Текст книги "Потоп. Том III"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 26 страниц)

– Ведмедем? – спитав, бліднучи, пан Кміциц.

– Саме так.

Обличчя пана Анджея просвітліло, немовби на неї блиск уранішньої зорі впав, очі закотив угору, руки до неба простягнув і урочистим голосом заявив:

– Та я ж у гербі ведмедя маю. Хвала Тобі, Діво Маріє, на небі! Хвала Тобі, Матінко Божа!.. Пані, Пані! Не гідний я такої милості!

Почувши це, пан Володийовський також дуже зворушився, бо зараз же збагнув, що в цьому є прикмета небесна.

– Єндрею! – заволав він. – Торкніться для певності перед битвою ніг Христових, а я віддати мені Саковичa Його попрошу.

– Простки! Простки! – повторював, немов у гарячці, пан Кміциц. – Коли вирушаємо?

– Вдосвіта, а вже незабаром світати почне.

Пан Анджей наблизився до прочиненого віконця халупи, глянув у небо і видихнув:

– Бліднуть уже зірки, бліднуть. Ave Maria…

Раптом почулося далеке кукурікання півня, водночас пролунав тихий голос сурми через мундштук. Кількома молитвами пізніше рух почався по всьому селі. Чути було брязкіт заліза та фиркання коней. Темні маси кінноти збиралися на дорозі.

Повітря стало насичуватися світлом. Блідий відблиск посріблив наконечники списів, мерехтіли оголені шаблі, вихоплювалися з тіней вусаті, грізні обличчя, шоломи, ковпаки, каптурі, татарські баранячі шапки, тулуби, сагайдаки. Нарешті похід із паном Кміцицем в авангарді вирушив на Простки.

Військо розтягнулося довгим вужем по дорозі й енергійно марширувало. Коні фиркали голосно у перших лавах, за ними інші на добру для жовнірів ворожбу. Білі тумани накривали ще луги та поля. Навколо була тиша, лише деркачі деренчали в зарошених травах.

Розділ XXV

Дня 6 вересня дійшли польські війська до Вонсоші і стали на спочинок, щоб перед битвою коні і люди могли сил набратися. Вирішив пан підскарбій на чотири чи п’ять днів там зупинитися, але випадок змішав усі його плани. Пана Бабиничa, як доброго знавця прикордонної зони, вислали у роз’їзд, давши йому дві легкі литовські хоругви і свіжий чамбул орди, бо його власні татари занадто були зморені.

Пан підскарбій дуже йому перед дорогою радив, щоб язика схопив і з порожніми руками не повертався. А пан Бабинич лише всміхнувся, міркуючи, що не потрібні йому ніякі заохочення і що військовополонених приведе, хоч би їх за шанцями в Простках мав шукати. Повернувся він через дві доби, привівши кільканадцятьох пруссаків і шведів, а між ними й старшого офіцера фон Ресселя, ротмістра прусського реґіменту Богуслава.

Прийняли роз’їзд у таборі з великим схваленням. Капітана не довелося допитувати, бо пан Бабинич уже дорогою, приставивши йому лезо до горла, все зробив. Із зізнань фон Ресселя виявилося, що не лише прусські полки графа Вальдекa стоять у Простках, а й шість шведських реґіментів під командуванням генерал-майорa Ізраеля, з цих чотири кавалерійські – Петерса, Фритьофсона, Таубена, Аммерштайна і два піхотні братів Енґелів. З прусських полків, добре озброєних, крім особистого графа Вальдекa, були ще князя Вісмара, Брунцеля, Коннаберґa, генерала Вальратa, а також чотири хоругви з команди Богуслава: дві прусської шляхти і дві його власні.

Головнокомандувачем начебто був граф Вальдек, але реально він слухався в усьому князя Богуслава, під впливом котрого перебував також і шведський генерал Ізраель.

Найважливішою, однак, інформацією, яку фон Рессель надав, була та, що з Елка поспішає на допомогу під Простки дві тисячі добірної поморської піхоти, а граф Вальдек, остерігаючись, щоб загони ті не захопила орда, має намір вийти з укріпленого табору і після з’єднання з ними, вдруге окопатися. Богуслав, за версією фон Ресселя, раніше запекло опирався виходу з Простків, але останніми днями вдалося його таки переконати.

