Текст книги "Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

Лебеді, що були на середині ставка, раптом почали пливти просто до нього. Двійко лебедів. Його увага перемістилась на цих пишних, майже нереальних птахів. Можливо, їх привабила його самотня постать, може, яка дурниця, вони відчули, що йому бракує чогось. Або вирішили, що в нього в кишені булка, згадавши якого-небудь офіцера, що колись кришив їм булку. Він сам колись годував лебедів напідпитку, піддавшись химерному почуттю зробити щось для когось, маючи мізерні можливості. Тепер у нього можливостей більше, але бракує почуттів.

Він відчув запах жасмину, тільки значно делікатніший, ніж у живих квітів, та й жасмин уже відцвів. Герман обернувся – і чужа присутність не завдала йому болю. Позад нього стояла Софія в білій сукні й білому мереживному капелюшку. Упізнавши його, вона зашарілась.

Герман вклонився, дещо скуто, бо був у мундирі, трохи затісному. Він теж розгубився. Софія була його найяскравішим враженням з того вечора у графині.

– Не сподівався вас тут зустріти, – мовив Герман, аби щось сказати, й одразу засумнівався, чи сказав це до речі, чи не зробив якогось переступу в етикеті.

Отже, лебеді пливли до неї. Біле до білого, світло до світла. Лице Софії було не просто незворушне, а погідне. Вона щиро тішилася з гарного виду: червоні вежі та мури, зелені галявини, синя вода. Він трохи відступив назад. Лебеді наближались.

– Сюди пливуть лебеді. Ви, певно, їх годуєте?

– Авжеж, – всміхнулась Софія, – зараз Генріх принесе мій кошичок з хлібом.

Генріх? Ну, звісно!

Софія трохи мружилась від сонячного світла. Герман помітив на її носику трохи ластовиння, зовсім не аристократичного, але такого зворушливого.

– Он як! – сказав він. – А я сам не знаю, як сюди забрів. Вертався зі шпиталю, помер мій ординарець, Ганс, ну…

– Як шкода… – тихо мовила Софія. – Ви, певно, його любили?

Вона так легко вимовила ці слова, що Герман кивнув:

– Він – єдине, що пов’язувало мене з військом. Я хотів забрати його в маєток. Мені його не вистачатиме, от і все.

– От і все, – повторив він, дивлячись на великих білих птахів, що збурювали воду.

Софія промовчала, але її мовчанка була теплою й співчутливою. Нарешті вона промовила:

– Смерть завжди невчасна. А чи є різниця між тим, як гинуть на війні і як вмирають у шпиталі?

Його збентежило це питання. Воно було недоречне, грубе, надто пряме. І хоч Софія була незвичайною дівчиною, якій доводилося нести на своїх плечах величезний тягар, слово «смерть» не пасувало до її вуст. А може, йому просто причулося?

Мабуть, бо на обличчі Софії він не бачив очікування. Вона просто співчутливо дивилася на нього.

– Вибачте, – Герман провів долонею по чолі, ніби стирав з нього павутиння, що начіплялося в підземеллі.

– Останнім часом я сам не свій. Як на мене, смерть у бою чи в шпиталі однакова.

Софія кивнула.

– Мабуть, так. Однакова. Однаково прикра для тих, хто живий.

Це було неправда. І вони обоє це знали. Коли довкола багато смерті, багато втрат, до них просто звикаєш.

Софія сказала:

– Вам потрібно знову знайти собі друзів.

– Та я нелегко сходжуся з людьми, – пробурмотів Герман.

– Вважайте, що один друг у вас уже є.

– Твій наказ виконано, Софі.

Спершу вони побачили тінь на воді, від якої відсахнулись лебеді, а тоді вже самого Генріха. Бідного Генріха.

– Дякую, Генріху.

– О! Минулого разу ви були без мундира. Що, знову війна? – і Генріх роззирнувся довкола, ніби збирався побачити ряди вояків, наїжачених рушницями.

– Генріху!

– Все гаразд, – всміхнувся Герман. – Мені вже час йти. Моє шанування!

Він клацнув по-військовому підборами й швидко відійшов, забувши попрощатись з Софією, тобто поцілувати їй руку, абощо. Відійшовши на безпечну відстань, Герман озирнувся. Софія з нареченим уже встигли про нього забути. Вони кидали шматки булки у воду й, сміючись, виривали одне в одного кошичок. Тепер вже інші лебеді, з другого кінця ставу пливли до них по воді, й у тому, як вони швидко й цілеспрямовано розтинали воду грудьми, було щось хиже.

