ночі, нічого не дізнавшись і нічого не перевіривши. На світанку вирушив уже сам Дуґлас з усіма силами вперед.

Через кілька годин маршу дістався до місця, на якому виявив сліди жовнірської стоянки. Знайшли рештки сухарів, потовчене скло, шмаття від одностроїв і пасок з амуніцією, які використовували шведські піхотинці. Без сумніву, стояла в цьому місці піхота Богуслава, але ніде не було навіть сліду від неї. Далі, на мокрому лузі, авангард Дуґласa помітив безліч слідів важких рейтарських коней, а на краю сліди татарських бахматів. Далі лежав труп одного коня, з якого вовки нещодавно виїли всі нутрощі. За стаю звідти надибали татарську стрілу без вістря, але з цілим оперенням і спицею. Либонь, Богуслав відступав, а пан Бабинич ішов за ним.

Дуґлас втямив, що мало статися щось незвичайне.

Але що? На це не було відповіді. Дуґлас замислився. Враз задуму його перервав офіцер із передньої варти.

– Ваша гідносте! – промовив. – Через чагарники видно за стаю гурт із кількох людей. Вони не рухаються, немов на чатах. Я зупинив охорону, щоб вашій гідності про це доповісти.

– Верхи чи пішо? – спитав Дуґлас.

– Піші, є їх четверо чи п’ятеро разом, точно полічити не вдається, бо галузяччя заслоняє. Але мерехтить жовтий, можливо, наші мушкетери.

Дуґлас стиснув колінами коня і швидко поскакав до авангарду та вирушив із ним уперед. Через рідіючі чагарники в дальшому глибокому лісі виднівся гурт солдатів зовсім нерухомий, що стояв під деревом.

– Наші, наші! – вигукнув Дуґлас. – Князь мусить бути близько.

– Дивно! – озвався за хвилину офіцер. – Стоять на варті і жоден не відгукнеться, хоча ми галасливо йдемо.

Несподівано чагарники закінчилися й оголився вирубаний ліс. Тоді прибульці побачили чотирьох людей, котрі стояли щільно, один біля одного, немовби втупилися з якогось дива в землю. Від голови кожного тягнулося чорне пасмо безпосередньо догори.

– Ваша гідносте! – раптом вигукнув офіцер. – Ці люди висять!

– Я це вже зрозумів! – відповів йому Дуґлас.

І прискоривши крок, за мить опинилися біля трупів. Чотири піхотинці висіли у зашморгах разом, як зграйка дроздів, із ногами заледве на дюйм піднятими над землею, бо на низькій гілці.

Дуґлас поглянув на них доволі байдуже, після чого промовив, немовби самому собі:

– Отже, ми знаємо, що і князь, і пан Бабинич тут пройшли.

І замислився знову, бо сам до пуття не знав, чи краще йти далі цим лісовим шляхом, чи перекинутися на великий остроленський гостинець.

Тим часом через півгодини виявили ще два тіла. Вочевидь, це були мародери, або хворі, котрих татари пана Бабинича спіймали, переслідуючи князя. Але чому магнат відступав?

Дуґлас знав його занадто добре і його неабияку відвагу, і воєнний досвід, щоб хоча б на мить припустити, що князь не мав для цього вагомих причин. Мусило там щось піти не так.

Справа прояснилася лише наступного дня. Тоді прибув із роз’їздом із тридцятьох коней пан Бєс із реляцією від князя Богуслава, що король Ян-Казимир послав за Буг проти Дуґласа пана польного гетьманa Ґосєвськогo з шістьма тисячами литовських і татарських вершників.

– Ми дізналися про це, – розповідав пан Бєс, – ще до того, як пан Бабинич підійшов, бо він рухався дуже обережно і часто зупинявся, тобто марудив. Пан Ґосєвський зараз за чотири чи п’ять миль звідси. Князь, отримавши повідомлення, був змушений квапливо відступити, щоб із паном Радзейовським з’єднатися, котрого легко могли розбити. І швидко йдучи, ми щасливо об’єдналися. Зараз же князь роз’їзди розіслав по кільканадцятеро вершників на всі боки з реляцією для вашої гідності. Багато їх потрапило у татарські чи селянські руки, але в такій війні інакше не можна.

– Де зараз князь і пан Радзейовський?

– За дві милі звідси, біля берега.

– Князь всю силу вивів?

– Піхоту був змушений залишити, вона пробирається лісовою гущавиною, щоб від татар захиститися.

– Така кавалерія, як татарська, навіть найбільшою гущавиною ходити вміє. Не сподіваюся я більше побачити цю піхоту. Але нічиєї в цьому провини немає і князь вчинив, як досвідчений полководець.

– Князь кинув один більший роз’їзд до Oстроленки, щоб пана литовського підскарбія в оману ввести. Рушать вони туди без зволікань, вважаючи, що все наше військо на Oстроленку виступило.

– Це добре! – заспокоївся Дуґлас. – Ми з паном підскарбієм дамо собі раду.