Почувши це, пан Ґосєвський дуже втішився, бо вже був упевнений, що його перемога не мине. Ворог довго умів би захищатися в шанцях, але ні шведська, ні прусська кавалерія не могла протистояти литовській у чистому полі.

Князь Богуслав розумів це, вочевидь, так само добре, як і пан підскарбій, і саме тому не дуже схвалював плани Вальдека. Але був надто марнославний, щоб не поступитися перед звинуваченням у зайвій обережності. Врешті й він не відзначався терплячістю. Можна було майже напевно вважати, що набридне йому сидіння на валах й у відкритій битві слави та перемоги шукатиме. Пан підскарбій мав лише поквапитись, аби кинутися на ворога саме тієї миті, коли той буде шанці залишати.

Такої думки дотримувався і він сам, й інші полковники, такі, як Гассун-бей, котрий ордою командував, і пан Войниллович із королівського штандарту, пан Корсак, полковник петигорський, пани Володийовський, Котвич і Бабинич. Всі зійшлися в одному, що потрібно дальший перепочинок відкласти і проти ночі, тобто за кілька годин, вирушати. Тим часом пан Корсак послав негайно свого хорунжого Беґанськогo, щоб ішов під Простки і військам, які надходили, щогодини повідомляв, що в таборі відбувається. Пани Володийовський і Бабинич забрали до своєї квартири фон Ресселя, щоб про Богуслава щось більше від нього дізнатися.

Ротмістр спочатку дуже перелякався, бо ще лезо пана Кміцица відчував на горлі, але незабаром вино розв’язало йому язика. Ще колись, служивши в Речі Посполитій у чужоземному легіоні, навчився по-польськи, тому міг і на запитання невисокого лицаря, котрий не знав німецької, відповідати.

– Давно служите в князя Богуслава? – спитав пан Міхал.

– Я в надвірному війську князя не служу, – пояснив фон Рессель, – лише в eлeктoрському полку, який під його команду віддали.

– То ви й пана Саковичa не знаєте?

– Пана Саковичa я бачив у Крулевці.

– То він не при князеві?

– Немає його. У Таурогах залишився.

Субтильний лицар зітхнув і вусами поворушив.

– Не маю я щастя, як зазвичай! – промовив він.

– Не засмучуйтесь, пане Міхале, – зауважив пан Бабинич. – Знайдете його, а якщо ні, то я відшукаю.

Після чого звернувся до фон Ресселя:

– Ви старий жовнір, бачили обидва війська, а нашу кавалерію знаєте здавна. Як гадаєте, на чиєму боці буде вікторія?

– Якщо вам поле дадуть за шанцями, то на вашому, але шанців без піхоти і гармат не здобудете, особливо що там усе з голови князя Радзивіллa діється.

– За такого великого маєте його полководця?

– Не лише я, це загальна думка в обох військах. Подейкують також, що під Варшавою serenissimus rex Sueciae5454
  Serenissimus rex Sueciae (лат.) – найсвітліший король Швеції.


[Закрыть] у всьому слідував його порадам і тому велику битву виграв. Князь як поляк краще знає ваш спосіб воювати і швидше зарадити цьому може. Я сам бачив, як король шведський після третього дня битви перед фронтом військ князя обіймав і цілував. Правда, що йому життям завдячував, бо якби не княжий постріл… Ну! Страшно подумати!.. Лицар при цьому він незрівнянний, із яким ніхто жодною зброєю мірятися не може.

– Гей! – озвався пан Володийовський. – Може, один такий і знайшовся б…

Видихнувши це, вусами грізно заворушив. Фон Рессель глянув на нього і враз почервонів. Якусь мить здавалося, що або кров його заллє, або реготом вибухне. Але врешті він згадав, що перебуває у полоні, тому зараз же опам’ятався.

Пан Кміциц також глянув на нього пильно своїми сталевими очима і промовив, стискаючи трохи губи:

– Завтра все з’ясується…

– А чи здоровий уже Богуслав? – поцікавився пан Володийовський. – Бо його та пропасниця довго трясла й ослабити мала б…

– Здоровий уже, як бик, і ніяких ліків не приймає. Хотів йому медик спочатку давати різні настоянки, але саме після першої ж і трапився відразу напад. Щоправда, не повторювався більше. Князь Богуслав наказав також покидати медиком у простирадлах і це йому допомогло, бо медик сам лихоманку від страху одержав.

– Кидати в простирадлах? – задумався пан Володийовський.