Цікаво, якою стане Софія років через десять? В оточенні гурту дітей, статечна, ще більш спокійна, з поглядом повільним і важким, а не таким, як зараз: сполоханим і швидким. Вона звикне до свого тягаря й більш не шукатиме йому виправдання. Свого ж майбутнього Герман не хотів навіть уявляти. Він сам не розумів, чому його раптом зацікавила доля людини, яку він бачив удруге в житті. Ніколи не був надто чутливим. Доля як доля. Повсюди ці старі баби, які намагаються злякати світ, зістарити, звести в могилу за допомогою чар. Доля Герману тепер уявлялась по-іншому: людина мала на вибір кілька доль. Мама пішла всупереч одній долі й отримала за це вбогість і раннє вдівство, що врешті її зламало. Ні, він не хотів, аби з Софією трапилось щось подібне. Піти проти волі всемогутньої опікунки, стати десь гувернанткою і посивіти в чужому домі.

Безперечно, ця дівчина вчинила мудро. Треба сподіватись, що Господь звільнить її від цього божевільного. Такі довго не живуть.

ЮЛІЯ:

Юлія підняла ліхтар трохи вище й не побачила склепіння угорі. Вода масно виблискувала й була нерухомою. Це підземне озеро, подумала вона, а не підземна ріка. Озеро можна обійти, а ріку треба переходити або перепливати. Вода була надто низько, і вона не могла торкнутись її рукою. Хіба що палицею. Чому вона не взяла з собою палицю? Адже нею можна було б відбитись від щурів, якщо ті раптом з’являться. Добре, що підземелля виявилось порожнім. Геть порожнім. А вона ж так довго йшла. Вона навіть поспала і після того короткого сну відчула голод. Поставивши на землю ліхтар, Юлія навстоячки з’їла два сухарики й запила водою. Цікаво, чи можна цю воду пити? Може, це найчистіша вода на світі. А може, отрута. Ті, хто виклав камінням це підземелля, знали.

Юлії було трохи дивно, що вона починає забувати все, що трапилось з нею досі. Найдальше від неї було довоєнне життя. Кольорове: синє, жовте, зелене, рожеве. Що було в тому житті рожевого?

Мамина помада.

Мама.

Помада.

Чи буде колись в неї помада? І черевички на високих підборах? І чорна лакована сумочка?

Так, спокійно, дівчинко. Бережи гас у лампі. Він може закінчитись дуже швидко. Перевір, чи є сірники. Юлія риється в портфелі і рука її раптом намацує олівець.

Вона зараз щось напише. Олівець існує для того, щоб ним писали. Юлія бере клаптик, ще одну записку, сідає на кам’яну підлогу й пише:

МЕНЕ ЗВАТИ ЮЛІЯ ВЕЛЛЕР. МЕНІ 15 РОКІВ.

Більше вона не може придумати нічого. Зрештою, досить. Щоб залишити по собі слід. Але наступної миті їй спадає інша думка. Юлія кидає папірець у воду. Можливо, тут є течія. Вона піде за течією. Юлія довго дивиться у воду, аж починають пекти від напруження очі. Папірець не рухається.

Мертве озеро. Це озеро – мертве. Воно не рухається в жоден бік. Куди ж їй іти?

Хіба не однаково…

– Я буду йти, доки не помру, – каже Юлія. – Я не стану такою, як ти. Я мушу вийти звідси. Дідусь не міг мене обдурити. Він напевно стояв на цьому березі й думав, як вибратись звідси. Він це пережив. Може, це й добре, що я йду сама, без нікого. Є ситуації, які легше пережити самому. У мене є чарівний ліхтар. Він мав би давно згаснути, але він горить. А може, тут у підземеллі інший час. Не такий, як у підвалі, не такий, як нагорі. Раніше вона вночі виходила подихати свіжим повітрям і жодного разу не наблизилась до липи, що росла посеред подвір’я. Лавки там уже не було. Хтось забрав на дрова. Мама не дозволяла їй зійти зі східців, Юлія мала ховатись у тіні й дихати повітрям, що пахло димом. А липа була без листя і не відкидала тіні. Кожної миті могла надійти мама, обійняти за плечі й сказати:

– Годі, Юльхен!