І не гаючи й хвилини, наказав у похід виступати, щоб із князем Богуславом і паном Радзейовським з’єднатися. Сталося це того самого дня на велику радість, особливо пана Радзейовськогo, котрий неволі гірше за саму смерть боявся, бо знав, що як зрадник і винуватець усіх нещасть Речі Посполитої, суворіше відповідати буде.

Тепер же, після об’єднання з Дуґласом, шведська армія складалася з понад чотирьох тисяч людей, отже, могла чинити дієвий опір силам пана польного гетьманa. Мав він, щоправда, шість тисяч кавалерії, але татари, крім тих, котрих пан Бабинич особисто видресирував, використані у відкритому бою бути не могли. І навіть сам пан Ґосєвський, вправний воїн і досвідчений, не вмів, як пан Чарнецький, надихнути людей таким запалом, проти якого ніщо встояти не могло.

Дуґлас однак голову ламав, із якою метою Ян-Казимир міг послати польного гетьманa за Буг. Шведський король разом з електором ішов на Варшаву, генеральна битва мала рано чи пізно там відбутися. І хоча Ян-Казимир стояв уже на чолі могутності, численнішої за шведів і більшої за бранденбуржців, проте шість тисяч хороброго люду були занадто великою підмогою, щоб польський король міг від неї добровільно відмовитись.

Правда, і пан Ґосєвський вирятував пана Бабиничa з тарапатів, але на порятунок пана Бабиничa не було потреби аж цілу дивізію посилати. Була, отже, в цієї експедиції якась потаємна мета, яку шведський генерал, незважаючи на всю свою проникливість, розгадати не спромігся.

У листі шведського короля, надісланому тижнем пізніше, помітно було великий неспокій і наче жах із приводу цього рейду, але кілька слів прояснило його причини. На думку Карлa-Ґуставa, пана гетьмана послали не для того, щоб на армію Дуґласа вдарити, і не для того, щоб іти в Литву, тамтешньому повстанню допомагати, бо все одно шведи вже туди встигнути не могли. Насправді ж тому, щоб Королівській Пруссії, точніше східній її частині, цілком війська позбавленої, створити загрозу.

«Розрахунок на те, – писав король, – щоб електора проти вірності Мальборському трактату схилити та проти нас налаштувати, що легко може статися, тому що він із Христом проти чорта, і з чортом проти Христа одночасно увійти в спілку готовий, щоб обох використати». Лист закінчувався дорученням Дуґласу будь-якими силами пана гетьманa до Пруссії не впустити, котрий, якщо впродовж кількох тижнів вступити туди не зможе, неухильно буде змушений під Варшаву повернутися.

Дуґлас визнав, що завдання, на нього покладене, цілком йому до снаги. Ще недавно він протистояв із певним успіхом самому панові Чарнецькому, тому пана Ґосєвського не боявся. Не сподівався, щоправда, розбити його дивізію, але був упевнений, що зуміє її зупинити й усілякі її рухи пригальмувати.

І з цієї миті почалися дуже вишукані маневри обох армій, які, уникаючи взаємно великої битви, намагалися одна одну обійти. Обидва вожді гідно змагалися між собою, проте більш досвідчений Дуґлас настільки був успішнішим, що далі як до Остроленки пана гетьманa польного не пустив.

Але врятований від підступу Богуслава пан Бабинич з’єднуватися з литовською дивізією зовсім не поспішав, натомість з великим запалом узявся за ту піхоту, яку Богуслав у квапливому своєму переході до пана Радзейовського був змушений у дорозі покинути. Його татари, котрих супроводжували місцеві лісники, йшли за нею вдень і вночі, вбиваючи щоразу необачних або тих, що відстали. Брак продовольства змусив шведів врешті-решт розділитися на малі загони, які легше могли б прогодуватися, але пан Бабинич тільки цього й чекав.

Поділивши свою ватагу на три групи, під власним командуванням, Акбах-Уланa та Сороки, за кілька днів винищив більшу частину тих піхотинців. Була це немов безкінечна облава на людей, що не припинялася у лісовій гущавині, лозах та очеретах, сповнена галасу, вересків, зойків, пострілів і смерті.

Широко прославила вона ім’я Бабиничa серед мазурів. Ватаги об’єдналися з паном Ґосєвським лише під самою Oстроленкою, коли пан польний гетьман, експедиція котрого була лише обманною демонстрацією, отримав королівський наказ повертатися під Варшаву. Лише на короткий час зміг пан Бабинич порадіти своїм знайомим, а саме панам Заглобі та Володийовському, котрі на чолі ляуданської хоругви супроводжували гетьмана. Тож привіталися друзі дуже сердечно, бо вже добряче встигли заприятелювати між собою і близькими стати. Обоє молодих полковників дуже засмутилися, що не змогли і цього разу нічого добитися проти Богуслава, але пан Заглобa втішав їх, доливаючи рясно у чаші: