Текст книги "Потоп. Том III"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 26 страниц)

Розділ XVIII

Пан Сакович не відходив від князя впродовж двох днів, бо другий приступ був ще важчий за перший. Щелепи Радзивіллa так міцно зімкнулися, що потрібно було їх ножем розтуляти, щоб до рота влити ліки. Після них недужий опритомнів, проте трясся, тремтів, кидався на ложі, напружувався, як звір, смертельно поранений. Коли і те минулося, настало величезне ослаблення. Усю ніч князь дивився на стелю, нічого не кажучи. Наступного дня, після чергової порції заспокійливого, він забувся міцним і тривожним сном, а близько полудня прокинувся, залитий рясним потом.

– Як ваша світлість почувається? – поцікавився пан Сакович.

– Мені вже краще. Чи не було якихось листів?

– Є від електора та Штейнбокa, лежать тут на столі, але читання на потім краще відкласти, бо ваша світлість ще сил не має.

– Давайте зараз… Чуєте?

Староста ошмянський узяв листи і подав. Богуслав прочитав їх двічі, після чого подумав хвильку і промовив:

– Завтра вирушаємо на Підляшшя.

– Завтра ви будете, шановний князю, в ліжку, як і сьогодні.

– Я буду на коні, як і ви!.. Мовчіть і не перечте!..

Староста замовк і цілу хвилину тривала тиша, яку порушував лише солідний і повільний «тік-так» ґданського годинника.

– Порада була ідіотська і дурнуватий задум, – раптом зронив князь. – І я також бевзь, що вас послухався…

– Я знав, що якщо не вдасться, то провина на мене впаде, – схилив голову пан Сакович.

– Ви ручалися головою.

– Порада була виважена, але якщо там дідько прислуговує, який за всім спостерігає, то я за те не відповідаю.

Князь підвівся на ліктях.

– Так вважаєте?.. – він уважно глянув на пана Саковичa.

– Чи ваша світлість не знає папістів?

– Знаю, я знаю! І мені часто на гадку спадало, що це можуть бути чари. Вчора я в цьому переконався. Ви вгадали мою думку, тому я перепитав, чи ви впевнені? Але які в них можуть бути дружні взаємини з нечистою силою?.. Це ж не вона, бо доброчесна… І не мечник, бо задурний?..

– А може, тітка…

– Можливо…

– Для певності я її вчора навхрест перев’язав, а до цього приклав їй ножа до горлянки, і, можете собі уявити, дивлюся сьогодні, а вістря, наче у вогні розпечене.

– Покажіть!

– Я кинув ніж у воду, хоч у руків’ї й бірюза була коштовна. Волів його вже більше не торкатися.

– І що далі?

– Нічого більше не пам’ятаю, лише такий страх, наче я в глибочезну криницю падав, в якусь бездонну глибочінь. Що за страх!.. Кажу вам, страх неймовірний! Досі мені волосся на голові ворушиться… І не лише страх, а й… Як би це сказати… і пустка, поглинаюча туга, і втома незрозуміла… Щастя, що сили небесні були зі мною, інакше я б із вами сьогодні не розмовляв.

– У вашої світлості був напад… Хвороба часто різні марева на очі напускає, але для певності можна наказати ополонку в річці прорубати і цю бабу втопити.

– Хай їй грець! Все одно завтра ми вирушаємо, а потім прийде весна, інші будуть зорі, і ночі короткі, всю нечисту силу занапастять.

– Оскільки ми маємо завтра вирушати, то вже краще, ваша світлосте, від цієї дівулі відчепіться.

– Хоч би й не хотів, а мушу… Зовсім уже жага сьогодні мене покинула.

– Відпустіть їх, нехай забираються до дідька!

– Не можу!

– Чому?

– Бо той шляхтич зізнався, що шалені гроші має, в Білевичaх закопані. Якщо їх відпущу, то скарб відкопають і подадуться в ліси. Краще я їх тут потримаю, а гроші реквізую… Зараз війна, тому можна! Зрештою, він сам жертвував. Ми накажемо сади в Білевичaх скопати п’ядь за п’яддю. Мусимо їх знайти. А мечник, сидячи тут, принаймні галасу і криків на всю Литву не здійме, що його пограбували. Злість мене бере, коли подумаю, скільки тут грошей надаремно витратив на ті втіхи та турніри, а все пішло за водою! Скапарилося!..