Якби вона боялась так за маму, як мама за неї, можливо, та залишилась би жити.

Юлія йде берегом мертвого озера, уважно дивиться собі під ноги. Очі болять, рука, в якій вона тримає ліхтар, геть заніміла. Підземне озеро не повинне бути надто велике. Їй краще триматись стіни, бо так можна ненароком і звалитись у воду. В ту мить, коли вона торкається рукою слизької холодної стіни, ліхтар з шипінням гасне.

Господи, він не мав так раптово згаснути, без попередження! Але оскільки це чарівний ліхтар, він знає, коли згаснути. Значить, вихід уже близько. Неоформлена в слова думка про якийсь невідомий захист викликає в неї на личку кволий усміх. Їй здається, що звідкись долинає повів свіжого повітря. Юлія запалює свічку і йде, залишивши ліхтар на березі підземного озера.

Вона думає, що ті, хто вистелили дорогу кам’яними плитами, мали куди вийти. І ця дорога, якою вона прямує з останньою свічкою, виведе її звідси. Віск капає дівчинці на руку, світла зовсім мало. Вона може ненароком ступити на край берега і впасти у воду. Тому треба триматися стіни, мокрої й слизької. Навіть коли погасне свічка, вона зможе йти навпомацки, відчуваючи плечем стіну. Ця свічка згорить за годину. У тебе, Юліє, ще є трохи часу, не переживай.

– Паулю, – каже вона, – візьми мене за руку.

Тоді з одного боку її захищатиме стіна, а з іншого – Пауль. Коні пасуться на пагорбку, де трохи трави, правда, солоної. Вона й досі відчуває на губах присмак моря.

– Я покажу вам (усе ще «вам») щось цікаве.

– Скарби? – питає Юлія.

– Ні, скарби не можуть лежати просто так. Їх замуровують. Я покажу білих баранчиків.

– Що?

– Я недавно дізнався, що хвилі на морі перетворюються на білих баранчиків. Удень вони ховаються в печерах, а вночі пасуться довкола замку.

– Не вигадуй.

– Самі побачите. Ми вже майже прийшли. Тільки не треба нікому про це розповідати. Присягніться, панночко!

– Присягаюсь.

– Чому в тебе заплющені очі? – питає Пауль, міцно стиснувши її долоню.

– Вони в мене розплющені.

– Ні, ти, мабуть, заснула. Розплющ очі, Юліє.

Вона вдаряється боляче плечем об якийсь виступ і скрикує. Тепер її очі широко розплющені й вона бачить багато білих баранчиків у великому гроті й чує шум води. Присмеркове світло ллється з отвору в стіні.

…Люди в білому, білій спідній білизні, з білими обличчями лежать безладно на піску в незручних позах. Білі як баранчики на гребенях хвиль У декого розплющені очі. Юлія озирається на чорноту за собою. У ній є щось магнетичне, вона тягне її назад у своє вологе лоно. Дівчинка долає цю чорноту, свічка гасне, заливаючи пальці теплим воском.

Але люди з білими обличчями не зникають. Їх так багато, що Юлії доведеться переступати через них, аби вийти з печери. Її не дивує, що вони мертві. У місті вбито стільки людей. І зараз війна. Але чому їх не залишили там, де вбили?

– Бо їх потрібно було сховати, – шепоче Пауль їй на вухо.

– Звідки ти знаєш? – обурюється Юлія. – Ти не міг того бачити! То було в інший час. – І зітхає: чудовий час…

І Пауль знічено відступає у тінь минулого.

– Білі баранчики, – кривиться Юлія. – Аякже!

На краю світу, далеко-далеко звідси лежить її мертвий дідусь, а десь неподалік – мама. І ще десь – тато. Вона б не хотіла, щоб вони лежали отут, скоцюблені з гримасою болю на обличчях.

Вона переступає через трупи, і кожен погляд як кнопка фотоапарата – клац, клац, клац.

ГЕРМАН:

Після зустрічі з Софією Герман зміг зайти до Ульріха, якого спершу не міг бачити. Він сподівався, що ставлення Ульріха до цієї сумної події буде таке, як належить. Ульріх мав квартиру в тому самому будинку, де колись мешкав і Герман. Обшарпаний фасад, захаращені сходи, – усе, як у прибуткових будинках для всілякої голоти. Герман встиг захекатись, підіймаючись сходами на четвертий поверх, бо не хотів братися за перила рукою в новеньких рукавичках. Зрештою, він зняв їх на останній сходовій клітці й сховав до кишені.

Ульріх виявився вдома. Заспаний, неголений після нічного чергування в казармі, і поки він жадібно пив воду просто зі збанка, Герман встиг опанувати себе й помітити безлад у помешканні.

– Що сталося? – буркнув Ульріх, витираючи підборіддя.

– Нічого, – знизав плечима Герман і всівся на вільний від одежі стілець, відсунувши його трохи вбік: жест, що означав певне відчуження й водночас потребу охопити все оком душі. – Зайшов висловити тобі співчуття.

Очі Ульріха на мить стали скляними.

– А-а, – протягнув він якось байдуже. – Тепер я знову без ординарця.

– Він був моїм ординарцем, – мовив Генріх. – Аж три роки. Чому ти не повідомив мене про смерть Ганса?

І подумав про себе: «А що б це змінило?»

– Я… – млявість Ульріха наче рукою зняло. – Я сам був приголомшений! Я відвіз його до лікарні, ти знаєш. Він же ні слова нікому не казав про свою грижу!

– Заспокойся, я теж нічого не знав. Ганс боявся, що його звільнять зі служби. А я ж мав намір забрати його до себе…

По лиці Ульріха ковзнула тінь, але то не була тінь смутку, а згадка про те, ким зараз є Герман.

Герман миттю відчув переміну, і власний мундир з неначищеними ґудзиками видався йому чимось на кшталт театрального костюма, бо його вже не стосувалось поняття «честь мундира».

– Така його доля, – сказав сухо Ульріх.

Герман подумав і кивнув:

– Так.

Можливо, він би повів Ульріха перехилити десь чарчину, і на хвилю опинився б знову в тому знайомому безтурботному світі, де треба вміти прожити на офіцерську платню якомога веселіше, де ніколи не розмовляють про майбутнє, а лише про завтрашній день, де жінки майже задурно кохають бідних офіцерів і люблять їхні мундири більше, ніж їх самих.

Нічого, подумав Герман, коли вже їхав назад, це їхня війна, а не його. Це – доля, одна із доль, – поправив він себе. Правда, це усвідомлення було дуже поверхове. Він міг би легко зняти його, як знімав пушинку з мундира покійний Ганс.

Сон Германа

От я й знову тут, – подумав Герман з якимось полегшенням, не здивувавшись, що він не в мундирі, а в забрудненому попелом пальті, що навіть трохи обгоріло знизу. Треба почистити.

Він зняв його і повісив на дошку, що стриміла з купи понівеченої деревини, і почав зішкрібати попіл та сажу з сукна. Снігом було б краще, але до підземелля сніг не потрапляв. Лист заліза не давав йому шансів прорватись сюди.

Герман відволікся, щоб кинути в багаття віконну раму без жодних залишків скла. Його наглядач уже спав, як дитя, і з рота йому стікала цівка слини.

Герман потрусив пальтом, одягнув його, зашпилив на всі ґудзики, і аж тоді помітив, що взуття його має жалюгідний вигляд: шкіра обгоріла й потріскалась. Він сів, визувся з черевиків й ретельно оглянув свої ноги у вовняних гетрах. Від них тхнуло, і він їх скинув, щоб просушити. Ступні почервоніли, напевно, були трохи обморожені. Він присунувся ближче до вогню. Швидше б настав ранок. Він знову піде розбирати руїни, і працюватиме так само старанно. Тоді, можливо, довіра до нього зросте.

Чоловік прокинувся й, нетвердо ступаючи на негнучких ногах, поплівся до відра з водою. Можливо, він не був такий старий, як здавалось на перший погляд, просто хворий. З підборіддя стирчала якась неприкаяна щетина, а очі запали від того, що довго дивились на війну.

І я таким стану, подумав Герман, з якоюсь втіхою, ледь присмаченою гіркотою. Я все ще виділяюсь серед них. Чоловік раптом почав натужно кашляти, наче мав сухоти, але швидше за все просто необережно вдихнув дим, опинившись на його шляху до одного з чорних отворів.

Герман почав взуватися, краєм ока слідкуючи за сусідом. Той нарешті вгамував кашель і почвалав туди, де кілька годин тому зникла решта. Мабуть, спати. Що ж, нехай поспить. Я пильнуватиму. А завтра, можливо, мене хтось змінить.

Підземелля наповнювало гудіння полум’я, тріскотіння дерева, що передувало його остаточному розпаду, але був тут присутній ще один звук. Десь дзюркотіла вода. Очевидно, вода витікала зі зруйнованого водогону, але не тут, трохи далі. Тут було сухо. Відчуття затишку й безпеки дивним чином викликало у Германа якесь піднесення. Герман почав мріяти про те, що сьогодні він зміцнить своє становище і, можливо, навіть знатиме, що треба шукати в отих руїнах. Він пишався, що обрав для себе таку лінію поведінки, що дасть йому змогу вижити у цьому зруйнованому війною світі.

Він не встиг заснути тієї ночі, бо невдовзі члени дивного братства шукачів повиходили з тунелю, одягнені й закутані по самі вуха, й усі вони піднялись нагору. Герман знайшов серед мотлоху мотузку й підперезав пальто так, що воно стало трохи коротше, і закутав обличчя по самі очі шарфом. На небі сяяли зорі, і пожежі, здавалось, горіли яскравіше. Герман відшукав свого напарника, але довго з ним не працював. Треба було підняти велику балку, і Герман пішов допомогти. Під балкою лишилось ще чимало важких предметів, і він не міг отак залишити цих виснажених бідолах. А коли нарешті повернувся на своє місце, то не побачив напарника. Герман на мить розгубився і скористався цим моментом, щоб роздивитись руїни. В одному місці стіна готова була обвалитися, але, на щастя, туди ніхто не підходив. Вони працювали на невеликій ділянці, завдовжки 50 кроків. То були купи попелу, погнутого залізяччя й цегли, під якими все ще жеврів вогонь. Герман колупнув носаком невеличкий горбочок, й звідти жбухнуло полум’я. Герман відскочив назад. Небо помалу блідло й врешті настала та особлива пауза, що завжди буває передсвіта. У такий час найкраще прокидатись. Зникає гнітюче відчуття темряви, думки вільно ширяють на межі сну і пробудження. Магічний час. Однак Герману було не до того, щоб прислухатися до власних думок, які повільно спливали з його підсвідомості, шикуючись у голові. При ньому було знайдено дві пружини й потемніле увігнуте скельце.

Цього разу вони недовго працювали: поки не розвиднилось. Сходячи в нору, Герман подивився на місто за рікою, що тремтіло в золотавому мареві. Вода в ріці парувала і була вільна від барок та човнів, і через те видавалась йому чужою. З пусткою в серці він увійшов у похмуре й тепле нутро землі, подумавши, що міг потрапити в ті часи, коли тут не було ні трьох міст, ні мостів, а лише ріка та луки. І що йде до того, коли тут справді зникне місто. Це означає, що світ замкнутий у якомусь пекельному колі.

Ритуал повторився. Оскільки Герман не знаходив нічого, бо не знав, що шукати, то нічого не виклав на ковдру. Та й в інших улов був небагатий. Цього разу він пішов до приміщення, де горіли олійні лампи й попід стінами в два яруси стояли дерев’яні лежанки з тоненькими матрацами, а посередині стояв довгий стіл, збитий з дощок. Якийсь чоловік виніс із сусіднього помешкання казан з рідкою юшкою, що не потребувала навіть ложки, і до неї брусок сухаря. Після цього Герман заліз на нари, вкрившись пальтом, і заснув наче дитина.

У цій небезпечній ситуації, коли по небу літали смертоносні залізні птахи, Герман справді був дитям, що наслухалось пророцтв святої Михальди. Він прокинувся від приглушеного, але виразного гуркоту, й від того, що склепіння, здавалось, ось-ось трісне і впаде. Герман побіг разом з іншими, на ходу вдягаючи пальто. Він подумав, що ворог знає, де вони, і полюватиме за ними, доки не відкриє всі підземелля.