– Я сам бачив, – підтвердив фон Рессель. – Склали два простирадла докупи, всередину поклали медика, після чого четверо кремезних драбантів взяли простирадла за кінчики і коли стали підкидати бідолаху, то, скажу вашим милостям, мало не на десять ліктів вгору підлітав, а вони ледве його упіймати могли і знову вгору. Генерал Ізраель, граф Вальдек і князь за боки хапалися від сміху. Ми, офіцери, також дивилися на те видовище, поки медик не зомлів. А недугу князеві потім, наче хтось рукою відняв.

Хоча пани Володийовський і Бабинич і ненавиділи Богуслава, не могли, однак, також втриматися від сміху, вчувши про цю витівку. Пан Бабинич бив себе по колінах і репетував:

– От, шельма, як собі порадив!

– Потрібно буде панові Заглобi про ці ліки розповісти, – зронив низькорослий лицар.

– Від пропасниці це допомогло, – підтримав фон Рессель. – Але якщо після того князь прагнення крові не пригальмує, то не доживе до поважного віку.

– І я так думаю, – буркнув крізь зуби пан Бабинич. – Такі, як він, довго не живуть.

– Він і в таборі ще собі дає волю? – спитав пан Міхал.

– Як же ж ні? – кивнув фон Рессель. – Сміявся неодноразово граф Вальдек, розповідаючи, що його світлість покоївок зі собою возить… Я й сам двох гладких панночок бачив, про котрих казали мені придворні, що для прасування жабо вони призначені… Але не моя це справа!

Пан Анджей, почувши це, почервонів і зблід, миттю зірвався на рівні ноги й, ухопивши фон Ресселя за плечі, став ним сильно трясти.

– Вони польки чи німкені? Кажіть!

– Точно не польки, – забелькотів переляканий фон Рессель. – Одна прусська шляхтянка, а друга шведська, котра раніше в дружини генерала Ізраеля служила.

Пан Бабинич зиркнув на пана Володийовського і глибоко зітхнув. Невисокий лицар зітхнув також і припинив вусами ворушити.

– Дозвольте мені, ваші милості, піти спочити, – попросив фон Рессель. – Дуже вже я втомився, бо дві милі мене татарин на аркані тягнув.

Пан Кміциц ляснув у долоні за Сорокою і доручив йому військовополоненого, після чого повернувся швидким кроком до пана Володийовськогo.

– Досить уже цього! – промовив він. – Я волію загинути, бажаю сто разів загинути, ніж жити в цій постійній тривозі та невпевненості. Ось і зараз, коли фон Рессель згадав про тих дівуль, мені здалося, що наче хтось обухом у скроню заїхав.

На це пан Володийовський дзенькнув рапірою.

– Час кінчати! – погодився він.

Раптом засурмили біля гетьманської ставки і скоро по всіх литовських хоругвах відгукнулися сурми, а в татарських загонах – свищики. Військо стало збиратися і за годину вже було на марші.

Перш ніж пройшли милю, підбіг посильний від хорунжого Беґанськогo, з хоругви пана Корсака, з повідомленням для гетьманa, що впіймали кількох рейтарів із більшого загону, який із цього боку річки забирав усі підводи і селянських коней. Допитали їх на місці і дізналися, що табір і все військо мало покинути Простки завтра о восьмій годині ранку і що накази вже віддані.

– Хвалімо Бога і поганяймо коней, – сказав на це пан підскарбій. – До вечора не буде вже цього війська!

Відіслали відтак орду стрімголов наперед, щоб якнайскоріше спромоглася опинитися між військом Вальдека і тією піхотою прусською, що поспішає на підмогу. За нею литовські хоругви пішли клусом. Найбільше було серед них легких, тому рухалися так швидко, що майже за ордою встигали.

Пан Кміциц пішов у першій варті ординців і гнав свою ватагу, аж із коней пара йшла. Дорогою припадав до кульбаки, чолом бив об кінську шию і молився від усієї душі:

– Не за мої кривди дай мені, Христe, помститися, але за плюндрування, вітчизні заподіяне! Я грішник, я милості Твоєї не гідний, але змилуйся наді мною, дозволь мені цю єретичну кров пролити, то на хвалу Твою служитиму і бичуватиму себе щотижня цього дня довіку життя мого!