– Мене вже давно на цю дівулю злість брала. Але скажу вашій княжій світлості, що коли вона вчора прийшла, наказала, наче останньому невільнику: «Біжіть, прислужнику, нагору, бо там ваш господар валяється», то я мало їй карк не скрутив, як шпакові, бо вирішив, що вона заколола вашу світлість ножем або застрелила з кроциці.

– Ви знаєте, що я не люблю, щоб у мене хтось правив, як сіра гуска… Добре, що цього не зробили, бо я був би змушений до вас застосувати ті кліщі, які для Пляски були приготовані… Зась вам до неї…

– Пляску я відправив додому. Дуже він був здивований, не знаючи, навіщо його привезли і чому кажуть забиратися геть. Хотів бушувати, мовляв, були накладні витрати, але я йому сказав, що в нагороду шкуру цілою вивозить!.. То ми справді вже завтра маємо вирушати на Підляшшя?

– Як Бог на небі. Військо вже споряджене за моїм наказом?

– Рейтари вийшли до Кейдан, звідки мають на Ковно вирушати і там чекати… Наші польські хоругви ще тут, не хотів їх уперед відправляти. Люди ніби певні, але й вони можуть із конфедератами знюхатися. Пан Ґловбич поїде з нами. Семени пана Вротинського також, Карлстрьом із Швеції йде з передньою вартою… Має наказ дорогою бунтівників, особливо селян, винищувати.

– Гаразд.

– Кіріц із піхотою має тягнутися повільно, щоб у крайньому випадку було на кого опертися. Якщо маємо йти вперед, як блискавка, і весь розрахунок наш на швидкості базується, то не знаю, чи прусські та шведські рейтари такий темп витримають. Шкода, що бракує польських хоругв, бо, між нами кажучи, немає нічого кращого за нашу кінноту.

– А артилерія вже вийшла?

– Вийшла.

– Як же? І Патерсон?

– Ні! Патерсон тут, стежить за Кетлінґом, котрий власною шпагою поранився доволі відчутно. Він його дуже любить. Якби я не знав Кетлінґa як хороброго офіцера, то подумав би, що він навмисно порізався, щоб у похід не йти.

– Треба буде тут яку сотню людей залишити, як і в Расейняї, так і в Кейданaх. Шведські залоги хирляві, а Делаґарді і так щодня від Левенгауптa людей вимагає. Якщо і ми підемо, то заколотники забудуть про Шавельську поразку і знову голови підіймуть.

– Вони і так підіймають. Знову я чув, що шведів у Тельшах вирізали.

– Шляхта? Селяни?

– Селяни під керівництвом священика, але є й шляхетські партії, особливо в околицях Ляуди.

– Ляуданці ж із паном Володийовським пішли…

– Багато підлітків і людей похилого віку залишилося. То вони за зброю беруться, бо військового роду.

– Без грошей нічого заколот не досягне.

– А ми в Білевичaх покопаємося. Потрібно бути генієм, як ваша світлість, щоб у всьому вміти зарадити.

Богуслав гірко усміхнувся.

– Краще в цій країні цінять тих, хто королеві та шляхті годити вміє. Геній як чеснота нічого не коштує. Щастя, що я князь Священної Римської імперії, тому за ногу мене до сосни не прив’яжуть. Лише б мені податки з маєтків, тут розташованих, регулярно доходили, а про Річ Посполиту мені байдуже.

– Щоб тільки конфіскувати не захотіли?

– Спершу ми конфіскуємо Підляшшя, якщо не всю Литву. Тим часом покличте мені Патерсонa.

Пан Сакович вийшов і за мить повернувся з Патерсоном. Розпочалася при княжому ложі нарада, наслідком якої наступного дня був наказ вирушати і раптовими рейдами тягнутися на Підляшшя. Князь Богуслав увечері почувався вже настільки краще, що бенкетував разом з офіцерами і жартами допізна розважався, слухаючи з приємністю іржання коней і брязкіт зброї хоругв, що готуються до походу.

Інколи магнат зітхав глибоко і потягувався в кріслі.

– Бачу, що ця експедиція здоров’я мені поверне, – казав він офіцерам, – бо поміж усіх цих перемов і забав значно вже поле занедбав. Але на Бога уповаю, що відчують руку мою конфедерати і наш екс-кардинал у Короні.

На це Патерсон насмілився відповісти:

– Щастя, що Далілa ще не обрізала волосся Самсону.

Богуслав кинув на нього дивний погляд, від якого шотландець почувався не в своїй тарілці, але за хвилину княже обличчя просвітліло страшною посмішкою.

– Якщо стовпом є пан Сапєгa, – зронив він, – то я ним так потрясу, що вся Річ Посполита сторчголов полетить.

Розмова відбувалася німецькою, тому всі чужоземні офіцери все зрозуміли чудово і тому відповіли хором:

– Амінь!

Наступного дня ще вдосвіта вирушили в похід із князем на чолі. А шляхта прусська, яку лише блискучий двір вабив, стала повертатися додому. За ними подалися в Тельші й ті, хто в Таурогах шукав порятунку від війни, бо Тельші тепер здавалися безпечнішими. Залишилися лише пан мечник, панна Кульвецівнa й Олюнька, не рахуючи Кетлінґa і старого офіцера Браунa, котрий мізерним гарнізоном командував.

Мечник після того удару обушком пролежав кільканадцять днів, кров’ю час від часу харкаючи, однак жодна кістка не була зламана, тому почав повільно оговтуватися й утечу планувати.

Тим часом приїхав земський урядник із Білевич із листом від самого Богуслава. Мечник не хотів спочатку його читати, але незабаром змінив свою думку, послухавшись поради панночки, котра вважала, що краще бути обізнаними в усіх намірах ворога.

«Вельмишановний пане Білевичу! Concordia res parvae crescunt, discordia maximae dilabuntur!4646
  Concordia res parvae crescunt, discordia maximae dilabuntur (лат.) – згодою малі держави зміцнюються, а від чвар навіть найбільші розпадаються. Цей вислів уперше вжив Саллюстій у Югуртинській війні.


[Закрыть] Фатум спричинився до того, що розлучилися ми не так приязно, як би моя прихильність до вас і вашої чарівної небоги бажати могла, в чому, далебі, не моя провина, і ви це знаєте найкраще, бо мене за мої щирі наміри невдячністю нагодували. Але що в гніві робиться, того по дружбі до уваги брати не потрібно, сподіваюся лише, що через запальні мої вчинки захочете кривду, якої я від вас зазнав, тотожно відшкодувати. Я вам також від серця все відпускаю, як мені християнські почуття наказують, і до згоди повернутися прагну. І щоб дати вам поруку, що обрáзи в серці не залишилося, я вирішив доречним не відмовляти вам у тій послузі, якої ви від мене сподівалися, і гроші ваші приймаю».

Тут мечник покинув читати, вдарив п’ястуком об стіл і вигукнув:

– Спершу мене на ношах побачить, ніж шеляг із моєї скрині!..

– Читайте, дядьку, далі, – попросила Олюнька.

Чоловік знову підняв послання до своїх очей.

«Особистим відкопуванням готівки не бажаючи вас стомлювати і здоров’я своє у теперішні буремні часи на шкоду виставляти, я наказав сам усе здобути і полічити».

У цьому місці забракло панові мечнику духу і лист випав йому з рук на підлогу. Якусь хвильку здавалося, що мову шляхтичеві відняло, бо він лише рукою скуйовдив чуба і смикав за нього щодуху:

– Бий, хто в Бога вірує! – вигукнув він нарешті.

Але Олюнька відреагувала спокійно:

– Одною кривдою більше, Божа кара ближча, бо чаша незабаром переповниться…

Розділ XIX

Відчай мечника був такий великий, що панночка була змушена його втішати та запевняти, що цих грошей втраченими вважати не варто, бо цього листа як документа достатньо, а в Радзивіллa стільки майна в Литві й Україні, що буде чим відшкодувати.