На нижчому ярусі вони збилися докупи наче сполохані вівці. Герман відчував запах того особливого поту, що породжений страхом, й бачив довкола себе очі, почервонілі від утоми, запалі від недоїдання та тривоги. Але на дні цих очей під попелом відчаю жеврів вогонь одержимості. Відчувалось, що вони скуті одним ланцюгом так тісно, що він ніколи не потрапить досередини. Очевидно, ці люди переконані, що він повинен бути поруч, і навіть в ці моторошні миті, коли існувала така велика загроза життю, Германове серце солодко завмирало від припущення, що вони побачили в ньому щось особливе. Він працював разом з ними, їв, отримав місце на нарах… Вони ставилися до нього ввічливо-нейтрально, і в декого він навіть відчув щось схоже на вдячність. А могло бути й так, що він був схожий на когось з їхнього кола, зовні, не надто втаємниченого, однак вартого довіри. Хіба ж не могло таке трапитись?

Потім шум стих. Очевидно, птахи полетіли геть, себто Літаючі Машини-Вбивці, як назвав їх Герман. Треба не забути цієї вишуканої назви, коли прокинеться.

Якщо прокинеться взагалі.

Вони повернулись назад, і Герману перехотілось спати. Натомість він спостерігав за всім цим товариством. Його напарник читав якусь книжку, не схожу на молитовник, що був би за таких обставин ціпком доречним, із болісним виразом на обличчі, бо в окулярах бракувало скельця, а друге було тріснуте, що, безперечно, ускладнювало процес читання. Хто просто лежав, хто порався коло одежі. Дві лампи немилосердно чаділи. Скільки вже триває війна? – намагався вгадати Герман. – Надто вже виснажений вигляд у цих бідолах. І чи довго вони тут пробудуть? А тоді що?

Він піде з ними. Можливо, вони повернуться до вцілілих будинків на тому боці, адже околиці й передмістя напевно оточені ворогом. Там їх відразу впіймають і вб’ють. А в середмісті безпечніше, там можна чинити опір, якщо не знайдеться надійного сховку. Якби Герман мав зброю, рушницю чи пістоля, або навіть шаблю, він зміг би охороняти їхній гурт. Чому вони такі безпечні й остерігаються лише Літаючих Машин Для Вбивства?

Усі ці питання розгалужувались, перепліталися, висновуючи не надто зрозумілий візерунок теперішньої Германової реальності. Крім неї були й інші, і якщо він зуміє скласти з них карту, то це відкриє перед ним неймовірні можливості.

ЮЛІЯ:

Юлія тепер зрозуміла, що таке «ступати по трупах», вираз, який дідусь використовував у розмовах на політичну тему. Спочатку вона пробувала обійти попід стіною мертві тіла, розкидані по цілій печері, але ступила в щось липке й відмовилась від попереднього наміру.

Насправді то були не зовсім підземелля Кенігсберга. Більшість з них були на той час затоплені, а ті, що залишились, виглядали далеко не такими порожніми, якими бачила їх Юлія, що знайшла усього лиш кінський череп. Там були мертві, там були живі, там були склади зброї, сувої тканини, коштовності й реліквії Пруссії. І хоча це було інше підземелля, дівчинка дійсно пройшла безкінечно довгий шлях, під кінець знайшовши печеру з мертвими тілами. Їй пощастило, бо печера не була ще заповнена, а тому не завалена кам’яними брилами й не замурована. Вона встигла.

Звісно, вона нічого про це не знала. Дідусь вказав шлях, а Пауль допоміг. Юлія була впевнена, що й надалі їй хтось допоможе. Коли вона врешті вибралась на поверхню, то кинулась відразу до найближчого дерева й впала під ним. Були сутінки, синюваті сутінки. Скільки часу минуло відтоді, як вона відімкнула залізні двері, Юлія не знала. Мабуть, кілька годин, а можливо, кілька днів, адже час під землею зовсім інший, ніж на поверхні. Власне, це було не так важливо – час. Вона хотіла знати місце і як звідти потрапити до села, де жила тітка Агнеса.

Притягальна сила підземелля зникла, коли очі її побачили весняний ліс, де всюди цвіли анемони. Тільки птахів не було чутно. І взагалі панувала тиша, наче Юлія залишила свої вуха під землею. А в землю втиснулись важкі колеса вантажівок, що привозили сюди мертвих, і вона не могла йти такою дорогою, а тому почала шукати собі стежки. Вона сподівалась, що й Пауль присутній тут теж. Не буде ж він залишатись в темряві, куди більше ніхто не увійде, бо вона замкнула двері на засув. Дідусь передав її Паулеві, а сам пішов на небо. Так кажуть: душі йдуть на небо.