Потім себе Найсвятішій Матінці Божій Ченстоховській, котрій власною кров’ю служив, і покровителю своєму святому ще доручав, а протекцію їхню собі забезпечивши, відчув одразу, що величезна надія вступає в його душу, що надзвичайна сила проймає все його тіло, така сила, перед якою в порох впаде будь-що. Здавалося парубку, що з плечей виростають йому крила. Радість охопила його і вихором летів на чолі татар, аж іскри сипалися з-під копит коня полковника.

Тисячі диких войовників, схилених на кінські гриви, мчали за ним.

Хвиля гостроверхих ковпаків підстрибувала в такт руху коней, луки розхитувалися на спинах, перед ними тупотіли бахмати, ззаду долітав глухий шум добігаючих литовських хоругв, схожий на шум ріки, що піднялася навесні.

І летіли так поміж розкішної ночі, зоряної, що вкрила дороги та поля, як якась велетенська зграя хижих птахів, які кров учули в далині.

Минали буйні поля, діброви, луги, аж врешті серп місяця зблід і схилився до заходу. Тоді сповільнили коней і стали на останній привал. Були вже не далі, як за пів німецької милі, від Простків.

Татари годували коней із рук ячменем, аби відновити їхні сили перед битвою. Пан Кміциц, пересівши на запасного скакуна-джанета, поїхав далі, щоб на табір ворога оком кинути.

Через півгодини дороги натрапив у лозах над річкою на той петигорський загін, який пан Корсак вислав на розвідку.

– І що? – спитав хорунжого пан Анджей. – Що чувати?

– Не сплять уже і гудуть, як бджоли у вулику, – відповів хорунжий. – Були б уже вирушали, але забракло їм підвод.

– Чи не можна десь поближче табір роздивитися?

– Можна oн із того узгір’я, вкритого кущами. Табір ген там лежить, вниз по річці. Хоче ваша милість поглянути?

– Ведіть туди!

Хорунжий рушив конем і вони виїхали на узвіз. Вже й зоріло небо, і повітря насичувалося золотим світлом, але вздовж річки, на другому, низькому березі, ще лежав сирий туман. Розвідники, криючись у кущах, вдивлялися в той рідіючий туман щораз пильніше.

Врешті-решт за дві стаї оголився в долині квадратний земляний форт, очі пана Кміцицa впилися в нього жадібно, але першої миті він побачив лише туманні обриси наметів і фір, які стояли всередині вздовж валів. Полум’я вогнищ вже не було видно, лише дим розсіювався високими смугами до неба на знак погоди. В міру того, як туман розсіювався більше, міг пан Бабинич за допомогою підзорної труби відрізнити позатикані на валах прапори: блакитні шведські та жовті прусські, потім гурти жовнірів, гармати та коней. Довкола була тиша, яку порушувало лише шелестіння кущів, які ворушив вітер, і веселі вранішні голоси сірого птаства. А з табору долинав приглушений гул.

Либонь, ніхто там уже не спав, мабуть, готувалися до походу, бо в середині окопів панував незвичайний рух. Цілі полки передислоковувалися з місця на місце, деякі виходили до валів. Навколо підвод вчинилася неймовірна метушня. Скочували також гармати з валів.

– Не інакше, як до походу готуються, – зауважив пан Кміциц.

– Всі язики це засвідчили. Хочуть зі своєю піхотою з’єднатися. Не сподіваються також, що пан гетьман на них наступатиме раніше, ніж увечері. А навіть якщо й наступатиме, воліють битву в чистому полі прийняти, ніж ту піхоту під ніж віддати.

– Ще зо дві години їм знадобиться, перш ніж вирушать, а за дві години і пан підскарбій тут буде.

– Хвала Всевишньому! – перехрестився хорунжий.

– Пошліть ще людей, щоб там не паслися занадто довго.

– Як накажете.

– Не посилали якихось роз’їздів на цей берег ріки?

– На цьому боці нікого не було. Посилали, але до своєї піхоти, яка з Eлка надходить.

– Гаразд! – промовив пан Анджей.

І з’їхав із пагорба. Наказавши роз’їзду затаїтися надалі в очереті, сам же подався хутко, скільки кінь міг витримати, назад до хоругви.

Пан Ґосєвський саме на коня сідав, коли пан Бабинич приїхав. Мерщій розповів йому молодий лицар, що бачив, та яка диспозиція в околицях. Гетьман вислухав реляцію з великим задоволенням і без зволікань наказав виступати.