Натомість важко було передбачити, що їх ще обох чекає, особливо якщо князь Богуслав повернеться переможцем у Тауроги, тому ще старанніше взялися обмірковувати втечу.

Олюнька радила її все ж відкласти, поки Гасслінґ-Кетлінґ одужає, бо Браун був занадто понурий і нелюб’язний жовнір, котрий сліпо слідував наказам, і домовлятися з ним була марна річ.

Щодо Кетлінґa, то панночка знала чудово, що він саме тому й поранився, щоб при ній залишитися. Тому була глибоко переконана, що він усе для неї зробити готовий. Совість непокоїла юнку, щоправда, безперестанку питаннями, чи має дівчина право задля власного порятунку жертвувати чужою долею, а може, і життям. Але загрози, які над нею висіли в Таурогах, були такі страшні, що стократ перевершували небезпеки, на які Кетлінґ через дезертирство міг наразитися. Бо Кетлінґ як чудовий офіцер, усюди міг знайти службу, і навіть шляхетнішу, а з нею – і впливовіших покровителів, таких як король, пан Сапєгa чи пан Чарнецький. І при цьому служитиме добрій справі, і знайде поле для віддяки цій країні, яка його, вигнанця, прихистила. Смерть загрожує йому лише у разі, якщо потрапить у руки Богуслава, але ж Богуслав не володіє ще всією Річчю Посполитою.

Панночка покинула вагатися, і коли здоров’я молодого офіцера поліпшилося вже настільки, що міг службу відбувати, покликала його до себе. Кетлінґ постав перед нею блідий, змарнілий, без краплини крові на обличчі, але, як завжди, шанобливий, закоханий і покірний.

Від його вигляду сльози з’явилися в очах Олюньки, бо це ж була єдина доброзичлива душа в Таурогах, і така при цьому бідна та стражденна, що коли панночка після привітання спитала його про стан здоров’я, молодий офіцер зронив:

– На жаль, панно, повертається, хоча краще було б мені померти…

– Вам краще покинути цю службу, – зауважила, споглядаючи на гостя зі співчуттям дівчина, – бо такому чесному серцю потрібна впевненість, що чесній справі і чесному господарю служить.

– На жаль! – повторив офіцер.

– Коли закінчується ваша служба?

– Лише через півроку.

Олюнька помовчала хвилину, після чого підняла на нього свої дивовижні очі, які в цей момент вже не були суворі, і промовила:

– Послухайте мене, пане кавалере. Говоритиму, як до брата, як до довіреної особи: ви можете і маєте звільнитися.

Сказавши це, виклала йому все: і намір втечі, і те, що на його допомогу розраховує. Взялася йому втовкмачувати, що службу будь-де може знайти, і таку прекрасну, як його душа прекрасна, і чесну, яку лицарська честь вимагати може. Врешті-решт такими закінчила словами:

– Я вам до смерті буду вдячна. Під Божу опіку хочу сховатися і Богові в ордені присягнути, але де б ви не були, далеко чи близько, на війні, в мирі, буду за вас молитися, проситиму Бога, щоб братові моєму та благодійникові подарував спокій і щастя, бо, крім вдячності та молитви, нічого більше запропонувати не можу…

Тут голос її затремтів, а офіцер слухав слова юнки блідий, як хустина, наприкінці опустився на коліна, обидві долоні приклав до чола і голосом, на стогін схожим, повідомив:

– Не можу, панно! Я не можу!..

– То ви мені відмовляєте? – здивувалася Білевичівнa.

А той, замість відповісти, молитися почав.

– Бoжe великий і милосердний! – промовляв він. – З дитячих років ніколи фальш не звучала з вуст моїх, ніколи не заплямував мене хибний учинок. Ще підлітком будучи, я захищав цією слабкою рукою короля свого та батьківщину, за що ж, Господи, караєш мене так важко і навіщо насилаєш муку, до якої, як сам бачиш, сил мені бракує?