Юлія дивиться на небо, де пливуть три рожеві від сонця хмаринки. Оця більша – це дідусь, менша – мама, а третя – вона. Ні, спохопилась Юлія, я не можу бути з ними. Моя душа ще не розлучилась з тілом. Вона глянула на вимащену подерту сукню, поділ якої торкався облич мертвих. В підвалі ця сукня здавалась розкішною, а тепер… Вона не зможе в ній бігти, не зможе навіть ходити по лісі, зовсім непрактична сукня. Треба було вдягнутись у щось інше.

На заході пролунав вибух, і ліс здригнувся. Чого деревам боятись? У них не будуть стріляти, їх не будуть… Утім, це могло означати, що хтось наступив на міну. В лісах, чула Юлія, повнісінько мін. Отже, йти на захід не можна. В тиші, що настала по тому, їй стало ще гірше, ніж коли вона уявила, що третя хмарка, то її душа. Смерть, можливо, й приваблива, але коли вже по всьому. Померти так як мама, як дідусь, як оті, що в печері, вона не хотіла. Це надто боляче.

Юлія все ще перебувала під гіпнотичним впливом спокійної та безпечної темряви підземелля. Вона принесла її з собою, і позбутися її можна лише, коли скинеш одяг і вмиєшся з ніг до голови. Все, що вона могла зробити зараз, це відірвати від подолу сукні смугу з долоню завширшки, щоб легше йти. А бігти, куди вона втече в цьому напівпрозорому лісі? Юлія почепила стрічку, що в сутінках здавалась чорною, на гілку. І тоді відчула, що почала діяти. У неї є перли. Тітка продасть їх або виміняє на багато-багато їжі. Юлія не о'б'їсть нікого. За роки війни шлунок у неї зробився маленький, і їжу можна буде розтягнути надовго. Можна продавати по одній перлині, зрештою. Або вони виїдуть звідси, куди захочуть. Правда, тітка казала, що нікуди не поїде. Це – добре, бо тепер Юлія могла бути певна, що застане тітку вдома. Хто б сумнівався! Тітка завжди мала тверду вдачу. Через те й заміж не вийшла. Але вони удвох чудово розуміли одна одну. Порались влітку на городі, пололи. Будинок легко зруйнувати, а землю – ні, тільки те, що на ній росте, можуть коні витоптати.

Коні… У селі тримали коней, але тітка – ні. У неї було багато курей. Як же вона забула, що саме зараз вилуплюються курчата! Вони знову заведуть курей, адже війна вже майже скінчилась. А зараз їй треба, мабуть, вийти з лісу, бо невдовзі стемніє. Хмарки стали сірими. Юлія простежила, куди вони пливуть, й подумала, що їй треба йти сюди. Вона вважала, що це знак для неї. Дідусь і мама показують їй шлях до нової домівки. Байдуже, чи Юлія в це вірила насправді. Але коли ти не знаєш дороги, мусиш шукати якісь знаки.

Юлія якось забула про мертвих. Що й казати, вона вже звикла до них в Кенігсберзі, і кожен постріл, який вона чула в підвалі свого будинку, додавав до міста мертвих ще одного мешканця.

Вона все зробила як слід. І може пишатись собою. Навіть зекономила кілька сухарів й цілу жменю солодких крихт від них. Юлія з’їла все до решти, запила водою і вирушила в напрямку, який вказували їй хмарини. Під ногами в неї була дорога, якою возили мертвих. Іншої не було. Юлія зітхнула й сказала:

– Візьми мене за руку, Паулю!

Сон Юлії

Гості на тітчині уродини почали з'їжджатися після полудня, і Юлія могла спостерігати за цим дійством із вікна своєї кімнати. Вона дивилась, як пані та панни виходять з карет й квапливо зникають у кімнатах, призначених для дам, щоб привести себе до ладу й освіжитися після подорожі. Панянки, що їх бачила дівчинка, були старші від неї років на два, і вона могла б з ними заприязнитись за інших обставин. Внизу чувся брязкіт скла й порцеляни, а музиканти в саду налаштовували інструменти.

Сьогодні Юлія не могла потрапити в сад, доведеться сидіти увесь день і вечір в своїй кімнаті. Серце солодко завмирає від запахів парфумів, млосних і терпкуватих, які розносили по будинку протяги. Сонце пустує між листям, розриваючи тінь на клапті. Від важких штор тхне вчорашнім днем. Сукня в Юлії теж учорашня: бузково-сіра, перешита з материної, але фартушок вона зняла, бо не буде сьогодні нічого робити. Нічогісінько. Бо сьогодні свято.