Але цього разу вперед пішла ватага пана Бабинича, за нею литовські: пана Войнилловича, ляуданськa, власна пана гетьманa, три князя Міхалa Радзивіллa, одна пана Корсакa й інші. Орда залишилася за ними, бо на цьому Гассун-бей наполягав, остерігаючись, що його люди першу навалу важкої кавалерії не витримають. Мав він ще й інші причини.

Бо хотів, щоб у момент, як Литва ударить на головне військо, він із татарами міг захопити табір, в якому найбільшої здобичі сподівався. Пан гетьман дозволив, правильно вважаючи, що ординці удару кавалерією могли б і не витримати, а на табір нападуть, як шалені, і паніку розпалити можуть, особливо що прусські коні не призвичаєні до жахливого їхнього завивання.

Через дві години, як і передбачав пан Кміциц, стали вже біля того узвозу, з якого розвідники розглядали ворожі позиції, і який тепер похід усього війська заслоняв. Хорунжий, побачивши вояків, котрі наближаються, прискакав, як блискавка, з повідомленням, що ворог познімав варту з того боку річки, вже вирушив і що кінець хвоста табору саме виходить із шанців.

Почувши це, пан Ґосєвський витягнув булаву зі сакв при кульбаці та заявив:

– Тепер уже вони завернути не зможуть, бо фіри їм дорогу заступили. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Немає вже потреби більше ховатися!

Він кивнув бунчужному, а той бунчук підняв угору та став ним розмахувати на всі боки. На цей знак всі бунчуки захиталися, озвалися сурми та кривулі, заверещали татарські свищики, загуділи литаври і шість тисяч шабель блиснули в повітрі, і шість тисяч горлянок залементувало:

– Ісусе, Маріє!

– Алла-гу-алла!

Після чого хоругва за хоругвою стали виринати ступом з-за узвозу. У таборі Вальдека не сподівалися так швидко гостей, тому й загарячкували. Барабани почали гриміти, не зупиняючись. Полки розверталися фронтом до річки.

Вже навіть неозброєним оком можна було спостерігати генералів і полковників, котрі метушилися між реґіментaми. Всередині з’їжджалися щодуху гармати, щоб їх спрямувати в бік річки. За хвилину між обома військами не залишилося більше як тисяча кроків. Розділяла їх лише розлога оболонь, посеред якої пливла річка.

Ще хвилина, і перша смуга білого диму покотилася з боку пруссаків до поляків. Битва почалася. Пан гетьман сам підскакав до ватаги пана Кміцица.

– Наступайте, пане Бабиничу! Наступайте в ім’я Бoжe! Ось на цю стіну!

І булавою вказав на блискучий полк рейтарів.

– За мною! – скомандував пан Анджей.

І стиснувши коня острогами, поскакав чвалом у бік річки. Перш ніж на постріл із лука відійшли, коні вже розігналися до найбільшої швидкості, притиснувши вуха та витягнувшись, як хорти. Вершники, схилені на шиї, завивали, шмагали щодуху коней, які землі майже не торкалися. З усією ж стрімкістю заскочили в річку, яка їх не зупинила, бо натрапили на широкий брід, дуже плиткий і піщаний. Дісталися іншого берега і посунули лавою далі.

Побачивши це, полк панцерної рейтарiї виступив проти них, спочатку ступом, потім клусом, але більше не пришвидшувався, тільки коли ватага наблизилася на двадцять кроків, пролунала команда feuer5555
  Feuer (нім.) – вогонь.


[Закрыть] і тисячі рук, озброєних пістолями, простяглися в бік атакувальників.

Смуга диму пролетіла з одного кінця ряду в інший, потім дві лави вершників і коней вдарилися одна об одну із страшним гуркотом. Коні здибилися в першому ударі. Над головами воїнів замиготіли через усю протяжність лінії шаблі, немовби блискуча змія пронеслася вздовж шеренги. Зловісний скрегіт заліза об шоломи та кіраси чули аж на другому боці річки. Здавалося, що це в кузнях молоти б’ють об сталеву бляху.