Тут він звернувся до Олюньки:

– Панно, ви не знаєте, що таке наказ для жовніра, що лише в послуху його обов’язок, як і його слава та честь. Мене, панно, зв’язує присяга, і більше ніж присяга, бо лицарське слово, що службу дочасно не покину і все, що її стосується, сліпо виконаю. Я жовнір і шляхтич і в цьому мені допоможи, Господи, щоб ніколи в житті не піти слідом тих відступників, котрі честь і службу зраджують. Навіть за наказом, навіть на прохання ваше, панно, слова свого не зламаю, хоч і в муці це кажу і болю. Якби, маючи наказ не випускати нікого з Таурогів, я стояв на чатах при брамі, й якщо б тоді ви сама, панно, пройти крізь неї всупереч наказу хотіли, то пройшли б, але через мій труп. Ви мене, панно, не знали, довірилися мені. Але змилуйтесь, зрозумійте, що я вам у втечі допомагати не можу і слухати навіть про неї не повинен. Адже наказ цілком чіткий, для цього й відібрав Браун нас, п’ятьох офіцерів-залишенців. Господи Бoжe! Якби я передбачив такий наказ, то краще пішов би в ту експедицію… Я панну не переконаю, не повірите мені, Бог усе бачить, нехай Усевишній мене судить після смерті. Але й правда те, що життя своє віддав би за вас без вагання… Однак честь не можу, я не можу!

Після цієї мови Кетлінґ заламав руки і замовк, зовсім виснажений, лише часто дихав.

Олюнька ще не оговталася від здивування. Не мала часу ні обміркувати, ні оцінити, як належить, цієї виняткової душі у своїй шляхетності. Відчувала лише, що вислизає з її рук остання соломинка порятунку, і залишається їй один-єдиний спосіб вибратися з ненависної неволі.

Але пробувала ще пручатися.

– Пане, – промовила вона, подумавши хвилину. – Я внучка та донька жовніра. Дід і батько мій також честь більше за життя цінували, але саме тому не всім служити наосліп годилися.

Кетлінґ витягнув тремтячою рукою сувій із калитки, подав його Олюньці та зазначив:

– Судіть, панно, самі, чи цей наказ служби не стосується? Олюнька кинула оком на папір і прочитала таке:

«Оскільки дійшло до нас повідомлення, що уроджений Білевич, мечник расейняйський, задумує приховано покинути резиденцію нашу в намірах нам неприязних, для того, щоб знайомих, друзів, родичів і партнерів своїх ad rebelionem 4747
  Ad rebelionem (лат.) – в бунті.


[Закрыть] проти його шведської величності і нас excitare 4848
  Excitare (лат.) – пробуджувати.


[Закрыть] , доручаємо офіцерам, котрі на praesidium 4949
  Praesidium (лат.) – захист, сторожа.


[Закрыть] Таурогів залишаються, уродженого Білевичa разом із небогою як заручників і військовополонених стерегти, і втечі їхньої не допустити, під загрозою втрати честі і sub poena 5050
  Sub poena (лат.) – під страхом покарання.


[Закрыть] воєнного трибуналу».

– Наказ прийшов після першого привалу, вже після від’їзду князя, – пояснив Кетлінґ. – Тому й письмово.

– Нехай діється воля Божа! – відповіла, помовчавши, Олюнька. – Нічого не вдієш.

Хоча Кетлінґ і відчував, що йому краще вже піти, та він залишався на місці. Бліді його губи ворушилися час від часу, немовби хотів щось сказати, але не міг голос собі повернути.

Душило його прагнення впасти їй до ніг і благати про пробачення, але з іншого боку відчував, що дівчина досить натерпілася нещасть, і знаходив якусь дику насолоду в тому, що і він терпить, і що терпітиме без скарг.

Врешті-решт парубок вклонився і вийшов мовчки, але зараз же в коридорі позривав усі бандажі, які мав на свіжій рані, і втратив свідомість, а коли через годину палацова охорона надибала його лежачого біля сходів і віднесла до цейхгаузу, занедужав важко і впродовж двох тижнів не міг покинути свого ложа.

Олюнька після відходу Кетлінґa якийсь час залишалася, наче задурманена. Сподівалася швидше смерті, ніж відмови, тому першої миті, незважаючи на гарт душі, забракло їй сил, енергії, відчула себе слабкою, як звичайна жінка, і хоч несвідомо повторювала «Нехай діється воля Божа!», сум глибокий узяв гору над словами, і рясні, гіркі сльози полилися їй із очей.