Вона подарувала тітці букет квітів: по квітці кожного виду, що цвіли на той час у саду. Тітка дуже втішилась і подарувала їй у відповідь браслет з білого бурштину. Мама подарувала тітці замшеві рукавички для їзди верхи, а тато обіцяв приїхати надвечір. За сніданком обидві сестри жартували й сміялися наче дівчатка. Але коли лакей зібрав посуд зі столу, здавалось, змінилося саме повітря. Почався рух, до невеликої їдальні увірвалися звуки меблів, що пересовували, уривчасті голоси прислуги, а потім вступив гучний голос дядька, що заходив у дім. І Юлія просковзнула через терасу в сад, на своє улюблене місце, на лаву від кущем жимолості. Там було ще досить вогко й холодно. Поступово дівчинці передався трепет листя, з якого скапувала роса, і вона почала тремтіти. Стиснувши кулачки, щоб вгамувати незрозуміле хвилювання, вона почала пригадувати, сама не знаючи, що ж таке намагається достукатись до неї.

Так, минулого року, саме в цей час чи трохи раніше, вона стояла в саду й дивилась на квітучу жимолость, осяяну сонцем. А потім враз відчула, що її кличе тато. Щось заважає їй відізватися, Юлія відступає все далі й далі, в густішу тінь. Голос стає все більш чужим і роздратованим, й вона розуміє, що тато не міг так її кликати. Потім голос віддаляється, сад стає меншим, вона росте…

Увечері в саду буде феєрверк. Минулого разу Юлія мала вітрянку й була в місті. Вона зможе вийти в сад через кухню, бо на той час всі про неї забудуть. Слуги теж підуть дивитися на феєрверк.

Юлію поки що ховають від гостей, а через рік-два її виштовхають у вітальню і тоді кожен зможе дивитись на неї, оцінювати її вроду і статок батьків. І вона має почувати себе від цього щасливою. Передчуття змін живе у дівчинці, й часом їй сниться прикрий сон. Ніби вона в буденній сукенці, отакій як зараз, відчиняє якісь двері й бачить за ними десятки людей – пишно вбраних дам і кавалерів, величезну кришталеву люстру посеред зали. І тут двері зачиняються за нею, вона чує, як ключ повертається в замку. Її охоплює сором, несправедливість того, що вчинили з нею. Вона бачить, що ноги в неї босі, а сукня подерта.

Юлія не може нікому розповісти свій сон. У неї нема ні сестри, ні товаришок. І через це сон продовжує снитися. Якби в неї був би хоча б хтось, який би порадив, як повестися в цьому сні… Наче принцеса в замурованій вежі Юлія сидить у своїй кімнаті. Вона могла б просидіти отак цілий день, але з власної волі. Так вона робила в себе вдома, коли була напружена атмосфера, бо батькові не щастило на Біржі. Уява вимальовує жалюгідний вигляд вчительки, розгубленість, а потім скам’янілість. Може, колись їй доведеться піти гувернанткою чи вчителькою. А вона так мало знає. Не треба витріщатися на карети у дворі, то правда, але гамір долинає навіть через зачинене вікно, а в коридорі шурхіт, тупіт, сміх. Про неї забули, добре, що не замкнули двері на ключ. Мама не дозволяє виходити до гостей.

– Потерпи трохи! – каже вона й зітхає, і в очах з’являються одночасно сум і гордість.

Музика. Полька, мазурка. Юлія танцює в сутінках, крутиться все швидше й швидше, вдаючи з себе то даму, то кавалера. Збудження проникає в кімнату крізь усі шпаринки, аж іскрить в очах Вона відчиняє вікно, але свіжості мало.

Дівчинка танцює, заплющивши очі. На подвір’ї з’являється слуга Веллерів, Петер, який ще зовсім недавно возив Юльхен на плечах. Бідний старий Петер найняв візника із самого Кеніга, а від брами йшов пішки. Лице його спітніле й червоне, одежа в пилюці. Він підходить до дворецького, який стоїть на сходах. Але вже перед словами, що вимовить Петер, дворецький розуміє, що той приніс важливу звістку, яка зовсім не пасує до цього бучного родинного свята.