Рейтарська лінія вигнулася в одну мить у півмісяць, бо коли центр їхній відступив, зім’ятий першим натиском, фланги, на які менша напруга припала, залишилися на місці. Але й усередині закуті в броню жовніри не дозволили строєві розірватися і розпочалася жахлива січа. З одного боку велетні, закуті в залізо, опиралися всією потугою важких коней, а з другого – сіра тьма татарська напирала інерцією набутого розгону, рубаючи та ріжучи з такою незбагненною швидкістю, яку лише надзвичайна легкість і набута вправність дати можуть. Як гурт дроворубів накидається на ліс високих сосен і чути лишень стукіт сокир, і раз по раз якесь зрубане дерево падає додолу із жахливим тріском, так щомиті котрийсь із рейтарів схиляв блискучу голову та валився під коня. Шаблі Кміцицoвих вояків мерехтіли їм в очах, засліпляли їх, свистіли біля обличчя, очей і рук. Марно дужий жовнір підіймав угору важкий меч. Не встигаючи його опустити, вже відчував холодне вістря, що проникало в тіло, зброя випадала з його руки, а сам він валився із залитим кров’ю обличчям на кінську шию. І як зграя ос нападає в садах на людину, котра хотіла фрукти обтрусити, а тепер без успіху розмахує руками, звивається, ухиляється, комахи ж проникають до обличчя, шиї і кожна встромляє у бідолаху колюче жало, так і той запеклий, у стількох битвах загартований люд пана Анджея кидався, засліплював, різав, кусав, колов, поширював страх і смерть усе наполегливіше, тим самим перевершуючи своїх супротивників. Адже вправний майстер у своєму ремеслі завжди перевершить навіть сильнішого за себе селянина, котрому практики бракує.

Стала рейтарiя все густішим падати трупом, і центр, в якому воював і сам пан Кміциц, настільки порідів, що будь-якої миті міг стрій розпастися. Заклики офіцерів, котрі скликали в ослаблене місце жовнірів, гинув у гаморі та диких вересках, ряд не змикався достатньо швидко, а пан Анджей напирав усе наполегливіше. Сам одягнений у сталеву кольчугу, яку від пана Сапєги одержав у подарунок, воював, як простий жовнір, маючи за собою молодих Кемличів і Сороку. Вони своєму панові спину мали прикривати, і щоразу то один, то другий оберталися праворуч і ліворуч, завдаючи жахливого удару, а полковник кидався на своєму карому коні в найбільшу гущавину бою. І всі таємниці пана Володийовськогo освоївши, і силу маючи велетенську, гасив людські життя, як свічки. Часом цілою шаблею вдарить, інколи ледве кінцем досягне, іноді заледве малопомітного руху, як блискавка, швидкого завдасть і рейтар летить сторчголов під коня, немовби його грім вибив із сідла. Інші ж відступали перед цим страшним чоловіком.

Нарешті рубонув полковник у скроню хорунжого, і той прокукурікав лише, як підрізаний півень, і прапор із рук випустив. Тієї ж миті фронт розірвався, а фланги перемішалися у дві безладні й утікаючі зграйки, які, як шалені, неслися в бік дальших ліній прусського війська.

Пан Кміциц зазирнув у розірваний простір усередині поля й одразу ж побачив реґімент червоних драгунів, що летить, як вихор, на допомогу розпорошеній рейтарiї.

«Дурниці! – подумав він. – За хвилину пан Володийовський цим бродом прийде мені на виручку».

Аж раптом пролунав гуркіт гармат, такий навальний, що земля затряслася на місці. Мушкети влаштували тріскотню від шанців аж до найбільш висунутих ворожих рядів. Усе поле вкрилося димом і в тій завісі добровольці пана Анджея разом із татарами зчепилися з драгунами.

Але з боку річки ніхто на допомогу не прибував.

Виявилося, що ворог навмисно пустив ватагу пана Кміцица через брід, а потім узявся його поливати так люто з гармат і мушкетів, що навіть одна жива нога пройти не могла.

Перші підішли до броду люди пана Корсакa і повернулися в безладі. Другі, пана Войнилловичa, дійшли до самого броду і відступили, щоправда повільно, бо це був королівський полк, один із найбоєздатніших в усьому війську, але втративши двадцятьох товаришів знаменитої шляхти і дев’яносто шеренгових.

Вода з галькою на дні, що була єдиним переходом через річку, хлюпотіла так сильно під ударами куль, як під важким проливним дощем. Гарматні ядра перелітали на інший бік, розкидаючи навколо гори піску.

Сам пан підскарбій проїхався ступом і все огледівши, визнав, що не схоже, аби якась жива людина змогла пробратися на протилежний берег.