Тут зайшов мечник і, поглянувши на небогу, відразу збагнув, що йому несприятливу звістку має сповістити, тому спитав жваво:

– Заради бога! Що там знову?

– Кетлінґ відмовився, – пояснила дівчина.

– Всі тут халамидники, шельми й архісобаки! Як це? І цей не хоче допомогти?

– Не лише не хоче допомогти, – продовжила юнка, скаржачись, як мала дитина, – але ще й застерігає, що перешкодить нам, навіть якщо мав би головою накласти.

– Чому? Рани Христові! Чому?

– Бо така вже наша доля! Кетлінґ не зрадник, але така наша доля, бо найнещасніші з усіх людей!

– Бодай цих усіх єретиків блискавки випалили! – вигукнув спересердя мечник. – На честь посягають, грабують, крадуть, утримують у буцегарні… Бодай би все вже пропало! Не життя це для чесних людей у такі часи!

Тут він став міряти кроками покій і п’ястуками погрожувати, а наприкінці заскреготів зубами:

– Я бажав би віленського воєводу, волію тисячу разів навіть пана Кміцицa, ніж цих напарфумованих шельм без пошани та совісті!

А коли Олюнька не сказала нічого, тільки ще гірше заридала, пан мечник відтанув і за хвилину так сказав:

– Не плач. Пан Кміциц мені на гадку спав лише тому, що той би нас принаймні висмикнути з цієї вавилонської неволі зумів. Дав би він чортів усім тим браунам, кетлінґам, патерсонам і самому Богуславoвi! Але, зрештою, всі зрадники однакові! Не ридай! Плачем нічого не доб’єшся, а тут радити потрібно. Не хоче Кетлінґ допомагати… Щоб його скривило!.. То без нього обійдемося… Ніби й силу маєш духовну, а у скрутні часи лише ридати вмієш… Що сказав Кетлінґ?

– Що князь наказав нас як військовополонених стерегти, остерігаючись, щоб дядько якусь партію не зібрав і до конфедератів не подався.

Пан мечник взявся в боки:

– Ага! Боїться, шельма!.. І має рацію, бо я так і зроблю, як Бог на небі!

– Маючи наказ, який до служби змушує, Кетлінґ під слово честі мусить його виконати.

– Гаразд!.. Oбiйдемося без допомоги єретиків!

Олюнька втерла сльози.

– І дядько думає, що таке можливо?

– Гадаю, що потрібно. А якщо потрібно, то і можна, хоч би ми мали по линвах спускатися з цих вікон.

Панночка оживилася:

– Моя провина, що я плакала… Радьмося якнайскоріше! Сльози її вже зовсім висохли і брови насупилися знову від задуми, з давньою рішучістю й енергійністю.

Та виявилося, що мечник не може вихід знайти і що уява панночки набагато бурхливіша. Але важко і їй ішло, бо було зрозуміло, що їх мусять стерегти дуже пильно.

Тому вирішили зачекати, аж перші звістки від Богуслава прийдуть до Таурогів. На це мали всю надію, сподіваючись Божої кари на голову зрадника вітчизни та безчесного чоловіка. Міг він, наприклад, загинути, міг важко занедужати, його міг розбити пан Сапєга, а тоді безумовно зчинився б в усіх Таурогах переполох і не стали б уже так ретельно за воротами наглядати.

– Знаю я пана Сапєгу, – розповідав, підбадьорюючи себе й Олюньку, мечник. – Воїн він повільний, але акуратний, і на диво затятий. Exemplum його вірність монарху та вітчизні. Заставив, розпродав усе, і таку силу зібрав, порівняно з якою Богуславoвa – мізер. Він серйозний сенатор, а той фертик, цей справжній католик, а той єретик, цей сама розсудливість, а той паливода! То на чиєму боці може бути вікторія і благословення Господнє? Поступиться радзивіллівськa ніч перед сапєжинським днем, розсіється! Хіба б кари та справедливості в цьому світі не було!.. Чекаймо тому звістки і молімося за успіх зброї пана Сапєги.