А це могло б вирішити долю битви. Тому чоло гетьманa миттю спохмурніло. Впродовж хвилини дивився він через підзорну трубу на всю лінію ворожого війська і гукнув ординарця:

– Їдь до Гассун-бея, нехай орда, якщо може, переправиться через глибину на берег і на табір вдарить. Що в підводах знайдуть, це їхнє! Гармат там немає, вони за річкою мають роботу.

Офіцер поскакав, скільки було кінських сил. А гетьман посунув далі, де під верболозом на лузі стояла ляуданська хоругва, і зупинився ненадовго біля неї.

Пан Володийовський стояв на її чолі, понурий, але мовчазний, лише в гетьманські очі зазирав і вусами ворушив.

– Як гадаєте? – спитав гетьман. – Переправляться татари?

– Татари переправляться, але пан Кміциц загине! – відказав пан Міхал.

– Заради бога! – вигукнув спересердя гетьман. – Той пан Кміциц, якби лише мав голову на карку, міг би битву виграти, а не загинути!

Пан Володийовський промовчав, однак подумав у душі: «Не треба було або жодної хоругви за річку відпускати, або п’ять за раз кинути».

Якийсь час гетьман знову спостерігав через підзорну трубу далеке бойовисько, яке за річкою влаштував пан Анджей. Аж тут низькорослий лицар, не змігши довше встояти, наблизився і, тримаючи шаблю вістрям догори, вимовив:

– Ваша гідносте! Віддайте наказ, то я б цього броду спробував.

– Стояти! – доволі різко звелів пан підскарбій. – Досить того, що тамті загинуть.

– Вони вже гинуть! – зауважив пан Міхал.

І справді, гамір зчинився ще дужчий і далі посилювався. Вочевидь, пан Кміциц відступав до річки.

– На Бога! Цього я й хотів! – вигукнув раптом пан гетьман і поскакав, як блискавка, до хоругви пана Войнилловича.

Пан Анджей і справді відступав. Після удару на червоних драгунів його люди стялися з ними, останніх сил докладаючи. Але вже духу їм бракувало в грудях, натомлені руки мліли, труп падав усе густіше і лише надія, що допомога з-за річки прийде будь-якої миті, підтримувала в них іще запал.

Тим часом спливло півгодини, а вигуків «бий» не було чутно. Натомість червоним драгунам поспішив на допомогу полк важкої кавалерії Богуслава.

«Смерть іде!» – подумав пан Кміциц, побачивши їх, коли заходили збоку.

Але це був воїн, котрий до останньої миті не сумнівався не лише у своєму житті, а й у перемозі. Обов’язок і постійна практика дали йому також глибоке знання війни. Тому не так швидко вечірня блискавка спалахує та гасне, як вмент у пана Анджея промайнула в голові така думка: «Либонь, через брід до ворога перебратися не можуть, а якщо не можуть, то я їм ворога підведу».

Полк Богуслава не був уже далі ніж за сто кроків, а йдучи в бойовому шикуванні, міг будь-якої миті вдарити та знищити його татар. Тому пан Анджей підняв свищик до рота і свиснув так пронизливо, що аж найближчі драгунські коні здибилися.

Свист повторили негайно інші свищики татарських старшин, і не так хутко вихор загортає піском, як миттєво весь загін татарський повернув коней навтьоки. Залишки рейтарiї, червоні драгуни і полк князя Богуслава кинулися за ними.

Крики офіцерів «Уперед» і Gott mit uns5656
  Gott mit uns (нім.) – Бог із нами.


[Закрыть] загриміли, як буря, і погляду відкрилося дивовижне видовище. На розлогій ділянці мчав безладно й уперемішку татарський загін просто до броду, який засипали ядрами, і рвався, наче його крила несли. Кожен ординець припав до коня, розпластався, сховався в гриві на шиї, так, що якби не хмара стріл, що летіла в рейтарів, можна було б сказати, що коні самі без вершників скачуть. За ними з тріскотнею, вигуками і тупотінням нісся велетенський люд, мигочучи піднятими у правій руці мечами.

Брід уже наближався: проскакали стаю, ще половину, вочевидь, татарські коні видобували зі себе вже останні сили, бо відстань між ними та рейтарами стрімко зменшувалася.

За кілька хвилин перші рейтарські ряди стали вже сікти мечами татарів, котрі втікали щодуху, але брід був уже ось-ось. Здавалося, що за кілька стрибків коні його досягнуть.

Аж раптом сталося щось дивне. Коли татарський загін дістався броду, різкий свист свищиків пролунав знову на флангах загону татарів і вся ватага, замість того, щоб кинутися в ріку, аби на тому березі шукати порятунку, розділилася на дві частини і зі швидкістю зграї ластівок розбіглася праворуч і ліворуч, уздовж течії.

А важкі полки, що вже настигали супротивника, коні яких набрали дуже сильного розгону, з того ж розгону влетіли в брід, і лише у воді стали вершники гальмувати своїх ошалілих коней.

Артилерія, яка до цього часу засипала переправу дощем залізяччя, замовкла враз, щоб своїх не вразити. Саме цієї миті й чекав, як порятунку, гетьман Ґосєвський.

Ще рейтари не встигли торкнутися води, як страшна королівська хоругва пана Войнилловичa накинулася на них, як ураган, а за нею й ляуданці, наступний пан Корсак, за ним дві гетьманські, а за ними й волонтерська, а останньою – панцерна князя підчашого Міхалa Радзивіллa.

Страшні вигуки «бий, убий» загриміли в повітрі і не встигли прусські полки осадити коней, зупинитися, затулитися мечами, як уже загін пана Войнилловичa розкидав його так, як смерч розвіює листя. Зім’яли червоних драгунів, натиснули на полк Богуслава, розбили його на дві частини і помчали в поле в бік головної армії пруссаків.

Річка забагрянилася кров’ю в одну мить, гармати озвалися знову, але було вже надто пізно, бо вже вісім литовських кавалерійських хоругв мчали з криками і гуркотом по оболоні, й уся битва перекинулася на інший берег річки.

Сам пан підскарбій нісся з однією зі своїх хоругв із променистим щастям на обличчі і з вогнем в очах, бо як тільки вивів кінноту за річку, вже був упевнений у своїй перемозі.

Хоругви, рубаючи та буцаючи наввипередки, гнали перед собою недобитки драгунів і рейтарів, котрі стелилися покотом, адже важкі коні не могли так стрімко втікати і лише заслоняли втікачам можливість пострілу.

Тим часом Вальдек, Богуслав Радзивілл та Ізраель кинули всю свою кавалерію, щоб наступ стримати, самі ж поспішно готували піхоту. Полк за полком вибігав із табору і шикувався на місцевості. Важкі списи вбивали задніми кінцями в землю, нахиляючи вістрям до ворога.

У другій шерензі мушкетери витягнули люфи мушкетів. Між каре полків гарячково встановлювали гармати. Але ні Богуслав, ні Вальдек, ні Ізраель не обманювалися, що їхня кавалерія зможе довго протистояти польській, тому вся надія їхня була на гармати та піхоту. Тим часом перед піхотою ще кінні полки вдарилися груди в груди. Але сталося те, що й передбачали прусські полководці.

Наступ литовської кавалерії був такий страшний, що ворожа кіннота не могла навіть на хвилину їх затримати й уже перша гусарська хоругва розколола їх, ніби клин дерево, і линула, не зазнаючи втрат, поміж гущавини, як корабель, гнаний навальним вихором поміж хвиль. Вже щораз ближче було видно прапори. За хвилину голови гусарських коней виринули з прусської юрби.

– Готуйсь! – закричали офіцери, котрі стояли в піхотних каре.

На це гасло прусські кнехти ще сильніше вперлися ногами і напружили руки, тримаючи списи. Всім серця билися в грудях бурхливо, бо жахливі гусари виринули вже зовсім близько і гнали просто на них.

– Вогонь! – пролунала нова команда.

Мушкети затріскотіли в другій і третій шерензі каре. Дим обвіяв людей, а тупіт і гул наростав. Ще хвилина і гамір хоругви наблизився ще ближче. Вже, вже добігають!.. Враз поміж диму перший ряд піхотинців помічає тут же над собою, майже над головами, тисячі кінських копит, розпашіле хропіння, вирячені очі. Чується хруст зламаних списів і жахливий зойк роздирає повітря. Польські голоси верещать: «Бий!», а німецькі Gott erbarme Dich meiner!5757
  Gott erbarme Dich meiner (нім.) – Боже, помилуй мене.


[Закрыть]