Тому стали вони вичікувати, але аж місяць минув, довгий, важкий для засмучених сердець, перш ніж перший кур’єр прибув, і то був посланий не до Таурогів, а до Штейнбокa, в Королівську Пруссію.

Кетлінґ, котрий із часу їхньої останньої розмови не смів стати перед очі Олюньці, прислав їй записку з таким повідомленням:

«Князь Богуслав розбив пана Кшиштофа Сапєгу біля Бранськa, кілька кавалерійських і піхотних хоругв до ноги вирізав. Іде на Тикоцин, під яким стоїть Гороткевич».

Для Олюньки це було, як грім серед ясного неба. Масштаб вождя та лицарська честь означали для її дівочого розуму те саме, бо бачила, як Богуслав у Таурогах розбивав із легкістю наймогутніших лицарів. Тому, особливо після цього повідомлення, уявила його собі як лиху, але непереможну силу, з якою ніхто не впорається.

Надія, що Богуслав може бути переможений, згасла в ній до решти. Даремно мечник заспокоював небогу й утішав тим, що молодий князь не помірявся силами ще зі старим паном Сапєгою, безуспішно їй торочив, що вже сама гетьманська гідність, якою король тільки-но пана Сапєгу нагородив, мусить дати останньому рішучу над Богуславом перевагу. Все одно не вірила, не наважувалася вірити.

– Хто його переможе? Хто з ним упорається?.. – питала раз по раз.

Подальші звістки лише підтвердили її побоювання.

Кількома днями пізніше Кетлінґ знову надіслав записку з повідомленням про перемогу над паном Гороткевичем і падіння Тикоцинa.

«Усе Підляшшя, – писав він, – вже в руках князя, котрий не чекаючи на пана Сапєгу, сам великими переходами проти нього виступив».

«І пан Сапєгa буде розбитий!» – подумала дівчина.

Тим часом прилетіла, ніби ластівка, вістунка весни, інформація з інших сторін. На ці приморські береги Речі Посполитої прилетіла вона пізно, зате зодягнена в усі веселкові барви, як чудесна легенда з перших віків християнства, коли ще святі ходили по світу, засвідчуючи правду та справедливість.

– Ченстоховa! Ченстоховa! – повторювали кожні вуста. Із сердець лід відтанув і зацвіли, як квіти в підігрітій весняним сонцем землі. «Ченстоховa захистилася, бачили її саму, королеву Польщі, котра вкривала мури голубим плащем. Убивчі гранати припадали до її святих стіп, лащилися, як домашні цуценята. Шведам руки всихали, мушкети приростали до довбешок, аж відступили з соромом і страхом».

Чужі люди, як тільки почули цю звістку, падали один одному в обійми, ридаючи від радощів. Інші нарікали, що прийшла занадто пізно.

– А ми тут плачучи, – торочили вони, – а ми в болі, ми в муці стільки часу жили, замість того, щоб веселитися!..

Після цього пішов поголос по всій Речі Посполитій і пронеслися ці грізні громи від Понту Евксинського до Балтики, аж хвилі обох морів затремтіли. Це вірний люд, народ побожний здіймався, як буря, на захист своєї королеви. Всі серця обійняв дух, всі зіниці запалали вогнем. Те, що здавалося раніше страшним і нездоланним, маліло на очах.

– Хто його подолає? – питав тепер дівчину пан мечник. – Хто з ним упорається? Тепер ти знаєш хто? Сама найсвятіша Богородиця!

Обоє з Олюнькою хрестом цілими днями лежали, дякуючи Богові за милосердя до Речі Посполитої. Водночас покинули сумніватися й у власному порятунку.

Про Богуслава довгий час не було жодної інформації, немовби він сам разом з усією своєю силою у воду канув. Офіцери-залишенці в Таурогах стали непокоїтися про своє майбутнє, впевненість втрачаючи. Вважали за краще вісті про поразку, ніж цю глуху тишу. Але жодна звістка не могла надійти, бо саме тоді жахливий пан Бабинич висунувся з татарами на князя й усіх кур’єрів перехоплював.